Палімпсести благословляю твою сваволю дорого долі, дорого болю! У новій збірці — вірші, написані між 1971-77 роками. В ній — мої болі й радощі, мрії й передуми, спогади й сніння, образки життя. Частина перша



Сторінка13/13
Дата конвертації11.03.2019
Розмір4,56 Mb.
1   ...   5   6   7   8   9   10   11   12   13

ХВОРОБА
Стікає сонця жар по зелен-листю.

Лунає Шостаковича романс.

Імла.

Нудьга.


Чекання.

А на повіки налягає сон.


* * *
О краю мій, ти нежива криниця,

замулене віками джерело,

аби сумління душі нам пекло

за тебе, о нещасна удовице.

І ти щербата доле крихкокрице

давно вже сонце перед нас зайшло

бо нашу путь пісками замело

хто ж нам воздасть за битий шлях, сторице.


* * *
Слова, слова, слова — задосить словотечі

німують бо предтечі доба гряде нова.

Пашіє голова схиляй кремезні плечі

бо й розум не до речі. Дорога дарова.


* * *
А щоб тебе не здибала біда!

Бодай тебе нещастя проминуло,

бо жебонить при камені вода

і осока по горличко впірнула,

і кладка волохата й голосна

кричить, кричить — в тій барві божевільній,

якою обігнався світ весь вільний,

коли мідяна тріснула струна —

живий смарагд, цямриння, шал і сказ.

Одне лихе: та стежка не про нас

і вдруге перейти ми вже не вільні.
* * *
Ця дорога доріг і задума задум

ця сама самота і чужа чужина

ця могила могил і утрата утрат

і безсоння ночей незліченних.

Сняться коні мені — голосні табуни,

ніби товчене скло обкололо мій сон,

цю яву маячню напівдуму півкрок

те іржання органного горла.

Не цурайся мене ти непам’яте літ,

не відтручуй мене молоде забуття,

не спинайся до мене, недуго-журбо,

ледь підвівшись на ліктях колючих.


* * *
Над рідними зіллями

геть сльози м’я залляли

що й світа вже не бачу

горючим йду дощем

такий на серці щем

така — з тепла досада

уже й душа не рада

се — світові нікчем.

А Ти — далеко так

як зірка червоняста

аж чорна — мріла зчаста

казала щось мені

аби на чужині

не запізнав я щастя

аби терпів напасті

ув — кумельгом — вогні.

Бо написанно — нам

по всіх чужих усюдах

тримати жар у грудях

наперекір катам

наперекір пілатам

вернутись, ставши братом

дружині — ось ти сам.
* * *
Ти далека-далека,

як свічка з дитячого сніння,

ми маленькі обоє —

в цікавій захоплені грі.

Говори! Говори! —

криком, кольором крові крутої

кумельгом — розгоміння

хмар і лебедів і яворів.


* * *
Чиясь рука майнула у вікні

фіранку прохилила граціозно.

І пригадався Київ. Ніч морозна

і профіль твій — чорніє на стіні.

Це, може, так і є? Це ти, кохана,

і згадкою легкою по мені

майнула перебіжно. Ночі й дні

хитається мій човен безталанно

у цьому безумі, по чужині.
* * *
У те цямриння вертикальне стін,

де божевільне око мружить стеля

у цьому запертку, напризволяще

полишеному світом, Бог стогнав

і прогиналась росяна аркада,

зростали мури і хапливий сон

на шмаття рвав попоночілу душу.
* * *
Німі луни тіней

тіней луни німі

сновигають в пітьмі

золотого осоння.

Спи. Спросоння

загойдаються колоски

спогадів. Повня

місяця і жалкі

думи. Безодня

падолу. Западай

глибше — й далі

і омийся з печалі

і прости і прощай.

Ранок древній,

наче огир баский.

Задаремне:

зважитись — не з руки.

Страх незручно

— теміні лотоки —

ніч безгучна.


Круглі луни крику

крику луни німі.

Господи, о прийми

в царство своє, владико.


* * *
Обсаджений очима він летить,

як кулями, обсаджений очима,

і міріади в нього за плечима,

кому не бачить і кому не жить.

Понуре небо під крилом кипить,

блукають хмари, тлумляться з маруди —

в усіх очах ні скорбу, ні огуди,

неначе кожне мертвим снінням снить,

неначе кожне стислий біль століть,

ледь виспокоєний на спроневірі,

а людські душі — наче гуси сірі —

шовкова плетениця вслід летить.

Ескорт і почет, кожен челядин

не помічає ні ночей ні днин,

спинився час — в усестрімкому леті.

Видіння марні. Клякни — ось твій триб

довіри і покори. Кілька діб

їм стане, щоб віддатися планеті.


* * *
Була я деревом живим —

як є міцним, як є крислатим,

щоб на віку розкошувати

в три сонця, овочем ясним.

Я певне яблуня була,

паморочила світ довкола

в рясному цвіті рясночола

тужила, ніжилась, жила.

П’янив мене, п’янив мене

брунатний і гіркий твій трунок

і цей тугий, як ґудз, дарунок

і це вино, як біль, міцне.

Меркавий місяць був посів

на всю околицю, всесадно

пишаючись і правив владно,

нічний мій сором чемно крив.

Але наринув буревій

огромну хмару нагромадив.

Вперіщав дощ. І душу зрадив

віночок наспіву й надій.



ВІРШІ 1980-1983 рр.
* * *
Довкола стовбура кружляємо.

Ану, бува, наздоженем?

(Що цього вже не буде — знаємо,

проте — живем).

Такий твій сміх мені заливистий,

так він заходився — на плач.

Пробач — за те, що ані вісті

не подаватиму. Пробач.

Ото невитерпу! Недаром

соснова дубиться кора.

— На гору — хочу! — Вниз — і яром!

— І ще побродимо? — Пора!

...

прийти до пам’яті й розстатися



на віки-вічні, на-не-на...

— “вандеєю не стань, сум’ятнице“

мовчить, притужно-потайна.

І ось наш дім — гніздо лелече

в гойдливих вітах етажів,

і спогад солов’єм щебече

до зозулиних ворожінь.

Той спогад може нам придатися,

коли дійде до реченця.

— Невже — навік? Танцює таця

тікає краска із лиця.
— А дерево — кружляє вихором?

Вогнем весільним пойнялось!

Музик троїстих чути пригри,

таки — збулось!

Тугими колами кружляємо,

усе збиваючись з ноги.

Світ вечоріє. Ми — світаємо,

коли ні сили, ні снаги.


* * *
Ковчег твій — це похмурий саркофаг,

якому ти до скону вже стерничий.

Коли не роззирнутись по світах,

то сам собі вглядайсь, вглядайся в вічі.

Отак відчуй себе — і відсторонь,

щоб образ з образом не злютувався.

Бо цим ти жив, а того — начувався...

Піддайся ж владній магії долонь:

Хай буде неприступна — ця, з подоб

усіх твоїх остання подобизна.

Нехай німа, прихована, залізна,

вона земних не знає зваб, ні спроб.


* * *
І знов Господь мене не остеріг,

і знов дорога повилася.

Тож — до побачення — у просторі

і — до побачення у часі.


* * *
Золотокоса

красуня


на милицях.

Зветься Оксана.

Захоплена собою — вражена — зворохоб-

лена гурмом хлопців,

що, ніби в вольєрі,

роздивляються

на її непорочне

голе каліцтво.

Не дивіться. Заради Бога.

Не дивіться.

Ні про що не питайте.

Не звертайтеся.

Стійте, мальовані стовпи,

ані кроку назустріч.

Тримайте своє співчуття,

як дулю в кишені,

не виставляйте на спродаж.

Ваші погляди — ляпаси

від них зацвіли

мої лиця змарнілі

від вашої уваги

я вся на голках.

Дайте пройти спокійно.

Забавляйтеся —

ні ви до мене ні я до вас

чужі перехожі

зовсім чужі —

ви мені найрідніші.

Невже ви не розумієте

золотокосої красуні,

що йде від брами

нескінченно-довгою стежкою

під нестерпним сонцем

перевірити хорі легені?

Їй нерадісно. Ні. Але вона осміхається,

щоб гамувати сльозу,

дихати киснем

і не чути тлустої тіні,



що, як пес,

у кожен ступає слід.
Каталог: authors -> Stus Vasyl
authors -> Товаришки оповідання І
authors -> Навчальний посібник для студентів сільськогосподарських вузів економічних спеціальностей львів видавництво «світ» 1995 ббк 65. 28я73 4-46
authors -> 1. Частина Інтелект у цілому. С. 5 Частина Мислення й вирішення проблем
authors -> І. О. Кочергін кандидат історичних наук, доцент кафедри історії та політичної теорії Національного гірничого університету Друкується за рішенням Науково-методичної ради Дніпропетров­ського історичного музею від 12 с
authors -> Одеський національний університет імені І.І. Мечникова
authors -> Рецензенти Білик Б. І. доктор історичних наук, професор Бризгалов І. В
authors -> 1. психологія як наука І навчальна дисципліна
authors -> Від матки до альцгеймера
Stus Vasyl -> Веселий цвинтар


Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   5   6   7   8   9   10   11   12   13


База даних захищена авторським правом ©uchika.in.ua 2019
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка