Павло Михед Слово художнє, слово сакральне




Сторінка10/11
Дата конвертації31.08.2018
Розмір2,18 Mb.
1   2   3   4   5   6   7   8   9   10   11

Моє знайомство з рецензованою книгою спонукало до пошуку відповіді на два питання: а) чим є Чорне море для України в культурно-історичному аспекті? б) яким воно бачиться крізь призму української поезії? Спробую на них відповісти.


Давно відомо, що природні умови буття етносу впливають на його профіль і характер. В термінології Л.М.Гумільова етнос, взаємодіючи з “ландшафтами Землі”, витворює особливу етносферу, яка накладає відбиток на культурні тексти народу. Особливу роль у формуванні фізіономіки етносу відіграють водні артерії – ріки і моря. Досить подивитись на історію східнослов’янських народів, щоб переконатись у великій ролі, наприклад, річкових комунікацій. Якщо білорусів Німан і Західна Двіна “підключає до Балтики”, росіян – Волга до Північної Азії і окраїн арабської культури, формуючи євразійський чи туранський профіль, то Україна взорована на Чорне море, куди течуть всі її головні ріки: Дніпро, Дністер, Дон, Буг, Дунай. Вони і визначили близькість до “середземноморського культурного кругу античної Еллади” (Є.Маланюк).

Відомий дослідник національних образів світу Г.Гачев підмітив, що вода, ріки, море у різних народів мають відмінне сприйняття, і парадокс у тому, що, наприклад, у болгар, “ні море Чорне, ні Дунай – у внутрішній склад болгарського космосу не входять, вони десь там, “де не нашого ума діло”. Це, радше, води краю світу, як Стікс і океан у греків”. Упорядник рецензованої книги у змістовній, але лаконічній передмові зазначає, що “у національній космогонії, у світогляді українців з давнього-давна утвердилось шанобливо-обожнювальне ставлення до водних стихій” (с.3). Ще відомий збирач російських казок Афанасьєв відзначав, що східні слов’яни “поєднували Божі якості з

Дунаєм, Дніпром, Західним і Південним Бугом”. В українському фольклорі (а рецензованій антології так не вистачає творів усної народної творчості!) і Дніпро, і Чорне море – феномени духовного світу, явища сакралізованої сфери. В історичній пісні “Олексій Попович” герой в трагічний момент закликає козаків сповідатись Морю і молитись Дніпру: “Сповідайтесь ви/ Милосердному Богу,/ Чорному морю,/ Отаману Кошовому, /Хто на собі гріхи має...” А в пісні “Самійло Кішка” козаки повертаються з турецького полону: “К Дніпру-Славуті низенько уклонялись: / ”Хвалим тя, господи, і благодарим!””

Сама географія України зробила південні моря притягальною точкою етносу. Український ландшафт нахилений до моря: туди течуть ріки і головна, осьова – Дніпро. На півночі, де починаються ліси, сховав він столицю і духовні скарби. Відкритий всім вітрам Степ робив з України “землю страху” (Гоголь). По цьому Степу, як по столу, тисячоліттями сновигали цілі народи, яких вели власні провидці і авантюристи. “Нещаслива географія” породила “невдалу історію”. Однак українець природою повернутий лицем до моря. За спиною – ліси і болота, а далі Поле (Гуляй-поле), Низ – Луг, Лиман і Вода. Після цього специфічний географізм Гоголя, коли людському оку в “Страшній помсті” відкривається вся панорама України: за Києвом засинів Лиман, Чорне море, Крим, Сиваш, а “по ліву руку видно було землю Галицьку”, видається не новаторським прийомом, а даниною національній геопоетичній традиції.

Саме туди, на південь, ведуть і історичні дороги знання про світ, шляхи до середземноморської культури. Є.Маланюк з цього приводу у вже цитованій праці писав: “Наша бо земля протягом довгих століть належала до антично-грецького кругу, до кругу античної культури Еллади – родовища пізнішої культури і Риму, і Європейського Заходу. В цей факт варто вдумуватись частіше і глибше”. Півднем приростала Україна, бо туди, до моря, спускались ми, освоюючи новий простір. О.Пріцак у ХХ ст. назве це мирною експансією.

Сама природа витворила вісь Північ-Південь, чого не скажеш про Схід-Захід. Здавалось, зрозуміле рішення: простели восьмирядний автобан, збудуй надшвидку залізницю зі Сходу на Захід, і час виправить те, що не додала природа. Але виявляється для нинішніх мож-новладців актуальніше будувати дороги до Москви. Це дорожче їх серцю...

Яким же видається українцю Чорне море, “дуже Чорне море”? Це і “материнські груди”. Або то “запорозьке море, Гіперборейський войовничий рух! Твого походу вже ніхто не зборе, Як не здолає український дух” (Яр Славутич). Або “Море! Похмурий кобзарю Довгих лицарських дум” (Загул). Біля нього “навіть вітер щодня по-українськи розмовля” (Барладяну-Бирладник).

Та, певно, особливо красномовною в цьому випадку може бути статистика. Який же він – епітетикум українського моря?

Синє воно – 21 раз (лише у Шевченка – 6), (для порівняння: всього в його поезії – подібних 22 випадки, а крім того воно у Шевченка – широке (6), червоне і кроваве (по 2), безкрає, вольне, глибоке, житейське, миле, нікчемне, нове, огненне, повне, синесеньке, слов’янське (по 1). (Див.: І.І. Меншиков, Н.В. Підмогильна. Поетичне слово Кобзаря. Словник лексичних компонентів атрибутивних конструкцій. – Дніпропетровськ, 1993. – С.19-20). Ще 2 рази в антології воно синесеньке, 3 – блакитне, сиве і голубе – 2 і синьооке – 1. “Море крові голубої”. А далі – безкрає (5) і безмежне (1), чорне – 8 і темне – 3. І не просто темне , а “темне як слива-угорка” (Свідзинський). І щоб залишити кольорові відтінки: оксамитове, мертво-зелене, темно-зелене, криваво-червоне, сніжно-біле, зелене (2) і зеленасте, опалеве, сріблясте, білопінне, білогриве, лазурне, біле, фосфорно-осяйне, чисте і прозоре. Зрідка відливає важким, а іноді і чорним оловом (по 1 разу). І вода в ньому ”мов смола, вічно чорна, густа та сувора” (Гарасевич). А гребені хвиль – вихрасто-білі, круглясто-чорні, вигинасто-злі (Яр Славутич). Воно навіть – золотоморе. Словом – чудове і прекрасне (по 1 разу). Але буває: бурхливим – 3, страшним і таємним – 3, звихреним, грізним і бентежним – 2, неспокійним, рвійним, буйним, глибоким, холодним, студеним, злим, ворожим, розбуреним, вихрастим, розбурханим, кипучим, сердитим, шаленим, безпощадним, суворим, диким, сатанинським, стоголовим, негостинним, незвіданим, незміряним. Воно органне, бездонне, незглибиме, “нема ні обрію, ні краю безодні й далі голубій”.

Та буває воно осіннім – 2, літнім і весняним. А ще воно – повнохвиле і заморене (розморене), загойдане і непорушне, шумливе і тихе, збутнявіле і тепле, земне, одкрите, запашне, пшеничне. Навіть сонне і лагідне, журне і скорботне, незридане, хай і скаламучене. А ще воно солоне – цілих 5 разів, а 1 – гіркосолоне.

Кохане. “Нагадує давню печаль”. У спогадах про нього – “жінка, що хотіла бути морем”. І при цьому воно вільне - 2, вольнеє, велике, величне. Глибоке. І широке також. І раптом – дзвінке і гранчасте.

“Море вранці шелестить”, “зітхає важко і могучо”, ”тліє як осінній ліс”. Мовчазно-спокійне, невидимо-мрійне. “Море, що штормує, в глибині спокійне”. “Велика дитина”.

“Чим пахне море? Сумом, таїною”, “усміхом твоїм, і косами, і висонценим тілом”, кавунами. Пахне “йодом та гниттям”, а ще – баговинням. “Запах моря гіркий”. “Поетам пахне вічністю воно”. А цвіте “ковилою” і “ніжністю”. І “сколихуються хвилі як коханки груди”. “Безкрая світлотінь”, “синьокрилий дим”, “темна безодня”. “Воля остання”, “вічна любов”, “нещадного буття сліпе свічадо”.

Дослідники теми, можливо, знайдуть інші поетичні тексти української мариністики. А читачам, певен, хотілось би прочитати і про український Степ, і українське Небо, і українську Землю...

А які вони очима поезії?
Бароко – модернізм – постмодернізм
(типологія і наступність): російська редакція

Заярная И.С. Барокко и русская поэзия ХХ столетия:
типология и преемственность художественных форм:
Монография.
К.: Издательско-полиграфический центр
“Киевский университет”, 2004. – 405 с.

Наприкінці 70-х років, оглядаючи стан російського літера­турознавства, Д.С.Ліхачов писав про велику потребу в дослідженні магістральних проблем історії літератури: “Серед іншого у нас в літературознавстві дуже мало “наскрізних” (“сквозных”) тем – тем, що охоплюють одне явище протягом кількох століть на прикладі творчості багатьох письменників і, по можливості, на матеріалі багатьох літератур. Доводиться пожалкувати, що у нас занадто мало літера­турознавців-енциклопедистів, літературознавців, які виходять за межі своїх улюблених, спеціальних тем” (О прогрессе в литературе. – М., 1977. – С.77). З тих пір мало що змінилось, і можна з певністю говорити, що потреба у подібних дослідженнях, зокрема, в сучасній українській русистиці ще більше зросла, оскільки зміна дослідницьких парадигм в останній час закономірно привела, у кращому випадку, до актуалізації емпіричних студій, замкнених, часом, на окремих творах або творчості одного чи декількох письменників, а в гіршому – до перелицьовування ідеологічних підкладок. Рецензована робота є радше щасливим виключенням, і тим вона особливо примітна. Широке часове охоплення явищ історії літератури – від XVII ст. до сучасності, величезна кількість імен, виходи в площини інших літератур: української, польської та ін. Все це витворює той літературний ландшафт, що як за своїми масштабами, так і об’ємами відповідає обширам і амбіціям монографії, що є осердям докторської дисертації.

Зрозуміло, що в наукових студіях такого типу чи не найважливішим є вибір і формування методологічної бази, або того, що сьогодні номінується як парадигма дослідження. У перших розділах книги, присвячених методам наукового дослідження, означений широкий спектр наукового інструментарію, і подальший аналіз реалізованого в роботі пошуку переконує у справедливості заявлених та ефективності вибраних підходів.

Оцінюючи методологічний інструментарій даної праці, маю дати відповідь на питання, наскільки продуктивною виявляється обрана автором методологія. І тут мушу сказати, що новизна сформульованої проблеми – виявити барокові елементи в поезії ХХ ст. – поставлена в такому масштабі вперше, і це змушує дослідницю до актуалізації різних методологічних принципів. У системі жорстких координат можна говорити про певну строкатість і навіть певний еклектизм літературознавчого інструментарію, однак результативність дослідження змушує визнати дієвість і, більше того, наукову продуктивність вибраного шляху аналізу. Можна зробити заувагу стосовно деякої розмитості відпочаткового предмету аналізу, вибраного для порівняння, мається на увазі поезія бароко як така, зосібна її інваріантність, католицька чи протестантська, слов’янська чи західноєвропейська, хоч для представленого дослідження це не є вже таким принциповим. Свого часу Ю.Лотман у роботі “Динамическая модель семиотической системы” (М., 1974) зазначив: “Треба лише не забувати, що об’єкт у процесі структурного опису не тільки спрощується, але й доорганізовується, стає більш жорстко організованим, аніж є насправді”.

Цілий ряд слушних і глибоких зауваг методологічного плану містить розділ, у якому автор аналізує проблему типологічної відтворюваності літературних явищ і торкається категорії діахронії в історико-типологічних дослідженнях. Оглядаючи різні стратегії літературознавчого аналізу, дослідниця подає побіжні оцінки, не виказуючи своєї прихильності до тієї чи іншої методології при окресленні їх потенційних можливостей.

Серйозну увагу приділяє автор роботи характеру рецепції бароко іншими типологічно спорідненими літературними системами. Це, безперечно, одна з актуальних проблем історичної поетики, що дозво­ляє розглядати літературний процес як еволюцію форм художнього мислення. Відстеження функціонування барокових елементів, або варіантів необарокового походження в літературі ХХ століття зробле­но, на мою думку, винахідливо, з тонким та глибоким розумінням природи бароко. Єдине, що варто зауважити і пошкодувати з цього приводу, що в поле зору дослідниці не потрапили праці, а з ними і методологія М.Полякова, автора дослідження “Цена пророчества и бунта” (М., 1975), основні ідеї якого були збагачені в книзі “Вопросы поэтики и художественной семантики” (М., 1978). Саме барокове відлуння в російській поезії початку ХІХ ст. є об’єктом уваги вченого. Мені видається, що врахування цих спостережень над явищами “промежуточного створа” (метафора вживана дослідницею) і висновків допомогли б у вивченні художніх явищ пізнішого часу.

Підкреслимо слушність зауваги І. Заярної про те, що накладання художньої парадигми бароко на явища пізніших епох (авангардизму, постмодернізму) дозволяє ясніше зрозуміти його профіль і зміст. Іншими словами, робота ця цікава і дослідникам історичного бароко. Тут ми маємо справу з тим явищем, яке Бердяєв називав “гносисом”, розуміючи під ним вирішення проблем шляхом фіксації наявного буття, або, як він казав, граючи зі світом в карти, піддивитись гральні карти світу, тобто природу буття. У нашому випадку, це означає, приглядаючись до сучасних явищ, глибше збагнути минуле. Рецензована книга переконує в тому.

Досліджуючи практику художньої творчості, Ірина Сергіївна бере до уваги не тільки власне поезію, але зважає і на теоретичну поетику та на комплекс синхронних епосі критичних висловлювань. Зрозуміло, що такий системний підхід дозволив аргументованіше викласти основні положення книги.

Науковець веде пошук, намагаючись віднайти найбільш ефективні та ефектні аналітичні ходи для аргументації головної тези про типологічну спорідненість поетичних явищ ХХ століття. Вона збирає та описує факти і явища, які найбільш переконливо свідчать на користь висунутих гіпотез. І саме висока інформативність та репрезентативність є критерієм відбору як фактів, так і аспекту дослідження. Треба погодитись, що при первинному осмисленні, зважаючи на новизну дослідження, такий шлях вивчення є виправданим.

Другий розділ книги присвячений вже безпосередньо аналізу заявленої проблематики, і дослідниця розглядає типологічні паралелі поетичних світів авангарду і бароко. Вдало розпочавши з ранніх свідчень апологетів футуризму про генетичні перегуки їх творчості з бароковими явищами, автор резонно звертається до історії активізації інтересу до бароко з боку мистецтвознавців та істориків культури. Це унаочнює і висунуту тезу про типологічну близькість авангарду і бароко, а подальші рефлексії над поетикою В.Хлєбнікова, що позначені високою технологією філологічного аналізу, не полишають сумнівів у справедливості висунутих положень. Можна лише пошкодувати, що заявлена теза про зв’язок концептуального характеру поезії Хлєбнікова, Каменського з українською культурою, мовою (с.78, 92), залишилась нереалізованою, хоч у роботі наявні поокремі приклади перегуків з поезією Величковського, Полоцького, Сковороди. Є підстави, звичайно, поремствувати на нерозробленість до сьогодні методик аналізу етнокультурних факторів бароковості, що і є почасти виправданням для дослідниці. Однак a priori існує такий стан речей, що російська література і культура ХVII - ХVIII ст. зазнали потужного впливу українського бароко, що дало пізніше підстави С.Трубецькому повести мову про “українізацію” російської культури цієї доби. Тому, якщо використати відоме російське прислів’я і “пошкребти” російські тексти, то обов’язково натрапиш на український елемент, оскільки багато явищ були перенесені на московський грунт.

Привертає увагу дослідниці і питання близькості структурування моделей світу в поезії футуризму і бароко, що змусило звертатись не тільки до поетичних текстів, але й до масиву критичної літератури, яка свідчить про усвідомлення своєї спорідненості з поперед­ньою епохою. Про своєрідну “архаїчність” футуристів і їх зв’язок з поезією ХVIII ст. свого часу писав Ю.Тинянов: “ Русский футуризм был отрывом от срединной стиховой культуры ХІХ века… Хлебников сродни Ломоносову, Маяковский сродни Державину… Как и Державин, Маяковский знает, что секрет грандиозного образа не в высокости, а только в крайности связываемых планов высокого и низкого (“далековатые идеи”)” (Див.: Ю.Тынянов. История литературы. Кино. – М., 1977. – С.175-176. А з праць останнього часу див.: О. Гончарова, С.Гон­чаров. Маяковский и утопическое сознание (тезисы). // Wlod­zimir Majakovski i jego czasy. – Warszawa, 1995). Можна дещо пошкодувати, що поезія Володимира Маяковського розглянута лише крізь призму її мотивно-тематичного змісту, при цьому поза увагою залишились праці М.Вайскопфа (Див., наприклад: Барочно-религиозные темы в поэзии Маяковского // Русский авангард в кругу европейской культуры. Межд. конференция. 4-7 января 1993. – М., 1993. – С.106-107. Розвиток теми знаходимо у роботі: Во весь логос: религия Маяковского. // М.Вайскопф. Птица тройка и колесница души. Работы 1978-2003 годов. – М., 2003. – С. 343-364.)

На цьому фоні вельми переконливими виглядають спостереження над ранньою поезією Б.Пастернака. Прекрасне знання поетичної спадщини, філігранний аналіз окремих її зразків, переконливий вибір творів вирізняє ці сторінки дослідження.

Те саме можна сказати і про поетичний доробок оберіутів, хоч належність їх до поезії необароко вимагає певних застережень. Справді, бароко мало не тільки високий регістр (т.зв. “високе” бароко), але й варіант, який називають “низове”, чи “народне” бароко, що, на мою думку, точніше. Саме з останнім пов’язує дослідниця генезу певних елементів поетики оберіутів (с.126 – 130). Література бароко дійсно багата творами бурлескно-травестійного пафосу, вона охоче культивує пародію, породжуючи модерний механізм самооновлення літератури, але література “народного” бароко сповнена виразної вітальності і їй чужа естетика абсурду, що є породженням нового часу і входить у свідомість, а сам термін до обігу в добу актуалізації екзистенціальної філософії. Світоглядна ж палітра оберіутів була надзвичайно строкатою, якщо не еклектичною, і включала, як про це слушно говорить автор, такі екзотичні явища як буддизм, джайнізм чи “троемирие” П.Флоренського. І абсурдний світ оберіутів – це світ втраченого Бога, чого не можна сказати про представників барокової поезії. Що ж до стильової організації тексту, то оберіути, безперечно, були прихильні до поетичних форм, вже апробованих літературною культурою бароко.

В третьому розділі розглядається проекція бароко в постмодерністському дискурсі. Це один з центральних і чи не найскладніших за характером вирішуваних проблем розділ. І перша з них – дискусійність естетичного феномену постмодернізму в російській літературі: часові межі, школи і течії, природа з’яви на літературній арені. Історію цього явища дослідниця починає з 70–х років, зараховуючи до нього “метаметафористів”, концептуалістів, які, на думку автора, “неосознанно (?) участвовали в формировании этого направления в русской культуре” (с.158). Хотілось би побачити список свідомих “учасників”. Але це жарт, що називається – до слова. І.Скоропанова наводить свідчення Генріха Сапфіра про те, що ще в кінці 60-х концептуальні книги віршів А.Монастирського “гуляли по Москві”, а сама вона веде початки постмодернізму від книги “Прогулки с Пушкиным” Абрама Терца (И. Скоропанова. Русская постмодернистская література. Изд. 4-е. – М., 2002. – С. 192, 80-112).

Інший бік справи, більш серйозний – генеза російського постмодернізму. Це важливо усвідомити, бо всі розмови про проекцію бароко матимуть певний вектор, який буде залежати від органічності цього явища в літературі. Автор відстоює, слідом за І.Скоропановою, думку про самостійний характер російського постмодернізму. Варто тут наголосити не тільки на замкненості розвитку російської літератури в силу ідеологічної ізоляції, але й на могутній притягальній силі російської класичної літератури, яка не дозволяє будь-яким експериментаторам відійти далеко від її цінностей. Про це свідчить і історія найрадикальніших експериментів у російській літературі. А інтерес до барокових текстів, силабічного барокового віршування – яскравий доказ того. Опосередкованим свідченням навернення поетичного мислення постмодерністської епохи до бароко є, як справедливо відзначає дослідниця, актуалізація інтересу до бароко в останні десятиліття ХХ ст. з боку науковців і читацького загалу. Це завжди важливий симптом зміни ціннісних орієнтирів.

Слушним виглядає звернення до типології філософської проблематики і мотивних комплексів. У цьому сенсі особливо переконливим видається фрагмент, присвячений поезії І.Бродського, однієї з центральних постатей в роботі. Реставруючи “бароковий комплекс” світобачення поета, автор називає велику кількість джерел, які так чи інакше впливали на його формування. Варто при цьому наголосити на прекрасному володінні науковою літературою про поета, що на сьогодні є вельми об’ємною і складає цілу літературознавчу галузь. Думаю, що до тих мистецьких явищ, що впливали на формування “барокового комплексу” світобачення І.Бродського, варто включити і бароково-класицистичний профіль імперського Санкт-Петербургу, що відлунює в урочистості, пишності і високому регістрі поетичного слова Бродського. Принагідно зазначу, що впливи візуальних мистецтв бароко на літературу знайшли цікаве втілення, наприклад, в роботі про Гоголя американського дослідника Г.Шапіро “Nikolai Gogol and the Baroque Cultural Heritage” (Pennsylvania, 1993). Тобто є такий досвід.

Цікавими і глибокими видаються спостереження над своє­рід­ною інтерпретацією силабіки в сучасній російській поезії. Автор виявляє неабияку обізнаність в історії і теорії віршування, сфері, яка, здавалось би, знаходиться на периферії дослідження.

Відчитанню біблійного тексту в сучасній поезії і вияву в ній християнського світовідчуття присвячений наступний розділ роботи, який наочно демонструє іншу грань дослідниці: вільну орієнтацію в досить складній проблемі “література і релігія”, яка на сьогодні, особливо в Росії, виділилась в окремий напрям літературознавчих студій. В аспекті досліджуваної проблематики вказаний аспект аналізу є природним і навіть обов’язковим, оскільки, як справедливо зазначає автор: “Поэзия барокко религиозна в своей основе” (с.215). Акцентуючи увагу на контактних і типологічних зв’язках, дослідниця не лише подає та аналізує факти, але кожного разу вдається до групування і класифікацій. Вказуючи, наприклад, на функціонування традицій бароко, вона виділяє чотири різних рівні: поетичні переклади, введення текстів бароко як інтертексту в сучасну поезію, реконструювання силабіки, цитування. Вміло підібрані ілюстрації переконують у справедливості заявлених тез.

Останній розділ дослідження присвячено проблемі актуалізації риторичного дискурсу в поетології і художній практиці російського авангарду і постмодернізму. Заключний фрагмент роботи закликаний окреслити “спільний знаменник”, який і дає можливість підставно говорити про типологічну спорідненість бароко і авангардної та постмодерністської поезії. Посилена увага до слова і визнання його ваги, експериментальна природа організації поетичного мовлення, що часто-густо сусідить з грою, нарешті відродження риторичного мистецтва є спільною рисою оглянутих явищ. Звернення в усі вказані періоди до ігрового слова, ігрових віршованих форм, емблематичних жанрів, візуальної поезії яскраво ілюструє центральні тези розділу.

На завершення декілька зауважень.

Дослідниця виявляє широку обізнаність зі здобутками європейської літературознавчої думки в розділі, присвяченому проблемам циклічної еволюції стилів. Однак ортодоксальний шукач повноти міг би зазначити, що цей огляд, який розкриває джерела авторської ідеології дослідження, далекий від вичерпності. В поле зору не потрапили, на жаль, праці Ю.Кржижановського (Nauka o literaturze. – W-W-K.,1969, s.325-338. Ще раніше свою теорію він виклав у кн.: Od sredniowiecza do baroku. – W., 1938), що передує ідеям Курціуса і представляє “хвилеоподібну” схему розвитку світового мистецтва на відміну від “маятникової” метафори-концепту Д.Чижевського (думка якого вперше, здається, була вербалізована у роботі “Культурно-історичні епохи”. – Авсбург, 1948, але не в “Історії слов’янських літератур” як вказує автор). Можна пошкодувати з приводу відсутності парадигм П. Сорокіна (Social and Cultural Dynamics. Vols. I-IV. – N.Y., 1937-1941. Російський переклад див.: Человек. Цивилизация. Общество. – М., 1992, що вміщує перші два томи роботи) і А.Хаузера (The Social History of Art. Vol.2. Renaissance, Mannerism, Baroque. – N.Y., 1965). Обидві парадигми разом з парадигмою Г.Вьольфліна, з якою знайома дослідниця, детально проаналізовані у дисертації І.Чернова “Литературная культура русского барокко (пути и методы изучения)” (Тарту, 1975), результати якої були пізніше репрезентовані у його книзі “Из лекций по теоретическому литературоведению” (Тарту, 1976). Безперечно, що названі дослі­дже­ння сприяли б, перш за все, потужності культурологічного потенціалу рецензованої роботи, допомогли більш яскраво і аргументовано представити аналізовані періоди, окреслити їх типологічну спорі­дненість. З цієї теми багато цікавих думок виказав І.Чернов, зокрема, у роботі “Опыт типологической интерпретации барокко” (Див.: Сб. статей по вторичным моделирующим системам. – Тарту, 1973. – С.98-103). Це, по-перше, ідея саморефлексії і самопізнання мистецтва бароко в силу вичерпності пізнавально-інформаційного потенціалу. По-друге, це естетизація всієї сфери життя, пов’язана з виходом літератури і мистецтва на роль культурної домінанти. По-третє, це театралізація життя, як похідне естетизації, підвищення елементів життєтворчості в поведінці. І, на­решті, відчутні зрухи в прагматиці мистецтва, що характеризується, з одного боку, ростом елітарного мистецтва, а з іншого – свідомою його демократизацією, розширенням як кола адресантів, так і адресатів, що є результатом спрощення мови мистецтва. Але виказане мною є радше побажанням включити цей потенціал до майбутніх культурологічних студій.

Вимагає більш детального теоретичного обґрунтування термін “необароко”. Він широко вживаний у студіях про латиноамериканську літературу. Ще в 1975 році на ХVІІ Конгресі Міжнародного інституту іберійської культури в Мадриді було прочитано 50 доповідей з теми “Бароко і необароко”. Саме тут визначились і два напрямки рефлексування над цією проблемою. Одні бачили в необароко вияв певних світоглядно-ментальних і емоційно-духовних особливостей, інші, головним чином, стильових, формальних. У рецензованій праці зроблена спроба їх поєднання, але не завжди послідовно і, зрозуміло, без жорсткої кореляції. А тому термін полишається радше метафоричним маркуванням певних явищ і на російському ґрунті поки що не має перспектив існування.

Насамкінець відзначу ясність і раціональну прозорість викладу, багату, гнучку і грамотну мову дослідження. Надибуємо лише поодинокі випадки незугарного слововживання на зразок “анализ “архетипических” ситуаций в литературе” (с.7), чи дещо наївне судження на кшталт: “основные приемы и методы творчества “метаметафористов”, концептуалистской поэзии создавались первоначально вне зависимости и ориентации на постмодернизм, так как поэты в большинстве случав по началу не знали о его существовании” (с.158). А якби знали? Та наведені випадки, здається, і вичерпують колекцію, зовсім не впливаючи на якість зробленого, радше по-бароковому декоруючи наратив.

Завершуючи аналіз, можна з певністю сказати, що українська русистика поповнилась фундаментальним дослідженням, яке суттєво збагатило наше уявлення про історичне життя бароко, а в коло вчених-русистів прийшла дослідниця, якій до снаги вирішувати серйозні проблеми сучасного літературознавства.

Вірний син ти з чехів родом…”
Мельниченко Ігор. “Далека путь моя та марний поклик...” Творчість Карла Гінка Махи в контексті чеського
і європейського романтизму 20-х – 40-х років ХІХ ст.. –
К.: Стилос, 2003. – 206 с.

Об’єктом дослідження книга молодого дослідника має творчість видатного чеського поета і прозаїка епохи романтизму Карла Гінка Махи, чия художня спадщина виявляє яскраві риси самобутності навіть на фоні яскравих представників європейського романтизму. Видатний філолог ХХ ст. Роман Якобсон, який присвятив немало уваги вивченню Махи, вважав його поетичний доробок одним з найвищих досягнень літератури свого часу і, як правило, саме у такому сенсі часто згадує у літературознавчих студіях. Тому формулювання проблеми видається слушним, хоч і, безперечно, складним для виконання.

Зразу ж скажу, що амбітність заявленої теми дослідження переконливо реалізується у рецензованій праці.

Вже перші розділи книги, які присвячені рецепції творчої спадщини Махи і чеському Відродженню, засвідчують широку ерудицію автора і його вільну орієнтацію в історії чеської літератури та культури. Ці якості ще наочніше втілені у другому розділі, де автор звертається до європейського контексту. Його обізнаність у естетичному спадку німецького романтизму та художній творчості німецьких і англійських романтиків дозволяє виявити домінуючі лінії розвитку романтичного мистецтва, до якого долучається різними своїми гранями і творчість Карла Гінка Махи, що стала вершиною чеської літератури цієї доби.

Заслуговує на увагу і фрагмент роботи, що вказує на факти близького знайомства Махи з польською літературою, впливи якої відчули і літератури східних слов’ян. Не в останню чергу це пояснюється не лише її високим художнім рівнем, але й суспільно-політичними подіями – польським повстанням 1830-1831 рр. Маха виявив живий інтерес до польських подій, брав участь у допомозі польським емігрантам, учасникам повстання, вивчав польську мову, захоплювався поезією Адама Міцкевича. Варто зазначити, що Маха був особливо добре знайомий з творчістю письменників – представників “української школи” у польській літературі, відлунням чого до певної міри постав і роман Махи “Цигани”, де цілий ряд епіграфів, на що вказує і автор дослідження, взяті з твору А.Мальчевського “Марія. Повість українська”, Л.Яблонського “Гетьман Змія” та поезій А. Бельовського і С.Гощинського.

Осердя рецензованої роботи складають 2 і 3 розділи. У першому з них автор подає короткі нариси або порівняльні характеристики творчого спадку письменника у зіставленні з його старшими і молодшими сучасниками: Ф.Л.Челаковським, К.Я.Ербаном, Й.К.Тилом, Й.В.Фрі­чем. Осібно стоїть нарис про К.Г.Сабіну як популяризатора ідей Махи. Варто відзначити змістовність і лаконізм цих нарисів, а ще – винахідливість автора, який проводить порівняння на різних засадничих основах. В одному випадку це співвідношення загальнолюдського та національного (Й.К.Тил), в іншому – предметом аналізу є прояви чеського байронізму та роль фольклору у розвитку чеського романтизму (Ф.Л.Челаковський). Різноплощинні семантичні сегменти, вибрані для порівняння, дозволяють виразніше побачити різні грані творчої постаті Махи. Можна закинути не зовсім прояснене негативне ставлення Ф.Челаковського до Махи, яке пояснюється і тією причиною, на яку вказує Роман Якобсон. На його думку, у вступі до поеми “Май” Маха вдається до пародіювання патріотичних віршів Ф.Чела­ковського.

Разом з тим, коли ми говоримо про літераторів і вчених, які відіграли помітну роль у долі спадщини письменника, аж ніяк не можна обійти постать Яна Православа Коубека – професора чеської мови і літератури Празького університету, який, до слова, працював вихователем, а з 1834 року професором Львівського університету. В молодості він віддав данину віршуванню і писав твори у народнопоетичному дусі, наслідуючи Ф.Челаковського. Він добре знав польську та російську поезію, а після повернення на батьківщину у 1845 році написав поему “Могили слов’янських поетів”, в якій пошанував польських і російських поетів. Серед чехів він особливо відзначає Яна Коллара, Ф.Челаковського і, зрозуміло, Карла Гінка Маха. Саме він стає однією з центральних, поряд з Байроном, постатей натхненних лекцій Коубека з університетської кафедри. Ці лекції слухали і Сабіна – популяризатор Маха, і Фріч, і Ян Неруда. Ймовірно, що саме ці лекції підказали ідею альманаху “Май” (1858), що самим фактом свого існування стверджував особливе місце Махи в літературі і став, як справедливо вважає І.Мельниченко, “точкою відліку в переоцінці постаті і творчої спадщини Махи” (с.4).



У третьому розділі автор монографії звертається безпосередньо до аналізу поетичної спадщини Махи, виокремлюючи ранні твори і проблеми стильових структур поезії митця. Аналізуючи ранню поезію, дослідник акцентує увагу на витоках поетичного світу досліджуваного автора, вказує на зв’язок тем і жанрів його лірики з німецькою та англійською поезією. В роботі є спроба пояснити ліричний талант Махи, поезія якого, за словами відомого чеського поета Йозефа Гори, стала “основою сучасного чеського ліризму”.

Дослідник виявляє також інтерес до історичних творів письменника, показує характер історизму і особливості відображення історичного часу.

Окремий підрозділ книги – аналіз творів-видінь, творів-снів, які складають цікаву сторінку творчої спадщини Махи і своєрідно передбачають експерименти сюрреалістів. На окрему увагу удостоївся роман “Цигани”, хоч дослідник обмежується переказом сюжету цього роману та називає ряд можливих жанрових структур, що стали прообразом його жанрової моделі (роман “жахів”, готичний роман тощо). Побіжно змушений зауважити надто легковажні судження щодо однойменної поеми Пушкіна, про яку автор пише: “У Пушкіна конфлікт побудований лише на мотиві нерозділеного кохання і помсти Алеко, але ніяких соціальних чи суспільних висновків з історії кохання Алеко та Земфіри у Пушкіна немає (?)” (с.111). Інтерпретація стане ще оригінальнішою, якщо я наведу продовження цієї цитати, де визначається конфлікт твору Пушкіна. Він, на думку автора, зосереджений “лише в таємницях загальнолюдської психології, ускладненої непоступливим циганським характером” (с.111).

Досить яскраво ілюструє фаховий потенціал дослідника фрагмент, в якому він розглядає стильову природу творчості письменника. Мікроаналіз художнього слова вченим є переконливим не в останню чергу тому, що він збагачений власним перекладацьким досвідом. Він аналізує як особливості синтаксису, де в поле зору потрапляє навіть синтаксична роль тире, так і найменші “мовні знаки”, оскільки “кожний мовний знак у поезії Махи є живим організмом”.

Цікавими видаються сторінки, де розглядається звукова організація вірша, римування та його ритмічна природа. Ритміко-інтонаційна фактура поеми відбиває реальне відчуття життя. Саме Маха вживив у чеську поезію ямб, історія функціонування якого є досить складною. Після досвіду Махи ямб був призабутий і його відродження пов’язане з перекладацькою практикою Алоїза Дурдіка (зокрема його інтерпретацією М.Лєрмонтова).

Безперечно цікавим і вичерпним є розділ про рецепцію творчості Махи в Україні. Автор дослідження, маючи досвід перекладу творів Махи, з великою прискіпливістю оглядає переклади його поезій українською мовою, демонструючи тонкощі власної інтерпретації та відмінне знання оригіналу. На завершення автор подає власний переклад поеми “Май”, що додає аргументів його критичному огляду перекладів попередників, а також засвідчує перекладацький хист самого дослідника.

Книга не позбавлена мовних огріхів: “...між твором “Маринка” і реальним коханням Махи існують кардинальні розбіжності” (с.108), або “Зовнішньо (?) та внутрішньо Маха був суперечливою і алогічною людиною” (с.154). Та це поодинокі випадки, що не знижують загального високого рівня дослідження.

В цілому монографія Ігоря Мельниченка є безперечним досягненням сучасної богемістики і на фоні втрати сучасною українською славістикою своїх позицій є вагомим, відтак – приємним здобутком сучасного українського літературознавства.



Про ідейні пошуки Миколи Гоголя*

Kościółek Anna. Wybrane fragmenty z korespondencji z przyjaciółmi:

o ideowych poszukiwaniach Mikołaja Gogola.

Toruń : Wydaw. UMK, 2004.180 s.

Один з відомих польських дослідників творчості Миколи Гоголя Богдан Галстер у передмові до останнього видання "Мертвих душ" польською мовою, що вже вдруге з'явилось у серії "Бібліотека наро-дова" (перше - 1956), не без гіркоти зазначив, що сучасні польські до­слідники мало цікавляться творчістю видатного письменника, тож на­уковий здобуток в гоголезнавстві польського літературознавства останніх десятиліть - декілька статей і одне магістерське дослідження. Немає жодної докторської праці, а тим паче - габілятиційного дослі­дження (1).

Рецензоване дослідження Анни Костьолек ламає цю не вельми приємну традицію останніх десятиліть, оскільки в попередні епохи творчість Гоголя, при всій її кошроверзійності для польського читача (мається на увазі поперед всього "Тарас Бульба") (2), користувалась популярністю серед польських дослідників. Можна, звичайно, спро­бувати пояснити це зміною орієнтирів у польській русистиці останніх двох-трьох десятиліть, що мають своє коріння в екстралітературній сфері. Діалог "Польща-Росія" в гуманітарній сфері прибрав іншого змісту та нового вектору. З втратою політичних преференцій російсь­ка класична література стала для Польщі однією з багатьох літератур світу. І не більше. Однак Гоголева творчість мала б, здається, привер­нути увагу польських дослідників вже тим, що вони завжди були чут­ливіші до проблем релігійно-духовних в силу тієї особливої ролі, яку відігравав Костьол в історії Польщі. І окремі праці на цю тему з'явля­лись. Серед найцікавіших варто згадати Т.Колаковського (3). Рецен­зована праця виглядає як своєрідний прорив і, певен, що польське гого-лезнавство, яке має потужні традиції у минулому, змусить у найближчі роки говорити про себе саме в означеній сфері.

*Рецензія виконана за підтримки фундації "Каса їм. Йозефа Мяновського"

Здається, крига скресла і рецензована книга може стати почат­ком нового етапу у вивченні творчості Гоголя. Знаменно, що вона по­чинається з дослідження, що присвячене останній книзі письменника -"Вибраним місцям з листування з друзями", яка стала своєрідним Євангелієм від Гоголя, хоч і принесла автору стільки прикрощів за життя. Суперечки ж навколо неї тривають до сьогодні. Польська гу­манітарна і літературознавча думка була вже підготовлена до нового відчитання цієї книги, оскільки проблема релігії і літератури у Польщі вже на рубежі 80-90 років перебувала у полі пильної уваги. Ціла низка наукових семінарів та збірників праць підготували актуалізацію цієї проблеми в середовищі польських вчених.

Заявляючи про свою методогію, Анна Костьолек посила­ється на працю Володимира Воропаєва - одного з провідників "православного гоголезнавства", який у передмові до книги "Н.Гоголь. Духовная про­за" пише, що не можна зрозуміти Гоголя без "категорії духовності" (4). Гоголівські "Вибрані місця", "Авторська сповідь", "Розмисли про Божественну літур­гію" дають багату поживу для рефлексій над худож­німи текстами під згаданим кутом зору. Саме "категорія духовності", на думку дослідниці, дає ключ до розуміння і потрактування книги Гоголя (після відомої книги В.Носова (П.Паламарчука) ""Ключ" к Го­голю" (Лондон, 1985) стало модно шукати і пропонувати саме "ключі" до загадкового Гоголя).

Анна Костьолек визначає жанр "Вибраних місць" як гетероген­ний, що поєднує публіцистичну статтю, інтимний щоденник, записки, казання, пастирський лист, повчання, сповідь, де автор виступає в ролі пророка, який навертає сучасників на шлях істини. Дослідниця декла­рує звернення до різних наукових підходів і, поряд з герменевтични-ми, називає психолого-біографічний та семіотичний. Звернення до гетерогенного жанру почасти виправдовує такий хід. Дещо неочікуваною вида­ється констатація необхідності звернення до богословських засад, але це вже новий підхід, до якого я схильний поставитись позитивно, бо рівень обізнанності у цій галузі гуманітарія го­голівських часів незмірне вищий, ніж у сучасного читача і на­віть інтепретатора. Більше того, в сучасних літературо­знавчих дослі­дженнях чутно нарі­кання на певне відставання православного бого­слів'я від запитів до­слідників літератури (ця думка пролунала недавно у статті відомого російського науковця Івана Єсаулова. Див.: Есаулов Й. Богословие й русская словесность: о. Георгий Флоровский о Гоголе (Доклад на V Гоголевских Чтениях в Москве. Апрель, 2005 г.)

Перший розділ книги Анни Костьолек містить відомості про римський період життя і творчості Миколи Гоголя, що обіймає трохи більше десяти років - від перших відвідин до прощального приїзду. Звичайно, увагу дослідниці привернув і так званий "польський епізод" біографії письменника. Йдеться про його зустрічі та бесіди з членами польського товариства "з-мертвих-встанців" Петром Семененком і Ієро-німом Кайсевичем. Цей епізод неодноразово привертав увагу Поль­ських дослідників (5), і рецензована робота мало що додає в його ін­терпретації. Анна Костьолек резонно заперечує думку В.Вересаєва про те, що Гоголь виявляв цікавість до польських духовників, бо дуже хотів сподобатись Зінаїді Волконській, колишній світській левиці, що перейшла в католицизм і всіляко навертала до цього своїх земляків (при цьому син залишався у православній вірі, бо інакше, за указом Ніколая І, їм загрожувала конфіскація маєтків). А тому, на думку В. Вересаєва, Гоголь, переслідуючи свій інтерес, водив за носа католиць­ких єзуїтів. Вересаєв, безперечно, спрощує проблему. Тема Гоголь і Польща, а ширше - Гоголь і Західний світ заслуговує на серйозну ува­гу. Однак, оскільки мова йде про польське дослідження, то варто за­уважити, що до сьогодні немає скільки-небудь ґрунтовного дослі­дження про творчий діалог Гоголя і Міцкевича, з яким письменник зустрічався багато разів у Парижі, Женеві, Карлсруе (про останню зу­стріч - свідчення О. Смирнової-Росет, які до цих пір не прийняті до уваги польськими дослідниками А. Міцкевича). Про що говорили, що було предметом дискусій - маємо зовсім мало відомостей, не дивля­чись на те, що було досить багато свідків цих зустрічей. Задокументована розмова про народні пісні, яку через багато років у листах до Ф. Ду-хінського згадує Б. Залеський (див. лист від 19.02.1859), якому, до слова, був адресований єдиний україномовний текст-лист Гоголя. Йдеться про думки Гоголя щодо української, польської та російської народної піс­ні, які, на його погляд, несли важливу інформацію про ментальні осо­бливості того чи іншого народу. Тема така, ймовірно, була заторкнута, бо і в Семененкових листах з Риму, і у листах Кайсевича до його "Старшого Брата" (за ієрархією "з-мертво-встанців") Богдана Яньсь-кого теж йдеться про це.

Залишається непрокоментованою і польська лектура Гоголя - його знайомство з творчістю Адама Міцкевича (поема "Пан Тадеуш" тричі згадується письменником у листуванні), І. Красінського ("Не-божественна комедія"), Л. Мирославського ("Іридіон"). А також мож­ливе знайомство і з творчістю Вротновського та Мохнацького ("Pisma rozmaite"). До цих пір залишилось багато запитань щодо ставлення письменника до католицизму. Не маючи змоги розгорнути свої мірку­вання, зазначу лише, що зважений і об'єктивний аналіз всіх існуючих фактів дозволить по-іншому подивитись на цю проблему. Зокрема, на гоголівське апостольство, яке, в традиції католицизму, не виглядає чимось претензійним, адже будь-яке служіння Богу, з їх погляду, вже є апостольством. Апостолами, до слова, і називали себе "з-мертвих-встанці", що готувалися до капланської служби.

Другий розділ книги Анни Костьолек висвітлює питання гого-лівської антропології. Головна теза дослідниці - людина в гоголівсь-кому світобаченні є іконою Бога і покликання її полягає в тому, щоб зреалізувати своє Божественне призначення у любові до людей і лю­бові до Бога. Погоджуючись з цією тезою авторки, зауважу, що влас­ний діалог Гоголя з Богом був набагато складнішим і часто прибирав високої напруги. Гоголівський вислів з "Петербурзьких записок": "Я люблю тебя, время думьі й молитвьі" - якнайкраще передає ті коорди­нати екзистенціальної ситуації, яка найчастіше визначала гоголівсь-кий рух у духовному хронотопі його існування.

Не позбавлені переконливості і розмисли автора про щільний зв'язок естетичних проблем та етично-моральних вимірів. Християн­ська мораль є, за слушною заувагою дослідниці, опорою в гоголівсь-ких судженнях і розумінні літератури. Важливо, що Гоголь фундує високі вимоги до письменницького покликання, що пізніше стануть однією з визначальних рис російського та й українського письменства.

Заслуговує на увагу і думка Анни Костьолек про книг)' Гоголя як утопію. Ця теза не є новою, вона тривожила увагу багатьох дослід­ників. Здається, вперше про це заговорив Флоровський. Цікаві думки виказані і Н.Є.Крутіковою з цього приводу. Анна Костьолек робить спробу реконструювати модель ідеальної держави, долучаючи цікаві зауваження щодо ролі жінки і православної віри.

Здається, сьогодні вже стає зрозуміло, що гегелівські ідеї, ква­ліфіковані як консервативний виплід старої традиції, варто розглядати в більш широкому контексті соціального християнства, яке набуло великої популярності в добу романтизму. І данину йому віддали і Адам Міцкевич, і Богдан Яньський, що, до слова, займав високе місце в ієрархії сен-симоністів, надзвичайно популярних на рубежі 20-30 років XIX ст.

І, нарешті, в останньому розділі розглядається питання місії Ро­сії, визначене Гоголем для неї. Після Воскресіння і Преображення Ро­сія мала стати "наиболее христианским государством". Анна Костьо­лек, разом з тим, справедливо наголошує на гоголівській ідеї індивідуального воскресіння кожної людини, здійснення Господньої волі на землі і пробудження "мертвих душ". Поза увагою дослідниці полишився розгляд спроб здійснення і реалізації ідей Гоголя (з'ява його образу на картині О. Іванова "Явлення Месії", заклики до реалі­зації спільного проекту репрезентації картини О. Іванова і виходу тво­рів письменника, мета поїздки до Єрусалиму та ін.).

Завершуючи розмову про книгу польської дослідниці, викажу переконання, що вона не загубиться серед численних праць останньо­го часу про пізню творчість Миколи Гоголя, а для польського гоголе-знавства стане, маємо таку надію, початком нового етапу його розвитку.



Примітки:

1. Galster B. Wstęp // M. Gogoł. Mertwe dusze. Przeł. W. Broniewsky, M. Lesniewska. Wrocław, 1998, s. CXLYI.

2.Kościółek Anna. Mikołaja Gogol wobec Polski i Polaków (na materiale "Tarasa Bulby") // Studia Rossika, т. ХШ.

3.Kołakowski T. Mykolaja Gogola poszukiwanie drogi do Boga //Co badania filologiczne mówią o wartości. Materiały z sesji naukowej 17-21 listopada 1986 r. Warszawa, 1987, s.265-292. Рецепції Гоголя у Польщі присвячені праці: F. Sielicki. Mikołaja Gogol // Pisarze i krytuce. Z recepcji nowożytnej literatury rosyjskiej w Polsce. Wrocław, 1975, s. 97-118; F. Sielicki. Z dziejów sławy Gogola w Polsce (1918-39) // Slavia orientalis, 1970, nr. l, s. 3-35; A. Walicki. "Revizor" w Polsce // Mikołaja Gogoł. Revizor. Wrocław, 1953, s. LXXXYITI-XCYI. Далеко не повну бібліографію містить довідник: Danuta Rymsza-Zalewska. Bibliografia utworów Mikołaja Gogola tłumaczonych na jeżyk polski oraz polskich prac o Mikołaju Gogolu. Warszawa: Czytelnik, 1959.

4.Воропаев В. Монастырь ваш - Россия // Н.Гоголь. Духовная проза. - М., 1992. -С.4.

5. Див. напр.: Alojzy Hylon. Mikołaj Gogol w Rzymie. Rzym , 1902. Чи працю вже згадуваного автора: Kołakowski T. Rzym w duhowej biografii Mikołaja Gogola // My i oni. Obcość wspólnota. Warszawa, 1990. - S. 174-192.

6. Крутикова H.E. "Выбранные места из переписки с друзьями" Н.В. Гоголя как утопия й ее западноевропейские параллели // Дослідження й статті різних років. - К., Стилос, 2003. - С.292-320.



1   2   3   4   5   6   7   8   9   10   11


База даних захищена авторським правом ©uchika.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка