Палімпсести благословляю твою сваволю дорого долі, дорого болю! У новій збірці — вірші, написані між 1971-77 роками. В ній — мої болі й радощі, мрії й передуми, спогади й сніння, образки життя. Частина перша



Сторінка4/13
Дата конвертації11.03.2019
Розмір4,56 Mb.
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   13

СПОГАД
Вечір. Падає нáпруго

сонце. Обрій ошкірений

наколовся на шпичаки

дальніх сосон.

Спокій. Понад узгір’ям гроз

легіт — щойно зведе крильми

і застигне. Пам’яттю вражений,

пригадаю:

Темінь. Вишні під місяцем

дрібно тремтять. Свічка розкошлана,

а троянди пуклі серця

б’ють на сполох.

Ось ви, полиски щасть моїх!

Ось ти, щемна поро прозрінь!

Будь же, мите, на віддалі

і не ближся!


* * *
І як ти озовешся — з такої німоти?

Такі шляхи пройти — із розуму зведешся!

Вікно прокрила ти — гучне вікно прокрила,

зозульку посадила, щоб гостя стерегти.

Кує зозуля “ку“. “Ку-ку“ — зозуля піє,

а квапити не сміє часу ходу тяжку.

Та до моїх ушей той спів не долинає.

Лиш досвіток світає, вся провість — для очей.

Весь просвіт — ледь бринить тичиною надії.

Склепи, кохана, вії: бринить і брость і віть.


* * *
Горить сосна — од низу до гори.

Горить сосна — червоно-чорна грива

над лісом висить. Ой, і нещаслива

ти, чорнобрива Галю, чорнобри…

Пустіть мене, о любчики, пустіть!

Голосить Галя, криком промовляє

і полум’я з розпуки розпукає,

а Пан-Господь — і дивиться, й мовчить.

Прив’язана за коси до сосни,

біліє, наче біль, за біль біліша,

гуляють козаки, а в небі тиша,

а од землі — червоні басани.

Ой любі мої легіні, пустіть,

ой додомоньку, до рідної мами.

Зайшлася бідолашна од нестями

і тільки сосна тоскно так тріщить.

Горить сосна — од низу догори

сосна палає — од гори до низу.

Йде Пан-Господь. Цілуй Господню ризу,

ой чорнобрива Галю, чорнобри…

Прости мені, що ти, така свята,

на тім огні, як свічечка, згоріла.

О як та біла білота болила

о як болила біла білота!


* * *
Значи себе спадною хвилею,

як серце досягає горла,

коли вода, стомившись падати,

закручується в віражі.

Ця прірва прикінця, уламок цей

злютованої висі й падолу,

оцей двогорбий замір родива,

ця туга на однім крилі —

усе назначено до тебе ще.

Дорога рвіння прикорочена.

І не зайти за дальні далечі.

І за крайсебе не зайти.


* * *
Всі райдуги відмайоріли,

лишився довгий сірий шлях.

Відгасли всі вогні, що гріли

мене по самітних ночах.

І порожнеча скрижаніла,

і скрижаніла німота,

і вся душа, на дуб здубіла,

і плоть, мов знята із хреста.

Ще, оглашенний, накликаю.

Ще, начуванний, чую глас:

— Це спит. Я спитом вивіряю.

— Мій Божечку, забуди нас!


* * *
Місячне сяйво ллє

сиву куделю мрій.

Боже, царство твоє —

наче бджолиний рій.

Шепче лапатий сніг,

д’горі знялась сосна,

стану, зайду за ріг,

ніби нічна мана.

Грає зоря в гіллі,

спогад, мов грім, гримить.

Десь на сумнім столі

білий метелик спить.

Зорями повен світ,

думами повен дух.

Лине твій крик-привіт —

ані торкнеться вух.

Щоки сумні твої,

руки сумні твої,

наспіви-солов’ї

ллються — в три ручаї.

Темене, почезай,

де він, мій рідний край,

мій русокосий рай?

Радосте, не ридай.

Хай кружеляє твердь,

хай вороніє смерть,

повне тобою вщерть,

серце зболіло геть.


* * *
І дім наліг на дім,

і вулиць крутія.

У імені твоїм —

ганеба — скорб моя.

Тороси вікон, ґрат,

проспектів, ліхтарів —

за кожним рогом — кат

зі злим острішком брів.

Це він — кивав каштан,

як вишколений шпиг.

Вродився враз паркан:

це я його встеріг!

Це він, це він, це він —

при кожнім вітражі:

Піймався, вражий син,

держи його, держи!

Трамвай тебе затис,

цей мур дорогу втяв.

Куди подіти хист,

що душу запопав?

Прости ж їм, Боже, встид,

і відпусти їм гріх.

Ловці душі в твій слід

біжать з усюд усіх!


* * *
Сьогодні прощальна пора настигає —

і від суходолу зірветься літак.

Але й з-поза хмар небезпека чигає —

то ледь відстає, то вперед забігає.

Отож, начувайся: рушаємо вспак.

Таксі. Шурхотіння. Пронозистий вітер

і далеч, урубана в обрій мечем —

тих ієратичних назначених літер

нервовий скоропис — як сіверкий щем.

Пронозистий вітер. Таксі. Шурхотіння.

Заплакані вікна. Всевікна твої.

Готуйся до злету. Кінець животінню.

На тебе чатують світи-галаї.

Прощальний — як подим пожарищ — той спогад.

Колюча жорства. Деренчать камінці.

Дорога в провалля. В провалля — дорога.

Середина пекла. Розбіглись кінці.

Згадаєш відльоти — і душу ошпариш.

Суремить Ірена. Мовчить В’ячеслав.

Той спогад — як подим пожарищ. Товариш

ім’ярек чатує — всі шпари заткав.

Викружуй, таксисте, ми вже на екрані.

Це аеропорт, це аеропорт!

Чи то ж тобі в честь, навіжений талане, —

такий велелюдний позаду ескорт!

Як пси, зовсібіч оступають сексоти

і кожен очима буравить тебе.

Вокзал. Коридори німі, як комплоти.

А небо в вікні — наче біль голубе.

Тож — в неба провалля, в бездоння, бездолий

нагірний, невірний, западистий рай,

всебідий, всегнівний, всещедрий, всекволий.

А що під крилом твоїм? Кара — карай.

У небо, у надвищ, за хмари за чорні

до сонця, Ікаре, спрямовуй свій лет!

Нарівні зі смертю — ми вже непоборні.

Нарівні зі смертю — сягаємо мет.

О царство півсерць, півнадій, півпричалів,

півзамірів царство, півзмаг і півдуш!

Скрегоче в металі, регоче в металі

остання дорога випроби і скруш.

Ламка і витка всеспадна вседорога.

Дорога до Бога — ламка і витка.

Коли ж нас поймає, долає знемога —

підноситься пісня — і віща й щемка!
* * *
Сни складено у стоси,

неначе кістяки,

на відстані руки —

ридання безголосе.

Світ вишито хрестом,

гудуть хрущі травневі,

зла, що довліють дневі,

являються обом.

Між нами стільки тьми,

обснованої ночі,

аж обірвали очі,

аж посвітились ми.


* * *
Пощо мені життя

суремного тривога,

як більше опертя

не виблагати в Бога?

Пощо твої труди,

усі тяжкі маруди,

коли в усі сліди

ступає тінь Іуди?

Ошукана чота

за пагорби зникає,

і доли посідає

маркітна марнота.


* * *
Хоч покоти м’ячем по цій дорозі —

надсадний погляд скинеш за собою —

і ніяк зачепитися на ній:

там радощі, вже й пам’яті не варті,

там горе в борозні леміш лишило

і ніяк утекти її, проклятої,

ні збутися, ні спекатися ні.

То погар доль, осмалені хрести

знакують путь охлялої вітчизни,

блукає мати битим бойовиськом,

ламає руки, плаче і клене:

Кринице незглибима, доки ще

до тебе воду лити джерелову,

щоб не всихала. Крові б наточила

зі своїх вен, щоб било джерело!
* * *
І що кигиче в мертвій цій пустелі?

Киги-киги — мов чайка з-над Дніпра.

О семигори горя, цвинтар велій,

і я тут згину, як прийде пора?

Киги-киги — за ким ти тужиш, пташко?

Киги-киги — й тобі своя біда?

Потерпимо іще — бодай і тяжко,

тут наша кров — солона і руда.

Сюди ми йшли — займанщину обсісти,

козацькими кістками облягти.

Живцем, як кажуть, в землю ж не залізти —

Сибіру, Магадану чи Ухти.

Кигикнуло — і далі полетіло.

А, може, все причулося мені?

І вже болить душа, на дуб здубіла,

в цій чужаниці, чужбі-чужині!


* * *
І все то — зá: дарунок сили

за себекраєм: на, візьми,

аби дороги доль гуділи

всіма серцями і грудьми.

Це я, це духи стоголосі,

мої брати найменші (я

негідний брат їм). Мабуть, досі

зваблива шурхотить змія

під скелею, на спечнім сонці,

на синьо-маревнім піску.

Прийди, спади з небес, відслонься,

дай труту випити гірку.

Ти лялечка. Ти з льолі льолі

викружуєш. А я — зі ста

звільнився шкур. І ми — на волі,

хоч білий світ — як блекота.

Двом легше спекатись рахуби

і за державними дверми,

на чолопку тієї згуби,

де край — і прірва: на, візьми.


* * *
За мною Київ тягнеться у снах:

зелена глиця і темнава червінь

достиглих черешень. Не зрадьте, нерви:

попереду — твій крах, твій крах, твій крах.

Лежить дорога — в вікових снігах,

і простори — горбаті і безкраї

подвигнуть розпач. О, мій рідний краю,

ти наче смертний посаг — в головах.

І сива мати мій куйовдить страх.

Рука її, кістлява, наче гілка

у намерзі. Лунає десь гагілка

і в сонці стежка. Й тупіт у степах.


* * *
Так хороше і моторошно так:

шаріє повечір’я, мов підпалок.

І звідти голосіння в кілька сталок

обволікає тугою байрак.

Тонкі, високі, сині голоси

дивочними подобами світають.

Глухонімі безгубо промовляють,

що може здатися на всечаси.

Покірні вітру, нахлюпи щедрот

з убогого жебрацького бенкету,

відвирувавши, котяться у Лету,

в таночок взявши кревних і заброд.


* * *
Світу — півдня і півночі.

І — половина життя.

Час опочити, пророче:

більше нема вороття

в пекло? Пророче, намарне:

світу — півночі й півдня.

Сяєво світить полярне

близнам очей — навмання.


* * *
Нарешті — ось ви, присмерки душі,

що вигасили гамір тогосвітній

і безгоміння — геть туге, мов бич,

обклало простір. Вибринь через силу,

надпоривом і нáдвигом — пробийсь.

Чи обережно з темряви густої

скрадися вгору, сну не наполохавши

одвертого, як біль. Пройди між тіней

і — заблукай між них.
* * *
Ще трохи краще край Господніх брам

людська душа себе відчути може.

Я спекався тебе, моя тривоже.

Немає світу. Я існую сам.

Довкола — вистигла земна товща.

Я — магма магми, голос болю болю.

Що ж ти надбав, свою шукавши долю,

о волоконце з вічного корча?

Що ти надбав? Увесь у грунт угруз,

з семи небес упав сторч головою.

А справді десь є небо над тобою —

за кучугурами камінних друз?

А світло — ще народиться колись

у серці пітьми, в тускних грудях ночі?

Засвітяться сонця, як вовчі очі

у судну днину. Але — стережись!


* * *
Так ми відходимо, як тіні,

і мов колосся з-під коси,

в однім єднаєм голосінні

свої самотні голоси.

Не розвиднялось, і не дніло,

а в першу пору половінь

завирувало, задудніло,

як грім волання і велінь.

Оце післав Господь наслання!

Вогненним подихом війне —

і ув оазі безталання

нас тлумить, підминає, гне.

Народжень дибиться громаддя

з торосів вікових страстей —

і знов синодиком смертей

утверджується самовладдя.

Та віщуни знакують долю:

ще роздойметься суходіл —

і хоч у прірву, хоч на волю

пірвешся із останніх сил.

Тобі не буде опочину.

Об обрій погляд свій оббий —

і видивиш свою країну

в тяжкій короні багряній.


* * *
Ждання — витратне. Ти — пунктир смертей

душі живої. Спекайся чекання

і глянь відважно в померк існування,

котре на нас ані зведе очей.

Чого ж ти варт без рятівних подоб,

живих конань, що в піжмурки з тобою

воліють гратись? Прихистись — бідою,

прикрий добою свій порожній лоб.

Чого ж ти варт, згубивши машкару,

що панцирем холодним біль студила.

Тепер душа втікає твого тіла,

спрожогу в тілі роблячи діру.


* * *
Ту келію, котра над морем

(гуде басове жалюзі),

ми, смертній віддані жазі,

очима нетерпляче борем.

А за вікном — крізь чадний гуд,

крізь пугача ощадні крики —

твій шанталавий, без’язикий

твій недорікуватий люд.

Пустеля. Спогади. І дух

морських лагун і риболовлі.

Такий театр — на безголов’ї —

аж пір’я сиплеться, аж пух!

Гуде басове жалюзі,

йде репетиція страждання,

прем’єра самопочезання.

І досвіт сонця наразі —

немов божественне наслання!
* * *
Вже вечір тіні склав у стоси,

за обрій котиться курай,

і дальні пахнуть сінокоси,

і дальній пахне рідний край.

Ще пахне сонцем біла стежка,

медами пахне сон лугів,

і пахне юністю мережка

червоно-чорних поликів.

Кімната пахне ще духами

твоїми. Але ніч руда

уже чатує біля брами.

Голосить голосна Біда.

Муругий кінь іржить на зорі,

в голодні висі виє вовк,

а ти в тісному коридорі

проносиш начування шовк.

Так часто цокотять обчаси,

так часто серце стугонить.

І — закінчились баляндраси.

І в гніві кров хмільна кипить.


* * *
Знову друзів додому веду —

напівщирі, напівнезнайомі.

Повсідались на житній соломі,

на трипільському сонці в саду.

Потім пісню сумну заведу,

як пітьмою укриє крайнеба.

Як судилося нам, так і треба —

упізнай у собі галайду.

А насунуться спогади — хвощ

під чиєюсь хитнеться рукою.

Ой і хороше! Над головою

цілосвітній збирається дощ.

Запарує вода в казанку.

Обібравши картоплю і рибу,

ми наваримо юшки — і з хлібом

посьорбаємо в прохолодку.

Що то шкода — цибулі чортма

і не буде чим-небудь затерти...

Ані жити немає, ні вмерти,

ані вільно дихнути нема!

Тільки сіль, і вода, і житняк,

і світанок, і ніч, і стозора

небезпека, і сонна і хора

ця душа — вирушає успак!

…Часником натираєм коржі —

от і збилась життєва оскома.

Золота припахає солома.
І — пороснула кров по ножі.
* * *
Жовтава більше, ніж зелена,

прокільчується вже трава.

Росте і тягнеться до мене,

аби зродити ці слова.

Забутий більше, аніж знаний,

мені відкрився білий світ,

де піє півень, сонцем п’яний,

так хвацько скочивши на пліт.

А дума-думочка сокоче —

курчатком жовтим в шпориші.

Душа зродилась. Жити хоче.

А глузд шепоче: не спіши.

Все, що намріялось, — то дивна

дивниця — й тільки. Адже ти

спізнав, що сон і світ — зарівна

ворушать стебла самоти.


* * *
Горобчик цвіркнув на бантині.

І плиски білоногий злет,

і сніг останній — синій-синій,

і перегуда-очерет.

Шпаків трикутники любовні

коло шпаківень, до осик

ув’язаних. І очі, повні

од сяйва сонця. Й зичний скрик

ген з-за обтятої діброви —

людей, дерев ачи води?

І перше мукання корови

і рання прорість лободи —

добірне зерня заронило

у ярну душу. Прорости ж,

аби заколосилось тіло,

діждало взятися у спиж.


* * *
Ніч — хай буде тьмяніша за темну.

День — хай буде ще чорніший за ніч.

Хай проллється нам — твоє потаємне,

в сяйві ласки — найсвітліше з облич.

Хай пробуде в віках — десниця твоя простерта

багряна твоя тога і голубий хітон.

Треба славно, раз судилося вмерти —

перебути вік свій, а не покон.

Треба щедро — серцем одним, устами

ледь розпуклими — розпелюстити втіхи гін,

всевідради! Сонце бо йде — за нами.

Набирай же — свій смертельний розгін.

Треба щиро — день за днем перебути.

Треба ніжно — вилоскотати шал

серця! Треба виринути зі скрути,

як із рури — срібногорлий хорал.

Хай багаття вигорить геть на порох,

д’горі зійде весь голубиний дух —

спогадає і нерозумний ворог

спогадає і незбагненний друг.


* * *
Зачервоніє горобина,

птахи у вирій відлетять,

і ладо, ластівка, дружина

відчує: див голосить, тать

на голому гіллі, на вітрі

на хмарнім небі, на дощі,

і заспокоєння нехитрі

зупинять руку на плечі

прижурному. Ще осінь буде,

ще будуть зими і сніги.

Тоді спадуть з очей полуди

під млосні шепоти пурги.


* * *
Ці виски, ці скрики під вітром злітають угору.

Все вгору і вгору — над небо, над вечір, над ніч.

Лікуй висотою цю душу, ласкаву і хору,

в смертельнім ширянні тримайся і ранку не клич.

Землі — залегкі ми. І нас простовисно підносить

цей тлум навіженства, цей клекіт правічних волінь.

У всесвіті чути — голісінький голос голосить

і нас подвигає — до злетів, ширянь і падінь.

Голісінький голос — чи то Богоматері, Долі

Чи то України огорнутий мороком дух.

Крило холодить полохке лопотіння тополі.

Дніпра переплески, що вижеврів, вистиг і стух.

Намистом огнів озиваються весі і гради.

Зболілим видінням снується нам сон мерехкий.

Ява ачи марення ачи з глухої надсади

цей простір озвався — понурий і неговіркий.

Твої серпокрильці протнуть наторосені хмари,

така чорнота, чорнота, чорнота угорі!

Від магми земної до серця дрібного — удари

дзвінких молоточків в космічній заходяться грі.

Цей здвиг молодечий, оце наднебесся тривожне,

цей безгук, цей безмір, ця кружна п’янка широчінь,

цей край під горбатим підкриллям, ця ясновельможна

земля, що звабляє в провалля обсотану тінь.

Ми ще засвіт-сонця дзьобами проб’єм крутояри,

над падолом річки, як стріли, пірвемося в лет.

Це досвіт, оспалі! Це день народився, нездари,

вітрець повіває в триб-листі обмерлих трепет.

І зорі подвійні і місяць подвійний блукає

подвійного руху згромаджений центр налог

в високому леті твоє товариство шугає —

малі підсусідки, якими пишається Бог.


* * *
Для І.С.
Сузір’я знов лаштуються в танець,

метелиця от-от займеться виром.

Спокійно, сестро. Чуєш, хай їм грець —

отим Романам і Володимирам.

Запорошило, замело, засні-

жило дорогу — а куди рушати?

Спокійно, сестро. Будуть зліші дні.

Ще нам цей час — за просвіток згадати.

Не ремствуй, сестро. Тяжко в цих ночах,

що безпросвітні, як відьомське око.

І водить блуд нас і колише страх,

а притомився — і бере морока.

Та йди й крізь смерть. Не обривайся з крока.

Аж там спочин. Твій нездоланний жах.



ЧАСТИНА ДРУГА
* * *
Цей став повісплений, осінній чорний став,

як антрацит видінь і кремінь крику,

вилискує Люципера очима.

П’янке бездоння лащиться до ніг.

Криваво рветься з нього вороння

майбутнього. Летить крилатолезо

на віття виголіле. Рине впрост

на утлу синь, високогорлі сосни

і на пропащу голову мою.

Охриплі очі збіглися в одне -

повторення оцього чорноставу,

насилу вбгане в череп.

Неприхищений,

а чуєш, чуєш протяг у душі?



[19]70 р.
ВЕРТЕП
На першому поверсі двоє людей,

на другому — їхні тіні.

Вправний оператор

так освітлює кадр,

що часом навіть не добереш,

де люди, а де лиш тіні.

Внизу проказують — нам з тобою

жити в любові й радості.

Вгорі повторюють: мав би ніж —

зарізав би, як собаку.

Потім на кін виходить хтось третій

і починає агітувати за рай,

що росте й росте

донизу й угору.

Сніп світла підноситься

в порожню небесну твердь,

де чути янгольські співи:

“одним кипіти в маслі,

а другим — у смолі“.

Нарешті починаються танці:

на авансцену вискакує чорт

і починає обертатися.

Спочатку стоїть на руках,

потім стає на ноги.

Доти перевертається,

поки руки не приростають до землі,

а ноги зависають в повітрі.

І тоді помітно стає,

що обертається, власне,

тільки тулуб.


* * *
Цей корабель виготовили з людських тіл.

Геть усе: палуба, трюм, щогли

і навіть машинне відділення.

Морока була з обшивкою.

Особливо погано

держали воду місця,

де укладалися людські голови.

Коли утворювалась потужна водотеча,

діру затикали кимось із екіпажу.
В той час, як решта

шукала щасливої пристані

у відкритому морі.
* * *

Спочатку людину вбивали

(це робилося дуже майстерно й швидко),

потому вбитого одживляли.

Реанімацією займалися

в косметичних кабінетах

малярі — замість лікарів.

Справі одживлення

віддавали життя

цілі династії майстрів пензля.

Зате й одрізнити

живого од мертвого

було неможливо.
* * *
Досить крові, — продекламував кат,

коли ще ніж, загнаний мені попід ребра,

стримів у спині.

І я подумав, весь скривившись од болю:

що, як він заходиться

ще й лікувати мене?


* * *
Ця п’єса почалася вже давно.

І лиш тепер збагнув я: то вистава,

де кожен, власну сутність загубивши,

і дивиться, і грає. Не живе.

Отож мені найщасливіша роль

дісталася в цій незнайомій п’єсі,

в якій я слова жодного не вчив

(державна таємниця!). Автор теж

лишається інкогніто. Актори

чи є чи ні — не знаю. Монолог?

Але без слів? Бо промовляють жести

непевні. Що то — сон, ачи ява,

чи химородні вигадки каббали?

Чи маячня — і тільки?

Стежу оком

за тим, що наш глухонімий суфлер

показує на мигах. Не збагну я:

захочу стати — він накаже: йди,

а йти почну — примушує стояти.

У обрій декорований вдивляюсь —

велить склепити очі. Мружусь — він:

у світле майбуття своє вглядайся.

Сідаю — каже: встань. Отетерілий,

вирішую: найщасливіша роль

дісталась іншому комусь. Ти граєш

несповна розуму.

Й одразу входжу в роль,

загравши навпаки. Мені б сміятись —

я плачу. Груди розпирає гнів

(маленьке перебільшення: сновиди

здебільша врівноважені в чуттях) —

а я радію. Рушив катафалк —

а я втішаюсь. Вилізши на повіз,

вигукую: хай славиться життя.

Захоплений суфлер не сходить з дива

і тільки підбадьорює: віват.

Поскрипують стільці в порожній залі,

єдині глядачі цієї п’єси,

і дивно так вглядаються крізь мене

у порожнечу, видну тільки їм.

Так голова болить. І так нестерпно

прожекторна освітлює пітьма,

неначе тьмавий зал перетворився

на сніп вогню пекельного. Суфлер

наказує нарешті зупинитись.

А я вганяюся з розгону в зал.

І все. Скінчилося. Вистава щезла.

Завіса впала. Я вже не актор —

глядач. А скільки покотом у залі

лежить живих мерців, старих акторів,

обпалених огнем шалених рамп.

І всі вони до мене простягають

осклілі руки: — О, щасливий Йорику,

твій номер тут — 135. По ньому

шукай подушку, ковдру і матрац.

І можеш спочивати, скільки хочеш.

Тут час стоїть. Тут роки не минають.

Бо тут життя — з обірваним кінцем,

як у виставі. Тільки є початок.

Кінця ж нема. — Як ця вистава зветься?

— Щасливий Йорик. — Тобто, я герой,

як кажуть, заголовний?


Каталог: authors -> Stus Vasyl
authors -> Товаришки оповідання І
authors -> Навчальний посібник для студентів сільськогосподарських вузів економічних спеціальностей львів видавництво «світ» 1995 ббк 65. 28я73 4-46
authors -> 1. Частина Інтелект у цілому. С. 5 Частина Мислення й вирішення проблем
authors -> І. О. Кочергін кандидат історичних наук, доцент кафедри історії та політичної теорії Національного гірничого університету Друкується за рішенням Науково-методичної ради Дніпропетров­ського історичного музею від 12 с
authors -> Одеський національний університет імені І.І. Мечникова
authors -> Рецензенти Білик Б. І. доктор історичних наук, професор Бризгалов І. В
authors -> 1. психологія як наука І навчальна дисципліна
authors -> Від матки до альцгеймера
Stus Vasyl -> Веселий цвинтар


Поділіться з Вашими друзьями:
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   13


База даних захищена авторським правом ©uchika.in.ua 2019
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка