Палімпсести благословляю твою сваволю дорого долі, дорого болю! У новій збірці — вірші, написані між 1971-77 роками. В ній — мої болі й радощі, мрії й передуми, спогади й сніння, образки життя. Частина перша


Був — героєм. Тепер — скінчилося. Ми теж — були



Сторінка5/13
Дата конвертації11.03.2019
Розмір4,56 Mb.
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   13
Був — героєм.

Тепер — скінчилося. Ми теж — були.

— І що за п’єса? — Варіянт удатний

давно вже призабутого Шекспіра.

Її створив славетний драматург.

— І як його на прізвище. — Немає

в нас прізвища. — То як же так?

— Ім’я годиться тільки тим, котрі існують.

— А ви? — Ми всі однаково щасливі.

— Цей Йорик — божевільний? — Ні — щасливий.

— Щасливий? Так? А я кретина грав.

— То що тебе дивує? Хай кретин,

розумний, геніяльний чи щасливий

або нещасний — то пусті слова,

що правлять для розрізнення — та й тільки.

А тут немає родових одмін.

Бо кожен з нас — актор або глядач.

А це одне і те ж. Бо глядачеві

так само треба грати глядача,

і то — захопленого. А наймення

у нас немає свого. Нині — Йорик,

а завтра вже ніхто. Чекай на роль,

якою і почнеш найменуватись,

допоки скону. Раз єдиний — Йорик,

а все життя — ніхто. Ні тобі виду,

ні імени. А грай чуже занудне

нашіптане життя — самі повтори.

Так живучи у ролі аж до смерті,

вивчай слова забуті: боротьба,

народ, любов, несамовитість, зрада,

порядність, чесність. Так багато слів

ті предки понавигадали. Боже,

життя на гріш. А так багато слів.

І майже всі — чужі і незнайомі.

Скажімо, нас назвали — будівничі.

А що то — будівничі? — й не питай.

— Ви щось будуєте?

— А що то — будувати?

Так звуть нас — будівничі. От і вже.

А нам до того байдуже. Хіба

тобі не все одно, що справжній Йорик

був зовсім, може, і не Йорик. Навіть

напевне ні, раз так його зовуть.

Ти пам’ятаєш — Гамлетові в руки

попав лиш череп — ні очей, ні губ,

ні носа, ані вух — зотлів геть чисто,

ось так, як ми. То можеш називатись

як заманеться. Тут усе одно:

герой, актор, глядач, суфлер і автор —

усі живуть одне чуже життя:

удень вистава, все одна й та сама,

хоч завше невідома, бо ждання —

то теж актор, що грає сподівання

і вміє виінакшувати текст.

А уночі — те ж саме. Лицедій

вже звик до спокою. Допіру смеркне —

ховається під ковдру, ніби равлик

у мушлю. Той, скажімо, бубонить

собі під ніс якісь уривки ролі

(озвучує мовчання й мертвий жест),

а той зайдеться реготом — аж відлоск

летить в концертну залу. Третій спить,

четвертий плаче. П’ятий втупить очі

у стелю — і мовчить, мовчить, мовчить.

Ще був один — молився. Скільки знаю —

він був із нас найстаршим, пережив

аж трьох суфлерів (їм життя коротке)

допоки не завісився. З нудьги,

подейкували наші ліцедії,

хоча розмов про те і не було.

— Чому? — А що базікати? Даремне

плескати язиком. Ще хто почує —

і донесе суфлерові. Бо ми

радіти зобов’язані до смерті.

Це перший наш обов’язок. Колись

був завітав до нас найголовніший

суфлер. Велику раду був зібрав

і слухав кожного. А ми стояли

і хором дякували. — Ну а той?

Дивився

і розуму випитував у нас.



Хто радо радість грав — того наліво,

нерадо хто — направо. Ну, бувай,

бо взавтра загадав мені суфлер

демонструвати щастя — три години,

чотири — гнів, а решту дня — любов

і відданість. То треба й відпочити.

Я був залишений напризволяще,

і мізкував собі, що досить рух

єдиний одмінити — і тоді

вже не збагнеш кінця ані початку,

бо все переінакшується. Світ

тримається на випадкових рухах,

які його означують. Пітьма

навпомацки у кості грала. Глухо

постогнували сонні лицедії,

і оком Поліфема угорі

світив червоний місяць безголосий.

Я ждав чогось до ранку. Ніч?

Життя?

Чи, може, вічність проминула? Тільки



нарешті увімкнули дня рубильник

і краном баштовим піднесли сонце,

а на склепінні неба появило

двох лицедіїв — що співали дружно

за жайворонів. Із лабораторій

взяло росу на пробу. І вчепило

рекламний щит: “Ставайте до роботи —

почався день“. До буди вліз суфлер,

і п’єса почалася, не скінчившись.
* * *
Утрачені останні сподівання,

нарешті — вільний, вільний, вільний ти,

тож приспішись, йдучи в самовигнання,

безжально спалюй дорогі листи.

І вірші спалюй, душу спалюй, спалюй,

свій найчистіший горній біль — пали,

тепер, упертий, безвісти одчалюй,

бездомного озувши постоли.

Що буде завтра? Дасть Біг день і хліба.

А що коли не буде того дня?

А буде тільки буда, тільки диба,

і кволий крок, і стежка — навмання.


* * *
Зазираю в завтра — тьма і тьмуща

тьма. І тьмуща тьма. І тьмуща тьма.

Тільки — чорноводь. І тільки пуща.

А твого Святошина — нема.

Ні сестри, ні матері, ні батька,

ні дружини. Синку, озовись!

Поніміли друзі. Чорна гатка

в теміні, котрою — хоч залийсь.

Лиш тремтить, як віра в спроневірі,

копійчана свічка на столі,

та шугають люто по квартирі

ніби кажани твої жалі.

Шурхоти і шепоти і щеми,

чорнокрила б’ється самота,

і рядок забутої поеми

світиться із давнього листа.

Все життя — неначе озирання

у минулий вік. Через плече.

Ні страху, ні болю, ні вагання.

І Господь розбірливо рече:

відшукай навпомац давню кладку,

походи і виспокойся в нім,

у забутім віці. Тепла згадка

ще придасться на суді страшнім.


* * *
Я блукав містом своєї юності,

марно вишукуючи в нових кварталах

вчорашні споруди, сквери, стежки,

дешеву ліпку на фронтонах будинків.

Географія втрачена.

Місто покращало й виросло,

з’явились нові бульвари готелі вулиці

пам’ятники стадіони дерева

тільки жодного знайомого обличчя в натовпі

жодного обличчя

котре нагадало б тобі

згублену молодість.

Сподівався зустріти бодай себе

отут де струменіє фонтан

лямований штучним мармуром,

марне. Нема. Пропалий безвісти.

Злетіли в небо легкі висотні будинки

і ти біля них маленький-маленький

не розгледіти самому

не те що зустрічним.

Зупинивши таксі

шофер підійшов до фонтана

що зрошував незнайому гінку топольку

вимив руки

потім витягши носовичка

старанно витер долоні

сів за стерно і помчав

знявши легеньку куряву

Дивлячись йому вслід

я вперше збагнув:

життя — не вдалося.
* * *
Так явно світ тобі належать став,

що, вражений дарованим багатством

оцього дня, відчув, як святотатство:

блукати лісом, йти межи отав,

топтати ряст, аби спізнати в зорі

наближення своїх гріховних прав.

Вертай назад! І добротою хорий

розтань росою димною між трав.


* * *
Порідшала земна тужава твердь,

міський мурашник поточив планету,

міліціонери, фізики, поети

вигадливо майструють власну смерть.

Протрухлий український материк

росте, як гриб. Вже навіть немовлята —

і ті заповідаються на ката

і порубати віковий поріг,

дідівським вимшілий патріотизмом,

де зрідка тільки човгання чобіт

нагадує: іще існує світ,

справіку заборонений, як схизма.

Ця твердь земна трухлявіє щодня,

а ми все визначаємось. До суті

доходимо. І Господом забуті

вітчизни просимо, як подання.


* * *
М’яко вистелив іній

український обік.

Все коротшають тіні,

і коротшає вік.

Ночі врвала Варвара,

сонце йде за Різдвом,

не скінчилась покара —

і не суджено двом.

На Водохреща маєм

Об, Іртиш, Єнісей,

а в очах не світає,

тьма не йде із очей.

Все ті ж лайки і крики,

і заліззя тотіж.

Пригравайте, музики,

за колимський рубіж.


* * *
Кривокрилий птах: коротке —

рідне, довге — що чужинне.

Спробуй, спекайся мороки:

за крайсвіту — Україна.

Сонце, сонце утікає,

зизооке і зловісне,

в безпуть ринула залізна

колія — тебе ковтає.

Десь ти тінню тіні тіні,

десь ти скраю всіх скраєчків,

не колиска — домовина

(пообірвано вервечки).

Ця дорога вседороги,

всенезустрічі-всегону,

позирай із зак-вагону

за сузір’ям Козерога.

Але буду перебуду,

перечую, перебачу.

Скільки терпу! Скільки труду!

Кривокрилий, круком крячу.


* * *
На схід, на схід, на схід, на схід,

на схід, на схід, на схід —

зболіло серце, як болід,

згубився й болю слід.

Тепер провидь у маячні:

десь Україна — там,

уся в антоновім огні

жахтить усеочам.

До неї ти від неї йдеш,

Страсна до неї путь —

та, на котрій і ти падеш,

і друзі теж падуть.


* * *
І що кигиче в мертвій цій пустелі?

Киги, киги — мов чайка з-над Дніпра.

О семигори горя, цвинтар велій —

і я тут згину, як прийде пора?

Киги, киги — за ким ти тужиш, пташко,

киги, киги — й тобі своя біда?

Терпи, хоч як і тяжко, як і тяжко,

тут наша кров — солона і руда.

Сюди ми йшли — займанщину обсісти,

козацькими кістками облягти,

невже тобі живцем у землю лізти,

коли недолі не перемогти?

Кигикнуло — і далі полетіло,

а, може, все причулося мені?

І вже болить душа, на дуб здубіла,

у чужаниці, ой у чужині.


* * *
І все то — зá: дарунок сили

за себекраєм: нá — візьми,

аби дороги доль гуділи

всіма серцями і грудьми.

Це я, це духи стоголосі,

мої брати найменші (я

негідний брат їм). Мабуть, досі

зваблива шурхотить змія

під скелею, на спечнім сонці,

на синьо-маревнім піску.

Прийди. Спади з небес. Відслонься,

дай труту випити гірку.

Ти лялечка. Ти з льолі льолі

викружуєш, як я — зі ста

звільнився шкур. І ми — на волі

обік єдиного хреста.

Двом — легше спекатись рахуби,

і за державними дверми,

на чолопку тієї згуби,

де край — і прірва: нá — візьми.


* * *
Ще трохи краще край Господніх брам

людська душа себе відчути може,

я спекався тебе, моя тривоже,

немає світу. Я існую сам.

Довкола мене вся земна товща.

Я магма магми, голос болю болю,

що ж ти надбав, свою шукавши долю,

о волоконце з вічного корча?

Що ти надбав? Увесь у ґрунт угруз,

занурений у твердь сторч головою.

А справді десь є небо над тобою

за кучугурами камінних друз?

Чи світло ще народиться колись

у серці пітьми, в тускних грудях ночі?

Засвітяться сонця, як вовчі очі

у судну днину. Того й стережись!


* * *
Сумні і сині, наче птиці,

уже без неба і без крил,

обсівши край своїх могил

живої не доб’ють водиці.

На попелищі віковім

досада щириться з досади,

їм спільної немає влади,

нерадісний їм спільний дім.

Отак сторіками пливуть

і жалощами душі студять

і будять мертвих — не розбудять

і не докликавшись — кленуть

і тужно зозулі кують

за дітьми зниклими без сліду.

Хто прийме їхню зненавиду?

Лиш безпуть, поєдинча путь.

Напростувалися шляхи —

спадні укотисті залізні

і все гряде година грізна

і сурми доль сурмлять жахи.


* * *
Оце збавляння довгих літ життя

на відстані од вітчини і себе,

це кождочасне поривання в смерть,

щоб з неї виринати в знавіснілий

хрипкий чи геть знеголоснілий крик.

Це сновигання проміж власних тіней

з яких лише одна була жива

із правіків, а нині — невпізнанна

(ти з нею розминувся навмання).

Ця рвань віків, посовгнутих, мов ріки

од гирла до джерел, ця колотнеча

надій і спроневіри, криволет

лякливих ауспіцій, що в безгуччі

шершавими крильми прошерхотять

і всядуться на голові — нам стане

за час нових народжень. Марні спроби —

померлих одволодати. Торкнись

гулким перстом до гробового муру,

послухай тьмяну вільглу німоту

всіх накопичених погиб тутешніх

і — витримай, як збайдужілий мрець.

Крізь мене жовті стебла проростуть,

запахне тліном памолодь. Здолай

увесь свій вік стояти на порозі

перед дверей, тобі відкритих навстяж,

а за поріг ноги не занесеш.


* * *
Немов рубін у чорнім адамашку,

обачно критий білим німуванням,

так снінь моїх озерце шарлатове

лямує обережок начувань,

що ось-ось-ось прокинуся — і дивна

розкішна квітка заполочі бризне

зрадливою сльозою; весь той чар

самонаближень, упізнань і врочень,

що визріли у невіді душевній

і стежать стежать стежать зизим оком,

ачи я втраплю на свою стежу —

і весь той чар почезне. Шарлатово

жахтить душа од повівів світанку

голчасто-синіх і, себе впізнавши,

ховається, мов равлик, в тишу тиш.

Пречисті з’яви ці. І почезання

пречисті теж. І хороше чекати

і любо омилятися. І мати

за побратима свого двійника.

Ти мій не ворог, ні? Авжеж, не ворог.

Не побратим, а ні? Не побатим.

А хто ж ти є? А твій суворий янгол,

народжений до твого живоття.

А як же приязнь? Тільки через сфери

спізнілих лун. А німування — нащо?

Аби чекав, чекав і начувався,

коли я вирну з-за твоїх плечей.
* * *
Велосипедисти, як метелики

в осяйному плетиві дороги

тішаться в незрушності окляклій,

лиш лискучі шпиці миготять,

збризнуті росою. Горнім надверхом

промінь заломився і посовгнувся

під німими шинами, а зелен

бір сосновий бородою тряс.

Ми збирали з сином полуниці,

бродячи медовим небом туги,

згіркла глиця пучилась, як брага,

стежка слалась, наче благовість.


* * *
Про що тобі я зможу повісти,

як стрінемось при зустрічі при нашій?

Живи здоровий, синку мій, рости,

спивай меди із чарівної чаші,

а я, твій батько, маю ще тягти

кормигу літ у чорнім єралаші,

збавляючи літа свої найкращі

в світах, які не можна осягти.

Мій любий сину, час мене повів

за ці нелюдські грізні загороди,

де зібрані принукою заброди

чи не справіку п’ють Господній гнів.

Стоять мов кволі тіні проти лиха,

аби спізнати: смерть — то справжня втіха.


* * *
Недуга, несила — ховати цей жаль

одвертого серця. Недуга. Несила.

Дівча пустотливе — та смерть нас носила

і тицяла пальчиком — глянь у скрижаль.

І глянь. І очей своїх не попускай

і полуменій од високого жару.

Гей, хлопче-молодче, ти був за нездару,

не вимолив пари — то й досі благай,

блаженний. Світи розвидняються нам,

розпуклі світи, наче пуп’янки ранні,

здимілі од роздумів. І на світанні

пірвався — світ-за-очі. І — напролам.


* * *
Це тільки втома. Втома. І шалена.

Це тільки так — найшло — і відійде.

А вже як не відступиться од мене —

то краще — хай уб’є. Нехай — уб’є.

Дарма бо скніти — вже напівдорозі

між смертю і життям. Їй-бо — дарма.

Бо жодної з надій не маю в Бозі

і порятунку жодного — нема.

Пучками стисну ошалілі скроні

чекатиму, допоки відгримить

ця навіжена мить моїх агоній

і забарних чекань обридла мить.

Це так. Це так. Це — скоро дійде краю.

І як не скосить — то дихнути дасть.

О дасть дихнути, дасть дихнути. Знаю.

Іди ж, вістунко всіх моїх нещасть.

Це так. Це тільки так. Це надто легко

скоритися. Зіпнися — й перебудь.

А груди — мов бандури бите деко

і пірвано всі приструнки — гудуть.


* * *
І то вже — так. І то вже — зразу:

пади у прірву — ані руш.

Од чаду самоти, од сказу

заголосило кілька душ

в твоїй — самотній і спустілій

(забув — про корогву й пірнач?).

Спинайся — хоч на божевіллі,

але — віддяч. Але — віддяч.

Дарма, коли й добра не буде,

ні тобі душечці — добра —

таки не буде. Коле груди

і хрип прилипнув до ребра.


* * *
З зазубреними берегами озеро —

ковток води між виспраглого лісу

дубового, як кров, бо антрацитна

у надрах розговлялася жага.

Високе сонце, верески, спижеві

округлі плечі вздовж гінкої шиї.

Неспокій на душі. Лівіше серця —

як раннє підпадьом — нагальний біль.

А спондилова глина крем’яніє

і так натужно пише мить дозріння

(але чого? Ненатлого кохання

чи тугою накликаних розлук?).

Цвів деревій. Тим цвітом губи пахли

і спекою, і літом, і журбою

ненатлою. А бронзове волосся

мені, мов яра памороч, було.

Отой прощальний змах тонкоголосий

тремтливої руки, той голий накрик —

пунктирами — щербатий яр, той пагорб —

яким зигзагом путь тобі значив?


* * *
Ти хоре, слово. Тяжко хоре ти.

І хто позаздрить животтю твоєму,

що тільки в молитви ачи в поему

годиться, поцуравшись марноти

святошних буднів. Рушаться світи

і суходіл міліє. Скільки щему

у грудях варіює вічну тему,

що легше вмерти, аніж осягти

погребні співи. Господи, подай

недугому високу допомогу —

нехай я віднайду собі дорогу

для мужнього конання. Рідний край

на белебні ясніє осіянний.

Почуй мене! І озовись, коханий!

І лиш недобрим словом не згадай.
* * *
Пахтять кульбаби золоті меди

і, ніби хмарка бурштинова, бджоли

злітаються до мене знадокола

і прозначають трачені сліди.

І вже нема ні щастя, ні біди,

а тільки світ, тугим пойнятий гудом,

а тільки лет, що зветься творчим трудом,

а тільки клич: живи, але не жди.

І не марнуй чеканням плинних днів

і не гніви Господнього веління.

Життя — то кара. Кара — благостиня.

А ми — коткі, мов валуни віків.


* * *
Як добре сіятись під небом,

ісклавши в копи хліб смертей

і пильнувати сон очей,

бо мед гріхів цідити треба

в спижеві кадуби ночей.

І тяжко віриться, що роки

по наших душах протрублять

і гори згорблені високі

враз западуться і витоки

прорвуть грудей смертельну гать.


* * *
Полудне. Спека. Тиша. Спокій.

По загороді горобці

колошкають твій сон глибокий,

і вартового мірні кроки,

і спалах сонця на щоці.

Полудне. Закипає далеч

журною піною видінь.

Пісок. Безмежжя. Чорна галич,

мов сяйва вертикальна тінь.

Полудне довжиться колюче,

ростуть із серця шпичаки,

аж ген по прірві — кручі, кручі,

котрими бавляться хмарки.
* * *
І навалились дні —

таке страшне завалля!

Сни висталились сталлю —

і не збудися в сні.

І горе переспи,

приспи свою досаду,

коли немає ради,

а є одне — терпи.

Відбігли, наче пси,

розвіялися в полі

повщухлі душі голі

і голі голоси.

Було ж: спередодня

так довго тембітало,

за тим світати стало —

прожогом, навмання.

Окрушинами днів,

торосами завалля

сни висталились сталлю

і смерк забовванів.

Благаю повсякчас:

ти, Господи всевишній,

карай нас, многогрішних,

а не забуди нас.


* * *
Запахло сонцем воском і зелом.

В мосяжне колихання передліта

летить бджола, журбою оповита,

мов янгол із надламленим крилом.

На обрії, одразу ж за селом,

де оболоню тишею сповито,

горять кульбаби, тішачи півсвіту

своїм журливим і легким теплом.

І, надлетівши, зморена бджола

відчує стебел плавне колихання,

як дихання землі і як кохання,

і як плавбу до вічності. Мала,

вона зазолотіє соком сонця

і схочеться їй віщих таємниць

запричаститися, припавши ниць

до вутлого кульбабиного лонця.


* * *
Щось сталося мені — геть облягло знесилля

і сни мене біжать і щемна ніч гнітить.

На ліктях підвелась зоря, мов породілля,

і дух мій скорчився — і корчами кричить.

Ступай-но в дивен день, як дивен див кошлатий,

блукай межи дерев, де погорою рев.

Так серцю хороше, що гріх не напитати

дороги потерчат, лісовиків і мев.

Щось сталося мені — зайшов бузковий безум,

бо зацвіли братки по цих сумних грядках.

Будь за сестру мені, косичена березо,

за брата, клене, будь, за серце, все в сльозах.

Скажений, стій і стій! Не піддавайся кличам.

О не стенайсь, душе! Уходь у береги.

Нехай живлом весни ми очі возвеличим

і вступляться в серця нам зайдами боги.


* * *
Самотньо сновигає голос

у синіх нетрях вечорів.

Зернистий похилився колос,

що вкруг чола, мов жар, горів.

Запахло вільгістю од лісу

і сонце червінню взялось.

О тише тиші, заколисуй

забутим гуком, як жилось

тобі під ґронами калини,

де попелясті зозулі

вістили роки: жий однині

на всенепізнаній землі.

О, чий то голос сновигає

у синіх нетрях вечорів?

Ти чуєш? Серце промовляє —

до тебе Бог заговорив.

І мовив Бог: моєї влади

ти поцурався задарма.

Заради молодої знади

спізнати обшир, бо нема

такого обширу на світі,

щоб став подобою небес.

Я слав на тебе лихоліття,

щоб до життя ти був воскрес,

аби збагнув, що над покари

немає більшої цноти.

Ти бачиш — побратимів мари?

То весь — мов на екрані — ти!


* * *
Наслання — от і вже!

Піт заливає очі,

нас дума вічно врочить,

але не береже!

І скоро стрілить в ціль

ця стислість навіжена —

і знищить (і про мене!)

задавненілий біль.

Як часу остюки

устрягти в серце спрагли,

коли прозріння нагле

торкається щоки.

Облудливих порад

ти був зазнав чимало,

а як до діла стало —

упав — за рядом ряд.

Пізнаєш ти ачей

Господніх воль наслання

в поконі квітування

і виквіті смертей?

А перемігся — ти?

А серцем — перемігся?

О дух мій, не гнітися

од смерку й самоти.

Із випатраних гнізд

зриваються орлята,

у безвість вирушати,

де басамань борізд.

Нема куди піти,

нема куди подітись,

гнітитися, гнітитись,

а долі не втекти!

По жилах час тече,

а просвітку не видко,

життя сувору нитку

проклята Парка тче.


* * *
Між загород відшукуємо рай,

цвітуть кульбаби й бурштинові бджоли

геть впокоїли простір надокола,

що кращого у Бога й не питай.

Забудься сном несклеплених повік,

занурившись у памороч чекання,

де почезає зустріч і прощання

і бідам загубився довгий лік.

Впокоєний гойдається мишій,

мордовський вітер накликає хмари,

стань на межі віддячення і кари

і щастен будь, о в’язню молодий!


* * *
Той бідний виквіт рідної землі,

що, кроплений дніпровою водою,

своєю присягався головою —

що розпізнав рахманний біль землі —

уже його покраяно, потято.

Пожовкло рано вигнане стебло,

а там де жебоніло джерело

схилив чоло дбайливий Пантократор.


* * *
Вельможний сон мене опав

і тут нараз почув я:

Високий голос пролунав:

підпалий, алілуя!

Пильнуй страсну стезю страждань

спізнай смертельні чари

дороги добр і почезань

свавілля і покари.

Бо ти — це ти, це ти і ти,

бо ти і є Вітчизна,

бо так стоятимуть брати,

як буде днина грізна.

Бо є в тобі цілий народ

його червонокрівці.

Не дай рукам лихих заброд

вскубти пера жар-птиці.

Тож на хресті святих розстань

тримайсь допоки скону

дороги зустрічей, прощань,

свавілля і закону.


* * *
І край чужинецький тебе оточив —

довкола лиш сопки й розпадки,

а від товариства, з ким дружбу водив

ні чутки, ні звістки, ні гадки.

Полон у полоні, межі стомежа,

ти вся — за горбами-горбами

натхнення і хорого серця ґанджа —

з синами, хрунями, рабами.

Ти тут довершишся, моя самото,

моя чужино безберега,

розлуко-незустріче, вічна мето,

красуне, князівно, сердего?


* * *
На віковому бездоріжжі

так легко вискочить з лиця

і донести до самкінця

свої каріатиди хижі.

На цих шалених ставітрах,

де ні коня, ані дороги

звіряй свій крок за знаком Бога —

і попри смерть і попри жах.

Як воду в шклянці, пронеси

свою з дитячих літ подобу,

як припочаток свій і спробу

сказати: Господи, спаси...


* * *
Із вечора — одразу в ранок.

Ну й інквізиторський крутіж!

В ривкому снінні сто циганок

все не нагострять гострий ніж.

Сніги, і хмари, й поголоси

і вигорбіла Колима.

Над чорноводям сиві коси:

то тужить мати, мати, ма...

Готель. Кімната — на чотири

самотні ліжка. Діти сплять.

А той, що в довгому подирі,

з усіх кутків зорить, як тать.


* * *
Гемонське непорозуміння!

Якась вселенська глухота!

А шал який! Яке озління!

О білий світе-блекота.

Терпи. Терпи. Мовчи — і годі.

Словечко зрониться — і вже.

Тоді й Господь не вбереже

у цій біді, у цій пригоді.



VI.78
* * *
О передсмертні шепоти снігів

напровесні, як Колима святкує

свій першотравень — як вода струмує!

Як пильно сланик кущ свій насторчив —

до сонця, сонця — наче тетерук

напризволяще кинутий в пустелю

своїх горбатих зойків. Лелю, Лелю —

під кригою — земного серця стук.


* * *
Одна гора — зима, а друга — літо,

а я стою, мов осінь, — посеред.

І сонце, сонце, со- несамовите

топило сланцю перегірклий мед.

Мені колимські мухи задзижчали,

мені торішня пахнула трава,

бо Ти мене, мов янгол, пильнувала.

Ти — наречена ачи удова?


* * *
Колимське сонце стало сторч.

Бог ним махає, як ковадлом.

Пади-но з каменя на корч

і волю пий, аби не вадило б.

Довкола сопки геть рябі,

каміння, золото і кості.

Гей, земляки, заходьте в гості,

підданці спільної доби.


* * *
За Р.Кентом
Стара людина, сопки давні

і кінь старий, і світ старий

і всі утрати непоправні

і біль — хоч душу роздери!

Між сопок схований надійно,

промерзлий наскрізь, до кісток,

чи пригадаєш супокійно,

де круча обірвала крок?

Дай Боже хоч біди якої,

коли ні краю ні коня

і долі дай — та злої! злої! —

нехай донищує до пня!


* * *
Гора за горою.

Гора за горою.

Не видно Вітчизни —

світанок не бризне.

А поніч лопоче,

як тіні тополі,

і син мій не хоче

ввижатись в неволі.

Зашемріло шаро

в глухому розпадку.

Прояви, примари

забутого спадку.

День золоторогий

по надрах сколовся

і зашморг дороги

торкає волосся.


* * *
Ти тінь. Ти притінь. Смерк і довгий гуд

і зелень бань і золото горішнє

мертвіше тліну. Ти — бажання грішне —

пірнути в темінь вікових огуд.

Із хуторів, із виселків і сіл

ти безголова дорога потворо.

Горить твій слід — немов болід, як Тора

і ти гориш — то вічний твій приділ.

Всеспалення. Твоє автодафе —

перепочинок перед пізнім святом,

як ворогу назвешся рідним братом

і смерк розсуне лірою Орфей.


* * *
Про згадку для С.Ш.
Москва. Столиця. В сотні лиць

нас озирає при вокзалі.

Нас автомати пронизали.

О рідна сестро, падьмо ниць!

Цей світ — це сон. Оця діра —

цвинтарна. Шара вся. Примарна.

Між ста потвор — сестра. І гарна,

як смерть. Межи потвор — сестра.

Шепоче тихо: Отче наш,

єси на небеси, — помилуй!

Коб лезо — то відкрив би жили.

А світ звіріє в сотню пащ.


* * *
Червневий сніг — на безоглядній сопці,

модрини граціозні — де-не-де.

А ти в коробці, геть тісній коробці.

Душа ж — як дуб: нічого вже не жде.

Повзуть горби — неначе птероптахи,

Господні сфінкси, загадка буття.

Ти надто щедрий, Боже — стільки жаху

вергаєш на мале моє життя.

Потерпли руки. Спрагли в горлі крики,

а вседорога вужиться, як вуж.

Хрести модрин. І запропалі лики

і дріт колючий — замість харалуж.


* * *
Обколоте, в намерзі, стогне вікно,

і свічка у шклянці, у пляшці вино,

у горлі застуда, у серці пітьма.

І світ надовкола — стогрім — Колима.

Провалля і кручі. Горби і горби.

Сказись — од чекання, молінь, ворожби

чи то заклинання чи то знавіснінь.

Оббризкала стіни — чи кров ачи тінь.

Занадто далеко. Занадто ген-ген,

де в леготі-вітрі кучериться клен,

де сонях кружляє, калина цвіте,

хвалитиму Бога, що там ви єсте,

де ревом німим задихнувся Дніпро,

де Нестор ховає злочинне перо,

бо в горлі застуда, у грудях пітьма

і світ оступає стокрик — Колима.


* * *
Вся в жужелиці, поросі, вугіллі,

вся сіра й чорна, і брудна й кургуза

збігаючи донизу — там де балку

перетинає залізничний насип

мені наснилась вуличка моя.

Вузенький ворок — тісно тут мені,

щоб радість розпросторити. Спускаюсь

донизу, проминаю кілька хат,

і ось вона, моя домівка рідна.

Старий колодязь, вичовгана корба,

акація обтята, сохлий клен,

зашторена зажурена веранда,

котра уже мене не впізнає.

Добридень, рідна хато! Де ви, рідні?

Стрічайте сина блудного. Дарма.

Німотні двері, аніде ні звуку,

лише жерделі ветхі у дворі

журливо поколихуються. Входжу

в німе подвір’я. Призьба. Клямка. Стук.

Анітелень. Від мене замуровано

моє минуле, вимовкле й німе,

заховане між грубих стін саманних.

Куди ж мені податися, куди?

Не знаю. Не збагну. І довгу думу

досновую, схилившися до лави.

Від балки обізвався паровоз,

і захід сонця геть заколихався,

розносячи свій деренчливий дзвін.

Все. Більше пристановиська немає.
* * *
Мов мертві дерева, неначе мамути,

що збуджені зо сну правікового,

удруге народилися на світ,

мов розминулися з своєю смертю —

так лігво це. Омріяні дороги —

обрубано. Але зупин ворожить,

схиляючись до віри. Лігво це

запрагло вертикалі. Лігво це —

останнє пристановисько. Мов мамути

новонародженою марять смертю,

сподіючись: чим далі од життя,

тим ближчає рятунок. Квадратура

таємних бід і ромби самоти,

і прямокутники старих напастей,

і лінії спадні усевпокори,

і вертикальний понадзірний щем.

Куди податися? Куди сховатись,

аби втекти глухонімого болю

і таємничого Всепереляку

і ницого рятунку Порожнеч?

Мов мертві мамути, мов пні згорілі,

розкопані, обрубані корчі,

живе крізь смерть спогадують, здійнявшись

на різьблених котурнах забуття

над безберегим розпачем напнутим.

Скидається двоповерхове горе

з-під кучугур зчамрілих сновидінь,

і напростовується путь до Бога.

А вічність скапує, немов живиця

з осамотілої сосни. Свічаддя

обламаних небес скалками сяйва

обранює тужавий погляд. Гинь

і почезай. Бо смерть і темінь — сестри.
* * *
Не надбудись. А спи, а спи,

а спи — не надбудись.

Смертельної упийсь ропи,

тюремної — упийсь.

Час не накличеться тебе,

час — не накличеться.

Далеке сяйво голубе

крізь шпари тичеться.

Кли-кло, кли-кло, кли-кло — кричи,

не кли, не кле, а кло.

Тож проростай, а не марчій,

розтулене стебло.


* * *
Усе, мов сон, пробігло — й знебуло.

Хіба ж ти не довлієш, злобо, дневі?

Знов спроневіра спалює чоло,

і дивен див біжить поверхи древа.

І тінь біжить — поверхи давніх днів.

І заволока — на ошроття часу.

Поезіє, красо моя, окрасо,

я — перед себе чи до себе — жив?


* * *
Цей шлях — до себе. Втрачена земля

в ясному розвидняла сновидінні,

та зустрічні наїжилися тіні.

І ти — чи то старий, чи немовля —

геть розгубився в колі давніх років,

де світ забутий тільки скинув оком —

і не пізнав. Дружина й син стоять,

але дорогу заступає честь.

Як обережно, непомітно, боком

ти близився до себе! Потерпав

розбити шкло тремкого сновидіння.

Та найрідніші їжилися тіні —

і ти у прірву ранку тяжко впав.
* * *
Колимські конвалії — будьте для Валі,

достійтесь до Валі — рожеві огні.

Пробачте, у вас забагато печалі,

пробачте, красуні, ви надто сумні.

Моя чужаниця — то ваша, то рідна

земля, на якій ви, цнотливі, зросли,

на завтра хай видасться днина погідна

аби ми, нівроку, здорові були.

Бо завтра ж ми підем стрічати кохану

журливу журавку — таку ж, як і ви.

Про свято я іскру болгарську дістану

і викину клопоти всі з голови.


* * *
Дякую, Господи, — чверть перейшла,

що чатувала за мною, за мною

бликала цівкою, оком, пітьмою —

напризволяще до брами вела.

Вечір і липень і паморочить

звівся і впав, увігнався в провалля

пам’яті. І забриніло над сталлю

тиші. Так, певне, потойбік мовчить.

Ось вона легкість і те забуття,

що самостратою серце чарує.

Край задалеко. Ніхто — не почує.

Ти довершилося. Досить, життя.

Млість — і запечена кров. Печія

водить-виводить — із кола до кола

перенесе — це ж бо ти поборола,

ти подолала тривого моя.

Ноші — і гострий, мов лезо, язик

пса. І плащі, що під місяцем світять.

Кілька цівок, що примружені мітять

в тебе. Невже, навіжений, вже звик?

Плавно земля попливла, попливла,

небо пустилося вплав за зірками,

о розпрощатись так рано з роками! —

обрій недобрий стає дубала.

Обрій стає дубала. До зорі

вже не дійти, вже передсвіт не стане

благовістити. Скінчився, талане?

Доле, ще й досі стаєш на порі?

Зразу праворуч — нічна вертикаль.

Горличка горлиць, округлі од туги.

Спіть — і прощайте! Не стрітись удруге.

Ти всеспадна, о дорого проваль.

Перепочиньте, харони мої.

Станьте під небом урочим, харони,

тулиться лоно до білого лона

в сотні громів гримотять солов’ї.

Перелетіть мене, перелетіть

через дроти, паркани і горожі,

о, Україно, до смертного дрожу

чую тополя твоя шелестить.

Видиш — ріка попливла світова,

зорі і думи і крони — а видиш?

Образ — Коханої чи Зненавиди?

Дякую, Боже, за мить торжества.

Так — попід зорями. Так — попід сни.

Так — попід дріт, попід грім навіжений

розпроклятущий свій, благословенний

шлях на останнім узвозі — збагни.

Промельки кроків, волань і зірок,

промельки років, віків провидіння.

О порятуйте, немає терпіння,

чийсь торопкий наполошений крок.

Пес і песиголовці і твоя

арка закаркала — чорно-червона

тож запливай до сумного затона,

здрастуй же, здрастуй же, смерте моя.


* * *
На вітрі палає осика

і сяєвом сходить цвинтарним

(вільготна феєрія туги,

хаплива мелодія мук).

Розбратані протипотоки

’дне одного наздоганяють —

годують себе проминанням,

мотивом заказаних стріч.

У штольнях ночей вертикальних

іде схарапуджене дляння

всебезруху (тіні спливають —

неначе вітрила волань).

Ану ж бо зізнайся мій брате

чия це подоба висока

(обрізано всі припочатки,

нещадно обтято кінці).

Це ти, четвертоване серце

устеблене стромишся в небо

(нема ні грудної клітини,

ні уст, ні долонь, ні очей).

Які простовисні прориви —

у надвищ, у темінь зазірну

(вспокоєні виплески зойків

і глухонімих голосів).

О як ти існуєш обачно,

о як розкошуєш пітьмою

(змаячене трепетне листя

претяжко угору паде).

Та всеобрушає нестерпно

двопогляд. У ньому ти сущий,

померлий, пантруєш живого,

зориш за померлим — живий.

А світло біжить божевільне

і рурами жил охололих

намарне душі виглядає

і тіло загублене жде.

На вітрі, на жальному вітрі,

на вістрі уважного листя

горить наче спирт палахкоче

себе пригадалий вогонь.

На вітрі струмує осика

і сяєвом сходить цвинтарним

защедра щопта Вельзевула

твій тойсвіт підносить до уст.

Цілуй же чоло охололе,

очима вглядайся ув очі,

провалені в ночі провалля,

щоб гостро встромитись у вись.

Відшукуй блідими устами

уста, що струмують угору

над зорі життя і над зорі

по той бік оджилих бажань.


* * *
Всі райдуги відмайоріли,

лишився довгий сірий шлях,

відгасли всі вогні, що гріли

мене по самітних ночах,

і порожнеча скрижаніла,

і скрижаніла німота,

і вся душа, на дуб здубіла,

і плоть, мов знята із хреста.

Ще оглашенний накликаю,

ще начуванний чую глас:

— Я вас до царства доправляю.

— Мій Божечку, забуди нас.


* * *
Гармонійоване страждання,

оправлене в обручку травня.

Бетговен. Добрий маг. Пречистий

четвер. Пречистий тлум чекань.

Поразка. Усмішка. Поразка.

Метал надій. Тонкоголосить

одвертий біль. Яка докука!

Але рятує душу — згук.

Так заховати, спеленати

цю зранену і стотривожну

самотню душу, так — прожити,

так — усміхатися біді!

О навісний, о навіжений,

а літ, а збавлених — замало?

Йди геть, патетико облудна.

Гучи ж — і серце, і струно.


* * *
Значи себе спадною хвилею,

як серце досягає горла,

коли вода, стомившись падати,

закручується в віражі.

Ця прірва прикінця, уламок цей

злютованої висі й падолу,

оцей двогорбий замір родива,

ця туга на однім крилі.

Усе назначене до тебе ще —

дорога рвіння прикорочена

і не зайти за дальні далечі

і за крайсебе не зайти.


* * *
Сни складено у стоси, неначе кістяки,

на відстані руки — ридання безголосе.

Біль вишито хрестом — мов пуп’янки рожеві!

Зла, що довліють дневі, ввижаються обом.

Між нами стільки тьми, обснованої ночі,

аж обірвали очі, аж посвітились ми.


* * *
Нарешті — ось ви, присмерки душі,

що вигасили гамір тогосвітній,

і безгоміння — геть туге, мов бич,

обклало простір. Вибринь через силу,

надпоривом чи нáдвигом — пробийсь.

Чи обережно з темряви густої

скрадися вгору, сну не наполохавши

одвертого, як біль. Пройди між тіней

і — заблукай між них.
* * *
Неначе стріли, випущені в безліт,

згубилися між обидвох країв,

проваджені не силою тятив,

а спогадом про образи почезлі —

летять понад землею долілиць,

пірнають ввись і засягають паді,

і лячно задивляються в свічаддя

людських озер, колодязів, криниць.

Так душі наші: майже неживі

пустилися в осінні перелети,

коли відчули — найдорожчі мети

на нашій окошились голові.

В дорозі довгих самопроминань

під знадою земного притягання

проносяться від ранку до смеркання

сподіючись на всепрощенну длань.

Обабіч — чужаниця — чужина.

Під кожним під крилом — чужа чужина.

І даленіє дальня Україна —

тяжка як жито і як синь ясна.

Дивлюсь — і мало очі не пірву:

невже тобі ні племені, ні роду?

За сині за моря лети по воду

однаково — чи мертву чи живу.


* * *
Зими убогий маскарад

притлумив сон життя.

На стільки кривд і стільки правд

одного вороття

замало буде. Чорний дріт

вишивано ухрест.

А вічність вічний творить міт

плачів, хоралів, мес.


* * *
Чотири вітри полощуть душу.

У синій вазі — стеблина яра.

У вирві шалу, в світ-завірюсі

чорніє безум хитай-води.

Біля колчану — хвостаті мітли,

під борлаками — сліпуче сяйво.

Убрався обрій вороноконий

у смерк, у репет, у крик, у кров.

Новогородці, новогородці!

Загородила пугá дорогу.

У синій вазі стеблина яра.

Як білий бісер — холодний піт.


* * *
О краю мій, коли тобі проститься

крик передсмертний і тяжка сльоза

розстріляних, замучених, забитих

по соловках, сибірах, магаданах?

Державо напівсонця, напівтьми,

ти крутишся у гадину, відколи

тобою неспокутний трусить гріх,

і докори сумління дух потворять.

Казися над проваллям, балансуй,

усі стежки до себе захаращуй,

бо добре знаєш — грішник усесвітній

світ за очі од себе не втече.

Це божевілля пориву, ця рвань

всеперелетів — з пекла і до раю,

це надвисання в смерть, оця жага

розтлінного весь білий світ розтлити

і все товкти, товкти зболілу жертву,

щоб вирвати прощення за свої

здревілі окрутенства — то занадто

позначене по душах і хребтах.

Тота сльоза тебе іспопелить

і лютий зойк завруниться стожало

ланами й луками. І ти збагнеш

обнавіснілу всенищівність роду.

Володарю своєї смерти, доля —

всепам’ятка, всечула, всевидюща —

нічого не забуде, не простить.
* * *
Самого спогаду на дні,

як зірка у криниці,

вона з’являється мені

і світить і святиться.

Я і не відав і не снив —

бозна-коли зустрілись,

а через стільки літ і днів

любов’ю окошилось.

Ледь-ледь бровою повела,

журливо позирнула

і з цятки давнього тепла

страшний вогонь роздула.

Як куте сяєво сторіч,

як зірка у криниці,

неначе свічка в темну ніч —

горить і промениться.


* * *
Припнуто човен, а вода струмує,

і сидячи в старезному човні,

дивись, як має осінь на вогні,

і як діброва свій покон святкує.

І розгубись у вирі струмувань,

згубивши берег свій, віддавшись світу.

Горить стерня, де половіло жито,

о вересню, теребище смеркань!

Отак посиджу в довгій самоті,

над вудкою схилившись. Надвечір’я

запалить крижнів вигублені пір’я,

щоб ти не заблудився в цім житті.


* * *
Упали роси на зелені вруна,

з діброви обізвався соловей,

подобою душі ряхтять лагуни,

безмежно виростаючи з ночей.

Над головою зірка ще тріпоче,

мов пійманий у сільце дикий птах.

Зайнявся день і яро палахкоче

на чорних роздоріжжях і вітрах.

Паду в траву — в благословеннім лоні

землі своєї спокій віднайду,

усеблагій віддавшись обороні,

бо за собою чую смерть-орду.


* * *
Калюжа, мов розчавлений павук,

сліпила шлях і заступала кроки,

чіпляючись до походи людської

і присмеркових зойків. Крізь імлу

надобрію здіймався ярий місяць,

скрадаючись повз виголілі крони

осіннім вітром видутих дерев.

Асфальтом біг старий кудлатий пес,

сахаючися гамору людського,

сирен автомобільних і бездонної,

мов поніч, яро-чорної води,

котра солопила з-за ожереду

розбійницького злого язика.
* * *
Оця стежина, що збігає в діл

(цей синьо-тьмавий ворочок розлуки),

черга дубів, пісок і гострі сосни,

підбожеволіла вода озер

і чорний човен і червоні весла

і як розквітлий ірис — сумнолиця

моя кохана (при подолі — син).

О недосяжне щастя! Проминуле

стоїть обабіч, мов казковий сфінкс.

Клади холодну руку на підмурок

і пальцями осліплими обмацуй

ощирену, гулку й окляклу пащу

і ваговитість пазуристих лап.

Несе поземкою багатоліть

понад загусклим чорноводдям. Вітер,

немов настрашений кудлатий пес,

скубне тебе за полу — й стрімголов

світ за очі втікає. Давній світе,

ти не впізнав мене, як я тебе?
* * *
Ця світлота — до різі ув очах

враз протяла на чорному екрані

всі докори твої, всі невблаганні.

Ти все збагнув — як є: на власний жах.

І як нам, підруйнованим життям,

оговтатись на цій страшній руїні?

І чим ми тільки перед Богом винні?

Напропадиме — рвімося з нестям.

Гуртуймося. Даремне віщунів

шукати, мов чотири вітри в полі.

Бо навіть доля в сповиточку-льолі

нам не розкаже, де наш люд зблудив.


* * *
Задзюркотіла вічна мерзлота,

прийшла весна — западиста, химерна.

Та ні душа, ні воля не поверне,

не та бо воля і душа не та.

Це вся весна: відлигою, багном,

як ковзанка на витерті ґринджоли.

Ні, тут не розмерзається ніколи:

мороз колимський коле колуном.

Вже завтра знов затягнуться струмки,

твоя душа одлегла не відтерпне.

Сип повну кварту, чорний виночерпе,

допоки не розсохлись маслаки.


* * *
Навпроти графіка гори

і сніг і чорні сланці,

о хоч на мить заговори,

чиї лежать тут бранці.

Там, за розпадком, за горбом,

блаженний паділ дикий,

чиїм розораний ребром,

чиїм продертий криком?

Танцюй на пеклі, навісний,

свої заллявши сліпи,

сюди приходять навесні

українські липи —

дрібненьким листям лопотять,

тонкі ламають руки

і мовчки до небес кричать

і ловлять давні гуки.

О чорна графіка гори,

о мерзла кров пролита,

заговори, заговори,

повідж, кого тут скрито.

Яка священна таїна

про злочини бувалі!

Аж стягне темінь навісна

у виглухлім проваллі.


* * *
Терпи, терпи — терпець тебе шліфує,

сталить твій дух — тож і терпи, терпи.

Ніхто тебе з недолі не врятує,

ніхто не зіб’є з власної тропи.

На ній і стій — і стій — допоки скону,

допоки світу й сонця — стій і стій.

Хай шлях — до раю, пекла чи полону —

усе пройди і винести зумій.

Торуй свій шлях — той, що твоїм назвався,

той, що обрав тебе — навіки вік.

Для нього змалку ти заповідався,

до нього сам Господь тебе прирік.

* * *
Впаду — і знову підведусь,

на ліктях — ізіпнусь.

Ти там — моя русява Русь,

ти там — русява Русь!

Прожектором світанок ша-

стає до сонця світ.

Зіскніла, склиться вже душа,

її тримає гніт.

І тільки гніт той упаде —

і вже од легкоти

на світі білому ніде

не знайдеш місця ти.


* * *
І сяло сонце крізь вікно.

Крізь нас. І — навпростець — крізь роки.

Котились сопками потоки —

води й каміння уводно.

І в тому сяєві — немов

на сподіванному екрані

усі надії, всі заждані

розквітли, наче хоругов.

То ти. То справді Ти була.

Не та, котру я знав, а марив

котрою: мерехтіла з марев —

всім обрієм до мене йшла.


* * *
Ви наче нічні криниці

(хлюпоче вода божевільна)

загублені в паді (вгорі —

хлюпочуть сузір’я).

А тиша, а темінь яка!

Яка самота незглибима!

О земле моя нещадима —

така ж ти солодка й п’янка!

Лежать — і без рук і без ніг.

Лиш око, що тіло убгало

у себе — сльозою кричало,

осліплим стозойком калік!


* * *
І не розмерз. І не відтерпнув. Ні.

З мордовських хуг — та в холод нещадимий!

Тримай тепло під ребрами сухими —

на чужаниці, йой! — на чужині.

Сягни рукою — і не досягнеш

ні краю всерозлук, ні муки краю.

Та серця я, мій Господи, не маю

на свій талан. Це ж ти мене береш,

немов шматок невироблений глини

і місиш, мнеш, і пальцями всіма

формуєш образ, щоб не задарма

іще один кавалок з України

сподобивсь тверді. Знав я і черінь,

і зиму знав — в колимську довгу пору

і душу виробив таку прозору,

що вже свою не одкидаю тінь.


* * *
Отак і жив: любив — як пив

од джерела, купався в щасті,

та грім громохкий прогримів —

і навалилися напасті.

І світ заліззям облягло,

вселенська ніч ташує шатра,

циганський піт укрив чоло,

циганський дим годує ватра.

Довкола сопки і хрести,

людські кістки біліють щедро,

од божевілля й німоти

малесенький рятує бедрик.

І що ти скажеш, Колимо,

що мовиш ти, іване-чаю?

Квадратним строєм ідемо,

цвинтарне сяйво нас вінчає.

Як вигорбатів суходіл,

довкола — скрем’янілі зойки,

постигли обрії безокі,

ми в падолі живих могил.


* * *
Це туга. Так. Моя далека туга —

відбігла, ніби сука — стрімголов

від попелища серця. Виє здалека,

щоб я себе на відстані почув.

Соборе сорому, ганьби моєї вежо,

моїх глухих, як твань, передчуттів.

Гулкий і розсторонений, опадний,

не серцем — тільки голосом ростеш

у невіді, в безпам’ятстві душевнім

стрясаєшся і в німоті гримиш.

Я знаю це. Я вичув це. І досі

оговтатись не можу. Туга так

моя далека — стрімголов одбігла

і, ніби сука, виє в ніч гулку.


* * *
Вбери-но білу сукню

на тіло на прогінне,

на виґронені перса

і лебідь живота.

Вбери ту гарну сукню

і усміхнись лукаво

і загучи хапливо,

як скрипка, з-за плеча.

Вбери ту славну сукню

і дай мені забути

ці чорні перегони

пролопотілих літ.

Вбери пречисту сукню,

розпукни в сто люстерок,

аби я розгубився

між сміхом і плачем.

Осліплий і оглухлий,

знімілий і отерплий,

лечу на твій сліпучий

всеочисний вогонь.


* * *
Страшна ковбаня — чорна і масна.

І дух тяжкий повзе, немов потвора,

в лещатах дум твоя всенепокора,

стою на кладці. Дозираю дна.

Рибалка — ні. Заблуклий — ні. Стою.

Аж вигулькнуло пишне й біле тіло,

і рудокоса мавка розхилила

цю твань води. То подругу мою,

уже давно забуту, пригадало.

Я попід мостом. Між тяжких опор

вона стоїть — і коло неї хор

безплотних голосів. І застогнало

твоє бажання — подивляй її,

цю меву бід, що інші приточила,

урочила тебе і жити вчила,

щоб ошукати всі літа мої.


* * *
На тихі води і на ясні зорі

паде лебідка білими грудьми.

Вдар блискавко, і громе прогрими,

коли не розпростерти крил — у горі.

Зелені села, білі городи

і синь-ріка і голуба долина

і золота, як мрія, Україна —

ще не зникайте! Краю мій, зажди

мене на смертні кидати путі!

Там, де копита кóня вороного

розбризкали геть ярі іскри, ’дного

із днів була відкрилася дорога,

та при самій урвалася меті.
* * *
Ще трохи краще край Господніх брам

людська душа себе відчути може.

Я спекався тебе, моя тривоже.

Немає світу. Я існую сам.

Довкола мене — вся земна товща.

Я магма магми. Голос болю болю.

Що ж ти надбав, свою шукавши долю,

о волоконце з вічного корча.

Що ти надбав? Увесь у ґрунт угруз,

занурений у твердь сторч головою.

А вже забув, що небо над тобою

за кучугурами камінних друз.

А світло ще народиться колись

у серці пітьми, в тускних грудях ночі.

Засвітяться сонця, як вовчі очі

у судну днину. Тільки — бережись.


* * *
Уже Софія відстуменіла,

відмерехтіла бузковим ґроном,

ти йшла до мене, але не встигла

за першим зойком, за першим громом.

Немов почвара в пекельнім колі,

довкола ж тіні, довкола кволі,

благословляю твою сваволю,

дорого долі, дорого болю.

Сніги і стужа, вітри й морози,

свисти і лайки, дикі прокльони,

собачий гавкіт, крик паровоза,

чорні машини, чорні вагони.

Шпали і фари, пси і солдати,

пруття і ґраття і загорода.

Впали — і хода, встали — і хода,

в плечі штовхають нас автомати.

Квадратне серце — в квадратнім колі,

в смертнім каре ми падаєм долі.

Благословляю твою сваволю,

дорого долі, дорого болю.

На всерозхресті люті і жаху,

на всепрозрінні смертного скрику

дай мені, Боже, чесного шляху,

дай мені, Боже, гордого лику!


* * *
У небі зорі, в грудях місяць.

І найрідніші ми брати

з тобою, світе. Помолися,

як я молюсь за тебе, й ти.

У небі місяць, в грудях — зорі,

світ у мені, у світі — я.

І сльози радості прозорі,

як небеса, як ти, моя

поснула земле, як дорога,

що викреслилась посеред,

щоб од людини і од Бога

я міг почути голос вед.


Каталог: authors -> Stus Vasyl
authors -> Товаришки оповідання І
authors -> Навчальний посібник для студентів сільськогосподарських вузів економічних спеціальностей львів видавництво «світ» 1995 ббк 65. 28я73 4-46
authors -> 1. Частина Інтелект у цілому. С. 5 Частина Мислення й вирішення проблем
authors -> І. О. Кочергін кандидат історичних наук, доцент кафедри історії та політичної теорії Національного гірничого університету Друкується за рішенням Науково-методичної ради Дніпропетров­ського історичного музею від 12 с
authors -> Одеський національний університет імені І.І. Мечникова
authors -> Рецензенти Білик Б. І. доктор історичних наук, професор Бризгалов І. В
authors -> 1. психологія як наука І навчальна дисципліна
authors -> Від матки до альцгеймера
Stus Vasyl -> Веселий цвинтар


Поділіться з Вашими друзьями:
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   13


База даних захищена авторським правом ©uchika.in.ua 2019
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка