Палімпсести благословляю твою сваволю дорого долі, дорого болю! У новій збірці — вірші, написані між 1971-77 роками. В ній — мої болі й радощі, мрії й передуми, спогади й сніння, образки життя. Частина перша



Сторінка10/13
Дата конвертації11.03.2019
Розмір4,56 Mb.
1   ...   5   6   7   8   9   10   11   12   13

ВІРШІ 1965-1971 РОКІВ
* * *
Несуть в руках, пропахлих кізяками,

у грудкуватих земляних руках,

тихіше, як за пазухою камінь,

дорідний житній хліб у колосках.

І гнуться станом. Спідниці у зборках.

І на засмагле напнуті хустинки.

Беріть, він добрий хліб.
* * *
А в селянській хатині

в породіллі покусані губи...


* * *
І що тобі високе небо,

і жаль високий — що тобі;

зумій — раз треба, отже треба,

й без добре завчених умінь...


* * *
Побігла вільгість від Дніпра

на Володимирову гору.

Дельфінів хвилевий розкрай

води — човном моторним

прорізав тишу, переплеск,

мов кури, хвилі розгрібають

і спів ракетних стюардес

під себе підгрібають.

Похмурі хвилі. Вниз іду

по мозкових цеглинах.

Іду і паморочусь. Йду

горбатим злим суглинком.

Бо тут міщан, бо тут товстих

жінок-качок осінніх,

бо тут безпутно б’ється сміх

від губ до стегон стиглих.

Плюють, жують, цілують з губ

запінене лушпиння

і з рота в рот гойдають згук

і стук сердець колінний.

Тут поживи — і будеш вік

суху жувати жвачку

що світ воздвигнув чоловік

щоби двигати тачку

важкого черева, куди

і ворону не варто

посунуть клюва. До води б,

щоб жерти, пхати, чарки

дістать як долю з штанини,

і кружелять горілку

за світ без хмар і без війни

за білий світ порічок...


* * *
Ти мене розрай — і покори.

Молодосте, покори і винеси

на провально-чорнокрилі висі

виведи — ґвалтовного — до гри.

До гори, до рік, по повногорля,

повногруддям зобов’яж мене.

Кожним днем боліти, кожним днем

виповняти серце власним горем.


* * *
У щастя, кажуть, світлий кожен час.

Щасливі, кажуть, нібито не лічать

ні днів, ані годин. Мій день почавсь

і вихопився день, вогнем налившись.

Так око наливається. Так в літі

наллється яблуко. Хай день зійде —

воно собі кружляє в верховітті

допоки аж додолу не впаде.

Мій день почавсь. Та щастя забарилось

чи поцуралося на мій поріг

ступити. Скільки снів мені наснилось!

Забув я більше. Менше — приберіг.

Мій день почавсь. І тільки скрипне хвіртка —

я жду, і назираю, і дивлюсь:

лиш перехожі жебрають каліки,

до мого апелюють до жалю...

До мого щастя. То прийде товариш,

то подруга, то недруг, то поштар,

але ніхто не принесе у дар

мені хоч головешки з пізніх згарищ.

Щасливі, кажуть, нібито не ждуть,

не визирають час. І дароносний

вони і в непогоду радо п’ють

приблудний день заблуканої осені.

І я не жду. Дарма. Не назирай:

ніхто й не прийде, словом не потішить.

Та й добре, що нема. Буває гірше:

коли тобі і сльози позбирать

не дасть захожий.
* * *
Комуністи — вперед! Комсомольці — вперед!

Уперед — барабанщику, пройда-поет!

Уперед — бо помреш і не вернеш назад,

піднімай обважнілий партійний свій зад.

Бо попереду — втеча. Втікай — уперед.

Від страшних, від важких, від омріяних мет.

Там казарми будують, там тешуть труну,

підтягайте, музики, мідяну струну.

Щоб без ляку — в могилу. Провали очниць

зберігають залізну упевненість лиць.

Уперед — це назад. А назад — це вперед —

вболівав за прогрес поступовий поет.

Вчить нас партія рідна — несхитно іти

до вселенської радості, як до мети.


* * *
А що тобі наснилося? Неначе утікав.

То прискало, то билося, то колотилось. Став.

Край берега — руда вода. І чорна — посеред.

І появилась — борода. Земляк це. Русич. Смерд.

Хто звав його? І як назвав? Не знаю. Не збагну.

А тільки вимілілий став у діда враз пірнув.

Ніж. Дід не пив. Йому і так, і нехотя — пилось.

Вже клешнями поводив рак. Чекав мене? Я ось.

Дід сів на рака і поплив — хлипким, як дно, багном.

А слідом — глибочезний рів — все ріс і ріс притьмом.


* * *
Ревуть мотори, рвуться з берегів,

ракети протинають твердь одвічну,

і, стомлена од власної біги,

задихалась доба кібернетична.

А все-таки оновлюється світ,

весна — по веснах, за літами — літо,

і золотіє витеплене жито,

і син кладе на стежку перший слід.

І плавиться розграфлений асфальт,

від гусениць парадних стогнуть площі,

і вітер дерева вгорі полоще,

і в морі крові ніж полоще кат.


А все-таки оновлюється світ,

шпаки торішні знову у шпаківні

віщують: дні повтореннями дивні,

вони дорожчі серцю востократ.


* * *
Що голову сушить?

Є ж партія над нами.

Зацькований хортами,

заціпся, як болить.

Що марити кінцем,

спішити до спочину,

заквітчана долина

і пахне чебрецем.


* * *
Від радості — у степ,

від зобов’язань — хода.

В долину — де цвіте

заспівана природа.

Ні партії тобі,

ні диктатури дурнів,

іди — у вечір журний

зализувати кров.

Ласкаве підпадьом.

Рулади солов’їні.

Шелепання качине

і день, густий, як бром.

Два хлопчаки якісь

у бадмінтона грають.

Від рання і до рання

лиш кумкання жабів:

і вже — помолодів,

і вже — розвеселілий,

ти чуєшся на силі

між молодих дубів.


* * *
Не вимовлю — а ні.

Не дам тобі промовить:

ці плями шарлатові

у чорному вікні.

Розбризкалися так —

що ніби-то й не плями.

Наморений робак,

щонайтихіший самий —

ти п’єш важку журу,

ковтаючи компоти,

устряв у марну гру —

а де твої рощоти?

Рощоти — за два дні.

Безплатний розрахунок

за те, що ти в дарунок

життю віддав ці дні...


* * *
Їй-богу, страшно в цьому світі жить,

щодня на хліб насущний заробляти

ціною честі й совісті — заплати

такої нам настарчить кожна мить.

Їй-богу, страшно в цьому світі жить,

коліна гнути, йти у незбагненне

і відчувати в поривах шалене

те, що стоїть, як правда, на межі.

Їй-богу, страшно в цьому світі жить.
* * *
Прохоплюся словом, мов сльозою,

прохоплюсь печаллю-дичиною,

прохоплюся поглядом беззоряним,

прохоплюсь — і падатиму знову.


Як плавець, ледь виринувши, знов

в воду, в воду, в воду — начувайся!

Ти не грайся. Не до жартів, здрайця,

коли став під жерлами любові.


Знову — забуття і знову — віра,

знову завирую між проваль:

ні свавіллям, ні мовчанням, ані славою,

а сльозою — злою і зловірною.


* * *
Сказився світ — у бубнах, сурмах, джазах

під Володимиром цехлинах мозкових,

і завертівся пересохлим сказом

світ, замітаючи відьомський гріх

перед Дніпром, країною, добою,

перед селянським горем і добром,

сказився світ — невисвячено вбогий,

на гак віків надітий за ребро.

Сороки висушили людське завтра,

розвішавши на вітах тоскний крик,

відьомський бовтається поміж губ язик

нічного домовика — Патеря.


* * *
Життя — нема. Грудей — нема.

Немає тіла. Промигоче

весь вересневий листопад.

День падає на день. Підряд

заплющуються сині очі.

І жити — аніхто не хоче.

Бо світ — невірний, як Хома.

Хто вербував мене сюди —

під музику оцю скрипучу,

хто ребра обдирав об кручу,

для чого — не живу, а мучусь...
* * *
Автомобілі, як вовки голодні,

очима світять. Вечір. І нема

тобі притулку. Ані шклянки чаю,

із другом випитого. Стільки ворогів,

що вже од кількості помалу слабнеш,

та впевненість не зраджує: мине

дикунський час. Дикунський вік — не вічний.

А ти — гірка розрадо — теж не вічна.


* * *
Ви ходили до Петлюри за штанами,

ми ж ходили за штанами в магазин.

Ви безштаньки називалися панами,

коли край скривавлений казивсь.

Ви свою виборювали волю,

ми ж її хутенько пропили,

підневільну славословим долю —

так за шкуру сала залили.

Ви побиті за кордон тікали,

нас же везли в заполярний край.

Тільки й того: “пробі“ — ви кричали,

ми ж кричали: “Сталіну, ура!“

Вроздріб, оптом — крамарі, та й годі.

Скільки не торгуйся — не візьмеш,

бо в союзі братньому народів

серп і молот — не голодна смерть,

а довілля, а дозвілля. Знай же

Україна зводить комунізм.

Все не наше — це моє і наше,

лиш — на бога! — щоб ніяких схизм.

Як годують — не перебаранчуй,

як катують — криком не кричи,

як стріляють — все одно пораджу:

може промине — і промовчи.

Партія — вона за маму рідну,

а за батька — мудрий наш генсек,

навіть криком, навіть кров’ю, навіть ридма

ні до яких не лучися сект.

Партія покаже, що й до чого,

Партія — це совість, розум наш.

Наша честь. Отож. І — слава богу —

вік харчуйся з цього казана.


* * *
Вітчизно вір, вітчизно сподівань,

безкраїй краю — ти живеш у прірві.

У леті — суть твоя. У чорнім вирі

де ані для проклять, ні для кохань

немає меж. Де вітер — твій закон.

Де в оборону бурі стали сосни.

Вона стоїть — бліда й простоволоса —

даремно виглядаючи свій скон.

І ти летиш — стрілою у пітьму.

Ніч мече по шляху шпичасті зорі.

Від цього раю утечу в тюрму,

сховаюсь у вузькому коридорі.

Від краю — в край. В невіру йди од вір,

у розпач залізай, як цвях залізний,

і виглядай прийдешні комунізми,

де виростає знову проводир,

котрий не знає радості борні,

котрий перед полками дико скаче,

неначе чорт брикається, неначе

йому всю голову обвітрено в вогні.

А ти — іди з вогню. Міцній, як сталь.

Кріпись, як щовб. Вгрузай по груди в землю.

Таку важку, притомлену — та зельну

і виринай до неба із проваль.


* * *
Антивбивця, антиієзуїт.

Антидеспот, антиможновладець.

Чорну крешеш гору, і граніт

попід ноги сиплеться в безладді.

Мефістофелівський смисл життя —

знищити і знову відродитись,

не кажіть, що жив я без пуття,

задаремне вам із мене кпити.

Мудрагели, істина — не в вас,

честь — не в вас, життя — не в вас. Ви мертві.

Солов’ї, вслухайтесь в контрабас,

він змайстрований з кілля імперій.

Пам`ятайте, що допоки світ

корчиться під вашою стопою,

антивбивця, антиієзуїт

битиметься в мури головою.

Кров солона чорний мур об’їсть

і дірою утече до волі

той, кого годує дика злість

проти вбивства, злочину й сваволі.

Світ — не ваш. І рідний край — не ваш.

Ви у краї рідному чужинці.

Куль набийте повен патронташ,

бо зійдемось знову наодинці.

Честі — більше. Понад ваших куль,

понад ваших бомб, вологих камер.

Вже ходу історій нешвидку

заґратований являє гамір.


* * *
Загусає далеч вечорова,

граціозні ливарі мовчать.

Спить долина, зморена діброва,

а над ставом лебеді ячать.

А над полем висипали зорі.

А над небом зупинився Бог.

А над Богом править серце хоре,

окрутенств шукаючи на двох.

Спить діброва. Спить земля велика,

всесвіт спить. Мовчання — як зоря,

і знесла правицю яснолика

Доля, не віщуючи добра.


* * *
Думок червоні фонтани

осипаються білим лоскотом пін.


Думок червоні фонтани

б’ють з мого терпкого,

укороченого по рівень ключиць,

мого фіолетового

крутого горла.
Я піднімаю голову —

і закидаю своїх

думок червоні фонтани,

як вогненну гриву

горизонтально розплатаного

скакового коня.


Я опускаю голову —

і переливаюсь в фонтан

пересохлих білих лоскотних бризків,

в їх потужні

гулкі і жалібні стогони,

що відбиваються у моїх ушах

далеким мотивом

з дитинства знаної пісні:


ой ти Галю

Галю молодая

підманули Галю

узяли з собою.

Я нахиляюся за собою,

ловлю ся


в думок червоних фонтанах

і осипаюсь білим лоскотом пін.


А морозний ранок

сліпить і видовжує мої очі.

Він, перебродивши

на скалках сліпучих барв —

блакитно-розбіленої,

мерехтливої, як північне сяйво,

і червоної барви дня,

цей ранок,

виростаючи на сніговій поверхні,

ще не займаній ні людиною, ані звіром,

цей ранок

сліпить мої очі,

викрешуючи різноколірними копитами

сухотливого коня

мигтливо-білі, розжарені стріли грудня.

Цей ранок,

рипким усипаний крохмалем.

Цей ранок

приймає мене, як порожню амфору,

з котрої,

зачерпнувши морозу,

можна довго-довго

виливати трунок моїх

розпуклих, як трояндні бутони,

гірких різноколірних очей,

і чути хлюпіт

білих пелюсток пін

на червоних трояндах

січневих роздумів паморозі.
* * *
Повернувшись обличчям до неба,

помирає солдат. Гримить

канонада з правого берега,

важко проорює межі

поміж життям і смертю.

Скільки неба над головою!

Його не заповниш гуркотом,

не скоро зотліють хмари

і навіть тобі

не зразу померти.

Уперлась дорога в обрій.

Перепочинь.

Тобі вже шляхів не лічить:

шляхи залягають впоперек.

Над степом снують вітри

палахкотіючих ватрищ

сиві кросна, як коси

скорбної матері.

Рідний край перед тебе став.

Дивиться очима коханої:

— Підведись, — шерхотять уста, —

я твої перемию рани.

Губи скривлено: — Підведись.

То до тебе з Поділля, рідна,

не достало сили звестись.

Поле кулями все розвідано.

Сонце в мінному полі! Глянь —

вечір весь підпливає кров’ю,

українська двигтить земля,

зрита зненавистю й любов’ю.

Повернувшись обличчям до неба,

помирає солдат. Гримить.

До Дніпра нахилившись креном,

спраглий край в головах горить.

Застилає очі китайкою,

та небо підводить: — Слава-а!

І солдат ув останню атаку

піднімається з лавами.


* * *
Ти від віків закутий в панцир —

в ці забобонні бандажі,

усе життя комусь служи,

за безцінь приставай до праці


коло чужих глухих думок,

коло незвиклості своєї,

а там, притихнувши, по черзі

сотати з серця, мов разок


намиста, прогріхи свої,

бажання, викільчені з тиші.

Ти був, здається, змалку грішним,

бо серце, власний конвоїр,


тебе не вберегло від них.

І розмаїтий світ лукаво

тебе урочив і наставив:

собою бути смертний гріх.


* * *
Я

тебе не любив,

ТИ

мене не любила,



А Любов

на обох


окошилась.
* * *
Нахиляюсь у тиші над віршем,

ніби мати над немовлям.

Добрий день, мій хороший, вір же,

вір губам моїм і словам.


Вір, що я тебе не помічу,

коли в груди ввійдеш крадькома.

Вір, я злого тобі не зичу

в мене ж зла за душею нема?


Вір же, викоханий в любові,

що заловлений під абажур,

ти в ночах нахопився на повені

карооких юначих зажур.


Хай на очі впаде золотаве

Слово. Ніби зоря, упаде.

З хвилі скинеться і плавниками

в груди вдарить і в горло ввійде.


Слово, слово, достиглий смут мій.

Слово, слово. Вечірній див.

Не заради осмут осудних,

не для буднів. Не для надій.


МОНОЛОГ ДУШІ
Йосипе Віссаріоновичу! Де ви там?

Чуєте? Ви ж мені, як осколок між ребер,

від самого дитинства дубном стали

в капілярах, у лейкоцитах, у тембрі.


Дорогий! Йосипе! Віссаріоновичу! Сталіне!

Чуєте? Е-ге-гей! Відгукніться ж.

Ви згодували мене на масних сухарях,

а дитинство ж і досі сниться.


Ви виходите з мене кожного дня,

то правда. Але ж — докорінно треба,

аби не лишилось від вас і звання,

аби вам, даруйте, аж п’яти репались.


Мені ж бо відмалку в жовтого дзьобика

ви зернятка клали. Іще в колисці.

Запихали мене сталінською епохою,

як палиці запихають у шпиці.


О, мене згодували так,

що й досі, перепрошую, гикавка.

У першому класі “Хай живе Сталін“

кричав я, по-хлоп’ячому швидко.


В плоть увіходило ваше єство.

Пам’ятаю у шостому класі, мабуть,

я ліз на трибуну, на торжество

вашої вусатої слави.


Фальцетом: — Хай живе вчитель і вождь!

Що було оплесків! — Дихнуть нема де.

А тепер, бачте, не вождь, а вош,

а не вибили, вибачайте.


Чую, що й досі булькає культ...

Що вам з моєї маленької особи?

Раз треба, то треба. І що вже тут

морочити голову оцією хоробою.


Йосипе Віссаріоновичу! Перепрошую —

я ж таки — не відсталий елемент?

Тому й зову: відгукніться. Може б

ви б по-хорошому з мене — геть?


* * *
Болі тихли.

Кров пили і пилили вік.

Зараз тіло

пролилося у пару рік.

В пару чорних,

в пару спінених рівчаків,

нині — вчора,

і раніше за всі віки.

Утікай же

обшукавши як лабіринт

тіло враже,

розмотавшись як білий бинт.

В пам’ять, в день свій

в білі бульби округлих більм.

Власний месник,

прошивай же ножами біль.

Може, серце

вийде з кров’ю з ґрат заборон

і заб’ється

еліпсоїдним кроком.

Втнеш, бувальцю,

наостанок знов гопака.

Чом же пальці

скам’яніли? Хода важка

і відчув ти —

не задля шаровар,

задля тиші

клекотить, як тягучий вар.

Власне серце,

те, що скраю душі тепер.

Те, що через

горло. І не вдержить себе.


* * *
Або в тишу

перетягнених ший,

або в віще

Слово Будд, і Єгов, і Шив.

Або в маму,

або в батька, або в Христа

Тільки — марно.

Тільки в силі пристав би.

Став — лоскоче.

І ворожить. І ріже геть

без ножа. Захоче

і минулим маніжить.

Знай і відай.

Доживеш. Бо ж і вік не вік.

Хай і встиду

ніби дням, загубився лік.

Серце — скраю

скронь. Відпочити — не діждеш.

Протаранить —

то тепер. І утішся.

Не печалься,

не спечалюй останній час,

а відчалюй

по шматочку, по часточці.

По кістках, по ка-

м’яних площах — вниз.

Хай звикає

до заручин ще — низ і вись.

До безсоння

білолобих, як баранців,

біленьких, маленьких

кучеряво-мочарних снів.

Серце — в скронях,

серце — скраю душі тепер.

У долонях

не вдержати себе.


* * *
Прямо в ребра.

Наколовши на лезо крик.

Ти ж бо еру

глибше серця беріг.

Ти ж бо завше.

Ти ж бо — вчора, і днесь, і вік

змалку замкнений

на замок чоловік

ліз на гору

і валунний камінь волік.

Ти ж бо вчора,

ти ж бо днесь, і назавтра, й вік.

Ти ж самому,

сам собі оновлення день

Встановив. А відомо — де він?

Ти ж бо зранку,

до світ-сонця будив себе,

ти ж бо змалку,

ніби сопка, кадився.

Димом лисячим

рудуватим — пропахся весь.

Сопки висяться

завтра, вчора, повік і днесь.

Догоряю


з ніг до скручених брів — горю

і провалююсь з грюкотом —

догоряю.

Не впізнати,

не впіймати себе тепер.

Мало — знати:

зараз — ачи живеш, чи вмер.

Зорі гостро торкнуть долонь.

Голова запалає.

Серце в скронях

ніби куля в стволі — волає.
* * *
Іди-но, йди-но, йди-но, йди-но, йди-но вже!

Бо нападе напасник — зацілує.

Вона спокійно дивиться. Не чує.

Невже й піде отак? А ну ж, невже.


Жени, жени, жени, жени. Вернулася.

Іди-іди-іди сюди. Прийшла.

Поріг переступила. Озирнулася.

Зубами надкусила синю шляпку.

Прийшла. Вернулась. Кинулась. Опала.

Як ненаситцем вештався байдак.

Отак гойдалось серце. Певно, наволоч,

напевно, наволоч, пізнала, що біда.


Іди-іди-іди-іди-іди-іди но вже,

за зайву — за єдину — проклену.

Зненавиджу за мить. Як не ножем,

то пазурями задушу негнуздану


Тебе. Тепер — іди. Тепер — іди.

Тобі — тепер — не треба — втрат — боятися.

А бійся, що не зможеш застидатися,

а бійся, щоб не зрадити ходи.


Отам на людях, що тебе здушили

в сто повороз, в сто рук, в сто обручів.

Як водогінні труби, спухли жили,

я сам — і завстидаюсь і спочину.


У люстро задивлялась. Потлошилася.

(Дурепо — хоч панчоху підтягни).

Ти так, як тільки з пекла, розпашілася:

бровами не стрижи і не мани.


Даремно. Всю — в передпокої пекла

обшукану, ошукану — пущу.

За сукні шурхотом спада холодна спека,

дасть Бог, ти завтра в інших заночуєш.


* * *
<Хочу побути грузином,

Євреєм хочу побути,

трохи — литовцем.

Аби тільки — не назовсім.>


* * *
<Сила язика

зростає, напевно,

в геометричній прогресії.>
* * *
Земля схожа на голову.

Тільки в ній більше цвинтарів.


* * *
Геніям набридає

власна геніальність.

Радійте,

коли ви смертні.


* * *
Пахне вербами і цигарковим димом,

вишником і порохом доріг,

пахне теплий, провесняний грім,

пахне раннім маєм, раннім дивом.


Пахне босоногими стежками,

десятковим праним полотном,

пахне хижим сонцем, диким каменем

і калюжі захмелілим дном,

пахне мандрами, з паперу кораблями,

пахне журкотом і мріянням струмків,

ранніх літ підведеними снами,

юності думками непокірними.

Все життя пропахчене. Весна

голубіє і кадіє тепло,

голубіє і кадіє небо

тільки пахощами досі знане.


* * *
Гасав нетяга на коні

в зеленім лузі

він кілька літ, не кілька днів

в турецькій жив нарузі.


З полону втік. Коня дістав

сідло й попругу

і в лузі ворога шукав

і в лузі — друга.

І ось, уволивши йому,

післала доля

самого турка. Тут комусь

урветься воля.


У турка шабля. В козака ж

дубовий бучок.

Мій Боже, промахнуть закаж,

бо вмерти лучче.

По фесці бий. Не упади.

Дивись на лезо,

бо заспівають по тобі

останню мессу.


Майнула шабля. Бучок враз

над головою.

Пора ударити. Пора —

лиш гук луною.


Гасав нетяга на коні

в зеленім лузі,

і гуртувались день при дні

і шрами, й друзі.


* * *
Таємниця білого паперу!

Волохата серця таїна.

Таїнство заклять глухої ери

і — душа одна. Печаль — одна.

Ані душечки. Ні півсловечка.

Ані цяточки в нічнім вікні.

Поливана порожнеча глечика

обтікає тінню по стіні.

І росте нічна твоя Голгофа

на кімнату, на квадратну — всю!

Серцю офірована епоха

чинить свій несамовитий суд.

День мій, хрест мій, віро моя чорна,

чорнобрива радосте моя,

в горі, ніби в ріллях, геть розорана

незглибимо віща течія.


Підступила, нахопилась, щезла.

Волохата серця таїна.



<Жить невесело>. І ждати — теж — невесело

од Харона славного човна.

Де та хвиля, де той Стікс спасенний,

кочети блаженні не скриплять,

тільки ночі бовваніють стели,

літери на стелах хлюпостять.

Стигми душ — це стигми тіл. Це стигми

радості колишньої. Тепер

ти затих. І все навколо стигне

ніби ситий з крові людожер.


Стигми тіл — це стигми душ. Це — з віку

од олігоценових епох,

пірофорний, ти, як квітка, виткався,

ставши боржником — уже за двох.


І за себе і за квіт трояндний,

за біль-білий світ, за крильну ніч,

ні — надій, ні вір, і нерозради

стигми віку стигнуть у вікні.


* * *
О ці новітні демократи

о демагоги словоблудні

народ весь кинули за ґрати

і славлять волю привселюдно.


I
Доба іде. Доба не жде.

І кружеляє світ знекрилений.

Супутники. Новітні гойдалки,

як корби у колодязів.

Ми всі вростаєм в час. І нас

одвіку змушує коріння

Рости до крон і йти в добро

і загубитися між зір.


Ми що? Зсередини світи,

ми тільки іллічеві лампочки,

ми більше вигадані, ми

замовлені од революцій.

Запрограмовані до губ,

запеленговані до пальчиків,

ми коні, зловлені в ласо,

в нас тільки шиї гордо гнуться.


Тріщать світи, тріщать хребти,

пожежно зацвітає розум.

В коричнево-зелений цвіт

убрались голубі степи.

Вже нам, невольникам доби,

цвинтарна тиша гоготить,

і тільки порох з-під копит

серця рятує від корозій.


Доба іде. Доба не жде.

Дикунські ноги, мов колосся,

серед оглохлих роздоріж

проллються полиском багнетів.

В часи татарських лихоліть

отак красунь простоволосих

на крупи клали, як тепер

митців, філософів, поетів.


І ти, мій краю, карий мій,

моя покара достеменна

через літа, через віки,

біжиш, спеленутий вогнем.

Тобі міняє удила

по торжищах благословенних

нова доба. Нова ганьба.

Так ніч за ніччю й день за днем.


IV
О паморозь моя! О паморозь!

Заворожені віки мовчать.

І мовчання біла-біла парость

з погребища. З брезклого куща.


Але паморозь моя, запаморочна!

Випарена діжка знов припала

памороззю, і нема татарника,

і гіркого не поп’єш напару.


А розсипеш із зубами сміх,

зарегочеш, той казав, на кутні.

Паморозі гіркуватий сніг

опада на скроні. Без покути.


V
Сухі кореневища вікові, що біля берега,

у воду звисли, — твої то руки, матінко

моя. Вони були прозорились колись, білень-

кими, як молоде волоття, а потім волоха-

тіли і в лісі збирали глицю, жолуді,

у полі збирали колоски по пізніх стернях,

збирали сльози по очах дітей (сама бо

ти уміла якось мовчати і непомітно

виплакатись)...

Ніби сухі кореневища вікові — моєї

матері старої руки.

Ставки олітнені, огрозені ставки, над

ними падав грім і блискавиці шугали

понад плесами і зорі, і краплі дощові,

немов горох, казились, порощили,

танцювали, а потім хиже сонце увійшло

і витишило світ очей твоїх, старенька

мамо. Ставки олітнені, легкий туман

над ними, із них я все життя, немов

з купелі, виходив теплий, світлий і сум-

ний — були то очі матерні. Вони.

Ти перепілка, що в житах співала, а я

лежав поміж колгоспних кіп, а ти пере-

весло вив’яжуєш і кличеш, сумний, солод-

кий голос подаєш. І вже Василь

іде між косарями, переступає, як малий

ведмедик, сам косу клепле і мантачить

сам... То мати сумно й солодко співає.

Так, руки й очі. Й посмішка скупа.

Ото і все лишилося про згадку. Бо

я вже йду... І от мені про згадку:

лиш руки й очі. Й посмішка скупа.

Ти йшла до мене і ріднили нас вологі

сволоки, шорсткі вервечки і люлька в сизому

вікні пливла. Ти все приходила, немов

з небес, і хліба шмат приносила від зайця.

Ти опускалась білими крильми і сівши

скраю люльки, як голубка, ти воркувала,

а суха калина — над головою, а твоя

рука — над головою, посмішка твоя — над

головою... І хилились крила, хилились

вії і пливли слова.

І так схилившись наді мною, мамо,

схиляючись над іншими дітьми, ти

прибивалась до свого дитинства, бо з

кожним з нас ти порідняла душу.

Й сама між нас дитиною була.

Ти меншала і сохла. Я ж більшав і

зростав. А ти маліла. Так, мамо,

соромно мені було.

Ще й досі бачу я, коли ти часом,

нехай я тільки приїздив додому — і ліг

відпочивати — нишком ти підходила до

мого узголів’я і так таємно, аби я не

бачив, мене потиху гладиш по голівці,

куйовдиш чуба і схилившись низько —

мовчиш, мовчиш. Лише рука блукає.

Про що ти думаєш сама в той час?

А я не сплю. А я тамую сльози. Солодкі

сльози. А вони ідуть, немов допіру білі

сновидіння — з туманами, з дівчатами, із

лісом — бо ти так рідко йшла до сновидінь...

То я тамую сльози і боюсь, аби ти їх

не бачила, аби ти, отак схилившись, думала,

твій син спокійно спить, а біля нього мати.

І він її не бачитиме сліз.

Та я іду вже, мамо. Я іду. І ти прости

мені. Твої дитинства, як зграя голубів,

крильми майнули, — простіть мені, сухі

кореневища і очі літнені. І шкарубка

сльоза.
VIII
Часу не гайте, друзі.

Горілки ж — не чортма?

День на вечірнім прузі

зависнув жартома.


Вологою гіркою

сполощем кришталі,

поки махне рукою

байдужий машталір.


Скінчились мандри. Досить.

І вмерти й жити — раз.

І друга друг припросить

гасити власний сказ.


Нехай горілка ллється.

Розлиєм по чарках.

Підпилий засміється —

злякає костомах.


А вже як жить доволі —

натхненню вийшов час —

тебе зустріне в полі

той друг, що не про нас.


Зустріне по дорозі —

і чорту на ралець,

надію май у бозі,

та в вірний вір свинець.


Скінчилось! Вийшло! Доста,

Сказати б — достомать,

а вже, підпивши, просто

і чорта обламать.


Часу не гайте, друзі.

Чи ж випити — чортма?

День на вечірнім прузі

зависнув жартома.


IX
Я божеволію. Я збожеволію.

Я чую — ночі не перейду.

Не пережду я свою недолю,

не перебуду свою біду.


Я чую. Чую. Плечима навіть

що ніч, спинившись, не промине.

Неначе ночі не проминають

червонооким баским конем.


Іще чекаю і сподіваюсь.

А тіні мовчки підійшли.

Жалінь немає. Прощень немає.

Тепер твій час настав. Молись.


Не поневажуй життям. Не зраджуй

анініколи. Відколи світ,

ми всі на грані життя виважуєм,

як шлем прощальний йому привіт.


А ти замало любив. Замало

страждав. Замало перемагав.

Тобі замало за шкіру сала

залили. Блиснув томагавк.


І кров на очі. І щиромідна

червона зброя лягла навхрест.

Пройшла. Минулася зненавида,

і ти, розвиднений, воскрес.


* * *
У нас домашня філософія,

хоч і нема ковбас домашніх.


* * *
Сосна із ночі випливла, як щогла

грудей торкнулась, як вода — весла

і уст — слова, і спогади знесла

мов сонна хвиля. І подушка — змокла.

Сосна із ночі випливла, як щогла

і загойдалась дьогтем далина.

На хвилю — хвиля. Посеред — вона.

І навкруги — вона, до болю — змовкла.

Сосна із ночі випливла, і щогла

вологу наволочку напина.

На хвилю — хвиля. Посеред — вона,

простоволоса і горбато-ззойкла.

Сосна із ночі випливла. Та чом же

не відпливає і не промина.

Навкруг вона. І посеред вона.

І кожен рух твій. Кожен — заворожує.

Сосна із ночі випливла. Сосна.

Соборна арка провисає в глиці.

Нехай приходить і нехай святиться.

В терновій глиці пресвята вона.

Сосна із ночі випливла. З грудей,

з глухого серця проросло коріння.

Гойднеться — і впаде.

Її зубовним скреготом вирівнюй.

Сосна із ночі випливла, як щогла,

вітрило — з задубілої душі

і — попливли. Шамотні комиші

мовчать, не маючи на серці Бога.


Там — Україна. За снігами — там,

лівіше — серця. З горя молодого

душі мурашник скоро сточить щоглу

та попливем. Бо там — моя мета,

як на хресті розп’ята самота.
* * *
У цім безхліб’ї і бездоллі,

в покорі віковій оцій

пропасниця трускими коліями

згинає й горе у ковіньку.


Вкраїна марно супить брови,

вганяє проміж зморшок грім —

намарне. Гробовою охрою

наш скіфський порох закурів.


У цім мовчанні гробовому,

в покорі віковій оцій,

уже ні доброму, ні злому

ти не підвладний, гніве мій.


В моєму задубілім горлі

заледве чутна хрипота,

і сукровита ув аортах,

як у астматика, крута.


У цьому забутті страшному

світ застують криваворуч

і вже ні доброму, ні злому

доба не справить пишних учт.


Твоя обшарпана кирея

пропахла на вітрах доріг,

та вже кирею на ліврею

міняють, як любов — на гріх.


Біжить твій кінь сліпий наохляп,

кривава піна вздовж узбіч,

і вигинається сваволя,

і гнеться вузлуватий бич,


що плечі приском враз ошпарить —

поміж очима розбіжись,

шелесни в власні брови стьмарені,

бо де податися — скажи?


Так, певно, полювали мамута:

несила вбити — то впади.

У рів — впади! На кіл — впади!

Впади на вижалені ватра.


Бо обернувся — і посивів.

Бо позирнув назад — і скляк.

Невже отак — царі Росії,

імперіяльна дикість — так?


За що — отак? За що — стрілою,

ножем, зубами, нагаєм?

Чи не за те, що власну долю

ми добровільно віддаєм?


За те, що в ці чужі шпарини

ми прусаками йшли? За те,

що загуділо Запоріжжя,

поміж порогами затерте?


За те, що гордо гнувши спину,

ми розплатались, як вужі,

закривши трупом України

свої задимлені ножі?


І йшли в покору, як на прощу,

у православну йшли любов,

котра впокорює і врочить

і точить недолиту кров.


Так йдуть у монастир від світу

свої замолювать гріхи,

ще позираючи несито

на заповідані шляхи,


так вибирають домовину,

аби живому снились сни

цвинтарні, поки до загину

ще кілька лишиться ступнів.


Але від світу не втекти,

живцем у землю не залізти.

Її зубами треба гризти,

аби втішалися кати.


Бо ти — не ти. Бо ти — вигнанець

із себе, в себе, у світи,

в причинний сміх. Лама батіг

меча і зашморга вагання,


Ти вигнаний — до самоти

на грань життя і смерті. В віру

що тільки кров, і тільки щиру,

і тільки праведну — пусти.


І не кажи — твій шлях намарний.

Громовокарний — не кажи!

Ти заслужи собі хоч кари,

собі хоч смерті — заслужи.


Страшись: міняються світи

і мінять упряж. Начувайся.

Бо світ — не твій. І ти — не ти.

Тепер собою покарайся.


Тобі немає каяття,

як забуття тобі немає.

Та вже біжить, та вже втікає,

втікає віра і життя.


*
Віками йде вертепна драма

у дев’ять Дантових картин,

сам Ірод краще не заграв би,

тут Вельзевул покине кін,

не витерпить.

Червоне сонце

летить, як з плахи голова

велеречива. Мовчки сходиться

до місця лобного Москва.

Мовчить червона з крові площа.

Імперія, мов ніч, мовчить.

Сховатись марно місяць хоче,

сич ошелешено кричить.

Немов парад, іде наруга.

Ніж падає у темінь плах.

Палає плач. Волають руки

в несамовито тихий плац.

Уперлись погляди, як клиння,

ніж ріже ніч і ріже крик.

і ката піднімає ліва

рука, як полум’я язик,

а права — голову відтяту,

і пара плаває очей

в очницях розіп’ятих ката.

І через голови і через

криваву площу — у собор

Блаженного верга скажений

сокиру. Чорний коридор

ударився об навіжене

мовчання. Перебив крило

нічного пугача. Жовтавим

відьомським оком потекло

поміж багнетами наставленими

зітхання. Гульк — як в нафту труп —

побігли кола і затихло.

Занімувало все навкруг.

Лиш билася об браму віхола

білоголова. Об Кремля

шпичасті зазубні. Мулькі

сни сновигали. І під Києвом

оглохла горбилась земля.
*
Тюрма, де з віку гниль і цвіль

уже півсвіту запосіла.

Імперіє, мій жало-біль,

моя зненависте, Росіє!

Імперіє дикунських вір,

імперіє соснових зойків!

У тебе з віку проводир —

криваворукий і безокий.

Єдинодзьобий, як орел,

народної упившись крові,

шаліє, казиться і рве,

мов злодій з чорної дороги.

Литва, Угорщина, Кавказ —

тюрма від моря і до моря.

Тут всім переяславський час

пробив в вузькому коридорі.

Як тавра, в них віки живі.

Як рани на чолі Месії.

За окрутенства вікові

покутуватимеш, Росіє.

Горить історія. Горить

земля. Горять віки, як книги,

проводирів ковтає віхола

від Соловків до Ангари.

Край роздарований — до серць,

край розграбований — до ребер.

Російський звір, як дикий вепр,

по наших по слідах женеться.

Від дорошенків — до мазеп,

і від мазеп — аж до бандери

на небі й на землі — вертеп

пекельний — при закритих дверях.

Край — Полуботьків равелін,

край — в соловецькому квадраті

Старого Калниша. В солдатськім

Тарасовому плині літ.

За Переяславом — твій край.

Край — за Петра каре колючим.

Край — за Полтавою. За краєм

твоєї віри. В чорній бучі

полків Петлюри. За вогнем

грядущих Крут. Нових інвазій

твій край гряде — з пожежним днем

розкутих зизооких акцій.


* * *
Коли благословлялося на світ

мені, малому,

коли найперші кроки —

від призьби до воріт — робив несміло,

з причілка квітли рожі,

поранкове

зернистими туманами омите

вставало сонце,

вуличка курна

мені всміхалась,

і гуділи дзвони.

Цепи гуділи,

і гуділи бджоли,

і очі матерні, мов двоє теплих сонць,

рожевили моє дитяче тіло,

так радісно тоді було ловити

веселі зайчики її очей.

І всюди — руки матерні, що пахли

для мене свіжовипеченим хлібом

і пахли сіном і землею пахли,

а у негоду — вітром і дощем.

Пропах весь світ очима материнськими!


* * *
Коли благословилося на світ

мені малому,

коли найперші кроки

робило карооке хлопченя,

йому було відрадно,

що в дворі

горить моріг у змореній покорі,

обтяжений ночами і росою,

спалахуючи в променях ранкових

гіркою радістю

у райдужних гірляндах.

Важкі поранні дзвони від Грузькому

скотилися повільно до ковбань

по стежці між городами.

Землі —

від призьби до воріт! —



аж до смеркання.

Тут буде втіх і радощей і див.

Гуде земля

і бджоли загули,

і сад притих,

метелики заграли,

залопотіла вуличка курна.

Гудуть цепи

і дзвони,

і степи.


Та очі матерні,

мов двоє теплих сонць,

рожевили

моє дитяче тіло.

Так радісно було

мені ловити...


* * *
При свічці, впавши на кожух,

я думав: ніч не перележу —

і все минеться.
* * *
Живи — і жди. Колись воздасться

за роки довгих сподівань,

коли собак ухопить трясця,

коли душа вже нежива

про гнів забуде і про радість.

Спасибоньки — радянській владі

за те, що сива голова...

Відвірилося вже навіки.


* * *
Цей світ — безгубий і безокий

вогнем палеозойських вір

гонив євангельських пророків,

неначе справжній машталір.


* * *
Ставок, промерзлий як більмо,

судомиться од гніту глибу,

і ти, посаджений на дибу,

слухняну шию гнеш в ярмо.


* * *
Сидів на самісінькому дні.

Не хотілося тратити його.

Так само не хотілося відчувати...
* * *
Недобудовані обезголовлені храми,

котрим не бракує під небом місця, —

хіба це не твоє наймення,

земле?
* * *


Підмурком почата

і підмурком вивершувана.

Все ж, що здіймалося над —

ставало небом:

щедрим,

великим,


порожнім.
* * *
Досвід вівериці

що в атомову епоху

марно освоює вічного двигуна.
* * *
Старий садок, трухлява хата, напівзруйнова-

ний паркан і дід глухий — сам собі пан — заліз на дах,

латає лату. Високе небо угорі, на стрісі

нудиться лелека, він дзьобом клацає, бо спека

гуркоче з висоти, як грім. Пасеться двором

чорна курка, за ногу в’язана, а пес все виглядає

із небес — коли б хоч дощ, і грім і гуркіт.
* * *
Веду тебе до прірви, в обітований край,

який ти, батьку, щирий, не мав би ти добра. Веду, хоч

добре знаю, — попереду пітьма, а мріяного раю —

нема, нема, нема. Ще крок. Ще другий. Третій. Че-

твертий. Ще — ступнеш. І вже — за крок до

смерти мене ти прокленеш. — А що, дістався

краю? — Сам Бог нас покарав. — Він дурнів

тим карає, що розум одбира.

Хай знавіснілі води нас обступають скрізь, а ти

шукай, забродо, смичковий перевіз.


* * *
Відрубане дитинство спить в яру і кулиться, немов

зайча невинне. А ти себе розпізнаєш між сином і

думаєш про себе: ні, не вмру, не одійду за сталою

імлою, за збіглим сном життя — не одійду, іще

зустріну радісну біду і поведу як бранку за собою.

І рік збіжить. І час. І довгий вік обтруситься кульбабою на

вітрі. Та не тужи. І не тужи. І витри одвілглі

очі. Довго чоловік мулькаво

так вовтузиться у тобі, вовтузиться уже которий вік,

не віддавайся зсуканій жалобі, допоки не в{чується}

левий рик із того яру. Вже. Зійшлись {п}уті.

Дитина обертається на мужа і вже вчуває —

дзенькіт харалужжя у непроглядно-довгому витті.
* * *
Цілий день стою на полярному полюсі,

Камчатці або посту. Підраховую — хвилина, дві,

три і так — до нескінченності.

Дорога додому — наче шляхи трасуючих куль,

вони висвітлюють темінь, але не користають

зі світла.

Вдома відігріваюсь — біля своїх книжок,

родини, тиші, а перед очима — нестерпно

маячіє перед очима — завтрашній полярний

полюс, Камчатка, військовий пост.

Намагаюся пригадати, коли

я попав у це зачароване коло. Нічого

не виходить. І вспокоєний, пересвідчуюсь,

що це і є життя: вертеп, де пекло і

рай поділені настільки тонкою перетинкою,

що й не добереш, чи вона існує.


* * *
Перед будинком, у якому катують людину,

зібрався великий натовп.

— Коли він лишиться живий, ми відсвяткуємо

зустріч у ресторані, — каже добросерда

бабуся, прозора як Богоматір.

— Хоч би його та не дуже мучили, — зітхає

чоловік, що відкохав бороду й бакенбарди.

Він жує бутерброд і запиває кефіром.

— Замучать, заму-у-чать, — каже

бліда тлуста жінка з припухлим об-

личчям, пропонуючи перехожим неспродані пиріжки.

— Все-таки добре, що про нього бодай

піклуються, каже високий кремезний

чоловік і показує долоні зі збриже-

ною шкурою — сліди, залишені від

лісорозробок у районі Печори.

— Нічого, правда восторжествує, —

вихопився й собі плюгавенький

чоловічок з вічками, як у цвіркуна.

— Восторжествує, — повторив плюга-

венький чоловічок і голосно висякався.


Каталог: authors -> Stus Vasyl
authors -> Товаришки оповідання І
authors -> Навчальний посібник для студентів сільськогосподарських вузів економічних спеціальностей львів видавництво «світ» 1995 ббк 65. 28я73 4-46
authors -> 1. Частина Інтелект у цілому. С. 5 Частина Мислення й вирішення проблем
authors -> І. О. Кочергін кандидат історичних наук, доцент кафедри історії та політичної теорії Національного гірничого університету Друкується за рішенням Науково-методичної ради Дніпропетров­ського історичного музею від 12 с
authors -> Одеський національний університет імені І.І. Мечникова
authors -> Рецензенти Білик Б. І. доктор історичних наук, професор Бризгалов І. В
authors -> 1. психологія як наука І навчальна дисципліна
authors -> Від матки до альцгеймера
Stus Vasyl -> Веселий цвинтар


Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   5   6   7   8   9   10   11   12   13


База даних захищена авторським правом ©uchika.in.ua 2019
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка