Палімпсести благословляю твою сваволю дорого долі, дорого болю! У новій збірці — вірші, написані між 1971-77 роками. В ній — мої болі й радощі, мрії й передуми, спогади й сніння, образки життя. Частина перша



Сторінка12/13
Дата конвертації11.03.2019
Розмір4,56 Mb.
1   ...   5   6   7   8   9   10   11   12   13

ARS POETICA
Музо! Ти стала досить банальною.

Ти, слава Богу,

пізнавши трохи математики,

фізики, астрономії

походивши біля кібернетичних машин

втратила стільки своїх цнот,

що я, аби не любив тебе як жінку,

аби не розумів, наскільки властиве

право жінки розпоряджатися самій собою,

міг би я знати що про тебе сказати?

Довгий шлейф

за тобою пáжі не носять.

Ти, натягнувши вузенькі штанці,

навчилась, часом, і лицемірити:

довгий ніготь, захований в манікюр,

показує на Дніпро,

на вербові котики

і божевільні прориви провесняної висоти.

Вірша можна написати

в будь-якому під’їзді,

коли тільки впевнений,

що не наскочуть дружинники

або відділковий міліціонер

і не почнуть

вичитувати довгі приписи:

“не убий“ і “не укради“,

Ти облітаєш,

як дівчина перед першою шлюбною ніччю,

Музо!

Своїми втратами



ти переконуєш кожного,

що більше немає віри —

ні в Господа Бога,

ні в пришестя Христа,

ні в єдинопрестольну високу мудрість,

ні в поезію,

ні в що на світі.

Музо! Я не картаю тебе.

Хіба я не варт власної віри?

Хіба мені, такому всесильному,

годиться вигадувати себе будь у чому?

А ну ж, коли я повністю

відмобілізую свої сили,

розкидані по цілому світі —

від міністерської зарплати

і до радарів, що націляються в небо —

якої ще віри?

Я один — рушу цілий світ.

То ж хіба я не розумію

малості муз,

своєї дотеперішньої малості?
* * *
Я — тільки один.

Ти — так само.

Але я і ти —

це вже більше...


ДУМИ ПРО МАТІР
Рід людський росте як атол

(все живе як атол зростало,

океанську мілило товщ

і глибіючи, неба прагло).

Так підводивсь Ноєв Ковчег,

так — єдина гора з потопу —

тільки краєм столітніх черг

проривалось, діждавши строку,

і на белебні, на хребтах,

на кістках, на руках підводився.

День по круглих материках,

замордований водорістю.

Так і ти. Довго рід твій ріс,

пив горілку, ходив на шарварок.

Рільникуючи, гнувся в ріг,

йшов за плугом у ранок шарий.

Прадід — рекрут. На двадцять п’ять

упекли — на олтар Отєчества.

Так до смерті і не зіп’явсь,

руки зняв — і сконав, почезнувши.

Дід мій, бондар — на тих руках

виростав. І сільський умільця

обручі набивав на діжках,

як для тигра огненні кільця.

Батько мій, сирота відмалку,

змалку ж пішки шукав Херсон,

і наближувався Харон

в Ердерумі до мого татка.

Де рудий, бородатий цар

обступав Туреччину жерлами

і приносив сусіду в дар

ненажерну московську “веру“.

Мама виросла між димів,

між листівок, осколків, пострілів:

революції жезл стримів

на російському просторі.

Хто ви? Що ви? І де ваш край?

Що не пан, що не злодій — гнися.

Недоросле ваше “пора“...
* * *
Тебе нема. Ти був. Тебе нема.

Зупинений колись на півдорозі

мідяним гласом: май надію в Бозі,

сам Бог тебе руками обійма.

А ти — відбув. І вже — тебе нема.

Ти тільки сон, подовжений на вічність,

лікуєш словом свою ліричність

(А все ж — лікуєш душу — задарма).

Отак ти й був. Отак ти ріс і ріс

і прагнув весь терпінням подолати,

щоб одхилила твердь твоя прамати.
* * *
Завис як сон, як стогін сподівань,

оплакуючи нив осінню хлань —

німує кронами, карається світанням,

а три верби, що біля річки сплять,

мов звільнені од вікових заклять,

все потурають вічному згасанню.


* * *
Жила-була: ходила на базар,

по поликах водила прошви карі,

корову одлучала од отари

і ввечері, коли чадний ліхтар

ванькир освітлював — місила свиням

полову житню й білі буряки.

А за порогом висіли віки,

ти їх раба слухняна, їх яскиня.

Світ зупинився побіля воріт —

і час, утративши тяжіння гніт,

пливе немов туман повечоровий.

Підсліпо каганцюють образи

і на {баку} свій зупинивши зір,

просвітлюєш свої зсивілі брови.


* * *
Причинний край! Причинний сміх.

Причинна віра і причинні

віки над краєм. Стільки лих,

що тільки вихор оточив їх...


* * *
Переді мною велич неба

і велич сосон голосних.

Чи ж не для того жити треба,

аби горнутися до них.


* * *
Стигне смерку димний фіолет,

зелень пружиться в високих соснах,

що стримлять, як роки високосні,

обрій круглячи далеких мет.

З пелюшок, із віку немовляти,

в безсловеснім гаморі радінь

далечіє близь, немов розплата,

далеч ближчає — під плеск води.

Ні весляр ти в морі, ні стерничий.

Без човна, без весел, без вітрил

стежиш круглим оком таємничим

таємничі перехлюпи крил.

І не море — ставковé багно то,

і не гуси — ворони важкі

на одній пречисто-чорній ноті

вивіряють радісні віки,

часто шерхотом гармоніюють,

виглибивши тахлий фіолет,

ввечері — не бачать і не чують,

і крильми не креслять дальніх мет.


* * *
Модрини обрію — нерівні.

У перепадах виднокіл.

Такий і ти. І ти — такий —

у перепадах. Майже врівень

з зубчастим обрієм. А ніч

росте — і ти зростеш за нею

перехилившись день при дні.
* * *
Смерк одміняє день.

Запалюй свічку.

Поштурхай дрова в грубі

і чекай,


коли наляже на чоло потома.
Оце і є воно: ані душі.

Лиш ти


й вогонь у грубі

і свіча


об’яснена

отак ясним стражданням,

об’яснене єство, допіру тьмаве.
* * *
Рій метеликів пізніх світить

яру свічу (вік двадцятий, залізний —

ти мене не почув), що застигла по

близках тягучкого плачу;

це ждання — накликання істеричних

радінь — закушпелить до рання по

стежках сновидінь...
* * *
Як я втік без повернень!

Серце — ледь прочинив,

наразившись на терня —

те, котрим відболів.


* * *
Голічерева радосте моя,

дай засягти твого святого шалу.

І, проминувши всі земні вокзали,

пізнати, що космічна течія

нам виворожує на тому дальнім світі,

що заярів крізь виломи небес,

куди сягає краєм перевесл

Ісус Христос, що довершився в міті.


* * *
Вона сиділа, мов княгиня,

і справу стенографувала,

а ошелешена мовчала

маленька душ зо двадцять зала,

сиділи судді і підсудні,

вони по черзі говорили —

і що ви тільки натворили,

і що ми, Боже, натворили.

Вона сиділа, мов княгиня,

і справу стенографувала,

здіймала очі, ніби жала,

і, ніби жала, опускала.


А наш наряд міліцьонерів,

заслужених відставників,

старанно причинивши двері,

злочинців дружньо засудив.

Тріщав мороз надворі лютий,

а нам і в вусі не свербіло,

маленьку залу так нагріли,

немога стало не заснути.

Вона сиділа, мов княгиня,

і справу стенографувала,

допоки вся не закуняла

маленька, душ зо двадцять, зала.


* * *
Гей чужа-чужаниця

гей чужа


ніби гадина-крівця

з-під ножа

ніби ворон кружляє

ясні очі виймає

а ще чорна доймає

нужа


лебеділи долини — гойя

золота Україно — моя

ти не край, не вітчизна

ти як смертна трутизна

наймертвіша мертвизна

гойя.


По дорозі по чорній — ріка

і тебе не огорне кохана рука

тільки сльози священні

на обличчя нужденні

на палючі святенні

уста


Повставай. На катів-ворогів повставай

де твоя — харалужна

де солодкая нужа

де судома недужа твоя.


* * *
Алілуя, алілуя, страстотерпче

і безсмертної долоні добрий знак,

і очей твоїх, мов літепло, озера —

журних дум твоїх високі береги.

Алілуя, алілуя на віки.

Єси живий, єси живий.

Єси нетлінний у віках,

навкруг твоєї голови

спіжовим німбом сяє жах.

І стала смерть у головах,

і чорна хвиля понесла,

і чорний човен без весла

уже їжачиться, мов жах.

Лише китайка на очах,

долоні схрещені твої,

і почорнілі солов’ї

уже поклякли по гаях.

Тополя біло шелестить,

збіліла річка струменить,

але тобі без нас не жить,

за нами тільки тінь біжить.

Допоможіть, допоможіть

бодай-но днину пережить,

поки навернеться весна,

і запарує знов рілля,

допоки ластівка ясна

до нас повернеться сумна,

допоки літеплом земля

уп’ється ріллями до дня —

допоможіть, допоможіть

побачити — не долетіть.
* * *
Ти смерть моя. Народження і смерть.

Моя ти люба. І любови повен

іду, вагань долаючи закови,

бо я тобою виповнений вщерть.


* * *
Задумливий, мов човен на воді,

обліг долину вересневий вечір.

Моторний човен, мов метелик,

а баржа, ніби жук, а день —

покірно стелить, стелить, стелить

під ноги плетиво пісень.

Буй — ніби з криги. Мудрагели —

прижухлі клени гомонять.

А хоре серце, мов метелик,

вже запливає аж на гать.


* * *
Діброви суплять чорні брови.

В воді — на кінчику пера

ласкава ластівка без слова —

німує, синя од добра.

Йде мостом червоняста сукня —

остання скалочка вогнів,

а вечір гріб у чорні руки

мільярди полудневих снів.


* * *
Був культивований покірний ліс

і ніч була, якою, мов сновида,

я довго брів, чіпляючись ногами

за свіжі надруби.

Найкраща смерть,

подумалося, — взимку, під наркозом,

що довгі прикорочує путі.

Лапате віття гнулося під снігом,

не нарікаючи. Бо вітру не було,

лише тріщав мороз, мов з кулемету,

аж сосни совгались у мертвім сні.

І я набрів припалу снігом лаву,

що потягнулася за мною. Ось,

сідай. Бо гріх — оцього лісу спокій

будити кроками. Сідай. І спи.

І то був сон, як шкло нічної шиби,

все кригою муроване. І плив

наш чорний човен по гарячих водах

з кривавими підпалами на днищі.

І то був сон! Немов пекельний вар

мені пропонував себе у друзі

і обіцяв у смерк утаємничити,

у шар спресованих віддавна душ.

І дав я згоду.


* * *
Кострубата як сосна

свічка спілого оранжу

все освітлює до дна.
Синя темінь — по одну,

а вода — по другу руку.

Тут збавляй свою докуку

душу полишай нудну.


Підеш далі — по одну

руку — поклади алмазу,

а по другу вздрієш зразу

чорну гору крем’яну.


Чорну гору перейди,

брід знайди у водах Стікса,

на тім березі сліди

проведуть тебе до лісу.


Браму бачитимеш геть,

обійди її управо,

там тебе пантрує смерть

в образі мирської слави.


А знайдеш старий курінь,

почорнілий пень підкаже,

де знайти лапату тінь

свічки спілого оранжу...



НЕЗАВЕРШЕНІ ВІРШІ ПЕРІОДУ “ПАЛІМПСЕСТІВ“ (1973-1979)

* * *
Обабіч дзеркала. А ти на холоді,

на непроникному. Дзелень, дзелень.

Ані Трістана, ані Ізольди,

сліпить стоокий зимовий день.

Ні віддалитися, ані наблизитись

на смертній линві високий спів.

У самоті твоїй за друзів вісти,

котрими дух свій приогранив.
* * *
А десь там мій батько старий помирає,

спрацьовані руки до неба здіймає.

О Боженьку, зглянься — дай вгледіти сина

допоки закриє мене домовина.


* * *
Чорна потвора подерлась на гору

снігу пречистого

білого снігу в сто скорчених лап.

*

І в чаші гір, в розлогій чаші снігу



гнилий стікає Букисчан.

*

Це безгоміння білосинє



залишене од правіків.

*

В небі сонце. Друга ночі.



Ти ж — між поніччю і днем.

Край котроїсь поторочі,

що із ніччю заодне.

*

Червнева чистота снігів



колимських гір пренепорочна.

*

І розпукнув кедрач —



возпростер свої руки.

*

Червневий сніг — на безоглядній сопці,



модрини граціозні — де-не-де.

А ти в коробці, темній цій коробці.

Душа ж — як дуб: нічого вже не жде.

Повзуть горби — неначе птероптахи,

Господні сфінкси, загадка буття.

Над ними хмари. Їхні дерті лахи

спонукують думки до вороття.

*

Так сказав би: дуб усохлий,



щоб не сопки не тайга,

не якутські пні заглохлі,

щоб не сніг і не хуга.

*

Був дощ: нагірня чорнота



заглибочіла синім жалем

єдвабленим.

*

Блідаві ягельні пастелі.



*

Дух заламавсь, а ти кріпись.

*

З вавілонського стовпотворіння



брили сопок, виставлені сторч.

*

Сніг і сніг. Модрини стокричалі,



виболілі геть од нелуни.

Завтра — знов етап. І рушим далі

по відьомській мапі чужини.

*

Між розпадів — фантастичні тіні —



силуети вимерлих створінь.

*

Стерплі крики, спраглі в горлі крики,



а дорога вужиться, як вуж.

Хрест модрин і запропалі лики.

Але втри сльозу. Єси ти — муж.

*

Чую лебединий крик Д[рай]-Х[мар]и



і його голодну маячню.

*

Білий світ — немов перед потопом



у передчутті смертельних катастроф.
* * *
Заледве нагодився — час вертати,

бо ваблять духи трачених доріг

і душать перспективи грубі мури.

Жди від народжень мить передкінця.


* * *
Розлука налягла на груди

стоїть у горлі печія.

Бувай, мій сину. Вже бо я

по той бік остраху пробуду.

Потвори, каїни, іуди,

потвор ізбратана сім’я,

а чорна зносить течія

за край зухвальства і облуди.

Ідуть літа мої маруди

життя — як слід од нагая.

А я шепочу: не боя…

я вірю в вас, потвори й люди.


Між чорних скель сичить змія

застрягло в горлі стільки знуди.

Ну ж, відступися, страхопуде.

Ступає смерть. Пильнуй, чия.


* * *
Зима. І сніг. І соловей

співає — підпадьом.

Благаю — геть сперед очей

реве аеродром.

Вже — збожеволілий циклоп —

кліпає літак.

І цілить в лоб. І цілить в лоб.

Та, так його, перетак.

Раптово крила відросли.

І вже. І немає крил.

І тільки гурмом [сатани]

вирує суходіл.

І так і так і так і так

і так його перетак.

В долоні падає літак —

маленький гарячий птах.

Розлуко зустріче — і не

пусти і зупини

і хоч на хвилю поверни

всього мене — мені.


* * *
Урвався сон. Гойдалась на стіні

вздовж перетнута зашморгом дорога

до мого двору. І колючий дріт,

набряклий ніччю, бігав павуками

по вимерзлій стіні. Глухий плафон

розбовтував баланду ночі. Досвіт

над частоколом висів. Деручкий

дзвінок, мов корок, вибив з пляшки снива

нової днини твань.
* * *
Як рура кругла вулиця,

гулка од гуду бджіл,

маленький хлопчик щулиться,

бо ж сонце самостріл.

Гойдаються опуками

і люди й дерева

за цариною й луками

казка — жива.


* * *
Запеклись коло серць калинові огні,

адамашкова синь на чолі, на очах.

Ти признайся мені ачи звірся мені,

що то двором нічним настовбурчився жах.


* * *
Усе, що виснене віками

у колотнечі поколінь

і що тужавіло роками,

неначе химороди снінь.


Як у пшеничнім колосі зернина

ласкавий син мій додивляє сни

і хороше у царстві сатани

згадати синій безкрай України.


* * *
Кострубатий спогад, кострубатий сніг,

довжиться дорога,

є той син у Бога, хто б здолати зміг.

Затісне в нас небо, сіро у вікні,

а прожити треба ці безмежні дні.

Дим стоїть чи сором? Тіло наче крик.

І гуцульським взором спів снується хором

чорним коридором корчиться твій крик.


* * *
Коли збагнеш, що на чужім хресті

твої знакують креслення і ризи,

а всі жалі, що звірив самоті,

ти сам підніс і сам-один принизив.


* * *
Мороз потріскує мов страх та крем’яніє дух,

що загубився в ста світах оцих відьомських скрух.

Мороз потріскує, мороз, о воле-поволань

відбіг як пес полянський бог, — нас ’ддав для катувань.


* * *
Той сад дитинства — білий од роси,

вологий ніччю і сльозами щастя,

обабіч стежки скупчились дерева

і в тисячі листочків лопотять.

Так тужно-синьо квітнуть картоплі,

пилчаста охра цвіту гарбузового

і недостояна рожевість маку

і мертва жовтість молодих суріп

і траченого ранку голубінь

і чорний погар випуклих троянд.


* * *
Прокинулись трави проворні

небокрай напнувся струною

оранжове вирнуло сонце

над чорною спекою вод.

І довжаться тіні на вітрі,

копита не встигнуть за торсом,

неначе їм сили забракло

зустріти подолану смерть.


* * *
Все стало просто і звичайно

ген-ген Дніпро, а тут Почайна,

а з-над узвозу звівсь собор

і янгольський мосянжний хор

гучить на присілки і села

і проста пісенька весела

пружноголосий барвить хор.
* * *
Мій тату, будьмо. Нині і повік

одна в нас доля — свій приділ справляти

і в горі голови не попускати,

хай злигодням і загубився лік.

Мій тату, будьмо. До чарок кількох

постав одну — для мене. Хай з тобою

я вип’ю як колись. Над головою

одне в нас небо — вечора й зірок.

Мій голубе, мій байдо, тату мій!

Як я про тебе, пам’ятай про сина,

і нас благовістує Батьківщина

вогнем назнаменованих надій.

І я тебе почую, батьку мій,

і хай тебе здоровить Батьківщина,

котра була подарувала сина,

аби забрати. Будь же вдячний їй!

Напризаході сонце наших днів

і сонце наших доль напризаході,

та вічно ми пробудемо в народі,

бо живить нас людське добро, не гнів.

Напризаході сонце наших днів

та нам ще жити і горілку пити

і рідною землею походити,

досвітніх сподіваючись огнів.


* * *
Мій розпач поніч продере,

і ранок враз затрембітає,

кого будучина вітає,

той смерті ся передає,

того минуле пожере

та владну владу час бере

він де ступити добре знає.

Затрембітало. Вже світає

а обр і гине, а бере.
* * *
Затрембітали солов’ї

над тінню тіні тіні

і голос подали гаї

в гучнім благоволінні.


* * *
Ми спали. Спалахами віхол

котилась буря перед нас.

Дерев’янів надбіглий час,

неначе пес. Як плексиглас

розведений і рівний ранок

ступав услід. Упорожнí

дві кінви в зимному вікні.

Вечірній подзвін. Подув. Ґанок

у хорі … шарманок

і бився як жовна світанок

заходячись у маячні.

Страх стрепіхатий, ніби меч

так круто обрубав дорогу

довкола виставив залогу

супроти навісних нетеч.

А ми пускались недотеч

вигулькуючи із-за рогу

і скоро вщухли й слава Богу,

коли негідні для предтеч.
* * *
Світанок як вселенський хор

сірів і срібнув мертвим співом

сотався обрій миготливо

і одслонявся чорний Тор.


* * *
Куди податися тобі і до котрого друга?

Ти загубився вже в юрбі — не вперше і не вдруге.

Коли ж ти виринеш, коли? Над світом підведешся?

Старі озувши постоли, а ким ти ще зовешся?


* * *
Попустим кітвицю на дно

і штормові ’ддамось.

Хіба тобі не все одно

чи ти вже змерз, чи хтось?

Ачи не все одно, коли

веселий глум смертей

підпустить жарта: загули

і аспид і антей —

вріж поли

і прах зітри з очей.

Чи ти чи друг чи ворог твій

володить нами страх —

ані надій ні безнадій

на чотирьох вітрах.


* * *
Немов соснова глиця — наїжилась душа,

в оскарженнях святиться, у вічність вируша.

Ти відав час щедрот? Ти знав кохану пору?

Пильнуй же душу хору, води набравши в рот.

Тебе ласкаво-хору я од гріха беріг,

прадавній переліг, оборано заскоро.

Не гнівайся дарма і не заховуй гніву,

рятує мов карає, прийми земний уклін.

Земного болю брилу — підбився я на силу

разком сліпучих днин. Ти знаєш чий ти син?

Атож, запевне знаю. А душу проминаю —

і власну в тихоплин.

Обклали в сто смертей — ані поворухнутись,

як знищитись, забутись і вибігти з очей.

Звершились реченці — увесь терпець урвало,

сказилися начала і звомпились кінці,

промов же, сину мій — хоч днину мав щасливу?

І не заховуй гніву і в вірі не світлій.

Води набравши в рот і губи закусивши

не пивши і не ївши спливає час щедрот.


* * *

[А]
А дум не обженешся — як галич сни обсіли,

із розуму зведешся — а сонце мече стріли.

Розгублений пітьмою, в путь-безпуть вирушай.

За бурею стремною — за світ карай, карай.
* * *

[Б]
А дум не обженешся — як галич сни обсіли

і довго воловодять, допоки не пірнеш

у прірву прірв, у темінь бездоння, між уламків

сподіяння і звершень, поразок і надій.

І не дійти до краю — середина пекельна,

довкола — тільки гони твоїх тяжких терпінь,

а волохате сонце, а світить, а не гріє,

а мече жальні стріли у світ карай-карай.
* * *
Розбіглися путі, навіки розійшлися

тепер сльозо пролийся як перше у житті.

Уже тобі нема ні племені ні роду,

а тільки загорода і рідний дім — чортма.

Отут бо і живи, збавляй життя помалу —

така біда настала, а Бога не гніви.

Написано бо є: нам на віку проскніти,

дияволе неситий, де ж царствіє твоє?

Окрушинами жий од бенкету старого

нема нам свого Бога, провадить нас чужий.

Окрушини крихти од бенкетів минулих

тулися до притули в тригибельні мости.

Сліпий [нерозб.], жебраче шанталавий,

для зла, не задля слави шалій, шалій, шалій.


* * *
Навіть мертвим позаздриш

у такім животті

закінчились гаразди

в біль угнались путі.


* * *
Чорний ворон на осиці хилить голову страпату,

перебрид йому страпатий дротом виснуваний світ.

Чорна хмара однокрила круто обрій нахилила

брязне об землю обмерзлу віковічна тягота.


А намісники господні

зводять вежу вавілонську

тешуть ребра безсоромні

для старої каланчі.


* * *
Стоять, як сфінкси, чий камінний час

розтоплено. Пустилось за водою

моє блукливе серце. Як пройтися

днедавньою дорогою жалоб?

Коли вони стоять, неначе сфінкси,

ховаючись углиб?


* * *
Спередрання дзвінок. За порогом юрма.

Де той п’ятий куток? Заховатись дарма.

Десять пильних очей — обхопили тебе

захопили тебе.

Зимно — і гаряче. Зимно і гаряче.

Не знайти, бо нема.

Повернувся — веду. В дверях жінка стоїть

по тонкому льоду.

Плесо лячно лящить.

У тумані густому розплився мандат.

Все відомо. Ти брат.

Білі аркуші тиші, немов голуби,

кружеляють од хвищі, повище ганьби.
* * *
Рушаю шлях. А ти стоїш — як зірка, над дорогу звисла.

Куди подався, осмомисле? Ти не прочумана. Ти спиш.

Той зазив муки, почезла за молодістю навісною

зелена жалощ. Бог з тобою, як зірні скрики вознесла

над себе, засягнувши краю небес. О Бог з тобою. Знай

я і в розлуці не займаю пухкий весільний коровай.

Рушаю шлях. А ти стоїш — як зірка, над долиною провисла,

над далиною. Серце стисла і сльози у очах таїш.

О гнись, ковиле серце, гнись під тягарем. І не гнівись.

А там, де стежка провела — руда кривава бугила.

Руда кривава бугила. Холодний піт зітри з чола.

Ти ж як тополя край села. Світ заходився дубала.

Рушаю шлях. А ти стоїш. Як зірка над дорогу звисла,

дитину до грудей притисла і в мій почезлий слід зориш.

Я скільки можу обминаю спогадування. Прощавай

і жалощами дух мій стисла і сльози ув очах таїш.


* * *
О ми не залишаємося. Потім

від нас не буде сліду. Ані цятки

від нас не буде. Вітер-вітровій

закружеляв, як стовп. Але коріння

пустити вже не може. Ось де сказ

душі та серцю.


* * *
Кайдани сопок — надокола.

Чи їх розрубить меч весни?

Зусюди — порожньо і голо.

Течуть сторіко барвні сни.


* * *
Оце ти й є, мій болю болю біль.

Кохані, сестри у жалобнім співі,

як легіні — легкі і сиротливі,

а в небі — сонця золота таріль.


* * *
Чорні півні — на полинях

полотняна сорочка.

Ти перейшла по віках

попеляста квочка.


* * *
Тьмяна моя любов

кольору повечір’я

попеляста зозуля

в леті ронила пір’я.

Ані матінки нам

ані дружини

ані вірного друга

ані товариша.

Сліпа баба Яга

добра, немов тварина,

трусить комин,

у руках кочерга,

віхоть соломи.

Боса, з очіпком…


* * *
Примусова плеяда

підневільних героїв

і Вітчизна не рада.

Боже, що ти накоїв?


* * *
Замовкни, слово, — музика гучить

і топиться душа твоя зніміла.

О батьківщино, ти єси без тіла,

ти наче привид, що в очах стоїть.


* * *
Цей крайчик довгого ждання,

оця кандзюба шляху,

котру долаю навмання

без радості і страху,

мене од себе забере

і випаду усохлий

горіх, зі шкаралущ [нерозб.],

осліплий і оглохлий.

Дні посуваються, немов

воли, в ярмі присталі,

і ледве мріє хоругов,

де обрії повсталі.

Там, за кандзюбою стогір,

за кайданами стриму

збігає вік — наперекір

огню притомі диму.

О зупинись мені життя,

не дай продляти миті,

коли згоряють без пуття

брати несамовиті.

Три постріли, високі три

мети: кінці й початки

враз пролунали з-за гори,

де мишачі розпадки.

Здається, не переповім,

здається, вже не встигну

про рідний край і рідний дім…
* * *
Віки вертикальні. Віки — і впереміш і вздовж

як ріллі, як гони. І еліпсом — губи стражденні,

і падає стовбуром — звільна, врочисто і довго

підрубаний вірою, зрубаний розпачем Він.

Ото перегони! Як спечно-червоний шандар

летить Тамерлана, позаду кати і підніжки…


* * *
І вже він, край. І вже куди — не знаю.

Бо чорно-синя невідь довкруги.

Тобою і караюсь і караю

тебе, Вітчизно. Всюди вороги.

А друзі там, за невіддю, за тьмою

ненависті — любові. Двійниками

ростуть твої заблукані сини,

твоїми вкрай сумлінними катами

і завше холуями чужини.

Народе мій, о гідро безголова

заблукана світами череда.
* * *
Отож — він тихий-тихий (голубі

налиті переляком мрійні очі),

він гарно червоніє в товаристві

(дівчата прозивають тюхтієм).

Він не в собі. І не про нього світ.

На линві часу він шукає споду,

на релях можна пофантазувати

і вільно йти крізь себе — в темен світ

чи й — раків не спекти (я так: чужий

собі самому, бо лелеча стріха

от-от собі підсмалить чорний зад).

Як болісно стояти при межі

і тяжче — заступити. Втім, найтяжче

своє життя пробути бабаком

геть на відшибі.

Вигулькнути б раптом

в чужій подобі! Щоб ні роду-племені,

ні назви, ні наймення. Щоб і один

і змалку. Хто визнає? Найвищющий —

не зможе. Наймудріший — не збагне.


* * *
Обірване галуззя

у скляночці води.

О начувайсь біди —

кажу я, любі друзі.

Ще гілочки не встигнуть

повикидати брость

як долі нас подвигнуть…
* * *
Одна гора в снігу, а друга вільна,

парує камінь, дзюркотять струмки,

а проміж них дорога божевільна.

Зорить на неї мати з-під руки.

Одна гора біліє, друга чорна

і в сяйві пітьми, в пітьми хижих сонць

як уявити — під ногами жорно…
* * *
З підпалами лилові хмари

легкий над сопками декор

модриновий на взгір’ї хор

корчі сумної голубиці —

жовто-зелені килими.
* * *
Колимські багаття,

колимські багаття

маленька відрада

на стільки прокляття

на стільки біди.
* * *
Під нами вічна мерзлота,

а ти цвітеш, іване-чаю?

Зорю довірливо стрічаю,

а буде днина золота?

Колись-то буде. А тепер

шпаркі вітри, дощі, морози

багульника побили цвіт,

обходять мертве царство й грози,

прудЬус так на цвіті й вмер.

Багульник жухне, голубиця

не бралась досі бростю, не…

Світ надовкола не святиться,

узгір’я сопок долі гне.

*

А ми цвітем. Я теж чекаю —



ще буде днина золота.

Це тільки так. Тепер дощі,

а буде — буде — не інак,

бо не один отут юнак

навіки задубів, щоб літо

пило гарячу кров пролиту,

щоб ти діждався свого цвіту

і хижий звеселяв байрак.

Аби козацького звичаю

нова не збулася чота.


* * *
Зима. Зима. Попереду зима

доносяться уже вітри зловісні

ті, за котрими не дочути пісні.

Укрийся за дверима чотирма.

Там — все як світ. Як той прийдешній світ

чиє глухе доноситься гудіння.

Лиш ти мужчина. І жалобна скриня…
* * *
Вже бо — твій крок зухвалий

висипавсь на узбіччя,

сосни не обставали

на дванадцяте січня.

Стужа — ведмедем білим

довго шкребеться в двері,

десь між душею й тілом

ринула кров артерій.

Ось і пласка калина

кісточка — геть прогіркла.


Вимерзла горобина

клякне обабіч траси,

ось твої, Україно,

байки і баляндраси.

Спереду — кат, при ліктях

туші тяжкі понурі,

а калинове віття

в смертнім імчить алюрі.

Траса — немов крижина…
* * *
О ця займанщина душі!

Спіши — з дороги і в дорогу.

Годуй голодну всетривогу

і спогаду не воруши.


* * *
Моргнула оком — і повела

у вседорогу, у вседорогу

і розлучились. І слава Богу,

хоч світ гойднувся дубала.


* * *
Де паділ — бруд, де чолопок — ще сніг,

тут сонце, тут вітрець — і затягнуло

лякливі калюжі. День перебіг —

тріщить мороз. І знову поніч гула.


* * *
Зоряниці яре мерехтіння

буде пломеніти й по мені.

Там вітчизна — дорога і синя,

дорога і синя — у огні.


* * *
На всіх на чолопках високих гір

вогні, вогні — неначе вовчі очі

застигли й зирять — всі колимські ночі.

Не вір — ні долі, ні собі не вір,

а спроневіра і самодокір

і змерзлий крик, що грудкою у горлі

засів мов кляп — то все неначе дріт

колючий. Голу душу обдирають.

Оце твій покрай, посвіт і тойсвіт.
* * *
Вітчизна — ось, зі мною, тут, в мені,

в моєму серці серця ти, Вітчизно,

довкола ніч, світанок вже не бризне,

циганське сонце світить в чужині.

Геть шпичаками серце проросло,

криваве серце стрягне шпичаками,

і висить маячна доба над нами…
* * *
Червоним вином заливає мій погляд стосиній,

спустошені губи залито червоним вином,

і видиться берег — далекий — у радісній піні,

і спокій приносить, і спокій обіцяний — бром.


* * *
І всяка увижалась дивина,

і тільки мрія крізь тонкі протоки

змивала дні і надимала роки,

своє чоло туливши до вікна.


* * *
Де в кожній п’яді променіє сором

тяжким огнем, де хиже сонце дня,

немов шпигунське око, з вишу висить

там, де міліють ріки, щоб явить

непотаємну безгріховність річищ,

де поле вишумовують жита

всій живності двоногій на прожиток,

де [ґвалт і ґвалт і ґвалт]

там темне серце сховане моє.

Європи тирло, душ аутодафе,

лабораторіє безсердних думань,

отаро безголова, чи не ти

о вітчино моя, за муку стала

уярмленим синам? Проклятий рай,

сплюндрована долино відволодань

і самострат, кастрована черга

безбатченків-синів, батьків бездітних,

онуків, що ступають в темінь прірв.


* * *
Кричить над кручу кожен твій щокрок,

і пахне смерть — морозом і озоном,

а ти — стріла напружна — тужним тоном

почезлих мет ковтаєш холодок.


* * *
І не треба ворожити

і даремне виглядати

по дорозі по високій

тіні стрягли.

А надокраєм а охляп

а доп’явся навіжений

гороїжиться нещастя

аж і скрушно.

Де нам бутись, де нам дітись?

Де нам вистало б надії

коли голос безпритульний

сновигає.

Всесвіт хоче однооко

обдивитися дорогу

і надію і нестерпну

староданість.


Каталог: authors -> Stus Vasyl
authors -> Товаришки оповідання І
authors -> Навчальний посібник для студентів сільськогосподарських вузів економічних спеціальностей львів видавництво «світ» 1995 ббк 65. 28я73 4-46
authors -> 1. Частина Інтелект у цілому. С. 5 Частина Мислення й вирішення проблем
authors -> І. О. Кочергін кандидат історичних наук, доцент кафедри історії та політичної теорії Національного гірничого університету Друкується за рішенням Науково-методичної ради Дніпропетров­ського історичного музею від 12 с
authors -> Одеський національний університет імені І.І. Мечникова
authors -> Рецензенти Білик Б. І. доктор історичних наук, професор Бризгалов І. В
authors -> 1. психологія як наука І навчальна дисципліна
authors -> Від матки до альцгеймера
Stus Vasyl -> Веселий цвинтар


Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   5   6   7   8   9   10   11   12   13


База даних захищена авторським правом ©uchika.in.ua 2019
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка