Палімпсести благословляю твою сваволю дорого долі, дорого болю! У новій збірці — вірші, написані між 1971-77 роками. В ній — мої болі й радощі, мрії й передуми, спогади й сніння, образки життя. Частина перша



Сторінка9/13
Дата конвертації11.03.2019
Розмір4,56 Mb.
1   ...   5   6   7   8   9   10   11   12   13

[А]
О скрипки тьмавий гуд — мов скапує живиця

зникають намерзи і вже хмеліє гін

дзвінкого дерева — і світ тобі святиться,

і вплав іде вода — і небо до колін.


О скрипки юний злет — навшпиньки підвелося,

зринаючи з зажур, ясне твоє чоло

і гонами гріха струмить твоє волосся,

побрало обрій твій — і в хмари піднесло.


О цей порвійний спів — за днем, за далиною,

за сліпотою сонць, за окраєм бажань.

Тобі окрився край — вергає над тобою

і ластівки тривог, і гуси звістувань.


* * *

[Б]
О скрипки тьмавий гуд — мов скапує живиця,

о серце дерева — співуче, наче жаль.

Пливе Софія — і блакитні птиці

летять по вертикалі — із проваль.

По вертикалі — вгору, вгору, вгору

летять і клякнуть, в мертвий вмерзлі мур.

Пірви свій дух — услід, і душу, завше хору

од марних сподівань і визрілих зажур.

Ні, не впадай у біль — до самонарікання.

О, не впадай у біль — його як меч піднось.

Ятріє ватрою розгніване світання

і грається в громи велешанобний хтось.


* * *
Будь мудра, музо. Не кажи, що хрест

тяжкий занадто. Бо судилось бути

йому тяжким. А ти — хіба волів

не через силу? Отже, музо мудра,

значи свій шлях. І за тобою вслід

піду я не хитаючись. Хай часом

відстрашували завеликі біди,

і Гефсиманський сад не рятував.

Будь мудра, музо. Є твій гордий лет

і не зважай, що поросла дорога

колючим терням. Мудра, музо, будь.

Ти в леті вся. Ти в леті вся. Ти в леті.

Роздмухуй іскру, що тебе вразила

в урочу мить. Роздмухуй. Хай вогонь,

хай лютий жар, хай полум’я займеться.

Нехай бухає болем вседуша.

Будь мудра, музо. Є твій гордий лет

і не зважай, що поросла дорога

колючим терням. Мудра, музо, будь.

Ти в леті вся. Ти в пориві. Ступай

через провалля. Заступи ногою

за крутояр. Тобі дано летіти,

а стрімголов чи вгору — то вже нам

не про помівку. Спиту не потрібно,

бо він знесилить, осоружний спит.
* * *
Була шипшина — росяна, осіння,

уся в огні, в червоній маячні,

і ти — йдеш навкіс, наче провидіння

мої сумні перебігаєш дні.

І плащ, і вид, і профіль твій — тужливі.

Трикутне сонце котиться згори,

стьмянілі очі, мов осліплі сливи,

од сліз осліплі. Стогнуть явори

довкола нас. А що іще? Неспокій

як гони ліг. Од кочегарки дим.

І торопкі всеначуванні кроки,

то лис блукає — із хвостом рудим.

О порятуй, о порятуй, спасенна,

о заховайся, в погляд не ступай.

Покірно так схиляються рамена,

покірно крився тьмою небокрай.

Покірно йшли благословенні губи,

обачно, як пелюстку, ти зняла

із мене сум. Це нашої загуби

в покірнім небі зірка ізійшла.

Була шипшина — росяна, кривава,

скісне проміння сіялося з хмар,

і кружеляла спроквола галява

передчуття побільшувало чар.

Там все було. Подіялося звільна,

душа розтала — й плавом попливла,

то ти її спостерігала спильна,

і в ній тривала, і по ній жила.

Ти пам’ятаєш? Спогади бриніли

як лотоки непам’яті. Як сон.

І обрії похмурі даленіли

і рвався місяць поночі в полон.


* * *
Усе тотеж: відколи час спинився

(обмерз і скляк і став жалкий як скрик,

світ у вікні ані поворушився).
О схаменись, ти сам себе прирік

окляклим бути. Ріст назад — буває?

Пливе і молодіє з року в рік
твій вік. Аж потім плавно запливає

в дитинство смерти. В правитоки згаг.

Хто вчасно вмре — той сам себе вгадає
у слушну пору трафить його шляк.

Довірся серцю: ти ж бо сам запраг

в Дніпро улиться на семи човнах.
* * *
І мури рушили — й заговорили,

і в маячні озвалась словом слиз,

а трактом гуркотів Чумацький віз

і солі свіжі просипи біліли.

Душа яріла — поглядом на схід,

заждала миті, коли сонце бризне,

як молоко цілюще материзни

і страдницький твій посвітліє вид.

Так необачно ти проґавив час,

щоб захиститись од гостей суворих,

у жили — в ці порожні коридори —

зайшов, як безум, п’яний баляндрас.

І заливав тебе холодний піт,

танцюй, допоки вилізуть на лоба

палючі очі. Ось твоя подоба

подвижництво людське — іспередліт.


* * *
Нагідка, обережена подвійно,

щоб не згубити лагідного кола,

мені про тихе свято зацвіла,

стрічаючи. А я, тебе чекавши,

устигла народитися і двічі

померти. Нині — втретє я цвіту,

а все-таки діждала. Слава Богу.

Я голос той почув і стетерів

і гриз себе, що не подбав про зустріч,

котрої був не сподівався навіть,

що квітка ця, малесенька нагідка,

мене так щедро розуму навчить.


* * *
Як шипшини листок —

серце твоє

вищербане:

подовгасте

темнаво-зелене

проліноване

замірами-рівчаками,

що обачно течуть

від стебла

і пірнають у біль.

Він вітрів не боїться

він їм опинається.

Геть

жалкий


і задумливий,

в спокій глибокий

пірнулий.

Він увінчує порив

здревілих далеких корінь

незабутніх,

глибоких,

захованих

у підсвідомість.

Він їм голос вертає

той голос од горя

бринить,


упокорений спокоєві

голубому.


* * *
Просторить крила падолист

рвучкий і дужий, розплаталий

на обакрай, і світ нездалий,

відшукує востаннє хист,

аби в інакшому одінні,

уже зболілому, ввійти

у мерехкі і жальні тіні

під пасмугами самоти.

Гуде борвій і крони гне,

і тяжко нагинає хмари,

і вже тобі немає пари,

з ким римувати серця вдари,

у грудях зайнялись пожари,

і вже недоля не мине —

вона тобі пристачить кари,

а на розпутті — геть майне.

Ступай сіромо — геть за обрій,

за частоколи тайгові,

останній лік іде недобрий

і тлумить душі, ледь живі.


* * *
Остерігаю — рідний гаю мій.

Остерігаю — смерть уже поближча,

опойняла тебе сувора хвища

у силі неподоланій своїй.

Молю — відмолодись ачи здревій.

Молю тебе — ти чуєш — доля кличе,

заходить бо доба, і рятівнича

у невблаганній лютості своїй.

У невблаганній лютості літа

поймуть тебе і за світай-водою,

геть понесуть за даллю голубою,

де вбіглі в колос аж пашать жита.

І в нурті тім вогненнім спопелись

уже тепер чи завтра чи колись.


* * *
Якась лежить на нас печаль.

І чим ми Бога прогнівили,

Іване-брате? Скільки сили

втелющили до стопроваль.

А все — здається, ані сліду,

а все — старий страхополох

знакує кращу із епох

і довгославить без набриду.

Де люд, Іваночку, скажи!

Де наші вирослі синове?

Чи буде слід наш? Шкода й мови

й карби даються до їржі.

Якась лежить на нас печаль.

Ми жевріємо шпичаками

забутих доль, що за віками

теж пороснули до проваль.


* * *
Ступи на цей поріг високий

і світ пітьмою обнови

вона сягає голови

і луняться, мов краплі, кроки.

Склепіння — кружне і важке,

мов остовпіла завірюха.

Пітьма з кутків шорошить вуха,

а серце — зимне і лунке.


* * *
Тут, скраю всіх країв, посеред дня

ущербного, котрому й ночі мало,

щоб цю одвічну кригу одволодати,

ми річкою вузенькою брели.

Ти — берегом, аби не заросити

червоні кеди. Я — водою вчвал.

То ліс, то луг, то рінь, то чагарі,

не з цвіту, але з колючок багаті.

Криве біліє вудлище на плечах

і за плечима — вицвілий рюкзак.


* * *
Ти десь за край світу, як птаха моя білогруда,

солодкомолока, два ока — мигдалі сумні.

Сподіюся щастя. Сподіюся дива. Сподіюся чуда

на цій чужинецькій оцій навісній стороні.

Як тяжко ці сопки на серце на хоре лягають

і небо обнизе всідається м’яко на діл,

а наші серця — все чекають, чекають, чекають,

а стерпу не стане — то виб’ються зовсім із сил.


* * *
Отам гора піщана і море і байрак,

і ти моя заждана і поруч наш козак.

Чалап-чалап-мережка в дві стьожки на піску,

стирає вітер стежку на плесі й на віку.


* * *
Січе — не хуга, а вітри

пронизливі. І пробирає

аж до кісток. І все рівняє

і все жбурляє в стоси три.

Що перший стос — то туга з туг,

що другий стос — то безнадія,

що третій — мати не зуміє

ословити, котра з наруг.

Немає світла у світах,

вельможна тьмяна ніч довкола

рипить, тріщить, гримить стодола,

і темний владарює страх.

І свічка кліпає в кутку,

електропроводи пірвало,

і смутком серце оборало

уже укотре — на віку,

на довгій ниві, де давно

хіба кукіль! — ніщо не родить

і щось нас водить, воловодить,

а в очі сиплеться пшоно.


* * *
Співає плоть і тужить плоть. Сніги

і тьмяні сопки, віддані покорі.

Блукає голос у житейськім морі,

ніяк не ввійде в рідні береги.

Так ампутований волає нерв —

не вибитись на визнану дорогу!

Гігантська тать пильнує нас з-за рогу

тяжкими яблуками баядер.

Йду повз — і плющу очі: одійди

оця колимська, ця гріховна звабо.

Як ремствує повстала плоть. Як слабо

шепоче голос глузду: жди біди!


* * *
Спішить, смертельна буде

ця на колесах ніч

і сонце вже не буде

тулитися до віч.

За кількома замками

я ворог і вражин

все чую — день за днями

спішить маленький син.

Дружина десь голосить,

зануривши біду

в подушку. Долю просить

скажи: чого я жду?

Десь мати почорніла

десь батько, наче ніч,

а світ — такий мій милий —

жбурнули до узбіч.

Етапи й перегони

солдати, варта, пси

справляй живі покони

під мертві голоси.


* * *
Я вже як мертвий — пам’яттю проріс,

немає Василя — є тільки згадка,

їй краще, адже їй нема і вадки,

я ж геть змарнів — один, як кажуть, ніс

стирчить і вже. І серцем перетлів,

бо обболів за весі всі і гради,

хоча й собі не можу дати ради

жарина біла ув огні огнів.

А все ж я є. Хоч і напівживий

та в спогадах є плоть моєї плоті,

так і живу — зі світом у комплоті,

довкола мене — обрій гробовий.

А я живу. Агов, мої брати.

Агов, сестрове! Сни біжать струмками

і кожна дума-думочка — за вами

і кожен із братів твоїх — то ти.


* * *
Кричіть, волайте, галасуйте,

а ми спокійно сидимо

і топчем ряст і топчем руту

і це свободою звемо.

Як вільно нам! Серця одкрились,

німі отверзлися уста.

О ні, ми, друзі, не зблудились,

ми дожидаємо хреста.

Ще перебудьмо роки щастя,

ще почекаймо: буде внук,

котрому вимовити вдасться

те, що дозріло з наших мук.

Те, що нас кидало в дорогу,

котрій ні краю ні кінця.

Та є вона! І слава Богу!

Нам світять радісні сонця.


* * *
І чебрецевий степ

дихнув із філіжанки,

донецькі теплі ранки

і світовий вертеп.

Як хороше було —

упасти на осонні

за Калкою комоні

іржать. Яке число?

Хіба то бій був? Ні —

в усіх віках — поразки

застрягли, наче дразки,

і скімлять — в чужині.

Та запашний чебрець

і в цій неволі пахне,

ось сопка лиш протряхне

гайну. І хай вам грець

усі мої жалі,

і всі мої досади.

Вже дам собі я ради

як стану на шпилі.


* * *
Колимське зілля в мене на столі

уже зелене листя попустило.

То кваплю я весну. То сонця жду,

то вітру з України виглядаю

(сьогодні вранці снився брат Іван.

Вологі вуса і вологий погляд,

і мова його, добра і ясна,

такий розважний брат мій!

Ще коли

у Києві зустрітись доведеться!



Чи дасть Господь?),

то волі пожаданої. Прийди,

о літнє листя й серце одігрій.

Коли узгір’ями трава прорветься

і клаповухий кедрик піднесе

стрільчасті вушка, щоб у розгомінні

просвітлих днин чекати добру вість:

то мушка задзижчала, то комар,

кульбаба, деревій. Попри потоці

мишій, а де не глянеш — іван-чай

і ягоди: брусниця червоніє

в одмолоділім листі — вже й цвіте,

як спогад про покинену кохану,

жалібно й скрадно.


* * *
І під ногами колючки,

провалля, сопки і лучки,

і голубиця й іван-чай,

і спогад. Радість і одчай.

Йду самотою по горбах

іще живий і не зачах,

і не зачахну — ані-ні,

от тільки серце ув огні.

Тож і біліє голова,

і скоро вижовкне трава,

і знову сопка спалахне,

як килим, стишеним огнем.

І думав думу я малу:

світ обернеться на золу.

А що лишається по нас —

що в душу заронив Тарас.


* * *
На третій поверх — наче в вічність!

Як тиснуть стіни, як гнітять!

Ти чуєш зойки? Чуєш кличні?

Це наші люті, наші січні.

А надокруж — майстри заплічні

стежок — ганебних і величних.

Над головою меч двосічний

чатує душу, наче тать.

Побожеволілі, знечулі

чотири мури, в них як кулі

німотні крики самоти,

і наче келія прозріння

та камера, од смутку синя

і наче біла свічка — ти.

Тут добирає Україна

для себе дочок і синів,

та почалася холодина,

і вже не вернеться година,

коли б ти на Вкраїні жив.

Тож жиймо в ній!

Як кров у жилах

вона гуде бентежна в нас.

Та доки дух не вийде з тіла

ти знатимеш, яке немиле

життя, який нестерпний час.
* * *
Пильнуй страсну стезю страждань,

спізнай смертельні чари,

дороги добр і почезань,

свавілля і покари.

Бо ти — це ти і ти,

бо ти і є Вітчизна.

Бо так стоятимуть брати,

як буде днина грізна.

Бо є в тобі цілий твій люд,

його червонокрівці,

не дай рукам лихих заброд

вскубти пера жар-птиці.


* * *
Набігає минуле, обминає майбутнє,

а мене ви забули, дні лукаві, окрутні.

Я до вас не належу, я існую собою,

і своя в мене стежа зі своєю добою.

Мої думи свічаду віддають свої пасма,

і душа вже не рада, геть зотліла, нещасна.

Сяде сонце за сопку, скаженіє бичарня,

заховайся в коробку там, де сонце стожарне

порозбризкане світло до кісток пропікає,

ти існуєш під титлом, суть в собі ся ховає,

а колимська дорога свій утинок доносить

аж сюди, де знемога лячно тонкоголосить.


* * *
Той сірий запорошений полин

попридорожній — висмаглий, аж чорний,

гіркота жару і сліпий вогонь

притомленого серця полудневого.

Отой ковил, та репана земля,

ті приярки і переліг і взгір’я,

моє дитинство, мій донецький степ,

аж серце тьохнуло — десь я сидів

(вже й підзабув) і поглядом довіри

оцю красу жебрацьку споглядав.

Як обрій спав, на сонці розімлілий,

як ховрашки причаєно снували

і пахнув медом чебрецевий чад.
* * *
І глянув я — і ось кінь білий,

і держить лука верхівець,

з сагайдака виймає стріли.

Вже начувайся — це кінець.

І вийшов другий кінь — червоний,

і хто на ньому — при мечі

за ним — і січі і полони

і кров і стогін і плачі.

І глянув я — і вороного

уздрів коня. Цей вершник був

з вагою у руці й надовго

на мене поглядом сягнув.

І глянув я — і ось кінь чалий,

і охляп смерть на нім сидить —

за нею пекло. Прокричала

прелюта звірів ненасить.


* * *
Отак живу — з роботи в ліжко,

зі сну в докучний чар полиць.

Там жінка, вишита манішка,

ридає — в небо горілиць.

Грінченко. Рільке. Пастернак.

Гайдеггер. Гете. [І Когелет]

І над усім — мужицький велет.

І все — не так.

Бо блякне видиво в мені

наждався і назвав, накликав.

А що ж вона, сумна каліка?

То каже так, то каже ні.

Калічко, каліч, нагодись

розсунь цих гір і хмар завалля.

Біда пустилася спіраллю

з дерев на нас чигає рись.

Немає сили, спокій нам

не велено іще приймити,

доба вельможні ставить міти,

душа захоче напролам.

Куди піти? Куди — подітись?

Віка збавляю — день при дні,

і сонце встало ув огні,

та коло нього — не зогрітись.


* * *
Коли ж ти виростеш, мале?

Попереду каріатиди.

Супроти них — всі наші біди.

Час наближається, але

як жаско! Дивишся на світ

опукло, з острахом, стооко,

бо долі сива заволока

ховає кров і сльози й піт.

О німото старих чинінь!

О теперішні богоборці!

Стара криниця ще при корці,

і коло неї — хижа тінь.

Та незглибима є глибінь.

Дорога западає в мороці.

Хто тільки здужав стати орця —

усіх густа окрила тінь.

Коли ж ти виростеш, мале

і станеш на поріг наруги,

де ми не вперше і не вдруге

конаєм на хресті, але —

щоб криком крикнути округи.
* * *
Мій добрий янголе, коли вгорі,

чола повище, — чую як шугаєш,

мене тримаючи ув очі (дбаєш,

аби горів я щедро в добрій грі),

я забуваюся, коли цнота

пречистого пребілого паперу

почне мене, відкривши добру еру

натхнення в тиші, і коли мета

мене в полон імкне, всененажданна.

Коли я позбавляюся од скверни

колимських ям. А Божа благодать,

мене опавши, рухає рукою.

Я знаю: світ іще існує мною,

немов собою. І добра печать

лягає на чоло мені. Твори,

великий світе, мною. Я не проти

перенести обмови і комплоти.

Лиш ти, блаженна матере, утри

з очей скорботу. Най я усміхнусь

як син малий мій — там, біля Десенки,

де дружнім гуртом ми колись оденки

свої справляли. І в собі знайдусь,

живло животворяще.
* * *
Осліпла порцеляна

захоплених небес.

Ой рано, мамо, рано

розлуки час — не скрес.

Струмує сопок крига —

туман чи дим чи крик —

така вона, кормига,

ця нива довга й вік.

Світанок дня струмує

крізь кригу забуття,

так ясно нас почує

потойбік живоття.

Ще трохи нахилися,

ще трохи перебудь —

і присмерком світися

торосами огудь.

На чолопочку сяйва

як макова зернина

у Господа питає

просвітлої години.


* * *
Лягають тіні синім полум’ям,

де осені спижеве маєво.

Усе пройшло, усе пролинуло,

давно промаяне.

Холоне вітер серед віт дерев,

котрі дощем колючим зрошені.

Нехай вас чорт, печалі, забере,

чом причаїлися непрошені?

Нехай не тане дум холодний дим,

лови з туману променистий біль,

докіль забудеш хлипання біди,

як забувають рідний хліб і сіль.

Хай тіні полум’ям лягають в синяві,

хай в скорбній тиші осінь зринула,

не мовчки борсайся в тривожній піняві

ми не перейдемо, не переминемо.


* * *
Трагічна — радість. Радість — ще й трагічніша.

Але — тримайся. А — не осміхнись.

Веде перед над нами доля віща,

з котрою розминувся ти колись.

Ще й досі шкода. Й досі ще тобі

пече під серцем спогад давньолітній,

коли ти підупав у боротьбі

і сипались намови несусвітні.

Трагічна радість. Вистояв, але

тебе не гордість повнить, а гіркота.

Трагічна радість. Але є робота

і жити в світі нам не так і зле.

А скільки мук, а скільки крові й поту.
* * *
Там смерті сиві береги,

там виспокоєна долина,

їй очі склеплено — і спить.

А ледь затліє жаровина —

вона останньої снаги

шукає — надбудити сина,

що в неї в головах лежить.

У неї в головах — і син,

затліється душа скипіла,

і стільки журних хуртовин,

тисячоліть мовчазних днин.

Ти, певне, ще кого схотіла?


* * *
І серце лопнуло, як вихід із тунелю

народження,

і час відбіг, як пес,

за тридев’ять земель,

потім вертався

обачно, не спускаючи очей

від твого виду.

Надійди — і вмри,

наказую —

і він ступне слухняно

й покірно сяде на кістлявий зад.

Це перша гра

і перше ошуканство.

Ти вів, проваджений,

не знаючи кому

звірятися…


* * *
Стіна страждання і плачу

уся у дорогих обличчях,

і кожен криком сходить — кличе,

а я дивлюся — і мовчу.

Знімів, бо бачу ще й не те,

бо в серці серця я зголілий

один як перст. Немає сили,

а хуга казиться й мете.

І ні надії, тільки ви

вглядаєтесь крізь шкло жалоби,

чекаєте нової спроби

своєї збутись голови.

О водограї ваших душ

о мук стотьмяні водограї.

Отож бо й є! Нас Бог карає,

а край оспалий ані руш.


* * *
Отой зелено-жовтий суходіл,

зазубрини яруг, що чорно світять

в імлисту безвість, і таріль блакитна,

що зліплена під сонця коловерть,

той віщий пагорб, на котрому горді

гетьманяться дуби — наснився з ночі,

аби розлуку близити мою.
* * *
Занурююсь у зимну чорну воду

своєї смерти. Збавлені літа,

мов ретязі на тілі ще живому,

тобою водять. Ніби куте срібло

горить — то світло, чад ачи вогонь?

Вкарбована у вічність перспектива —

далекий вичорнілий очерет

куйовдиться вода — ніяк не вляже

в камінням куту озера труну.

І три верби, на пагорбі — тополя,

колюча й гола, мов старий деркач.

На пагорбі вилискує дорога,

у небо напростована (мотивом

охлялого піднесення). Помалу

занурююсь у зимну воду тьми.
Занадто бідні спогади мої

і вже не досить рідних гравітацій,

щоб серце в рідний степ перенести.
* * *
Кохана сестро, не журись

і серця не труди ночами.

Напевне, вже понад тернами

мої дороги повились.

Я не зазнаю більше зла

(куди ж бо більше — зазнавати).

Довкола ґрати, ґрати, ґрати

і деревіє бугила.

Я п’яний тугою твоєю

моя дружино і сестро,

стражденна мати Ніобеє,

вітчизно, матере, маро.

З віків, із пам’яті, із жил

пірву я душу непокірну

у чорну темінь межизірну

в надзір’я вікових могил,

де упокоєний давно

лежить в благословенній смерті

народ твій. А бажання в леті

іще полощуть знамено.

До прапорища прикипи

щокою, розпачем, сльозою.

Хай край святиться. За горою

сторіки чорної ропи.


* * *
Гули високі духи — як вітри

опровесни. Гули високі духи,

і начуванне повнилося вухо

мелодією радісної гри.

Гули вітри. Басив сосновий ліс

і совгалась земля, неначе п’яна.

Оце ти й є, оце ти й є, кохана,

цей голос твій, що окрай переріс.

Кого ж він кличе, тіло молоде

згубивши здавна? О, кого ж він кличе?

Сліпа твоя прамати мички миче,

а сонце йде — мов судний день іде.


* * *
Як соняшник — уже чорнявий

уже підпалений вогнем,

що, збувшись молодої слави,

за молодим погнався днем.

Як перший потічок весняний

зажебонів між чорних криг,

забравши сяєво духмяне

і терпкувате, як моріг.

Як перший наспів солов’їний

в посоловілому саду,

що не вщухає щохвилини,

де не ступлю, куди не йду.

Так ти мені, мій сину, снишся

чи не щоночі, далебі

і все криївками чаїшся,

бо дуже радісно тобі.

Тебе від мене відірвали —

не запеклася й досі кров,

а пригадаю — і овали

виписуються з болю знов.

Постав гінкий і величавий,

пишаючись одлеглим днем.

Він пахне сонцем і смолою,

а понад ним, як ярий мед,

кружляють зграйкою гучною

веселі бджоли і джмелі,

масною скибою з ріллі,

рахманним подихом землі.


* * *
Порожньосердий вибільшився світ,

мов простору запрагло німування —

і усміх твій — немов передконання,

прорвавши знагла обшир існування —

справіку вічний дикий живопліт.

Ходу він напростовує востаннє

на чорний щовб, де в’яне зелен-цвіт.
* * *
Вони в гріховності малі

спішать, куди ведуть дороги,

для себе вигадали Бога,

щоб висповідати жалі.

Раби, потугою малі,

у світ вглядаються з порога,

стоїть узвишшями залога,

з узвиш чигають круки злі.

Зайнявся день. Сумний струмок

порання цідиться крізь шпару,

і годі вигадать покару,

і годі свій вгадати крок.

Чотири мури і кілок

пекельного настачить жару,

а від Протасового яру

урозтіч вплав пливе ставок.

Занось же над собою крок,

віддайся молодій звитязі,

і на смичковім перелазі

тяжкий колотиться ставок.

Плати непам’яті оброк,

віддайся навіженій звазі

і, не звіряючись образі,

в тенета попади морок.


* * *
Жорстока стелиться дорога

нема ні чорта ані бога

зростає колосом тривога

нещастя травами встають.

І не діждати вже покути

стають серця у мідь окуті

так напростовуємо путь.

Заходячи за власний край

за царство зваженої віри

забудь про дзвін святої ліри

ми, грішники, пробудем в вірі

і будьмо щирі, щирі, щирі —

нехай і прокляті — нехай.
Ти ж, Господи, мене скарай

зайди за власний небокрай

і відшукай нової тверді

і не корися, гордий смерде,

ні, смерті власній не корись

і тільки серцем не гнівись

не прогніви самої долі

стає зоря на видноколі

шляхи прокляття повелись.
* * *
І не пора. Бо розтриклятий

край убирається втікати,

край убирається втекти

од порятунку і розплати.

Чекай довіку, пане-брате,

ізвомпленої самоти.

Жаждива наламалась путь

на слово віще і пророче

ніхто сподобитись не хоче,

а роки врочать, врочать, врочать,

уроки віку не збагнуть.

Стоїть зоря і палахкоче

й недовідомі вої йдуть.

Як тіні дерева снують.

То чорні сновигають тіні,

віки в недоброму квилінні

на молодих вітрах гудуть.

Пощо жалі, пощо моління,

як невідомі вої йдуть.
* * *
Зі спеки, зі страшної суші, з тверді,

зі спраги, з тиші, з ночі полудневої

враз рятівна пробилася вода

як слово Господа, як знак рятунку,

як напрям твій: напийся і рушай.

Ось край. Ось кручі. Ось твоя дорога.

Ось обрій літ, осклілий од чекань.

Ось молот твій — трощи, ладнай гостинець.

Бо все запрагло в свій убгатись світ.

Безкраї плеса, вкриті жабуринням,

зарухались, якась страшна потвора

з тієї твані морду підвела

і затремтіли зябра. Сон урвався.
* * *
З нами тільки ранок і весна

тільки нею душу возвеличим,

ставши край тужливого вікна,

кличем, кличем, накликаєм, кличем.

Відійдіть, видіння літ забутих,

геть ступайте, чари днів земних.

Пан-Господь стоїть в зелених путах,

що собі каплицю сам воздвиг.


* * *
Пильнуй свій дух, коли реве літак,

і не схиби на безберегій хвилі.

Розметано світи на видноколі

привільно так і нещадимо так.

Реве літак. Світам немає меж,

і вільно нам — у просторі ширяти,

але кермує порив навертати

до рідної землі. Туди. Авжеж.

Бо там лиш світ. Бо там — усі світи.

Бо там твердіють галактичні добра.

Лиш там душа — нехай і нехоробра —

захоче і себе перемогти.


* * *
Реве літак. Він вирвався увись

і там реве — той рев осиротілий

полохає весь обшир обгорілий

і запинає лячний погляд чийсь.

Реве літак. У ньому я і син

маленький мій. Сполохане зайчатко,

він знає — все минеться, коли татко

піднісся з ним до гірніх верховин.

Він вірить, що гаразди не минуть,

хоча до сонця вистелилась путь,

хоча земля — настрашено далека,

мандрівники додолу не падуть.

Реве літак. Він вирвався, як біль,

аби омолодити радість жити,

аби земля зуміла притужити

відраду, звиклу до земних весіль.

Реве літак. Зухвало від землі

відірваний, він крає думні хмари.

Гамуй же, сину, серця свого вдари,

що тріпотять на остраху крилі.

Реве літак. Пильнуй — реве літак.
* * *
Київ нічний ряхтить, ніби на білім шклі,

мить — тільки мить і мить — рвуться в душі жалі.

Трасо! Очей пунктир. Спогадів нагад-біль.

Може востаннє вір, кругла земна таріль.

Впала з очей мана. Д’горі стремить сосна.

Чорна сама одна туга — не знає дна.

Довгий автомобіль — кругла земна таріль,

синь — бережечок-біль — рветься з своїх зусиль.

Київ нічний ряхтить, ніби на білім шклі,

мертвий мій сон летить на молодім крилі.


* * *
Кучериться шпориш — і пахне деревій.

Журитися облиш, вглядайся в обрій свій.

Там зірка до зорі говорить щось живе,

там небо угорі — мовчання гробове,

там пісня над селом — туга, немов батіг,

там сниться, мов за шклом, задавненілий гріх.

Пади його, пади, бо він паде і нас,

обсяде городи, мов Єрихонський глас.

І душі переїсть і всесвіт оплете.

Господня благовість над прірвою росте.


* * *
Сокочуть кури. Порох. Сіножать,

мов жінка по любовній стомі.

Скалками сонць розтоплених дрижать

спогадування — в білій папіломі.


* * *
Лежить долина, вгорнута в туман,

неначе жінка по любовній стомі,

і всі стежки постали невідомі

і ти в солодкий знов утрапив бран.

Ось гирло річки — тьмяне і гучне,

ось острів твій — і твого суходолу.

Хіба ж не так? Життя тебе збороло,

зате ж і подолавши не мине.


* * *
Неначе поплавець на вічнім плесі,

котрого буйна хвиля проминає,

не беручи з собою, так і я,

мов волохатий мутлик мерехтливий,

ширяю понад течією літ.

Дивлюсь у бляклі вітражі забуті,

підведені в оранж і надсинь туги,

і так, прип’ятий вудлищем надливим,

спогадувань тримаюсь, мов життя.

А дні біжать і поплавець колишуть,

і тіпають, мов плоскінь, і ворожать

мені провалля пам’яті, котрого

не взолотити радісним зелом.

А що мене тримає? Тільки погляд,

прив’язаний до спогадів, неначе

ланці розлуки на хресті чекання,

аби не дати вмерти, ані жить.

А перед мене — вітражі забуті,

де згадувань зворотня перспектива:

днедавній день причахлим жаром гріє,

а вікодавній — спахом сотень сонць.
* * *
Ступаю анфіладами погиб:

на мене мста правікова чигає

і голого, як голку, залишає

Велика Спроневіра лиць і шиб.

Приставлений до щонайвищих диб,

дивлюсь — розбігся всесвіт безберегий

і, ніби палі, товпляться шереги

голодних прагнень, сподівань і діб.

Жовтава низка жалібниць-колиб,

а при межі — калина яроґронна

зайшлась риданням. Це ти, обороно

від предковічних довгих діатриб?

Колодою заліг потомний світ,

розграбаний на смітниках старезних,

і рветься низка часу, рветься й чезне

твоя біда, життя похмурий міт.


* * *
Ти снишся мені — і сміється дорога,

і сон, ніби сонях, пішов у танок.

Та як тебе стримати, серця облого,

як м’ятою пахне мені моріжок

тих пам’ятей давніх, що тужать сосново

і в липовім цвіті, мов бджоли, гудуть?

Святошинський присмерк тріпоче святково

і костуром спогад напростує путь.

Ти шара, світанна моя лебедине,

крилом запалила свічадо ставка

і зграбно, грайливо і радісно рине

у безчас, у безвість долоня тонка.

Рожеві пучки твої чую спросоння,

вони сновигають на лицях моїх.

Нічного проміння високе осоння

лоскоче мене, мов муаровий сміх.

Ти снишся мені — і збігаються кола

і віддаль, неначе в термометрі ртуть,

ховається в шпару — і ось воно, поле,

і ось вони — зустрічі — з мертвих встають.

І вже ні знаку не пізнати на щасті,

і рутою-м’ятою стелиться шлях.

Дай Боже — прокинутись більше не вдасться

заради розкошей по чорних ночах.


* * *
Цей вулій полишав бджолиний рій,

і в ньому стало моторошно-тихо.

Оце ти, сардонічно-тужна втіхо:

живи — один. На віддалі людській.

А вийде час — то й сам себе облиш,

як плоть тобі до чортиків обридне

і прозвістує “годі!“ серце бідне,

котре у грудях шарудить, як миш.

Тепер ти сам, як вулій цей гулкий,

стаєш уводноряд до цілосвіту,

коли з грудей твоїх несамовитих

усі повийшли зашпори-голки.

Дарма по всіх ударах життьових

ти став прихильний, добрий і покірний,

згубивши силу, твориш світ нагірний

на людський посміх і на власний гріх.


* * *
Пощо ждання? Та сама порожнеча,

що і була, і буде — заки й світ

(один — заповідався, як предтеча,

але нестерпний ошукав зеніт).

І серце, неоговтане до смерти,

чекатиме чогось спередодня.

А ну, зізнайся, чи спостиг тепер ти

той шлях — повз себе, в безвість, навмання.

Чия — не знаю — довга тінь журлива

притьмом, настирна, в слід ступає мій.

Об пруття ґрат весняна б’ється злива

мій чорний сон турбує гробовий.


* * *
Весняні стугонять вітри,

та бережуть грубезні мури

і од вільготної зажури,

і од вільготної пори.

Тюремний квітень надворі,

паркани, вишки, загорожі,

перетики, наслання Божі,

плафонів жовчні пухирі.

Спиваєш тугу самотинну

і душу, мов малу дитину,

до рання присипляєш: спи.

Не прокидайся спозаранку,

допоки доля невблаганна

не спинить нашої ступи.


* * *
Зал ущух — прозорий і гулкий,

тільки німування крижаніє,

і мороз космічну мжичку сіє

з-під Господніх задубілих вій.

Вмерзлі у фотелі три прояви,

три дороги, наче три персти,

ось він щовб ганьби й провалля слави

й головами значені хрести.

І туман стоїть як білий дим,

і несила навіть продихнути,

моторошно пусткою зирнути,

понад німуванням світовим.

За потоком, друже, за потоком,

за водою, за пітьмою літ

перейдеш — і не добачиш ока,

тінь предтечі — тужна і висока.

Кров і піт і сльози. Кров і піт.

Як тебе збагнути, як простити,

як тебе забути, навісна?

Все життя — тобою обболіти,

щоб пізнати — пустка й чужина.

О чужа чужинна чужаниця,

зваднице, напаснице, прости —

що мені здавалася столиця,

ти стовида, шанталава ти.

І не віднайдеш оту єдину,

ту, що заховалась між прояв.

Батьківщину кличу, батьківщину,

викликаю з світових неслав.
* * *
Білясте небо під крилом кипить,

блукають хмари, тлумляться з маруди,

у жодному з очей нема полуди,

світ твориться і міниться щомить.

Отак орел кружляє в вишині

і позирає на луги ясні,

де клубляться заблукані курчата.

Котрому з них у лузі не блукати,

а тіло й душу чути угорі,

де зимних зір окляклі чагарі,

а Пан-Господь простер над ними шати.
* * *
І що ж? Ти схибив — і чекай

як гріх подвигне знов на гору

високу, знову душу хору

знеможений перемагай.

Перемагай її в борні,

перемагай над тріски й скрики

німих кісток, о без’язикий,

як ти обмовишся мені?

За друге коло знов заходь

призначено за друге коло

знова ступити. Пусто й голо

в тім колі. Серце в нім холодь.

Най буде так: гора гори

доступиться — і їх злютує

бажання справжності, що всує

на жальні рвалося вітри.

Дай, Боже, вітер напрямний,

вітрила дай привільні, Боже,

ставай за коло. Чи ж не гоже

перемагати шлях ясний?


* * *
Паду в траву — ридати буду,

сльозами щедрими заллюсь.

Хай квітле серце бурить груди

без окрутенства і облуди

і вмру чи з рутою зіллюсь.

Паду в траву — на цей цвинтарний

кульбабин зойк, кульбабин пух,

на розсип рос і на стожарний

пожежний виквіт довгих скрух.

Я буду мислити — в покої,

в чеканні дня, стрічанні зла,

і не минути долі злої,

котру нам Мойра нарекла.
* * *
Хижі модрини, зголілі модрини,

стовбури й жальні пруття-гілля,

душі здубілі без домовини,

землю не їсти — мов кремінь земля.

Штольнею підеш — і заблукаєш,

ось він — твій крес, і твій хрест, і твій креш.

Вже позад себе ся споминаєш,

весь ти скричалий — крицю береш.


* * *
Який бо холод довкруги!

Самотності! Ніде нікого.

Одна підтримка — голос Бога

вседорогий, вседорогий.

Ти сам. Ти сам. Ти тільки сам,

один як перст — зростаєш криком,

і ніяк всім зіллятись рікам

і ніяк звіритись очам

котрого з побратимів. Боже,

який бо холод довкруги.

Весь білий світ зіходить — дрожем,

бо всюди, всюди — вороги.


* * *
Заходь за себе, що не крок —

за себе йди, хай і безодня

між тебе стане. Бо сього дня

сам чорт платитиме оброк

цій марне помарнілій плоті,

що стала, наче снасть. Масіс,

як риф кораловий, обтис

рухливі груди. Перевіз

смичковий — там ти на роботі.

Заходь за себе, заступай

за царства снінь, і яв, і мрії,

бо вже от-от забагряніє,

зазолотіє небокрай.

І отворами збухлих вен,

витоками зусилля твого

озветься пісня — голос Бога.

Хай буде спів благословен!
* * *
Цей плав Хрещатиком — плече в плече Іван.

Потоки, здвиги, тлум, сирен протяглі скрики.

На тому капелюх, на тому плащ реглан,

за телебудкою — сховався недорікий.

І зразу геть пішло усе — і світ застиг,

і тільки ти пливеш в таємнім кінокадрі.

Напевне, в боротьбі допіру переміг

той бог, що заховавсь в космічному скафандрі.


* * *
Прозираю тебе, прозираю тебе —

крізь журбу і горби, і дощі, і тумани

чую голос твій тихий, долоні духмяні

(а Харон — сів на весла — щосили гребе).

О наближся, о швидше, о свічко, яво,

не згуби свого полум’я десь по дорозі.

Ти стоїш понад краєм — в високій тривозі,

ненадивлена оком моїм, удово.

Хиже світиться світло — і в тіні взяло

твоє довге прогінне обжурене тіло.

Приглядаюсь — під серцем мені заболіло

і забило, з грудей моїх б’є джерело.

Зупинися мені, зупинися мені —

хоч і там, аж на рідній моїй чужині,

хоч і там, де ні голосу твого не чую,

а синок наш колишеться, ніби гілля,

надбігає, збігає, збігає здаля.

О звістуй же мені, як тобі я звістую.


* * *
Цей жар — пійми у руки і тримай,

щоб не спектися — хухай у долоні.

Перекидай жарину — в віщій гоні

тримайся верхи і коня тримай.

Такий бо крик, такий бо гук і гай,

такий бо вереск — де лиш не поткнися,

а все тоте — усе твоє полісся

усім гіллям говорить — прощавай.


* * *
Траса — біла-біла. Крижана.

Вища Брест-Литовської дороги.

З безгоміння й зойку осяйна.

Траси — біле-біле полотно,

Київ наче заполярне коло.

Вздовж проспекту — порожньо і голо.

Ні душі — у серці. Все одно.

Ліхтарі молочні як наркоз.

Місяць зойкнув, наче божевільний.

Поспішає слідом шестикрильний

у такий мороз.

Вимерла вітчизна. Десь та хтось

гей-голосить на постелі білій.

Годі. Відлюбилось. Віджилось.

Подушки кусаючи ридає.

І залізна брама нас ковтає.

Решту догуляєм на весіллі.
* * *
Дивлюсь і думаю: це ти

мій ясноокий ніжний болю,

котрого я щодня здоровлю

в нічні години самоти.

Десь там тебе приспала мати

в обачних голубих сльозах.

То наша доля — виглядати,

вік позираючи на шлях

глухий, непевний, зловорожий,

де тьмаво хлюпотять чутки,

минають роки і віки,

бо день повернення погожий

допоки дляється. Дивлюсь

і думаю: чи доведеться

зустрітися чи насміється

з нас доля-доленька. Боюсь

повірити, літа збавляти

на сподівання, щоб колись

з журбою сльози обнялись.

Бо наша доля — виглядати.

Поснулим болем — син — наснивсь.
* * *
Людина з відчаю, зі зла, з передчуття

близької смерти, з нарікань, з досади,

невольник долі, всі його поради —

тікай, тікай, тікай, тікай життя.

Збавляй віка по роздумах порожніх,

де жодного нам просвітку нема,

а воля за замками сімома

десь розкошує і без нас, вельможна.

Людино за замками сімома

як страшно жити, виголілий світ

із тіла спав, мов радіоантена.

Довкола — німота. Якраз на мене.

І спогад цей і порив цей і піт.

Людино з розпачу, з забарної біди,

із порожнечі пам’яті й утрати,

скажи, як тяжко шляху напитати,

щоб розпізнати згублені сліди.

Пригадуєш і весі й городи,

і обрушає пам’ять простопадна

ту скрушну душу, що єдина владна

спинити нас і наказати: жди.

Чекай світань, коли довкольний світ

став яро-полум’яно вечоріти.

Чекай, чекай, коли несила жити,

чекай життя, як сто пройшов смертей,

коли й померти змоги вже нема,

сховавшись за замками сімома.
* * *
З-за ґрат, з-за втрат, з-за німоти

мідяно-срібний дзвін.

То пролунав, Євгене, ти,

як дінь, як дон — і дінь.

До мене никли дерева,

йшли хмари ревучи

і запорошені слова

і врочене: мовчи.

І раптом тихо стало нам

і німо стало нам,

і віддалися ми сльозам

і траченим літам.


* * *
Нам не минається дорога,

не дочекатися кінця

над дланню Господа і Бога,

Святого сина і Вітця.

Деруться тіні кострубаті

світ сутеніє залюбки,

і віщі птиці пелехаті

злетіли з отчої руки.

Таке безмежжя велелюдне!

Така дороги сліпота!

І тріпається многотрудне

те серце, випале з хреста.


* * *
Біліють яйця на соломі.

У клуні вечір золотий.

Сховайся. І спічни по втомі

і стеж ці чари невідомі,

од дива геть глухонімий.

Високі сновигають крони

лящить, як безум, сон стихій

і щойно спекавшись мороки,

світ став добірний і тугий,

коли постав з-за оболоків

рум’яний досвіт молодий.

Нам не вернутися додому

нас доконає край погиб

назустріч сонцю золотому

нам довго нести власну втому

і власну сіль і власний хліб.

І розпрозориться дорога

імлою витчеться стежа,

що котиться з-за оборогу.

Блажен твій син, що має змогу

збагнути, де була межа.

Котрою мати походила,

котрою батько походив

предвічна рута потужила

і з серця спав, і спав із тіла.

Бо жив — страждав і в горі — жив.


* * *
Святим хрестом востаннє осінив

свій плинний дух — і рушив на дорогу,

аби навік сподобитися [нерозб.]

котру значив нам Бог спередвіків.

Так славно він життя своє прожив,

на многотрудну стаючи Голготу,

зустрів належне був страсну суботу,

а вдосвіта, стражденний, опочив.

І подвиг закінчився той. Печаль

зійшла імлою над ординським лісом.

Заповідався богом, стався бісом

в пустелі, що ридає між проваль.


* * *
Ту пахне лугом і журбою,

ту пряжить сонце навісне,

а чорний крук над головою

над молодою промайне.

І сниться сон і тихе бдіння

мене колошкає, мов мак,

з небес зіходить благостиня

і креше душу вурдалак.

Відмерехтіло перехвилля

молок, біліших маячні,

росте потомою зусилля,

що бурить, бурить нас вві сні.


* * *
Ступаю линвою (моли-но

вітця. Не матір. А — вітця).

Золотокінвою — пади-но,

спади з лиця в глиб-синь-серця.

Цей берег зустрічей — вітчизна

даліє — далі всіх грудей,

нам напростовує залізну

дорогу — плем’я молоде.

І все, що в тебе за плечима,

за частоколом віковим —

то ти. І — нерозлучно з ними.

І там твій гріб. І там твій дім.


* * *
Відійди, сатано, відійди,

ані застуй свічі молодої.

Ми ізгої, ізгої, ізгої

вікової страшної біди.

Що і весі твої й городи

моровицею тяжко обсіла,

чистий дух одірвала од тіла

і затерла священні сліди.

О пустеле, о гніте тяжкий!

Таж допоки тобою блукати?

І зорю світову виглядати?

Це і є бо приділ твій гіркий?

Відійди, сатано, відійди

віковою стежею недолі,

порозходились босі і голі

і свої загубили сліди.


* * *
Той-я-що-син мовчить і вже ущух.

Я йду, а він — як пес — позаду мене.

Я — незалежний, серце бо студене

згубило давній жар на стобагатті мук.

Я — той, що син, виповідаю: мрець собі,

ти мертвий є, ти тлін, сама-своя-руїна.

Де наш початок є? І де наш є кінець?

То паділ, а то горб — рельєфом Україна.

То паділ, а то горб. І око в око — як

собі заглянути — із глибу давніх років

ачи з будучини? Ото нам є мороки!

Ненависть ув очах, точніше — переляк.

А переліг лежить. І рівноти — гай-гай!

О щем, о скорб, о біль, о страх, о зненавидо!

Я тіло нагострив на чаї та [акридах],

а душу — пошукай. [І] не питай.

Тойящосин не чує вже мене.

Тойящобатько вже не чую сина.

А час мене веде, а час мене жене

і промигцем горить на ранах жар-калина.

Згадав село і луг і лука і вода,

і вересневий кущ горів — туманом пахнув.

І досі не забув. І досі не протряхнув.

І досі ще пече осіння та жада.


* * *
Він голову до неба задере

заплющить вічка і що стане сили

клекоче, квохче і дзюркоче вміло

і солов’їні наспіви бере.

Як виріс він — на цих чужих піснях

за все своє життя — як ківш начутий

й самому того співу не збагнути,

що рве його за совість не за страх.

Хто знає, звідки сила ця міцна

це тужне калатало горошини,

що зворушає наші всі глибини

і досягає і не знає дна.

О спів шпачиний — ти як дикий мед,

де пахне лугом, лісом і водою

і зморою і кров’ю і сльозою

і геть усім, що буде наперед


* * *
Це він — стенувся ріг, це він — закліпав стовп,

і хто б збагнути міг, це вибух чи потоп.

Молись — з усіх колін — щоптою невпопад,

о течіє хвилин — пливи-но вспак, назад.

Туди, туди, туди — за мить народження,

де губляться сліди, і де погоджене

з твоїм серцебиттям і з поглядом твоїм

все, що було життям, курілося мов дим.

Своєї голови згубивши не знайдеш,

лови, лови, лови — ні, брешеш, не втечеш.

Оце й бо він, твій люд. Оце й бо він, твій край.

Всецарствіє паскуд, в сто горл реве: тримай.

Кричать услід, услід, щоб ти з очей забіг,

оце і є твій рід, оце і є твій гріх.


* * *
Четвертий рік все сниться сон

жахливий сон життя,

немов з полону і в полон

іду без вороття.

Пощо оце бажання йти?

Куди? Пощо? Хто зна.

Із дна сягаю висоти,

а з висі прагну дна.

В три рукави ріка твоя

тече — в три рукави.

І кожна з них — немов змія

сховалась між трави.

І кожна з них, немов батіг

періщить і січе.

Як одхилитися не встиг —

зарошене плече.

Четвертий рік все сниться сон.
* * *
Сніг ночі. Ночі сніг. Сніг ночі.

Кушпелить завірюха літ,

думки пустились в переліт,

а серце їм услід не хоче.

Все дляє дляє порив свій.

О загорнися з головою.

То все, що маєш — із пітьмою

не раз зустрітися, як стій.


* * *
Оскаженілий од морозу,

од вигорбілої землі

котився за Чумацьким Возом

і скавучав, як пес, в імлі.

І тут, у смертній цій долині,

у кучугурах довго стряг

і нишкав і колошкав тіні

і сипав іскри по буграх.


* * *
І спалахнуло сяєво мені:

у чорному як морок сновидінні

в мої забуті очужілі дні

явилася в яснім благоволінні

та жінка, що в пречистій наготі

принаджувала тугою і болем.

Так тільки раз буває у житті,

йдучи додому в спиж узятим полем,

аж диво це — як спалах осяйне

на тій дорозі пойняло мене.

І веселково вся душа заграла,

та я збагнув гріховність ліпоти.

в яку не можна владно увійти,

аби вона тобою запалала.


* * *
На відстані од себе — я вертав

у перший сон, у спогади цілющі,

у рідний дім,

там, де вода жива, живиця й пуща

і те все — по зернині перебрав.
* * *
Ти раптом вирвалася з щирості

із дружби вирвалась на волю,

і наказала серцем вирости,

щоб окошитися любов’ю.

Увесь полонений, рабований,

і підупалий, і піднеслий,

я був, немов на смерть рокований

ачи для радості воскреслий.


* * *
Наполовину — Ти і Він. Живи:

півсмерті-півжиття, над пів’явою —

півсну. І думою одною

півсну кошлатиться. І дзень-струною

не йде це дивне диво з голови.

Невже? Невже? Невже? Невже? Невже?

Так є. Так є. Так є. Так є. Так буде!

З очей зірвати б з плівкою полуди

усе, що нишпорками стереже,

чатує, ставши плечі до плечей —

не тінь, але — зведенюки сіамські,

сіреч близнята. Як тобі пече

усе, що глибить спогади забрамські.

І ти тоді малієш. Він росте.

А хто раніше вимовить — пусте?
* * *
Заходь за край, душе безмежна.

Заходь за край, заходь — за край!

Не бережи нас, обережна,

а смерті — дай, як сяйва — дай!

Нас нахиляє в божевілля

невідворотна ця доба.

Кричить зоря, як породілля,

з страпатої душі раба.

О вирвись, залишивши вирву

у грудях, і роздмухай грань

моїх самопротистоянь

і дай напитися з потиру.


* * *
Аж ось і я: заліз на сьоме небо

і звідси надокола зазираю —

оце Дніпро, це жайвірна — Софія,

а це Ярила вичамрілий яр.

І звідси все мені помітно: люди

мов мурашва, блукає тим пониззям.

А ближче — то розсипані модрини.

А під ногами — вимерзлий струмок.


* * *
Скінчились страсті по тобі —

земна, оманна оболонко.

Так тонко сон пряде, так тонко

мій світ прядеться у журбі.


І по тобі скінчились страсті,

земна, оманна оболонко.

І не держу надії в бозі,

коли пірвався в за-світи.

Там жовте сонце, наче сонях,

в страпатих пелюстках кружляє

і ними дивиться у безмір

свій сон вигадує собі.


Народжені мої бажання,

усенестерпні, всеголодні,

такі вітри зняли довкола,

що все несеться шкереберть.

У чому мати народила

стоїть король моєї мрії —

і надовкола ллє проміння.

Світ променіє королем.


* * *
О краще вбий і не картай мене

і не пої мене Господнім гнівом,

бо ж кожен день даровано як диво

і хто кого — спитай — пережене.

То вбий мене і не картай і не

пої мене Господнім гнівом. Марне,

коли життя судилось незугарне

хай краще кат нам голову зітне.

Тож вбий мене та тільки не карай

і гніву Божого не дай допити.

Навіщо син із мене буде кпити —

за кий шпаркий і довгий малахай.


* * *
Немов імла озер ранкових

кучериться туман видінь

так пам’яті снується дим

давно так був я молодим

з пожарищ серця шарлатових

і поглядом — куди не скинь —

пливуть твої журливі брови

над плесами нічних струмінь.


* * *
Вона притисла до грудей

вкрай спантеличеного ладо

і мовила — немає ради

як положити між людей.

Біліла тіла білота.

Болила біла нагота,

журба журилась синім жаром,

а хіть аж хвицяла хвостом.

Гули підрубані дерева

і груди жалила груднева

скорбота, ніби від хреста.
* * *
Гойдається над головою літ,

то в’ється в шнур, то полохко тріпоче,

то спалахне, то вигаситись хоче

об’яснена остудою свіча

(ховаючи себе між лячних міт).

І все тоте ж. У цьому царстві снів

де клякнуть у каре паркани чорні,

а біля вишки дві сосни страпаті

як увертюра вічності гучать.

Тут — що мені? Довкола мертвий світ

людських досад, і німувань, і довгих

оскаржень долі…


* * *
Ти вся така маленька, як мета,

а я до тебе прагну, мов метелик,

що уникаючи доріг веселих

дає журі довілля. Ти не та.

Так, ти не та. Їй-богу ж, ти не та

(навіщо я неправду говоритиму?).

Нехай мені, у спогади сповитому,

промовлять призабуті вже уста.

І пригадалось: як росла гроза,

і єрихонських труб котився гуркіт,

з червоних зір спадає сивий туркіт

чи янголів, чи голубів.


* * *
Доба щаслива — щоб ти здохла,

аби не бачить на віку

цю бетоновану епоху,

це сонце в кам’янім мішку.


Доба апокрифів — нерідна.

Доба епістол — не моя.

Невже, добродію не встидно

вік вікувать з-під нагая.


* * *
Омиті потойбічною водою

у сяйві тамземних просвітлих весен

отужені і виструнчені в смерті

у білій білоті недосягання

вони стоять в короні сніговій.

І світ великий — за малою тінню

миттєвих розминань — посиротіє

од холоду розлуки і од стужі

і од одвічних незнищенних царств.

Узорені, роздумані, прозорі —

вони — одне високе чудування —

недоторканна є оця зчужілість

і всепрозріння добрих всеочей.

Мені за березневі є дари

оця богорожденна стала святість,

оце світання полохких світань

світів жертовних, що мене запалюють

всенепогасним і ламким як крик

огнем співучих надторосів-криг.


Каталог: authors -> Stus Vasyl
authors -> Товаришки оповідання І
authors -> Навчальний посібник для студентів сільськогосподарських вузів економічних спеціальностей львів видавництво «світ» 1995 ббк 65. 28я73 4-46
authors -> 1. Частина Інтелект у цілому. С. 5 Частина Мислення й вирішення проблем
authors -> І. О. Кочергін кандидат історичних наук, доцент кафедри історії та політичної теорії Національного гірничого університету Друкується за рішенням Науково-методичної ради Дніпропетров­ського історичного музею від 12 с
authors -> Одеський національний університет імені І.І. Мечникова
authors -> Рецензенти Білик Б. І. доктор історичних наук, професор Бризгалов І. В
authors -> 1. психологія як наука І навчальна дисципліна
authors -> Від матки до альцгеймера
Stus Vasyl -> Веселий цвинтар


Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   5   6   7   8   9   10   11   12   13


База даних захищена авторським правом ©uchika.in.ua 2019
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка