Освіта осіб з інвалідністю в Україні Тематична національна доповідь Київ -2010 Тематичну національну доповідь «Освіта осіб з інвалідністю в Україні»




Сторінка4/59
Дата конвертації23.10.2016
Розмір8,86 Mb.
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   59

1.3 Від рівних прав – до рівних можливостей

Демократичні зміни, що відбуваються в Україні, дають можливість по-новому осмислити й оцінити ті тенденції взаємодії держави й суспільства, що створюють сприятливі умови для поетапного реформування галузі спеціальної освіти у перехідний період та на перспективу, створення найсприятливішого середовища, яке б задовольняло потреби кожної особистості, можливість жити і працювати в умовах суспільного розвитку.

Кінець ХХ століття характеризувався активним пошуком змін у філософському, педагогічному, організаційному та теоретичному вимірах, спрямованих на реформування шкільної освіти, підвищення якості навчання, виховання, рівнів розвитку дітей та професійної підготовки майбутніх вчителів до роботи в нових умовах. Зокрема, здійснено перехід загальноосвітньої школи на 11-річний термін навчання, розроблявся і впроваджувався Державний стандарт освіти, побудований на засадах особистісно зорієнтованого і компетентнісного підходів, вводилися до навчальних планів нові освітні галузі. Конструювання змісту освіти учнів здійснювалося на принципах гуманізації, інтеграції, диференціації, природовідповідності, розвивальної спрямованості навчального процесу.

Оскільки спеціальна освіта розглядається як складова державної системи загальної освіти, зазначені зміни трансформовано у практику навчання дітей з особливостями психофізичного розвитку. У руслі цієї парадигми в системі спеціальної освіти здійснюється активний пошук шляхів і засобів її удосконалення, обґрунтовується нова методологія навчання, виховання і розвитку цієї категорії учнів, посилюється громадський інтерес до потреб спеціальної освіти, реалізації можливостей і запитів кожної особистості щодо варіативності здобуття базової або повної середньої освіти.

У контексті зазначених змін у другій половині 90-х років ХХ століття започатковано кілька ініціатив щодо модернізації функціонуючої впродовж довгого періоду інтернатної системи навчання дітей з особливостями психофізичного розвитку. Саме у цей період відбулися прогресивні зміни, спрямовані на побудову нових засад ставлення суспільства і держави до цих дітей, надання їм гарантованих Конституцією України рівних прав і можливостей брати участь в усіх видах і формах соціального життя: жити в родинному середовищі та власним незалежним життям, вчитися в класі з дітьми одного віку за місцем проживання, здобувати якісну освіту, обирати друзів, бути таким як всі.



Завдяки наполегливості педагогічної і наукової громадськості, неурядових громадських організацій, батьків, фінансової підтримки міжнародних фондів одночасно з функціонуванням шкіл інтернатного типу для дітей з особливостями психофізичного розвитку започатковано рух до створення альтернативних закладів – навчально-реабілітаційних центрів. Частина із них підпорядковувалася Міністерству освіти і науки України, а частина – Міністерству праці та соціальної політики України. Окремо створювалися навчально-реабілітаційні центри, діяльність яких здійснювалася за рахунок благодійних коштів або міжнародних фондів. У закладах цього типу створювалися сприятливіші умови для виховання і корекційної педагогічної допомоги тим категоріям дітей, соціально-педагогічна підтримка яким донедавна не надавалася, або обмежувалася філантропічно-опікунськими принципами (діти з помірною, тяжкою розумовою відсталістю, дитячим аутизмом та ін.).

Прогресивним у діяльності навчально-реабілітаційних центрів було те, що діти одержували доступну їм освіту, виховання і соціально-трудову підготовку, проживали у родинному середовищі, що їхні батьки брали участь у навчально-реабілітаційному процесі. Останнє було визначальним для набуття ними досвіду створення оптимального для розвитку дитини середовища та цілеспрямованого впливу на свідомість і поведінку дитини. Родина у цьому випадку є одночасно і середовищем проживання, і виховним середовищем, сприяння яких набагато перевищує всі інші виховні та розвивальні впливи. Це перший етап заходів реалізації загальнодержавної програми «Національний план дій щодо реалізації Конвенції ООН про права дитини» на період до 2016 року.

Втім, більшість навчально-реабілітаційних центрів не отримують достатнього фінансування, навчальний процес здійснюють за адаптованими навчальними програмами і підручниками. Не здійснюється підготовка реабілітологів, що позначається на якості навчально-реабілітаційної роботи, на підготовці дітей до життя. У багатьох навчальних закладах в якості вчителів працюють батьки таких дітей, не маючи вищої педагогічної і спеціальної освіти.

На сьогодні в освіті дітей з особливостями психофізичного розвитку існує низка ще не розв’язаних проблем: відсутній системний підхід до визначення оптимального й диференційованого для дітей кожної нозології змісту і рівня освіти; наявним є перевантаження навчальних програм другорядним інформативним матеріалом; школи-інтернати далеко ще не забезпечені підручниками нового покоління, методичними, дидактичними, наочними матеріалами.

Проведені реформи переважно стосувалися структурної перебудови навчальних закладів, оновлення змісту освіти, розроблення й апробації технологій діагностики розвитку та корекційного навчання і виховання дітей. Однак, поза увагою залишалися такі питання, як зміна філософії освіти, цілей, завдань, базових цінностей, реконструкція соціального і освітнього середовища. Майбутня доля дитини визначалася рядом нормативних документів: Типовим положенням про спеціальну загальноосвітню школу (школу-інтернат) для дітей різних нозологій, Типовими штатними нормативами для шкіл цього виду, іншими інструктивними документами. Ключовою фігурою у навчальній роботі був вчитель, а участь батьків залишалася пасивно-споглядальною. Питання оптимізації освітньої мережі спеціальних (корекційних) навчальних закладів, підвищення якості освітніх послуг не були предметом дискусій і обговорення з громадськістю та батьками таких дітей. Здебільшого суспільство було мало інформованим як про кількість дітей, які потребують особливих умов навчання, їх охоплення шкільною освітою, сферу наданих послуг, так і про якість освіти, її відповідність потенційним можливостям дітей різних нозологій.

Зміна внутрішньої і зовнішньої політики, входження до світового інформаційного загальноосвітнього простору, відкритість суспільства та прозорість державної політики сприяли налагодженню партнерських зв’язків між українськими і зарубіжними вченими, усвідомленню потреби корінної перебудови функціонуючої системи навчання дітей з особливостями психофізичного розвитку як за горизонталлю, так і за вертикаллю. Важливими у цьому аспекті стали традиційні зустрічі та дискусії українських вчених (Бондар В.І., Синьов В.М., Шеремет М.К., Шевцов А.Г. та ін.) з канадськими партнерами (Веббер У., Горбаль Л., Лорман Т., Лупарт Д., Маршал Д., Родда М., Петришин Р.), які сприяли розробленню стратегії розвитку освіти осіб з особливими освітніми потребами, визначенню цілей та етапів її реалізації.



Ключовим принципом цієї стратегії є розуміння того, що ці особи не пристосовуються до правил і умов суспільства, а включаються в його життя на своїх власних умовах, які суспільство приймає і враховує. Для цього суспільство має бути готовим прийняти їх у своє життя як рівноправних громадян, забезпечуючи необхідну підтримку у вигляді логічно зумовленої системи соціально-педагогічної, психологічної, фінансової допомоги та правового захисту.

Сьогодні освіта дітей з особливостями психофізичного розвитку перебуває в зоні активних змін як у зв’язку з науковими пошуками, інноваційними процесами практики їх навчання і виховання, так і в зв'язку з ратифікацією Верховною Радою України міжнародних правових актів - Конвенції ООН «Про права дитини», Всесвітньої декларації «Про забезпечення виживання, захисту та розвитку дітей», Декларацій «Про права інвалідів», «Про права розумово відсталих». Цими нормативними документами юридично спрощується існуюче впродовж довгого періоду уявлення про нерівність людей.

Під впливом міжнародних норм, прийнятих більшістю західних країн, досвіду організації шкіл з інклюзивним навчанням, в Україні змінюється ставлення суспільства і держави до дітей з особливостями психофізичного розвитку, формується переконання в тому, що суспільство повинно керуватися законами, які гарантують всім дітям такі рівні освіченості, які відповідають їх потребам і можливостям. Прихильники радикальних змін, що базуються на ідеях рівноправності меншин і їх соціальної інтеграції, доводять можливість і доцільність включення у загальноосвітній простір всіх без винятку дітей (включаючи й дітей з тяжкими і складними вадами). Направлення їх на навчання до спеціальної школи і, особливо, школи-інтернату, кваліфікується як спроба ізоляції від родини, ровесників, соціального середовища.

В суспільстві розгорнулися гострі дискусії щодо невідповідності інтернатного (відокремленого) навчання учнів сучасному міжнародному досвіду, потребам часу щодо підготовки випускників спеціальних навчальних закладів до інтеграції в суспільство і соціалізації в ньому. Чимало прибічників інноваційних підходів до навчання дітей з особливостями психофізичного розвитку закликають до радикальних змін в освіті. В основі їх поглядів лежить переконання в тому, що всі діти можуть навчатися, здобувати якісну освіту, реалізувати свій потенціал та інтегруватися в суспільство, якщо створюватимуться для цього спеціальні умови: відповідне для розвитку дитини середовище; адаптовані або змінені навчальні програми, методи, форми організації навчальної роботи, методики викладання навчальних предметів, які найповніше задовольняють освітні потреби кожної особистості; створюватимуться умови для активної участі батьків у реалізації програм навчання.

1.4 Комплексна реабілітація осіб з інвалідністю у системі освіти

На виконання законодавства про охорону здоров’я в спеціальних загальноосвітніх школах (школах-інтернатах) двічі на рік проводяться поглиблені медичні огляди дітей лікарями, у тому числі вузьких спеціальностей. Результати оглядів заносяться до медичних карток дітей. Медичні працівники інтернатних закладів контролюють виконання призначень лікарів; у разі необхідності вихованцям організовується додаткове лікування та дієтичне харчування.

З метою забезпечення нормального фізичного і психічного розвитку, охорони здоров`я дітей штатним розписом спеціальних загальноосвітніх навчальних закладів передбачені посади лікарів, молодшого медичного персоналу.

Лікувально-профілактичні заходи передбачають профілактику соматичних захворювань, підтримання належного рівня психічної активності, працездатності, контроль за фізичним розвитком дітей. З цією метою медичними працівниками надається консультативна допомога педагогам і вихователям у дозуванні шкільних навантажень.

У спеціальній школі (школі-інтернаті) для дітей зі зниженим зором, сліпих особлива увага приділяється визначенню оптимальних можливостей практичного використання зорової функції кожним учнем (вихованцем) шляхом дозування зорового та фізичного навантажень, особливостей сприймання наочно-дидактичного матеріалу, комплексу вправ зорової гімнастики.

У спеціальній школі (школі-інтернаті) для дітей з порушеннями опорно-рухового апарату забезпечується медичний контроль за дотриманням рухового та ортопедичного режиму на уроках та в позаурочний час.

У спеціальній школі (школі-інтернаті) для дітей зі зниженим слухом, глухих домінантною є лікувально-профілактична і корекційно-розвивальна робота, спрямована на максимальне збереження та розвиток залишкового слуху, мовлення дітей, спостереження за динамікою розвитку слухової функції учнів з аудіометричним та аудіологічним обстеженням.

У спеціальних школах (школах-інтернатах) для дітей з тяжкими порушеннями мовлення, з порушеннями психічного розвитку, для розумово відсталих дітей значна увага приділяється лікувально-профілактичній і корекційно-розвивальній роботі з урахуванням клінічних проявів захворювань та психологічних особливостей учнів (вихованців), що зумовлюють труднощі в навчанні.

Комплексне відновлювальне лікування в спеціальній школі (школі-інтернаті) проводиться за методиками медико-соціальної реабілітації, рекомендованими Міністерством охорони здоров'я України, та відповідно до індивідуальних програм реабілітації дитини-інваліда (для дітей-інвалідів).

Медична корекція основної вади розвитку передбачає специфічну медикаментозну фізіокліматотерапію, спеціальну лікувальну фізкультуру, застосування відповідного обладнання (оптичного, звукопідсилювального, ортопедичного).

У спеціальній школі (школі-інтернаті) для дітей з порушеннями зору, крім зазначених, передбачаються й такі види лікувально-відновлювальної роботи: консервативне, плеоптичне і плеопто-ортоптичне лікування; підбір оптичних засобів корекції, спеціальні заняття з розвитку зорового сприймання.

У спеціальній школі (школі-інтернаті) для дітей з порушеннями опорно-рухового апарату комплексне відновлювальне лікування передбачає систему реабілітаційних заходів (лікувальна фізкультура, масаж, фізіобальнеокліматотерапія, корекційні заняття в басейні тощо) для забезпечення відновлення і розвитку резервних і компенсаторних можливостей організму.

У відновлювальному медикаментозному лікуванні загальної недостатності нервової системи та психічного стану учнів (вихованців) спеціальних шкіл (шкіл-інтернатів) для розумово відсталих дітей, дітей з порушеннями психічного розвитку здійснюється раціональна психотерапія із застосуванням реабілітаційних, у т. ч. не медикаментозних методик, спрямованих на відновлення не тільки рухових функцій, але й психіки та мовлення, з метою максимально можливої соціальної адаптації та ранньої профорієнтації учнів (вихованців).

Медичні і педагогічні працівники під час занять та в позаурочний час здійснюють системні спостереження за дітьми. Результати динамічних медичних, психолого-педагогічних спостережень систематично обговорюються на засіданнях методичних об’єднань, педагогічної ради за участю шкільної психолого-медико-педагогічної комісії з метою уточнення режиму, змісту, форм і методів навчання, застосування індивідуального підходу до дитини.

Медичні працівники ознайомлюють педагогічних працівників, батьків із санітарно-гігієнічним режимом спеціальної школи (школи-інтернату), клінічними проявами особливостей розвитку вихованців; здійснюють просвітницьку роботу серед учнів (вихованців) з питань дотримання правил особистої гігієни, здорового способу життя.

Відповідно до Закону України «Про реабілітацію інвалідів в Україні» соціальна реабілітація – це система заходів, спрямованих на створення і забезпечення умов для повернення особи до активної участі у житті, відновлення її соціального статусу та здатності до самостійної суспільної і родинно-побутової діяльності шляхом соціально-середовищної орієнтації та соціально-побутової адаптації, соціального обслуговування, задоволення потреби у забезпеченні технічними та іншими засобами реабілітації.

Питання забезпечення комплексної реабілітації дітей-інвалідів продовжує бути актуальним і передбачає поєднання зусиль центральних органів виконавчої влади у сфері освіти, охорони здоров’я, праці та соціальної політики.

Система реабілітації дітей-інвалідів має забезпечити комплексність і неперервність медичної, психолого-педагогічної, трудової, фізичної, соціальної реабілітації для створення оптимальних умов їх фізичного, інтелектуального, психічного розвитку.

Зокрема, педагогічна реабілітація передбачає запровадження комплексу заходів (у т. ч. відповідних форм і методів навчання), що створюють передумови для оволодіння дітьми з особливими освітніми потребами системою знань, умінь і навичок, застосування яких сприяє подальшому розвитку особистості. Психологічна реабілітація спрямована на корекцію та розвиток психологічних функцій, особистості в цілому, створення оптимальних умов для подальшого становлення кожної дитини як особистості в процесі засвоєння цінностей та інтеграції у суспільство. Система наукового обґрунтування та фахового супроводження процесу реабілітації дітей з порушеннями психофізичного розвитку повинна передбачати послідовне вирішення комплексних проблем, починаючи від складання індивідуальних програм реабілітації та адаптації з наступним їх коригуванням. При цьому важливо забезпечити специфічність процесу реабілітації дітей-інвалідів зі зниженим інтелектом, оскільки такі діти характеризуються соціальною дезадаптацією і потребують фахового супроводження і підтримки на всіх вікових етапах. В рамках чинного законодавства у спеціальних загальноосвітніх навчальних закладах для дітей, які потребують корекції фізичного та (або) розумового розвитку, створюються умови для забезпечення комплексної реабілітації вихованців. Постановою Кабінету Міністрів України від 05.07.2004 р. № 848 затверджено Державний стандарт початкової загальної освіти для дітей, які потребують корекції фізичного та (або) розумового розвитку. Основна особливість зазначеного Державного стандарту полягає в тому, що в інваріантну складову базових навчальних планів для дітей з різними нозологіями захворювань, на відміну від звичайної початкової школи, включено корекційно-розвивальний блок. Корекційно-розвивальні заняття спрямовані на компенсацію порушень психофізичного розвитку дітей, створення передумов для успішного засвоєння навчальних програм, розвитку учнів (вихованців). У мережі спеціальних загальноосвітніх навчальних закладів відбуваються якісні зміни, розширюються їх функції в частині забезпечення ранньої корекції розвитку особистості дитини, соціально-педагогічного патронату сімей, які виховують дітей-інвалідів. Насамперед, це стосується сімей, у яких діти за станом здоров’я навчаються за індивідуальною формою навчання. Законом України "Про загальну середню освіту" (частина 4 статті 9) передбачено, що загальноосвітні навчальні заклади можуть створювати навчально-виховні комплекси у складі навчальних закладів різних типів і рівнів акредитації для задоволення допрофесійних і професійних запитів громадян, а також навчально-виховні об'єднання з дошкільними та позашкільними навчальними закладами для задоволення освітніх і культурно-освітніх потреб. Таким чином, створюються передумови для наступності ранньої та подальшої соціальної реабілітації дітей, підлітків для подальшої інтеграції в суспільство.



Міністерством освіти і науки України запроваджено системний моніторинг забезпечення права на освіту дітей-інвалідів, якості надання освітніх послуг особам з інвалідністю, розгортання роботи з ранньої та подальшої соціальної реабілітації дітей-інвалідів.

Вивчення стану справ на місцях дає підстави констатувати, що в даний час, враховуючи період якісних змін у мережі інтернатних закладів, в системі освіти найбільш оптимально функціонують своєрідні об’єднання у складі шкіл(шкіл-інтернатів), структурними підрозділами яких є навчально-реабілітаційні центри. Навчальні заклади із зазначеними структурними підрозділами разом з навчально-реабілітаційними центрами, що функціонують автономно (поки що в експериментальному режимі), напрацьовують позитивний досвід соціально-педагогічної реабілітації дітей з особливими освітніми потребами в Автономній Республіці Крим, Вінницькій, Волинській, Дніпропетровській, Запорізькій, Івано-Франківській, Київській, Луганській, Львівській, Миколаївській, Одеській, Сумській, Тернопільській, Харківській, Хмельницькій, Чернігівській областях, м. Києві).



За ініціативою управління освіти і науки Хмельницької обласної державної адміністрації та Кам'янець-Подільського університету на підставі рішення Хмельницької обласної ради від 15.10.2000 р. у складі Кам'янець-Подільської спеціальної загальноосвітньої школи-інтернату для дітей зі зниженим слухом діє багатопрофільний навчально-реабілітаційний центр для дітей з особливостями психофізичного розвитку. В цьому центрі одночасно із здобуттям освіти отримують комплексну реабілітацію 180 дітей з порушеннями слуху, мовлення, опорно-рухового апарату. Окремо слід відзначити позитивні результати роботи відділення ранньої соціальної реабілітації Кам'янець-Подільського центру в частині забезпечення наступності корекційно-відновлювального процесу у дошкільній та повній загальній середній освіті. Оптимальні умови для безперервної соціальної реабілітації дітей-інвалідів, починаючи з раннього віку, створені в експериментальних закладах всеукраїнського рівня – Львівському навчально-реабілітаційному центрі "Левеня" для дітей з порушеннями зору у складі дошкільного навчального закладу та загальноосвітньої школи І ступеня, Хортицькому національному навчально-реабілітаційному багатопрофільному центрі (м. Запоріжжя) у складі дошкільного відділення, загальноосвітньої школи, професійно-технічного, вищого навчального закладу І-ІІ рівнів акредитації. Для системної роботи з дітьми-інвалідами, створення цілісної системи їх реабілітації у поєднанні з навчанням рішенням Івано-Франківської міської Ради у 2000 р. створено навчально-реабілітаційний центр на базі спеціальних загальноосвітніх шкіл-інтернатів №№ 1, 2 та реабілітаційно-педагогічного центру, заснованого у 1996 році за ініціативою батьків дітей-інвалідів. Центр підпорядкований органам управління освіти. Метою його діяльності є здійснення комплексної психолого-медико-педагогічної реабілітації дітей-інвалідів у контексті особистісно зорієнтованого навчально-реабілітаційного процесу, запровадження індивідуальних реабілітаційних програм з урахуванням особливостей психофізичного розвитку, обсягу фізіологічних резервів вихованців. Запроваджуються інноваційні форми навчання й реабілітації дітей-інвалідів у Харківській області. Насамперед, це дистанційне, інтегроване навчання, створення навчально-реабілітаційних центрів, навчально-виховних комплексів різних форм власності. Створенню рівних умов для доступу до якісної освіти сприяє угода, укладена Головним управлінням освіти і науки Харківської облдержадміністрації з Харківським центром реабілітації молодих інвалідів та членів їх сімей «Право вибору» щодо розроблення у м. Харкові моделі відкритої освіти для осіб з особливими потребами. Особлива увага у цьому проекті приділяється дітям, які не можуть відвідувати школу через важкі порушення здоров’я. Досвід роботи зазначених навчально-реабілітаційних центрів свідчить про ефективність запровадження комплексної реабілітації дітей-інвалідів у закладах системи освіти.
Розділ ІІ Концептуальні засади інноваційного розвитку освіти осіб з інвалідністю
2.1 Нова стратегія розвитку корекційної педагогіки в Україні

Докорінне реформування й удосконалення націо­нальної системи освіти, що відбувається внаслідок ви­сокої динамічності соціально-економічних процесів і транс­формацій в Україні, потребує безперервного оновлення теоретико-методологічного під­ґрунтя цієї галузі. Не є виклю­ченням у цьому контексті й корекційна освіта, пошуки нової парадигми якої мають відобра­ження у розвитку її науково-практичної основи — корекційної педагогіки.

Становлення нової страте­гії розвитку останньої пов'язано також (або навіть насамперед) і зі змінами соціально-психо­логічного та соціально-еконо­мічного ставлення до самого суб'єкта відповідної соціальної політики — інвалідів, нового розуміння поняття «інвалід­ність», із застосуванням нової моделі інвалідності.

Для розуміння суті суспіль­ної еволюції підходів до проб­леми інвалідності та соціаль­ної реабілітації інвалідів корот­ко нагадаємо історію цього питання.



В аграрних та індустріаль­них суспільствах інвалідність розглядається в контексті еко­номічної утилітаризації люди­ни, її соціальної корисності. Тут «працює» економічна мо­дель інвалідності, або, як прий­нято говорити, модель функці­ональної обмеженості, яка опи­сує нібито неповноцінність і нездатність особистості вико­нувати ті чи інші функції, при­писані суспільством.

Економічна і функціональ­на моделі є логічним наслід­ком так званої медичної, чи ад­міністративної, моделі інвалідності. У цьому випадку інва­лідність сприймається як осо­биста патологія людини, а всі її проблеми — наслідок цієї па­тології. Тобто обмежені мож­ливості індивіда розглядають­ся у контексті взаємозв'язку між окремою людиною та її хворобою. Всі проблеми інва­ліда — наслідок патології здо­ров'я. Він має пристосовувати­ся до світу «нормальних» людей. І тоді завданням соціальної ре­абілітації є адаптація інвалідів у суспільство здорових людей, а основним її змістом — забезпе­чення соціального захисту, який органи влади, до речі, розумі­ють досить обмежено.

Відповідну соціальну полі­тику, такі підходи у сучасній на­уковій літературі позначають терміном «disabilism» — «інвалідизм» за аналогією з «расиз­мом», оскільки вона призводить до дискримінації людей з обме­женими фізичними, сенсорни­ми та ментальними можливос­тями і ставлення до них сус­пільства як до неповноцінних.

Так, моделі трива­лий час панували при форму­ванні й реалізації соціальної політики щодо інвалідів. Тіль­ки наприкінці 60-х років сві­това громадська думка почи­нає кардинально змінюватися стосовно проблем людей з об­меженими функціями здоров'я. Загальносвітові тенденції охоп­лювали усвідомлення необхід­ності надання інвалідам рівних можливостей і прав зі здоро­вими людьми, інтеграції їх у життя всього суспільства.

Від богаділень і резервацій для інвалідів до державних на­уково обґрунтованих програм їх реабілітації - ось шлях, який врешті привів до створення нової моделі інвалідності - соці­альної, де проблема фізичних, сенсорних чи ментальних об­межень людини розглядається насамперед як соціальна.

У цій моделі в центрі уваги перебуває взаємозв'язок між людиною і навколишнім середо­вищем (у тому числі і соціаль­ним). Обмежені можливості ро­зуміються як наслідок того, що соціальні та фізичні умови (культура суспільства, психо­логічний клімат, соціальна і по­літична організація, «бар'єрна інфраструктура» тощо), в яких живе і працює людина з ослаб­леним здоров'ям, звужують можливості її самореалізації, тобто інваліди розглядаються як пригноблена група, ніж як аномальна. Суть проб­леми інвалідності — в нерівно­сті можливостей при проголо­шенні рівності прав. Змістом соціальної роботи стає соціаль­на інтеграція людей з обмеже­ними можливостями і допомо­га в усвідомленні й реалізації ними своїх невід'ємних люд­ських прав.

Корекційна педагогіка (спе­ціальна педагогіка, або дефек­тологія) позиціонується у нау­ці як складова педагогіки, в колі проблематики якої — педаго­гічне дослідження і різнома­нітна педагогічна допомога осо­бам, у тому числі дітям, котрі мають певні фізичні та мен­тальні вади або специфічні проблеми в сенсорній, інтелек­туальній, моторній, емоційній сферах, сфері соціальної та со­ціально-психологічної взаємо­дії тощо.

Але ця галузь педагогіки до цього часу обмежувалася, по-перше, вихованням і навчанням дітей дошкільного та шкільно­го віку; по-друге, питаннями навчання інвалідів із вузькими нозологіями: тифлопедагогіка — інвалідів за зором, сурдо­педагогіка — інвалідів за слу­хом, олігофренопедагогіка — розумово відсталих учнів. Во­на не охоплювала людей з ін­шими вадами здоров'я; грома­дян, які набули інвалідність у дорослому віці; інвалідів із ди­тинства (після шкільного віку). Це означає, що вища та про­фесійна освіта залишилася поза увагою дефектології. Водночас практиці бракує універсальних, системних, фундаментальних теоретичних розробок і обґрунтувань у галузі професійної ос­віти та професійної реабіліта­ції людей з особливими потре­бами.



Відтак актуальною є побудо­ва теоретичних і методологічних підвалин освіти людей з інвалід­ністю будь-якого віку та будь-якого типу фізичних і сенсорних вад на системних, холістичних засадах.

У літературі також різко оці­нюється сучасний стан постра­дянської системи спеціальної освіти дітей з вадами здоров'я, який характеризується як кри­зовий. Спеціальна («дефекто­логічна») освіта є дуже важли­вою підсистемою соціальної реабілітації людей з інвалідніс­тю і їй притаманні проблеми, що й усьому інституту реабілі­тації.

Щодо спеціальної освіти, критиці піддаються: соціальне маркерування дитини з особ­ливими потребами як «дефек­тивної», неповноцінної; охоп­лення системою спеціальної освіти лише частини осіб, що її потребують, «випадання» з неї дітей з глибокими порушен­нями розвитку, відсутність спе­ціалізованої психолого-педагогічної допомоги дітям зі слабовираженими порушеннями; жорсткість і безваріантність форм отримання спеціальної освіти; примат освітнього стан­дарту над розвитком особис­тості дитини; штучна ізоляція дитини в особливому соціумі, що не сприяє її наступній адап­тації в суспільстві.

Як наслідок нового підходу до трактування процесу реабі­літації людей з вадами здоров'я, з огляду на соціальну модель інвалідності, ми маємо світову і вітчизняну тенденцію до та­кої моделі здобуття освіти люди­ною з інвалідністю, коли вона навчається не у спеціальному закритому закладі, а включена в навчальний процес у звичай­ному освітньому закладі.



Це відповідає ідеям інтегро­ваної, або, як прийнято нази­вати в світовій науковій літе­ратурі, інклюзивної освіти.

На нашу думку, система спеціальних навчальних, ре­абілітаційних і соціальних за­кладів у наш час може склада­ти лише кістяк конструкції всієї системи соціальної реабілітації людей з інвалідністю, «скелет», на якому держава має нарощу­вати «м'язи» — освітні заклади відкритого інтегрованого типу.

Але для навчання дитини або дорослого з вадами здоров'я в інклюзивному навчальному за­кладі ми маємо створити від­повідні умови та соціальний, психологічний і педагогічний супровід. Розроблення науково-методичних засад для інтегрова­ного навчання інвалідів також має стати одним із основних за­вдань сучасної корекційної педа­гогіки.

Нова стратегія цієї галузі на­уки не може обійти й таку дер­жавну проблему, як підготовка спеціалістів для інтегрованого навчання інвалідів. Особливо це актуально для системи вищої та професійно-технічної осві­ти. Адже такої дисципліни, як педагогіка вищої школи, рані­ше не існувало. Зараз видається багато літератури з питань на­вчання дорослих, але навчан­ня дорослих людей, котрі ма­ють певні фізичні, сенсорні або ментальні особливості, й досі залишається без відповідного науково-методичного, дидак­тичного та кадрового забезпе­чення.

У системі соціальної реабі­літації людей з інвалідністю найважливішою має стати са­ме освіта та професійна реа­білітація, оскільки: 1) у постіндустріальні часи, в сучасному інформаційному суспільстві ос­віта та опанування інтелекту­альних технологій посідають головне місце при визначенні ролі індивіда у соціумі; 2) че­рез освіту, надання певної про­фесії інвалідові суспільство най­швидше може досягнути мети його соціальної реабілітації та інтеграції.

Система професійної реабі­літації громадян з інвалідніс­тю в Україні має певні здобут­ки й досягнення, але, на жаль, не повністю відповідає вимо­гам часу й потребам суспіль­ства. Зайнятість і самозайнятість інвалідів зменшуються — відповідно зростає пенсійний тиск на бюджет. Система про­фесійної реабілітації інвалідів потребує реформування, пев­них теоретико-методологічних засад розвитку.



Тому можна зробити висно­вок, що наступним стратегіч­ним напрямом розвитку корек­ційної педагогіки є наукове обґрунтування системи професійної реабілітації інвалідів в Україні. Тут корекційна педагогіка має буди підґрунтям для всіх без винятку елементів ланцюга ре­абілітації: крім освіти, профе­сійного відбору, професійної апробації, працевлаштування та професійної адаптації на ро­бочому місці.

Основні принципи держав­ної політики у цій галузі викла­дені в Національній програмі професійної реабілітації та зайнятості осіб з обмеженими фі­зичними можливостями. В ній зазна­чені проблеми, що існують у сфері професійної реабілітації. Зокрема, перелік професій, які враховують медичні пока­зання та протипоказання за кожним видом і групою інва­лідності, відповідно до яких здійснюється професійне на­вчання та працевлаштування осіб з обмеженими фізичними можливостями, застаріли. Їх модернізація — одне із завдань корекційної педагогіки та пси­хології. Програма містить ба­гато завдань, у тому числі:

  • здійснювати наукове і на­вчально-методичне забезпечен­ня центрів професійної реабі­літації осіб з обмеженими фі­зичними можливостями.

  • визначити науково-теоре­тичні засади і розробити від­повідні загальні та спеціальні методики і програми для вияв­лення, розвитку та підтримки обдарованих дітей, учнівської та студентської молоді, моло­дих учених і творчих працівни­ків з обмеженими фізичними можливостями.

  • забезпечувати психологіч­не супроводження процесу ос­віти та професійного навчан­ня інвалідів у загальноосвітніх,професійно-технічних і вищих навчальних закладах, спеціаль­них загальноосвітніх санатор­них школах (школах-інтернатах), центрах медичної, профе­сійної та соціальної реабілітації осіб з обмеженими фізичними можливостями тощо.

В експериментальній пло­щині корекційна педагогіка має відпрацьовувати такі новітні технології навчання та форми організації освітнього процесу, які сприяють підвищенню його ефективності і є незамінними в навчанні студентів і учнів з обмеженими фізичними мож­ливостями. Цілком очевидно, що сту­денти з інвалідністю через де­які особливості свого організ­му, здоров'я та життєдіяльнос­ті мають відповідно специфічні потреби при організації освіт­нього процесу та виборі мето­дик навчання.

При системному підході до навчання необхід­но звертати увагу на особли­вості соціально-психологічно­го розвитку особистості люди­ни з інвалідністю.

Тут можна згадати модуль­не структурування дидактич­ного матеріалу та модульно-рейтингову організацію навчання.

Ця технологія була заснова­на в 60-х роках XX ст. у США і почала доволі активно впро­ваджуватися в усьому світі як у системі вищої освіти, так і в галузі професійного навчання, її основою є процес засвоєння навчальних модулів в умовах повного дидактичного циклу, що охоплюють блоки цілей і завдань, які, в свою чергу, ма­ють стати вихідними при структуруванні змісту дисциплін у вищій школі.

Суттєве значення в умовах застосування модульної техно­логії навчання має контроль­но-оцінний компонент з його стимульною функцією. Рейтингова система оцінки знань створює сприятливий для навчання психологічний клі­мат як в академічних групах, так і в системі самостійного на­вчання. Це дає змогу уникну­ти небажаного для студента з інвалідністю стресу під час оці­нювання навчальних успіхів.

Вкажемо на деякі суттєві пе­реваги модульної технології навчання, що роблять її доціль­ною у підвищенні ефективнос­ті освіти людей з особливими потребами:

  • модульна система забезпе­чує точну відповідність резуль­татів цілям навчання, уможлив­лює високу ймовірність отри­мування очікуваного як наслідок виваженого технологічного під­ходу до організації навчально­го процесу та суб'єкта навчан­ня — студента;

  • модульна система підви­щує особисту мотивацію та са­мостійність студента в освоєн­ні визначеної для нього про­грами навчання;

  • модульна технологія орга­нізації навчального процесу дає змогу скоротити терміни на­вчання, оскільки визначає його відправний момент і тривалість з урахуванням рівня раніше накопичених знань і навичок студентів, можливостей їх са­мостійної роботи в індивіду­альному темпі, в якому вони можуть якісно засвоювати мо­дульні блоки та навчальні еле­менти, передбачені їх особис­тими індивідуальними програ­мами.

Безумовно, корекційна пе­дагогіка має свої науково-ме­тодологічні інтереси і в таких сучасних, популярних у всьо­му світі освітніх технологіях та формах організації освітнього процесу, як дистанційне та від­крите навчання.

Дистанційне навчання може використо­вуватись як у межах нової, ди­станційної форми здобуття ос­віти, так і в комбінації з тради­ційними формами — очною та заочною, а також у навчанні, що не має мети одержання си­стематичної освіти.

Основними відмінностями дистанційного навчання від за­очної форми навчання є:

  • передача студентам теоре­тичних матеріалів у вигляді дру­кованих чи електронних навчальних посібників, що дає змогу повністю відмовитись від установчих лекцій з відвідуванням вузів або значно скоротити їх кількість і тривалість;

  • постійний контакт з вик­ладачем, можливість оператив­ного обговорення з ним через телекомунікації питань, що ви­никають у процесі навчання;

  • можливість організації за допомогою телекомунікацій, дискусій, спільної роботи над проектами та іншими видами групових робіт.

Зрозуміло, що ці особливос­ті роблять дистанційну форму навчання доцільнішою в осві­ті інвалідів, ніж заочна форма. Можливість звести до мініму­му кількість відвідувань на­вчального закладу приваблива для осіб, які за своїм фізичним станом позбавлені можливос­ті вільно пересуватись.

У цілому освітні технології, що мають бути включені у сфе­ру діяльності корекційної пе­дагогіки, лежать у площині так званої особистісно зорієнтованої освіти (Personality-Centred Education), що забезпечує розви­ток і саморозвиток особистос­ті учня з огляду на виявлені йо­го індивідуальні особливості як суб'єкта пізнання і предметної діяльності.

Привабливість такої освіт­ньої філософії для студентів з інвалідністю полягає в тому, що вона ґрунтується на визнан­ні за кожним учнем права ви­бору власного шляху розвитку через створення індивідуаль­них програм розвитку й аль­тернативних форм навчання.

Наступним соціальним за­мовленням для корекційної пе­дагогіки має бути супровід сис­теми раннього втручання та со­ціальної реабілітації дітей з інвалідністю. Ця система в наш час бурхливо розвивається че­рез створення в державі цент­рів ранньої соціальної реабілі­тації дітей-інвалідів. У держав­ній Концепції ранньої соціальної реабілітації дітей-інвалідів за­значено, що серед основних принципів ранньої соціальної реабілітації дітей-інвалідів має бути «системний (не ізольова­ний від інших форм реабіліта­ції) підхід до ранньої соціальної реабілітації дітей-інвалідів, який забезпечить їм реалізацію мож­ливостей, гарантованих кожному громадянину Конституцією України».

Системність та цілісність мають бути наріжним каменем побу­дови нових принципів корек­ційної педагогіки. І тут можна звернути увагу на новітню нау­кову парадигму, яку називають синергетичною. Застосування міждисциплінарного підходу та системно-синергетичних прин­ципів освіти у корекційній пе­дагогіці буде відповідати, на на­шу думку, вимогам сучасності.

Оскільки ми нині перебува­ємо у фазі постіндустріального «інформаційного суспільства», розвиток корекційної педагогі­ки не можна уявити без засто­сування сучасних інформаційно-телекомунікаційних техноло­гій і як засобу спеціальної освіти, і як інструмента наукових дос­ліджень у цій галузі.

Наведемо ос­новні програмні напрями роз­витку сучасної вітчизняної ко­рекційної педагогіки.

  1. Корекційна педагогіка має розвиватися на основі нової моделі інвалідності людини - соціальної.

  2. Розширення меж предме­та корекційної педагогіки до
    теоретичних і методологічних підвалин освіти людей з інва­лідністю будь-якого віку та будь-якого типу фізичних і сен­сорних вад.

  3. Застосування в основі ко­рекційної педагогіки філософії особистісно зорієнтованої освіти.

  4. Розроблення науково-мето­дичних і дидактичних основ ін­тегрованої освіти.

  5. Підготовка спеціалістів для інтегрованого навчання ін­валідів.

  6. Наукове обґрунтування системи професійної реабілі­тації інвалідів в Україні.

  7. Науково-педагогічний су­провід системи раннього втру­чання та соціальної реабіліта­ції дітей з інвалідністю. Орієнтація на сучасні тех­нології освіти, зокрема, модульне навчання та дистанційну ос­віту.

9. Використання в корек­ційній педагогіці сучасних ін­формаційно-телекомунікацій­них технологій.

10. Застосування міждис­циплінарного підходу та сис­темно-синергетичних принци­пів освіти у корекційній педа­гогіці.
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   59


База даних захищена авторським правом ©uchika.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка