Палімпсести благословляю твою сваволю дорого долі, дорого болю! У новій збірці — вірші, написані між 1971-77 роками. В ній — мої болі й радощі, мрії й передуми, спогади й сніння, образки життя. Частина перша



Сторінка2/13
Дата конвертації11.03.2019
Розмір4,56 Mb.
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   13

ЗА ЧИТАННЯМ ЯСУНАРІ КАВАБАТИ
Розпросторся, душе моя,

на чотири татамі

і не кулься од нагая

і не крийся руками.

Хай у тебе є дві межі,

та середина — справжня.

Марне, вороже, ворожить —

молода чи поважна.

Посередині — стовбур літ,

а обабоки — крона.

Посередині — вічний слід

від колиски до скону.

Жаль — ні неба, ані землі

в цій труні вертикальній,

і заврунилися жалі,

думи всіли печальні.

Як то сниться мені земля,

на якій лиш ночую!

Як мені небеса болять,

коли їх я не чую.

Як постав ув очах мій край

наче стовп осіянний.

Каже: синку, ступай, ступай,

ти для мене коханий.

Тож просторся, душе моя,

на чотири татамі

і не кулься од нагая

і не крийся руками.


* * *
Мов лебединя, розкрилила

тонкоголосі дві руки

збілілі губи притулила

мені до змерзлої щоки.

Сльозою темінь пронизала

в пропасниці чи маячні,

казала щось, даліти стала...

Мов на антоновім огні,

не чув нічого я, не бачив.

В останньому зусиллі зміг

збагнути: все, тебе я втрачу,

ось тільки виведуть за ріг...


* * *
Уже моє життя в інвентарі

розбите і розписане по графах.

Це кондаки твої і тропарі,

це кара, це з отрутою карафа.

Над цей тюремний мур, над цю журу

і над Софіївську дзвіницю зносить

мене мій дух. Нехай-но і помру —

та він за мене відтонкоголосить

три тисячі пропащих вечорів,

три тисячі світанків, що зблудили,

як оленями йшли між чагарів

і мертвого мене не розбудили.


* * *
Мені зоря сіяла нині вранці,

устромлена в вікно. І благодать —

така ясна лягла мені на душу

сумирену, що я збагнув нарешті:

ота зоря — то тільки скалок болю,

що вічністю протятий, мов огнем.

Ота зоря — вістунка твого шляху,

хреста і долі — ніби вічна мати,

вивищена до неба (од землі

на відстань справедливості), прощає

тобі хвилину розпачу, дає

наснагу віри, що далекий всесвіт

почув твій тьмяний клич, але озвався

прихованим бажанням співчуття

та іскрою високої незгоди:

бо жити — то не є долання меж,

а навикання і самособою-

наповнення. Лиш мати — вміє жити,

аби світитися, немов зоря.
* * *
Оце твоє народження нове —

в онові тіла і в онові духу.

І запізнавши погляду і слуху

нового, я відчув, що хтось живе

в моєму тілі. Нишком вижидає

мене із мене. Вабить повсякчас,

щоб погляд мій по ґратах цих обгас,

неначе свічка. Врочить і навчає,

що хай би грець, що й місця не знайду

од погляду зухвалого, що сниться

і видиться, коли мою біду

дотіпує громохка громовиця.

Це він для тебе обживав ці мури,

іще тебе не знаючи. Це він

шукає шпари у твоїй натурі,

аби солодкий близити загин!

Геть відійди, почваро! І не смій

ні кроку ближче. Одійди, почваро!

А все ж — нестерпна безневинна кара.

Хоч ти сказись. Хоч ти збожеволій.


* * *
Бальзаку, заздри: ось вона, сутана,

і тиша, і самотність, і пітьма!

Щоправда, кажуть спати надто рано,

ото й телющиш очі, як відьмак,

на телевежу, видну по рубінах,

розсипаних, мов щастя навісне.

Отут і прокидається уміння

накликати натхнення, що жене

од тебе всі щонайсолодші мрії

і каже: віщий обрій назирай,

де ані радості, ані надії.

То — твій правдивий край. Ото — твій край.


* * *
Така хруска, така гучна

уся моя кімната.

Як м’яко встелена вона,

лиш надто мулько спати.

Шість з половиною — в один,

чотири кроки — в другий.

Блукаю нею, вражий син,

неначе кінь муругий.

От тільки думається в ній —

і тісно, і обачно.

Так хутко збіг із мене лій,

хоч їсться й дуже смачно.

Машини шастають навкруг,

неначе на параді.

Папір, мій зловорожий друг,

і тут мені завадить.

Покинув я сумний підвал,

лишив майдан Богдана,

де гетьман огиря учвал

кудись жене щорана.

Я там давненько вже не знав

про справжні емпіреї,

а тут Господь наобіцяв

гетьманські привілеї

(І в халепу ж ускочив ти,

коли на поверх третій

тюремні провели чорти

за буки і мислєті).

Така хруска, така гучна

уся моя кімната,

скрипить, як скрипочка, вона,

та ні з ким танцювати.



Січень [19]72 р.
* * *
Вже цілий місяць обживаю хату,

Що ж, мабуть, навикати вже пора.

Стілець і ліжко, вільних три квадрати

в віконці ґрати, у кутку — пара…

І щохвилини в вічко зазирає

іскрадлива, як кицька, сатана,

мов дірочку під серцем назначає…

Напевне, приписали до майна

тюремного уже й тебе самого —

всі сни твої, всі мрії, всі думки,

завівши до реєстру потайного

і зачинивши на міцні замки.


* * *
Ще й до жнив не дожив, зелен-жита не жав

ані не долюбив. І не жив. І не жаль.


* * *
Господи, гніву пречистого

прошу — не май за зле.

Де не стоятиму — вистою.

Спасибі за те, що мале

людське життя, хоч надією

довжу його в віки.

Думою тугу розвіюю,

щоб був я завжди такий,

яким мене мати вродила

і благословила в світи.

І добре, що не зуміла

мене од біди вберегти.


* * *
Алея — довга і порожня,

старанно вгорнута у ніч.

Каштани. Сотні білих свіч,

а посвітитися — не можна.

І притінь, примерк торжества

і досить руку простягнути,

щоб за крайсвіту засягнути,

за гостру кригу розставань.

Кохана — ніби кущ бузку,

обтяжений з задуми й тиші,

і на розстанні — ще миліша

за ту, що стрілась на віку.

Мовчить. Ображена. Застра-

шена. Зновародженна.

О тричі будь благословенна

лишатися. Мені ж — пора.

Куди? — здригнувся димний кущ.

Куди? — суремила алея.

О краще з круч, аніж тебе я

згублю. З дніпрових краще круч.

Дорога довга і порожня,

дві чорні колії в огні

плафонів. І на серці кожна,

як басамани вогняні.

Куди? О, краще не питай.

Світ за очі. На всі чотири

шалені вітри. Далі віри

що стрінемося. Прощавай.

І там, де вимерлі провулки

погробли свідками німими,

ти, ніби випорснула з муки,

розсипалася вся лункими

підборами. Бігом, бігом —

з усіх пожеж — без озирання —

прожогом! Пасмуги світання

кололи небо колуном.


* * *
На Лисій горі догоряє багаття нічне

і листя осіннє на Лисій горі догоряє.

А я вже забув, де та Лиса гора, і не знаю,

чи Лиса гора впізнала б мене.

Поро вечорова, поро тонкогорлих розлук!

І я вже не знаю, не знаю, не знаю, не знаю,

чи я ще живий чи помер чи живцем помираю,

бо все відгриміло, відгасло, відграло довкруг.

І ти — наче птаха — понад безголів’ям летиш,

над нашим, над спільним, понад

світовим безголів’ям

Пробач. Я не буду. Це просто прорвалось

знечів’я…

Коли б ти лиш знала, о як ти ще й досі болиш…

І досі ще пахнуть журливі долоні твої,

і губи — гіркі — аж солоні — подосі ще пахнуть,

І тінь твоя, тінь проліта — схарапудженим птахом,

і глухо, як кров ув аортах,

солоні гримлять солов’ї.
* * *
Наді мною синє віко неба;

сіро-чорна шлакова труна

геть обшила душу. Так і треба:

вже остання лопнула струна,

вкрай напнута сподіванням. Досить.

Бо немає стерпу. Твій кінець

умовляє, научає, просить:

згинь, коли спромога. Хай їм грець

тим літам, що будуть непрожиті.

То ж бери собі останній шлюб,

бо не зійде на каменю жито

і сухий не розів’ється дуб.


* * *
Ти десь живеш на призабутім березі

моїх змілілих пам’ятей. Блукаєш

пустелею моїх молодощасть,

як біла тінь суворої скорботи.

Так часто Бог нам зустрічі дарує

в цій келії. Так часто я тебе

зову крізь сон, щоб душу натрудити

повік незбутнім молодим гріхом.

Припертий до стіни (чотири мури —

і п’ятого кутка ніяк не знайдеш),

чи не щодень до сповіді стаю,

та жодної мені нема покути.

На кожнім мурі проступає рить

журби твоєї. Посестри — подоби

(нічний твій виступ) — в кількоро очей

зорять на мене поглядом німотним —

дошукуються давньої душі.

Ти є в мені. І так пробудеш вічно,

свічо моя пекельна! У біді,

вже напівмертвий, я в тобі єдиній

собі вертаю певність, що живий,

і жив, і житиму, щоб пам’ятати

нещастя щасть і злигоднів розкоші,

як молодість утрачену свою,

жоно моя загублена! Тобою

я запізнав ті розстані, які

нам доля не прощає. За тобою

спинив я часу плин. І кождодня

вертаюся в витоки. Надто тяжко

ступати безворотною дорогою,

де втрачено початки і кінці.

Я здумано живу і не зберуся

натішитися злагодою ночі

і забуття. Неначе стовп огненний,

мене ти з себе викликаєш, надиш —

забутим, згубленим, далеким, карим

і золотим. Куди ж мене зовеш,

брунатна бджілко? Дай мені лишитись

у цьому часі страдному. Дозволь

зостатися з бідою наодинці

і — ачи вмерти чи перемогти.

Дарма. Ти знову в сни мої заходиш

вельможно мури прочиняєш всі —

і золоті, брунатні, карі очі

йдуть зовсібіч на мене. І беруть

у свій полон.

До молодості зносять,

аби жбурнути — в прірву…


* * *
О, скільки слів, неначе поторочі!

І всі повз мене, ніби кулі, б’ють

і всі живу мою минають суть,

а тільки строчать.

І я бреду — крізь ці слова облудні,

бо йде тут бій, бо тут — передова,

де всі твої бійці — одні слова.

Та сіють зраду спогади марудні…

Не ошукайся ж, вірячи добру

і не згубись у мук своїх огромі.

Спогадуючи, піддаєшся втомі,

хоч тільки-но стомлюся — і помру

і в помережані сховаюсь ночі,

де ні жалю, ні радощів не ймуть,

де не живуть, а смерть свою жують.

О, скільки слів, неначе поторочі!


* * *
Як моторошний сон — ці дні і ночі.

Пригнічують мене і додають

безмежних сил. Хоч силоміць ув очі

засилюй сон! Привиддя постають —

спогадані, згорьовані, урочі

з моїх артерій кров солону точать

і як криваві зозулі — кують.

Не кукайте, криваві зозулі,

над бідною моєю головою,

коли віконце обснувало млою,

коли мені так тяжко без землі,

завислому у вертикальній трумні.

О, кружні кроки — скрадливі й безшумні.
* * *
Крізь сотні сумнівів я йду до тебе,

добро і правдо віку. Через сто

зневір. Моя душа, запрагла неба,

в буремнім леті держить путь на стовп

високого вогню, що осіянний

одним твоїм бажанням. Аж туди,

де не лягали ще людські сліди,

з щовба на щовб, аж поза смертні грані

людських дерзань, за чорну порожнечу,

де вже нема ні щастя, ні біди.

І врочить порив: не спиняйся, йди.

То — шлях правдивий. Ти — його предтеча.


* * *
Довкруг — обрізано жалі,

обтято голосіння.

Десь при вечірньому столі —

батьків моїх тужіння

згорьоване. О цій порі,

аж чорні од розпуки,

голосять наші матері,

заламуючи руки.

Ще наші біди замалі!

Ще наберись терпіння.

Довкруг — обрізано жалі,

обтято голосіння.


* * *
Немов нурець, що цілив просто в смерть,

але не влучив, бо, занадто прагнучи,

змістив бажанням вертикальний лет

ачи гордливе небуття відтрутило,

чи в мить крутого самопочезання

він надто пильно стежив шлях утрат, —

лиш так його спотворило дерзання

тим виразом вибачливих жалів,

самодосад, стеребленої волі

і отворами поглядів зчужілих,

що він навік лишився під собою

для пробування, нижчого за смерть.


* * *
Той образ, що в відслонах мерехтить,

повторюють дзеркалами дзеркала.

Це в прискалках душа твоя жахтить,

ледь нарожденна ачи з мертвих встала.

Вона збирає в стосики тонкі

усі твої розсипані відбитки,

мов золоті, з поховань скіфських, злитки

на поза всякий час і всі віки.

У синіх вітражах, б’ючи, як млість,

вже золота спалахує подоба

і біла пучка тягнеться до лоба,

і серце покріпляє благовість,

о милосердний Господи!

Знова


душа постала з тліну всежива!
* * *
Ти підійшла — а я тебе не ждав.

Не сподівався, що аж так нагально,

знаку ані подавши — все відтрутиш,

щоб заступити всесвіт мій цілий.

Так, світ тобою став. Ти — стала світом

чужим, як ти. Німим, як ти. Як ти —

непроханим. Та чую — жаль обох вас

уникнути — чи брата чи сестри.


* * *
І віщий голос подали вітри,

ласкаві ластівки зашелестіли,

мов листя лип. І крики замигтіли

мені на лицях. Годі, очі втри,

моя зажуро. Поночіє світ,

гойднувся обрій — радості й докуки.

Сідають ластівки — мені на руки.

А серце поривається в зеніт.


* * *
Ще кілька літ — і увірветься в’язь.

Забутий світ увійде в сни диточі,

і всі назнаменовання пророчі

захочуть окошитися на нас.

Червона барка в чорноводді доль

загубиться. І фенікс довгоногий

перенесе тебе в ясні чертоги

від самоволь, покори і сваволь.

А все тоте, що виснив у житті,

як рить, проб’ється на плиті могильній.

О, ти єси тепер довіку вільний

в нестерпному своєму всебутті.


* * *
У темінь сну занурюється шлях.

Все вище й вище засягають води

терпкого забуття. Все ближче край.

Дивлюся в порожнечу днів і літ —

і думаю: де та межа, котрою

вертається утрачена душа

у прапервні. У паділ тих розкошей,

які сурмили молоді літа.

Камо грядеши? Неслухняний крок

пізнав себе у цій ході невпинній,

а ти лише в його ступаєш слід.

І вужчає благенька смужка літ,

мов тінь твоя, що йде тобі назустріч

і врочить, врочить... Ось і заламалась

твоя дорога. Темінь. Прірва. Край.

Зайди за грань. Нам надто тяжко жити

непевністю. Межи. Напівступою,

як над собою винесений крок

задумався і скляк. Напівбажання,

на півваганні втяте. Гони меж

ховаються за пагорби терпіння

і невидимі для зухвалих мет

простертості. О, що б, коли б той край

пізнав дробинність нашу! Що б то стало —

горі — горою бути? Що б то нам

посовгнути — ці межигони часу,

марудні межигони живоття,

коли змарнілі постаті снаги,

ці бурі пристрастей попопелілих,

раптово окошилися на нас.

І хочеться сягнути за крайчасу,

за прапервні. І все почати знов.

Первослідом. О, що б то нам прямитись

поверненням у смерть. О, що б то йти

узгір’ям долі в верхогір’я крику,

яким прорвався тверді першотвір,

і збурив певність німоти і тліну!

О, ті нестерпні виходи за грань

привсюдності! О ті наломи ляку,

ота зухвала згага самовтеч,

жага згоряння, спалення, авто-

дафе. Та паморозь терпінь

і вічна недоконаність дерзання,

рух руху руху. Те безмежжя сил,

розбурханих од молодого болю,

ті парури зусиль, та виднота

себеявлення, та оглухла прірва

обрушення і заступання за

видиму смерть, аби тороси муки

ліпили лона квітам. Ось ти є,

непевносте. Оце ти й є, дорого,

котра прожогом навертає нас

до серця серця, ув аорти шалу,

де безбережжя голубиний гуд.

Так обрій замикає небо й землю.

Склепи ж повіки. Віщу таїну

спізнати серцем, духу не згубивши,

і кров, що рветься з голосних аорт,

погамувати — мабуть, не під силу

нікому з нас…


* * *
Замерехтіло межи двох світів

щось невпізнанно-знане. Ярі барви

по ньому заструміли, мов жалінь

тоненькі леза. Погляд мій взяли.

Вітрило пружне віщих начувань,

я сам пустився плавом за собою —

не стільки од вітрів, як од чекань

і спогадів. Як барви тріпотіли,

єднали поцілунками світи!

Метке осердя сталим серцем стало,

як протяг полохкого досвіт-сну.

Заворушилось небо. Ожило

весняним добрим громом. Глас Господній

начитує старозавітню книгу

(вільготний вітер горне сторінки).

За шелом’янем виспраглих видінь

зникомий чую: на долонях доль,

поміж обачних пальців, потекло,

немов пісок, дощами перемитий,

моє життя. До нього не дорослий,

я, майже немовля, ввійшов у мить

неподоланну. Тарілки литавр —

площини вишу й долу — колихались,

як мідь уроча. Тяжко набрякало

осердя, прагнучи знайти мене,

спостигнути і трепетом обдати.

Як я губився в тих долонях доль!
* * *
Михайлині К.
Там тиша. Тиша там. Суха і чорна

і крешуть кола сиві голуби.

Тож як не вдатися до ворожби,

як ніч по горло мороком огорне?

І видається: віщуни проворні

перед тобою мечуть жереби.

В квадратах жертв — чистописом журби —

усепокора, майже невідпорна.

Свічадо спить. У ньому спить свіча,

розплатана метеликом, акантом.

В щопті аканту — біль твій — діямантом.

Сліпучим оком глипає одчай.

Стань. Не стирай з свічаддя порохи —

то все — твої страхи, страхи, страхи…


* * *
Схилившись до багаття давніх спогадів,

на цій безмежній виглухлій розлуці,

де ані зір, ні місяця нема,

де навіть вітер не подме, я грію

пограбілі долоні, виглядаю

геть забарного досвітку. Дивлюсь,

перебираючи життєві чотки,

аби не провалитися у розпач

і не піддатись смертній самоті.

Сиджу, поклавши лікті на коліна,

поштурхуючи вугілля пригасле,

що бурхає, і жевріє, й тремтить,

уяві непідвладне. Білий світе,

чи ти мені наснився ночі глупої,

чи я про тебе пам’ять приберіг

моїх далеких предків? Чи самотність —

така безмежно довга і жалка —

тебе створила із душі моєї,

стараючись про зими холоднеч?
* * *
Уже тоді, коли, пірнувши в ліс,

ти пив пожадно тугу підкарпатську,

востаннє причащаючись його

правікової чужості, що склиться

і не пускає ближче, вже тоді,

коли, сягнувши урвища стрімкого,

тримаючись окляклими руками

за голе корневище, вже тоді,

посовгнувшись по глеюватих надовбах,

колючим тремом бралася нога

і терпло серце. Вже тоді, як вечір

плекав твою самотність феєричну

між постатями феєричних пройд

(пітьма убгала в жовті колби спогаду

похнюплені тягучі ліхтарі) —

передчуття біди в твій слід ступало

і начування бігло наперед.

Спаскуджене парсунами п’яниць,

розпусників, повій, заброд, ссавущих

і пришелепкуватих землячків,

це грішне без гріха глухе містечко

тряслось, гойдалось, мов драговина,

під шептами байдужих баляндрасників,

волівши догодити всім і вся —

яким війнуло холодом на мене

в цій вичужілій вітчині, отут,

де край мені здавався серцем серця,

а стогін крові — обрій знакував!

Уже тоді, коли твій рідний люд —

ці милі, грішні, славні, чесні лиця

зашелестіли, засичали разом

над головою в тебе, вже тоді,

коли в осонні дорогих околиць

ти чув тривожний безрух, а вода

здубілими артеріями бігла,

на тебе коні мчали (він це, він! —

вкрай спантеличені казали здвиги

і жовті пальці тицяли в твій бік),

будучина писала навмання

своє сьогодні вкрадене. Тоді вже,

коли останні строїлись святки

(Свят-вечір був, і коляда, і гамір

диточої дзвінкої коляди),

ти чув про це. Коли незнаним Львовом

ішов наздогад, близячи свій час

(аж ось, аж ось, аж ось ти, мить прощання,

що обігнала зустріч), вже тоді,

коли сподіючись щасливих зичень,

нас виглядали сонми хорих з клініки,

а урочистий вікопомний спів

був греблею для гомінких трамваїв

і перехожих спізнених, збагнув я:

це все — одне прощання понадмірне —

з Вітчизною, зі світом, із життям.


* * *
Немов крізь шиби, кроплені дощами,

крізь скрик розлуки, ліхтарів і ґрат

затрембітав тонкими голосами

гранчастий келих квітів і дівчат.

Там мармуровий вруниться акант,

різьбленими лопоче язиками

поколяду — немов за образами —

доносить співу тужний аромат.

Там буриться похмурий амарант

і айстри у покірній непокорі

останні долітовують прозорі

дні вересня — ясноджерельний кант.

І папороті цвітом процвітає

оцей дивочний опівнічний спів,

о як би я туди, до вас, хотів —

хоч краєм ока або серця краєм!

Ридають ув аортах солов’ї

і пролітають в вирій, пролітають.

А ті, що йдуть крізь смерті, поринають

в галай-світи, світища-галаї.

Покірні тузі, образи пливуть,

тремтять, мов струни, кроплені сльозою.

Промов же, Україно, за котрою

із загород відкриється нам путь?

Такі бо забродили алкоголі,

такі надсади — йой! — такі хмелі!

Сурмлять у ріг чотири вітри в полі

і, ніби криця, сталяться жалі.


* * *
Коли тебе здолає тлум смертей

і втома літ твої обляже груди

і понесуть ізвомплені маруди

світ за очі і геть сперед очей.

Коли спромога самоуникань

при узголів’ї спалахом прозріння

відкриється тобі, як благостиня

прощень, опрощень, прощ і прощавань.

Коли протліла згага живоднів

ураз попустить серце, ніби напад

нагальної недуги, в смертний запад,

у феєричні полиски жалів.

Невже тоді помислиш: безпуть є

в пекельній товчі нескінченних тріпань,

апокрифом здобиться житіє.

Як відшаліє безголосий кипень,

чи впустиш, Боже, в царствіє твоє?
* * *
Потрібен янгол помсти. Мій захисник,

мій щит, що не дозволить підупасти,

не дасть зотліти в пеклі дорікань

великосвітніх. Де ж ти, появись!

Бо сходяться усі кінці. Всі ріки

доходять гирл. І море невсипуще

колотиться, і ремствує, і скоро —

наперекір всім бідам — зареве.

Тож не барись. Поквапся, помсти янголе,

допоки гнів мій горній гороїжиться,

допоки ув очах червоне марево

переді мною безумом повзе.


ТРЕНИ М.Г.ЧЕРНИШЕВСЬКОГО
1
Народе мій, коли тобі проститься

крик передсмертний і тяжка сльоза

розстріляних, замучених, забитих

по соловках, сибірах, магаданах?

Державо напівсонця-напівтьми,

ти крутишся у гадину, відколи

тобою неспокутний трусить гріх

і докори сумління дух потворять.

Казися над проваллям, балансуй,

усі стежки до себе захаращуй,

а добре знаєш — грішник усесвітній

світ за очі од себе не втече.

Це божевілля пориву, ця рвань

всеперелетів — з пекла і до раю,

це надвисання в смерть, оця жага

розтлінного весь білий світ розтлити

і все товкти, товкти зболілу жертву,

щоб вирвати прощення за свої

жахливі окрутенства — то занадто

позначене по душах і хребтах.

Тота сльоза тебе іспопелить

і лютий зойк завруниться стожало

ланами й луками. І ти збагнеш

обнавіснілу всенищівність роду.

Володарю своєї смерти, доля —

всепам’ятна, всечула, всевидюща —

нічого не забуде, ні простить.


Каталог: authors -> Stus Vasyl
authors -> Товаришки оповідання І
authors -> Навчальний посібник для студентів сільськогосподарських вузів економічних спеціальностей львів видавництво «світ» 1995 ббк 65. 28я73 4-46
authors -> 1. Частина Інтелект у цілому. С. 5 Частина Мислення й вирішення проблем
authors -> І. О. Кочергін кандидат історичних наук, доцент кафедри історії та політичної теорії Національного гірничого університету Друкується за рішенням Науково-методичної ради Дніпропетров­ського історичного музею від 12 с
authors -> Одеський національний університет імені І.І. Мечникова
authors -> Рецензенти Білик Б. І. доктор історичних наук, професор Бризгалов І. В
authors -> 1. психологія як наука І навчальна дисципліна
authors -> Від матки до альцгеймера
Stus Vasyl -> Веселий цвинтар


Поділіться з Вашими друзьями:
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   13


База даних захищена авторським правом ©uchika.in.ua 2019
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка