Павло Михед Слово художнє, слово сакральне




Сторінка2/11
Дата конвертації31.08.2018
Розмір2,18 Mb.
1   2   3   4   5   6   7   8   9   10   11

Примітки:

1. См.: Паперный В. “Преображение” Гоголя (к реконструкции ос­новного мифа позднего Гоголя) //Wiener Slawistisсher Almanah. Bd.39, Munhen, 1997. Ковальчук О. Гоголь – “русский Христос”? (Текст поеми “Мертвые души” як засіб самоіндетифікації автора) // “Гоголезнавчі студії”. – Вип.4. – Ніжин, 1999. В цьому ж випуску надрукована наша стаття: Остапенко Л., Михед П. Две вехи пророческого слова в русской литературе: Гоголь и Достоевский. – С.118-133.

2. Воропаев В. Духом схимник сокрушенный... Жизнь и творчество Н.В.Гоголя в свете Православия. – М., 1994.

3. Протоиерей Сергий Булгаков. Зов апостольства. Слово на день памяти святых первоверховных апостолов Петра и Павла 29 июня // Слова. Поучения. Беседы. Paris: Ymka-Press, 1987. C. 339, 340.

4. Вересаев В. Гоголь в жизни. Систематический свод подлинных свидетельств современников. – Харьков, 1990.С. 29-31, 33.

5. Гиппиус В. В. Гоголь. – Л., 1924.

6. Вересаев В. Вказ. тв., – С. 94.

7. Там само. – С. 80-81.

8. Абрам Терц. В тени Гоголя. – Paris: Ymka-Press,1981. – С. 395.

9. Богоявленская М. Религиозный лик Гоголя в новом освещении (К развитию и восприятию религиозной мысли Гоголя). – Нью-Йорк, 1960. – С. 37.



10. Назва ордену походить від ressurectione – воскресіння, з-мертвих-всталі. До ритуалу покаяння членів ордену входила подорож до Святих Місць.

11. Кочубинский А. Будущим биографам Гоголя // Вестник Европы. 1902. Т. 231. С. 659.

12. О. Зеньковский В. Н.В.Гоголь. – СПб. – С.198.

13. Гиппиус В. От Пушкина до Блока. – М.-Л .,1966. – С.188.

14. Переписка Н.В. Гоголя: В 2-х тт. – М.,1988. – Т.1. – С. 81.

15. Переписка Н.В. Гоголя. – Т.2. – С.346.

16. Там само. – С.409-410.

17. Там само. – С. 411.

18. Там само. – С. 425.

19. Там само. – С. 484.

20. Лосский В.Н. Очерк мистического богословия восточной церкви. Догматическое богословие. – М., 1991. – С. 9-10.

21. Я не маю на меті тут обговорення причин нерозуміння російським суспільством книги Гоголя. Вони багатоаспектні і потребують спеціальної уваги. Сучасний російський дослідник Ю.Моргуліс пояснює це “малой совместимостью книги с русской ментальностью”. Див.: Моргулис Ю. Книга Н.В. Гоголя “Выбранные места из переписки с друзьями”. Основные вехи истории восприятия. – СПб., 1998. – С. 108. Поділяє цю думку і О.Ковальчук, акцентуючи національний фактор (Гоголь – “українська людина, яка претендує на роль “русского Христа”). Див.: Ковальчук О. Вказ. тв. – С.83. Обидва науковці розвивають думку, раніше виказану Ю. Барабашем, який головною причиною вважав гоголівське бароко, ментально чуже і незрозуміле в Росії. Див.: Барабаш Ю. Самотність Гоголя.// Cучасність. – 1995. – №10. – С.86.

22. Данилевский Г.П. Знакомство с Гоголем (из литературных воспоминаний) // Сочинения. Изд.8-е. – СПб., 1901. – Т.2. – С.99.

23. Цит. за: Крутикова Н.Е. Н.В.Гоголь. Исследования и материалы. – К.,1992. – С.155.

24. Листи до Т.Г. Шевченка (1840 – 1861). – К., 1962. – С. 31.

25. Данилевский Г.П. Вказ. тв. – С. 100.

Молюся, Господи, внуши їм уст моїх глаголи”



(Уваги до вивчення теми: “Шевченко-пророк”)*

Моє звернення до цієї проблематики не буде виглядати випадковим, якщо скажу, що протягом тривалого часу я студіював творчість іншого українського письменника і мисленника Миколи Гоголя, в т.ч. і в розрізі сформульованої теми. І Шевченко, і Гоголь були захоплені ідеєю пророцтва і бачили себе художниками, які несли не лише слово артистичне, але й слово ”як вищий дарунок Бога людині”, – писав Гоголь у “Вибраних місцях”. Принципова відмінність полягала в тому, що Шевченко, виконуючи високу місію, залишився в межах артис­тич­ного вияву божественного слова, а Гоголь вдався до спроби інсценізації власного явлення як апостола. Вона виявилась невдалою і це, власне, призвело до трагічних наслідків. Саме уявне порівняння цих двох пос­татей і досвід попередніх досліджень дають, як мені здається, право виказати свої міркування шодо вивчення теми “Шевченко – пророк”.

Після публікації праць Г.Грабовича, О.Пріцака і В.Мокрого (1) формула “Шевченко-пророк” помітно втратила свій метафоричний смисл і почала прибирати реальне змістовне наповнення. А це актуалізувало необхідність подальших наукових рефлексій з цієї проблеми, що вимагає всебічного аналізу пророчого профілю поета, втіле­ного в усьому комплексі генерованих ним текстів: від поетичної і малярської творчості до кодів творчої і побутової поведінки Шевченка. Як і дослідження вторинного культурного явища, власне наслідувального за своєю природою, яким є літературне пророцтво. Воно постало як стилізація духу та тексту Святого Письма, що і зумовило його вплив та релігійної сфери в цілому на літературу (2). Справедливою видається думка Г. Грабовича про те, що “питання Слова, народження поета, а відтак і Пророка, є основною телеологією Шевченкової поезії...” (3). І це слушно, мабуть, по відношенню до будь-якого значимого поета, який здатен бачити своє завдання радше як місію і бажає віднайти якомога потужніші засоби впливу на читача. Отож, аналіз цього аспекту творчості поета, у данному випадку Шевченка, дає можливість говорити про сутнісне, про те, що здатне відкрити нові грані поетичного світу. Мета моєї статті – звернути увагу на ті аспекти дослідження формули “Шевченко – пророк”, які, на мою думку, здатні бодай скільки-небудь поглибити наше розуміння її змісту.

Будь-яке літературне явище чи, ширше, культурне потребує історичної проекції. Пошук наявності певних потенцій в літературній культурі минулого, вияв генетичних витоків дозволяє ясніше окреслити саме явище, а означення алгоритму внутрішньої динаміки – оголити його сутнісні риси.

Давно і підставно поетичний профіль поета з його ж волі пов’язувався у сприйнятті читачів з фольклорним феноменом Кобзаря. Тут витворився певний канон, якого важко позбутись. Та й чи результативне це останнє. Вартісніше та продуктивніше побачити типологічні і архетипні проекції цього явища в інших культурах, що по­казав, наприклад, К.Росовецький (2). Фольклорний тип народного поета традиційно розглядається крізь призму романтичної естетики, і це справедливо з огляду на увагу романтизму до народної поезії. Однак при цьому випадає з поля зору інша культурна традиція, що прибрала виразні особливості в барокову добу. Літературна культура цього часу уформувала образ поета як суб’єкта сакралізованої діяльності. Поет, як владар слів (алфавіт – прообраз світу), витворює новий світ: бо “споконвіку було Слово, і з Богом було Слово, і Слово було Бог”. Пророчний, апостольський лики ніби висвічувались в ореолі постаті Поета. Про пророчо-апостольський профіль говорять діячі української словесності від Симеона Полоцького до Миколи Гоголя. Глибинне вторгнення барокової традиції в код національної культури генерувало особливе ставлення до слова і, зрештою, до літератури.

Зрозуміло, що сакралізований образ поета постійно тривожив і тривожить уяву і читачів, і творців. В добу романтизму ця пророча іпостась стає своєрідним ідеалом для поета, вищим виміром його значення, вагомості слова. І залишається нез’ясованим феномен, чому на цей запит доби українська культура дає світу в один і той же час двох великих письменників-пророків, які на різних літературних і культурних теренах постають з таким виразним пророчим профілем, жертовно підпорядковуючи цій, з певного погляду, надлюдській меті все життя, сплачуючи найвищу ціну.

Тут ми входимо у специфічну сферу взаємодії релігії та мистецтва, оскільки явище “пророцтва” чи “апостольства” (далі я спробую їх розвести) стоїть на межі релігійного і художнього функціонування слова. Постає питання про витоки пророчого слова і як власне релігійні, так і мистецькі передумови генерування цього явища. Зразу зауважу, що вивчення цієї проблеми, на мою думку, має вестись з урахуванням питомо православної традиції потрактування ролі слова. А одна з особливостей її – потужна гальванізація містичного елементу. З погляду православних богословів, апостольство, для прикладу, не є чимось давно минулим, або чимось, що належить лише далекому апостольському часу. Відомий історик православного богослів’я о.  С. Булгаков стверджує, що “кожний християнин, словами і ділами закликаний сповідувати Господа і тим самим проповідувати, закликається до апостольства, хоч і різними бувають шляхи і образи цього проповідування, так як різні і дари”. А в іншому місці додає: “Всі християни причетні до призвання і служінню апостольства, а тому і його дару, всі, показані Духом, складають народ Божий, царственну сутність, всі мають апостольське покликання. Про це свідчить, поперед всього, наявність чина рівноапостольства, яке, звичайно, означає служіння, подібне апостольству” (4).

Саме ця особливість духовного буття православної свідомості стала певним каталізатором і для Шевченка, і для Гоголя в їх пошуках пророчого образу (5). Як слушно стверджує сучасний дослідник Л. Рудницький: “можна сміливо говорити про Шевченка як про християнського поета-містика у найкращому традиційному значенні цього слова” (6).



З’ясовуючи передумови дії зовнішнього фактору на актуалізацію пророчого образу поета, ми стикаємось із необхідністю більш глибокого вивчення контактів української літератури, а ширше – загально­ім­пер­ської з західною, зокрема, з німецькою, які еманували певні тенденції в гуманітарній сфері, що могли відбитись і на резонансі того явища, про яке йдеться.

Не варто, здається, перебільшувати контроверзійні докумен­товані висловлювання Шевченка щодо “німецького ідеа­лізму”, які зустрічаємо у “Щоденнику” у зв’язку з книгою Кароля Лібельта “Естетика, або наука про прекрасне”, згадувану поетом декілька разів. З одного боку, Шевченко дещо іронічно налаштований щодо теоретизування: “Я, несмотря на мою искреннюю любовь к прекрасному в искусстве и природе, чувствую непреодолимую антипатию к философиям и эстетикам” (7). В іншому місці він ще конкретніший: “Либельт, он только пишет по-польски, а чувствует (в чем я не сомневаюсь) и думает по-немецки. Или, по крайней мере, пропитан немецким идеализмом (бывшим, не знаю как теперь?)” (V, 58). Але вже через день записує, що той “пренаивно доказывает присутствие всемогущего творца вселенной во всем видимом и невидимом нами мире” (V, 61). Для Шевченка в цьому не було жодного сумніву. Імпонує поетові і думка про те, що “религия и древних, и новых народов всегда была источником и двигателем изящных искусств”*, але не погоджується, коли Лібельт переоцінює людину-творця, художника. “Мне кажется, – пише Шевченко, – что свободный художник настолько же ограничен окружающею его природою, насколько природа ограничена своими вечными, неизменными законами” (V, 64). Це багатозначуща формула, що включає в себе декларацію належності поета до певного національного універсуму, а відтак – залежність його творчої діяльності, оскільки вона від народження поета визначається Творцем “вічними” і “незмінними законами”.

Під впливом раціоналістичного просвітництва під кінець ХVIII століття релігійна свідомість помітно втрачає свої позиції і мистці починають претендувати на заміщення ролі, яку відігравали духівники. В Росію ці ідеї були занесені поетами-любомудрами, а першим теоретичним маніфестом нового напрямку в осмисленні постаті поета став переклад праці В.Г. Вакенродера “Про мистецтво і художників, розмисли відлюдника, любителя мистецтва” (8). З погляду Вакенродера, художник перебуває під владою небесних сил і “повинен бути, поперед всього, зручним засобом”. Вакенродер пише: “Насолодження благородними творіннями мистецтва я порівнюю з м о л и т в о ю. Той неугодний небу, хто звертається до нього лише для того, щоб виконати щоденний обов’язок, хто безумно виголошує слова... Але той улюблений небесами, хто у смиренному сумі жде тих вибраних годин, коли ласкавий небесний промінь зі своєї волі зійде до нього, розірве оболонку земної незначимості, що, як правило, покриває смертну душу, розв’яже і витлумачить її більш благородну сутність; тоді він прихилить коліна, в тихому захваті зверне відкриту душу до небесного світла і наситить її неземним випромінюванням; потім встає і радісний, і печальний, з серцем і більш повним, і більш легким і творить великі і добрі діла. Ось, що я думаю про молитву. І так, я гадаю, варто чинити з великими творами мистецтва” (9).

Німецький естетичний гуманізм мав у Росії своїх адептів і певний пласт Шевченкових творів знаходиться у фарватері цієї євро­пей­ської течії. Погляд на мистецтво як на засіб трансформації націо­на­льного світу, як на інструмент творення його на засадах естетичних цінностей складає одну з підвалин цієї теорії.

Запит на пророків і пророцтво в новий час, з доби романтизму, формується обставинами історичного буття. Це, зокрема, унаочнюється істо­рич­ним розвитком Польщі, України і Росії.

Розчленування Польщі, гострий біль і приниження породжує міф про історичну Голгофу, що, в свою чергу, актуалізує міф про Христа і інспірує хвилю загострення релігійних емоцій та почуттів поляків, забезпечивши плідне підгрунтя для заклику пророків. Польща була у чеканні пророків і саме цим можна пояснити резонанс роман­тичної поезії цього штибу і, зокрема, Міцкевича.

В той же час принципово відмінна ситуація складається, наприклад, в Росії. Пророцтво у російській літературі носить дещо абстрактний характер, воно майже не виходить за межі власне літературних інспірацій. Провідна ідея пророчого слова, пов’язана зі звільненням народу з-під гніту, боротьбою за незалежність і свободу, що наснажувала пророчий пафос літератури доби романтизму, не знаходить тут вдатного підгрунття і прибирає у декабристів вузько політичні виміри (та й це викликає жвавий інтерес до цієї теми з боку поетів-декабристів), не зачіпаючи національних основ. Росія була імперією, що тримала у покорі інші народи, а тому тут вказані теми були табуйовані. Окрім цього монархія мала на чолі царя, Божого помазанника. Він був посланцем Господа, він займав ту духовну вершину, яку мав посісти поет–пророк. Прикметно, що це розуміли не лише поети, але й цар. Спроба Пушкіна, як і інших поетів, заявити про свої пророчі претензії зустріла різку опозицію з боку царя. Конфлікт “поет і цар”( Пушкін і Ніколай як його окремий випадок), один із центральних у гуманітарній сфері Росії, наскільки мені відомо, у цій площині, як протистояння в сфері православної ієрархії, не розглядався.

Відзначу цікавий факт. Коли любомудри, московський гурток поетів, почали під впливом німецької естетики проговорювати у своїй поезії думки про особливу роль поета, що висувається на роль духовного законодавця, Ніколай І видав закон, де, зокрема, йшлося про те, що “Император яко христианский государь есть верховный защитник и хранитель догматов господствующей веры и блюститель правоверия и всякого в церкви святой благочиния” (“Основные законы Российской империи”, с. 42-43). Цар, і ніхто інший, є ще і архипастирем. І владарює він Божою милістю, а не волею народу. Царська влада має характер священного служіння. І ніхто інший не має права претендувати на це. Ніколай І вважав за необхідне нагадати про це наприкінці 1820-х років.

Через багато років Шевченко буде тішитись:
Зробили,

Руками скверними створили

Свою надію; й речете

Що цар наш Бог, і цар надія

І нагодує і огріє

Вдову і сиріт... (ІІ, 379 ).


Ця опозиція обговорена і у вірші “Пророк”:
І праведно Господь великий,

................................................

Вмісто кроткого пророка...

Царя нам повелів подать! (ІІ, 22 )


У цьому контексті Україна була найвдатнішим полем для поета-пророка, вона була в чеканні його. Руйнація останніх знаків національного буття в кінці ХVIII ст. залишила народ без своїх лідерів і провідників. Романтична пора, національно-визвольні змагання та високий градус національної самосвідомості у всій Європі заторкнув і Україну. Її еліта відчувала потребу в національному самовизначенні, хай вона і не набула такої виразності, як у Польщі, однак ідея визрівала. Прихід Шевченка був дощем на спраглу землю. Саме цей образ з’являється у його поезії “Лічу в неволі дні і ночі”:
А може тихо за літами

Мої мережані сльозами

І долетять коли-небудь

На Україну... і падуть

Неначе роси над землею

На щире серце молодеє

Сльозами тихо упадуть (ІІ, 237)
О. Бодянський вже 1844 року називає Шевченка “проводарем усіх нас” (10). Здається, Україна чекала саме Поета, бо з ним вона повірила у Слово. Геніально мовлене Слово дало їй відчути свою самобутність, свою інакшість, свою сутнісність.

Окреслені відмінності унаочнюють, як на мене, актуальність типологічних і контактних досліджень національного осмислення пророчого потенціалу літератури в добу романтизму. Заслуговують на спеціальне вивчення порівняльні теми: Шевченко і польська редакція “поета-пророка”, Шевченко і російське тлумачення пророчого слова.

Слово “пророк”, як відомо, має декілька значень: у давньо­руській мові – вісник, у давньогебрейській – ясновидець. Поезія – це та духовна матерія, де відбувається поєднання двох творчих сил – Бога і людини. В Шевченка присутні обидва смисли.

Призначення пророка визначене Богом, він наділяє його своїм словом і посилає до людей сповістити свою волю. Завдання пророка: розкрити Божії думки відносно його народу і правити народом згідно божественної волі. При цьому варто зазначити, що стосунки, взає­мини поета-пророка і народу, як у синхронічному, так і у діахронічному вимірах, доволі складні. Діалектика їх зв’язків важко піддається науковим вимірам та описам. Однак це, ясна річ, не може стати на перешкоді вивченню питання історичного життя образу поета-пророка. Рецептивна естетика має свої технології для вивчення різних історичних моделей функціонування, і сучасне осмислення динаміки цих моделей на часі.

Вже в шевченківську добу помітна виразна осібність його постаті. І справа не в соцальному вимірі, а саме естетичному. Наведу два приклади.

В першій половині ХІХ ст. існувало уявлення, що те, “що походить від віри, не є мистецьким (изящным)” (11). Подібна точка зору була виказана ще Буало, який зазначав: “Страшні тайни Христової віри не вдатні для приємних прикрас”. Інша особливість – література початку ХІХ ст. успадкувала від попередньої доби жорстке станове мислення, своєрідну ієрархію. Як вказує відома дослідниця: “В основі її лежало уявлення про непохитність ієрархії соціальних цінностей, якій відповідає ієрархія всіляких знаків культурного вираження (мовних, жанрових та ін.)” (12). Шевченко ламає усталені уявлення, спираючись при цьому на фундаментальні християнські традиції, якими було просякнуте і фольклорне слово.

Шевченко від самого початку заявляє про себе, віднаходячи безпомилково і слово, і його музику, і зміст, попадаючи у саме осердя духовного буття народу. Цей феномен абсолютного попадання поли­шається чи не найбільшою загадкою. Поети порівнювали його зі стихійними явищами, а масштаби його були такими, що виникало відчуття його справді неземного походження. В атмосфері романтичних пошуків народної і національної сутності Шевченко знаходить саме той мовно-духовний пласт, який і дозволив поету налагодити потрібний контакт з широкою національною аудиторією. Звернення до Бога, на початку ніби дещо випадкове і принагідне, поступово стає все відчутнішим, поки читач врешті не усвідомлює себе свідком діалогу поета і Бога, до якого він поступово підключається. А поет стає співтворцем сакральних текстів. Р. Коропецький, досліджуючи “Давидові псалми”, зазначає, що “Шевченко не лише використовує біблійний матеріал, щоб передати власні думки і завдяки цьому “підтекстові” перетворити зміст та форму особистої роботи, але вводить себе в біблійний текст”. Поет “звертається до Бога по його втручання чи захист проти зла, благає Бога помститись за содіяне зло”, навіть “не мовою прохання й надії, але як до виконавця неминучого” (13). Для читача Шевченко стає співавтором Святого Письма, а його поетичне слово дорівнюється Божому слову.

Все творче життя поетичного духу Шевченка видається своєрідною містерією, що розігрується як у реальному, так і уявно-поетичному просторі. Містеріальний характер поетичного універсуму Шевченка виявляється в постійному зверненні до Бога, з одного боку, а з іншого – в уподібненні слова поета Божому слову, в своєрідній стилізації пророчого і апостольського пафосу. Це слово звучить на всю Україну і містерія народних страстей, як і страстей самого поета, виливається в цьому слові.

Між ними існує корелятивний зв’язок – щільний і органічний. З перших кроків на поетичному полі Шевченко був свідомий свого особливого покликання. Ю. Шевельов зазначає: “Він увіходив до літе­ра­тури з високою свідомістю мети і переємності. Він не просто писав поезії, він хотів усвідомити своє місце в літературі через візію майбутности своєї країни і, не меншою мірою, через визначення свого місця супроти попередників, яких він цінив, але з традиціями яких поривав” (14). Зауваги шановного вченого стосуються дещо іншого питання, але вони справедливі по суті того, як від початків Шевченко рефлексує свій шлях поета.

Вже у “Перебенді” доволі твердою рукою поет ладнає облаштунки майбутнього дійства, надаючи певної конструкції цьому театру, та означує особливу природу мовленого слова. Кобзар співає пісні людям і знає Боже Слово, яке він може проголошувати лише в степу на могилі, а думка його “край світа на хмарі гуля”, літає орлом, б’є небо, спочиває на сонці, звертається до чорної гори і “знову на небо”, бо “на землі горе”. Тут його “ніхто не пійма”, але “його знають люде, бо носить земля”. Однак, якби дізнались, “що він одинокий, Снова на могилі, з морем розмовля, – На Божеє слово вони б насміялись, Дурним би назвали, од себе б прогнали. “Нехай понад морем, – сказали б, – гуля!”

Інша іпостась, інша рольова маска – сам наратор, який споглядає це все, він – над, він поціновує і самого кобзаря:
Добре єси, мій кобзарю!

Добре, батьку, дбаєш,

Щоб співати, розмовляти

На могилу ходиш! (I, 54)


Свого часу П.Зайцев, коментуючи “Перебендю”, зазначив, що кобзар – “це живий образ самого Тараса Шевченка, його символічний автопортрет” (15). З погляду дослідника, від початків Шевченко сповнений “ентузіястичних дум-проектів, його апостольських планів перебудування суспільства згідно з Божим Словом, з Божою правдою...” (16). Погоджуючись з науковцем, варто однак зауважити, що “символічний автопортрет” Шевченка вже у “Перебенді” не є тотожним Перебенді. Він позірно роздвоюється і у творі звучать два голоси. До того ж другий мовник, що оповідає про кобзаря, тримає в полі зору і Перебендю. Він не тільки “все знає”, “все чує”. Як і кобзар. Він знає все про кобзаря. Він знає дещо більше – він знає можливу реакцію людей, він визначає слово кобзаря як “Божеє слово”, він оцінює і цю розмову кобзаря з Богом (“то серце щебече Господнюю славу”). Він не надто подивований кобзаревою силою, кобзаревою владою, він про те розповідає як посвячений у цю таємницю. Отож, при ближчому погляді ми розрізнюємо дві іпостасі автора. На сцені поетичного театру Шевченка з’являється не персоніфікований часто персонаж, який втілює дух поета-творця, що може прибирати різні образи: і народного співця-кобзаря, і пророка, і апостола. Навіть у тих творах, де немає подібного структурно-поетичного означення драматичного двоголосся, цей профіль чи маска, що акумулює духовну субстанцію, проступає з різним ступенем виразності. Якщо говорити про “Чигиринський Кобзар”, то це помітно лише в “Катерині” (зокрема, у дидактичному дискурсі), а більш виразно – у “Гайдамаках”. Вступне слово до поеми – це своєрідне продовження поетичного дійства, сформованого ще у “Перебенді”. Голос поета набуває масштабних, космічних вимірів: він звертається до Бога, не називаючи його:
Ти вічний без краю!.. Люблю розмовлять,

Як з братом, з сестрою, розмовлять з тобою,

Співать тобі думу, що ти ж нашептав (1, 71).
Інший лик його – він гукає ватажка для гайдамаків і сам стає ним: “Сини мої, гайдамаки!” Цей монолог графічно виділений, він веде інший монолог, він мовить інше слово, де виміри його наближені до земних, до власне людських і конкретизуються у літературній дискусії. А потім вже у іншому відліку (і в іншому поетичному розмірі і графічному плані) знову постає поет, у тому вимірі, де хатина, як степ безкраїй, де “козацтво гуляє, байрак гомонить” і навіть: “У моїй хатині синє море грає”. А окрім того: “Могила сумує, тополя шумить, Тихесенько “Гриця” дівчина співає – я не одинокий”.

Ці ж реквізити поетичного театру згадує Шевченко і у посланні “До Основ’яненка”:


Утни, батьку, орле сивий!

Нехай я заплачу,

Нехай свою Україну

Я ще раз побачу,

Нехай ще раз послухаю

Як те море грає,

Як дівчина під вербою

Гриця заспіває (I, 64).


Вже у “Чигиринському Кобзарі” постає у читацькій уяві (вміло змодельований автором) своєрідний поетичний театр Шевченка, на полі якого розігрується велика містерія життя поета – творця, що має на меті грандіозне завдання: дати своєму народові раду, дати йому провід у майбутнє.

Поетичний театр Шевченка існує у великому історичному часі, в якому існує його народ, голосом якого він говорить з народом і Богом. Поетичний світ-театр Шевченка вписаний у контекст світовий, де визначальними є топоси Бога, землі і неба, України, могили, степу, моря, Дніпра, раю і пекла. Цій світ має чітко визначену вертикаль, свою ієрархію, де, як у Псевдо-Діонісія Ареопагіта, кожний “чин” має свою семантику. Додаючи прикладку “театр”, я хочу наголосити на театралізованому характері поетичного світу Шевченка. Інтродукції виконують роль режисерських і сценографічних ремарок.

Ця думка вперше, здається, була виказана Б. Рубчаком. Правда, відомий дослідник акцентує увагу на характері самовираження крізь призму іронії, дещо звужуючи театральний модус поетичного мислення Шевченка. Однак ціла низка слушних зауваг має узагальнений характер і в цьому сенсі продуктивна для дослідження поетичної спадщини Шевченка під цим кутом зору. Б.Рубчак, зокрема, зазначає: ”Цим відвертим театралізованим ставленням до своїх уявних читачів Шевченко розвинув складну драматичну самість, що я назвав би його самовиразом” (17).

Поетичний світ-театр яскраво і виразно окреслюється вже у ранній поезії, і вся подальша її історія ніби відбувається на означеній раніше сцені. Поетичні цикли і книги поета – це епізоди тієї великої поетичної містерії, що розігрується на очах читача. І кожний вірш, кожна поема – це разом з тим і сцена чи репліка у дії великої містерії. Виразно театральний хронотоп вимагає своєрідної реконструкції. Все написане Шевченком і, в першу чергу, його поезія потребує цілісного погляду, як один фрагмент складної конструкціїї, що вибудувана за єдиним задумом творця. Не завжди він диктує волю у створенні цього світу-театру, іноді він змушений відійти за куліси і говорити про себе лише у звичайних вимірах, переповідаючи прозою минуле або фіксуючи кожну реальну мить у своєму “Щоденнику”, але від того театральні облаштунки не зникають: ми бачимо, власне, авансцену. Зникають ті величні і грандіозні лінії, що зв’язують поетову субстанцію з Богом. Він почуває необхідність самовираження, що замикається в межах земної суті та фізичного існування.

Поетичний театр Шевченка має доволі широкий набір ролей як варіантів метаролі поета-пророка: “сумирного поета”, зумовленого “православно-християнським ідеалом, що заперечував гординю”, і відомого з доби бароко (18), м’якого і теплого, сповненого любов’ю та милосердям апостольського голосу, що стоїть на обороні скривджених, але й гнівного, непримиренного, самодостатнього пророка, що стає в опозицію до Бога, то докоряючи (“А ти, всевидящеє око!”, то звинувачуючи (“Брешуть Боги...”), а то і “ставав проти Бога” (19), як в “Заповіті”:
Як понесе з України

У синєє море

Кров ворожу... отойді я

І лани і гори –

Все покину і полину до самого Бога

Молитися ... а до того

Я не знаю Бога (I, 354) .
Остання фраза має сьогодні десятки тлумачень. Леонід Білець­кий назвав це “богохульством” Шевченка, а Д.Бачинський стверджує: “Ми навіть не в силі зрозуміти його заповіту”. Останній взагалі схильний ставити на один щабель Христові та Шевченкові заповіти: “Хто сповнить заповіти Божі, а не сповнить Шевченкових, той не може навіть бути спасений, бо це було б противне заповітові Христа Спасителя” (20). Такі думки ми читаємо в науковому тексті. Час і ситуація продиктувала ці рядки вченого. А щодо слів Шевченка, то Богу пророки теж говорили прикрі речі. Шевченко лише наслідує їх. А, це в свою чергу, ставить його в особливу позицію, в якій перебували саме пророки.

Поетичний діалог Шевченка з Богом потребує реконструкції у всіх деталях і лише тоді можна буде з’ясувати природу пророчого профілю поета. Вирішення цього питання поставить нарешті бар’єр будь-яким хитромудрим звивам думки – як про атеїзм поета, так і тезам консервативно-догматичним, що не допускають артистичного вияву самим поетом множинного погляду.



Знову-таки зверну увагу на те, що Шевченко прийшов у літературу не тільки зрілим поетом, свідомим своєї мети, але й, що важливо підкреслити, Божим вибранцем. На відміну від Гоголя, він цього ніде не підкреслював. Це виявлялося радше в його поведінці. Прикладів подібного було багато: досить згадати, сповнені шляхетності та достоїнства його відповіді на допитах братчиків. Він про це знав і був свідомий своєї обраності, про що свідчить поперед всього його щедра обдарованість Богом ріноманітними талантами: він малював, складав вірші, співав (Михайло Максимович вважав, що останній його талант перевершував інші). Шевченко не міг не замислюватись над цим у світлі релігійних уявлень. Стільки талантів, і все одному. Господь вибирав і пророків, як відомо. І не завжди з їх волі. Та й вони самі вже і після згоди, часом, виявляли свою волю, виказуючи думки, що не завжди співпадали з Божими (як той же Єремія, 9:35, 16:21).

Зауважу між іншим, що сам Шевченко не схильний вважати це покликання лише його прерогативою. Він охоче приміряє його до інших. Варто було з’явитись першим оповіданням Марка Вовчка, як Шевченко причисляє її до пророків, хоч і підкреслює свою роль у тому з ледь відчутною іронією:


Недавно я поза Уралом

Блукав і Господа благав,

Щоб наша правда не пропала,

Щоб наше слово не вмирало;

І виблагав. Господь послав

Тебе нам кроткого пророка

І обличителя жестоких

Людей неситих...

Пророче наш! Моя ти доне (III, 323).
Є потреба у цьому зв’язку дещо по-іншому подивитись на малярство Шевченка і, зокрема, періоду, коли він стає відомим поетом і розуміє, що саме поезія буде його головним заняттям. Дещо по-іншому бачиться задум “Живописної України”. Цим задумом Шевченко ділиться з Бодянським: “Нарисую види, які єсть на Україні, чи то історією, чи то красотою прикметні, вдруге – як теперішній народ живе, втретє – як він колись жив і що виробляв...” (VI, 30). А трохи раніше свою мету визначає так: “Я хочу рисовать нашу Украйну...” (VI, 29). “Живописну Україну” варто розглядати і як певну частину його малярської спадщини, своєрідними декораціями до поетичного театру-універсуму. Пластичне мистецтво Шевченка закликане дати реальні обриси творюваного міфу України, його візуальне втілення. Реальний характер пластичного зображення (навіть тоді, коли Шевченко звертається до казкового образу Смерті) ніби заземляв, робив його уявний поетичний світ унаочненим у візуальних образах. Це унаочнювало поетичний міф, нанизувало його на реальну основу. Тим самим національний універсум прибирав узвичаєні виміри, а міф реальну опору*. “Живописна Україна” у певному сенсі противага поетичному міфу, його прагматизація. Вербально ідея “Живописної України” втілена, наприклад, в експозиції до повісті “Наймичка”, де автор подає нарис про Ромаданівський шлях з назвами могил та іншими описами.

Ще один важливий аспект дослідження цієї проблеми складає вивчення галереї автопортретів, якою багатий спадок Шевченка. Варто при цьому припустити, що значення портретного зображення для людини шевченківської доби радикально різнились порівняно з сучасними уявленнями. Тут слід наголосити, що зображення людини асоціюється з sacrum, що для містично розвинутого уявлення було потужною провокацією. Досить у цьому зв’язку згадати історію з портретом Гоголя, який не будь-де, а у заповіті ганить Погодіна лише за те, що той за два роки перед тим без дозволу письменника надрукував його портрет. У листах до Смирнової Гоголь обговорює значення живописного зображення при рецепції текстів: ”...портрет друг друга мы должны иметь перед глазами, когда мы пишем друг другу. Иначе слово будет холодно и не всегда впопад” (ПСС, ХII, 443).

Думаю, що має рацію Г. Грабович, коли пише, що “кожний Шевченків автопортрет, як і кожний його поетичний твір, є програмовим самовираженням” (21), що особливо важливо в умовах відірва­ності Шевченка від читацької громади. Думка ця сьогодні існує радше на рівні гіпотетичному, оскільки наявні праці, присвячені малярським особливостям автопортретів (22), вписані в контекст біографїї, але не в контекст творчості як особливий текст, що потребує інтерпретації з іншим рівнем текстів.

І тут виникає низка запитань, на які треба б було дати відповідь. Яке місце займають автопортрети у самозображенні поета? Яка їх функція у поетичному театрі Шевченка? Нарешті, ще конкретніше, у розрізі обговорюваної проблеми: чи мав Шевченко на меті використати візуальний образ у створенні сакралізованого образу поета-пророка?

Ясна річ, щоб дати відповідь на ці питання, треба провести спеціальне дослідження, і я певен у його продуктивності. Попередньо ж спробую означити відповіді в модальності припущення. Почну з останнього питання. Є підстави дати на нього ствердну відповідь. Перше документоване свідчення – спогади А. Козачковського про втрачений портрет. Правда, мемуарист стверджує, що “це був портрет далеко не схожий на всі існуючі тепер; що це був портрет не Т.Г. Шевченка, а портрет народного поета, влучно схоплений у хвилину його поетичного натхнення...” (23). У спогадах до всього мемуарист наголошує на захопленні поета читанням Біблії і пригадує, як той відзначав місця, що вражали особливою величчю думки. Про те, які саме місця, зокрема, вражали Шевченка, можна судити з того, що, за свідченнями мемуариста, він мав намір написати картину “Видіння Єзекіїля в пустелі, повній сухих кісток” (24).

В цей же час виник задум написати автопортрет зі свічкою, відомий за пізнішим офортом 1860 року. Він має прозору алегорику, яка потім вербально втілилась в формулі “нашого світильника”, що, за словами П. Куліша, “високо над нами підняв Шевченко поетичне світло своє – і стало видно по всій Україні...”1. Завдяки цим словам, мовленим над могилою поета, на думку Г. Грабовича, “пророцтво стало основною формулою його сприйняття” (25).

Інший приклад стосується автопортрету 1858 року, на якому Шевченко нагадував сучасникам апостола Петра (свідчення Б.Залєського). Як відомо, Шевченко малював ап. Петра в 1851 році. Залишились два малюнки: “Ап. Петро готовий до розп’яття” і “Ап. Петро”. Серед творів, що ймовірно могли належати Шевченку, картина “Звільнення ап. Петра з в’язниці”. Можливо, що і атрибуція останньої пов’язана з близькістю цієї теми Шевченку. Інтерпретатори творчої спадщини Шевченка зазвичай говорять при цьому, що справедливо, про алегоричний характер його творчих задумів. Але вони мають і “побічний ефект”: у сприйнятті глядача вони унаочнюють зв’язок поета з апостольськими образами.



Разом з тим, як показав Г. Грабович, жанр автопортрету Шевченко використовує не тільки для утвердження цього образу, але й з іншою метою – для театральної його руйнації. Я підкреслюю театральної, бо вона теж очевидна. Йдеться про своєрідний “автошарж” (Ю. Барабаш), автопортрет 1848-49 р.р., де Шевченко постав оголеним. Есей Г.Грабовича досить точно і влучно інтерпретує це самозображення, вказуючи на своєрідну інтертекстуальність портрету. В цьому аспекті хочу звернути увагу ще на алюзії, що не потрапили до поля зору дослідника. По-перше, це самоалюзія з “Перебенді”, де закладене зерно “Пророка” – відчуженого і зневаженого пророка-Кобзаря:
А якби почули, що він, одинокий

Співа на могилі, з морем розмовля.

На Божеє слово вони б насміялись,

Дурним би назвали, од себе б прогнали,

“Нехай понад морем, – сказали б, – гуля!”
Що й робить поет, гуляючи берегом Аральського моря на згаданому автопортреті.

Інша алюзія пов’язана з лєрмонтовським “Пророком”. Як відомо, Шевченко з великою симпатією ставився до “велико­му­ченика” і “пророка” Лєрмонтова. Відомі алюзії у вірші “Мені здається, я не знаю” та у “Тополі”. Бачиться в цьому автопортреті, в його появі і імпульс лермонтовського “Пророка”. Нагадаю ці рядки:


Смотрите: вот пример для вас!

Он горд был, не ужился с нами.

Глупец, хотел уверить нас,

Что Бог гласит его устами.


Смотрите ж, дети, на него:

Как он угрюм и худ и бледен!

Смотрите, как он наг и беден,

Как презирают все его!


Вірш Лєрмонтова ніби утримує спонуку до пластичного адеквата, і Шевченків автопортрет є одночасно і своєрідною відповіддю на виказану волю. І, звичайно, самостійним висловлюванням, доволі глибоким, яке зачіпає серйозні грані його пророчої ролі у вимірах витвореного поетичного театру.

С.Зінчук, який першим оприлюднив наявність цього автопор­трета, слушно пов’язав його з образом Короля Ліра і звів до сентенції: “Митець і голий – все-таки владика, А вінценосець і на троні голий” (26), яка має досить опосередковане відношення до автопортрета. Підставніше говорити про певне зближення автором себе з Королем Ліром. Шевченко з гіркотою визнає, що і коронований пророк нині голий, хоч і не впадає у відчай.



Лишається до цих пір предметом суперечок портретистика “Шевченко у кожусі”. Перша фотографія, на якій зображено Шевченка у кожусі, була зроблена весною 1858 року. Тут Шевченко ще й з бородою і саме за цією фотографією намальовано автопортрет 1860 року. У квітні 1859 року Шевченко фотографується вже без патріар­хальної бороди, але у кожусі і смушковій шапці. Навіть на фотографії у колі друзів, з Г.Честяківськім, братами Я. та М.Лазаревськими, П.Якуш­кіним, Шевченко залишається у кожусі. 1859 року поет фотографується на весь зріст знов-таки у кожусі і смушковій шапці, тримаючи у руках палицю. А найбільшої популярності зажив автопортрет 1860 року, зроблений за фотографією А.Деньєра, де Шевченко знову-таки у шапці і кожусі.

Зрозуміло, що Шевченко як художник виважено ставився до власного зображення. Якщо ж ми маємо справу не з поокремим випадком, але з чіткою тенденцією, то вона, ясна річ, потребує пояснень. Спробую дати версію відповіді. Вона близька до думки Г.Грабовича. Кожух і шапка – елементи театрального вбрання, яке з часом “приросло до постаті поета.

Шевченко, повторюсь, знав собі ціну і за життя, і, певен, уявляв свою роль у майбутній історії України та українців. І у великій режисурі важливо було віднайти той образ, який мав фокусувати його у потрібному ракурсі, увібравши найважливіше і найсуттєвіше. Це – своєрідне завершення, фінальна репліка великого дійства (особливо до цього пасує образ, де Шевченко знятий на повний зріст). Є щось відверто театральне у цій позі поета. Перед нами мудрий старий, який багато пережив на своєму віку, суворо і запитально взорує на живих і ненароджених земляків своїх, в такій ролі він не раз поставав у просторі свого поетичного театру.

Виказані міркування свідчать про те, що вивчення теми “Шевченко-пророк” обіймає широкий спектр питань, кожне з яких вимагає окремої уваги, але то вже предмет майбутніх студій.

1   2   3   4   5   6   7   8   9   10   11


База даних захищена авторським правом ©uchika.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка