Павло Михед Слово художнє, слово сакральне




Сторінка5/11
Дата конвертації31.08.2018
Розмір2,18 Mb.
1   2   3   4   5   6   7   8   9   10   11

Примечания:

  1. Письма П.А.Кулиша к М.В. Юзефовичу. // Киевская старина – 1899 – №2 – С. 191.

  2. Там же. – С. 188.

  3. Максимович М. Литературно-критические и литературо­вед­ческие статьи. // Фризман Л.Г., Лахно С.Н. М.А. Максимович-литератор. – Харьков, 2003. – С. 443.

  4. Połsky słovnik Biograficzny. Wrocław – Kraków – Warszawa. – 1960, t. VIII/4. – S. 504

  5. Prace Polonistyczne, seria ХХVII (1971) – Łódż, 1971. – S. 96.

  6. Куліш Пантелеймон. Повне зібрання творів. Листи. – Т.I. 1841-1850. – К.: Критика, 2005. – С. 26, 28.

  7. Переписка Я.К. Грота с П.А. Плетневым. – Т.II. – Спб, 1896. – С. 949.

  8. А.С. Пушкин в воспоминаниях современников. В двух томах. – М., 1985. – Т.2. – С. 233.

  9. Макогоненко Г.П. Гоголь и Пушкин. – Л., 1985. – С. 264.

  10. Казарин В.П. Повесть Н.В.Гоголя “Тарас Бульба”. Вопросы творческой истории. – Киев-Одесса, 1986. – С. 116.

  11. Крутикова Н.Е. Н.В.Гоголь. Материалы и исследования. – К., 1992. – С. 289

  12. Там же. – С. 282.

  13. Вересаев В. Гоголь в жизни: Систематический свод подлинных свидетельств современников. – Харьков, 1999. – С. 658.

  14. Шевченко Тарас. Повн. зібр. тв. у 6-ти тт. – К., 2003 – Т.6. – С. 53-54.

  15. Широкий круг вопросов, связанных с этим проанализирован в кн.: Барабаш Юрій. “Коли забуду тебе, Єрусалиме...” Гоголь і Шевченко. Порівняльно-типологічні студії. – Харків, 2001.

  16. Куліш Пантелеймон. Вибрані твори. – К., 1969. – С. 486.

  17. Михед П.В. Приватизация Гоголя? (Возвращаясь к “русско-украинскому вопросу”) // Вопросы литературы. – 2003. – май-июнь. –№3. – С. 94-112.

  18. Куліш Пантелеймон. Вибрані твори. – С. 487, 486.

  19. Н.В. Гоголь в русской критике и воспоминаниях современников. – М., 1951. – С. 329.

  20. Русская эстетика и критика 40-50-х годов ХІХ века. – М., 1982. – С.285.

  21. Мочульский К. Духовный путь Гоголя. // Гоголь. Соловьев. Достоевский. М., 1995. С. 27. А мысль о свете и тени, о контрастивной ипостаси продолжает гулять в различных формах. Эта метафора положена в основу концепции современного украинского писателя и исследователя В.Шевчука, о чем красноречиво говорят уже названия его статей: “Втрачене сонце України, або Микола Гоголь як український письменник”, а вторая – “”Відсутність світла”, або Микола Гоголь як російський письменник”. См.: Гоголь М.В. Програмні твори. К., 2000. Т. 1-2.

  22. Крутикова Н.Е. Н.В. Гоголь. Материалы и исследования. – С. 264.

  23. Воропаев В. Гоголь и монашество // Журнал Московской Патриархии. – 1993. – №4. – С. 101.

  24. Современник. – 1858. – №11. – С. 80.

  25. Киевская Старина. – 1898. – LXІІІ – C. 357.

  26. Барабаш Юрий. Указ соч. – С. 241.

  27. Шерех Ю. Третя сторожа. – К., 1993. – С. 7.

Про майбутнє української русистики

Протягом кількох останніх років у періодичних виданнях і на наукових зібраннях я піднімав питання про шляхи розвитку та завдання української русистики. Не можу пожалітись на відсутність уваги з боку колег та наукової громадськості до цієї проблеми. Питання слухалось на секції гуманітарних наук НАН України. Були як прибічники, так і опоненти виказаних ідей. Що зрозуміло, бо будь-яка спроба змінити ситуацію у мовно-гуманітарній сфері українсько-російського діалогу постійно наштовхується на відчутний опір. Іноді мовчазний, а часом і досить грімкоголосий. Правда, опонування не вийшло на сторінки наукових та популярних видань і мало переважно характер усних публічних виступів на наукових конференціях і форумах та на захисті дисертації, в якій йшлося про інтерпретацію творчості Миколи Гоголя крізь призму національної русистики. Потреба в такій дискусії назріла, але вона, ймовірно, що і не відбудеться. Є на те багато причин. І лежать вони у політичній сфері. Ми є свідками постійної зміни векторів у стосунках з Росією. Ініціатором почергово виступає то одна, то інша сторона. Українські урядовці вважають це результатом їхньої великої винахідливості і власне політикою. Російське керівництво, перейняте власними глобальними проблемами, іноді згадує про Україну і з ведмежою незграбністю починає демонструвати свою міць, використовуючи її поки що для внутрішнього вжитку. На антиукраїнській кампанії, як виявили останні парламентські вибори у Росії, можна створити в короткий час потужний політичний капітал, як сталося це з блоком “Родина”.

При цьому, якщо найвище керівництво дещо позірно, однак ясно і прямо говорить про вірність ідеям рівноправного співробітництва, то на нижчих сходинках російської влади кожний крок зближення відлунює старою риторикою про вимоги до країн СНД вводити другу державну мову, чи, прикриваючись екологічною безпекою, як це мало місце в епізоді з Тузлою, перекроювати кордони. Щодо мови, то російські політики сповідують гасло американського конгресмена Драйнена, який якось сказав, що “мова не просто є засобом, користуючись яким ми говоримо про зовнішню політику, а сама мова і є нашою зовнішньою політикою”. У такий спосіб уформовується уявлення про геополітичний центр і окраїну, маркується співвідношення “свого” і “чужого”. Мовна політика – один з важливих інструментів боротьби за сфери впливу. Не треба бути далекоглядним політологом, щоб передбачити вульгарне використання мовного фактора і в майбутніх президентських виборах. (Що і відбулось, доки стаття готувалась до друку).

Це не може не відбиватись на гуманітарній свідомості українців, а, отже, і на концептуальних засадах розвитку гуманітарних наук. Якщо до цього додати потужні можливості російськомовних ЗМІ, що стоять на варті російських інтересів і затято оберігають малоросійський статус України, піднімаючи постійно хвилю протестів супроти національно-демократичних реформ в Україні, то стануть зрозумілими спорадичні та непослідовні кроки на шляху створення ясної і прозорої, аргументованої та зваженої концепції політичних взаємин, і навіть об’єктивного розуміння сучасного політичного та культурного життя Росії.

Інше важливе завдання полягає в необхідності модерної інтерпретації російських культурних текстів та історичного минулого Росії. Всім зрозуміло, що без серйозного і об’єктивного осмислення феномену нашого найбільшого сусіда ми позбавлені будь-якої можли­вості передбачити його поведінку в нинішніх та майбутніх ситуаціях.

Але повернемось до русистики чи росієзнавства (1), що дещо точніше і конкретніше відбиває предмет нашого інтересу у масштабах нинішньої розмови. Сьогодні ми змушені визнати, що за останнє деся­тиліття вивчення історії російської культури і літератури не вийшло на нові методологічні засади. Є підстави говорити хіба що про збагачення культорологічного і літературознавчого арсеналу сучасних гу­манітарних досліджень, урізноманітнення технологій аналізу. Однак, як правило, дослідники підходять до аналізу російських культурних текстів з позицій “родной литературы”, що називається “зсередини”, дивляться на явища російської культури і літератури не з українського інтелектуального поля, а з російського, залишаючись в лоні російської гуманітарної думки. Тому тут часом взагалі відсутній український акцент. Я не один раз чув від опонентів зауваження на зразок того, що як немає національної арифметики, так немає і національної гу­манітаристики. Наука, мовляв, сфера об’єктивного знання. Ця пози­тивістська теза в ХХ ст. була поставлена під сумнів, і сьогодні загальноприйнятою є ідея доповнюваності, яка після лінгвістичних студій Уорфа і Сепіра була спочатку прийнята гуманітаріями, а пізніше цей принцип універсалізувався і був перейнятий точними науками. Його свого часу сформулював Нільс Бор (2). Діяльність дослідника, його особистість і природа інструментарію виказує суттєвий вплив на результати дослідження, а отримані різними дослідниками результати “здаються контроверзійними при спробі зкомбінувати їх в одну картину” (Н. Бор). Розвиваючи цю думку, В. Фок, так охарактеризував цей принцип: “Оскільки спостереження за тим чи іншим аспектом явища є відображенням об’єктивних властивостей природи, то про принцип доповнюваності Бора можна говорити як про закон природи” (3). На принципі доповнюваності ґрунтується ідея мультикультуралізму, яка проголошує цінність кожної мови, кожної культури і визначає головну сучасну тенденцію розвитку національних культур. “Національний суб’єктивізм” (І. Дзюба) дає свій вимір знання, свою “картину світу” і лише сукупне знання здатне наблизитись до того, що ми називаємо об’єктивністю. І якщо представники точних наук схильні визнавати це, то в гуманітаріїв ще менше аргументів проти.

В світлі цих аргументів виникає завдання сформулювати нову парадигму осмислення російських культурних текстів не “зсередини”, а з позицій української національної рації. Свого часу ще М. Драгоманов зазначав, що “усяка громадська праця на Україні мусить мати українську одежу – українство”. Тому і знання про світ, як і знання про Росію, повинні мати українську одежу. Це особливо важливо у царині вивчення історії російської літератури і сучасного літературного процесу.

Дивлячись на факти і явища сусідньої літератури, умовно кажучи, “зсередини, як дослідники “родной” літератури, українські дослідники російської літератури додавали лише окраїнну екзотику і певні акценти, якщо це стосувалось літературних контактів. Тим самим існувала корпорація дослідників, які представляли різні нації та культурні регіони, але при цьому мало чим відрізнялись як техно­логіями дослідження, так і концептуальними засадами. Останні були предметом пильної уваги з боку ортодоксів ідеологічної чистоти, влада яких поширювалась на всю сферу літературознавчих досліджень. Щодо інструментарію, то, допускаючи певні “вольності”, вартові ідеології кидались у бій миттєво, як тільки виникала претензія на універсалізм наукових концепцій, на їх можливий вихід в суміжні гуманітарні сфери. Саме це було причиною гострої критики тартусько-московської семіотичної школи.

Погляд “зсередини”, своєрідна концентрація концептів та технологій мали і свої переваги, про що варто згадати. Так випрацьовувались певні критерії оцінки якості літературознавчих студій, що дозволяли тримати рівень наукових досліджень. Та це був чи не єдиний плюс подібної практики вивчення літератури. До слова, ці ж парадигми нав’язувались і при зовнішніх контактах, що особливо помітно в діяльності МАПРЯЛа. Дослідник-русист прямо залежав від концептуальних засад його російських колег, які виступали в ролі хранителів ключів. Вони виступали і в ролі поціновувачів. Я не кажу вже про ідеологічний аспект. Деяким виключенням, та й то з великими застереженнями, були дослідження присвячені вивченню літературних зв’язків, але тут ідеологічний прес був таким потужним, що жодні нові факти чи інтерпретації не могли змінити ситуацію. Російські дослідники ніколи не зважали на ці факти. Винятком були ті, хто з різних причин залишали Україну (як, наприклад, І.Єрьомін, що одним з перших заговорив про українське бароко), але їх голоси не могли поруйнувати традицію. Яскравий тому приклад – творчість Миколи Гоголя. На початку 80-х років я поставив запитання провідному московському гоголезнавцю, який справді багато зробив у вивченні спадщини Гоголя, чому він, досліджуючи поетику Гоголя, не враховує український елемент. На що відомий вчений щиросердно зізнався: “А я не знаю українського матеріалу”. Цікаво, що німецькі джерела присутні в його працях. А в студіях його учнів фігурують і англійські письменники. Лише зараз у Росії, особливо при підготовці нового академічного видання творів Миколи Гоголя, укладачі відчули необхідність більш глибокого звертання до українських джерел, що виявилось у активних консультаціях з українськими дослідниками і науковій розробці українського матеріалу в студіях коментаторів видання. Є підстави думати, що цей інтерес до української русистики буде змінюватись, і він прямо буде залежати від серйозності та якості праць українських вчених в Україні і діаспорі (4).

В 90-ті роки русистика в Україні почала відлік нового періоду свого розвитку. По-перше, вона втратила свій пріоритет і домінуюче становище у філологічній науці. По-друге, звуження поля діяльності та впливу русистів викликало дискомфорт, а іноді і невдоволення в середовищі академічних вчених і викладачів вищої школи. Русисти залишились без провідників, а вектор їхніх досліджень на певний час втратив орієнтири. Якщо до цього додати загальну соціальну ситуацію, то стане зрозумілою навіть певна опозиційність цієї наукової групи, суспільно активної і здатної впливати на молоде покоління. Виникає природне запитання, як найбільш продуктивно використати цю групу гуманітаріїв? Як навернути їх на дослідження проблем і явищ, що мають стати предметом уваги національної русистики? Нарешті, які проблеми і явища потребують першочергової уваги? Що є об’єктом дослідження української русистики?

Простіше було б відповісти, що все, що написане в Україні, все написане українцями російською мовою, все, що постало під потужним впливом української культури – від Нестора-літописця до сучасної російськомовної літератури в Україні, має бути осмислено з нових позицій. Однак саме тут вся складність. Попри всі дискусії про жанр історії літератури, про несумісність будь-яких історичних схем з постмодерністською свідомістю і не вступаючи в суперечки з цього приводу, можу з категоричною впевненістю сказати, що нам як ніколи потрібна історія української російськомовної літератури. Існує потужна інерція мислення, яка викликає супротив, коли починається розмова про занесення творчості російськомовних письменників України, навіть українців, до здобутків української літератури. Причому цей супротив природно наростає, коли мова заходить про новий час. Став уже беззаперечним той факт, що українська література доби бароко, наприклад, створювалась різними мовами: латинською, польською, російською. Та коли мова заходить про пізніші часи, ця логічна ідея втрачає свою вагу. Якщо ще Гоголя, в силу його могутнього таланту, принадно занести до національного іконостасу, то вся подальша література, написана російською мовою, хай то Петро Раєвський чи навіть Володимир Короленко, вже на таку увагу не заслуговує. Хоч добре знаний факт, викладений в листі останнього до О.Кониського, де відомий письменник зазначив, що “коли він писав “Ліс шумить” і “Йом-Кіпур”, то здебільшого сам мовби перекладав, і рукопис виявився настільки захаращений українськими зворотами і словами, що мені довелось сильно виправляти їх при переписуванні для друку”. Більше двадцяти років тому беззастережну думку виказав Г.Грабович, який писав: “...при всій її важливості, лінгвістичну основу не можна вважати за головний визначальний фактор національної літератури, інакше обов’язково матимемо ту плутанину, яку надибуємо в історії української літератури і в питанні російсько-українських літературних взаємин (особливо на початку ХІХ ст.)” (5).

Що є предметом рефлексій історика літератури, який пише концептуальну історію літератури? Це можуть бути суспільні чи екзи­стенціальні ідеї, це може бути жанрова система чи стильова, нарешті, це може бути національна картина світу, яка змінюється під дією часу, вступаючи в діалог з іншими національними картинами світу, фор­мується в своїй неповторній природі і самобутності. Цей процес, зро­зуміло, найбільш виразно відбивається у творах, написаних УК­раїнською мовою. Сама мова вже є носієм національної картини світу. Це як народний музичний інструмент, що вже строєм своїм налаштований на певний етнічний емоційно-чуттєвий образ світу. З цим сперечатись важко, хоч при цьому варто пам’ятати про таку обов’язкову річ, як художня вартість. Однак національні почуття, емоції, образ думання можуть бути виражені мовою іншого народу. Без цього не було б мистецтва перекладу. Тим більше, якщо іншою мовою пише питомий українець або письменник, який живе в Україні тривалий час. Причому тут можуть бути справжні парадокси, як, наприклад, з Михайлом Булгаковим. Володимир Діброва якось мимохідь, рецензуючи книгу Г.Грабовича “Шевченко-міфотворець”, відзначив, що в певному сенсі “Майстер і Маргарита” “є романом цілком “українським”, якщо й не за мовою та оздобленням, то принаймні за ідеологією”, і додав при цьому іронічно: “Уявляю, як би зрадів М.Булгаков, почувши про таке” (6).

Я певен, що ми повинні переглянути своє ставлення до літератури, створеної російською мовою і яка твориться нею в Ук­раїні. Це стосується, звісно, не лише російської, але й болгарської, єврейської, кримсько-татарської та інших літератур, мовами народів, які проживали або проживають на території сучасної України. Пере­кладені українською мовою, вони мають бути введені до курсу ук­раїнської літератури як література України. Варто провести зро­зумілий та аргументований поділ, розмежувавши російську літературу Росії і російськомовну літературу України, яка є українською. Тому, якщо бути логічним і послідовним, треба ввести в історії не тільки академічної, але й шкільної і вузівської української літератури російськомовних авторів, не закінчуючи цей список чи цей іконостас, Гоголем, а довести його до Чічібабіна і Куркова. А питомо російських авторів вивчати у курсі зарубіжної або російської літератури. І не тільки тому, що надто вже потішно звучить Гоголь в статусі зарубіжного автора. А ще й тому, що російська література має свій комплекс ідей і свій виразний художній профіль. Ми якось не задумуємось над тим, наприклад, що власне російській літературі Київ, наприклад, в будь-якому сенсі нецікавий, крім напіввипадкових і утилітарних за своїм характером творів. Григорій Федотов у “Трех столицах” зазначив з великим подивом: “Поразительный факт: новая русская литература прошла совершенно мимо Киева. Ничего, кроме “Печерских антиков” да слабого стихотворения Хомякова” (7). Чим це пояснити? Це при тому, що в уяві багатьох росіян Київ був і залишається однією з православних християнських святинь, “матерью городов русских”. Справа, мабуть, зовсім не в секуляризованому характері нової літератури. Справа у питомих духовних векторах російської літератури, до яких Київ не належить. Він здатен викликати високі поетичні регістри у Булгакова, який виріс у його атмосфері, але ні у Толстого, ні у Достоєвського Новий Єрусалим не здатен розбудити глибоких національно забарвлених почуттів. Бо є свій Новий Єрусалим і свої святині. Зосередженість літератури на своїх етнічних землях є одним з головних, поряд з мовою, показників її належності до того чи іншого етносу, хай і буде вона написана іншою мовою. В кінці ХХ століття відомий поет Борис Чічібабін, для якого питання належності до певної культури виникало, мабуть, часто, зробив для себе відкриття: “ Мне как-то стукнуло в голову: ведь у нас до революции была своя, российская “Западная Европа”. Была Варшава, был Гельсингфорс, были – да и сей час вроде бы есть, но уже не такие – Вильно, Рига, Ревель. Ведь это было все на территории России. Но никакого отражения ни в нашей литературе, ни в культуре не нашло!” (8). Чужа це Земля для питомої Росії. Ось відповідь. Та й Україна була цікава радше екзотикою, аніж реальна.

Звичайно, пропонуючи новий підхід ми не можемо не бути свідомі складнощів методологічного характеру. Ні етнічний, ні, тим більше, географічний принцип підходу не може бути єдино вірним компасом при відборі імен і явищ, які мають увійти до історії української російськомовної літератури. Маємо шукати власне літературні та художні мотивації. На часі пошуки цих нових методик, в яких будуть присутні елементи етнологічних естетик та поетик, геопоетики, без яких важко буде поставити цю ідею на твердий і аргументований ґрунт. Ці галузі літературознавства у нас лише означені, та й зарубіжне літературознавство і культурологія лише підходять до вирішення цих проблем. Серед останніх спроб – ідеї, запропоновані Ю.Барабашем. В одній з недавніх праць відомий вчений зазначає: “Шукати тут відповідь слід на шляхах засадничо нової методики аналізу, нових креативних прийомів. Так, плідним може виявитися вичленування (звісно, умовне, евристичне) у розглядуваному фено­мені двох відносно автономних piвнiв – культурного і літературного. При цьому контроверзія поміж національно-духовною сутністю та інонаціональною формою її втілення, найперше – мовою, постане у новому ракурсі. Іншомовну творчість письменника буде осмислено у параметрах етнічно рідної йому національної культури” (9). Як ідея подібний підхід заслуговує на увагу, однак питання полягає у випра­цюванні самого літературознавчого інструментарію. І тут необхідна, безперечно, теоретична розробка, зокрема, проблем етнопоетики, яка б допомогла зробити вислід національних елементів в системі іншомовної літератури. Ідея Ю.Барабаша повинна бути уточнена рефлексіями про ієрархію культури, про механізм взаємодії мистецтва слова з іншими культурними текстами, виявити ізоморфні структури на різних рівнях культури. Cultural studies сьогодні популярні у світі, і вони закликані збагатити сучасне літературознавство.

Коли ми роздумуємо над шляхами розвитку сучасної русистики, не можемо не враховувати того факту, що в останні десятиліття сформувались нові геополітичні реалії і весь слов’янський світ змінив свою конфігурацію, витворився новий європейський контекст. Сьогодні відчутно змінюються вектори розвитку слов’янського світу, геополітичні орієнтири слов’янської Європи виразно спрямовані на Захід (10). З іншого боку, є підстави говорити про те, що слов’янський фактор впливу на світ став помітно слабкішим, як і його роль. Знаходячись між жорнами двох цивілізацій, слов’яни шукають притулку у вагітному новими конфліктами світі, що виразно прибирає вигляд протистояння цивілізацій. Вступ нових слов’янських країн до європейської спільноти принципово змінює і характер взаємин у слов’янському світі. Західна Європа шукає нового цивілізаційного синтезу, який би забезпечив збереження європейської ідентичності та посилив власний потенціал у можливих протистояннях. І Захід, і слов’янські країни свідомі тих трудднощів, які чекають на цьому шляху. Соціально-культурна трансформація слов’янських країн не буде легкою, але Європа інституціонально здатна забезпечити національно-культурне самозбереження навіть за умов глобалізації. До того ж процес цей вже сьогодні можна прогнозувати. Він буде супроводжуватись потужними хвилями націоналізму як своєрідною опозицією універсалізації. Європа готова до цих випробувань. В її історичному досвіді ці процеси є закарбованими: як досвід універсалізуючих імперій, так і національно-етнічні конфлікти. Саме можливість збереження власної ідентичності є головним аргументом для західних слов’ян у їх русі на Захід. Це при тому, що вони ясно усвідомлюють, що, не в останню чергу, їх покликали як “демографічний ресурс”. Старіння населення в найближчі десятиліття ляже важким тягарем на економіку Європи. Тому омолодити кров старої Європи, створити бар’єр від засилля кольорового населення Азії і Африки – це один із важливих факторів творення “нової” Європи. Ще більш актуальним і вагомим цей фактор є для Росії, населення якої щорічно зменшується майже на один мільйон. У найближчі десятиліття для Росії не буде питання важливішого за утримання територій. У російському Приамур’ї, наприклад, мешкає менше 8 мільйонів населення, в той час як у китайському – біля 350. А тому залишити у сфері впливу Україну і Білорусію буде надзавданням для урядовців Росії. Етнічна близькість, як показує російський досвід, прекрасна умова для асиміляції. При цьому вже сьогодні помітно, як російська еліта прихиляється до дещо переосмисленого євразійського проекту. Дехто з політологів називає нинішній орієнтир постслов’янською фазою розвитку російського суперетносу. Європейську ідентичність Росії підтримує лише заледве не восьмий громадянин Росії, а майже ¾ є прихильниками самобутнього шляху Росії. І останні вибори до парламенту Росії – не зайве підтвердження цієї тези.

З цього погляду вибір Болгарії, Польщі, Словаччини, Словенії, Чехії, а також країн Прибалтики зрозумілий. Певно, що і південні слов’яни, які схильні, як правило, помічати лише сильних братів, відчувши нову ситуацію, почнуть шукати зближення з слов’янськими країнами, що в першій шерензі увійшли до Європи. Десь саме на цьому напрямку почне формуватись нова ідея слов’янської єдності, яка сьогодні переживає кризу.

Є ще один фактор, який оптимізує історичне майбутнє слов’янського світу, хай і носить він характер футурологічного прогнозу. Гострота цивілізаційних, релігійних, етнічних конфліктів зму­шує думати, що в пошуку виходу з цієї ситуації виростає значення і вага культурного компоненту. Економічно-матеріальне домінування та ідеологічне приневолення поступиться культурному відродженню і гуманітарним цінностям, а це, в свою чергу, приведе до ревізії культурних надбань минулого і пошуку підтримки нової ідентичності, корекції ідеа­льної картини світу, в якій слов’янство зарезервує чільне місце.

Це, зрозуміло, вимагає нових орієнтирів для славістичної науки. І стосується поперед всього ролі і місця русистики в ній. Славістика завжди була під пресом ідеологічних та політичних чинників. Певна пластичність слов’янського світу і в новий час, його незастиглість, що має теж своє пояснення, завжди породжувала і продовжує породжувати спокусу для великих держав чи міждержавних утворень на свій лад переінакшити його конфігурацію. Зрозуміло, що нові зміни диктують і нові завдання славістики. Вона не може знаходитись у старих вимірах. Не випадково на Люблінському з’їзді славістів йшла мова про європейське розуміння славістики і “про нову славістику”, новий її предмет, нові завдання. Формування “нового європейства” ставить перед славістикою нові завдання, нові перспективи. Завершується період ізоляції слов’янства, слов’янство органічно поєднується з Європою. І тут з’являється нова колізія всере­дині самого слов’янського світу: небезпека ізоляції виникає для Росії і для тих країн, які опиняться в її обозі. Коли говорять сьогодні: “Братья-славяне нас не ждут в Европе”, то це правда. Особливо в тому випадку, коли ми надто буквально це розуміємо. Йти туди не обов’язково, варто робити Європу дома.

Зрозуміло, якщо ми туди не поспішаємо, то не тільки тому, що ми не готові, бо народ якийсь не такий, а тому, що не готові ті, хто називає себе елітою, але не може жити за мірками європейськими і, поперед всього, моральними та правовими. Однак ми повинні думати, якою буде Європа через 15-20 років. Що буде вартісним тоді, яке місце Росії буде у цьому світі, як буде реалізовано лозунг: “Ми – брати-слов’яни.” Можна сьогодні сміливо говорити, що закінчилась і епоха домінування Росії в слов’янському світі. В Росії це розуміють і тиск на Україну і Білорусію, без яких Росії взагалі маячить залишитись одинокою не тільки в Європі, але серед слов’ян, продиктований і новими геополітичними орієнтирами слов’янства. Ззовні це стосується політико-економічного фактору, але за ним і дещо суттєво важливіше – Росія втратила незаперечне лідерство у слов’янському світі, що веде об’єктивно до дистанціювання від народів, з якими вона має спільність історії, культурно-мовних зв’язків, расової спорідненості. Це відбувається ще і в силу традиційної “європофобії” (М.Трубецькой) росіян. Де бути Україні, зрозуміло, де буде Україна – сказати важко. Я не берусь прогнозувати. Однак, що ясно окреслюється, так це орієнтири розвитку як національної русистики зокрема, так і славістики в цілому. Формування “нового європейства” є притягальним не тільки для сучасних студій, але і для історичних досліджень. Саме європейська ідентичність, латино-романська і германська культурна спадщина та їх діалог зі слов’янським світом стане, мабуть, найактуальнішою проблемою західної славістики. Суто слов’янський полілог, в якому потужно звучав російський голос, ймовірно, відійде на другий план. Користуючись терміном російського критика Надєждіна про два алгоритми літературного життя – “центробежного и центростремительного” (11), вжитого ним для окремої національної літератури, можна сказати, що завершився до певної міри великий період історії славістики, коли домінував доцентровий (“центростремительный”) принцип слов’янського самоосмислення, та розпочався новий період – відцентровий (“центробежный”), що характеризується виходом за свої рубежі, у духовний простір цілісної Європи. Русистика в слов’янських країнах і нині займає поважне місце, але особливість її в тому, що вона “розвивається в більш тісному зв’язку з загальною славістикою” (12).

Українська славістика і русистика, як один з її підрозділів, в своїх наукових рефлексіях утримуватиме як інтегруючу, так і дифе­ренціюючу формули. Якщо говорити про славістику, то вона, безпе­речно, має розвиватись у руслі західного слов’янознавства. Справа, зрозуміло, і в спільності культурно-історичній і спільному, плекаємо надію, майбутньому. Що ж до диференціюючої, то вона має виявитись у нашій русистиці, яка в окресленій диспозиції вкотре опиняється на маргінесі. До певної міри така її роль визначена і географією і всією попередньою історією. І на першому плані української русистики стоїть питання не тільки пошуків “слов’янської єдності”, але і подолання зрощення з метою чіткої самоіндентифікації. В інтерпретації, умовно кажучи, російськомовної літератури варто від початків розвести українську російськомовну літературу чи російську літературу України (точніше її б варто назвати руською, що було б особливо доцільно щодо літератури минулих століть) і питомо російську. Ю.Лотман стверджує: “Одна з основ багатовікової будівлі культури – розмежування “свого” і “чужого”” (13). Тим самим відбувається процес самоіндентифікації. Російська література, створена українцями і на теренах України, має стати складовим елементом “рідної” української літератури. Це стосується як історії, так і сучасності. Це, звичайно, призведе до певного розширення поняття “українська література”.

Крім того, видається продуктивною гіпотеза про те, що “эмбри­он украинской литературы, возможно, зарождается в русской стихии” (Вадим Скуратовський). Мається на увазі період народження нової літератури, бо українська література зароджувалась у часи Київської держави, коли на півночі ще було не до того. Виказана думка вимагає серйозного вивчення різних маргінальних явищ, що з’явились на рубежі ХVІІІ-ХІХ ст. в руслі загальноросійського літературного процесу, але мають українське походження.

Зрозуміло, що акцент має бути зроблений на російськомовних творах, які постали на ясно маркованому українському ґрунті. Зви­чайно, що такий підхід має свої pro i contra. Почну з першого ряду. До позитивів я б відніс такі наслідки: 1) Україна в очах всіх своїх громадян стає не тільки явищем геополітичним, але й своєрідним духовним полем, на якому зростають такі фігури як Гоголь, Короленко, Булгаков та інші, все це прискорить процес формування української полі­тич­ної нації; 2) переконливим у своїй наочності стає відме­жуван­ня від власне російського контексту, який редукується до державних кордо­нів, в той час як українська російськомовна література втрачає чужий стрижень; 3) знижується конкурентна спроможність російської літерату­ри в порівнянні з українською; 4) знімається антагоністичне протиріччя, що розколює суспільство, коли все, що написане російсь­кою мовою, знаходиться обов’язково в московській орбіті, проголо­шу­ється спільною спадщиною і є предметом політичних спекуляцій та зазіхань на цій основі; 5) прибере органічне пояснення таке явище як дво­мов­ність ук­раїн­ських письменників і поетів від Квітки до Кисельова.

Щодо негативів, то їх хоч кількісно і менше, але вони змушують добре подумати, перш ніж взяти до уваги все сказане раніше. Чи не стане це в реальній практиці, а про відхилення практики від теорії маємо пам’ятати, ще одним інструментом русифікації? Чи піде на користь Україні певне розмивання “свого” і “чужого” в ході життєвої практики? Це питання залишається відкритим для дискусій.

Викладені вище міркування передбачають активізацію дослі­джень національної русистики у трьох головних напрямках: 1) вив­чення української російськомовної літератури від початків до сучасності; 2) випрацювання національної парадигми інтерпретації текстів питомо російської літератури; 3) актуалізація компарати­вних слов’янознавчих студій з чільним російським компонентом.

Системне вивчення російськомовної літератури України зупинилось, здається, на праці М.Петрова (14). Історія російсько­мовної літе­ратури України може виявитись досить показовою та інформа­тивною, оскільки вона відбиває основні тенденції і характер культурно-історичного розвитку країни. Мені можуть заперечити і сказати, що художній рівень цих творів далекий від класичних зразків ро­сійської літератури на теренах Росії. А.Окара з цього приводу категорично стверджує: “Російська художня література України за своїми естетичними цінностями на порядок нижча у порівнянні з російською літературою, так і з україномовною в Україні: Гоголі двічі не народжуються” (15). Я погоджуюсь з цим вердиктом. Але при цьому маю зауважити, що цей феномен вимагає свого пояснення. Варто пере­ві­рити, чи не є це наслідком відірваності літератури від етнічного духовного підґрунтя, чи не є це результатом втрати письменником чи поетом культурних соків землі, яка і наповнює слово живим життям. У всякому разі це історичне дослідження може дати несподівані результати. Є необхідність у створенні історії української російсько­мовної журналістики, починаючи від харків­сь­ких видань початку ХІХ ст., заново осмислити “українську школу” в російській літературі, чекає свого дослідження літературне москво­фільство, одеська літера­турна школа та інші явища історії літератури, що постали на теренах України і мають українську “одежу”.

Інший аспект розвитку русистики – це формування власне україн­ської парадигми інтерпретації російських культурних текстів, в т.ч. і літературних. Це – предмет зарубіжної літератури. Російська літе­ратура має свій чіткий профіль, свою проблематику, свій пафос, оскільки вона відтворює самобутнє життя національної емоції і націо­нального розуму, національну картину світу. Завдання полягає в тому, щоб вилучити власне російський комплекс ідей історіо­софського, релігійно-екзистенціального, соціокультурного плану і виявити специфічні явища в царині поетики. Ми маємо актуалізувати питомо російські особливості літератури, які часто не розмежовуються і сприймаються як спільна спадщина, яка повинна бути переконливо диференційована.

Це, звичайно, стосується як літератури минулого, так і сучасного. Декого сама ідея формування особливого підходу лякає, бо за цим бачиться ідеологічний привид, що, здавалось, вже пережитий. Ми якось не задумуємось над тим, що в самій Росії сьогодні досить позірно співіснують і зовсім не мирно опозиційні концептуальні підходи, що лише в дуже загальному вигляді можуть бути зведені до старої схеми “слов’янофілів” і “західників”, бо до них в останній час виразно додався етнічний фактор. Зрозуміла річ, що в Україні розвиватиметься і русистика, яка буде щільно пов’язана з сучасним росій­сь­ким літературознавством. Однак сенс цих досліджень буде виправданим лише в тому разі, якщо вони будуть конкурентно­спро­можними. Інакше дослідження російської літератури приречені на повторення або навіть на компіляції, як це часто-густо виявляється в національній гуманітаристиці.

Один із важливих напрямків розвитку національної русистики – це вивчення пам’ятників давньої літератури в аспекті їх порівняльного функціонування в українській і російській літературі. Компара­тивіст­ські історико-функціональні студії з використанням модерних методів рецептивної естетики можуть дати цікаві результати і унаочнити належність тих чи інших пам’ятників до українського красного письменства, а чи віддалити їх. “Приватизація” пам’яток минулого теж повинна мати наукову основу і наукове обґрунтування.

Вимагає нового осмислення роль української літератури як посередника і транслятора нових естетичних та ідеологічних ідей, які були прищеплені російській літературі. Від початку ХVІІ до середини ХVІІІ ст. українська література живила російську словесність. Відомо, що ці впливи ґрунтувались, головним чином, на релігійній основі. Сьогодні є можливість подивитись на ці процеси неупереджено, більш виважено, відслідкувати реформаційні віяння, по-новому осмислити роль Унії в цих процесах. Нарешті побачити об’єктивно потужний вплив українців на розвиток російської словесності.

Є потреба у серйозних дослідженнях і ролі російської літе­ратури у розвитку української художньої думки. Ця проблема, зі зрозумілих причин, втратила свою актуальність, але від того не щезли самі історичні факти. Об’єктивне дослідження цього діалогу, не тільки в аспекті сумно відомої “впливології”, але й виявлення і “зустрічних течій”, здатне дати правдиву картину розвитку націо­нальної літератури і це теж проблема, яка повинна стати об’єктом уваги. Лише за таких умов ми зможемо наблизитись до відтворення об’єктивної картини діалогу між двома літературами.



Отож, національна русистика, а ширше росієзнавство має виходити на нові рубежі, формувати власну парадигму наукового осмислення російської історії, культури, літератури, що збагатить наше гуманітарне знання про ці яскраві явища великого народу. А це відчутно буде впливати не тільки на вирішення вузько професійних проблем, але й дасть підгрунття для інших сфер української гуманітаристики.
1   2   3   4   5   6   7   8   9   10   11


База даних захищена авторським правом ©uchika.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка