Палімпсести благословляю твою сваволю дорого долі, дорого болю! У новій збірці — вірші, написані між 1971-77 роками. В ній — мої болі й радощі, мрії й передуми, спогади й сніння, образки життя. Частина перша


ВІРШІ ПЕРІОДУ 1973-1979 рр., ЩО НЕ ВВІЙШЛИ ДО ЗБІРКИ “ПАЛІМПСЕСТИ“



Сторінка8/13
Дата конвертації11.03.2019
Розмір4,56 Mb.
1   ...   5   6   7   8   9   10   11   12   13

ВІРШІ ПЕРІОДУ 1973-1979 рр., ЩО НЕ ВВІЙШЛИ ДО ЗБІРКИ “ПАЛІМПСЕСТИ
* * *
В Сибір летимо. Я і пару Кирил.

Летим у Сибір. Комфортно. Зручно.

За нами наш тин із порубаних крил,

під нами земля як затертий підручник.

Гай, гай, колись в пору зелену весни,

як серце іскріло і рвалось на волю,

нам снились про славу нестерпнії сни

і навіть симптоми космічного болю.

Ми рвались, угледівши в сонці ножі,

і кидали з викликом клекоти сині.

Шукали у Гете своєї душі

і навіть знаходили — в блудному сині.

Літав наш Пегас. Але й ми не осли,

за безцінь та спродали зрубані крила,

а потім у збиту дорогу вросли

і зрештою хату та й спину прикрили.

І ось летимо. Смішно — що там зима.

Щось, може, тривожне в снігах тих укрилось.

Пусте. Все пусте. Вже трагедій нема,

коли навіть з власною смертю змирились.

А вірші? Що вірші? — звичайні рядки.

А геній? Що геній? — життєвий невдаха.

А люди? Що люди? — в театрі ляльки.

А мозок скувало тенетами жаху.


* * *
Весни колимська парость мов ридання,

сумує верболіз межи снігів —

криваво-синій острах сподівання

на радощі коротких літніх днів.

Неначе в’язень 2-літній

в пекельно-чорній штольні смерто-літ

завидів шпару — як огні досвітні,

ява чи маячня? Чи кров і піт?

І сльози, сльози, зсілі кришталями,

збудили з себе сяєво смертей.

О верболози, голими жалями

ви ув облогу серце берете.


* * *
І паростків душа не попустила,

і серце не відтерпло з холоднеч.

За ста дверми вітчизна ворожила,

котрих синів обрати за предтеч.

Циганська хустка, спущена на очі,

стара спідниця, шита в шість пілок.

Спрацьовані долоні, темні ночі

і надовкруж — як смерті холодок

мовчання, темінь, тиша незглибима

містичний струм і долі таїна.


* * *
Непевні подими, циклони

довкола мене гоготять

болючі відпуски, полони,

і щовб, і просторінь, і падь.

А пругкокрилі гоготять,

обважнені моїм бажанням,

незнані птиці — злетом, длянням

і начуванням долі. Злять

мене — одлетного. Провалля

дотичних мет, тороси туг

заобрійних, коли за даллю

за пругом застрибає пруг

дознань, допевнень і досягнень

того, що трапилось тобі

без жодних пошуків і прагнень,

мов радість, явлена в журбі,

що раптом падає під ноги,

підстрибуючи, наче пруг.

Оце, життя, твої дороги

самовивищень, як наруг.


* * *
Обридла діалектика душі

падінь і злетів (але завжди — спадів),

дух звомплений всієї прагне п’яді,

останню п’ядь, живу ще, полиши.

Ця колотнеча віри і зневір,

пропасниця даремного зухвальства,

як тичка псів біжить од тебе паства

докучливих таємних голосів.

Обридла діалектика біди,

чи ж вісь земна не зрушиться ні з місця,

хоч почорніла од волань десниця,

що шле клятьбу на весі й городи.

Набридла діалектика гризот

і небо незворушне теж набридло,

а ти стоїш страпатий, як страшидло,

а проти тебе зоряний комплот.

Страшну крамолу замишляє виш,

а вісь земна гойдається на місці —

лиш криволети дальніх ауспіцій

знакують смерть, що од життя миліш.


* * *
Ласкавий снився сон. Струміли в сто потоків

спогадування-дні. Кульбабами бажань

сумна цвіла ріка. Відлунням любих кроків

аж товпилась земля. Була пора світань.

Солодким забуттям зігрітий, мов полуднем,

дзвенів сухий наш дім, неначе саркофаг.

Гудів бджолиний рій і світ здавався буднем,

чарівнішим від свят: і риттю грався маг.

І ти біліла вся, неначе кість слонова,

точена й молода — господньої роси

троїста барва барв. І мовив Бог: готово.

Прийми цей дар. І вже нічого не проси.

Овали — мигдалі очей — була то мати,

так ясно нам булось у літеплі притуг.

О думи-спогади, о віри перелети

за небокрай чекань, де зорі снами снять.

І жодних роздумів, і жодної прикмети

про все про те — що вік, що час, що даль, що стать.

Невже бо тільки так — без жадних без зусиль,

без труду, без гризот — запричащусь я дива.

І горлом пролилась, і серцем — тепла злива,

немов бурштин, п’янка й відверта, наче біль.

Ласкавий снився сон. Ласкавий снився травень.

Ласкавий слався день. Ласкава слалась тінь.

О земле предодня, я лиш тобою славен,

пусти мене в свою потьмарену глибінь.

І мева з химород сподіяння постала,

і тиша уляглась вздовж молитовних кред.

Вовтузились сонця, мов голубі кружала

полянських золотих з узорами пісень.

Зарінок зеленів, затон синьоберегий

в устах тримав оранж, натужний, наче гріх.

І віддавався я чуттям без обереги

від намірів палких і спалахів жахких.

О земле радісна, щаслива породілля,

за трудні родива Господь тобі воздасть.

Ведмедиця століть клечальне гризла гілля,

і блимав досвіток — в повіках щемних щасть.

А кордубатий ліс густу шорошив вовну

потвори темряви розповнювали зик.

І не передаси притугу невимовну,

котрою обболів стражденний чоловік.


* * *
Так трембітало — синню, садом, тугою,

рожевих руж красою колихкою,

і голоси здіймались над округою.

Був голос і мені — лише новою

розлукою, далеким зойком радості,

коли нараз крізь крики дроту й шпари

заради обереги і ощадності

глухих болінь прогонисті удари

спруглілих серць — так кров по краплі скапувала,

так часом зорі душу рвуть з-над досвіта,

котрась із душ із янгольських утрапила

у мій тяготний слід — і так неспроста

знялась під сонцем липня кушпела

поспогаду — від Моршина до яру

Протасового: подивуй покару,

що в стільки німбів б’ється вкруг чола.


* * *
Дерева посліпли од сяйва калюж

довкруг капотінь, капотінь, капотіння.

Земля — мов Господня гучна благостиня.

Постій-но, помрій-но. І очі не мруж.

Мов богорожденні — соснові ліси,

немов ошелешені, струнчаться в простір.

Спросоння скидаються пижмо і жостір,

і падолу чути хлипкі голоси.

Замурзана, чорна, дебела весна

береться крутим, мов крило, косогором.

Насталене серце скипає мажором,

і пісня скипає — весело-сумна.


* * *

[А]
І ніч ночей, і стогін паровозів,

і вороновий стрепіхатий крик.

О як я звик, зібгавши в горлі сльози,

вас наслухати, наслухати звик.

Залізна путь, відьомська путь, катівська,

веде туди, де знявши до зорі

окляклі руки, б’ють поклони низько

тонкоголосі скрушні матері.

А мертвокрилі стугонять стимфали,

напевну провіщаючи біду,

що ослонила біле опахало

і по моєму нишпорить сліду.
* * *

[Б]
І ніч ночей, і стогін паровозів,

котрим грудний мій передує крик.

О як ти звик, ввігнавши в очі сльози,

на рідний навертатися поріг.

Грудних бентег — ані передихнути,

зажеврів жаль моїх старих батьків.

Дай, Боже, сили — віддаль перебути,

об мури не оббивши кулаків.

Ця ніч ночей, як паровоз зітхає,

ані в одному оці сну нема.

Маліє світ, планета сновигає,

і бродить Мефістофель крадькома.
* * *
Дніпра жовтозелена грива

розкошлана по всіх вітрах

і грайвороння сиротливо

пірнає, схрипле, по ярах.

Цей круглий шурхіт серед поля —

мов березневий сирівець.

Земля чорніє, наче доля,

а край кострубиться, як мрець.


* * *
Ти загубився в горі — не знайтись

у чорноводді змовклого волання,

в ропі чекань і самопоминання

і гуку, що доносить благовість.

Б’є млість. І не сягнути горових

зажурених повік: усесвіт плаче,

і свічка смерку скапує, неначе

бринить сльоза в сузір’ях молодих.


* * *
На тій сліпучій висоті,

де тільки сніг і сніг і сяйво

небес осліплих. Там, де небо

не попускається на діл,

а все живе росте горою

і прагне вийти понад край

душі, те все, що прагне висі,

життя цураючись, умить

мені запало в душу. Світ

легенько деренчить розбитим

блакитним дзбаном порцеляну.

Як сяйво болісно щемить!


* * *
Все вужчає благенька смужка літ

і білогруді хвилі наповзають

на простір сподівання. Почезають

шляхи прийдешнього. І білий світ

подаленів, як загадковий острів,

немов прощальна любої рука.

А дні пливуть, немов крижини гострі.

І проглядає вічність нешвидка.

І всесвіт проглядає неозорий

і в ньому ти — мов цяточка мала,

що скоро скресне — од тужінь і змори,

і тінь висока стане край стола.


* * *
Коли ти нишком в мій скрадешся сон

і станеш коло мого узголов’я,

не жур мене, що більше вже з тобою

я не зійдуся разом. Оборон

Господніх нам не відати. Прощай,

рокований на смерть, по бездоріжжю

я вирушив од тебе. Чорна хижа

ото любов, і спочив мій, і край.


* * *
Коли життя струміння нешвидке

пойме колючі тіні вечорові,

і ти збагнеш: чекання полохке

ось-ось пойметься ярим гудом крові,

коли вільготне озеро чекань

враз затріпоче птицями зневіри,

прошепочи: пробудуть щирі й щирі

ті, розіп’яті на хресті розстань.


* * *
У день твого народження дивам

дозволено являтись.

Отже слухай:

в саду я зріжу кращу із троянд

на гілочці, де два чи три листочки

нагадують про те, що радість стисла.

Ти ж може, подивована до краю,

розгублено всміхнешся

і ледь-ледь примружиш очі.

То ти й є властиво.


* * *
Зашепотів весняний сніг,

забелькотав, задзюрив,

навергав геть забутих снів

до дна всю душу збурив.

Пронозисто чалап-талап

ясними калюжами

на кладці із козою цап

побуцькався рогами.

З паперу човник на воді

біліє між латаття

і дочекався я тоді

високого багаття.

Понад землею висів дим,

неначе кущ бузковий.

І став я поруч, став я ним,

навік позбувшись мови.

І сонце бігло в калюжах,

мов молоде лошатко,

і син мій любий — в любих снах —

мені шепоче: татку.


* * *
І пам’яті розмиті береги

і ти вертаєш в себе — надовкола

нічого не впізнати: дивний просвіт

тягкий, як протяг, ув оздобу сну.

(Вона ж і оберега): рідне місто,

кохане місто, рідне і чуже.

Туге сплетіння залізничних колій,

що кубляться в проваллі, ліхтарі

підбожеволілого хлорофілу,

що світить землю і вершить кінець,

лякаючи поконом. А дроти —

не добереш — жалкі чи електричні,

і гадиною потічок повзе,

і чад над ним — чи спогаду чи суму,

і переляк — як близько до дороги

і забиває дух — так близько стежка

твого вертання, зустрічей і втеч.

Аж лісом коні і тонелем коні,

тонелем — крик, ця рвань охриплих нот

про вбогу сивку — і з бездонь агоній

жіночий голос — гомоном предтеч.

Він настає, накочується, лине

і пругко звиснув д’горі, мов батіг,

і вже ти сон бажанням переміг,

бо раною відкрилась Україна
* * *
Були мої моління всує —

Бог не почув і не простив

і вже її душа прямує

в наднеба синь. І лине спів

і благість янгольська висока

її спроваджує у путь.

На ній почиє Боже око

і хори бронзою гудуть,

і пахне воском, пахне ярим,

і ладаном, і сіллю сліз.

Тебе ми, Боже, благодарим

за цей останній перевіз,

яким замкнулася дорога,

бо вже ні смерків, ні світань.

Десь під сузір’ям Козерога

горять, мов біль, чертоги Бога.

Постань, душе, бідо, постань.

Та очі склеплені навіки,

навіки склеплені вуста

немає звістки ані звідки

в рахманнім сні — земля свята

тебе сподобила. Молюся.

Мій Боже, пане мій, почуй

аж я сльозою обіллюся

карай мене, її почуй.

А човен плине, човен плине

скриплять, як скрипка, кочети

світ починається, як гине,

а гинучи, почався й ти.

Між зір гойдається колиска

іскряться срібні вервечки

в космічних родивах, у блисках

тобі являються віки.

А губи склеплено, а очі

обтяжила вселенська ніч

і темінь врочить, темінь врочить

і тільки сонце довсібіч.

Молився я, та не дійшла

моя молитва аж до Бога,

тобі прокрилася дорога,

а ти водою попливла.
* * *
Лиш спомини лишилися од мене

і шерехи обжурених листів

і дещиця трудів моїх і днів

і скрики тягучких осінніх кленів.

Ти кроками ворушиш мій неспокій,

хрустить досада, мов сухий пісок,

обстукав душу торопкий твій крок,

що ліг на вірші, подуми і роки.

Стенає, мов глухонімий, Бетховен,

мов полиски викрешує з небес.

Ти ж думаєш: із мертвих він воскрес,

але не знаю, хто він нині й що він.

Бідо, не застуй білий світ, не застуй,

хай понімує стіксовий затон.

Прощай, коханий. Невідомий, здрастуй.

Свій вид з цвинтарних появи ослон.

Це ти чи він чи хто з вас двох? Не знаю.

Чи хто це в мене в узголів’ї став?

Скрипить мороз самотності. Світає.

І глипнув оком без'язикий став.


* * *
Нарешті розвидняється, світає,

вогненного солопить язика

настурція, що всі намови знає

на всі намови — в кого де яка.

Там стільки туг тугий таночок водять

і стільки тих чекань палахкотить.

Лиш сподівання як сновиди бродять,

коли неначе мертвий всесвіт спить.

Дереворити місячної ночі,

пороша кружеляє з-над узвиш,

і заряхтіли голоси диточі

посеред гробових цвинтарних тиш.

Над приверхами гоготить вогонь,

і сяєво світання пролилося,

і тужно закучерилось волосся

над перемовами гінких долонь.

Як круглі рури їм жалі ростуть

і світяться і мерехтять вогнями,

а там, за велетенськими горбами,

ще побивається за нами путь.

Вслухаюся, вдивляюсь, накликаю,

ліг зазимком різдвяний щедрий спів.

Бровою, оком, серцем накликаю,

і памороззю світ замерехтів.


* * *
Мій сокóле, на кого ти мене полишив

проти ранку німого, проти жальних вогнів,

проти злої притуги при дрібних діточках

ані брата ні друга, тільки морок і жах.

Лиш синок, розметавши рученята вві сні,

нам нагадує наші давні ночі і дні

і дорогу в дорозі і журбу по журбі.

Буде подзвін в тривозі — по мені й по тобі.

Богородице-Діво, на правіки віки

будь пречиста, щаслива, і прости нам гріхи.


* * *
Вже сніг пускається в вікні

понад дроти і огорожу.

Німіє серце, повне дрожу,

невже повік не переможу

цей вік, цей час, цей вид, ці дні.

На білій, ніби мрець, стіні

ще світло сіється ліхтарне

і вітер подимає марне.

Яке ж, мій Боже, незугарне

життя в тюремній маячні

на чужаниці чужині.
* * *
Ти чуєш стогін плоті? Чуєш крик?

Волання — чуєш? Прагне суходолу

(коли довкола пусто все і голо)

душа твоя. Прорватись горлом рік

і в ньому закінчити свій кінець,

свій біль убгати в озеро тужаве,

бо ж задля щастя жив — не задля слави,

не задля мсти — колючий твій вінець.

І ти — вже не живий, а ще й не мрець,

напівдорозі став і виглядаєш,

лиш ту, котрої зразу не пізнаєш,

свою страшну почвару — хай їй грець.

Оце самонародження твоє

то голос смерти: пристарайся брате,

бо вже заходить час твій вирушати,

пора і дописати житіє.


* * *
Тихо тихо далеч даленіє,

даленіє далеч — степ мій спить.

Всюди пітьма, але в серці дніє,

але в грудях — ранок майорить.

Що мені до тоскного тужіння

до видіння, скніння — що мені?

Чути чайки жалібне квиління,

чути, вже життя моє в огні.

Стій і стій. І стій і стій. Несила

зупинитись, впасти і пряміть.

Вся душа стражданням обболіла.

Даленіє далеч. Степ мій — спить.


* * *
Водно кохана і її прамати,

днедавня туга — сняться ніч у ніч,

і голий сором мій і голий сором

натроє ділить ту малу кімнату,

де дух зведеш — і не уникнеш ока

сумного, сторожкого, як бджола,

остання з медоносиць. Ніч у ніч

я сновигаю в пам’яті, а пам’ять

в мені блукає, поки аж не втрапить

загублену стежу. І вже розкоші

мізерних воль свої сувої стелять,

мережані дрібними квіточками.

І я вганяюсь зопалу в той розпач,

що Бог мені справіку знакував,

і вічні кваплення, боріння вічні,

і синій стогін мурів перетерплих

солює в тій пітьмі, котра обсіла

геть душу, обіцяючи полон

рятунку смерти. Добре, хижа пам’яте,

що досі ти у сні мені їжачишся

і забираєш добрі сновидіння

і насилаєш рій передчуттів.


* * *
І довго достигало власне око

між дріботінням надсвіту, повільно

воно росло, круглішало, допоки

відчуло радісне туге кільце

утрати, звільнення, протистояння

на рівні безміру. А перший безмір

лишився як грудний рожевий сон.

Там крила птаства рясно миготіли,

мережилася зелень дивновзором,

а душу вже поймав самодоходжень

зухвалий холод і зухвалий жах.
* * *
Як розіллялася вода — ні броду переброду,

бозна-куди, але гайда, шикуймось до походу.

Мене ж ця повінь голосна спіткала самотою

і світить вічність осяйна над віщою водою.

На узбережжі німоти стою один єдиний,

питаю: ти це чи не ти на всій недолі винний.

На узбережжі німоти з пораннього тирличу

наводжу спалені мости — зову, стенаю, кличу.

Як позав’язувано світ — немов під бинду крепу

зійшлося сто днедавніх бід і диких духів степу.

І калиново сніг запах, конвалією хуга,

по загородах, по снігах, де владить зла зав’юга.

І де лиш погляду не скинь — ні броду переброду,

довгаста вартового тінь лягла на загороду.


* * *
І сніг запах калиною, калиною червоною,

зірчасто крівця капала і мерзла по ярах.

Ти ще була дитиною, уся надії повною

сміялась, а не плакала, губами бгала страх.

Чотири хлопці довкруги — усе вродливі до ноги,

все чорновусі — не губіть мене напризволяще.

І губи спинені з біги ронили сльози в мить жаги

і збожеволіли боги, світів продерті хащі.

І позбігалися світи і ти в лещатах самоти

запрагла долу з висоти аж в очу тьмяно стало.

Та обрій хилиться хиткий і стовбур крутиться виткий

загупотіли молотки, життя губами бгала.


* * *
Я ще був там. Біда ходила слідом,

за мною назирала в сто шпарин,

а грудень догоряв ясним болідом,

він не корився і не крився він.

Я ще був там. Пречистими снігами

земля стелилась, вільна од чекань.

А за твоїми, земле, берегами

затріпотіли сполохи смеркань.

Я ще був там. Та вже моя дорога

повернення ховалася в імлі,

молилася зоря золоторога,

і я молився, впавши до ріллі.

Тополя самітна поклони била,

молилася смерека голуба,

а стежка бігла і себе губила

там, де чигала по кущах журба.

Про що ти думав, повен сподівання

про те, що, слава Богу, час біжить,

мов кров тобі із рани цебенить

за кілька кроків бігло начування.

Та брало погляд сяйне чудування

морозом помережаних суцвіть.


* * *
Був вечір. Втома. І досада літ.

Барак порожній. І докука довга.


Сон сну. І втома втоми. І не легше

прокинутися: табір споночів,

аж сіла зірка на дроту й щебече

і сяє горлом — з-понадсвітній спів.


Коли прищухло довкруги, поближнє

усевладуще ревом так реве,

ану збагни — суворе ачи ніжне

те, що тебе всевладно так зове.


Не задивляйся. Зиркай ненароком,

і хай спурхнувши зірка ввійде в сон,

в безнебу ніч, де мигдалеве око

засяло поміж витлілих опон,

що зачинили за стома замками

по безберегій сосон німоті

те все, що вабить щедрими дарами,

провідним світлом вабить у житті.


Колотиться душа твоя ненатла,

ревуть роги. Тремтить колючий дріт,

а відьма доля розпустила патла

і щось не своїм голосом кричить.

Ступай. Ступай. Я вільний з переляку,

зухвалий од нестерпу і гризот.

Кому ж кладу свою останню дяку?

Життя, мов жито, збите в околот.


* * *
Сиджу надвечір — при багатті,

бандура тужить у руках.

Бредуть тумани пелехаті —

ординський накривати шлях.

Кінь биту землю копирсає,

вітри у дубі шелестять,

нічна зірниця догоряє,

татари за горою сплять.

Куди ж податися самому,

коли ні душки довкруги?

Десь мертвого у папілому

мене загорнуть вороги.

Тож пий із кварти оковиту

добудь із дека дикий гук!

Долину, кровію политу,

пантрує невсипущий крук.

Та є ще люлька і шаблюка,

ще є пістоль і довгий спис.

Дарма, що світ, немов гадюка,

наліг на груди й горло стис.


* * *
Наснилась, мов сонце — жовтава і біла

і душу купав твій, як літепло, сміх,

і все гомоніла про щось, гомоніла,

руками закривши розпуття доріг.

Грайливо обнявши погруддя різьблене,

ти світ обернула на давні літа,

аж серце, збудившись, забилось шалено

і стиглі додолу хилились жита.

Додолу, додолу, в це золото літа,

в родючий чорнозем, на колос тугий.

Жовтава і біла — мов сонцем залита,

аж сон увірвався мені дорогий.


* * *
Нам відпустила доля зла,

окраєць крику відпустила,

аби душа не так боліла,

що світ затявся дубала.

І проростень, і бугила,

і жалом жалощів тріпоче

доба і не пустити хоче

стежина, терням поросла.

Зоря вечірня ізійшла,

над нас зросла зоря вечірня,

і рветься проповідь нагірня

над дальнім вигоном села.

І то: іще душа жива

і виривайся із печалі.

Ходімо далі, далі й далі

докіль збіліє голова.


* * *
І знову те ж: дешева сухозлоть

ізблякла. Більше не сліпить мій погляд

полудою. Окреслилися межі

і цейсвіт вільно входить в потойсвіт

(як давні друзі? Ні, неначе хвиля

гамує хвилю, входячи в її

таке пругке довикінчене тіло

ані без гребня піни). Знову те ж:

тепер, на приослаблому бажанні

задосить цього: знимочка — і ти

і син і кволі вигини край уст

з однаковим повтором. Що ти, синку,

задумався? Не в силі увійти

в дорослу думу? Задарма не ремствуй.

Цей світ — без зморшок, наче дійшлий шпик.

Ти дивишся, гамуючи свій натерп

довгождання. І спомин, що мене

до тебе в’яже ретязем страшнішим

за цей, що в узголів’ї. Знов те саме:

дешева приблякає сухозлоть.

Так тоскно ти вглядаєшся у мене

і в тебе я вглядаюся. Мовчи.

І відвернись. Занадто порожнечі

навергалось між нами. Там і ти

ослабла в тузі, там і я, ослаблий

од всеждання. Стули свій погляд. Спи.


* * *
І сниться сто твоїх подоб,

геть пам’яттю розмитих,

недоля зимний студить лоб,

зажурою поритий.

Усе, що є, перетрясло,

лишилося на споді

щасливе і страсне число,

Господь промовив: годі.

Стою один посеред бур,

посеред начування:

допіру спекався тортур —

іде нове наслання,

а ти в пітьмі — одна стоїш,

як свічка опівнічна,

то або хмуриш то світлиш

мене і кличеш зично.

Під ноги тулиться моріг,

дорога струменіє,

і чадний висивілий сніг

як безум мій чадіє.


* * *
Цей тлум надій і молодих смертей

за розпач вищих, ця хистка дорога,

де порив обганяє переляк,

а страх волочиться, немов кайдани

за скорими ногами — все зайшло

за зазубень. Спізнало свого краю.

І кожен вийшов у надмірний світ

і сонце нам скололося на скалки

по дрібці, мов по проскурі, бери

його розбитим. Досить того світла,

що в пам’яті. А більшого нема.

Позаду нас опав недавній мур.


* * *
І жодної надії довкруги

і жодної надії на рятунок

нам самовтеча і отруйний трунок,

вам — розшуки живого, вороги.

І спогади мов відумерлий прах

ховають нашу душу перетлілу,

коли чеканням серце обболіло,

коли слова німують на устах.

Не хочу клику ревного, мовчи

і накликання ревного не хочу,

лише вві сні життя стоїть ув очу

як тільки не волай і не кричи.


* * *
Мені твій голос пролунав,

якого я не розпізнав

у добре знаному саду,

куди я з сином вдвох іду.

О як він бився, як тремтів,

мене обжалити хотів.

Так ластівки перед дощем

розносять свій високий щем.

Та все здавалося мені,

що я в чужині чужині,

і лиш твій голос приблукав,

якого я не розпізнав.

А що біліло навмання —

чи біль, чи дощ, чи бризки дня?

Веселки гнулися гучні,

озера дужились бучні,

росли ліси і вечір гас

як сонний джміль чи контрабас.


* * *
Відслона за відслоною — площин

і мріє дух, живе архипентура,

хапливо мерехтить твоя натура,

як вигублений за словами чин.


І стільки причинилося причин

і кожна б’ється головою в мури,

сотаються дощами дні похмурі,

а висотаються — на твій спочин.


Ці зойки зойків, ніби дріботінь

дощів високих на приспалих водах,

дивись у них, затамувавши подих,
і спробуй добачати власну тінь.

Між власними подобами шукаю,

кого ненавиджу, кого кохаю.
* * *
Спи. І не думай. Склепи свої очі. І спи.

Навіть як сон не заходить — склепи свої очі.

В снінні спізнаєш натхнення години урочі.

Ну, а не можеш спізнати — лежи і терпи.

Світ збожеволів і рве посторонки румак.

Нагло розскочився обрій. І ніч безберега

ламле рамена гінкі. Йде по шерезі шерега,

бачиш життя твоє суєтне рушило вспак.


* * *
Яблука стиглі так порожньо б’ються об землю,

гупають глухо об землю тверді зеленці.

Вистелив Бог предковічний суницями стелю,

яро ягоди ярі, як сльози, течуть по щоці.

Сльози чи кров? Чи безсоння? Ачи маячнею

біла збіліла ява: немає тобі

ані на небі ні в пеклі дороги, щоб нею

стати і жити і сіяти час на горбі.


* * *
Те безбереге небо степове,

пропахле полином і чебрецями,

і маків червінню й суріпок медом,

і ковилевим шурхотом століть,

мене малого вчило. Понад тим

безкраїм небом слалася стежина

моїх дитячих років. Там було

мені мій день і необачний вечір.

Тьмяніла ніч. І я крутим узвозом

угору брався місячною стежкою

і кожен крок свій пожадано пив.

Тьмяніла ніч. І щедро вкриті тьмою,

вовтузились яруги невпокоєні,

і наді мною щиро простелявся

сумного неба золотий сувій.

І кущилися чагарі обабіч,

обабіч гусла темінь сизопера,

скидаючись вві сні. І жовті зорі,

немов курчата, бігли в небесах.
* * *
Довкола зайченяти — дрібен-світ,

дрібна вода і луг і дрібен дощик.

Гриби дрібненькі і дрібненький кошик,

дрібне обличчя й брів дрібний розліт.

Дрібнішає в узвишші святовит,

утіх дитячих птаство перелітне,

і тільки сонця око ненаситне

за смертю задивляється в зеніт.


* * *
Дні щирі, нелукаві, озер ясна габа,

на молодій мураві горіла кульбабá.

І горобці купались в калюжі по дощі,

і діти осміхались, як росяні кущі,

і струменіли води, і сонця білий спах

урочив, колобродив по чорних чагарях.

Я, земле, твій єдиний, я син єдиний твій

всміхалися хмарини із-під пухнастих вій.

На них я задивлявся і чудувався з них,

а травень длявся, длявся, заки потоком збіг.

І сліпота сліпила, голубила серця

синь — біла, біла, біла без краю і кінця.

І стовп вогню котився, як голуб кружеляв,

мов довгий сон наснився, мов душу рай опав.

А син — мале телятко — тулилося в плече

і промовляло: татку, а де той світ тече?


* * *
Ти десь там сниш. І бачиш милі сни,

котрі течуть з-під білої вуалі,

а я тебе пускаюсь — далі й далі,

мов берегів своєї вітчини.

Ти десь там спиш. І тепла охра стін

оберігає од снігів і вітру,

а я сную цю думу, цю нехитру

фантазію зимових холодин.

Ти десь там є. Напевно ж, десь там є,

та, що в моєму мареві блукає,

і спів, неначе нитку, засиляє

в моє німе й оглухле житіє.

Ти десь там є. Десь неодмінно є

ота, що призведе до божевілля,

до себе кличе на своє весілля

і ніби приском душу обдає.


* * *
Не утекти і не наблизитись, ні собі місця не знайти

ані жахатися, ні зизитись, ні зупинитись, ні пройти.

О те моє відьомське вариво, та колотнеча стасвітів,

о те чадне жагуче марево вгорнуло горло і до брів

сягнуло, поповзло, розбіглося, заквітло на сумнім чолі

те, що вродилося і стиглося і знов згнивало у ріллі,

і жальну прорість попускало знов і брало темінню зело,

іспитувало невиразно усе що буде й що було.


* * *
Заспокоїлось минуле,

кожен вид за вітражами

кружеляє день за днями

і твоє кохане й чуле

заніміло серце геть.

Надимається дорога

від диявола до бога,

вслід ступає всетривога

і спинилась біла смерть.
* * *
І герметичну виснив я труну,

що стала і дорогою і полем,

моїм минулим і прийдешнім болем,

надійно заступаючи від сну.

І снився Кар — зажурений такий,

немов отетерілий од докуки,

допоки мати заламає руки

наш гріх відпустить Бог усеблагий.

Я уникав тих моторошних снінь,

втікав і навертався, і проходив

уздовж, як світ пролеглої погорди,

і в тій погорді поглядом блудив.

Невже ти научаєш порожнеч

і спекатися совісті навчаєш.

Наближуєшся ти — і проминаєш

і в невідь запроторюєш предтеч.

Така на серці тоскна тягота

і віра, і впокорення тягучі,

і люта лють нас трусить, як падуча,

і як падуча, близиться мета.


* * *
Душа переболіла — ні жалю, ні страху,

у Бога на духу прозоре сяє тіло.

В терновому вінці — останні рви причали,

сказилися начала і звомпились кінці.

Між двох твоїх надсад палає свічка жовта,

але себе оговтуй — і піде все на лад.

Доріже без ножа розпроклятуща доля —

така мені недоля, така мені чужа.

І неба вороння у головах кружляє,

і світ тобі змеркає, бо й світить навмання.

Заціп німі уста. Згадайте нас, братове,

без краю і без мови і віщого хреста.

Заціп німі уста навіки, товариство,

іде вертепне дійство — без чорта і хреста.

Байдужа бродить надокруг чужа байдужа чверть —

і хто нам ворог, хто нам друг — усім біди ущерть.

Додолу голову нагни — нагни і не питай

про чужаницю чужини ані про рідний край.

Це пітьма пітьми, сто чвертей, це дожиття — і вже,

коли од висохлих очей і Бог не вбереже.


* * *
Ліг горілиць — і подивляю зорі,

а за плечима в мене вся земля.

Отак лежу в покірній непокорі,

і Бог мені шепоче іздаля:

мій гноме, рабе власної гордині,

ти макова зернинка в цих світах,

явись мені в промінному одінні

рукою прогорнувши сонця спах.


* * *
Лежу під сонцем вересня, укрившись

незграбним пойменованим бушлатом,

і чую: спалахнули сірниками

мої одвиклі од пера пучки.

Лежу під сонцем вересня. З тополі

об загороду дзвонить падолист,

мов щур поводить шиєю, недремний,

дбайливий друг мій, видершись на вежу,

а охра смутку, вплетена в траву,

нагадує мені часи колишні.

Так човен, лігши набік на воді,

вглядається безоко в чорну невідь,

востаннє потерпаючи збагнути,

де вивід твій, рятунок чи кінець.

Та хоре серце вересня тріпоче

метеликом осіннім. Поміж листям,

оброненим, зблудилася бджола.

Коли гулкі німують лабіринти,

втішаючись своєю походою,

йде косогором вереснева смерть

всі переплутавши початки і кінці

(мережачи ясну свою дорогу

ще й манівці мережить обережно).
* * *
Як світлячки, що миготять із ночі

трухою сподівань, палких і в смерті,

ми світимо обаберегу темінь:

сигнали в порожнечу й німоту.

О як нестерпно хочеться подовжень

і невигасного самопалання!

Але не може скам’яніти спалах,

бо не в сльозі прозориться кришталь.

Тоненька пройма світла — ген тамсвітнього

щоразу то спахне, а то загасне,

і ти від вертикальної надії,

здається, відмежований ножем.

Це тут. Це тут. Усі кінці й початки,

рятунок твій і смерть — одне ув одне

перейдені — кінці твої й початки

замкнулися, мов вольтова дуга.


* * *
Сорочка тріпоче — із білого болю-вогню,

струмує дорога — од білого-білого болю.


У білій як літо, у білій як спека сорочці

по білій дорозі вельможно товариш ступав

(в якому то часі, у віці котрому, у році?),

який він веселий, немов на весілля рушав.

Я стежив за ним, бо ж і сам я до нього належав,

бо й сам танцюристий і радісним оком зизив

по весях — над бані, а як городи — то над вежі,

тривожний і зичний, джерельного голосу пив.

Так тільки Євген, лиш Євген так один розмовляє —

струмок повесняний чи плаєм нагірня вода.

Кого він лишив? І на кого так довго шукає?

Яка ж бо прекрасна вродлива угналась біда?

Тюремнії друзі. В три ціпи нас чорт не змолотить,

дарма що узявся уже кривавицею тік.

Кого ж то несе ще, кого там зі злости колотить,

кому з них забіг аж кудись обережний язик?

У білій як літо, у білій як літо сорочці

по білій дорозі вельможно товариш ступав.

А я на тамтому, а я на тамтому аж боці.

І пан чи пропав? Але пан чи пропав? Чи пропав?


* * *
За сном не чув я, що мороз надворі пересівся,

і, визволений від погроз, Софіїн град відкрився.

Мов крижаний топився мур — вода заструменіла

і тупітнява рідних юрм від досвіта будила.

Ото веселики гули, джмелі ж які літали,

з тобою, люба, ми були — од гурту відставали,

від колотнечі передмість, бо Київ семигорий

став посилати благовість — з усіх своїх соборів.

Нарешті збір, нарешті збір померлих днів і років

мов ґрати чорних спроневір і ярих життєтоків,

і я подався стрімголов до голосного свята

агов гукав когось, агов — але кого ж гукати?


* * *
Отак собі й живу, позбулий часоплину,

і рідну Україну не кличу не зову.

В невільницьких шляхах відмарилось поволі,

вже не шумлять тополі у мене в головах.

І рідний Київ мій у золото гучливе

не вдарить шанобливо і не окрилить мрій,

медяні гуки бань стар-княжої Софії

не оживлять надії і чару повертань.

Отак собі й живу, неначе лист опалий,

лиш місяць гострожалий насуплює брову.

Таке твоє життя і просте і нехитре,

кульбабою на вітрі під буряне виття.

Та рідний син біжить — пустився з крутояру

на радість і на кару — аж вся земля дрижить.

Оце ти й є, моя дружина і вітчизна,

і трунок і трутизна, і смертна течія.


* * *
Той ранок, мов софіїне крило

залопотів, здригнувся сизоперий,

тож навстяж душі одчиняй як двері

і йди у синь, у жеврінь, у зело.

Здригнулись сосни, ніби од роси,

мідяним стовбуром тече живиця яра,

і повна меду й молока отара

поранніх бджіл. І свистом — голоси

розбіглих променів. У тому хорі

із гуків зіткана колиска. Птах

золотоперий висне у світах

в ультрамарину невимірнім морі.


* * *
Свята бо є, свята єси, скорбото,

той тихий присмерк гріє білота

долонь твоїх, кохана, шанобливих,

а сновигання зграбної ходи

опоніч звеселяє. Як урочо,

як високо німує німота,

коли тяжкі мідяні канделябри

підсвічують ялинки ліпоту.

Спить горілиций син. Край нього навзнак

ти падаєш, коли утома дня

тебе, нічну, зненацька знемагає

і мовчки бог вдивляється в бенкет

прогінного і пахучкого тіла,

напризволяще кинутого в сон.


* * *
Білу-білу льолю подимає жар,

довгі руки голі з-понад чорних мар.

Місячна дорога просто в гострий ліс,

журавлів тривога і відьомський свист.

Лисою горою ген на чолопку

стоїмо обоє, ніби на містку,

але вітер, вітер, теміні вода,

поле млою крите і ярів руда.

Пойняло нас небо над усі віки

і осінні згреби й пекла язики.

Стовбури здушили, крони загули,

душі нас душили, водностале йшли.

Пісня водностале в’ється, мов батіг,

полум’я стожале і мисливський ріг.

Тіло перетліло в полум’ї покар

і лице світило з-понад чорних мар.


* * *
О ти як білий білий спалах

мені в опівнічній пітьмі

як білий зойк, як білий плач.

Все, що душа колись кохала —

верни непам’яте настач

ті довгі тягучкі долоні

рамена — білі, аж п’янкі

пітьму народжень і агоній

і губ солодкі пелюстки

повільне в темінь западання

аж зорі бризкають з очей

і настигання, проминання

і знову зустріч — з-за плечей

ти ніби з озера лілея

і чорно вогко гаряче

і тепле літепло спочинку

наближень порухів дерзань

і лотоками струмувань

ти вже пливеш ласкава жінко

у млосний і солодкий чад

самоповернення — утечі

ключиці, щоки, губи, плечі

все йде на тебе невпопад.

Я п’яний тугою твоєю

а потім клус алюр галоп

тебе за власною межею

спіткає. І тоді — потоп.
* * *
Тож не дивуй мені. Тож не дивуй-бо, не

дивуй мені. Спокійно геть од мене,

таке життя нестримне і шалене,

лиш я холону в цій самотині

і зацвітаю в потойбічні дні,

які повернуть суть мою без мене,

і заквітує дерево зелене

по той бік сонця. В глибу глибині

світів заблуклих. Думи загудуть

і барвами замерехтять співзгуччя,

і явиться нам вічність, як падуча,

і ніби круча прямовисна путь

накаже йти в незнане. Бо грядуть

віки по нас. По наших душах стогнуть.

Криві серця і погуки страстей

аж порскають, коли стає Антей

і вже ось-ось весь небокрай посовгне,

от-от напасник той гіперборей,

як у журбі вся суша одвологне

від раю до пекельних емпірей.

Гряди за мною, зірко світова,

о зірко світова, гряди за мною,

над покриком і сяєвом і тьмою,

гряди, гряди, гряди, заледь жива.


* * *
Усе, що думалось, минеться,

морози, острах і Сибір

і цей триклятий бузувір,

що скільки гне, то більше гнеться

під німбом ґрат і гнітом вір,

а все життя йому здається

через дорогу в вічну шир,

яка уяві надається,

як нехрещеному — псалтир.

Який нам батько — точних мір

цю путь життя колись відміряв

він нас не відав і не вірив

ні в гук гармат, ні в виспів лір.

І хто докине цей докір

цей докір рук і уст і плоті,

коли, заблуклий на болоті,

конав, коловся ревом звір.
* * *
І не син і не муж і не батько ні брат.

Болем очі не мруж. Світ — це твій супостат.

І не і шепочи, спантеличений день,

як не можеш — кричи, як несила — мовчи,

що не крок — то і пень, що не пень — то і крок,

це веселий твій день без біди і морок.


* * *
Уже — я рідний паділ розпрокляв!

Переселяюсь на нову планету,

бо так судилось кожному поету,

якого світ собою оминав.

Прослалась ніч — розкрита готовальня

з рейсфедером і циркулем зірок.

Найтяжче зважитись на перший крок,

бо тільки перший — то непроминальний.

Душе, ти вже затвердла кораблем?

Відваго, ти накреслила маршрути?

Галактико, ти як ялинка шута,

під нею, отже, рік новий почнем.

Блаженне переселення душі —

і смерти, і народження, і втрати.

Проте ламаю застарілі ґрати,

лиш, пам’яте, думок не воруши.

На старт, на старт, рушаємо за мить,

а перевір-но, що ти взяв з собою?

Недуже серце, обігріте кров’ю

прапрадідів, за правдою щемить.

Зумій же народитися, коли

раптова смерть тебе нараз обляже

і пуповину, що з землею в’яже,

присипле антисептиком золи.

Ще гуркотінням заткано твій слух,

ще видяться до болю рідні лиця,

і світиться планета і святиться,

та вже колише душу вічний рух.

Народжуйся на старість. Півжиття

вже збавлено довіку. Пів — для тебе,

то навіть забагато. І не треба

ні згадок, ні жалю, ні вороття.

Стули губами цю розкриту рану

і накажи повірити собі,

що подумом ти відданий добі,

що вмреш за неї, що тобі кохана.


* * *
І два світи постали обіруч,

розмежувавши тьмяну душу навпіл.

Отож, спинися, вижди і збагни

котра з них ближча — та, що ген на белебні

барвистим покотьолом сновидінь

летить, летить, заноситься в провалля

округлим спалахом чи ця, постала

ізвомпленими корчами бажань,

геть темрявою критих, безголосих,

надсадних, надокучливих, тяжких,

голодних світлом, голосом і хлібом

і віковим страшним передчуттям.


* * *
І ось вона, оця глуха душа,

вовтузиться, займається, шукає

собі глухого закута — протятись

світанно-шарим мерехтом, прониже

її худе рентгенівське проміння

і зобов’яже. Вижди і збагни.

Заліг, мов пес, незнаний шарий обрій,

острішком лісу визирає з сутіні,

разком вогнів полискує уздовж

колючої горожі. Стань і вижди,

і розпізнай за голосом бажань

себе самого. Обіруч постали

оба світи — по праву руку — цей

в торосах настовбурчений, колючий,

мов дикий кремінь вікових терпінь,

котрого тільки й можна причаститися,

аби не вмерти. Вижди і збагни.

По ліву руку — древній, аж до ер

самопостання, гоном безберегим,

щовбом смертельним, що наліг на серце

і наслухає втомлене буття —

той древній світ — і радісний і тужний —

непам’яті. О смерте, промежуй

оці життєві кола, відокрем

біду од щастя. Доброму і злому

кажи межу і позначи шляхи

для самовтечі. Висотані жили

за мною тягнуться, мов вервечки.


* * *
Ти чуєш голоси? Не спи — кричить усе єство,

лише поріг переступи — і ночі торжество.

Кавалок місяця, кристал палеозойських зір,

провадить нас високий шал вікам наперекір.

Лежать у келії мерці, пропахлі небуттям,

острішок жаху на лиці — що сталося з життям?

Ошмаття масок обвиса — на споді рана ран

і долі втрачена краса і згублений талан.

Ти тут гори і тут і тлій, хай попіл попелищ

крізь сто смертей провадить твій дух причастивши вищ

до падолу навиклих бід. Але життя твоє

простує ріками убрід і бродом постає.

Ти тут, ти тут, ти тільки тут — чистопис і архів

і вільна воля пут і скрут і скручених голів.

І безголів’я чорних доль, сподіяння хрести

знакують путь неволь і воль, значать межу мети.

Дарма, ти чуєш голоси? Мовляє Пан-Господь:

не жди поразки, ні яси, сам душу з світу зводь.

І розпізнай межи страждань і дух і плоть і рвань,

глаголом Господа постань — мудрот, щедрот, карань.


* * *
Ходім, допоки сонце ще за хмару

не встигло заховатися, допоки

ще з лиць твоїх не збігла тиха злагода

моїх сумних цілунків, поки ще

гуде бджола над головою в тебе,

допоки тихі переплески хвиль

доносять моря виглухле гудіння,

допоки ще триває білий світ

і не звістують нам кінець дороги

надузбережні кручі.

Пелерина

так полохко тріпоче на плечі,

твоя долоня в’ється вколо шиї,

засмаглої на сонці. Син забіг

далеко наперед і назбиравши

камінчиків, пускає по воді,

зрізаючи покірні мудрі хвилі.

У темінь сну занурюється шлях.

Все вище й вище залягають води

п’янкого забуття. А вище горл

шаліють зорі, товчені на скалки.

І непомітно спекуємось стерпу

на безгомінні сподівань і воль.
* * *
Так спогади значаться часом,

допіру пам’яті туман

скресає в забутті. Різьбиться

в огранці пагорб, мов кришталь.

Снується дим ріки. Зійшла

тяжка роса на стиглі луки

і пахла гіркота розлуки,

блідавість любого чола.

І дві скидалося руки

і шамотіли-шамотіли.

Щось тихе губи шелестіли

і гримотіли лотоки

порожніх серць. Вода дзюрчала

у гострому, як ніж, яру.

І я збагнув: отут і вмру,

кінці утративши й начала.


* * *
І оступила душу ніч безмежна.

Борня із нею марна, а втекти

у сон — несила. Тож рятує спогад,

четвертувати прагнучи мій дух.

З усіх кутків він переходить в наступ

і пімсти прагне і кричить: тепер

ти не відбудешся, лиш серце здерте

на стожалінь палючих шпичаках.

Аж ти заходиш — і бліда, і гнівна

і деспотичні сіючи підбори,

затягуєш круг мене смертний зашморг

любові, начування і жалю.

І ось — воно! Неначе стовп пекельний

. . .


А ти стоїш. І закут мій грубезний

у сто дверей зарипав. І вітри

мою полощать душу. Страх як тяжко

удруге розминутися мені,

аби вже не стрічатися. А надто

смертельно так зустрітися і вже

повік не розминутися. Даруй.
* * *
Затягнулося ряскою й мулом

і туманним як сон забуттям

обгорнуло тебе огорнуло,

ані спогадів більше ні тям.

Десь там сосни голосять високі

десь кряжисті ще стогнуть дуби.

Заступай же зомлілого кроку

тільки паді і прірви й горби.

Гей те озеро сховане в лісі

переспраглі б зросити уста

і рамена твої рознялися

і зверескнула біль-білота.


* * *
Іди — не помічаючи одмін.

Є тільки двері — виходи і входи,

дорога без покар і нагороди,

один сухий суворий сірий плин.

Цей іспит серця вже дійшов кінця.

Лишився іспит. Серце геть зотліло.

Огнем загаслим душу обболило

в передчутті святого реченця.


Коли, не помічаючи одмін,

збагнеш цей світ як двері, двері, двері,

а вогник той, що наче зірка жеврів,

вмуровано між вигаслих вуглин.


* * *
Обрав ти для багаття темну ніч,

щоб полум’я бухало тьмавим богом,

і жодних свідків і за жодним рогом

і жодного від дорогих облич.

Це самопал-спалахування-спа-

сенне вік автодафе дороги,

обламуються тіні в сині логи,

куди нас припроваджує ступа.

Погрій же руки на дивнім огні,

коли конає серце обпашіле,

бо стогне дух, ще довше стогне тіло —

лишайся з стогоном наоднині.

Не заговорить ніч — ти добре знав,

відколи сквапним кроком перше рушив,

а море гнало хвилю геть до суші,

там де вогонь над ранок затухав.


* * *
Мій янголе, моя любове,

моя незбутня туго, ти

сполохані піднесла брови

в мої потьмарені світи.

Лети в німотному жаданні

крізь туги займища страшні

невже я чую на світанні

ті перелети голосні

і лячні доли наслухають

твій замашний німотний лет

нас тільки зорі ще й єднають

огнем подаленілих мет

а ти збавляй віка в чеканні

визбируй сльози по щоках.

Коли б знаття то б увостаннє

пішла б шукати по зірках.

О ти моя незбутня муко

тонкоголоса туго, ти

сполохані піднесла руки

в мої потьмарені світи.

Щоднини ставши до світсонця

ти молиш, Господе благий,

скажи, де ділась люба донця,

де син подівся дорогий.

Мовчить Господь, насупив брови

соромлений ховає вид

і наскрізь видуті діброви

гудуть з полями вперебрід.

Укрила сива заволока

недобрий обрій. Осінь. Дощ.


* * *
Трамваї, гроші і серця,

комоди й долі

спливають плавом без кінця

брудні і голі.

Дерева, авта, журавлі,

яри і мрії

підносять на однім крилі

зморенні виї.

Крамниці щастя і міста,

паркани й мури —

усе несе вселенська мста

в однім алюрі.

Все прагне заплисти за край,

щоб того світу

почути пісню диких зграй

несамовиту.

І увостаннє пригубить

отрути чару,

як сонце злякано спішить

зайти за хмару.

І ти — піддайся течії,

що дух поймає

і в’ється контуром, гаї

і дні ковтає.


* * *
Ця калабаня, ця іржа і гниль,

цей сморід болю, горя, спроневіри,

наверненої мсти і легкодухих

надій на справедливість, ця труха

пригадувань про давні окрутенства

і підлий цей чотириногий замір,

що підповзає нишком і тебе ж

рабуючи, мов на огні антоновім,

геть спопеляє — вирва душ і мрій

тобі нестерпна є, тобі нестерпна.

Цей мертвий чорний пересліплий став

бажань і зичень, ця віків западина,

ця гойданина душ і калабаня

щонайсвятішого чуття душі

мені нестерпна, о мені нестерпна.

Коли ти сниш і видиш, як життя

навзаводи ступає, то минуле

вганяючи в майбутнє, то нараз

майбутнє провістуючи минулим —

просвітлої годиночки не дасть.

Коли ти бачиш, як нам непереливки

отак кудись нестися, щоб за мить

проклявши проминуле, од знесилень

нам битися об дошку гробову,

даремне прорікаючи спасіння

у німоті, у чорній німоті.

Коли живеш ти, мрійнику, і все

омріяним караєшся і мариш,

пізнавши край окраденого завтра

і все-таки лишатися живим.


* * *
Я нині встав спередодня — допіру ледве дніло,

новий рік вийшов навмання, стежки його зблудили.

Під зірним небом він пройшов і місяця окраєць

значив узвишшям неба шовк і пахло рідним краєм,

бо струмувала течія нічного сновидіння,

дружина снилася моя, мов сиза лебединя.

Синочок ніжками ступав і лагідно вганявся

в поймисте царство тихих справ — на них він добре знався.

На них він лагідно підріс, до радості піднеслий,

а рік старий мов крига крес і лопотіли весла.

На тихім озері нічнім, де ряска й жабуриння,

небесний янгол, милий мім і стужене радіння.

І полиново пахнув степ, євшаном пахнув обрій,

здалося — з пам’яті росте, окляклий і недобрий.


* * *
Світанок стиг на сході, неначе мертвий птах,

і очі зводив подив по вишкових горбах.

Межею знакувалось тобі твоє життя,

жилось, немов прощалось, пройшло без вороття,

потрапивши в тенета, обранив душу в смерть,

а каламутна Лета зібгала шкереберть.


* * *
Спішу до тебе навмання —

дасть Біг — і стріти вдасться,

білоголове зайченя,

цупкий клубочку щастя.

Повз кучугури снігові,

дроти і загороди,

де плещуть тугою живі

гаї, озера, броди.

Ти зрідка в мій заходиш сон

уже напівзабутий,

а ледь ослонишся з ослон —

і ані відітхнути.

Такий дрібний став білий світ,

і все дрібне у ньому,

і я здрібнілий шлю привіт

синочкові дрібному.


* * *
Три дороги довкруги,

надовкола три дороги,

а четверту, слава Богу,

оступили за борги.

Де подітися — нема,

де податися — не знаю,

і на п’яту навертаю,

але п’ятої — чортма.

Світе, завеликий ти,

і пробудь як завеликий,

але ґвалти, але крики,

смолоскипи німоти.

І немає стерпу нам,

щоб удвох сусідувати.

Ти мій отче, ти мій брате,

роздаруйся — всім куткам.

Оберего оберег —

ти мені ланцюг смертельний,

світе ясний, світе зельний

зачарованих шерег.


* * *
Зелена ряска на жовтавих лапах

розважливих качок із калабані,

що коноплями тхне, поміж дерев

листопадом похмурим розколиханих —

зелена ряска на твоєму чоботі

обачний знак забутої весни.


* * *
Дорого дороги, дорого мети

ані не наблизитись, ані втекти.

Рушають окремі, тверді як дуби,

в високому щемі старої ганьби.

Тут путь наша вічна, тут вічний наш шлях

сокира двосічна тне по головах.

Над подимом долі, над сяєвом тьми

проходим поволі, мов тіні самі.

Обачно, обачно виважуй свій крок,

а млосно, а лячно, а скільки морок.

Посовгнувся крок твій — безодня і край.

Урвалися крокви — мій світе, прощай.

Донизу, донизу, де пітьма і смерть,

геть бгаючи кризу свою шкереберть.

Ногою за край не заступиш — твоє,

а Бог починає нове житіє.


* * *
Між галичі й сорок калини кущ поник,

і обірветься крок, і пролунає крик.

І схарапуджені сопуть вітри тяжкі,

і крокви кружані — сталевий сміх підків,

і стократ дужані стають на герць віки,

і стократ долані стенаються сини,

а думи зволані — кущами сивини,

і небо збавлене гудьбою молитов.

Нам інше — вставлене залізним долотом.

Не обжидай його в своїх химерних снах,

бо до незнаного іще куріє шлях.

Бо ще дорогою не перейшли полки,

а за тривогою ніч — хоч збирай голки.

Та вже веселкою оперезало край —

лети лелекою і в безвість почезай.
* * *
О як він прагнув, як він прагнув, неначе болю, білоти,

геть поцуратися як багнув і благодаті й ліпоти

тієї сяйної дороги, котра Голготою росла,

Дніпрові щирились пороги за байдаками — без числа.

Прогінною довкола тіла сорочка виліпляла торс,

хапливо і душа зболіла і крізь сорочку так біліла,

бо геть небес душив контрфорс і оніміла пісня пахла,

і полином і чебрецем ти став своїм передкінцем,

коли стежина, ледь підтахла, осліпла оливом-свинцем,

ти д’горі йшов і так лицем скидався на Господні лики

і був просвітно-без’язикий перед останнім рішенцем.

Архистратиг над головою тримав списа немов весло,

а рвінням поривом бровою дерзання між небес росло.
* * *
Ця вицілувана земля

губами моря-немовляти,

для кого жити — цілувати

і надбігати звіддаля

на власний край, де ліг жагою

таємних прагнень невідь-світ,

міцний, як кремінь, як граніт

понад Дніпровою сагою,

занурений сторч головою.

А тіло б’ється, мов живе,

а це мовчання гробове,

росте, мов скеля над пітьмою

іще непізнаних світів.

Душа колотиться у тілі,

і опадає у знесиллі

дух, що добою обболів.


* * *
Будуй корабель, бо усохла ріка,

будуй корабель рятівничий,

будуй корабель, бо кохана рука

вимахує, вабить і кличе.

Далека-далека весела земля,

раїнна твоя Україна,

з’являється в снах, визирає здаля

затятого блудного сина.

Будуй корабель і додому гайда,

як витихла — дома без тебе.

То все не біда, то все не біда

і бідкатись марно не треба.


* * *
Мій навіжений Боже,

та ж змилуйся над нами

молюся нині й присно,

бо западеться світ,

де жити стало тісно

із щедрими серцями,

а понад небесами

заказано політ.

Як праг я стати скраю —

земля не рознялася,

а далі подалася

за жовті куширі.

О краю мій, окрасо,

тобою Бог карає,

хто вмер, а хто конає,

скорившися журі.

Тобі, квадратний світе,

моє квадратне слово

квадратної розлуки

квадратні молитви.

Кущисті супить брови

мій біль несамовитий,

заламуючи руки

поверхи голови.

Ото Господь настачив

мені лиху годину,

і стільки зненавиди

цей вітер доль жене,

що я тебе й не бачив,

далека батьківщино,

що я тебе й не видів,

мій оглашенний дне.

Розводи і погрози,

етапи, крики, ґрати

і ватрища колючі,

як погар диких душ.

Надію май у Бозі

на ввесь свій вік страпатий

і сльози лий горючі,

а дар життя — не руш.

Тобі молюся, Боже,

щоднини і щочасно,

бо хто ж нам допоможе

по чорній цій біді,

коли радіє кожен

як смерть іде дочасна.

О доленько нещасна,

про віщо я тобі?

Ти, Отче, недоріко,

пощо були пророки?

Не знав би я мороки,

не збавив би літа.

Проллялись крові ріки —

історії отроки?

Несли у безвість кроки,

хода була хибка.

Вертається дорога

на знавіснілі кола.

Яка ще осторога?

Було задосить мук.

Розкішна і убога,

вельможна, але гола

ідеш крізь час спроквола,

а попасає крук.


* * *
Земля — хитлива і плавка — вседорога і всепрощальна —

здоліла стати, щоб благальна помічена була рука.

Хустина — голуба і синя — між золотих, як степ, пожеж,

твоя жалоба тане в тінях — і ти по тінях танеш теж.


* * *
Розцвів тюльпан і душу втішив,

брунатний і цупкий пиляк,

всі шість пелюсток порозпростав

одлегло і розлого так.

Розцвів тюльпан — я в нього в гостях,

до пригощання він мастак,

лилове листя подовгасте,

стебло м’язисте — гнеться зчаста

на ошелешених вітрах.

Довкола нього лиш братки,

вже при землі — цвітуть химерно,

просторять листя нагідки,

і амарант, як ненажерний,

зискує з Божої руки.

Та понад ними лиш тюльпан

князює, звеселяє лан.


* * *
Стовбури сосон — як стогони білі

в стрілку пустились — з коріння увись.

О безголосі, майтесь на силі

крони ж бо з хмарами переплелись,

снігом приструнчені — горнуться ввись.

О ці розбурхані розпачем крони —

тяжко їм, тяжко їм од висоти.

Здвиги й полони. Здвиги й полони.

Вирви і урвища. Мари й хрести.

Скільки вас, скільки вас тут споночіло,

в цій безнадії смертельних снігів,

білеє тіло, козацькеє тіло,

світ збожеволів, збожеволів.

Та постають перед вами прогінні

думи-передуми — в небо ростуть,

за поколіннями йдуть покоління,

ось вона, ось вона, визвольна путь.

Край визволений волі запрагне,

горбиться світ тяготою волань,

в пломінь пекельний кожного тягне,

тож заступай заповідану грань.

Врочило. Досить. Відваги чи люті

ачи безпросвітку пружиться крок,

рвуться померлі й Богом забуті

в сяйво цвинтарних зелених зірок.

Біль наче дим понад світом валує

і кумельгом, кумельгом, кумельгом

хмара, осонням прошита, звістує

сонце у груди йде напролом.

Виросте ліс і міцних і завзятих

виросте й рушить, немов Ельсінор.

Час бо собою світ заселяти,

з себе скидаючи шати покор.
* * *
Забудься. Стань. І зачекай мене

на самоті в такому велелюдді,

де спогади стовбичать, наче судді,

і пам’ять чвалом праліта жене.

Забудься. Стань. Я надійду. Нехай

ми в дві руки хиткі прогорнем тіні,

там ти стоїш у білому одінні,

рожевлячи собою небокрай.

Пильнуй — от-от я вихоплюсь на світ

і вирину із тьми правікової,

де синій глід осіннього достою

пильнує тишу мовчазних воріт.

Не доторкай мене. Забудься. Стань.

Коли б ти знав, як тяжко не згнівити

оцих небес і смертний трунок пити

на безголоссі й німоті розстань.

Затям. Ти тільки спиш. Забудься. Стань.

Коли б знаття — як тяжко прогортати

цей присмерк літ! Лише не смій питати,

бо заламає горло мить вагань.


* * *
Вологі зорі дивляться згори,

загорнені у морок опівночі,

нашіптують про щось уста пророчі

довкола стільки злої поторочі,

що краще і не тужся, краще вмри.

Йдуть за тобою слідом явори,

і панський пес, годований, як злидень,

і голос довгих пащ, що й ніччю виден,

і тіні кострубаті, тіні три.

І поки ноші, як ковчег, пливуть

довкола плетив і жалких мережив.

Та ж ти собі ніколи не належав

ще не ставав на заповітну путь.

Вологі зорі — то чумацький шлях,

натертий, розтроюджений од Криму

сліпою сіллю. Окрай сяє зримо

на ґронах шарлатових, на хрестах.
* * *
Поет — мов дзвін, акумулятор тиші,

він гомоном виповнюється плавно,

як крапля меду, гук його державний

спадає благодатно з-під узвиш.

Ширяє лотоками німоти

жадання — безголосе й безтелесе,

допоки крила випростає меса,

щоб випурхнути з теміні в світи.

Неначе дзвін — поезія. Гуде

і самонаростає аж до повні,

жадання улягаються гріховні,

і стеблами молитви обрій жде,

що перейде крізь страстотерпця тіні

пророк, свого цураючись лиця,

в передчуванні віщого кінця

самоофіри й самовоскресіння.


* * *
У Святошині весна

води задзюрчали,

грає річка голосна

ніби на цимбали.

Скоро, скоро стане сніг,

запарують ниви,

жде — не діждеться моріг

сонця, грому, зливи.


* * *
Задивляйся в пітьму, задивляйся в пітьму

перед тебе нікого й нічого нема

тільки безвість сама — тільки пустка німа,

тож піддайся нагайці, їздцеві й ярму.

Заклекочуть як орли аорти

о не зрадь мене, моя жаго.

Йдуть когорти. Але ждеш кого ти?

Але начуваєшся кого?

Надійшла і стала при одвірку

наскрізь продивилася притьмом.

Що не сподівався, недовірку,

лиха ждав, а не хотів добром.

Потім ще й поріг переступила

сперлась об поренчата й мовчить.

Скільки того духу, того тіла

так стояла і мовчала й кпила

і будила в тілі ненасить.

Надто рано хочем одпочить,

теж мені лицарство недолуге

ну й козак — саме тобі звання

як же міг ти датись до наруги

так слухняно, сліпо, навмання?

Де ж твої поділись побратими?

Може захлинувся ярий гнів,

зразу ж поза мурами страшними

тільки день як стогін забринів.


* * *
Я з ними був. Летів за ними вслід.

Ачи вони за мною — острах ока

все ріс як прірва і гулка й глибока,

тріщав над нами неба сизий лід.

Ковзалися, стеналися довкола

бажання, наче тіні полохкі,

і слізьми заливались лотоки

призабуття. І пам’ять несхолола

ще тужилася вберегти тепло

долонь і лиць, щоб усміхи диточі

мені світили ув осліплі очі,

щоб не стихало сну метке живло.

Той сон життя озорено іскрить.

О дотягнись до сніння дорогого,

бо заіржить сполохана дорога

і річкою вітчизна заструмить.


* * *
Ми порозходились де хто.

І ані чутки ані гадки,

ані різдвяної колядки,

ані купальських грищ. Мето

моєї звомпленої долі,

ти все так само бовваниш,

так само Господа гнівиш,

усе питаєш вітра в полі,

і наслухаєш душі голі,

просториш гомін тиші тиш.


* * *
Та тьмяна келія моя, де нудно пахло начуванням,

старою прілістю, коханням, де жебоніла течія

моїх старих передчувань, що Божі образи прибрали

в сумні шикуючись хорали довкола різних калабань.

Там голе дерево росло у мене за вікном. Тужила

по ньому осінь. Хуга била та підбивалося зело.

Під ним, крислатим і здревілим гіллям, що зводилось увись

так яро пахло сіном прілим. Так світ пропах. Так пахло скрізь.


* * *
Душа колюча, мов їжак, де не торкнися жалить

лежить нужденний неборак і сам себе печалить.

Не сподівайсь нізвідкіля, не надійся нікого

говорить горе-немовля: не обберешся злого.

А ти все надієшся, ждеш? А ти все вижидаєш.

Душа пустилась власних меж мов повінь. Ось і маєш.

То хто кого? Чи ти її ачи вона здолає,

долучить смертній течії, що всіх нас поглинає.

Напевне так заходить сказ. Так, певне, сказ заходить

дух забиває раз у раз і дума колобродить.

Не сподівайсь нізвідкіля, не надійся нікого

струмує під веслом земля і чезне. Й слава Богу.

Збирай же тілом синяки, неначе полуниці.

Невже на всі на правіки ми тільки горілиці?


* * *
Вернися, прошу, вдруге нагодись,

і дай надію — геть імлу ропаву

із себе зняти. Бо не стане стерпу

себе лишати в пам’яті ганьби.

Бо стулиться душа твоя од світла

і не дозволить щедро так приймати

добірного проміння, як бувало

до того часу, коли схибив він.

Вернися, прошу, нагодись удруге.

Болять йому далекі помилки

і трусить гнів, що ту зрадливу шпару

таки знайшли в ньому, аби напросто

зайти в осердя й випити його.

О скорб, о скорб, але ганебо, світ

пади на нього, хай усі тортури

на нього ляжуть, хай обсяде гнів

усенищівний, наче грім нагірній.

А дякуй долі: є тепер дорога

лише одна — щокроку щовперед.
* * *
О не цурайся, о вертай мені,

вертай мені на цю високу осінь,

як матірку беруть і мочать плоскінь

і білять білі обруси в багні.

Верни мені, верни мені, верни

з цієї чужаниці чужини

із чужини цієї чужаниці,

хай тішать погляд золоті жар-птиці,

а потім хоч і смерть до віч війни.
* * *
Змий з себе скверну проминулих літ,

днедавніх манівців змий з себе скверну,

хай опрощусь я, скоро знов поверну

до рідних гнізд, де примеркає світ

в батьківських вікнах, де зрадливий міт

ще врочить, врочить і дорога долі

до себе навертається поволі,

і знову труться іскри об граніт,

і темрява — оба крила прослала,

і світова зірниця підвелась,

і як дочка, що у старих знайшлась,

довіра до доріг затрембітала.

Зажеврів перестиглий тьмавий жар

і за горою засурмив шафар.


* * *
Прозоре дерево осіннє

над падолистом піднеслось

і ніби вирване з корінням

тяжить до неба. Дивен хтось,

чарівної своєї влади

достоту певен, угорі

сам захопився — і у грі

собі відшукує відради.

Дивен хтось

його згори спостерігає,

немов вигадливе життя,

і просто сили набирає,

про вищ не маючи знаття.
* * *
Ти творишся, синочку мій, у світ.

Ти творишся і жебониш, як бджілка

на яблуні крислатій, що з причілка

до тебе похиляє пасма віт.

Так тонко пахне яблуневий цвіт!

Отак мені твоє дитинство пахне,

і вже попід ногами стежка тряхне

і ніби дві бабусі, край воріт,

воркують теплі липи. Мій синочку,

мій золотий пшеничний колосочку,

моя відрадо, пом’яни мене

в цій галактичній, в померках, розлуці,

згадай, як татко брав тебе на руці

і нам світило сонечко ясне.


* * *
Як гостро сколотий уламок,

що білим болем голубів,

підвівся Ярославів замок

і в серце ніж мені встромив.

Завійно-голуба Софія,

не видзвонена голубим,

до мене бігла, наче мрія,

і виривалася з обійм.

А на Михайловім узгір’ї

на Володимира горі

мені світило надвечір’я,

зорю клечавши до зорі.


* * *

Каталог: authors -> Stus Vasyl
authors -> Товаришки оповідання І
authors -> Навчальний посібник для студентів сільськогосподарських вузів економічних спеціальностей львів видавництво «світ» 1995 ббк 65. 28я73 4-46
authors -> 1. Частина Інтелект у цілому. С. 5 Частина Мислення й вирішення проблем
authors -> І. О. Кочергін кандидат історичних наук, доцент кафедри історії та політичної теорії Національного гірничого університету Друкується за рішенням Науково-методичної ради Дніпропетров­ського історичного музею від 12 с
authors -> Одеський національний університет імені І.І. Мечникова
authors -> Рецензенти Білик Б. І. доктор історичних наук, професор Бризгалов І. В
authors -> 1. психологія як наука І навчальна дисципліна
authors -> Від матки до альцгеймера
Stus Vasyl -> Веселий цвинтар


Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   5   6   7   8   9   10   11   12   13


База даних захищена авторським правом ©uchika.in.ua 2019
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка