Палімпсести благословляю твою сваволю дорого долі, дорого болю! У новій збірці — вірші, написані між 1971-77 роками. В ній — мої болі й радощі, мрії й передуми, спогади й сніння, образки життя. Частина перша



Сторінка11/13
Дата конвертації11.03.2019
Розмір4,56 Mb.
1   ...   5   6   7   8   9   10   11   12   13

ЛІТЕРАТУРНІ ВЕЧОРИ
В густій теміні міста,

сьогодні — тут, завтра — в іншому місці,

спалахує білий світлячок.

Бреду на нього

і опиняюсь у резервуарі —

сидить кількоро чоловік

і переконує одне одного:

це я, а це ти, а це ми;

один промовець,

другий,


третій.

І так — до безкінця,

аж поки не починають світитися

одне від одного.

Та коли пізньої ночі

розбредаються по домівках, —

починають швидко тухнути,

поки, нарешті,

згаслі світлячки

не розчиняються в теміні.

І я вирішую:

перетліла магма земна

на очах остигає.
* * *
І явивсь він перед Господні очі, весь

скулившись, як зацьковане цуценя.

І запитав його Господь: Ти хто? — Українець.

Господь позирнув химородно на нього і за-

питав, напустивши на себе гнів:

— Отже, прагнув самостійної України?

— Ні, всевишній, промимрив нещасний і

одразу пополотнів, як стіна.

— В пекло. Одразу. Грішний бо є.

За ним появився Господнім очам другий

і назвав себе українцем.

Господь довго шукав, на чому б

спинити очі і, віднайшовши, граючись

попитав:


— Отже, прагнув самостійної України?

— Ні, Господи, я сам катував

самостійників, бандерівців і всяку наволоч.

— Одразу в пекло, — розпорядився Господь.

І появився Господнім очам третій, і,

глянувши на нього, Господь зрозумів: це

теж українець.

— Отже, прагнув самостійної України, — наки-

нувся він на нього, насупивши державні брови.

— Прагнув, мій Господи.

— Ну і що ж?

— Згноїли в Сибіру, — відповів небіжчик.

— Ото мені ті вкраїнці — одні

гноять самі себе, другі гноять інших,

а таких як ти, — гноять єдиновірні.

Я не пускаю тебе до себе, — відка-

зав Господь і вигнав його з пекла і з раю,

наказавши Петрові зачинити браму.

— Пустіть хоч до пекла, — став просити

небіжчик.

— Вертайся назад і вибирай, що тобі

краще — рай чи пекло, бо обидва

з них українці вже мають, —

усміхнувся Господь і так дмухнув

завиграшки, що нещасний опинився

перед брамою політ. в’язниці.

— Куди ж тепер податися, —

почухав чуприну небіжчик

і, махнувши рукою, подався

до приймальні — проситися

н а р о б о т у.
* * *
Єси жива, єси жива,

єси нетлінна у віках,

і золотава голова

не лічить часу по роках.


Бо день стоїть у головах,

бо сонце склеплене в очах,

хоч зимна хвиля понесла

жалобний човен без весла.


І зволожілі солов’ї

в долоні схрещені твої

просиплять спів, рясний, як град,

“вертай назад, вертай назад“.


Висока тінь твоя біжить

допоможіть, допоможіть

бодай-но днину ще прожить,

допоки вернеться весна,

і без човна, і без весла.
І забере масна рілля

зернину, визрілу в полях,

допоки вияріє дзвін:

дінь-дон-дінь-дінь,

дінь-дон-дінь-дінь.
ВЛАДА
Потворна черепаха,

обліплена галактиками,

волочиться ген-ген позаду.

Як не стрибне —

омолодиться на цілу вічність.

У неї одної молодість —

на всю струхлявілу землю.
* * *
Перші води — відтечуть,

другі води — відтечуть,

і за ними в круговоді

зможеш сам себе почуть.

Синє небо, як кілок, —

обіпри намета,

і долай — за кроком крок —

днів минулих Лету.

Другі води — перейди,

перші води — перейди,

а спізнав своє дитинство?

А збагнув свої сліди?

Ось який він, справжній рай,

йдуть літа, як води,

тільки не перебирай.

Розуму на вроду,

мабуть, краще не мінить,

а печаль — не радість.

Вмій в заглибині пожить

у долішній паді.


* * *
Перебіжи до них, як хочеш мати

якусь надію бігать взагалі.

Щоб соколом на небі тепер стати

вужем поповзать треба по землі.

Мене навчав цій мудрості старий

один закоренілий патріот,

що матір вирядив на ешафот,

за право зараз плакати по ній.


* * *
Між божевіллям і самогубством —

маленький просвіт лишився — вмерти.

В демократичнім ложі Прокруста —

стогін.
З таємних стежень, із лон газетних,

із комсомолу, з судів закритих,

сповитий смородом днів клозетних —

виріс.
Доба дебела, як морда шпига,

все наставляла на путь правдиву,

комуністична набридла пиха —

партійна вигидла веремія — годі.


Між божевіллям і самогубством,

з таємних стежень, із лон газетних,

доба дебела, як морда шпига,

доб’є нас, друже.


* * *
і дослухається великий світ

своєї таємниці: ледве чутна

стримить ріка надії каламутна,

змиваючи небес осклілий лід


* * *
Нас була тисяча — Василів.

Бувало, всі, як один, виходили

з мамою на динамітне поле —

накидати в луночки кукурудзу.

Нас була тисяча, тих, що пере-

кинувши через плече мішок,

бродили межами городів,

рвучи берізку, молочай і пирій.

Тисяча нас пасла чужу корову,

заробляючи на обідню миску супу.

Ми ганяли ганчір’яного м’яча,

бігали навздогін один за одним

по розбитих казармах післявоєн-

них літ, ми палили “психічний

порох“, набиваючи ним пазухи.

Ми добували з мін годинники,

у вирвах розводили багаття,

розбиваючи гіркі ящики з-під

тротила.

Перший вибух міни — і

нас поменшало.

Ми ходили до школи, разом

“страйкували“, ховаючись у

посадці, розповідали страшні

казки і вглядалися в небо.

Ми цурались німецьких вій-

ськовополонених, ганяли

голубів, закохувались у

другокласниць (хоч школа

була чоловіча — ми стрівали

їх серед вулиці). Під час

перерв, дожидаючи, поки

Зіна Петрівна принесе

нам перепахлий морозом

хліб, ми зсовували парти

і йшли війною — один на одного.

Далека війна призвичаювала нас до героїки

і ми прагнули подвигів —

загони хлопців, озброєних камін-

ням, залізним паліччям і само-

палами, рушали на війну —

селище на селище.

Багато василів було повбивано,

витліло переляком, попричаю-

валося в собі, відмерло з віком.

Довга, як вічність школа,

консервувала нам душі —

жити ми залишали напотім,

і коли увійшли у життя —

лишився в живих тільки один

Василь, обрубаний, як зрізане

дерево. І цей, останній, пізнав:

життя — заборонене.
* * *
Вибавлялося:

першому хотілося меншати,

а другому — більшати.
* * *
Що тебе клясти, моя недоле?

Не клену. Не кляв. Не проклену.

Хай життя — одне стернисте поле,

але перейти — не помину,

дотягну до краю, хай руками,

хай на ліктях, поповзом — дарма,

душу хай обшмугляю об камінь,

все одно милішої нема

за оцю кремезну і ледачу,

за мовчазну, за прокляту, за

землю ту, якою <тільки й значу>

і якою повниться сльоза.


ПОТОКИ
Повите димом давнього страждання,

те, що було тобою, стало сном,

твердим і кристалічним, ніби сіль.

Отак нагорня проповідь каміння

вергає вниз. І в вічності падінь

усі сто горл його заполонило

оглохле і осліпле каяття.

Він тратить грань за гранню, щоб смиренно

хилити долу страдницьке чоло.

Уклін його на поцілунок схожий.

Естетика страждання. Німота.

О без’язикий і безмозкий біль!

Як селезінка хорої лошиці

чи калатайло мертвого вола!

Під панцирем терпіння ти холонеш

земною магмою, пекельний Марку.


* * *
Ти далека, як світ,

як весна, як утрачена радість.

Тільки вийду опівночі,

свіжим повітрям дихну —

бовваніють тополі, як карані вісники правди,

я на них позирну і тебе спом’яну.

Мамо, рідна моя, як ти там

притулила голівку?

Що насниться тобі в довгій-

довгій, як гони, пітьмі?

Зариваюсь у горе. По горло.

Глибоко-глибоко,

і пробач, що застряг. І прости,

що зарано втомивсь.

Не винуй, коли пам’ять про тебе —

в провалах

або так: гріх на хвилю про тебе забуть.

Ти висока і жальна, тополею біля

причалу

зупинилась і кропиш сльозами



синівську ганьбу.

Що забув, що не їде, що навіть листом

не озветься,

що далеко поплив, та зупинений

на мілині.

Скільки скроплено снів.

Скільки мрій до світання снується.

Перед твоїми очима

літепленими, ніби вода погідна.

Перед твоїми висхлими

руками, як сухарі,

перед твоїм старечим

виснаженим, гарним

і молодим обличчям

забуваються всі словеса красиві

і здушеним горлом пнеться

єдине: мамо моя!

Мамо!


Простягни свою шерхлу руку.

Хай я хвильку побудуся.

Отак! Погладь, як малого.

Мені не соромно (хай колись

я й стидався цієї ніжності).

Мені не соромно. І ти погладь,

ти — погладь — мене по голівці.

І — поцілуй (можна ж тебе

попросити одне: поцілуй).

Давай помовчимо:

щоб ти не питала

чого я змарнів, чого

надсилаю листи короткі,

чого я так снюсь недобре...

Не треба слів.

Ні красивих.

Ні журних.
* * *
Село криве — горбате і круте,

немов каріатида — кожна жінка,

дівча ж маленьке вибрало хвилинку

і порох спідничиною мете

між поросят, качок, страшних собак,

поміж калюж і кізяків дорожніх

вона танцює танок свій вельможний,

і нею зачудований, дивак,

я, враз пройнятий болем осіяння,

збагнув, що білий світ — то завжди світ

і завше сонце зноситься в зеніт,

щоб дівчинки малої хвилювання

передавалось весям і містам,

жінкам, горбатим мов каріатиди,

щоб незбагненні радощі та біди

впокоїтися не давали нам.


* * *
У цьому місті все чуже для мене.

Потворні вулиці, гулкі проспекти,

вельможні парки, гамірні трамваї

усе чуже для мене в цьому місті


Де спить минуле, сховане в мішок

інвентаризаційний, де долина

така ласкава, наче домовина

з соснових негембльованих дошок.


У цьому місті пугачем кричить

мені майбутнє і страшить явою,

там віра б’ється в мури головою,

та серце, повне жалощів, сичить.


* * *
— Вам подобається Еліот,

запитав він, уплітаючи зайця,

що пищав, настромлений на виделку.

— Це хто — він чи вона,

став уточнювати вихолений джентльмен,

ховаючи вираз бридливості в куточках

уст.
* * *
Почий у сні. У вічнім сні почий

робітнику стражденний. Тьмава ніч

навік тебе вспокоїла. Той спочин

даровано за злигодні, за трени

згорьованого часу. Вічним сном

натруджений і зморений, спочинь.


* * *
В житті вже так ведеться по-дурному:

кінцем питання є питальний знак.

А речі у житті не дякують нікому,

над нами ж насміхаються усяк.


Хто зна, питає диктор, думи квітів,

хто зна, чи білі мурини живуть.

Чом висять овочі на хирлявому вітті

і чом вітри гудуть?


Набридло нам майбутнє визирати,

воно із давниною в ліжку спить.

Неправда те, що мавпа — наша давня мати,

хоч голова — порожня, аж дзвенить.


Ми ростемо, повільні і безликі.

Доба минула — страх яка лиха —

маленьких спадкоємців злочинів великих,

нас марно навертають до гріха.


Батьки сердиті нас картають вічно,

щоб грались ми з рушницями й ножами,

ми ж розорали взгір’я стратегічне,

в пахку ріллю вгрузаючи ногами.


Ми знов традицію волієм поховати.

Воліємо нарешті власний погляд мати,

проте і сміємось і робимо надійно.

Це зрозуміло вам?


Початок чи кінець нової ери?

Ці теревені ми на посміхи берем,

ми, пане Кестнере, не вижидаєм черги

й до праці пристаєм.


* * *
Так незбагненно белькотять тополі,

так хижо сонце свище над Софією,

і віщий вітер Видубичів носить

в твоїх очах ослаблих пам’ять літ.


* * *
Кружеляють трамваї,

проїжджають машини,

голуби вилітають

із дощу, з хуртовини.

А Собор, наче віз

історичних реліквій, —

давній мамут

підводить чи то бивні чи ікла.

Бродять люди, запутані

в переглухле сукно,

і ридає тремке

безтелесе вікно,

щось провадять на поверсі,

щось нашіптує радіо,

батареї готелю

підслуховувать раді,

а за шторою нишкне,

хтось ховається в морок,

так і снилось:

біда завітає в вівторок.


АНОМАЛІЯ

(цикл)
* * *
Коли б я народився євреєм,

то не стидався б,

що народився на світ.
* * *
Ми люди ввічливі,

сказав гросмейстер,

тому перше слово

надаємо жінкам.


* * *
— Дайте бабусі місце.

— У нас демократія, —

відповів натоптаний чоловічок,

відвертаючись до вікна.


* * *
В Радянському Союзі

живе більш як 130 націй

і народностей. Жи-

вуть у цій сім’ї і коло 3 мільйо-

нів євреїв, живуть щасливо,

спокійно, впевнено — писав

у “Правді“ відомий визискувач

душ Олександр Корнійчук.

І я вперше пошкодував:

чому я не єврей.


З циклу “Бовван“

III
Він там лежав — дванадцять тому літ,

а може камінь той лежить і досі,

на ньому погляд мій

і та прощальна осінь,

і той — найперший — побік себе слід

і обіч світу білого. В пітьму

валунного твердого існування.

У те життя, що певне, як тривання,

ввійти, немов піддатися йому,

щоб був великий сон і довгий вік,

і сосон успокоєне гойдання,

вечірній вітер і гірський потік —

оце доволене собою дляння —

оця нагірня проповідь води,

і сонця спах, як ядерні розщепи,

і Бога мертвого забутий шепіт:

живи і жди. І ще: живи, як жди.
* * *
Я саме проходив повз КДБ,

коли це звідти вийшла прибиральниця

у військовому бушлаті і

помийним відром у руці.


Перетнувши дорогу,

вона вилила

чорну воду на білий янгольський сніг

і зупинилася із порожнім відром,

вступаючи мені

дорогу.
* * *


Чужа і не своя земля

мене за сина-патріота

взяла і каже — ідіота

із божевілля визволя.


Чужий, до болю рідний, край

Іще — ненависний до болю,

тобою серце я неволю,

проте — люблю, отож — карай.


Чужа і не своя душа

запрагла радості такої,

котрої зазнають ізгої,

як серце в безвість вируша.


Чужий і незнайомий син,

у сні, чужім і незнайомім,

я піддаюся, мов потомі,

солодкій згазі домовин,


де все — чуже і не своє,

чуже і несвоє — до болю,

усе, чим тільки я сваволю,

гірке призволення твоє,

мій Господи.
* * *
Бажання самозречення — як поклик

віддавніх літ. — Ввійти у власну глиб,

пізнавши ввесь утрачений хребет.
* * *
Неначе дикий степовий румак,

дорога прагне стати вертикаллю,

а я дерусь по ній.

О глушина!

Як страшно здибилися зірні небеса,

і смерк, оголений і зголоднілий,

ощирив хижу пащу.

Немовлятко

довірливо вглядається в пітьму

і ручкою вимахує привітно.


* * *
Оці смереки, що стоять мов трумни

мезолітичних ер, оці берези,

по-справжньому, аж непристойно, чисті,

бо пошукай і віднайдеш у них

сфальшованої крони тихі нашепти,

цей ліс — напередодні дальніх гір —

то все омана, за якою справжній

Ти — схований.

А де? Між сірим небом

і долом, що заграчений дротами

й безперспективністю початих верст.

Снується аристократичний дим —

поволеньки снується — в тихі нашепти

фальшивої березової крони

і високості чорну таємницю,

яку заґрунтували темно-сірою,

з підпалом болю, барвою.

Невже


тут є щось мінене? Щось, що

почавшись,

надумало собі кінець? Щось рідне

для серця, що позбавлене чуття

спорідненості? Щось таке,

що жебоніло в потічку журливім

і упокореному — в палім лісі?

Що то? Лише розмитий образ матері,

що скільки розмивається — то все

стає дорожчим. Ніби порожнеча

матеріалізує наші святощі,

яким нас офіровано до нас.


* * *
мов вигорілий терикон земля.

Ступай межи протрухлими ямами

і потерпай, що зрадить кожен камінь

і що ступа в провалля поціля.

А ти ступай, шукаючи людей,

очниць похмурі вилюднілі площі

приховують мерців пожовклі мощі,

а ти ступай і вір — народ гряде

і в тебе відростає за плечима,

немов крило майбутнього твій крик,

і німоти не визнає язик,

він суть свою, вже як прокльон, нестиме.


* * *
Матеріалізація душі:

майбутнього уже не проклинаєш,

до себе, як до злиднів, навикаєш,

загиблі душі більше не скликаєш

наказуєш останній: не гріши.

А згодом, повен тратами, гнітиш

новою щедрістю — себе самого

і переадресовуєш до Бога

свої радіння і боління. Лиш

позбутися б останніх статків туги,

аби в покірну неміч перейти

і дружно вмерти в сяєві світів,

що вже шикуються, один за другим.
* * *
Скільки віри задарма, нас ошукано: братове,

ані краю, ані мови, ані нас уже нема.

Край небесного царя, мертве царство супокою,

не угнатись за тобою і не дати хабаря,

і не дати відчіпного, подорожніх — не беруть,

заплітається дорога, та, котрою в світ ідуть.

Затихає білий світ, край коханий затихає,

що клене і проклинає, замість слати нам привіт.

Замовкає білий світ.

Полишились матері і дрібненькі з ними діти,

ані туги не подіти, ані збути з серця мук.

Тільки рейок перестук — де жінки й дрібненькі діти?

Ані туги не подіти, ані збути з серця мук.

Поблукаєм до пори, до пори до опівночі,

тільки в огні світять очі, не уникнути мари.
* * *
Ніч росте, як партизанка,

по кущах. Вогні на Дарниці

мерехтять, немов заведені.

А у небі — зірка перша,

за туманами за обрійними.

Люди, люди, землі, очі

тільки темінь не проглянуть.

Темінь ту не прозирнуть.

Хто заводить навіженої

на стовпу. Бери у жмені,

забери собі у жмені

очі власні і мовчи.

І не дми. І не колишся.

І не спи. І сном стривоже-

ним мрій заблуклих не тривож.

Ти гори. Гори. Кривавиться шлях.

Ти мовчи. Мовчи. Розкра-

ється шлях.

Од мовчання, од печалі,

перепоєний в полях.

Жита стиглим передзвоном,

підпадьомканням тирличи.

Гострим сміхом і терпким

каменем по ребрах

не розберешся...
* * *
На високому почорнілому пні акації —

молоде пожовкле галуззя,

падає листя,

коньячний дух од дубів,

бруком дівчина

перебігла (у неї великий зад

і великі очі).

Трамвай притишив ходу

(далі — прірва?).

Від лівого берега Дніпра

відділився острівець,

схожий на Кубу.

Голий вибілений острівець.

Прип’ято човен.

Незґрабно, як чорногуз,

блукає берегом самотня людина,

від річкового порту —

церковний дзвін.

На високому почорнілому пні акації

гойдаються {підрізьблені} листочки.

Аж на Дарницю,

аж до далекого виселку за Дніпром,

а я хочу уявити старих батьків

там, на Донбасі,

в тихенькому селищі.

Хата вікнами задивилась сюди?

У вікні — мама —

поправляє фіранки зволохатілі,

тато сидить на маленькому стільчику,

у грубці шарудить коцюбою.

Отам, між цього пожовклого

молодого з акацій галуззя

мій дім, моя пам’ять.

Моя зажура вечоровіє

над Дніпром.
* * *
Не потурай неправому судді,

не потурай на людські поголоси,

ти сам живеш і виростаєш сам.

В тобі — твій суд, підтримка і розрада.


Не потурай і правому судді.

Чи заслужив суддя — тебе судити?

Хіба він бог — хіба він знає, що

різнить неправоту і правоту?


Хіба він бог, хіба він не живе

ховаючись? і часом, як забралом,

хіба не відмежовує свій шлях

від вічності, від люду і від шляху

вселюдського? Не потурай судді.

Суддя уміє правити-судити.

Суддя уміє чесно упекти

правдивого. Не потурай судді.

В тобі — твій суд, підтримка і розрада!
* * *
Будуйте власну державу,

аби доживати вік

у власному домі. Вічність —

живе нами.

Будуйте власну державу

з власних власних тіл.

Вивласнюйте себе.

Вивласнюйте і вивласнюйтесь.

Будуйте власну державу

з власних душ.

Кожен із нас держава,

парламентована серцем,

затверджена в конституції

вашого тіла

і з незмінним диктатором

президентом — розумом.

Нас 40 мільйонів держав...
* * *
Їй-бо, не знаю, чи люблю

ачи ненавиджу — не знаю:

тобою думи попелю,

благословляючи, конаю —

Вітчизно горя і снаги,

вітчизно гіркоти і болю.

Сини — для тебе вороги,

а вороги — пророчать долю

твою посмертну. Серед літ —

серед віків, серед прокльонів

криваво крапиться твій слід,

криваво крапиться...


* * *
У цій тюрмі, у цій страшній тюрмі

не висиджу, втечу у божевілля,

в сухий загрузну зашморг, у свавілля

малих рабів, мовчазних і німих...


* * *
Відтято голову народові. Язик

скривавлений

востаннє виговоритися хоче...
* * *
Кінотеатр стікав проходами,

зал, нахилившись, витікав,

людське поріддя, о народе мій

тебе новий удар спіткав.

Знов чорні тюрми заселилися

і допити, як моціон,

недавні правди помилилися:

рубають віру і закон

ламають, і кати — державцями

готують судний свій синкліт.

Стікають, як баюри, шанцями

і перетворюються в лід...


* * *
Вітаю, чесний гладіаторе!

Живцем з арени не зійти.

Вітаю, перемог аматоре.

Убивши, згинеш тільки ти.

Живцем арени не покинути —

встромляють думку, наче ніж

у спину. Руку важко вигнути,

а на помості, як в човні

стоїш — арена загойдалася,

січе, як град, амфітеатр.

Нащо, нащо, навіщо здалася

борня, де ти — не воїн. Кат.

Дивись. не насилити б дротика

на карк, на руку, на сосок...

Удар — і крапає морока та.

Іще — і точиться носок.

Радій, звитяжний гладіаторе.

Убив — і збувся. І радій.

Тягніть же, до такої матері,

піском усипавши рудий

од нього слід. Стриміють голови.

Дві, три, чотири. На якій

із паль твоя, налита оливом,

знайде перепочинок свій.

Литаври б’ють. Несила вигнути

криваву руку. Раптом — сплеск

вогню. Багаттям не остигнути

і не підперезати чресл

тугіше. Пляма пляма плямиться,

заходить на червоний день,

а смерть стоїть і бавиться,

заточується і кривавиться,

ані підходить, ані йде.

Як з того світу, голос матері

пітьмою шерхотить, мов лист:

Покинь, звитяжний гладіаторе,

свій рабський хист.
* * *
Віджартувалось. Відбулось,

а ти й не жартував, не бувся,

самим собою ще не чувся,

отим, що смерком оплелось.

Зарубцювалось. Марно роки

пливли по змитих рівчаках.

Один — піднісся — зависокий,

і зависока і гидка

од нього тінь. Снується далі

за місяців грудневий край,

і ні розради, ні печалі —

жий, ненавидь, твори, кохай

у зненависті і люби

в добірній люті...


* * *
Котли закидано вугіллям. Важко

мов пилорама стогне вентилятор

і звикши до стогнання, ти збагнув,

що працювати і стогнати — завжди

одвіку, спряжені в тобі. Що жити —

це тільки вірити: розтане дим

і вихопиться полум’ям стоустим

твоє приховане єство, твій смисл

розжевріє і синьо затріпоче.

І дим уже ні шпари не знайде.

Все в полум’ї, а ти ще не відчув

слухняної води? Не циркулюєш,

як то велить таємний циркуляр,

ще не оговтана душа? І шлеї

не довели до синього вогню,

де воля і шлея — одне єдине,

де біль і радість — як брати синайські,

де видовжена на шматок мотуззя,

вже не вовтузиться душа? Шукай

нових продовжень? Задаремне біль

тебе навчає рівності? І марна

висока правда трощених хребтів?

Усе не так. Нехай. Усе не так.

Але звикаючи диви не звикни

до власної кормиги. Бо не ти

її обрав. Вона тебе обрала.


* * *
У листя звивинах дрібних

в мереживі розбіглих ліній

колись відчуєш, як нетлінні

твої хрипкі легені. Сміх

у груди вріс. Йдучи корінням

і з маячнею вікових

ставків, беріз, селянських стріх

і вже за тим — устами зринув.

Ти весь — як грудочка землі,

в шорстких долонях перетерта,

де ні народження, ні смерти

нема. Де впоперек — проліг

твій дольний вік. Де серед злих

негод ти підростав щороку

руками, порухами, оком

видовжуючись по ріллі

де давні зерна з глибу йшли,

де в глиб ішли бубняві зерна,

прокільчувалися під дерном

й глибинним гамором гули.

В усьому — бачиш добру суть

добра земного. Хоч не хочеш —

уста і погляди і отчі

долоні, зазіхання вовчі

заброди-злодія. Пророчі

слова пітьма як шашіль точить,

отак безсоння думи врочить,

так лихо попелить красу.


* * *
Ікластий ліс і хмари голубі

та віддалі — автомобіль ікластий

штурмує обрій. Всі твої напасті.

Світ зволікає не комусь. Тобі.


Тобі — цей ліс і хмари голубі.

Тобі — цей день, мережаний в косопис,

Тобі — цей сніг, спокійний, як літопис,

як вирок з уст чиновника — тобі.


Тобі — цей день. Цей світ, що побілів.

Це бестелесне біле божевілля.

Ці довгі парості, ще в небі посивілі.

Ці бульби розпачу, як з льоху картоплі.


Сивій, земля. Мудрій по дальніх гонах,

перевертайсь, вкусивши язика,

і не жахайсь, як загримиш в погоні

в брудне свічадо рідного ставка.


Несись, земля. Лети чотирирука

нахарапуджена на тисячі орбіт.

Очних орбіт, і зляканих орбіт

пустих орбіт, згодовуючи круків.


Лети, земля! Хай викопитять світ

ротації. Ламай хребет на зламі,

прошивши рот до крові удилами,

червоні яблука губи з очних орбіт.


Земля, побожна, наче Будда,

лети отак, щоб кожен чути міг

хіба ще й досі кожен не навик,

що серце — як фугасна бомба в грудях.


Що цілий світ — на приторках долонь

між ребер вгнався, сковирнувши серце,

і що мине — те більше не повернеться,

хай і життя повернеться на скон.


Пожежногрива, мчи, многокомонна

в піке глибокім полум’я збивай.

Будучина таємна, як главкома,

накинула ласо. То — затягай.


* * *
На незабудь — то як дитячі витівки.

А от забудь — і знову пам’ятай —

оце вже справді він, і він, і звикнувши,

кажи не “незабудь“. Кажи — прощай.


Хіба не все одно, щó говорити.

Хіба не те ж, коли на піні днів

ти говорив. А трохи тихше — жив.

А зовсім тихо — у сторук, сторіко,


рвав береги, як дишла й обручі.

Рвав береги — і знов покірно входив —

бо, недоріка, ти мовчиш, мовчиш —

як куля в ствол, в чужий окляклий подив.


На незабудь — то як дитячі фрашки,

як перший поцілунок навмання.

Коню — оброть. І далі — без коня.

Коню — оброть. І романтичні наші


мовчання сльози розпачі слова

на незабудь, прощай — губи, як дишла,

і нащо говорити, коли важко,

і нащо теревенити, як тихшає.


Дитячий безум. Провесняна рінь.

Як ріжуть ріллі замість плугу груди.

Клени. Ридай. Прощай. Гнівись. Жури.

Даремно. Не журись. Уже не буде.


Бо облітають, як весняний цвіт,

дитячі віри і дитячі звички.

Я не прощай відказую: привіт,

дивіться, не забудьте рукавички.


А пальців п’ять — як п’ядь від мого серця.

Та як скажу? Хіба не все одно?

Було — пройшло. Було — і не вернеться,

і навіть тінь розтане за вікном.


Каталог: authors -> Stus Vasyl
authors -> Товаришки оповідання І
authors -> Навчальний посібник для студентів сільськогосподарських вузів економічних спеціальностей львів видавництво «світ» 1995 ббк 65. 28я73 4-46
authors -> 1. Частина Інтелект у цілому. С. 5 Частина Мислення й вирішення проблем
authors -> І. О. Кочергін кандидат історичних наук, доцент кафедри історії та політичної теорії Національного гірничого університету Друкується за рішенням Науково-методичної ради Дніпропетров­ського історичного музею від 12 с
authors -> Одеський національний університет імені І.І. Мечникова
authors -> Рецензенти Білик Б. І. доктор історичних наук, професор Бризгалов І. В
authors -> 1. психологія як наука І навчальна дисципліна
authors -> Від матки до альцгеймера
Stus Vasyl -> Веселий цвинтар


Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   5   6   7   8   9   10   11   12   13


База даних захищена авторським правом ©uchika.in.ua 2019
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка