Ответы на 3 блок вопросов: Анатолій Аграновський



Сторінка1/25
Дата конвертації26.10.2018
Розмір5,31 Mb.
  1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   25
Ответы на 3 блок вопросов:

Анатолій Аграновський


Як я був першим (1962)
Добре бути першим. Першим дізнатись, першим встигнути, першим написати… Я приїхав у село Полковниково на Алтаї раннім серпневим ранком. Приїхав до повідомлень радіо, що зробили це село всесвітньо відомим. За моїми розрахунками, залишалось ще години півтори, коли я увійшов до тихої оселі Титових.

Блаженна тиша панувала навкруги, співали птахи, господарка варила варення з агрусу, господаря не було – пішов до радгоспного саду, і все здавалося мені важливим, все сповнене особливого смислу, і я був першим… Якщо не рахувати кореспондента “Красной звезды”, який, як з’ясувалося, жив у селі уже п’ятий день. Щоб якось легалізувати своє становище, він оголосив, що приїхав порибалити. Вудочки навіть купив. Так вони і залишилися в саду Титових пам’ятником довготерпінню журналіста.

Час ішов, і я рушив за господарем оселі. У своїй книзі “Два дитинства” Степан Павлович Титов описав нашу зустріч: “Десь на краю саду зашуміла машина. До мене в малину ішла висока чорнява людина. “Кореспондент “Известий” Аграновський”, – сказав він…” Ми поговорили з ним трохи, і я все думав, як би забрати його із саду, і тут закрапав дощ, давши мені для цього чудовий привід. Коли ми приїхали, у домі були кореспонденти “Правды”. Двоє. Поглянувши на годинника, вони так собі недбало сказали, що непогано було б послухати радіо. Включили, заграла музика. Звичайно, Титови хвилювались, здогадувались про щось, але не запитували. Олександра Михайлівна звеліла чоловікові переодягнутись, тому що – незручно при таких гостях сидіти в затрапезному, і він скинув брудну куртку та взяв чисту косоворотку, та й так залишився з нею на колінах. Тому що ми почули: “…Пілотується громадянином Радянського Союзу льотчиком-космонавтом майором товаришем Титовим Германом Степановичем”.

Усе змішалося в домі Титових, усі загомоніли разом, матір плакала, батько втішав її, прибіг рибалка з “Красной звезды”, У двері стукав власкор “Советской России”, запахло валеріанкою, звідкись з вулиці, до вікон лізли фоторепортери, витоптуючи квітничок, спалахували бліци. Я вийшов на ганок. Сестра Германа Зима, соромлячись увійти до оселі, мила босі ноги дощовою водою, по селу з криком бігли хлопчики, попереду хлопчиків біг, згинаючись під вагою магнітофона, кореспондент Всесоюзного радіо.

І пішло, закрутилось.

– Чи був слухняний?

– Так, слухався.

– Відмінник був у школі?

– Ну… не можна сказати.

– Коли пішов?

– У вісім з половиною місяців. Побіг, засміявся, впав, знову пішов.

– А які в нього захоплення?

Вулицею начальник райзв’язку особисто тягнув телефонний провід до хати Титових. Тільки-но ввімкнули апарат – дзвінок. Тихіше, товариші, тихіше! Москва на проводі. Знову чутно стало спів птахів. Степан Павлович узяв слухавку: “Слухаю… Так, Титов. Він самий і є… Так, чую. Дякую… Ну що я можу сказати… Дуже радий, втішений, що мій син служить державі… що йому партією доручена велика справа… А хто говорить? “Учительская газета”?.. У дому гнали рядки уже в двадцяти блокнотах. Затиснутий в куток старий сусіда розповідав: “Я Германа Степановича, можна сказати, знаю з трирічного віку…” Дружні редакції закінчували пограбування родинних альбомів. Кореспондент журналу “Огонек” намагався взяти інтерв’ю в мене. У темних сінях ділили шкільні зошити космонавта.

Я подумав: слава увірвалась в цю оселю, топочучи чоботами, галасдива, спітніла, безцеремонна. І мені захотілося якось усе це зупинити і не хотілося брати участь у цьому, і лише через багато днів я зрозумів, що без цієї метушні Титовим було б погано, що публічна самотність, що на неї прирекли їх галасливі газетярі, була в цю найдовшу в їхньому житті добу порятунком для них.

Прийшла Ганна Іванівна, сухенька стара у білій хустці, мати Степана Павловича. Була вона зранку у рідних в сусідньому селі, дрова допомагала пиляти, після попоїли, а тут люди біжуть: “Ваш Герман у космосі!” От і з’явилася пішки за десять верст. Усім совала пряму долоньку і представлялася: “Його бабка… Його бабка…”

Прийшов хлопець у солом’яному брилі та кавалерійських галіфе. Уже п’яний. Оголосив гучно, що він з Германом вчився у п’ятому класі. “Як звати?” – спитала мати. Хлопчина густим басом: “Коля”. – “Ну, заходь, Коля, гостем будеш”. Він зайшов і все ніяк не міг замовкнути. “Цеж треба! На одній парті з ним сидів. Во Герка дає! Во дає! Сибіряки, вони скрізь”. – “Наука! – повчально сказала бабка. Після цього хтось із газетярів повів хлопця інтерв’ювати на город.

Прийшов Білей, старовинний друг Титових, управляючий відділком радгоспу. У цього була своя тема. “Як гадаєте, – питав у мене, – може він приземлитись у нас? Так би мовити, на рідній землі. Я вважаю, політично це буде правильно, га?.. Звичайно, посіви він потравить, скажімо, гектарів сто. Але це себе окупить”. Униз від хати Титових уходили поля, переліски, низькі хмари пливли над ними. Білей озирав усе господарським оком, і великі плани вирували в його голові.

Під’їхала до хати вантажівка, вийшов шофер, здоровенний, замурзаний від пилу, спитав, де Титови, йому показали, і він підійшов до Олександри Михайлівни і вклонився їй у пояс. Я пишу лише те, що сам бачив і чув: дійсно вклонився. І сказав: “Щасливо, мамаша! Щастя вам за вашого сина. Я в його віці. Їду з Телецького озера, чув по радіо і от зійшов з траси. Звичайно, за це відповім… Ви не бійтесь, мамо. Усе буде добре”. І тоді мати заплакала та пригорнула шофера, і вони поцілувались, і тут новосибірська кінохроніка (була вже й хроніка) вирішила, що треба це зняти на кіноплівку. Шоферові звеліли умитися. Він умився. Звеліли помити машину. Він помив. Звеліли від’їхати від хати і знову під’їхати. Він від’їхав, під’їхав, і тут з’ясувалось, що знімати не можна: вантажівка – “студебеккер”. Безвихідне становище! Шофера попросили сісти на іншу вантажівку, благо їх у селі багато було, але він рішуче відмовився: “Мою стареньку весь Алтай знає!” Ще він сказав, що ходить цей “студебеккер” з війни, ремонтувався сто разів, свого в ньому всередині майже не залишилось. Тоді йому звеліли під’їхати до хати задом, кінокамера застрекотіла, знову він вклонився матері, але тільки й тіні не було від попередньої сцени.

Народ усе прибував. Під’їхало деяке начальство. У саду Титових влаштували обід для гостей, принесли звідкись дощаті столи, клубні сколочені в ряд стільці. У матері з’явилося заняття – годувати гостей. Закуски готували всі сусідки Олександри Михайлівни. Голова райвиконкому сказав тост: “Ну, щоб російською ногою ступив твердо на російську землю!” Директор радгоспу: “Раз ви народили такого сина, то зобов’язуємось поставити вам нову хату”. Сонце йшло до землі, висвічувало краї свинцевих хмар. “Там погоди немає”, – говорив батько. Голова сільради втішав його: “Я як відчував. Як побачив кореспондентів, ну прямо зразу здогадався. Кріпися, Степане Павловичу. Бути мітингу”.

Журналістів було вже з півсотні. Я, повинен зізнатись, поглядав на братів суперників з деяким відчуттям переваги. Звідки воно взялося – доповім пізніше. А поки зауважу, що міра поінформованості була прямо пропорційна відстані органів преси від цього села. Москвичі з’явилися першими і заволоділи становишем міцно. Потім прилетів військкор з Владивостока. Потім, як сказано, новосибірці. Потім прикотило змилене барнаульське телебачення. Здається, їм ще дістався один шкільний твір Германа та одна його грамота за участь у самодіяльності. Пізно вночі прибув представник угорського радіо (прізвище господарів звучало з іноземним наголосом: “Ті-тов… Ті-тов…”, за ним – кореспондент “Нойєс лебен”. І тільки другого дня, коли батьків космонавта повезли на аеродром, щоб відправити до столиці, тоді лише примчали двоє з районної газети. Титових вони все-таки догнали, з машини витягли.

– Ну що ж ти! Знімай швидше!

– Плівка закінчилась…

Але до цього ранку треба було ще дожити… Галасливий бівак журналістів поступово стихав. На постій їх ставили по сусідях, по сінниках, деякі укотили поближче до телеграфів і телефонів, щоб передати свої повідомлення. Я нікуди не поїхав… Що це була за ніч! Небо висіло чисте-чисте. Чумацький Шлях проліг над самісінькою хатою Титових. О третій годині ночі скрипнулі двері. Степан Павлович вийшов на поріг і стояв довго, дивлячись на небо; де він там? Хоч би рухалась якась зіронька.

Вранці він розповів мені свій сон. Приснилось йому, як знімав сина на гарбузах. Прийшла така фантазія зняти піраміду з гарбузів, аби зафіксувати рясноту врожаю. На самісінькій вершині маленький Гера, роки три йому було. Тільки-но націлився знімати, а гарбузи розповзлися, а малюк униз. Падає, кричить, злякався, падає, а ніяк не добежиш допомогти… Після в одній з газет я прочитав такі слова, нібито вимовлені батьком космонавта: “Ні, за сина ми аніскільки не хвилювались, тому що ми вірили в силу науки, яка…”

Прокричали півні, зайнявся світанок, сонце заграло в листях. О шостій ранку прокашлявся репродуктор, ми завмерли… “Передаємо арії з оперет”. Ну звісно! Адже це місцева станція, Москва ще спить. Хвацькі голоси співали: “Милости просим до квартири сорок вісім”. Степан Павлович втішав дружину: “Їж. Якби що не дай бог… не грали б оперетку”. Нарешті о сьомій за місцевим Москва передала: політ продовжується, самопочуття добре, з льотчиком-космонавтом підтримується двосторонній зв’язок”.

Знову з’явилися брати журналісти. Випитували недопитане, збирали недозібране, соколами кидалися на телеграми: “Цілинники вітають…”, “Привіт від моряків Тихоокеанського флоту…” Барнаульське телебачення намагалося по-тихому забрати Титових у місто – батька, матір, сестру космонавта, бабку вісімдесяти років. Але Олександра Михайлівна сказала суворо: “Ні. Ми вдома, у рідних коренів дочекаємося вісті”. Голова телевізійників зрозумів, що так воно й буде, проте побідкався: “З часом у нас важко. Мені б тільки встигнути в останні новини. А дорога, самі розумієте. Може, все-таки…”

Дивно, повинен я сказати, трималися Титови. Тягар слави, що несподівано звалився на них, прийняли вони з рідкою гідністю. Були прості, гостинні, по-справжньому інтелігентні. Весь час залишалися самими собою, а це важче понад усе… Я подумав: показати б їх такими, які вони є, нічого не вигадуючи, з усіма їхніми розмовами, подробицями побуту. Подумав: завжди треба довіряти життю, описувати його достовірно та просто.

Повідомити мені залишилось небагато. Чому спеціальний кореспондент “Известий” міг у тій метушні залишатися спокійним? Чому не біг на телеграф, не виривав зошити з рук у колег? На те були свої причини. По-перше, враховуючи вечірній випуск моєї газети, я міг з повідомленнями не поспішати. По-друге, я знав, що в редакції вже є, написаний, набраний великий матеріал про Германа Титова; пріоритет “Известий” було таким чином забезпечено. Він був забезпечений ще раніше, третину сторіччя тому, але про це розповідь особлива.

А час, як не повільно, спливав. Години до четвертої стало тихо в оселі, журналісти розійшлися, було похмуро, ми сіли перекусити – сир, хліб, молоко, і тут пролунали позивні Москви, знову позивні, і ще раз, і перші слова Левітана: “Успішно зробив посадку…”

– Ну от… ну от, – повторював Степан Павлович. – Адже я казав, я казав, усе буде гаразд. Адже казав?.. Ну що ти плачеш.

Наступного ранку у великому сибірському місті я зустрівся з чоловіком, про якого завчасно знав, що зрозуміти його буде непросто. Я готував себе до цієї зустрічі, поспішав, тому що на день пізніше він не став би зі мною розмовляти. Я не попереджав його, мені треба було захопити цього чоловіка зненацька. Просто прийшов до нього рано-вранці, представився:

– Аграновський, спецкор „Известий”.

Щось промайнуло в його очах, і я зрозумів: знає мене. Читав або чув. Я сказав:

– Мене цікавить Топоров. Адже ви, здається, були з ним знайомі?

– Дозвольте... – сказав він. – Це ви писали про Топорова? В „Известиях”... так, у тисяча дев’ятсот тридцятому році.

У двадцять восьмому, – сказав я.

– Погана булла стаття, – сказав він. – Шкідлива.

У 1928 році мені було шість років. Але стаття булла, це точно. Вірніше, був фейлетон, той старого типу фейлетон „підвалом”, яких нині майже не знаємо ми, фейлетон несмішний, суворий. І підпис під ним стояла: „А. Аграновський”, – я уже звик, мене й раніше плутали з батьком. У 1928 році батько приїхав у глухе алтайське сільце, була сильна хуртовина, це був край світу, тоді це було дуже далеко. У хаті, куди ввалився він, дівчинка на ім’я Глафіра читала книжку. „Що читаєте?” – спитав батько. „Генріха Гейне... – збентежилась вона. – Ой, ні, вибачте! Генріха Ібсена”. А старий, господар хати, помітивши, як здивувала гостя ця обмовка, сказав: „Поживи у нас, не про те дізнаєшся. Тут старі баби і ті Ібсена знають”. І батько побачив диво. Побачив комуну „Травневий ранок”, де щовечора йшли до клубу старі й молоді, діточок тут же укладали спати на кошлатих тулупах і читали – Толстого, Тургенєва, Лескова, Горького, Лермонтова, Короленка, Некрасова, Буніна, Писемського, Пом’яловського, Муйжеля, Григоровича, Гоголя… „Увесь Гоголь! – сказали батькові. – Так і пиши: увесь Гоголь, весь Чехов, увесь Островський!” – „Ми й на нову натискаємо!” І знову злива імен: Всеволод Іванов, Сейфуліна, Лідін, Катаєв, Джон Рід, Бабель, Дем’ян Бідний, Єсенін, Шишков, Леонов, Новиков-Прибой, Уткін... „Коли ви усе це встигли?” – „Вісім років, хлопе! Вісім років день у день, щовечора в клубі”. І знову записував батько і зізнавався, що він, „московський писар”, з усіма його гімназіями та університетами, відчував себе у цій насунутій хвилі тріскою: „Мольєр, Ібсен, Гюго, Гейне, Гауптман, Мопассан, Метерлінк... Пиши, пиши ще!”

„Белінськими в личаках” назвав їх батько, тому що сибірські баби та мужики не лише читали вголос книги, але й обговорювали їх, оголошували вироки, і вчитель, котрий затіяв це, записував судження – з них склалася згодом дивна книга „Селяни про письменників” (вона вийшла з передмовою батька). Але, зрозуміло, спеціальний кореспондент „Известий” потрапив у далеке сільце не випадково. За п’ять тисяч кілометрів від Москви він приїхав, аби захистити вчителя. Його цькували там. Чому?

„Тому, – писав А. Аграновський у фейлетоні „Генріх Гейне та Глафіра”, – що творити революцію в оточенні головотесів неймовірно важко, тому що героїв оточують заздрісники, тому що невігластво та бюрократизм не терплять нічого сміливого, революційного, живого. От і все. Хіба цього не достатньо?”

Фейлетон було опубліковано в річницю революції – 7 листопада 1928 року. Закінчувався він таким чином: „Давайте ж запам’ятаємо ім’я вчителя: Адріан Митрофанович ТОПОРОВ”. І я запам’ятав це ім’я з дитячих років.

Про нього, Топорова, і йшла в мене третину століття по тому розмова з людиною, про яку я знав, що він-то і є головний гнобитель Топорова... Чому поспішав я? Тому що глухе алтайське сільце, де побував колись мій батько, і стало великим селом, в якому я був напередодні. Тому що при мені батьки космонавта розповідали журналістам про Топорова: він учив Титових, вивів Титових у люди. Я розумів, що завтра ж усе це з’явиться в газетах, і тоді навряд чи людина, що сидить переді мною, захоче бути відвертою.

– Живий, кажете, Адріан Митрофанович... Ай-яй-яй! Я гадав, і кісточки його зотліли, та-а... Щ о ж, про теперішнього нього не казатиму: даних у мене немає. Може, він і виправився. Он Олексій Толстой графом був, а користь усе ж таки приніс державі. Навіщо старе згадувати? Але статейкою вашою ви, товариш Аграновський, нам, старим бійцям, плюнули в душу, так. Уся ця топоровщина...

– Скажіть, є у вас факти, хоч один, що Топоров був проти радянської влади? Адже він комуну будував, воював з Колчаком.

Замислився мій співрозмовник. Сторожкий, маленький, усохлий якийсь, обпирається важко на ціпок... Господи, скільки ж років минуло, старі обидва, і немає межі ворожнечі, увесь він просякнутий старою злобою й продовжує викривати, скрипливий голос його наливається раптом тонкою силою, а я втягнутий у суперечку, розпочату батьком. Начебто і не переривалася суперечка.

Так ні, – каже він. – Ви просто судіть. Факти. Які ще факти? Топоров, він уміло маскувався. Але матеріал деякий у нас був, так... Я тоді працював у Косісі, завідував школою. А поруч зі школою була КК1 і РКІ. Контрольна Комісія та Робочо-Селянська Інспекція, серйозний орган по тих роках. І мені запропонували бути позаштатним інспектором, хоча був лише комсомольцем. Та я хлопчина був моторний. Викликають одного раззу й кажуть: „Як дивишся, поїхати в школу „Травневого ранку”? Є сигнали звідти... Розумієш, т р е б а”. І я поїхав, хоча зарплата там нижче. А про Топорова я не знав до цього: „Є там учитель... Придивись, збери матеріал, що погано про нього кажуть та інше”.

Ну, приїхав я в „Травневий ранок”. Він, напевно, і не пам’ятає мене, куди там! Може, пам’ятає, що був такий хлопець, котрий з комуни виселяв його, а прізвище-то забув. Що ж, людина я маленька, а він високо себе ставив. Так, високо! Начитаний був, цього не віднімеш. А в мене яка освіта? Мав, звісно, досвід масово-політичної роботи із селянством, тут мене терли. А він, Топоров, міг великі цитати з Маркса – Леніна напам’ять говорити, спритний! Ви врахуйте обстановку, дуже близько до серця я все сприймав: от він, ворог, рип таївся, і я знаю, що ворог, а спіймати важко. Адже він і музики знав, і був у нього оркестр, два навіть – народних інструментів і такий, зі скрипками. Взагалі-то нічого видатного, тепер он у нас які капели, але ми тоді вважали, що це буржуазний вплив. Не я один, вищі товариші приїздили й твердо на це вказували.

(Відверто кажучи, я оповідачеві не повірив: це вже занадто. А після потрапив мені до рук такий документ: „Читанням, тужливими скрипковими мелодіями Чайковського та Римського-Корсакова вчитель Топоров розслабляє революційну волю трудящих і відволікає їх від плинних політичних завдань...”, – це з доповідної двох інспекторів окружної колгосп спілки).

– Тепер про моральне обличчя Топорова. Гордий був занадто. По руці вітався з небагатьма. Страшенно зарозумілий – це його вада. Мився завжди у своїй лазні. По-білому. Були випадки, я особисто бачив, відчитував мужиків, як пан якийсь: „Що в тебе, часу не було помитись?” Корову мав свою, вона стояла в загальному стійлі, але молоко пив тільки від своєю корови. Чому? – питається. Молока в комуні вистачало, п’ять копійок літр, і всім давали, а він своє пив молочко-то! От вам його моральне обличчя, справжнісіньке. Що нам ще не подобалося в його діях? Ось ця книга Топорова – адже в ній бідняцького прошарку, можна вважати, нем ає. Біднякові не до книжок! Я сам-то з Тюменської області, у нас гірше жили; я як приїхав, усе дивувався, як це на Алтаї вважають: десять гектарів – не куркуль. І народ упертий, у нас народ легше. У нас, скажімо, у зирян, зліб у куркуля забираєш, а він же тебе яйцями пригостить і на пір’їну покладе, та-а… Ви врахуйте, тоді це усе болісно сприймалось, не як тепер. Чому один ходить з голим черевом, а в іншого мазані чоботи? Чому до читок цих схильний? Яке в нього минуле?.. І як ми почали куркулів виявляти, так Топоров до того дійшов, що відкрито на зборах виступив деяким на захист: мовляв, вони воювали в громадянську та й взагалі трудівники. Але біле воно і є біле, його на червоне не перефарбуєш, так! Усе ж таки їх розкуркулили. Чия правота? Прізвища? Не пам’ятаю зараз. Блинових там було сімей п’ятнадцять, пів села Титових...

Замислився, пригадуючи.

– Та-а, Топоров. Він на мене так дивився завжди... Як все одно на скло: бачить і не бачить. Гордий! Адже знав, що я приїхав недаремно, і я знав, що він знає, і нічим, бачиш, не показав цього. Крізь дивився! Ну нічого, матеріал ми все ж таки зібрали. А вже коли перед КК і РКІ поставили його, тут я сидів у центрі, а він перед нами стояв. Годину цілу стояв... Говорив-то він красно.

От головний подвиг життя цієї людини, предмет таємної гордості, та й не таємної навіть – сказав же він мені про це, досі згадує із захопленням: „Я сиджу – він стоїть”. Що ще? Топорова з комуни врешті-решт вижили, з читанням книг покінчили, оркестр розігнали, останню скрипку знайшли на горищі та зламали хлопчики десь році в тридцять восьмому, просто так... Степан Павлович Титов сказав мені про гнобителів Топорова: „Заздрість, гадаєте? А чи вміють вони заздріти? Адже це теж сильне почуття. Щоб заздріти, треба хоча б розуміти велич того, чому заздриш. Ні, це гірше за заздрість. Це бажання знищити, розтоптати все, що краще, розумніше, вище за тебе... Як вони тільки живуть на світі?”

Живуть. І один з них сидить переді мною, дивиться на мене крізь товсте скло окулярів, і я бачу, що за всі ці роки він так нічого й не зрозумів, не роззброївся і хоча стривожений візитом, а стоїть на своєму та все ще переконаний, що правильно прожив своє довге, рівне, порожнє життя.

– Звісно, – каже він, – ви, письменники, можете все написати, що вам хочеться. Але якщо зараз з’явиться знову про Топорова, та ще й у похвалу, то це для нас, старих борців, буде образа. Краще ви не пишіть. Не раджу вам, товаришу Аграновський. Що ж тоді вийде, що даремно все? Марно? Це прекрасний час, кращий час: відданим людям вірили, незгодних вміли осадити, і все йшло добропристойно-благородно. І врахуйте: ми не самі вирішували. Ми лише виконували вказівки... Розумієте мене?

Так, я зрозумів.

Два життя стояли в мене перед очима – його життя та життя Топорова. Він вважав своє вдалим: вчився помаленьку, інших учив, будинок збудував собі затишний із садом, і була в його становищі сталість, і не було негараздів. Він лукавить, коли каже, що „лише виконував вказівки”; по-різному виконувались вони, та й різні були вказівки. Топорова захищали райком і райвиконком, його підтримували „Известия”, „Правда”, і, скажімо, під статтею на захист Топорова, надрукованій в „Советской Сибири”, стояв підпис першого секретаря окружного комітету партії. Так що не все тут було просто та однозначно. Топоров і на Уралі, куди він перебрався з Алтаю, воював з дурнями, і там писав уїдливі сількорівські замітки, і не нажив статку, а нажив ворогів, і знову збирали на нього „матеріал”... Дуже важке життя.

Але чоловік завжди був і досі залишається самим собою: він розмірковував, обурювався, захоплювався, писав статті, сотні статей, писав книги, відстоював свої погляди, і завжди його оточували цікаві люди, він переписувався, зустрічався, дружив з В. Вересаєвим, С. Под’ячевим, О. Новиковим-Прибоєм, М. Рубакіним, Ф. Владковим, П. Заморським; у романі „Гори” В. Зазубрин з нього, Топорова, писав свого героя Митрофана Івановича; коли в театрі „Травневого ранку” (був у Топорова і театр) ставився „Недоросток” і захворів чередник, який грав Вральмана, його поспішив замінити заїжджий кореспондент – це був Борис Горбатов; книга Топорова „Селяни про письменників” стала хрестоматійною, записи ці читав Горький – читав, як він висловився, з а х л и н а ю ч и с ь в і д з а х о п л е н н я. Яке ж неймовірно багатюще, завидне життя!

Я не написав ще до ладу про Топорова, хоча згодом їздив до нього, і він був у мене в гостях, при мені зустрівся старий Германом Титовим, – я не довів до друкованих сторінок давню цю, від батька успадковану тему. Але над книгою думав, до неї готувався і в третьому томі „Літопису життя й творчості О.М. Горького” наштовхнувся на дуже цікаве місце. Три листи згадані там: Горький написав їх один за одним. Перший – до Сибіру, де він дає відгук про записки Топорова, другий – до Калуги, де дізнається про справи та потреби Ціолковського, третій Макаренку на Україну. І ще один лист – тодішньому редакторові „Известий” І.І. Скворцову-Степанову: Горький просить послати кореспондента в Куряж, щоб захистити Макаренка... Я подумав: напевно, й тепер живі ті, хто відняв у Макаренка Куряж, хто цькував його, заважав працювати. Може, вони й лекції читають про великого педагога. А що ми знаємо про них? Що пам’ятаємо ми про тих вчених мужів, котрі цькували „самоука з Калуги”, знущалися над його „фантазіями”, – адже нам навіть імена їх невідомі. Чи мудро це – забувати гнобителів? Я не суду вимагаю, не покарань – боронь боже, – але пам’ятати, знати імена... Так думав я, а подивившись на старого, що сидів переді мною, і зрозумів раптом, як не просто було б для мене назвати його тут справжнє ім’я. Адже він старий і хворий, і в нього родина, і от зараз дивитьсмя на мене, і тремтить за склом страх… Не знаю, не знаю.

– Ні, – сказав я йому. – Про Топорова писатимуть. Обов’язково будуть. Ви чули по радіо: у космосі був Герман Титов. А родом він з того самого села, з „Травневого ранку”. І батьки його при мені сказали журналістам, що усім кращим, що є в них, вони зобов’язані своєму першому вчителеві – Топорову. Так що нічим не можу вам допомогти: будуть тепер про Топорова писати.

Довго він мовчав. Ми сиділи з ним у школі, просторій та чистій, у порожньому класі, за вчительським столом, я на передній лаві, пахло ремонтом, сонячні квадрати лежали на фарбованій підлозі, а попереду висіла чорна, не займана ще крейдою, блискуча дошка… Я думав про цю суперечку довжиною в життя. Гірший ворог будь-якої, навіть гарної справи – тупий виконавець Давно вже сказано: змусиш його богові молиттися, він і лоба розіб’є. І що характерно: не собі – настільки-то він не дурень! Усім іншим намагається розбити. І виправдання напоготові: він не сам, його „змусили”. Змусиш дурня... А хто переможець? – думав я далі. Макаренко – переможець. Ціолковський – переможець. Тому й забуті гнобителі їх, що переможені. І Топоров – переможець. Так було, так буде. Так має бути.

– М-да... – сказав він нарешті. – От вже дійсно гора з горою не сходиться... Адже я тоді листа до вас написав. До газети „Известия ЦИК”, так називалась. Відобразив помилки... Звісно, як я тоді розумів.

– Отримали відповідь?

– Я політичну дав оцінку, з точки зору загостреної класової боротьби, – сказав він. – Ідейно написав, а відповідь була несерйозна, я пам’ятаю… Мовляв, ви беретеся судити про Топорова, котрий на десять голів вище за вас, а у вашому листі, листі вчителя, шість граматичних помилок. І все. І підпис: А. Аграновський.

…Багато разів мене плутали з батьком: адже в нас імена починаються з однієї літери. Того року, коли помер батько – у відрядженні, у селі Велике Баландино, – того року вийшла моя перша книга, батько ще читав її. В одній з рецензій було написано: „Автор книги – недавно померлий талановитий радянський журналіст”. Мене часто плутали з батьком, який був мені вчителем і найбільшим другом, Але ніколи ще, мабуть, я не відчував з такою ясністю, що став продовжувачем справи батька.

– Ви знаєте, статтю про Топорова писав не я, – сказав я цій людині. – Статтю писав мій батько. І листа вам писав мій батько. Але я написав би те ж сааме. Слово в слово.
Анатолій Аграновський
Кандидат у студенти (1965)
Уявімо собі, що дві однакові дівчини вирішили вступати до одного вузу. Припустимо, що они вчилися в одній школі та зростали в одній родині. Вони сестри. Більше того, вони близнята. І настільки схожі, що розрізняють їх лише за однією ознакою: "Та, що з годинником, –Галя, решта – Ліда".

Отже, вони приїжджають зі свого Ахтубинська у Горький, в Інститут інженерів водного транспорту. Атестати у них оцінка в оцінку. Сестри так і кажуть: "Фізика у нас "п'ять", алгебра в нас "чотири", геометрія у нас "п'ять". Разом вчилися, разом вирішили вступати на суднобудівельний і готувались разом, одні розділи знали твердіше, інші слабше... Якщо коротко, у Горькому з математики Галі випав щасливий білет, Ліді – нещасливий.

Одна витримала іспити та пройшла за конкурсом. Інша теж витримала, але за конкурсом не пройшла. І все.

Бути тепер одній із сестер інженером, а іншій, витерши сльози, плисти на "Станіславському" додому і якось по-іншому перекраювати життя. Взагалі-то нема трагедії, можна й без диплому прожити свій вік, але прикро це, що ось так, від однією малої випадковості, може залежати доля людини.

Плачуть сестри Куренкови.

І тут старшокурсники, люди загартовані та хитромудрі, які вивісили в дипломці гасло: "Краще переїсти, ніж недоспати!", які пройшли вогонь, воду та безліч вузівських перебудов, дають сестрам пораду: нехай вони підуть на прийом до ректора. Бо, кажуть старшокурсники, наш ректор – це людина.

– Іван Іванович! – сказали йому сестри. – Ми в гуртожитку на одному ліжку спатимемо. Прийміть нас обох!

А що він може зробити?

Вади конкурсних іспитів йому відомі. Почасти це завжди лотерея. Хтось не спав напередодні ніч, хтось надто був схвильований, комусь просто не пощастило. І білети тягнуть, як у лотереї. Перевіряється швидше пам'ятливість, аніж кмітливість. Оцінюється швидше міра натасканості, ніж природна обдарованість. А що ви запропонуєте замість?

Я знав ректорів, котрі, вивісивши списки зарахованих, намагалися зникнути. Захворювали дні на три небезпечною хворобою або їхали у термінове відрядження: Іван Іванович Краковський приймає всіх, хто хоче з ним говорити. Ридаючих мам, агресивних тат, розгублених юнаків. Цифри прийому він все одно не змінить, але йому важливо, щоб люди знали: відбір проводився чесно. Не було упередженості, не було таємних дзвінків. "Я незлобний, – сказав мені ректор, – але дуже не люблю, коли принижують мою людську гідність". І оскільки І.І. Краковський серйозний вчений, ім'я якого відоме за межами країни, професор, доктор, лауреат, оскільки за свою адміністративну посаду не тримається, оскільки людина вищою мірою інтелігентна та порядна, я стовідсотково вірю, що жодних блатів у водному інститутові немає.

А чи є впевненість, що прийняті дійсно кращі? Чи можна сказати, що відібрані найбільш здібні саме до цього роду діяльності? Чи є, зрештою, впевненість, що за бортом залишились лише нездібні, найгірші?

Що ж, усі тягнули білети. Шанси були рівні. І це, в усякому випадку, справедливо. Кращого способу відбору зараз, мабуть, немає. Погано інше. Погано те, що конкурсний іспит став у нас є д и н и м засобом відбору. Пройшовши цей рубіж, юнак визначає свій шлях до кінця. До пенсії.

Відсів вузові не планується. За відсів лають. Можуть навіть частину викладачів звільнити: за міністерськими нормами на частку кожного з них має припадати по тринадцяти з половиною студентів. З іншого боку, вони ніяк не відповідають за якість своєї продукції. Вуз – єдине підприємство в країні, яке навіть на явний брак не приймає рекламацій.

Звідси випливає, що будь-якого неробу, якщо він уже потрапив на перший курс, намагаються усіма силами дотягнути до диплому. А далі? Далі він ніби право одержує вимагати від держави посади. І підіть потім звільніть його! Тут же, у Горькому, розподілили одного такого "дотягнутого" на завод, і директор сказав:

– Краще б мені прислали тонну цвяхів!

Більш за все боличь, що п'ять років неуч займав місце, яке цілком могла зайняти людина працелюбна, розумна, чесна. Але як знайти її? Як обрати кращого? Сидить наш ректор у своєму кабінеті, слухає сестер, що прийшли до нього, дивиться на одну, на іншу – ні, не може розрізнити. Обидві розумниці, обидві бажають навчатись лише у водному, батько в них волзький шкіпер, мати – матрос, вони й народились на баржі. Чи можна взагалі сказати (на підставі однієї лише відмітки-розлучниці), що одна з них краще за іншу? І яка краще?.. По суті кажучи, поки що всі першокурсники для вузу близнята.

Як би там не було, вони в інституті і вже почасти відчувають себе його господарями. Кожного особисто привітав ректор, кожному потиснув руку, потім щасливців зібрали в одному актовому залі, і він виголосив свою традиційну промову, закликав добре вчитися, своєчасно складати заліки, готувати домашні завдання. До цього на початку року закликають усі ректори, і всі студенти пропускають настанову повз вуха.

– Можливо, – продовжував Іван Іванович, – сидить серед вас який-небудь безтурботний Толя і гадає, що він ці промови чув і в школі, але добряче лінувався і все-таки отримав атестат. Либонь і диплом добуде! Повинен чесно попередити: у нас не добуде. У нас за кожним таким Толею стоїть Коля, котрий тільки й чекає, як би стати студентом. Тягнути за вуха в інженери ми нікого не збираємось.

Наводяться цифри. Ректор, “аби не бути голослівним”, викладає їх принишклим щасливцям. Рік тому на перший курс було прийнято триста двадцять п’ять чоловік. З них сорок дев’ять уже відраховано. Цілих дві групи. Це означає, що виш не боїться виганяти ледарів і нездібних. Відсів став тут – страшно вимовити – нормальним явищем.

Як же живе цей невеличкий, по суті, інститут при такому гігантському відсіві? Як він виконує план випуску спеціалістів? Прекрасно живе. Відмінно виконує. Нині на другому курсі студентів, як і раніше, триста двадцять п’ять. Справа в тому, що у горьковчан, окрім законного набору, є ще своя категорія учнів – к а н д и д а т и у с т у д е н т и.

Слово сказано. Таємницю розкрито.

Не думайте, що це мовиться лише заради краси викладу. Повернувшись до Москви, я побував у Міністерстві вищої та середнбої спеціальної освіти СРСР і запитав, як там ставляться до цих кандидатів.

– Яке може бути ставлення до того, чого немає, –– відповіли мені. – Немає в нас ніяких кандидатів. Це порушення інструкції. Офіційно ми про них нічого не знаємо.

– А насправді?

– Є, кажуть…

Звичайно, краще за все було б офіційно приймати на перший курс більше студентів, аніж передбачено планом випуску. Рано чи пізно ми до цього прийдемо. Тепер, як пояснили мені втаємничені люди, це неможливо: надто великі були б витрати на стипендії, на додаткові викладацькі години і се таке інше. Я особисто гадаю, що збитки держави від випуску дипломованих неуків (і від їхньої бурхливої діяльності) у сто разів більші, але факт залишається фактом: відбір у стінах виша практично заборонено.

От горьковчани й придумали своїх кандидатів. Виконавши план прйому, вони відбирають наступних за балом абітурієнтів, приблизно п’ятнадцять відсотків до плану. Їм надано право відвідувати всі лекції та лабораторні заняття, складати всі заліки та іспити. Викладачі беруть на себе цю роботу безкоштовно, – додаткові асигнування, таким чином, не потрібні. А резерв у виша є. І після сесії кращі з кандидатів зараховуються на місце безнадійних двієчників, який віднині немає потреби силою тягнути в інженери.

Третій рік бере учнів, “яких немає”, водний інститут. Я зустрічав колишніх кандидатів і на другому курсі, і на третьому, вони прекрасно навчаються, пробують сили в студентському СКБ2, проводять дослідження в наукових гуртках. Ні, їхнє зарахування не було помилкою. Найбільш сумною помилкою було б прогавити цих людей.

Маємо: у Горьковському інституті – двадцять один відсоток неуспіваючих. У такому ж Новосибірському інституті водного транспорту – три відсотки. Питається: який виш працює краще?

Цю задачу взялося розв’язувати Міністерство річкового флоту і, слід віддати йому належне, розв’язало правильно: комісію горьковчан було послано при мені в Новосибірськ – для допомоги та контролю. Якість спеціалістів, що випускаються в Новосибірську, – виявилась надмірно низькою. Цю дрібничку й врахували річковики, тому що кадри-то вони готують для себе.

Поговоримо про рівень вимог. У Горькому важку місію відбору взяли на себе дві кафедри – теоретичної механіки та вищої математики; на чолі їх стоять справжні вчені та принципові люди. Так от, коли Вадим Васильович Давидов ставить студентам заслужені двійки, коли Микола Миколайович Баутін к о ж н о г о п я т о г о посилає на переекзаменовку, професорам ніхто не каже: “Низька успішність свідчить про слабку засвоєність, яка, в свою чергу, викриває погане викладання…” Ні, двійка в цьому виші є законний інструмент для того, щоб одних студентів (більшість) змусити по-справжньому працювати, а інших (меншу частину) прибрати з вищої школи. І те й інше – благо.

Врешті-решт кандидатів не так уже й багато, і вони впливають на всю студентську масу. Знаменита риторична формула: “Ти займаєш місце, яке могла б зайняти інша людина!” – несподівано наповнюється плоттю: “інший” сидить в аудиторії за сусіднім столом. Якось дуже швидко студенти починають розуміти, що вищу школу не закінчиш мимохідь. Що отримання освіти – це робота. Важка робота, на яку потрібно покласти великий шматок життя.

І от що особливо цікаво: рівень вимог різко зріс, а безнадійних двієчників не стало більше. В інших інститутах викладачів усе ще прикріплюють до груп, вони стежать, щоб не пустували і не втікали з лекцій вусаті дітки. У водному цього всього не потрібно. До глибокої ночі світло в гуртожитку не згасає, забиті всі читальні, усі креслярські зали, в усіх кімнатах креслять, зубрять, роблять розрахунки. Між тим, зустрів я в одній з кімнат і сестер Куренкових, вони, як і раніше, разом і диференційні рівняння розбирали разом; студенти прозвали їх “братами Грімм”. Ліду теж взяли кандидатом. Яка буде її подальша доля, я не знаю.

Сесія незабаром – на початку січня.

А Міністерство вищої освіти кандидатів у студенти відкинуло. Постановило вважати, що їх немає. А вони є. Тут уже одне з двох: або люди не в силах захистити те, в чому переконані, або не мають переконань, які висловлюють відверто.

Чому міністерство відкинуло кандидатів? Вона стурбоване моральним станом студентів: “Візьмемо людину до виша, обнадіємо, а після раптом виставимо за двері”. Воно схвильоване, як би не просочився у виши “чужий нам дух конкуренції”. Та й взагалі працівникам міністерства не до душі безтактні міркування про рекламації та брак: “Люди все-таки не болванки!”

Що ж, на відміну від моїх співрозмовників, я в натурі спостерігав усе це і можу доповісти, що чужого духу якось не помітив. Кандидати в Горькому невіддільні від студентів, відмінність майже стерлась, одну дівчину з мехфака обрали навіть членом комсомольського бюро, хоча це вже було порушення статуту: вона, як кандидат, перебувала на тимчасовому облікові. А коли Ліля Максимова захворіла й пропустила розділ диференціювання функцій, студенти Галина Айканова та Євген Роннов взялися їй допомогти та допомогли і не подумали при цьому, що Ліля кандидат і може, в разі чого, сісти на їхнє місце. Такий “дух конкуренції” зовсім не шкідливий. Якщо бажаєте, можна назвати його духом змагання.

З приводу “болванок” і “людей”. Вважаю, що не по-людському вирішують питання якраз ті, хто всіх зарахованих планує вивести в інженери: “Ми вам дали сто болванок – видайте сто готових виробів”. А по-справжньому індивідуальний, людський підхід я спостерігав саме в Горькому. Це там ректор зумів помітити двох дочок старого шкіпера, це там було зараховано кандидатом хлопця з Білорусії на прізвище Сидорок (гаразд, розкрию ще одну таємницю). Він відмінно склав математику та фізику, а після зробив у творі помилок понад норму, і кінець – зійшов з кола. А Іван Іванович подивився його атестат: білоруська письмова “п’ять”, російська письмова – “п’ять”, російська усна – “п’ять”. Хвилювався хлопець, і все у нього перемішалось: мови-то близькі. Іван Іванович повірив, що буде з нього інженер, і дозволив твір переписати.

От-от, підхоплюють мої опоненти: тут можливі будь-які порушення! Конкурс – річ офіційна, а після, в середині року, ректор відраховуватиме небажаних та приймати бажаних, як простежити за ним? Я міг би скаазати на це, що тим ректорам, котрі не викликають довіри у свого міністерства, можна прав таких не давати. Але шахраєві й конкурс не перешкода, там йому простіше: абітурієнти не знають одне одного. А у виші все видно. Студенти точно знають, хто сам розв’язує рівняння, а хто допомоги просить. Триває чесне змагання, і тому відраховані не пишуть скарг – не було такого випадку.

І ще: є таке слово – р е п у т а ц і я. Старе й даремно забуте. Репутація людини, репутація установи. Так от, у професора Краковського хороша репутація. У виша, що його він очолює, хороша репутація. А за репутацію слід платити. Повагою. Великими можливостями. Довірою.

Я все сказав.

Три роки тому, напевно, не варто було про це писати. Викривати таємницю горьковчан було тоді просто ризиковано. Вилаяли б їх за порушення інструкцій, заборонили б порушувати, та й годі. Нині я цього вже не боявся. Кандидатів у студенти набирають, як мені стало відомо, не лише в Горькому. Просто заборонити цю справу вже неможливо.

Так як же нам бути? З порога відкидати невдах чи багатьом з них дати можливість знову спробувати свої сили? Вести роками налагоджене “валове” виробництво середніх спеціалістів чи зробити наші виші ареною працелюбства, здібностей, волі?

Мета цієї статті зробити буття кандидатів у студенти фактом громадської свідомості. Змусити керівників вищої школи (або допомогти їм) небоязко, солідно, з цифрами та фактами в руках вивчити цей досвід. Вивести “страшну таємницю” за межі тихих кабінетних міркувань.

І тільки?

Так, по суті. Знати наперед усе, розписати усе в подробицях важко. У Бальзака є повість “Таємниці княгині де Кадіньян”. “І це розв’язка?” – запитує він у кінці. І відповідає: “Так, для розумних людей, але не для тих, хто хоче все знати”.






Поділіться з Вашими друзьями:
  1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   25


База даних захищена авторським правом ©uchika.in.ua 2019
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка