Палімпсести благословляю твою сваволю дорого долі, дорого болю! У новій збірці — вірші, написані між 1971-77 роками. В ній — мої болі й радощі, мрії й передуми, спогади й сніння, образки життя. Частина перша



Сторінка7/13
Дата конвертації11.03.2019
Розмір4,56 Mb.
1   2   3   4   5   6   7   8   9   10   ...   13

СЛОВО
Оте хистке, ледь виджене, котре

назвало нас і темінь означило,

сягнувши споду, глибше суть бере,

аби вона повік його корила,

щоб набухали жалем бинди вен

і червоніли згагою завзяття,

аби збагнув, чий вік немов прокляття,

що він отим прокляттям і блажен.


* * *
Я там стояв на кручі між стовбурів дзвінких,

рожеві тьмили тучі мій осіянний лик.

Між небом і землею червоно-чорний птах

самотністю своєю знакує віщий шлях.

Мідяногорлим гласом сосновий мрів орган.

Красо моя, окрасо, бери мене у бран.

Чи порабуй і д’горі навіки вознеси,

чи загуби в покорі, чи в радості спаси.

І став я доростати до радісних небес,

пройшов, як тінь, крізь ґрати, і згинувши воскрес.


* * *
Налетіли голуби червоні,

позлітались білі голуби

і обсівши плечі і долоні,

губи виціловують тобі.

Ліпота благого супокою

і відрада світлої душі.

Голубине небо над тобою —

не торкай його, не воруши.

Хай лопочуть голубині крила,

хай пороша сонця мерехтить,

бо земля, котра нас породила,

вікувати в святості велить.

Скоро-скоро голуби як друзі,

донесуть до тебе дух небес,

бризки сяйва на вечірнім прузі

і любов, котрою світ воскрес.

Геть обдавши тінню голубою,

хвилею нагірнього тепла,

попливла земля попід тобою,

без вітрил, керма і без весла.


* * *
Там, де надріччя, біле од пісків

змаячене дніпровою сагою,

де тільки верболіз, і ніч, і ти,

а більше ні душі — тримавши вудку,

снував я довгу думу. Передсвіт

ледь мерехтів над кручею. Кричало

якесь маленьке немічне пташа,

і земснаряд зненацька заливався

високим зойком двох своїх сирен.

Там я збагнув себе і світ і час

і моторошно стало. По раптовій

одміні мого погляду здалось,

що це не я живу, а хтось, до мене

іще народжений, був уступився

і дух забив і душу геть обліг,

що, призвичаєний до нього змалку,

я й не пізнав себе, бо ж і не був

самим собою. Мов брати сіамські,

ми уводносталь з ним і живемо.
* * *
Так явно світ тобі належать став,

що вражений дарованим багатством

оцього дня, відчув, як святотатство:

блукати лісом, гонами отав,

топтати ряст, аби спізнати в горі

наближення своїх гріховних прав.

Рушай вперед! І добротою хорий

розтань росою димною між трав.


* * *
Від самоти і довгого чекання

я вже, здається, скоро посвічусь.

Жду день при дні, та, мабуть, не діждусь

благословенного всепереймання

життя і смерти, щастя і біди,

розлуки й зустрічі, пітьми і світла.

Тож вишепочи спрагло, як молитву,

перейдені і втрачені сліди,

щоб видалося давнє тихим сном

і мерехтінням вічного жадання.

Тороси безберегого чекання

громадяться, як скирти, за вікном.


* * *
Напростувався мій останній шлях:

збігає, як вода, за течією.

Тож полишайся з думою своєю

напризволяще. Ось він, смертний жах.

Із долею ти досі на ножах?

Ще бідкаєшся власною межею?

І — задарма. Бо ти єси — за нею,

де їжаком накублився твій страх.

І там, де був, здається, білий світ,

зависнув дим, сховавши порожнечі.

Що близилось, запрагло знов утечі

і самопочезання. А предтечі

бредуть, зарошені у власну кров і піт.
* * *
Затихло. Смеркло. А по хаті

птахи літають пелехаті

птахи літають пелехаті

осклілу крешуть самоту

і я вивищуюсь росту

але не піддаюся втраті.

Птахи літають пелехаті

осклілу крешуть самоту.

Електролампа спить. Пітьма

розсипалася по підлозі

в усій непевності й погрозі

і вже нема надії в Бозі

і ні душі довкруг нема.

Лиш ти. Як перст. Один в кімнаті

і п’ятий не знайдеш куток

за маячнею, бо по хаті

птахи літають пелехаті

мов душі, тугою протяті

коли життя нерозпочаті

перепиняють лячний крок.


* * *
Кому жити, а кому не жити —

тільки серце трудити своє.

Не шукай дороги, посполитий,

тішся тою, що Господь дає.

Бо живі не обирають щастя,

але горе обирає нас.

Дякую, мій Боже, за напасті.

Хай пробуде славен віщий глас,

що не дав нам тиші кам’яної,

кам’яного спокою не дав,

але поділивши нас надвоє

єдинитися зобов’язав.

Через смерть вертай до існування,

через муку до блаженства йди

віща повінь самопочезання

донесе нас в весі й городи.


* * *
Неначе гуси, відлітають роки

і спогади. Ні шурхоту, ні крику,

і тільки голубий повнявий жаль

волочиться услід. І лячне сонце

ховається за чорними борами.

Осклілий день, кінця ані початку

не знаючи, спинився в вижиданні,

аби збагнути — це ява чи сон.

А спогади біжать, а довгі роки

спливають, наче гуси в високості,

а той, на белебні, напризволяще

покинутий — за поглядом подався

услід, бо потерпає, що відстане

і згубиться в пустелі ...


* * *
А ти все мовчиш і мовчиш і мовчиш.

Ні вістки про тебе, ні чутки, ні гадки,

все так би, неначе життю ані вадки

(знова, нарікаєш? Їй-богу, облиш).

Утішся — недолею. Тим себе тіш,

що більше не буде ні стежки, ні кладки,

що ти припочаток усіх припочатків

(знова нарікаєш? Не треба, облиш!).

Це злигодні довгі, а буде ще гірш,

1Оці роздуми чорні, ці корчі, ці крадки,

ці несусвітенні дива і загадки.

(Та цур твоїм докорам. Досить. Облиш).

Ярій же, як свічка, згорьований вірш,

беруть нас чорти і почвари і лядки,

від щастя від трясця втікай без оглядки,

бо буде ще гірше, і гірше, і гірш.

Навіщо ж ти Господа-Бога гнівиш?

Хіба? Та ж за Бога — ніякої згадки.

Пограй самотою із горем у ладки

і з тим накеровуй крило до узвиш.

Хоч ти все мовчиш і мовчиш і мовчиш,

хоч досі од тебе ні вістки, ні гадки,

ані тобі пам’яті, брате мій, братку —

гріши, як грішив. І гріши, як грішиш.


* * *
Одна червона скеля,

а друга скеля — чорна,

і корчиться між ними

горизонтальний крик,

по вижовклій пустелі

змія повзе проворна

і висуває хтивий

роздвоєний язик.

Глухі судоми болю

посовгнулись, як брили,

їх рунтають оргазми

ізвомплених бажань.

Пізнай свою недолю,

як тіні оступили.

Гниє життя. Міазми

його хлипкі, як хлань

напівпомітних жестів

і корчів непомітних

і довжених агоній

і витерплих терпінь.

Ані ганьби, ні честі

між чорних пащ неситих,

підпалені комоні

згубили власну тінь.

Одна червона скеля.

А друга скеля — чорна.

Над ними сизь небесна,

уся, як смерть, бліда.

Усесвіту пустеля

небавом нас огорне,

і мертва не воскресне

всемолода біда.

ПАРАЛЕЛЬНІ РЕДАКЦІЇ “ПАЛІМПСЕСТІВ“
* * *

Звелася длань Господня

і кетяг піднесла

над зорі великодні

без ліку і числа.

Ця синь зазолотіла,

це золото сумне,

пірвавши душу з тіла,

об’яснили мене.
Зима. І сніг. І вітер.

Співучий хрипне дріт,

а Бог вам сльози витер

щоб чудували світ


Не бачить і не чує

Господь нас — ані-ні,

і кругло кров шумує,

пролита в чужині.


Це мерехтіння Бога

убралось в паморозь.

Як болю світового

це ґроно обпилось:

на кроки вартового

життя нам важить хтось.


Так яро понад синню

так кругло ронить кров

Господньому волінню

то благісний покров.


Голосить снігавиця

співучий хрипне дріт,

а світ нехай святиться,

нехай святиться світ.


* * *

[А]

У порожній кімнаті

біла, ніби стіна,

притомившись чекати,

спить самотня жона.

Геть зробилась недужа —

вісімнадцятий день

ані вістки од мужа,

ані-ані телень.

Мій соколе, на кого

ти мене полишив

проти ворога злого,

проти жальних огнів,

проти відьми-притуги

при дрібних діточках:

ні дружини ні друга

тільки морок і жах.

Ще ж на тебе не встигла

надивитись жона:

Д[онна] Л[ітта] застигла

в синій проймі вікна.

Мій соколе обтятий,

в ту гостину, де ти,

ні людей напитати,

ні дороги знайти.

Наїжачились тіні,

дзвонять німби ікон,.

і росте голосіння

з-за соснових ослон.

За тобою, коханий,

очі видивила,

ніби кінь на аркані,

світ стає дубала.
* * *

[Б]

У порожній кімнаті

біла, ніби стіна,

притомившись чекати,

спить самотня жона.

Геть зробилась недужа:

сто п’ятнадцятий день

ані чутки від мужа,

ані-ані телень.

Мій соколе обтятий,

в ту гостину, де ти,

ні тропи напитати,

ні дороги знайти.

Серце вірити хоче:

ти був справді. Ні, ні —

не привидівся зночі,

не приснився мені.

Серце вірити мусить:

наші — вернуть літа,

з серця тугу обтрусить

мить єднання свята.

Відмолодить, осяє

і в вогонь поведе...

Як мана сновигає,

ніби мертвого жде.
* * *
Посоловів од співу сад

од солов’їв і од надсад,

і від самотньої свічі,

і від тяжких зірок вночі.

Від саду місяць горовий

не в силі одвести брови.

Як вщухле світло, сяють вишні

опонічні. Допіру лив

високий дощ. І всі невтішні

мої передуми будив.

Я двері прочинив з веранди,

де кострубатий вертоград

отак незґрабно і невлад

пильнує перший сон троянди.

Свіча затріпотіла — й світло,

мов голуба, пустила в лет

там, де настурція розквітла

барвистий почала бенкет.

Диміють ружі. З того раю

радів я, згублений в світах

коли по звомплених зірках

сам і смеркаю і світаю,

і світло випурхнуло птахом

і розплатало два крила

над білим сном під чорним дахом

і первопрорістю зела.

Вглядайся в ніч — у два світання

в ці потривожені вогні,

нехай душа на однині

своє спізнає чудування.

Не знай, коли вона розпукла,

не стеж, як листя облетить.

Бо є святе невміння жить —

для радості і для докуки,

і світло, як вода з криниці,

на віти порснуло пругкі,

де, як видіння полохкі,

стрибали золоті жар-птиці.


* * *
Сумні і сині, наче птиці,

без сонця, простору і крил,

вони тремтять, неначе шпиці

од колісниці, і щосил

на тебе насягають ніби —

то просовгом, а то крильми,

чекай знадливої погиби

чи відступися чи пійми.


* * *
Нерозпізнанне місто дороге

відкрилося колючим скалком щастя

незвіданого. Всі твої напасті

обсіли серце, чорне і туге.


* * *
Неначе стріли, випущені в безліт,

згубилися між обидвох країв,

проваджені не силою тятив,

а спогадом про образи почезлі,

так душі наші: о порі вагань,

під щемний спів земного притягання

спішать у тишу, в безвість, у смеркання,

де Бог тримає всепрощенну длань.

Так прозначились криволети птиць,

що, знявшись д’горі, засягають паді,

де зірка задивляється в свічаддя

своїх озер, колодязів, криниць.


* * *

[А]
Ти десь живеш на призабутім березі

моїх усохлих пам’ятей. Блукаєш

пустелею моїх пожухлих щасть,

зчорніла від скорботи і від гніву.

Як страшно не стрічатися з тобою,

ще тяжче — стрітися!

Як часто я тебе

зову крізь сон, щоб душу натрудити

повік незбутнім молодим гріхом.

Ти є в мені. І так пробудеш вічно,

моя свічо пекельна. У біді,

вже напівмертвий, я в тобі єдиній

собі вертаю певність, що, живий,

і жив, і житиму, щоб пам’ятати

нещастя щасть і злигоднів розкоші

і молодість ізвомплену свою,

моя любове згублена!

Тобою


я запізнав той необачний шлях

самодолання стомного. Тобою

я знищив час. Тобою завше плину,

вертаючись в витоки, аби гирл

цуратися довіку (все так само:

все по одній тяжкій моїй дорозі,

де втрачено початки і кінці).

...зайди за грань. Нам надто тяжко жити

непевністю. Межи. Напівступою,

коли занесений замéжний крок

замислився і скляк. Напівбажання

на півваганні втяте. Гони днів

ховаються за пагорбом терпіння

і невидимі. Що, коли б той край

пізнав дробинність нашу? Що б то стало —

горі горою бути? Що б то нам

посовгнути ці межигони часу,

пасматі межигони живоття,

ці бурі пристрастей, коли дороги

раптово окошилися на нас.

А спробуй засягнути до крайчасу,

за прапервні, і все почати знов

первослідом! О що б то нам пряміти,

вертаючись у смерть! О, що б то йти

узбіччям долі в верхогір’я крику,

яким прорвався долі першотвір

і збурив певність німоти і тліну?

О ті нестерпні виходи за грань

привсюдності! О ті наломи ляку

та невситима згага самовтечі,

жага згоряння, спалення, авто-

дафе. Та паморозь терпінь

і вічна недокінченість дерзання,

рух руху руху. Те безмежжя сил,

розбурханих од молодого болю,

ті парури зусиль, та виднота

себеявляння, та оглухла прірва

обрушення і заступання за

видиму смерть, аби тороси муки

ліпили лоно пам’яті. Це ти,

непевносте? Оце ти є дорого,

котра прожогом навертає нас

попід дашок примирливих скорбот?

Як ти заходиш — мигдалевоока —

і, деспотичні сіючи підбори,

затягуєш круг мене смертний зашморг

любові, начування і жалю.

І ось — воно! Неначе стовп пекельний,

6мене із себе викликаєш, надиш

забутим, згубленим, далеким, карим

і золотим. Дозволь мені лишитись

у цьому горі віщому. Дозволь

наблизитися ближче, щоб утрачене

згубити під омирення хрестом.

А ти стоїш. І закут мій грубезний

у сто дверей зарипав. І вітри

мою полощать душу. Страх як тяжко

удруге розминутися мені,

аби вже не стрічатися. А надто —

так необачно стрінутись і вже

повік не розминутися. Даруй,

даруй мені оцю миттєву тишу,

зникоме забуття і самоту

щоб спекатися чар самонавернень

і самонапливів. І самоту.

О дай мені уникнутись притьмом.

Та — задарма. Дорога не вертає,

а котиться назад. Спогадуй, серце.

І на крилі — на зраненім — брини!
* * *
[Б]

Ти десь живеш на призабутім березі

моїх усохлих пам’ятей. Блукаєш

пустелею моїх змарнілих щасть,

зчорніла від скорботи і від гніву.

Як часто нам трапляється з тобою

здибатися! Як часто я тебе

зову крізь сон, щоб душу натрудити

повік незбутним молодим гріхом.

На кожнім мурі проступає рить

журби твоєї. Де не гляну — докір

сльози твоєї. Мовчазна й сувора,

у мармурі непам’яті, — зориш

крізь мене в вічність — і мене не бачиш,

на мене ані ока не зведеш.

Ти є в мені. І так пробудеш вічно,

моя свічо пекельна. У біді,

вже напівмертвий, я в тобі єдиній

собі вертаю певність, що живий

і жив, і житиму, щоб пам’ятати

нещастя щасть і злигоднів розкоші

як молодість утрачену свою,

жоно моя загублена. Тобою

я запізнав тяжкий смертельний гріх

самоутрати-знищення. Тобою

я знищив час. Тобою завше плину

вертаючись в витоки, аби гирл

цуратися довіку (все так само —

все по одній безрадісній дорозі,

де втрачено початки і кінці).

Я спав. І рвався сон. І миготіли

видіння — мов черга ясних озер,

на тихих плесах плавала лебідка,

шукала селезня — в ясній воді.

А гай гудів — і небо видивляв

і надив, надив кронами рухкими.

Сідай на воду, селезню! Та марно:

п’янила синь. І скалок сонця пік.

І марне: вертикальна ця пустеля

розлук ятрила душу, деренчали

окляклі, наче металеві, дні.

А скалок сонця вóгнив хорі груди.

Я здумано живу і не зберуся

натішитися злагодою ночі

і забуття. Неначе стовп пекельний

мене ти з себе викликаєш, надиш

забутим, згубленим, далеким, чорним

і дорогим. Куди ж мене зовеш,

куди й пощо? Дозволь мені лишитись

у цьому горі віщому. Дозволь

лишитися у горі, щоб утрачене

явити під омирення хрестом.

А ти стоїш. У сни мої заходиш —

й сніги в мені пускаються, й вітри

мою полощать душу. Надто тяжко

удруге розминутися мені,

аби вже не стрічатися. Даруй

даруй мені всепроминальну тишу,

зникоме забуття — і самоту,

котра не прагне молодих повернень,

а вергне в штольню, в темінь почезань.

О дай мені — у добрий час — відмерти!

І задарма. Дорога не вертає,

а котиться назад. Пірни туди,

ізвідки вже не виплинеш до скону.

Спогадуй, серце. Самопроминай.


* * *
Ще кілька літ — і увірветься в’язь.

Забутий світ увійде в сни диточі,

і всі назнаменовання пророчі

захочуть окошитися на нас.

Червона барка випливе з імли

тяжкою безголосою бідою.

Не дляйся, враз пускайся за водою,

допоки в душу зашпори зайшли.

Дзьобатий сірий фенікс у човні —

це Той, кому ти кластимеш поклони,

аби похмурі прийняли затони

тебе як гостя на довічні дні.

Блажен, кому немає вороття,

кого вже хвиля пойняла студена.

Пади і пий із річки небуття,

у смерть свої розкидавши рамена.

А все тоте, що виснив у житті —

як рить, проб’ється на плиті могильній.

Бо ти єси тепер довіку вільний —

як сирота — в своєму всебутті.


* * *
Як лев, що причаївся в хащах присмерку

заки й зблудив, отак од мене обрій

відбіг, залігши в сяйних шпарах спогаду

минувшини чи то будучини.

Сичить зміїним нашептом годинник,

обрушуються храми, щойно зведені,

і лагідно, підмиті течією,

фатянівські біліють кістяки.

Вовтузяться у чорних кронах сосон

чернечі сни, так довго нарікаючи,

все ждуть — не діждуть лиць своїх оновлених

і молитовно складених пучок.

І втративши надію, повертаються

з тяжкого сну і в напівсонне дляння

тремкого сподівання: дивен світ,

що був на них прелюто окошився,

за ними з свого белебня зорить.
* * *
Прощайте ви, тюр[емні] мури,

дві двері, ґрачене вікно

і ти, мовчазний і понурий

мій столе, й ти, вільготне дно

ночей тюремних. Прощавайте.

Коло Тенара — мерехтить.

Нічні сонця — мені світайте

<бодай і на коротку мить.

Не шкодуватиму за вами

коли й не стрінемось. Дарма.

Бо рай порізано ярами

Масна рілля. Масна пітьма.

Я тут спізнав, що над віками

і Бог померлих береже.

Рай переорано ярами

там пекло розкошує вже.>

Там — гамір. Стіл. І чай. І друзі.

Махорки приязна дільба.

І днина на вечірнім прузі

і вбогі радощі...
* * *
Ще вруняться кручі дніпрові могучі,

ще річки синіє збурунена гладь,

та вже забігає, вперед забігає

твій день, твій останній, попереду — падь.


Ще в зелені роки, ще небо глибоке

ще дівчина кожна, мов річка, пливе

та вже закінчились прекрасні мороки,

твій човен самотній без весел пливе.


Сичать пароплави, гудуть паровози

і аероплани видовжують слід

чіпляйся за кручу, як яблуня біла

чіпляйся за небо, як яблуні цвіт.


Дорога дороги, долина долини

надія надії урвалась — і край.

Прощай, Україно, моя Україно,

чужа Україно, щаслива бувай.


* * *
Ще вруняться горді Славутові кручі

ще синіє річки збурунена гладь,

та вже проминає, навік проминає

твій час, твій останній, попереду — падь.

Ще небо глибоке і сонце високе,

аж серце замало грудей не пірве,

та вже закінчились прекрасні мороки,

бо передчування у безвість зове.

Розкрилені висі твої пронеслися

попереду — прірва — і ока не мруж,

ледь-ледь нагодився — і вже заподівся

старий побратим твій, товариш і муж.

Ще дибляться д’горі піднесені кручі,

та глянь, у ногах обривається світ,

чіпляйся за кручу, як терен колючий,

чіпляйся за небо, як яблуні цвіт.

За обрієм обрій, за далями — далі,

допоки напруглий не видметься світ,

і гробнуть тополі в тягучій печалі,

прощайте, облиці! Кохані, привіт.

Бо вже ослонився безокрай чужинний,

кучериться щедро багряний розмай,

прощай, Україно, моя Україно,

кохана Вкраїно, щаслива бувай.


* * *
Наснилося, з розлуки наверзлося,

тепер збагни — де сон, а де ява!

Снігами тіла слалося волосся,

ромашкою біліла голова.

І так пливли ми — без човна, без весел

лиш колотилась полохко вода.

— Чого ж бо ти смутна?

— А ти, мой, чом невесел?

І хмари йшли — як марних літ орда.

СНОВИДІННЯ

Є.С.

I

І то була мені досада:

пливла розгониста, туга

сліпучо-біла автострада

неначе линва циркова,

що над усесвіту проваллям

свої напитує права,

і ні початку, ні кінця

тій гілці простору, що родить

тугі оранжові серця.

В пітьмі — такій, хоч в око стрель —

там джереловий голос бродить

вишневий, мов віолончель.

Полощеться сорочка біла —

од начувань, не од вітрів —

душа займається зболіла.

Бо унизу — як лезо рів

зі спиртом вод. Та Бог боронить

зухвальця, поки ніч супонить

лють зизооких вечорів.



25.7.[1972]

2

Ту келію, котра над морем



(гуде басове жалюзі).

Ми смертній віддані жазі

очима нетерпляче борем.

А за вікном — крізь чадний гуд,

крізь пугача лилові крики

бреде твій рідний, без’язикий

твій недорікуватий люд.

Пустеля. Спогади. І дух

морських лагун і риболовлі

такий театр на безголов’ї —

аж пір’я сиплеться, аж пух!

Гуде басове жалюзі,

йде репетиція страждання.

Душе, даремні хвилювання,

бо меркне мертвий кін. Чекання.

і досвіт сонця наразі

немов божественне наслання.

25.7.[1972]
3

Наснилося, з розлуки наверзлося

з морозу склякло, з туги аж лящить:

над Прип’яттю світання зайнялося

і серед плес човен палахкотить,

неначе серце на рентгенограмі

ізосліпу вовтузиться мале.
4

Немов стріла, що випущена в безліт,

згубилася між обидвох країв,

моя душа, ледь виснажився гнів,

намарне кличе жалощі почезлі

і взята в розпач прагне приостанку

підвести погляд — там де хмар громаддя

облегшене дощем, зорить в свічаддя

своїх ставків, озер, морів, криниць.
* * *
Ці сосни, вбрані в синій-синій іній

на взгір’я збігли і завмерли —

мерехтом

чи то цвинтарним ачи межисвітнім —

мені відкрили візерунки душ.
Просвітлі, змертвихвсталі, вертикальні,

вони — одне високе чудування,

що їх тримає в світі — розпрозорені

відкритістю і щедрим всепрозрінням,

мені цей березень подарував

— мов подарунок — березня дари.

Богорожденні, стали і святять,

і світяться, і світять, і мене

запалюють своїм огнем жертовним

всенепогасним і тонким, як крига

цих березневих і співучих криг.

Так мудро розлягається сосна,

що виросла на самоті державній.

Чи не оце малюнок твій, прадавнє,

і чи не це вся правда, не вона?

О так рости — посеред чотирьох

вітрів — відкрито, весело, довільно,

така ж і пісня, молода й весільна,

аби впевнитись, що вона всесильна,

бо сонцю і сосні є світ на двох.


* * *
Самого спогаду на дні,

як зірка у криниці,

вона з’являється мені

і світить і святиться.

З імли, із глибу забуття,

з великої розлуки

вертає ніби з пражиття

і ламле білі руки:

такий же гожий білий світ,

біл-світ такий же гожий,

а тут лиш мури і граніт,

<паркани й огорожі>.
* * *
Сьогодні — нарешті! — літак відлітає,

і вже — від землі відірветься літак,

але й з-поза хмар небезпека чигає,

то ледь відстає, то вперед забігає —

і глипає лячно і в оці тримає,

отож начувайся: рушаємо вспак.

Таксі. Шурхотіння. Пронозистий вітер,

дорога, урубана в обрій мечем,

тих ієратичних назначених літер

нервовий скоропис, як йой! над плечем.

Пронозистий вітер. Таксі. Шурхотіння.

Суремить Ірена мовчанням очей,

аж ось воно вміння, аж ось воно вміння

відчути біду всезусиллям плечей.

І мжичка. Відлига. Сльота. Чорнотали.

Як боляче нітиться стомлений сніг!

Щонáдбіг — провали. Щонадлет — провали.

І ніде бо долу торкатися ніг.

Аж скрикує вулиця — б’ється і в’ється,

як зашморг, як зашморг твого всекінця,

і всезалишається, всезостається,

зі сліду зі твого ніяк не зіб’ється,

а все басаманом веде і ведеться

і серце ведуть копійчані сонця.

Пронозистий вітер. Таксі. Шурхотіння.

Заплакані вікна. Всевікна твої.

Піддайся струмінням. Всесамострумінням.

Піддайся ціпильній, як біль, течії.

Таксі. Шурхотіння. Заплакані вікна.

Довкола — все голо. Спіши і біжи.

А день наче лист пережовклий приникне

до шиби, до диби, і в горлі аж згіркне.

Держи своє серце. Під горлом держи.

Згадаєш відльоти — всю душу ошпариш.

Суремить Ірена. Мовчить Вячеслав.

Той спогад як подим пожарищ. Товариш

імярек чатує: всі шпари заткав.

Товариш. Як спогад пожарищ — той спогад.

Колюча жорства — деренчать камінці.

Дорога в провалля. В провалля дорога.

Середина пекла. Розбіглись кінці,

між них протискайся. Всю душу випростуй.

Тож бгай свою душу. Зібгай. Не розпростуй

на кульку розтоплену — в краплю — зібгай.

Хтось тр[етій], четв[ертий], і п’ят[ий] і шостий

очима оббухла земля — через край.

Хтось тр[етій], четв[ертий], і п’ят[ий] і шост[ий]

о їх міріади — буравлять твій путь.

Безвухий бездухий безбровий безкостий,

як ангол всеокий — ті ж очі печуть!

ось тр[етій], четв[ертий], і п’ят[ий], і сотий,

о їх міріяди — буравлять тебе.

Вокзал. Коридори, німі як комплоти,

а небо — в проривах — як біль голубе.

Тебе це покликало небо. Тебе.

Тож в небо провалля, в бездоння, в бездолий

нагірній, невірний, утрачений рай,

всебідий, всегнівний, всещедрий, всеголий.

А що під крилом твоїм? Кара — карай.

У небо у надвищ у стужу прелюту

до сонця, Ікаре, ти, рабе, розкриль,

здобудеш, як ліки, нестерпну покуту

розпалиш, як горно, свій витвердлий біль.

Оце ти, оце ти, бідо білокосто,

оце ти, оце ти, добо начувань,

і др[угий] і тр[етій] і п’ят[ий] і шостий —

як вісник як злісний як янгол карань.

Ламка і витка всеспадна вседорога,

дорога до Бога — ламка і витка,

коли нас долає, поймає знемога,

вривається пісня — і віща й щемка.

О царство півсерць, півнадій, півпричалів,

півзамірів царство, півзмаг і півдуш.

Скрегоче в металі, регоче в металі,

збираючи м[ертви]х, як листя папуш.

Розтанути б, згинути б, геть розчинитись,

розпасти на атоми. Розпорошись!

На порох на порух на морох. Згубитись

в огні всепроміння. Йде час твій. Держись.

Той аеропорт, ніби чорт на весіллі,

гуркоче, скрегоче, заводить оркан.

Це сімд[есят] пер[ший]. Це чорна неділя.

Це зашморг. Це даждь’мо. Це вибір. Це бран.

Пали мене, пале, і ваб мене, вабо,

тужи мене, туго, додолу сягай,

недоле. А зорі чіпкі, наче краби,

прощайся із ними. Прости і прощай.

Востаннє, дарабо, востаннє, дарабо,

вищить твоя хвища і вабить за край.
* * *
Осики лист карозелений

на жальнім вітрі шерхотить.

Ще досвіток. Вітчизна спить,

стенувся в’язень коло мене

і моторошно так гарчить.

І мертве світло. Тінь пасмата

чи то провидця ачи ката

навскіс — на ліжка, бильця, на

підлогу — нікого позвати

на допомогу. Треба ждати,

але чортзна кого, чортзна —

для чого. Брудно-жовте сниво

у бовтанці палати під

турбот криївкою. Злостиво

шепоче думка: чи не диво

оцей людський нелюбий рід,

окритий сном. В вікні сліпому

ледь-ледь займається зоря,

куток читає псалтиря,

та не дібрати слів нікому —

в осиці жевріє зоря.
* * *
Вечірнє сонце соснами погасне,

мине, як птах, і край зорі згорить,

і ти збагнеш раптово, що то жить

(нема — майбутнього, а є — сучасне).

І ще збагнеш, що пагорбом земним

здіймається маленьке ліжко сина,

яким і довікує Україна

своїм холодним полум’ям чудним,

де на сліпучу вимерзлу блакить

наліг оранж вологий п’ятипалий,

а ми кохали те, що пам’ятали,

а пам’ятаєм, доки нам щемить;

вечірнє сонце, в соснах відхололе,

на жердці шмаття вимерзлого спах,

і сльози (наливаються в очах)

і помаранчі (як дівчата голі).



Каталог: authors -> Stus Vasyl
authors -> Товаришки оповідання І
authors -> Навчальний посібник для студентів сільськогосподарських вузів економічних спеціальностей львів видавництво «світ» 1995 ббк 65. 28я73 4-46
authors -> 1. Частина Інтелект у цілому. С. 5 Частина Мислення й вирішення проблем
authors -> І. О. Кочергін кандидат історичних наук, доцент кафедри історії та політичної теорії Національного гірничого університету Друкується за рішенням Науково-методичної ради Дніпропетров­ського історичного музею від 12 с
authors -> Одеський національний університет імені І.І. Мечникова
authors -> Рецензенти Білик Б. І. доктор історичних наук, професор Бризгалов І. В
authors -> 1. психологія як наука І навчальна дисципліна
authors -> Від матки до альцгеймера
Stus Vasyl -> Веселий цвинтар


Поділіться з Вашими друзьями:
1   2   3   4   5   6   7   8   9   10   ...   13


База даних захищена авторським правом ©uchika.in.ua 2019
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка