Передмова




Сторінка1/76
Дата конвертації02.09.2018
Розмір9,13 Mb.
  1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   76

Михайло ГРУШЕВСЬКИЙ - ІСТОРІЯ УКРАЇНИ-РУСИ - ТОМ I

ПЕРЕДМОВА

Ся книга в новім виданню виходить значно обновленою. Богато додано нового против попереднїх, а й деякі давнїйші сторінки заново написані для сього видання. З формального боку зроблено ту переміну, що ще більше матеріалу з приміток після тексту перенесено в нотки під текст; пропущено карти, бо вони вже перейшли до популярного видання. Використано новійшу лїтературу, натомість пропущено подекуди меньше важну давнїшу лїтературу щоб не давати книзї занадто розрости ся. Збільшеннє формату також покрило в значній мірі її розширеннє, так що число сторін зросло досить незначно в порівнянню з збільшеннєм змісту.

Друк тягнув ся довго, і тим поясняєть ся деяка нерівномірність в використованню новійшої лїтератури. Перші глави друковано в р. 1910, тим часом, як в останнїх я міг скористати і з наукових появ 1911 р.

В серпнї 1912 р.


М.Г.


Передмова до першого видання



Досї ми не маємо науково зробленої історії українсько-руського народу, що обіймала-б весь час його історичного істновання. Через се моя праця, які-б не були її недостачі, повинна бути користною. Її загальний плян дав я низше, у вступній главі, а вихід дальших томів буде залежати від обставин моєї роботи. Принаймнї близші томи надїюсь я дати в короткім часї.

Я з початку мав замір дати книжку більш популярну, приступну для як найширших кругів нашої суспільности. Приглянувши ся близше, я перемінив намір: в сучаснїм стані нашої науки минї здав ся далеко потрібнїйшим строго науковий курс, що міг би вводити в науку і знайомити з сучасним станом питань нашої історії; сей мав я на оцї. Але при тім минї хотіло ся зробити свою працю, не ухибляючи її науковости, скільки кожна приступною і для ширшої публїки; для того все спеціальнїйше виносив я в нотки, а їх подав у кінцї, зіставивши під текстом тільки чисто інструктивні пояснення. Рівнож на кінець винїс а спеціальне обговореннє двох справ — нашої найдавнїйшої лїтописи і норманської теорії початку Руси.

Підмогою при читанню сього тому можуть служити мої Виїмки з жерел до історії України-Руси (1895), де зібрані головні тексти з чужих джерел для сього часу. Перед читаннєм прошу справити похибки, визначені в кінцї сього тому, бо де-які з них зміняють текст.

Минї мило, що вихід сеї книги припадає на столїттє нашого національного відродження; нехай вона буде йому привітом! Вправдї невеселий переважно образ дає нам наша історія, сумнїйший може часом нїж иньші, але суспільність, що має віру в себе, мусить мати і відвагу глянути на неприкрашену правду свого минулого, щоб зачерпнути в ній не зневіру, а силу. „УвЂсте истину, и истина свободитъ вы!” — сю девізу дїячів нашого національного відродження можемо повторити й по пятьдесятьох лїтах, додавши тільки „волю” і „працю”, як неминучих спутників знання в походї до забезпечення лїпшої будучности свому народу.


Грушівський хутір.



1898, серпень.

І. Вступні замітки
ТЕРМІНОЛОГІЯ, УКРАЇНСЬКЕ ІМЯ, ЗАТЕМНЕННЄ ПОНЯТІЯ УКРАЇНСЬКОЇ НАЦІОНАЛЬНОСТІ, ЗВИЧАЙНА ІСТОРИЧНА СХЕМА, СПОРИ ПРО САМОСТІЙНІСТЬ
Ся праця має подати образ історичного розвою житя українського народу або тих етноґрафічно-полїтичних ґруп, з яких формуєть ся те що ми мислимо тепер під назвою українського народу, инакше званого „малоруським”, „південно-руським”, просто „руським” або „русинcьким”. Ріжнородність сих назв не має особливого значіння, бо покриває понятє само по собі ясне; вона цїкава тільки як характеристичний прояв тих історичних перемін, які прийшло ся пережити сьому народови. Його старе, історичне імя: Русь, Русин, руський, в часи полїтичного й культурного упадку було присвоєне великоросийським народом, котрого полїтичне й культурне житє розвинуло ся на традиціях давньої Руської держави, і великоросийські полїтичні організації — як вел. кн. Володимирське і потім вел. кн. Московське уважали себе спадкоємцями, наслїдниками тої старої Руської (Київської) держави, передовсїм — наслїдком династичних звязків своїх з київською династиєю. Уже в XIV в., коли вага полїтичного житя пересунула ся в сторону великоросийську, а українське полїтичне житє концентрувало ся в західнїй Українї, в державі Галицько-волинській,- до сеї держави прикладаєть ся імя „Малої Руси”. Так Юрий-Болеслав, галицько-волинський князь, титулує себе в одній грамоті (1335 р.) dux tocius Russie Mynoris 1). Частїйше уживаєть ся се імя в грамотах царгородського патріархату XIV в., що протиставляв тою назвою (ή Μικρά 'Ρωσία) галицько-волинські єпархії північним, московським землям 2); може бути, що під впливом сеї церковної терміньольоґії ужив сю назву і Юрий-Болеслав. Потім ся назва виходить з уживання, але коли в XVIIв. український нарід також входить в склад Московської держави, й виникає потреба відріжнити його від московського народу, термін: „малороссійскій”, „Малороссія” стає офіціально прийнятим на довго, в російській державі і по сей час, а під впливом сеї офіціальної термінольоґії і в лїтературнім уживаннї в Росії і в західнїй Европі се означеннє починає випирати старші означення (в нїмецькім kleinrussich, в французькім petit-russe і т. и.). Але серед української суспільности імя се не приймало ся і натомість все в ширше уживаннє входила назва „Україна”, „український”. Стара ся назва, уживана в староруських часах в загальнім звачінню погранича 3), а в XVIв. спеціалїзована в приложенню до середнього Поднїпровя, що з кінцем XV в. стає таким небезпечним, в виїмкові обставини поставленим, на вічні татарські напади виставленим пограничем, — набирає особливого значіння з XVII в., коли та східня Україна стає центром і представницею нового українського житя і в різкій антітезї суспільно-полїтичному і національному укладови Польської держави скупляє в собі бажання, мрії і надїї сучасної України. Імя „України” зростаєть ся з сими змаганнями і надіями, з сим бурливим вибухом українського житя, що для пізнїйших поколїнь стає провідним огнем, невичерпаним джерелом національного і суспільно-полїтичного усвідомлення, надїй на можливість відродження і розвою. Лїтературне відродженнє XIX в. прийняло се імя для означення свого національного житя. В міру того як зростала свідомість тяглости і безпреривности етнографічно-національного українського житя, се українське імя розширяло ся на всю історію українського народу. Щоб підчеркнути звязки нового українського житя з його старими традиціями, се українське імя уживано також (в останнїй чверти минулого столїтя) в зложеній формі „Україна-Русь”, „українсько-руський”: старе традиційне імя звязано з новим терміном національного відродження і руху. Але останнїми часами все в ширше уживаннє і в українській і в иньших лїтературах входить просте імя „Україна”, „український”, витісняючи иньші назви. В дальшім викладі буде уживати ся як сей новий термін так і старий „Русь”, „руський”, “староруський”, і зложений-„українсько-руський”, відповідно до часу і понятя про який йде мова, хоч властиве значіннє їх одно — вони означають те що ми мислимо тепер як український народ: його територію і житє в сучаснім і минулїм і ті етноґрафічно-полїтичні ґрупи, орґанїзації, форми, з яких орґанїзовало ся сучасне українське житє. Для означення ж усеї суми схїдно-словянських ґруп, яку сучасді фільолоґи звуть звичайно „руською” (russich, russ ) буду таки уживати назви „схїдно-словявський”, щоб не допустити якоїсь неясности, якоїсь замішанини з історичним значіннєм терміну „Русь”, „руський”, що й досї в повній силї задержало ся в західнїй Українї: в Галичинї, Буковинї, Угорській Українї, в значінню полудневої, української ґрупи східно-словянської галузи. Ґрупу північно-західню буду називати білоруською, ґрупу північно-східню називатиму великоросийською.

В сїй неясности і поплутанню самої термінольогії відбила ся неприхильна історична доля, яка випала українському народови. Некористні історичні обставини позбавили його всякого значіння в сучаснім культурнім і полїтичнім житю, хоч по числу належить він до більших народів Европи, займає в компактній масї велику й гарну теріторію, а в своїй історії і в творах свого духа зложив проречисті свідоцтва своїх визначних культурних прикмет, богатих здібностей і здобутків довгого історичного житя. Розбивши його полїтичне житє, привівши до економічного, культурного, а з тим і національного упадку, сї неприхильні історичні обставини притьмили світлї і славні моменти його житя, прояви його активности, його творчої енерґії й на довгі віки кинули його на роздорожі полїтичного житя, як безборонну, беззахистну здобич для заборчих апетитів його сусїдів, як етноґрафічну масу без національної фізіономії, без традицій, навіть без імени.

Правда, тепер сей упадок українського житя в значній мірі являєть ся вже пережитою стадією. З року на рік слїдно в тім значний поступ. Відживає свідомість і активність суспільности, оживають традиції. Розуміннє української історії як одної тяглої і непрерваваної цїлости, що йде від початків, або й з по-за початків історичного житя через усї періпетії його історичного розвою до наших часів, входить все глубше в свідомість і перестає й чужим здавати ся чимсь дивиим і єретичним, як здавало ся воно десять лїт тому, коли починала виходити ся праця.

По традиціям старої московської історіоґрафії, перейнятим новійшою російською, — події української історії звичайно входили епізодами в традиціонну схему східноевропейської, чи як вона зветь ся звичайно — „русскої історії”. Вона починала ся з перед-історії Східньої Европи (звичайно — з не-словянської кольонїзанії її), по оглядї словянського розселення оповідала історію Київської держави, доводила її до другої половини XII в., потім переходила до в. кн. Володимирського, від нього до в. кн. Московського і слїдила історію Московської держави потім Росийської імперії. Епізодично, для пояснення деяких номентів в полїтичній еволюції Московсько-Росийської держави входили сюди часом такі епізоди, як держава Данила, прилученнє білоруських і українських земель до в. кн. Литовського і унїя його з Польщею, церковна унїя, козацькі повстання і війни Хмельницького. Таким чином початкові стадії історичного житя українського народу тонули в сій „русскій історії”, середні віки (XIV — XVI) пропадали в історії в. кн. Литовського і Польщі, і при українській історії, як вона звичайно мислила ся, зіставали ся тільки часи „отпаденія отъ Польши” й „присоединенія къ Россіи”, себто історія української козаччини, яка уривала ся з кінцем Гетьманщини безповоротно або продовжувала ся ad libitum історією українського відродження. І перші проби звязати в орґанїчну цїлїсть з сими загальнопризнаними „українськими часами” попереднї віки історичного розвою українського народу приймали ся з недовірєм або й гнївом, як недотепна забаганка, як проява якихось укритих тенденцій, як вплив полїтиканства в науці, як оден з проявів українського сепаратизму. Та мабуть не мене ще повних десяти лїт, а конструкція української історії як орґанїчної цїлости від початків історичного житя руських племен до наших часів буде здавати ся таким же нормальним явищем, як десять лїт тому здавало ся (і тепер здаєть ся людям, які не мали нагоди над сим задумати ся) оте вклеюваннє українских епізодів в традиціонну схему „государства Россійскаго”  4).

В парі з розвоєм і поступом українського житя, все меньше мають гостроти, все меньше уваги збуджують і загальні спори про національну окремішність українського народу, що так завзято і голосно лунали давнїйше. Питання окремішности української історії входило як складова частина в сї спори, але вони розвивали ся головно на. ґрунті фільольоґічнім, і найбільш гострим і рішучим моментом в них було все — чи українська мова осібний язик, чи тільки нарічє того „русского” язика, до котрого належить яко друге „нарічє” великоросийське з білоруським „піднарічєм”. Ряд дуже визначних і безсторонніх фільольоґів признавав її осібним язиком, як з другого боку не бракує й тепер фільольоґів, що признають її тільки нарічєм. Лїнґвістична близькість до сусїднїх народів — великоруського й польського не раз давала привід навіть заперечувати істнованнє й права на самостійний культурний і полїтичний розвій українського народу. Такі голоси давали й навіть досїдають себе чути з польської й великоросийської сторони. Вони представляли українську народність тільки провінціалїзмом народности польської чи великоросийської й хотїли бачити в ній тільки просту етноґрафічну масу, яка має служити будівляним матеріалом для нації польської чи великоруської. Розумієть ся, в основі таких поглядів лежали мотиви чисто полїтичної натури — вони були випливом національного еґоізму народностей, що маючи перевагу на певних частях української території, хотїли-б задержати українську народність в служебній ролї на завсїди. Але сї змагання укривають ся дуже часто науковим плащиком — а власне лїнґвістичним, особливо в Росії, де справа української мови все ще зістаєть ся дражливою. Репрезентанти таких змагань кладуть натиск на те, що українська мова — се тільки нарічє „русского языка” і не повинна розвивати ся як лїтературний і культурний язик: Українцї повинні тримати ся „общерусского”, себ то великоруського лїтературного язика. Та тут, очевидно, підмінюють ся понятя, бо великоруський язик, живий і лїтературний, зовсім не „общерусскій” язик, а таке саме тільки, як і український, „нарічє” того ідеального „русского” язика, чи східно-словянського, що в дїйсности конкретно не істнує й не істнував нїколи 5). Далї, понятя язика й нарічя вповнї конвенціональні — вони уставляють лише повне степенованнє в язиковій діференціації, відносини роду до виду, genus до species, але абсолютно взявши ледво чи можна поставити певні крітерії, яким повинна відповідати певна мова для того, аби бути признаною язиком. Тому й українську мову одні уважають язиком, иньші нарічєм 6). Культурне-ж значіннє певної мови залежить не від лїнґвістичних дефінїіцій, а від впливів історичних обставин і від жизненних, культурних сил самого народа. Без сумнїву, успіхи українського житя за останнє десятилїтє перехилили на користь українства погляди на культурну і національну повноправність української народности більше, нїж всї наукові арґументи, і перехилятимуть все більше з дальшим своїм поступом.

Чи будемо називати українську мову язиком чи „нарічєм”, однаково треба признати, що українські говори складають ся в певну язикову цїлїсть, яка в граничних говорах вправдї зближаєть ся до сусїднїх словянських мов — словацької, білоруської, великоруської, польської, але в тих діалектах, що становлять головну в характеристичну її масу, відріжняєть ся від сих сусїднїх і найбільш зближених словянських мов дуже замітно цїлим рядом фонетичних, морфольогічних і синтактичних прикмет. Так само відріжняєть ся українська людність від своїх найблизших сусїдів прикметами антропольоґічними — в будові тіла, і психофізичними — в складї індивідуальної вдачі, в відносинах родинних і суспільних, в побутї й культурі матеріальній і духовній. Сї психофізичні й культурні прикмети, що мають за собою більше або менше поважну історичну давність — довгий процес розвою, зовсїм виразно звязують в національну цїлїсть поодинокі ґрупи української людности супроти иньших таких цїлостей і роблять з неї живу національну індивідуальність, нарід, з довгою історією його розвою.


Примітки
1) Видана в факсімілє в збірцї петерб. академії: Болеслав-Юрій II (1907), табл. IX.

2) Так в грамотї цїс. Іоана Кантакузена 1347р. — Русская истор. библїотека VI дод. і в пізнїйших.

3) Іпат. лїт. с. 439, 447, 490, 586.

4) Див. про се мою статю: Звичайна схема „русскої” історії й справа раціонального укладу історії Східньої Европи, в збірнику петерб. академії: Статьи по славяновЂдЂнію, І.

5) Дуже гарно виясняє се записка петербурської академії, виготовлена з приводу дебат про скасованнє заборон української мови: Императорская Академія Наукъ. Объ отмЂнЂ стЂсненій малорусскаго печатнаго слова 1905, і нове виданнє 1910р. (українське виданнє під титулом: Петербурська академія наук у справі знесення заборон українського слова, Львів, 1906).

6) В сю фільольоґічну контроверсію може ввести спір про українську мову з приводу заборони читати на ній реферати на київськім археольоґічнім зїздї 1899р. — нпр. статя К.Михальчука Что такое малорусская (южнорусская) рЂчь, Київ, 1899 (відб. з часоп. “Кіевская Старина”) — там вказана, й иньша лїтература, также недавно видане йогож Откритое письмо къ Пыпину о спорЂ между Южанами й СЂверянами  (1909).
ТОМ I     Розділ I

НИНІШНЯ УКРАЇНСЬКА ТЕРИТОРІЯ І ЧИСЕЛЬНІСТЬ УКРАЇНСЬКОГО НАРОДУ, ЕВОЛЮЦІЯ УКРАЇНСЬКОЇ НАРОДНОСТІ, ФІЗИЧНІ ПРИКМЕТИ ТЕРИТОРІЇ І ВПЛИВ ЇХ НА КОЛЬОНЇЗАЦІЮ, ХВИЛЮВАННЯ КОЛОНЇЗАЦІЇ, ЇХ ЗНАЧІННЄ В ЕВОЛЮЦІЇ УКРАЇНСЬКОГО ЖИТЯ, ФОРМОВАННЄ УКРАЇНСЬКОГО ЕТНІЧНОГО ТИПУ, ДОЛЯ НАРОДНОСТИ



Сучасний стан українського народу представляєть ся так: Збитою масою (значить — не числячи українських островів поміж чужою людністю) займав він теріторію, що протягаєть ся більше менше між 45° і 53° ґеоґрафічної ширини і 39° і 62° ґеоґрафічної довжини, окружаючи широким поясом північне побереже Чорного моря. На захід виступає вона гострим клином в гірській системі Карпатів, сягаючи майже Дунайця, правого притока Висли. На півночи границю дає більше менше порічє Припети, але українська теріторія виступає на північ по за сю лїнїю двома виступами, розділеними білоруським клином , а то над Бугом і між Сожею та Десною. На сходї займає вона весь басейн Донця, окрім самого низу його, і врізуєть ся в порічя середнього Дону. На полуднї сягає чорноморського побережа й вибігає досить далеко на полудневний схід на кавказькім побережу, захоплюючи значні части басейнів Кубани, Куми і Манича, місцями заходячи в гірську область Кавказа і Каспійські степи. За те порічє нижнього Дона переважно зайняте великоруською кольонїзацією, низше Подунавє опанувала кольонїзація волоська, а Крим зістаєть ся з етноґрафіччого погляду ще нїчиїм 1). Всеї української теріторії можна лїчити тепер більше менше 850 тисяч кв. кільометрів або 15 тис.кв. миль (не рахуючи етноґрафічних островів) з загальною людністю звиш 40 мілїонів.

В полїтичнім подїлї вона належить до трох держав — Росії, Австрії й Угорщини.

В Росії: цїлї губернії Харківська, Полтавська, Катеринославська, Херсонська, Київська, Волинська і Подільська, части більші або менші губернії: Чернигівської, Курської, Воронїзької, Донської, Кубанської, Таврійської, Бесарабської, Люблинської, Городенської, Сїдлецької й Минської.

В Австрії — Східня Галичина і підгірський пояс Західньої та північна частина Буковини.

В Угорщині — більші або менш значні частини комітатів Спишського, Шаришського, Землинського, Ужського, Бережського, Мармароського й Угочського.

На сій теріторії українська людність сидить збитою масою, без значнїйших чужоплеменних островів серед неї. В західнїй части чужоплеменні домішки — Поляків, Жидів, Угрів в сумі не переходять за 30%, хоч і тут стрічають ся місця з одностайною українською людністю — напр. в гірських частях Галличини і угорської Руси, де навіть офіціальна статистика рахує українську людність на 90%. Досить розмішана українська людність Чорноморя і східнїх окраїн, кольонїзоваиих Українцями спільно з Великоросами й иньшими народностями, хоч і тут теж стрічають місця з дуже одностайного людністю, 80-90%) навіть по офіціальній статистиці. В центральних же частях українська люднїсть особливо одностайна і вагаєть ся між 60% і 98% навіть по офіціальний переписи. Загалом усього українського народу треба рахувати тепер на сїй теріторії коло 33 мілїонів (вповнї докладно означити цифру неможливо, бо при урядових переписях українська народність обраховуєть ся все більше або менше не корисно для неї) 2).

Опанованнєм теперішньої теріторії — розселеннєм на нїй розпочинає своє історичне житє український народ. Розселеянєм на сїй території східнословянських племен, його предків, відокремляла ся східнополуднева українська ґрупа від своїх близших свояків і під впливом території, її фізичних прикмет і культурних впливів в які вводила вона свою людність, довершуєть ся сформованнє з сих племен окремої етноґрафічнокультурної одиниці, яку мислимо собі як український нарід.

З лїнґвістичного погляду трактуєть ся він як східнословянська галузь індоевропейської язикової родини. Та ся язикова спільність лише одна сторона його етноґрафічної фізіономії. Язикова спільність покриває собою той досить ріжномастний конґльомерат, що протягом тисячолїть під рівними впливами — в переважній більшости вповнї недовідомими нам, формував ся в ту етнїчну ґрупу, з якої розвинула ся українська народність. Її фізичний тип, мішаний, як і у иньших европейських народів, відкриває, або лїпше сказати — натякає на довгий процес метисації, мішання ріжних рас, котрим був вироблений нинїшнїй етнїчний тип. Зовсїм виразно відріжняєть ся в нїм і тепер тип ясний і темний, ,а хоч тепер панує тип короткоголовий, то у старім археольоґічнім матеріалї, перших віків по розселенню, виступав поруч короткоголового сильно зазначений довгоголовий тип, як побачимо низше. Уже в моментї розселення українська була продуктом довгого мішання народностей і рас. Спільність культури, а в першій лїнїї спільність язика, що нащадків ріжних мас і племен вводила в індоевропейську сїмю, до певної міри обєднала їх і звела до одного етноґрафічного типу ще в індоевропейській, чи в прасловянській правітчинї. Дальше відокремленнє на новій теріторії і спільне переживаннє. всяких ґеоґрафічних, полїтичних і культурних впливів, фактів і пригод продовжувало далї сей процес споювання в одностайну етнїчну масу тих ріжнородних поколїнь, тих поодиноких племен, вигладжуючи спільністю матеріального побуту, одностайністю історичного і культурного виховання старі етнїчні відміни, будуючи національну одностайність над колишньою антропольоґічною та етнїчною ріжномастністю.

Дві великі творчі сили в житю кождого народа — народність і територія стріли ся саме на порозї історичного житя нашого народу і утворили першу підставу дальшого розвою його. Навіть в пізнїйших, тим більше — в початкових стадіях народнього житя оба сї елементи являють ся дїяльними творчими силами — територія так само як народність. Не тільки фізичні обставини даної території, а й ті полїтичні та культурні впливи, відносини сусїдства, культурні вклади в землю попереднїх насельників і останки їх, що примішують ся до нової кольонїзації — все се многоважні сторони, якими територія могутно впливає на дальшу історію народа.

Пригадаймо собі в головних лїнїях перед усїм її фізичні прикмети.

Ороґрафічний скелет її становлять Карпати й ряд височин, що від Карпат тягнуть ся над Чорним морем до Каспійської низини. На заходї вона перетята карпатським луком, вузьким і досить легким до переходу в серединї, розвиненим в цїлї системи хребтів і височин на західнїм і полудневім .своїм краю. На полуднї до сього луку (до його центральної частини) безпосередно прилягає тисько-дунайська низина. На півночи переходом до припетсько-деснянської низини служать галицьковолинські височини, на сходї подїльська високорівня, сильно розмита водами, так що подекуди вона має вигляд майже гірський. Ся височина продовжуєть ся в східнополудневнім напрямі до Днїпра ґранїтним хребтом, понижаючись в сїм напрямі і перегорожуючи порогами корита Днїстра і Днїпра. За Днїпром сей хребет підносить ся знову в видї Донецької височини, стрічаючи ся з полудневим краєм центральної східноевропейської височини, і потім губить ся за Доном в Каспійській низинї.

На полудень від сїєї гряди, по чорноморському побережу, а далї на схід (за Днїпром) обіймаючи й сю полудневу височину, стелять ся травяні степи — висока рівнина, перерізана річними долинами і ярами, („балками”), вкрита грубою верствою гумусу (чорнозему). Сей степовий пояс служить безпосереднїм продовженнєм середноазійських степів, але стає що раз меньше диким в своїй західнїй частинї. Він заходить з Азії в Европу клином: границя його йде з північного сходу на полудневий захід, займаючи центральне й низше Подонє, низше Поднїпрове й Поднїстровє. Не тільки що до своєї поверхнї, але й клїматично він звязаний з Азією й стоїть під впливом східнїх вітрів, тим часом як краї середнього Поднїпровя й Поднїстровя стоять уже під впливом західнього клїмату.

Північна частина нашої теріторії входить в пояс лїсовий, з піскуватим, малородючим ґрунтом. Лїнїя лїсу в головнім і тепер сходить ся з границями піскуватого поясу; вона йде з північного сходу на полудневий захід, займаючи Подесенє, басейни Ірпеня і Тетерева, середнї частини Горини і Олучи, Побуже та багнисту Припетську низину. Лїс і тепер, незважаючи на довге нищеннє, займає тут превеликі площі; се краї мало здатні на хлїборобську культуру, а здавна богаті на ріжні лїсові промисли.

Середину між лїсовим і степовим поясом заповнює край передстеповий, з хвилястою поверхнею, сильно розмитою ріками, з родючим ґрунтом, богатий лїсовими зарослями й водою. В центрі протятий він широкою долиною Днїстра. Правий беріг Днїстра занятий — згірєм західьної гряди, лївий згірєм центральної височини, що заповнює межирічє Десни і Дона.

Головні переміни, які зробило в виглядї сього краю протягом віків людське житє — се зменьшеннє лїсу. З там в парі зменьшила ся вохкість ґрунту й змалїли ріки, але се ще в більшій мірі було проявом натуральним, наслїдком висихання землї, що йде неустанно, і тільки прискорене було ріжними проявами людської „культури”, в родї інтенсивного вирубування лїсу. Протягом ста лїт, від часу загального поміру ґрунтів в Росиї (в 1774-8 р.) сконстатовано зменшеннє площі лїсів в деяких центральних лїсових ґубернїях на 20 до 30%; анальоґічне явище мусїло мати місце і в нашім лїсовім поясї. Ще сильнїйше, розмірне, поменьшало лїсу від часів людського життя в посереднїм поясї, між степовим і лїсовим краєм; навіть історичні звістки з трохчотирох останнїх столїть виказують тут велику силу зарослей, тепер уже знищених. Се зменьшеннє лїса впливало на висиханнє ґрунту і зменшеннє вод. Останки великих човнів або кораблїв в ріжних меньших українських річках, тепер уже не плавних, показуть, що вони були далеко богатші водою; де-які річки вже на памяти історії цїлком змалїли, от хоч би історична київська Либедь. Що до степового пояса — то про нього була велика суперечка, чи він дїйсно був завсїди степом, чи не знищило в нїм лїсу людське житє; але дослїди показали, що слїдів значнїйших лїсових просторів тут нема, були тільки поодинокі лїсові острови, степовий же чернозем утворив ся з травяних останків.

В заводненню краю важне значіннє мають галицько-волинські височини: вони й їх продовження віддїляють басейн Днїпра і Зах. Буга від басейнів Днїстра і Дунаю (Прута і Серета). Днїстер з з його несчисленними закрутами і слабо розвиненою системою допливів не мав важного комунїкаційного значіння в давнину, як і тепер, особливо в верхнїй части, де його лїві притоки близько підходять до систем Сяна, Буга, Припети, Бога; але його праві притоки були важними кольонїзаційними дорогами в гірськім поясї Карпатськім і звязували Поднїстровє безпосереднє з Потисєм і Подунавєм. Велетенська водна система розлягаєть ся за те по другім, північно-східнїм боцї галицько-волинських височин. Головною водяною артерією тут служить Днїпро, що збирає воду з цїлої просторони між галицьковолинськими й центральною східноевропейською височиною і від давна був для неї головною торговельною дорогою. Головні Днїпрові притоки — Припеть і Десна, з рядом меньших своїх і Днїпрових (не забудьмо, що в давнину далеко більше їх було здатних до плавання), протинають сю просторонь густою сїтю доріг і звязують її з сусїднїми річними системами. Система верхнього Днїпра вяжеть ся дуже тїсно з системою верхньої Волги, західньої Двини й системою північних озер. Система Припети — з системою Нїмана та західнього Буга і Висли. Система Десни — з системою Оки, середнїм Поволжем та верхнїм Подонєм, а Посеме і середнї притоки Днїпра — Ворскла й Самара близько звязані з системою Донця. В результатї маємо велетенську систему доріг, а її головні артерії збирають ся в середнїм Поднїпровю й його натуральнім центрі — старім Київі, що засїв тут від початків людського житя на Днїпрових горбах, збираючи торговельні каравани в усїх головних Днїпрових притоків.

Як побачимо низше, середнє Поднїпровє з усякою правдоподібністю можна вважати, правітчиною нашого народу. З великою словянською міґрацією східно-словянські племена, що увійшли в склад нашого народу, опанували майже всю теперішню етноґрафічну територію. Правда, ся перша кольонїзація не вдержалась від разу на своїх займанщинах; значні частини наших країв залюднювали ся вдруге, в третє і в четверте, але все залюднювали ся нашою людністю, або з повною перевагою нашої кольонїзації. Є вправдї теорія, немовби східна частина сеї кольонїзації належала до ведикоросийської ґрупи, пізнїйше виселилась, а її місце зайняла українська колонїзація з Волини і Галичини; я буду ще низше говорити про сї здогади, тепер тільки зазначу, що ся теорія не має за собою нїяких реальних доказів, і не в однім розминаеть ся з очевидними фактами. Від часів словянського розселення історія нинїшньої української території стає історією українського народу. Страти понесла наша кольонїзація головно на заходї — на пограничну з Поляками, Словаками, Уграми і Волохами, на їх користь. Колись вона не обмежала ся там вузьким гірським поясом; на півночи і на полудни території з мішаною людністю простирали ся широко, заходили може і в Семигородську височину і в наддунайські краї (на лївім боцї Дунаю). Але протягом віків українська людність відпливала з заходу на схід, ослаблюючи свої західнї границї — даючи можнїсть західнїм сусїдам розширяти ся на її рахунок. За те дещо придбала на сходї, — з усякою певністю можна се сказати за кавказьке побереже і Крим (кольонїзація найповійших часів).

Кольонїзаційні пертурбації стояли в тїсній залежности від фізичних прикмет території, що в сїй точцї і в иньших мали превеликий вплив на економічну, культурну і полїтичну історію нашого народа, і на саму етнїчну еволюцію його. Тут зберу коротко тільки головні моменти:

На заходї карпатський гірський пояс, а на півночи лїсовий, з непрохідними нетрами і болотами, обидва мало приступні для живійших зносин, мало ввідні для людського житя, були найбільш консервативними частями, де найбільше заховувало ся і досїзаховалось останків колишнього. Вони не грали нїколи особливо визначної ролї в полїтичнім і культурнім житю, але мали важне значіннє, служачи сховищами, резервоарами, куди збирала ся людність з слабше захищених країв і переховувала ся в небезпечних часах.

Степовий пояс на полудні служив широким шляхом з Азії в Европу, де без кінця товклись ріжні кочовничі орди в своїм вільнім і невільнім походї зі сходу на захід. Осїла словянська кольонїзація тільки часами, уривком опановувала степи і аж до останнїх часів (XVIII-XIX в.) не могла міцно присвоїти. Степи отже не мали в cїм часї тої важної ролї в культурнім розвою, яку мали перед тим і тепер могли б мати по ґеоґрафічним своїм обставинам — як приморська територія і яr вигідний сухопутний міст з передньої Азії до полудневої й західньої Европи; навпаки, вони стали тепер небезпечним, шкідним суcїдом і для дальших земель, а часто, завдяки небезпечному сусїдству з ними, лежали пустинею і переходові, передстепові простори.

Посереднї краї між степом і „лїсовою стороною” — галицька площа, полуднева Волинь, середнє Поднїпровє і Подонє вигодами зносин і всякими господарськими прикметами самою природою були призначені для головної ролї в культурнім і суспільнім розвою нашого народа. Але що близше сходу, Азії, тим дальше на північ заходять границї степу і небезпечного передстепя, забираючи у осїлої кольонїзації сї благословенні простори. Кольонїзація Подоня не була трівкійшою від чорноморських побережних степів. Само середнє Поднїпровє жило трівожним, небезпечним житєм і переживало від часу до часу сильні кольонїзаційні лихолїтя і катастрофи. Головні культурні центри його сидїли на підлїсю, і тут на пограничу безпечного лїсу і богатого, вигідного передстепя найсильнїйше жило і держало ся українське житє — культурне й полїтичне. Сам Київ уже лежить в лїсовім поясї, на його полудневій границї, але й він — то передова кріпость українського культурного житя, і на нього набігають степові хвилї, а часом і заливають його.

Дальше на захід — було безпечнїйше, бо дальше від Азії, від степу, близше лїсу, між лїсом і горами. Тому в Галичинї й на Волини могла неперервано держати ся культурна і суспільно-полїтична традиція українського житя. Але воно не мало тут відповідних обставин, щоб розвинутись широко. Не раз, коли і Поднїпровє падало під натиском неприхильних обставин, Волинь і Галичина виратовували, переховували українське житє до лїпших часів; але тільки на Поднїпровю, в сїм натуральнім центрі нашої території, розвивалось воно широко, вибухало ясним огнем.

Обставина ся, що більша частина української території, і то як раз найщедрійше обдарована природою, підпадала кілька разїв повному спустошенню під впливом кочовиицького натиску, мала величезний вплив на всю українську кольонїзацію. Вона викликала величезні рухи серед української людности, піддержувані й збільшувані до того ще й спеціальними суспільними й полїтичними моментами. Коли східно-полуднева частина української території, степовий пояс ставав кочовищем азійських орд, а передстеповий підпадав їх руїнним нападам на осїлу людність, ся остання відливала відси в краї північні й північно-західнї, лїпше захищені горами, лїсами й болотами. Але як тільки минав ся, або бодай слабнув турецький натиск, то потомки еміґрантів, і просто, маси людности з тих північних і північно-західнїх країв без стриму сунули в пусті й небезпечні, але богаті дарами природи полудневі краї, здобували їх знову для осїлої кольонїзації, й житє закипало тут горячим ключем. На памяти історії знаємо кілька таких великих, більших і меньших приливів і відливів, не кажучи за дрібнїйші: відплив української людности з степів і передстепових країв під натиском Печенїгів в X в. і новий рух в степи в серединї XI, коли ослабла печенізька орда; новий відлив з кінцем XI в. під натиском Половців, і новий рух у степи в XII в. з упадком половецької сили і хижости; татарська туча XIII в., що приносить страшенне знищеннє всьому українському Поднїпровю, і кольонїзаційні успіхи XIV-XV в., коли Татарська орда в роскладї й усобицях тратила всяку активність і силу; кримські спустошення кінця XV й першої половини XVI в., що в пустку обертають всю українську передстепову територію, і новий кольонїзаційний рух, що з розвоєм вонєних сил української людности (козаччини) посуваєть ся в спустошені простори з кінцем XVI і в XVII віцї.

Від другої половини XVI в. слабне натиск турецьких орд, але соціальні, полїтичні й національні причини викликають нові великі хвилювання серед українській людности. Зріст паньського господарства й погіршеннє селянських обставин викликають масовий рух селянства з північних і західнїх частин в східнї й полудневі части України в XVI-XVII в., що повторяєть ся потім знову в XVIII і навіть в XIX в., коли українські селяне втїкачі залюднюють величезні простори Чорноморя (Новоросії), Бесарабії й Кавказа. Соціальні й національні рухи українські, війни України й за Україну приводять до масових переходів української людности на схід, де вона кольонїзує землї на вододїлї Днїпра й Дону й басейн Донця (XVII в.). Сї рухи і війни приводять в другій половиш XVII в. до повного спустїння великих просторів на правім боцї Днїпра і в басейнї Бога, і вони наново кольонїзують ся потім протягом XVIII в. Зруйнованнє Сїчи приводить до української кольонізації кавказького Чорноморя, і т. д.

Отсї зміни, сї кольонїзаційні хвилювання, флюктуації мали великий вплив на українську етнїку, полишили гдубокі слїди в фізіономії української народности. Вони протягом столїть, рядом таких пертрубацій неустанно вимішували українську людність, приводячи її до одностайнїйших форм. На мові се видко найвиразнїйше: старі архаічні діалекти зацїлїли тільки по окраїнах, найменьше зачеплених сими кольонїзаційними хвилями — сї архаїзми стрічаємо в західнім, гірськім, і північнім — лїсовім поясї; решта українських діалектів мають уже закраску пізнїйшу, новотвірну, і дуже мало ріжнять ся між собою, тим часом як старі діалекти відріжняють ся і від них і між собою дуже значно. Яких чотири пяті української людности говорять тепер сими новійшими діалектами, що й дають головний тон українській мові, і лягли в основу лїтературного язика. Вони — результати сього  вимішання   української людности, яке рідко де у якого народа мало місце в таких величезнах розмірах.

Те саме що з мовою, дїяло ся з антропольоґічними прикметами, з матеріяльною культурою і з духовим надбаннєм народа. Вони стрічались, перехрещувались, модифікували ся і в сих змінених формах розходили ся на широких просторах української кольонїзації. Повної одностайности вийти, розумієть ся, з того не могло, але вийшла велика подібність, якою визначаєть ся український етноґрафічний тип і досї на переважній части своєї території. Таку етноґрафічну подібність при такій великій території і великій числености також не часто можна стрінути. Масові рухи осягнули те, що було б не можливо при браку одностайної полїтичної організації, при слабких внутрішнїх зносинах, при ґеоґрафічнім відокремленню значних частин етноґрафічної території. Рухи сї безперечно причинили ся до удержання серед української людности почутя своєї народньої близькости, одности, взагалї національного почутя, при всїх некористних обставинах для його розвитку.

В тім можна бачити позитивну сторону тих пертурбацій, на які виставили український нарід ґеоґрафічні обставини його житя. Взагалї ж беручи, впливи сих пертурбацій були в високій мірі шкідні для нього, хоч заразом прийшло ся йому в своїй боротьбі з степом відіграти почесну ролю заборола европейської культури від азійських орд. Страшні спустошення від азійських кочовників приносили величезні утрати в людях і майнї. Тільки в кінець зруйнована, приведена до роспуки людність рішала ся кидати насаджені місця та йти в бідні й негостинні лїсові чи гірські краї, іти в наймити і робітники в чужі господарства або пробувати знайти серед них місце, щоб на ново загосподарювати ся. Величезних засобів енерґії і матеріальних трат коштувала така зміна. Потім, коли кольонїзація рушала назад, в степи, економічні засоби й сили людности напружували ся, роспливали ся в господарській екстензивности; вкладали ся маси енерґії й достатку в культивованнє, присвоєннє оселїй культурі здичілих просторів, щоб вернути їх в колишнє культурне становище. В сих флюктуаціях згинула страшенна маса народнього капіталу. Величезна маса народу не могла віками піднята ся над примітивні клопоти про охорону свого істновання та сотвореннє найелєментарнїйших підстав економічного житя. Цїла народність не могла зібрати свобідних достатків і сил для задоволення вищих культурних потреб.

Боротьба з степом протягом віків забирає енергію народа, його вищих верств і правительств. Кольонїзаційні й економічні хвилювання не давали стверднути нї суспільним, нї полїтичним відносинам. Маючи небезпечного ворога по цїлїй полуднево-східнїй граничній лїнїї, українські полїтичні орґанізації не спроможні були удержати ся, коли з тилу на лїнїї північно-західнїй або північній сформували ся якісь міцнїйші полїтичні орґанїзми. Вони ставали здобичю сих лїпше захищених, в лїпші обставини поставлених сусїдів. А полїтичний упадок тягнув за собою остаточне розшарпаннє і присвоеннє чужеродними суспільними верствами всього, що становило національні засоби. Вищі, культурнїйші верстви і нагромаджені ними культурні засоби, капітал і нерухомий маєток, природні богацтва краю і вищі форми хазяйства — все спинило ся кінець кінцем в руках чужеродних господарів, володарів краю, а по сторонї, українській зістала ся гола народня маса — поневолена, позбавлена всяких економічних і культурних засобів, всяких полїтичних і горожанських прав. Проходять столїтя повного застою і упадку українського житя. Народні маси вкінцї відповідають масовою реакцією, народнїми війнами на сей режім поневолення і обрабовання народнїх мас. Сї війни ще на кілька столїть забирають усї сили, всю енерґію народа; але не вважаючи на масу енергії, героїзму, навіть орґанїзаційної творчої здібности, вложеної в сю боротьбу, не приносять трівкого полїпшення народнього житя. І обезсилені маси спускають байдужо руки на довгі часи.

Дозвільні, роскішні простори, що припали на долю українському народови в його історичному житї, сї текущі медом і молоком краї, що були предметом зависти сусїдів, сей „тихий рай” української природи, оспіваний поетами — не принесли щастя. Ґеоґрафічні прикмети краю і дані ними відносини сусїдства фатально налягли на всю полїтичну долю українського народу і тяжко відбили ся на його культурнім і національнім житю. В богатій святими, благородними, навіть блискучими часом поривами, але сумній своїм реальним змістом історичній спадщинї, яку тисячолїтє історичного житя передало сучасним поколїнням, — українська територія богато завинила.

  1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   76


База даних захищена авторським правом ©uchika.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка