Палімпсести благословляю твою сваволю дорого долі, дорого болю! У новій збірці — вірші, написані між 1971-77 роками. В ній — мої болі й радощі, мрії й передуми, спогади й сніння, образки життя. Частина перша



Сторінка6/13
Дата конвертації11.03.2019
Розмір4,56 Mb.
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   13

АВТОПОРТРЕТ ЗІ СВІЧКОЮ
Тримай над головою свічку,

допоки стомиться рука —

ціле життя. Замало — нічку.

Довкола темінь полохка.

Літають кажани, як кулі.

Нестерпом студиться щока.

Де ви, крилаті? Гулі-гулі!

Як вам — нестерпно без небес?

Аж очі підвели, поснулі.

О ні, ти не один воскес!

Як в бодню — пугачеві скрики.

Десь бродить землячок-дантес.

О шанталавий, недорікий,

а чи поцілиш ти мене?

Свіча в задумі — ні мигне.
* * *
Ми робим смерть. Лякливі тіні,

ми робим смерть, ми робим смерть.

І те даруєм Україні,

де все існує шкереберть.

А де, скажіть, живе живло,

аби будило, жити звало,

аби на камінь камінь клало,

аби будівлею росло?

Невже ми — тільки переляк

і скаржний погляд і мовчання,

глибоке як колодязь. Дляння

благих чинінь. Де ж поставання

на нещадимо рідний шлях?

Хто в жили крові нам заллє,

щоб виточивши сукровицю,

нам наказав: лови жар-птицю,

піймаєш — будеш муж, мале.
* * *
Небо — як попіл, як сніг — дерева.

У смертнім галопі горить голова.

Мій чорний румаче, на захід, на за-

це хмара неначе, це наче сльоза,

бо око просторе хміліє в світах,

бо серце суворе на схресних ножах.

Лечу — і згоряю. Заобрійний край

мене настигає, мене спостигає,

мені простягає черствий каравай.
* * *
Оцей світанок — ніби рівний спалах

нічного парашута, що розкрився

та втративши тяжіння до землі,

завис над світом — наче передумав

і вирішив вернутися увись

(заломлена інерція бажання

геть вимертвила цей опуклий спалах

сліпого болю) — сизий голуб-досвіток

збудив мене своїм крилом страпатим

і снивом пригадалося життя

...десь гавкав пес і видалося, наче

сувій століть помалу став згортатись

і на мезолітичному виткові

так довго полотна не попускав.

Летів розлого чорний-чорний ворон

обезземеленим безкраїм небом

і безберегий лет його німотний

уже годину судну провіщав.

І так здалося: предковічним мітом

не можна вже душі переконати,

що однонапрямкова, як одвіку,

надій, погроз і кари течія.

Бо вже давно усе те пережите

що довго крилося будучиною.

Майбутнє — все в минулому. Сьогодні —

лиш alter ego мертвої душі.

І ще здалося — вдосвіта, наосліп:

що я себе утратив многотою

самопомноженого цього світу,

що світиться біноклями страждань —

моїх любовей, товчених на скалки,

де кожна скалка круглиться, мов око

побожеволілого од нещастя;

що я згубився — сотнями відбитків

самосебезмертвілого в довірах

і нахиляннях до безодні світу,

котра гогоче тьмою, мов яскиня

неолітична: вабить і страшить.


Був досвіток. І засклена осліплим

підсиненим чорнилом спроневіри

небесна твердь мовчала, як отерпла,

лиш чорний-чорний ворон пролітав —

окреслював мезолітичні кола,

мов діри всесвіту...


* * *
Отак би й я: розклав багаття б десь,

щоб ні дружини, ні сестри, ні друга —

ані душі довкола. Пітьма — й та

докучила б, напевне.

Нехай горить вогонь. Нехай горить.

Хай почезає час, аби в безчассі,

я вдруге міг постати, коли всі

воління вщухли.

Я б при вогні посидів би отак,

віч-на-віч розмовляючи з собою.

Хай лишиться лиш те, що не мігрує,

і клякне вколо мене, мов бовван.

Увочевидь ця смерть, цей біль, цей тлін,

цей дим, цей жар, ці сполохи, ця тиша

потріскування ці, містичні скрики —

злютують люто, вбгають смерк у смерк,

І з тих затятих здвоєних ночей

на півнебес зажевріло б іржання

чи сиваша чи привиду.

Тримайся —

за тим іржанням ярим — Смерть-тропи!
* * *
По голубих лугах, мов голуб,

кошлатих сонць шугає спах.

Волошки в золотих житах

і пелехаті маки долу

геть оклонили головки.

А пам’ять любої руки —

п’янкої, білої, гінкої

перегортає днів сувої.

І золотої й дорогої

нам стане думи на віки.


* * *
Втечу од світу й дамся самоті,

заслуханий, мов кинута бандура,

останнім бандуристом у степу.

Хай мною вишумовують вітри,

могили тужать і Дніпро далекий

в низькі баси всиляє хлюпіт свій.

І безоглядно-голі небеса

байдуже задивляються у деко,

а я скажу: то є Господній перст.

Немає ряду спередвіку нам.

Немає ряду. Ти живеш, як пустка,

утеклий світу, давшись самоті.

Немає побратимів у степах

ні жодної душі, котра б почула

цей зазив-прислухання, зазив-крик.
* * *
Ти відійшла — і я тебе збагнув.

І спалахом розлуки всю об’яснив.

О руки зойку, о які прекрасні

шовкові смутки, у які вгорнув

із ніг до голови — неначе в льолю,

дочко моя, маленьке немовля!

І попливла-пливла мені земля.

Той струмінь пізнаю, мов іншу долю.


* * *
Це — травень. Отже, літа пошукай —

в квадраті неба, що над головою

так гостро зрізано: де глибша синь

і ефемерне зграйне хмаровиння,

шукай його по шпарах межи стін,

де жовтостебла бадилина стромиться

і навмання пускається рости.

А там, за нашим велетенським муром, —

гукає мати — свого зве синочка,

і голос, геть і схриплий і грудний,

спізнав, що в світі — травень, в серці — радість

і літепло небес їй в очу світить

і хлюпає жага її долонь,

таких продовгуватих, як пелюстки.


Де ж ти, моя любове? Ні, не тут.

ти десь по закрайсвіту — наче бджілка,

що попід крильцями тримає ярий

пилок зажури. Де ти, сину мій?

Де ти, мій світе зимний? Де ті сосни?

Де шлях — до урвища, подалі — став

а ген на пагорбі — кощаві сосни:

вовтузяться, стенаються з морозу

і хухають в долоні?

Пошукай


довколо себе травня — не помітиш.

Анічогісінько. Але в душі —

тлум: весни, зими, осені і літа,

мов риби, кубляться.

Перерости

свою негоду. Увійди у прорість

зеленої надії.

Все не мудре —

нам краще бачити, аніж рости.

А спогади — задушать...


* * *
Сувора арифметика неволі,

косопис туги, куби забуття.

Шукай, немов чотири вітри в полі,

утятої дороги вороття.

Куди й пощо? Куди й пощо? Намарне.

Повернення не буде вже повік.

Встає зі сходу хиже сонце ярне

і будить звіра горла дикий гук.


* * *
Так тонко-тонко веде музика

разок оранжу, разок жалю.

Мовчи, не треба. Ти, просторіко.

Зирни — і німо скажи: люблю.

Шовковий відголос: досі, любий?

І заломила гіркі уста.

Зазолотіла солома в грубі.

Прохухай шибу, моя свята.

То сниться: сосни і кучугури

і заметілі й співучий дріт

і огорожі й камінні мури?

Світ схарапудивсь — на сто орбіт!

В віконних ґратах майне Софія

тонка, як шклянка. Лякливий дзвін

і сяйво леза осердя гріє

живим подзвінням живих годин.


* * *
Крайкіл! — скрикнуло ізліва

перейми-но, переймай!

Україно, будь щаслива,

сон-тополе, прощавай!

Валять гуркоту огроми

сторч на голову тобі.

Пропадіть, аеродроми,

спопеліться в стожурбі!

Кров пірвалася — відстати,

залишитись при межі!

Ще станцюєм, пане-брате,

на розкритому ножі!


* * *
Срібліє березневий ліс.

Понад березами сороки

мережать схриплим криком роки,

а голубінь така глибока,

а я в таку притугу вріс,

що вже несила відітхнути,

ні спекатись тяжкої скрути

ні виблагати на покуту —

ростуть, як трави, чорні пута

виблискує на вежі кріс.

Срібліє вересневий ліс,

а небо висне очужіле —

за сонцем і теплом стужіле.

Збери в кулак останні сили,

бо холод смерти серце стис.
* * *
Пройди крізь сто дверей, устяж прочинених,

здолай стонадцять моторошних бід,

крізь сотні мурів, перетинок, стін,

крізь кремінь гір, крізь хащу непролазну

лісів дрімучих, крізь стонадцять кіл,

вогнем пойнятих, ніби дресирований

плямистий ягуар, а все ж долання

останніх меж — не краща із наук.

Коли ти в світі місця не зогрієш

і не навчишся мовити: отут,

отут, лише отут, смертельно ставши —

твоя твердиня, гражда є твоя.

Хай звідти ваблять чорних сто дверей,

сто тьмяних душ із себе викликають

твої подоби збратані — прости їм

одвагу ошуканств. І не спіши

позаздрити... Пройти крізь сто дверей,

плечем не дотикаючись, зуміти

щонайкоротшу стежку віднайти,

до лабіринту схожу — то над силу

і над терпіння нам.

Дарма, життя,

ти вергаєш на мене смертні смерчі,

аби в лещатах мій здушити дух.

Напівосліплий, я не стану збоку

і не побачу легковажний смисл

високої трагедії. Мій Боже,

даруй мені останнє з святотатств.


* * *
Заблизько другий, що мені в рідню

дарований од Бога! Трохи б далі! —

хай вирував би у своєму шалі

розбризкуючи довкруги бридню

своїх несамовитих перегуків,

своїх проклять, як камені, тяжких.

Від нього — гріх. Але й до нього — гріх.

Але шкода й надсадних серця стуків,

що трудять душу звомплену твою,

як кров, пролита в синьому єдвабі

ясного неба, кожен другий вабить —

і заступаєш власну течію,

як сказ, несамовитої докуки

і розпрокльонів, як грудки, тяжких.

А все то — гріх. А все то — смертний гріх.

І тяжко чути серця перегуки,

що бурять крівцю звомплену твою,

як золото, що в синьому єдвабі

чудується в розкоші струмування

і в знебережений хлюпоче світ.

Отак погірклі дотикання-зваби,

як остереги смертного єднання

спроваджують у всеспадний політ.
* * *
Пожухле листя опадає з віт,

голосить голий стовбур схриплокронний.

Це — похорон життя. Безоборонний

і безоглядний розпач. Древній міт,

що стратив чари. Пітьма наросла

напростопадним муром — мов тумани

даремних змáгань, поривів, омани

твоїх безкрилих злетів — без числа.

Розвіявся далекий чар і чад:

і, вже на Мономаховому возі,

літорослі, рушаєм по дорозі,

з котрої не вертаються назад.


* * *
Поранок був схожий на вишню досвітню —

так кругло чорніла запечена кров

цих сполохів довгих, чекань многолітніх,

котрі гострожало вражали покров

тутешнього пекла, тамтешнього раю.

Як понічна вишня, тужавіє світ.

Ти знаєш — не знаєш, коли накликаю,

коли забуваю, бо грубшає лід

мовчання і втрати, розлуки і долі,

надії і горя, любові і сліз.

Простерла долоні — з дитячої льолі —

аж ген, де Чумацький просториться віз.


* * *
І душу облягло знесилля —

всім замірам наперекір.

Повір же — хоч у божевілля,

бодай у чорта, а — повір.

У вічко зирить бузувір —

чи не скорився ще знесиллю?

Оце, душе, і все весілля

у цьому льосі, потаймир.

Ти ще людина? Ти вже звір?

З кутків несе старою цвіллю.

Замки і ґрати. На дозвілля —

в квадраті шиби дальній бір.

А найсвятіший вірить клір,

що як натерти стіни сіллю —

той й без тортур і трути-зілля

мур вип’є крівцю, як упир.


* * *
Облітають пісні,

облітають жалі,

облітають бажання.

Дума — свічка воскова —

у мене горить в головах.

Відступися, троюдо,

намарні — круг серця блукання.

Наростає, мов безум,

страпатий і звомплений жах.

О заціпся, невчасний!

По нас уже прогримотіло,

все, що буде, то є,

все, що маємо —

Бог дарував,

та на тіло прогінне

прозоре знеплочене тіло,

щоб будило твій дух,

свої тавра вогненні поклав.


КАМПАНЕЛЛА
Що ти мрієш, страднику нещасний?

Що ти мрієш — сонцем світовим?

Грім гримить — громохкий і напасний,

землетрус, і блискавиця, й дим.

Камера твоя — в чотири мури

простору. Віконце. І ланці.

І обличчя — сіре од зажури,

бо зійшлись початки і кінці.

Місто сонця пахне смертним тліном.

Кожен вірш відгонить небуттям.

Світ творити — ницим і уклінним,

і підніжкам — тішитись життям.

Яма крокодиляча і велья

і полледро — тільки це твоє!

Як безобрійна нічна пустеля —

все апокрифічне житіє.

Божевіллям прихистись од люті,

од тортури — смертю прихистись.

Сплять мерці — у кригу мурів вкуті.

Люди — будуть? Чи були — колись?


* * *
Біда так тяжко пише мною.

Так тяжко пише мною біль.

В безодні — ти. А погорою —

веселий бенкет божевіль.

Опроти всесвіту, опроти

небес, і місяця, й зірок

лежиш ти, сповнений скорботи,

і стежиш долі дивен крок.

Та, потайна, вона тобою,

мов житній колос проросла,

і розминувся ти з собою

і з світом — брат. І брат — з собою

і з себе — друзям несть числа.
* * *
Крізь шиби, тьмаві і заплакані,

два голоси, мов дві лозини,

стенаються, од вітру злякані —

чи матері чи України?

Дві голови — за снива темінню

сестри і матері — схилились

щось гомонять. А вікна червінню

поповечір’я — окропились.

Сестра і мати — заклопотані

убогу порають вечерю.

А сто думок моїх розсотаних

не в силі втрапити у двері.

Це все юрма. І ніч. І брат мій спить.

Росте під стелю всечекання.

Але іще хтось є, чи то в мені сидить —

і розколихує мовчання.

До шиб гарячим притулюсь чолом

ловлю ув очі їхні тіні.

Сидить мій батько за сумним столом

у празниковому одінні.

Сумні долоні на столі лежать,

а він схилився у фотелі —

аж сині мури кам’яні дрижать,

як сірі тіні — на постелі.

Це Ленінград. Це камера нічна.

В’язнична, ніби гвинт, лікарня

і голова запаморочена —

йде гуд з чортячої гамарні.

Сон сну гойдається, сон сну пливе

під стелю — цигарковим димом.

Благослови ж, мовчання гробове

і довга дума нещадима.


* * *
Задосить. Приостань. І жди кінця.

Великий світ замкнувся над тобою.

Прощайся — з молодечою жагою

і втраченого не шукай лиця.

Задосить. Приостань. Упився гроз?

Від правіків на всевіки упився?

Муаром хмар смертельно позначився,

зісклілу душу видубив мороз.

Тепер — задосить. Жди і жди і жди.

Благословенного, мов день, смеркання.

Ти — ген на белебні. Ти — ген за гранню

утраченої зопалу біди.


* * *
Весняний вечір. Молоді тумани.

Неон проспектів. Туга ліхтарів.

— Я так тебе любила, мій коханий.

— Прости мене — я так тебе любив.

І срібляться озерами долини

шовковий шепт пригашених калюж.

— Мені ти все життя, немов дружина.

— Мені ти все життя, неначе муж.

— А пам’ятаєш? — Добре пам’ятаю.

— А не забув? — Ні, не забув, о ні!

— Здається, ніби в молодість вертаю.

— Це справді — ти? Це справді — ти? Не в сні?

— А першу зустріч? — Першу і останню.

— А я лиш першу. Ніби й не було

минулих років нашому коханню.

Не вір, що за водою все спливло.

— Не треба, люба. — Знаю, що не треба.

І душ четвірко б’ється на ножах.

О, єдиніться! Безоглядне небо

вам спільний шлях покаже — по зірках.


* * *
Не поспішай. Хай осінь і не жде,

клечаючи діброву походою,

хай горне листя полум’я руде,

мов лис крадеться жухлою травою.

Підгусклий, не колотиться твій став,

а виспокоївсь, висклів — ні зрухнеться.

Хай любої мережаний рукав

уже довкола шиї не пов’ється.

Не поспішай. Схились до того пня,

котрий на пагорбі, як гриб, чорніє.

І пригадай. Збагнувши навмання,

що довгий вік твій досі струменіє,

хоч упокорилася течія

твоїх бажань, твоїх волань забутих.

О Господи, не видно і не чути,

де та межа — чужа ачи твоя.

Підгусклий не колотиться ставок

та не спіши проставити бемолі

на це опале листя, віти голі,

на безоглядний час, потік і крок.


* * *
Є.С.

І то була мені досада!

Пливла розгониста, туга

сліпучо-біла автострада.

Неначе линва циркова,

що над усесвіту проваллям

свої виборює права!

І ні початку, ні кінця

тій гілці простору, що родить

тугі оранжові сонця.

А в небі — де хоч в око стрель —

там джереловий голос бродить,

вишневий, мов віолончель.

Полощеться сорочка біла

од начувань, не од вітрів.

Душа займається зболіла:

так ясно-ясно він горів!

Та зачудований явою

небесною, ти стежив крок

його веселий — над пітьмою

несусвітенних заволок.
* * *

Припнуто човен, а вода струмує.

І сидячи в самотньому човні,

дивись, як має осінь на вогні,

і як діброва свій покон святкує.

І розгубись у вирі струмувань

згубивши берег свій, віддавшись світу.

Горить стерня, де половіло жито.

О вересню, теребище смеркань.

Отак посиджу в довгій самоті

над вудкою схилившись. На ту пору

прикотяться вози до мого двору

уперше і востаннє у житті —

зронити вороне іржання долу.

О, Боже, те іржання вороне!

Тобі воно ніколи не мине —

кропити душу ним, жалку і голу.
* * *
Ніч осідала і влягалась падолом.

А я горою брався до світів.

Минуле в грудях гупало ковадлом,

ще захід сонця з-за плечей бринів,

ще білі руки сновигали з теміні,

ще зболені ламалися уста.

Уже мені! Уже мені! Уже мені!

Скипілись разом падь і висота.

Тут паверх, паниз, пажиття і паскін,

переступай лискуче лезо меж,

і рідні лиця за порожні маски

тобі здадуться з понадгірних веж.


* * *
О земле втрачена, явися —

бодай у зболеному сні!

І лазурово простелися,

і душу порятуй мені.

І поверни у дні забуті,

росою згадок окропи,

віддай усеблагій покуті

і тихо вимов: лихо, спи.

Сонця хлюпочуться в озерах,

спадають гуси до води.

В далеких, дожиттєвих ерах

твої розтанули сліди.

Де сині ниви, в сум пойняті,

де чорне вороння лісів.

Світання тіні пелехаті

над райдугою голосів.

Причадні нашепти молільниць,

де плескіт крил і хлюпіт хвиль,

і солодавий запах винниць,

і молодечий трунок-біль,

де дня розгойдані тарілі,

мосяжний перегуд джмелів,

твої пшеничні руки білі,

неначе шутий корч жалів,

де чорні коси на світанні

і жаром спечені уста.

Троянди пуп’янки духмяні

і вся ти — грішна і свята.

Де та западиста долина,

той приярок і те кубло,

де тріпалася лебединя,

туге ламаючи крило,

де голубів вільготні лети

і бризки райдуги в крилі.

Минуле, озовися, де ти?

На чорному проблисни тлі.

О земле втрачена, явися

бодай у зболеному сні.

І лазурово простелися,

і душу порятуй мені.


* * *
Був дощ. Була пора смеркань.

І зворохобилися душі,

і роздуми лягли в папуші,

мов листя ув осінній скруші.

Ці дні, немов зотлілі груші

на мокрій гілці існувань.

Був дощ. Була пора смеркань.

Гриміли у порожній ринві

добірні краплі, ніби сливи,

котрі падінням і щасливі,

аби в останньому пориві,

у плині самострумувань

ураз зайти за власну грань,

пірнути в смертні переливи.

Був дощ. Була пора смеркань.

І в серце увійшов неспокій

і сон обачний, неглибокий

клав звідусіль причайні кроки.

Чиїсь проносились потоки

повз правіки, століття, роки

і потерпав ти — це наскоки

щонайстрашніших із дерзань,

але допоки ще, допоки

умерлий виринай з волань.

Був дощ. І все виповідав

свою недолю і зажуру

припавши нахильці до муру

і на існовань кучугури

ще кучугури нагортав.

Був довгий дощ. І я не спав

ачи очей не міг склепити.

І думав: як то в світі жити?

Чекати, нудитися, скніти?

Усе життя, несамовитий,

ти розтриклятий розпрокляв.

То як же з долею дружити?

Несила, мабуть. Розбирав

себе по кісточках. Шукав

чи докори ачи привіти.

Бідо, не збутись твого гніту,

а де твій край? У вирві світу

не видобудеться з неслав.

І вирозумій весь наш вік —

все, що торосило дорогу.

Час навернутися до Бога,

під оберегу й осторогу?

Кажи ж — ти Господа шукав?

Був дощ. Була пора смеркань.

Чиїсь непевні силуети

снувались по стіні. Хтось шпетив

тебе, питавши, хто ти й де ти,

а перелети й недолети

не вимінили давні мети?

Ачи збагнув уже, поете,

всі жахом писані портрети

у пору самокатувань?

Був дощ. Була пора смеркань.

А дощ іде. А дощ іде,

неначе небо, що над нами,

всіма загримало громами

і ти радний уже руками

вчепитись за повітря. Снами

себе не збути. Яма ями,

в якій розводишся з світами.

І поніч облягає світ.

Вітчизно, чуєш нас? — Привіт!


* * *
Уламки вір. Уламки сподівань.

Так захаращують безмежну душу,

що, мабуть, вже не віднайтись самому.

Тороси вір. Тороси сподівань.

Міжгалактичні вибухи сердець

провисли над тобою, наче зблиски

опуклих спалахів сонцевороту

чи полиски космічних катастроф.

Це гайта-вйо і вішта-вйо весільне

раптово пригадалось на розлуці,

і я збагнув, що роки стороною

пройшли повз мене. Існував —

несправжньо,

бо й світ — несправжній весь. Куди утік?

І за котрим узгір’ям заховався?

Не віднайти — ні зрячим, ні сліпим.


* * *
Десь там, на споді пам’яті, ворушишся,

і погляду не попускаєш свого.

Забутим днем, забутим світом сушишся,

та серцю тихо мовиш: Слава Богу,

що все минуло, знебуло, пішло

пірвалося дорогою своєю.

Безкрая муко і безкрає зло,

ви обернулись радістю моєю.

Я — посеред. Між дальніх двох світів

пливе мій човен. Де не скину оком —

по праву руку — крутояр і рів,

по ліву руку — темно і глибоко.

Так мудро нас страждання піднесло

понад плавбою і понад собою,

пускай на воду зламане весло,

і стань — уже безпам’ятний — собою.


* * *
Як спогади значаться часом,

допіру пам’яті туман

скресає роками — різьбляться —

в огранні горя, мов кришталь.


Туман розвіявся. Зійшла

тяжка роса на стиглі луки.

І пахла гіркота розлуки,

блідавість любого чола.

І дві скидалися руки —

і шамотіли-шамотіли.

Щось тихе губи шелестіли,

і гримотіли лотоки

заспраглих ринв. Вода дзюрчала

у гострому, як ніж, яру.

І я збагнув: отут і вмру,

кінці утративши й начала.


* * *
В степу глухому тупу-тупу,

іржання коней, скрип підвід,

і посмутив опоніч глупу

сузір’їв бурштиновий лід.

Солопленими язиками

потвори звомплених багать

спішать постати над зірками,

як смолоскипи розпроклять.

І, випорснутий з-над оград,

натужний бурштиновий голос

снується в висі, ніби чад

офір, котрих заправив Волос

з прагнущих долі наздогад.

І височіє мінаретом,

як белебень, зболіла ніч,

цвинтарним сяєвом сторіч

вигулькуючи над вертепом.

Край віддано благоволінню

покар, надсад, наломів бід.

І надимає поніч глупу

сузір’я бурштиновий лід.
* * *
Я ще не знав, що є двійня

моїй дружині милій,

зійшла на мене маячня

по довгому знесиллі.

Направо — ти, наліво — ти,

а я — посередині.

Довкола — зрубані хрести

по рідній Батьківщині.

Моя тополе, краю мій,

вигойдуйся на волі,

притьмом пильнуючи з-під вій

синів на видноколі.

Так мудро пахне чебрецем,

і деревій сумує.

Тож навзнак — запади лицем,

нехай зело чарує.


* * *
Сяє срібне серце землі

всепекельними калюжами.

Там, у товщі, в кризі, в імлі

з голубими, як льон, руками —

Ти, Ізольда золотоко-

золотоброва

миєш підлий метал лотком —

під погребним покровом.

Над тобою круті горби,

геть розриті,

поруч тебе — німі раби,

сном окриті.

А товщею, в кризі, в імлі,

за тамбоком,

сяє срібне серце землі

скорбним оком.


* * *
Ріка життя уже тече повз мене.

І жди-не-жди, і скільки не чекай —

та оббігає течія шалена

забуту гору і забутий гай.

Окремо світ: синіє стьожка болю.

Окремо ти — зчорнілий, наче пень.

Забутий краю, я начувся вволю

твоїх жалів, твоїх плачів-пісень.

Минають роки — їх не зупинити

і ти — сторч головою — мчиш услід,

бо доля ще не закінчила спити.

Проте не згине твій козацький рід!


* * *
Від неба — тільки стягнутий гузир

і вилягла земля у жовту миску.

Довкола — ані гуку, ані писку

де той товариш, дерево чи звір?

Нема тобі нікого. Довкруги —

лише вітри з шпаркого зимносходу.

О серце тверді, звільнене од льоду,

своєї дожидаєшся черги?

Спи, спи і спи. І не колошкай дух

дрібного кедрача. Він знає жити,

щонайкоротші миті щасть ловити,

щоб перебути пору завірюх.

Бо тут життя — лише малим, кому

ніколи гнутися не набридає.

Вони грішать — і небо їм прощає

цю самоту, цю зиму, цю пітьму.


* * *
Вся сцена полетіла шкереберть,

геть антураж потрощено до біса.

Роздерта декорована завіса

і гробне тиша, віща, ніби смерть.

Ні постаті — на весь великий кін.

Хіба що порохи ширяють лячні.

А де шаліли пристрасті обачні —

вже владарює сардонічний сплін.

Король наш голий! Гетьте короля!

Скінчилася занудна дивовижа.

І Фавста невситиме чорнокнижжя

провадить на відьомські весілля.


* * *
Таке незрушне все — куди не глянь.

Немов омите вічності водою

мене лишило зі згасай-бідою,

а доокруг — болото, луки, твань.

Немає нас! Немає нас! Поглянь —

світ міниться, і мерехтить, і стогне.

Ти не розродишся, патлатий вогню?

І — спопели мене, але — нагрянь!


* * *
Прощайте — ви, чотири мури,

дві двері, грачене вікно

і ти, мовчазний і понурий

мій столе, й ти, вільготне дно

ночей тюремних. — Прощавайте!

Коло Тенара — мерехтить.

Нічні сонця, мені світайте

бодай і на коротку мить.

Там — гамір. Стіл. І чай. І друзі.

Махорки приязна дільба.

І днина на вечірнім прузі,

і вбогі радощі раба.


* * *
Мете надворі снігова пороша,

вишневе гілля торгає шибки,

заткала вікна поніч волохата,

десь голосно потріскує мороз.

А ми, накинувши на двері клямку,

сухі поліна підкладаєм в грубу

і сторожко радіємо; допоки

на дверях клямка, в серці певнота,

поліна в грубі, в філіжанці чай —

ми вдвох і вдвох і вдвох — у цілім світі,

і все нас близить, все нас єдинить.

Ти склала гострі лікті на колінах

і вгору напростовуєш долоні —

як пам’ять про небачених дітей.

О люба, час на інші вийти плеса!

Останньою цигаркою втішаючись

і гріючи долоні од вогню,

я думаю: а вже тобі не звично

отак сидіти з любою дружиною,

її плеча торкаючись плечем.

Радій, душе! Допоки хуга зла

і поки свище снігова пороша,

схиляючи на сон, ми пересидимо,

перечекаємо годину-дві —

і запливе маленька наша хижа

в високозоряну голчасту ніч.

Парує філіжанка на столі,

цитринове кружальце звеселяє

тарілочку блакитну. Тиша тиш

геть поснувала всі кутки і виходи,

а ми, вивищені Господньою долонею,

неначе відірвалися від падолу,

підносимося у надвишшя теміні

котра нас не оступить, не обранить

і не обгасить ярої свічі.
* * *
Так і живи: шукай утрачене,

наздоганяй давноминуле,

оте нечуте і небачене,

оте, що вічним сном поснуло.

Дорога долі неперейдена,

спалахуючи синім жалем,

сховалася за ожередами,

мов за Господньою скрижаллю.

Вона від тебе відвернулася

і — задаремні нарікання,

бо все ж привиділась, причулася

наснилась, мов тяжке наслання.


* * *
Той спогад: вечір, вітер і печаль

пронизливого тіла молодого,

що в двері уступилося, халат

пожбурило на спинку крісла — й тонко

пішло, пішло, пішло по смертній лінзі,

аж понад стелю жальний зойк завис.

Вікно — велике й синє. Жовті штори

приспущено недбало. Чорний стіл

іскулився. Тремтить на ньому шклянка

тонкого шкла — дзень-дзень, дзень-дзень.

Пора —

наблизитись — в тугий вогонь пірнути,



так зґрабно скутий білим свічником.

Чаруй мене, чаруй мене, чарунко

далеких берегів, куди я плавом

пливу, пливу, пливу — й не допливаю,

бо зносить часу хвиля навісна.

Лиш вечір той, і вітер, і печаль,

і ти — як грудка крику молодого,

світаєте під сонцем опівничним

і виспокоїтись не даєте.
* * *
Осики лист карозелений

тремтить на вітрі і тремтить.

Ще досвіток. Господь ще спить,

зітхає в’язень коло мене

і моторошно так кричить,

окритий сном. В вікні глухому

сліпа займається зоря.

Недоле, нишком догоряй —

і не кажи про те нікому.
* * *
Ой ти, горе голодне,

навісна Колима!

Не мине тебе жодне

із нещасть. І нема

ані душечки близько —

ні братів, ні сестер.

Сонце никає низько —

від печер до печер.

Тільки сопки горбаті,

лиш зав’юга та сніг,

тільки сни пелехаті,

од яких ти знеміг.

А далека Вітчизна,

як зигзиця, ячить

і година стогрізна

навперейми спішить.


* * *
Ти тінь. Ти притінь. Образ — на воді.

Моїх жалоб і дум моїх безсонних:

я стежу за годинником — і стрілку

все переводжу на тамтешній лад.

...Та чорна-чорна лодія гойда-

ється, вколисує і врочить.

І паверхи березові — в вікні

надії будять. Це кінця початок.

Найтяжчий, мабуть.

Кроки, кроки, кро-

мов по душі. Ти свій сливовий погляд

відводиш ген до теміні.

Пірни

у всезадуму і збавляй безчасся.



А там — кімната і ліжкá.

І — як прожектора рефлектор

велике око супокою —

сумирення — і — заждання.

Іде на милицях Оксана

золотокоса і всміха-

всміха- всміхається до тебе

із незглибимої пітьми.

Осика — хить і хить.

Поскрипує, нагляда —

враз випірне з води

і Моцарта свистить.

Вервечкою — слідом

в 15 чи 16

біленьких хусточок

ця зґрабна чорна зграйка.

В п’ятнадцять зойків спі...

Я там — на чолопку

життя свого і муки

вікую на віку

досяжної розлуки.

— Боронь же, оборонь —

сам Бог нас не боронить.

Коханий не полонить

у лодію долонь.
Паду в твоє лице

в отужене обличчя.

Білесеньке яйце —

і поминальні свічі.

Хурделиця хурде-

хурделиця хурделить.

Так м’яко сон твій стелить,

а приступитись — де?

Вишневий наш собор —

а навкруги завія,

і лебедина шия

голосить у сто горл.

І — нумо, озовись!

І — озовітесь, нумо!

Така д’окруж задума

така притома скрізь.

З Вітчизни-вітчини —

і миш ані шеберхне.

Крізь ґрати зірка меркне —

не спекатись мани.

В твій слід ступає скрізь

усевидюще око,

не надбуди, мороко,

і сам — не надбудись!

І тиша доокруж,

мов судний день надходить,

зоря зорю народить,

а де ж той ладо-муж?

Снують думок рої

котрим немає ради

(смертельні перепади!),

а сонце всевідради

всеглядно постає.

Таке — аж очі мруж! —

горить з лабрадориту

і врочить долю, скриту

у криці харалуж.
* * *
Розсотане павіття лісу

над дротом колючим зависло,

розсотаний спогад обтятий,

розсотаний Місяць і Марс,

вглядаюсь, пильную, чекаю —

та часу зімкнулися числа,

і перша минула одміна,

нова зачинається враз.

Така рівновага на сході —

аж очі викруглює подив.

Терпіння чекає команди

і раптом лунає, мов стріл,

округлений спалах страждання —

мовчи: зачинаються роди

над царством зачумлених дужань,

понад королівством могил.

Світання, мов рана розкрита,

розтулені губи скривило,

прокинулись в’язні — спросоння

гадають, зітхають, жують.

Не горнеться серце до серця,

не тулиться тіло до тіла,

бо напростувалася в вічність

давно остобісіла путь.

І дні, наче ланці чавунні —

і жодної більше одміни

бряжчить, ніби досвіток, віку

тяжкий ґудзуватий ланцюг,

миттєво збігають століття,

століттями плинуть хвилини

і кутий вмерзає до ґрунту

пристебнутий неба округ.

Гадючаться круглі дороги,

напоєні кров’ю і потом,

іскріють сніги, і самотність

уже солов’ями лящить.

Пусті сподівання — на завтра,

на згодом, на скоро, на потім —

до Божої стукаю брами,

та марне — він ще не велить!

Розсотане павіття лісу

зависло на дротом колючим,

розсотаний дух мій недужий

над дротом колючим завис,

і вже не збагнути довіку,

де степ, де дорога, де кручі

і в себе тобі не вернути:

ти в горе корінням уріс.


* * *
Для І.С.
Сто плах перейди, серцеокий,

сто плах, сто багать, сто голгоф —

а все оступають мороки

і все твій поріг зависокий,

бо світ розмінявся на кроки

причаєних над-катастроф.

Бо що застарі наші болі

над цей невидимий стобіль?

Всі вітри зійшлися у полі

і правлять тобою поволі,

і грають тобі на басолі

страшний козачок божевіль.

Зростає твій крик кострубатий

корчами оглухлих зірок,

поділено світ на квадрати,

і в душу вгризаються ґрати,

і гнів, наче дим пелехатий,

подимний збирає оброк.

До хащі озвалася хаща,

біда гомонить до біди.

Країно, ти вже розпропаща.

Куди ж ти проклала і нащо

свої відчайдушні сліди?

Заклечано землю дротами,

планету дроти оплели

і долю козачу постами,

неначе козу провели.

Сто днів душогубцями висять —

оце твій кондак і тропар!

Уже божеволіє місяць

між ультрамаринових хмар.

Я поглядом зизим шукаю

в безодні зорю золоту.

Кричу її, зву, накликаю,

а як не знайду — то зблукаю

і власні сліди замету.

З високої тверді явися!

В земному бездонні — ярій!

По людях, бідо, не по лісі

дорога твоїх веремій.

Ряхтить у вогнях телевежа —

рубінові набризки мук.

Що я вже собі не належу —

десь пугає пугач чи крук.

Над духом ізвомпленим стежа —

чота оберег вікових.

За власні заходити межі —

один путівець зо шляхів.

Коли розступилися гони —

то ти через прірву ступай,

і де ви поділись, полони?

І де він подівся — той край?


* * *
І що ж: коли немає долі,

то мовимо: ще буде нам!

Вітри заграли на басолі,

довірливо дались басам.

О сопки, зойки скам’янілі!

Біблейський знак стовпотворінь.

І як душа в одлеглім тілі —

на білому просиня тінь.

Мов дух, мов чад, мов крик скричалий,

мов стогін, вистиглий в роках.

І це усі твої причали,

піднесений в узгір’я жах?

Отут, між сімома горбами,

вода струмує потайна.

А обрій марно марить нами,

і манить хвиля навісна.


* * *
Сто чорних псів прогавкало. Сто псів.
А дощ — і дощ. Геть небо заступила

блідава мла. І виє в сотню пащ:

Пу-гу-гу-гу. Гуль-гуль. Пу-гу-гу-гу.
Ти ще — ось-ось. Допіру-но ступив

за всемежу. Старечою ходою

із костуром — іще бриниш мені

всеобрієм. І світ мені — скричалий.


Як я летів! Як нісся! Як сто крил

моїх відрослих — заважали лету.

Ку-ку-гуль-гуль-куку-пугу-пугу.

Гуль-гуль-ку-ку-пугу — перелітало

в зигзиче, шаре, голубе — гуль-гуль

і бралось смертним смерком. Пугу-гулі!

І опадали мертві солов’ї

обабіч літака — як змерзлі сльози.


Сто чорних псів прогавкало. Сто псів.
З небес. З-за хмар. З-за всіх дощів притужних,

з-за заливи. З-за чорноводдя тьми,

з-за звідти — з ляском гуркотіло долу

пугу-гу-гу. Гуль-гуль. Пугу-гу-гу.


А обрій утікав. Я надбігав

щосил моїх. Та обрій горлозгукий

пустився впрост. І струменів, як спад

крутих плачів, з морозу скрем’янілих.


Хай помине ця чаша! Але так,

як хочеш Ти. Не я. Перечекає

чи помине. Стули уста. Мороз

смертельних вінць ляга на них, мов іній.


Мій хорий орлику, мій хо-

(як ходорами, заходили

всі коридори!). Тилик-тилик —

лунає музика сліпа.

Вона причаєна. Глуха.

Гучить бо в себе. І прямує

туди, де все глухонімує

де вічна хата без верха —

чи то літує, то зимує.
Там — чорний вогнища черінь.

Зола, од суголосу сива

і тонкорука, тонкоспіва

Праматері блукає тінь.

Все-не-розкласти їй вогню

родинного — все-не-розкласти.

Пообсідали геть напасті.

О пробі! І сльозу зроню.

Бо — стерп. Увесь — лиш двійко крил

(гуль-гуль! гуль-гуль!) — щонадлітаю —

що відлечу. Не досягаю,

ще й досі вибиваюсь з сил.


Мій хорий орлику! Відкрий

зажурені заждані вічка.

Поймає — двох! — поснула річка.

Приспалих, зносить чорторий.


Два дальніх берега. Два — між.

А посередині — струмує

ріка життя. Упрост прямує

червона барка. В барці — криж.


Наглянь! Я ж здалека лечу!

Невже про те, щоб проминути?

Зболіле серце в кригу вкуте.

Стою. І свічкою свічу.

О, Боже, зглянься! Я ж лечу

з самого запотойбік-світу!

О відверни її неситу.

Стою. З усіх очей кричу.


То сон був. Тільки сон. І в нім

він зазирав за далеч дальню,

щоб запримітити нагальну

ще з відстані, аби при тім

приготуватися й зустріти —

як на нищівному віку

заповідають козаку

старі убогі заповіти.

Наглянь! Я ж здалека, з-за нурт,

з усіх розлук, з усіх безодней!

Невже спинитись ти не годний?

Метелик білий — пурх та пурх.


Два дальніх ока. І один

твій погляд — геть усе збагнулий.

Це ти? Це ти — тонкий і чулий.

Це ти? Це я, твій блудний син.

Гойднулися уста, мов весла.

І — загойдалося в човні.

А ми — невже ж уєдині?

Наблизились. А хвиля — знесла.

Мій хорий орлику! Біда

так довго-довго тріпотіла

крильми притомними. Вода

в сто тужних райдуг з крил летіла

і доля очі попустила,

і горлом кров пішла руда.


— Води, води! Скропи уста —

шеберхнули спалілі губи.

Мій хорий орлику, мій любий!

Свічу гойдала темнота.

Свіча. Сосна. І роєм птиць

примарна свінула Софія.

А мама — де? А де — Марія?

Вітчизна — де? І горілиць

упав. Зажданий мій, зажди!

Ще буде — мати і Вітчизна.

О трута, трутонька, трутизна

пече уста. Подай води.


Приспале брижилось вітрило.

Котилась темінь. І вітріло

чи об’являлося на світ.

Так довго свічку колихало

вологим зимним опахалом,

і тіні здовкруги зітхали,

і пурхали зозулі з віт.
Я, сину, вмерти маю. Вже.

Іржава заскрипіла брама —

погреб скрипів стома возами —

і заіржали коні. Же-

жеребі коні воронії

покірні шиї клонять вниз,

де пахнув небуттям рогіз

і потойбічною водою.

А чуєш? Козака несуть.

І круп коня понад горою

напризахідню вершив путь.
Червоної китайки не

надбав? — і усмішка цнотлива

ніяк зійти не може з дива.

Чи то полуда чи полива

мій погляд тьмить. Ще й як жене!

І скліли очі — на очах.

Закочувались д’горі. Тату!!!

Немає часу. Тра рушати.

Дух — обірвався — на вітрах.
І чорний отвір. Молотки

затисли серце, як в обценьки.

Тулюсь живцем усім, усеньким

живцем — до сірої щоки.

Земля посовгнулась. Пливе

розщілиною всебезодні.

Вода сточорних вод. Сьогодні

над нами небо гробове.

Пугу-гу-гу! Гуль-гуль. Пугу.

Так ясно вічність промовляє.

І смерть моя зумисне дляє,

а скорб моя — на всім бігу.


І зойком зраненим сестри,

і матірньою походою

він знак подав — за Все-бідою.

Мчи ж навперейми — до пори.


Гей на Вкраїні сонце п’є

росу добірну — випиває.

І шанталавий день блукає,

і навісний — у бубни б’є.


Останній виступ був по квітах.

Заквітчана — остання путь.

Ти чуєш? — Козака несуть.

А світ — не витих.


З усіх усюд, усіх кутків

великих кулилось сто псів.

Мене в усі ловили очі.

Хто збавив нам віка, зурочив?


І гавкало сто чорних псів.
* * *
Десять сніжнів, зо два брудні —

це і літо і зима.

Ой і роки ж замарудні,

розтриклята Колима!

Сон, робота, пиятика,

пиятика, праця, сон.

Вслід за мною — шпига пика

кряче: кара і закон!

За стодалями — Вітчизна,

перестрашене пташа.

То мій трунок і трутизна.

Нею витліла душа —

надсадилася. Несила

дочекатися кінця.

Хижа хуга світ посіла

і розбризкала сонця.


* * *
Це припізніла молодосте ти

спроваджуєш мене на дикі кручі.

Збираються над головою тучі,

відстрашливої повні ліпоти.

І я дерусь — з щовба на щовб — увись,

куди мої дороги простяглись,

куди мене веде вельможний порив,

не відаючи втоми, ні покори.

Так, як було в забутому КОЛИСЬ.

Це припізніла молодосте ти.

Це я себе вертаю — скільки змоги

зближаючись до древньої дороги,

де дерева чорніють, як хрести.
* * *
Літа блукань, надій і спроневіри

геть викривили горло голосне.

О будьте щирі, будьте тільки щирі,

бо лише так пізнаєте мене.

Довгаста стежка, по краях обгасла,

висока свічка, вигоріла геть.

Де Віфлеєм твій? Де волові ясла?

Понищені. То добре знає кметь.

Нема й не буде врубаного долу,

нема й не буде врізаних небес.

А берег віри в чорноталі скрес,

лишивши тільки воду — тьмяну й голу.

Літа блукань, тривоги і надій

ідіть собі — на всі чотири вітри.

Тримайся, кметю. Зрадні сльози витри

і осамітнений досатаній.


* * *
Ну й долечка! Прождати на життя —

і всенедочекавшися — померти!

То хто єси? Збагнув бодай тепер ти,

коли немає більше вороття

до давнього, минулого, старого?

Дарма. Ти сам — на белебні живи

і ці нестерпні дні благослови

одним ім’ям — Люципера чи Бога.


* * *
Ми втрьох сідали на човна —

дружина, я і син.

Весна гриміла голосна

в кимвали білих днин.

Болюча, до нестерпу синь

небес, пацьорки віт —

з добра аж жовті — цілий світ:

дінь-дон, дінь-дон, дінь-дінь.

Шалена зелень облягла

сліпе тепло ковбань.

Ти, земле, — човен без весла

над плесами кохань.

Так пливемо в ковчезі ми

за паводком століть,

і пишна сяє при кормі

бузково-яра віть.

Світилося, мов цуценя,

малесеньке хлопча.

Дружина-ладо навмання

зорила, як дівча.

А я, неначе Саваоф,

бив веслами рогіз,

тулив до себе їх обох

і не встидався сліз.

Бо серце стало на порі,

бо шалом пойнялось.

Тож віддавайся щедрій грі:

життя тобі — вдалось!

Забута пам’яте, це ти?

Спасибі, що згадав,

аби в годину самоти

скорботу гамував —

дарами спогадів і снів,

дарами прочувань,

щоб так довіку — плив і плив

над плесами кохань.


* * *
Світ повен милих таємниць,

а як дитині — то й казкових.

Гаї, переліски, діброви —

й Рахнівка. Падай, падай ниць.

Там, у долині, ув імлі

вона парує, мов хлібина

допіру з печі. Україно,

ти радощі мої й жалі,

моя Вітчизно пресвята!

Мої дитячі ярі дзвони

і гомін цей многоколонний,

і млин — подобою хреста.

А скільки тут снувалось мрій

моїх батьків, молодших мене.

Тут кожна стежка є священна,

як тужно пахне деревій!

Ми поминали Борсуки,

йдучи із Зятківець. Куріло

пораннє сонце. Ледве мріли

біль-білі радісні хатки.

І я до тебе надбігав

і потерпав, щоб сонмом видив

себе по вуха був не видав,

щоб дивен-сон цей не розтав.

І невпізнанний був такий

мій шлях до себе. Повертання

в своє село, своє чекання.

Гай, сине, сине, сине мій!


* * *
Золотіла осінь лісова

в кроні грабів і в дубів громадді.

І душа озвалася жива

в чорному осклілому свічадді.

І душа розкрилася жива,

і червоним золотом горіла.

Давні пригадалися слова —

ті слова, котрих ти так хотіла.

Як серця гуділи в трубежі

і уста затамували муку.

О не заступати б нам межі

і в розпуці не ломити руки.

Золото кохання криє сніг.

Де-не-де лиш пнів чорніють близни.

І до тебе, як до материзни,

не знайти утрачених доріг.


* * *
Літня спека. Порох. І пісок

перегрітий обпікає п’яти.

На ґарґошах мій сидить синок,

шию обхопили рученята.

За плечима аж рипить рюкзак

у руках авоська і валіза.

Тільки ти у долі не жебрак

і тебе не з’їсть грошова криза.

Хай лишилось жити два-три дні,

хай останній вибуде поранок,

а перед очима рідний ґанок,

рідний край у рідній стороні,

де ледь-ледь зіпершись до воріт

віща мати, ніби синя птиця

виглядає, світиться, святиться

і журливий шле тобі привіт.

Як її чекання береже

від притоми і від спроневіри!

Щирі, ми пробудем завжди щирі.

І невже не зможемо? Невже?


* * *
Клади сліпий свій крок межи проваль.

Утраченого тіла довгі тіні

сотаються, мов жили, з правіків —

неначе знаки певності, що роки

не знищили душі твоєї впень.

Клади сліпий свій крок. Хай до ноги

тобі лягає кордубатий простір,

хай навертає те, чого ні око

твоє не вгледить, ані вловить слух.

Клади сліпий свій крок.

Почезлий світе,

ти з’явишся, повернешся мені,

коли я перейду пустелю мертву

чи вмру — і галактична рівнина

народиться з кісток моїх залізних,

з моїх залізних спроневір і верст.

Клади сліпий свій крок. Материками,

морями і безоднями ступай,

вельможно нахилившись над проваллям,

шукай підпори в вірі! Не знайдеш —

то стрімголов посовгнешся в безодню

і пропадеш. Клади сліпий свій крок.

Народжені з мовчання словеса

вертають до мовчання. Тільки кроки

подвигнуть наперед твою ходу,

а вихолодять серце — то й зогріють,

а вимертвивши — разом одживлять.

Клади сліпий свій крок. Летять, як кулі,

спогадування проминулих літ.

Лише не наразись на них душею,

бо убиваючи, вони живуть.

Хай буде пóхід твій благословен,

що, одмінивши смерть, тримає вічність

на вістрі болю, пам’яті й жадання.

Хай уводносталь він злютує їх

і ознаймує твій затятий порив.

Тож за межу стопу свою занось

і не спиняй свій божевільний виступ.


* * *
Коли я роки перебуду

і не задубну по снігах,

і донесу свою маруду

комусь на докір чи на страх —

чи ти в мені впізнаєш мужа?

Чи батька розпізнаєш ти?

Чи вам здадуться забайдужі

моїх зотлілих доль хрести?

Чи, може, заголосять руки

і заламаються уста,

і не впізнається з-за муки

твоя небесна ліпота?

Ти, краю мій, мене впізнаєш?

Признаєш сина у мені,

котрого любиш і караєш,

і спопеляєш на вогні?


* * *
Обсіли душу що напасті

що нарікання що жалі.

Кажи — пізнав життя у щасті?

Тепер пізнай його у злі!

Вельможно виростає простір,

і нескінченний ти єси.

Одцвів у Видубичах жостір,

і давні вщухли голоси.

Тієї стежки — не походиш.

Пекельне коло миготить.

А ти все бродиш, колобродиш,

бо ані вмерти, ані жить.


* * *
Упізнавай, самотносте, мене.

Навчи ждання бездонного, як вічність.

Навчи терпіння довгого, мов сон

небіжчика. І напусти на мене

покору довгу. Світ крутоберегий

убгався в темну камеру тісну,

де тісно думати, а ще тісніше

сподіятися. О, яке бездонне

оце, прорите горем, забуття!
* * *
Ти сам? Напризволяще? Тож існуй.

Збагни, що біди вічності не знають.

Вони з тобою разом почезають.

Тож білий світ за це благовістуй.

І порадій, що близиться спочин

твоїх веселих і сумних годин.

Прослалася дорога неозора

і в межиплетиві нових доріг

все, що згубив ти, все, що приберіг,

благословить будучина прозора.


* * *
Тріпочуться троянди, мов живі,

обтяжені дощем, шаріють з ранку.

Вертай до хати, вилюби коханку

і обцілуй — від ніг до голови.

Про все забудь, коли з її долонь

спиватимеш молозиво кохання.

Тріпочуться троянди спередрання

і спить, як породілля, оболонь.


* * *
Поснули люди — щедра тьма

просторить сон високий.

Нікого довкруги нема,

лише Господні кроки.

Він походжає по світах,

готує день майбутній,

і назначає по зірках

молитви, ледве чутні.

О спіте, спіте! Передсвіт

заллє прозрілі шиби,

і сонце піднесе в зеніт

сон нашої колиби.


* * *
Мені наснився тихий сад,

роса, шпориш по стежці.

Юшить вода — три дні підряд,

по грядці, мов мережці.

До шиб припала чорна віть —

набрякла, одвологла.

Оце ж бо й є: життя прожить,

пильнуючи порога.

Сховались яблуні в собі,

порічки, сиззю криті,

зелені віти — голубі,

дощами перемиті.

І вечір ника тишкома

надовкруги блукає —

ні друга поблизу нема,

ні подруги немає.

Але ворожить тихий сад,

що він тобі за друга,

котрого кілька днів підряд

не попускає туга.


* * *
Світанням явлена діброва

заговорила кольорово.

Дороги — ніби леза шпаг,

залив вогнем — Господь чи маг?

А що то за похмурі тіні

тріпочуть на озерній сині?

І де твоя промежи них,

котрою ти повільно стих?

Оця найперша, ледь помітна,

така убога і маркітна?

Чи друга, як рілля масна,

така сумна і голосна?

Чи третя, що набрала моці,

і, дійшла, має щось на оці,

бо ранком явлена діброва

заговорила кольорово?


* * *
Кажи, акторе, де твої лаштунки?

Бо роль твоя скінчилась. Де ж твій кін?

У кілька рук несуть тобі дарунки

високі біди — про живий загин.

Кажи, акторе, що то за вистава,

котра вганяє нас, неначе цвях,

у чорну твердь? Що починала слава,

те довершив усевельможний жах.

Кажи, акторе, що то за прокляття —

поезія, найбільша із оман,

котра бере нас у любовний бран

і вергає потому на розп’яття?


* * *
Ти ще живий, та на самому споді

пригашеного попелу. Дотлівши,

збагнув цю небезпеку життьових

високих промислів душі і тіла?

А не збагнув? І не збагнеш — повік?

То задарма. І шкода бо. Під сподом

пригашеного попелу так ясно

хоч недоречно мислиться. Душа

пускається на всі чотири вітри,

як кінь, котрий урвав свою припону.

Кажи — ти ще живий? Невже — живий?

Ясним шарієш спалахом? Видніше,

усе видніше стало надовкола,

і світ тебе сліпить.


* * *
Моя кохана, ластівко, жоно!

Тобою сню — палкіше, ніж донині

тебе кохав. Щоночі і щоднини

ввижається притьмарене вікно,

в якому ти бриниш, немов бджола —

прижурена, олітнена, пахуча.

Аж дибиться бажань нестерпна круча —

пади — сторч головою, дубала

у діл у незглибимий. Скільки сну —

і скільки Бог відміряв нам години

лечу — на білі руки лебедині,

а потерпаю — мабуть, промину.


* * *
Не квиль, нічна душе! Даремні зойки.

І ти зажуро серця не труї.

Довкола світ — безгубий і безокий.

І в ньому дні. І в ньому сни мої.

Давно відгородився я від нього,

давно збагнув, що пруття заборон

кувалися благою дланню Бога,

і що твоє життя — велебний сон,

де тільки й того — мариться, верзеться,

сподіється і віриться. І вже.

А той, на небеси, — із нас сміється.

Він убиває, наче береже.


* * *
Моє ім’я, зникай. А тіло — чезни.

І ти, душе, віддайся німоті.

Дивись, як остюками йдуть довжезні

високі тіні по твоїм житті.

Дивись, як низько небо напливає,

як високо знялась твоя земля.

Дивись, як ясно час твій почезає,

і як гряде безчасся звіддаля.

Дивись і жди високого зрідніння

душі і тіла, неба і землі,

як на пругкому піднесе крилі

тебе Вітчизна до вижин прозріння.


* * *
Яке жорстоке ти, пізнання

дороги трачених доріг.

Хай увірвалось існування.

Хай дух притомлений знеміг.

Хай видива подаленіли

на чорній, як смола, воді.

Та ми жили, немов любили,

і вік пробудем молоді.


* * *
Сховались голубі гаї

за бурими горбами.

Є сто шляхів — і всі мої.

Піду стома шляхами.

Нехай для тебе суть твоя

пробуде невідома.

Хай віддає нас течія

і доброму і злому.

Поневажай свої жалі,

допоки серце зріє,

допоки на твоїм чолі

твоя зоря шаріє.


* * *
Я горілиць до неба ліг —

що синє, що зелене!

По клумбі вітер перебіг

і кумельгом до мене.

Запахло квітами мені,

криницею живою

і скалком сонця на стіні,

і щедрою весною.

Немов ласкаве котеня

до мене він тулився,

до мого щастя навмання

зухвалий прилучився.

І я у нього перейшов,

він перейшов у мене,

і напинався неба шовк,

як знамено священне.


* * *
І сто подоб нуртується. Душа

струмує, мов осіння чорна хвиля.

Лиш тужне жебоніння без зусилля

а плес — ані вітрець не зворуша.

Сядь коло берега. Під сосни сядь

і виглядай себе, іще до ери.

Кошлатиться душа, немов пантера —

таж ось вона, твоя містична падь,

якою тільки в світі ти й живеш,

якою тільки ти себе й чекаєш.

Хоч де ти? Хто ти? Що ти? Сам не знаєш

і в ста відбитках образ пізнаєш.


* * *
Про що ти мрієш, сину мій, свої

щасливі очі долу попустивши?

Що незбагненний світ лежить довкола

і вабить таємницею? Про те,

що там, де стіл просвічує між збитих

невиструганих дощок, там чатує

на тебе журна радість існування

і нескінченні обрії надій?

Про що ти мрієш, сину мій, голівку

підперши ручкою? Така задума,

така відрада на твоїх устах,

таке блаженство на пухнастих лицях

збігає до ямок. О безберега

розлуко, не души мене, не тни

скривавленого серця! Стільки років

і стільки днів між нами височіє,

мов мури, взяті в шлаковий кожух.

А я вже сходами повільно сходжу

у підземелля. Досить. Не волай,

зрадлива пам’яте. Повільно сходжу,

не озираючись. І тільки плечі

аж трусяться, мов крила. Задарма.

І — задарма. Бо не злетиш на крилах

пругких ридань...


* * *
Моє життя, мій Києве, прощай!

Прости мені оцю тяжку розлуку.

І — до побачення! Подай же руку

і витиши мою смертельну муку,

і твердості в убоге серце дай.

Дай віри, Києве! Моє життя!

Білоколонний, ти наснився ніби,

як вітражів багатобарвні шиби.

Мені пішла дорога без пуття

кудись у прірву, в смертну чорноту,

де сонце ледь ворушиться на споді.

Та виростає у красі і вроді

крилатий птах, що клякне на льоту.
* * *
Так і живи: шукай утрачене,

наздоганяй давноминуле,

оте нечуте і небачене,

оте, що вічним сном поснуло.

Дорога долі неперейдена,

вилискуючи синім жалем,

сховалася за ожередами,

як за Господньою скрижаллю.

Життя від тебе відвернулося

і задаремні нарікання.

Що мав — привиділось, причулося,

на всенезустріч, всепрощання.


* * *
Усезростає надовкола світ —

і всемаліє мій маленький простір,

і все тужавіє, чорніє, твердне,

аж скоро спалахне од чорноти

і мовчазної туги. Подаліло

твоє життя, з якого ти уплав

пустився в чорноводдя днів наступних,

де ані тобі вітру, ані хвилі,

де ані сонця, місяця, зорі.

Загорнутий у летаргічний сон,

пливи у нікуди, аж доки сили

тебе напризволяще не покинуть

у безберегих дóсвітніх світах.
* * *
Десь цвіте Софія, мов бузок,

десь над нею вічний травень має,

десь там поруч мева походжає,

і сумний у меви кожен крок.

З пралісу виходить дивен звір,

досвіт-сонця рикає натужно,

стало меві жити осоружно,

бо розтав зелено-синій мир

той, що ліг на душу спередліт.

З кожним днем глухішає сопілка,

вижовкає калинова гілка,

і немилий меві білий світ.


* * *
Десь музика лунає — мов з-під криги

червона цівка б’ється. І струмок

дзюрчить, не відаючи жебоніння,

воно ж відлунює надовкруги.

Світ облягає зоряна і зимна

велика ніч. Голчасті, криті снігом,

отерплі сосни, знявшись до небес,

тріпочуть глицею: на них спадає

червоно-ярий зоряний пісок.

Десь музика лунає. Чорні ріллі,

масною борозною рине кров,

а гола жінка, взявши жменю жита,

спішить обсіяти весь довгий лан.

Десь музика лунає. Знову степ,

укритий снігом. І чиїсь порожні

ступні, прокладені коли — хто знає,

аж сині на осонні. Угорі

червонокриле вороння тріпоче,

не рушачи із місця. Десь бринить

мелодія, мов чорна кров із вен,

а тіло задубіло вже. В зеніті,

над безгомінням, сонце аж кричить.

Десь музика лунає. Молодик,

а верхи нього — дідько. Візьме маківку,

розлущить, щоб просипати на діл

лискуче чорне сім’я. Але те,

хоч просипається, та не спадає

до втраченого долу. Десь бринить

мелодія. І знелюднілий простір

шорошиться, лиш вуха не знайде,

аби почути. Десь палає ватра,

ледь видна з високості. Довкруги —

ані душі — за свідка.
* * *
Живи у душах інших, як вампір.

Бо вже давно немає в тебе тіла.

Таким бо таланом нагородила

тебе земля і ввесь відьомський клір.

В цій порожнечі долі — твій зупин.

Це смерть твоя, голодна існуванням.

Живи ж у ній. Живи своїм конанням

і нескінченністю оцих годин,

подоланий і вигублений ними,

бо ти віднині їхній брат єси.

Відбитих душ відбитої краси

тепер шукай очима навісними.


* * *
Трать, трать і трать, аби вернути жаль,

аби вернулось прагнення тягнути

візок життя — ці обов’язки й скрути,

що наче дразки, стрягнуть між проваль

твоїх грудей розверстих. Трать і трать,

спадай, спускайся нижче, нижче, нижче,

де стогне магма, де лютує хвища,

де язики геєнни лопотять.

Трать, трать і трать. До самопочезань

наближся, навіжений, щоб при сконі

дві молитовні довжити долоні

над цю югу і віхолу і хлань.

Щоб там, де обрій оплели дороги,

уздріти царств понадземні відроги.


* * *
Де ти — збагнув? Таж на самому споді

і навіть нижче. Отже, опадай —

і тільки там і тільки там шукай

самого себе — в чистоті і вроді.

Дарма, що опинився в колоброді —

ти колобродами поневажай,

допоки не розчинишся в природі

не скажеш: єсм твій пожаданий край.

Не скажеш, що усе тоте — моє,

не скажеш, що увесь ти є невласний.

Тепер пробудь, о світе мій, прекрасний,

твоя година світла настає.

Колись у ній, в просвітлій тій годині

ти доживеш усе, що губиш нині.


* * *
Усе — як треба. Все іде, як треба.

І не покутуй бо чужі гріхи,

що стали ніби власні. Все, що в тебе,

з тобою і пробуде. І верхи

твоїх дерев попустять ще пагіння,

зчорнілі пальці барва одживить.

І ще діждешся щедрого насіння,

коли, померлий, знов захочеш жить,

аби пройти дорогами старими

і віднайти усі старі шляхи,

де молодість, загублена між ними,

покутує усеземні гріхи.


* * *
І ось вона, утрата всіх жалів:

ні матері, ні батька, ні дружини.

Долучений до власної руїни

геть душу об уламки обсаднив.

І так живу, мов непотрібний пес,

давно одбіглий власної домівки,

що все собі не віднайде криївки

од спогадів, од сонця, од небес

і од самого себе. Ні жадання,

ні розпачу, ні гніву, ні надій.

Отак: живи — і скній, живи — і скній

і як дійдеш самопереростання,

і як збагнеш: ти власна жертва й кат,

тоді збагнеш і смерть, як припадання

до обрію, як трату всіх утрат.
* * *
Свічадо ночі вабить лячний погляд

і забиває дух, і тіло клякне

зухвалого діяння на межі.

Та невідомінь, чорна плівка посмерку

вертає відчуття себе самого,

і світ вимірюється тільки спином,

що забаряє смертну мить чинінь.

Та вже — свічадо ночі надить душу

і приневолює до себе. Всесвіт

існує за запоною страшною,

бо, необачний, ногу ти заніс.

І ось він, крок. І ось він, другий. Третій,

мов у безодню. Сивіє волосся,

немов горить волосся. Ти живий

передчуттям раптового. Дорога

так круто уривається. Провалля —

мов гумове: то довшає, то ніби

скорочується, зглянувшись на мить.

Оце падіння, довге і надсадне,

ця вертикаль кінця, оцей трубіж

ізвомпленого серця нас підносить

над власне тіло. Ця розлука душ —

одна загасла, друга спалахнула

(лиш не твоя, бо смертна павза вже

обтяла зароділу душекрону),

оця утеча геть за себекрай —

то ніби виснений в дитинстві сон,

що окошився на тобі, зв’язавши

всі знані припочатки й прикінці.
* * *
Звільнися од чекання. Задарма.

Ще буде все — і прогріх, і покута,

іще спізнаєш: є недоля люта

і анічого більше вже нема.

Звільнися од чекання. Задарма.

Ще буде все — і довгі ночі й дні,

і довга путь — ні скону, ні спочину,

коли, здається, краще в домовину,

аніж у чужинецькій чужині.

Ще буде все — і довгі ночі й дні.

Ще буде все — і слава і ганьба.

Ще будуть милі зустрічі й прощання,

ще буде і народження й конання,

як грає в ринві голосна журба.

Лише — не потурай. Дивись в оба

(ще буде все — і слава, і ганьба).

Дарма іти. І ждати — задарма.

Голодним серцем долі виглядати.

Навчайся тратити. Не треба брати

того, що за замками сімома.

Ідеш — і йди. Спинився — то постій.

Конаєш — то конай. А все немудре!

А вже як віра опаде, мов пудра —

тоді і мертвим заздро порадій.

Бо тільки так. І так. І тільки так

доходять свого духу. Мертвий спокій

лежить на всьому. Тож ступай, допоки

ти є даритель, а не є жебрак,

що Бога кличе в поміч. Все приймай,

що на роду писалося твоєму,

додавши серцю вікового щему.

Коли ж життя тобою грає — грай!


* * *
Коли ти за шелом’янем, коли ти

зайшла за край розлук, за край жалів,

нахвиливши на душу біле літепло

оцих студентських молодечих днів,

котрі в юнацтві пахнуть молоком

парним, туманним, доєним допіру,

коли ти заховалась за горбом

непам’яті, пускаючись на віру

своїх очей, своїх монгольськи-зляканих,

сливових, довгуватих, як мигдаль.

Від краю серця — зорана рілля

від краю — чорна. Висивіла — далі.

Коли ти там, за віхолою пам’яті,

на віддалі голодної жаги

мені вертаєш дні нерозпочаті,

де стільки сонця, цвіту і юги.

Коли ти тут, бо стільки я прождав,

щоб ти з душі, мов річка, заструміла

і переспраглу душу окропила

цілющим духом призабутих трав

і врун потоптаних, де вперше знагла

збагнув я те, чого не зрозуміть

мені й подосі, те, що ще струмить

отим предовгим, як журба, волоссям.

Коли ти ось — на всі на правіки

зі мною разом. Щоб довіки-віку

стражденному ти уклонявся лику.

Там дні твої і мрії і гадки.

І де ти — ждеш — кого? Кленеш — кого?

Кому оповідаєш, як кигиче

дитя під серцем в тебе? Не накличе

його волання спитого мого

забутого за віхолою пам’яті

за кучугурами снігів і літ

із зашпорами серця. Брості павіті

мене в дивнúй спроваджують політ.


* * *
Отут, край зеленого моря,

де стелиться дим пелехатий,

де гони горять тамбережні

і колеться дня малахіт,

чекаю своєї утечі,

відваги, немов самострати,

округлим бовваном замрівся

упень заворожений світ.

Це втома. Це спокій. Це вічність,

котрих помінити не можна

на добре прокурені ночі,

на кострища чорних мотузь.

Вельможне моє безголов’я!

Моя безнадіє вельможна!

Тепер я ваш бранець одвічний.

Я ваш. І навіки. Клянусь.

Звабливо жита іще грають

спижево-зеленим охвиллям.

Тужавій, бо час. Бо планета

вкривається золотом піль.

Троюдо, розрадо непевна,

моє вікодавнє тройзілля,

тебе недопити. Прощай же

геть осиротілий мій біль.


* * *
Усі шляхи — від себе. Повертай

тепер назад, пізнавши окрай серця,

де на студенім вітрі задубіла

скричала і розкудлана душа.

Тепер вертай назад. Оборонися

від чорного прокляття борозни,

що розорала серце і надвоє

промежувала твій округлий сон.

Тепер вертай назад. Нема ні ночі,

ні дня тобі немає. Посеред

гніздися, наче біль, котрий рятує

від туги, воздоймаючи. Шляхи

усі — від тебе. Там поляж кістками

і жди подорожнього. Сиза тирса

прошелестить над ним, немов сайгак.

І вітер пробіжить. І синя чайка

кричатиме, запрагши відволодати

і степ, і сонце, й вітер, і тебе,

полеглого кістками. Хай дзвіночки

тобі подзвінне справлять по весні.


* * *
Похмурий досвіток чи пітьма дня,

по той бік муру гуркотять машини,

вдивляюсь із живої домовини

туди, де розкошує маячня

моїх далеких недобутих марень

в калейдоскопі радоще-жалів

над вежею стожальної покари,

стрілою давніх і незбутніх снів,

що споєна отруйним соком світла

і мерехтить, мов алкоголь терпінь,

підноситься душа моя розквітла,

запрагла йти у всезнищенну синь.

Яка це ера? І яка пора?

Один, чекавши судної години,

вслухаюсь із живої домовини,

як галасує щедра дітвора.


Каталог: authors -> Stus Vasyl
authors -> Товаришки оповідання І
authors -> Навчальний посібник для студентів сільськогосподарських вузів економічних спеціальностей львів видавництво «світ» 1995 ббк 65. 28я73 4-46
authors -> 1. Частина Інтелект у цілому. С. 5 Частина Мислення й вирішення проблем
authors -> І. О. Кочергін кандидат історичних наук, доцент кафедри історії та політичної теорії Національного гірничого університету Друкується за рішенням Науково-методичної ради Дніпропетров­ського історичного музею від 12 с
authors -> Одеський національний університет імені І.І. Мечникова
authors -> Рецензенти Білик Б. І. доктор історичних наук, професор Бризгалов І. В
authors -> 1. психологія як наука І навчальна дисципліна
authors -> Від матки до альцгеймера
Stus Vasyl -> Веселий цвинтар


Поділіться з Вашими друзьями:
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   13


База даних захищена авторським правом ©uchika.in.ua 2019
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка