Перехресні стежки повість




Сторінка7/25
Дата конвертації06.04.2017
Розмір3,43 Mb.
1   2   3   4   5   6   7   8   9   10   ...   25

- В лютім сідаю до ригорозів, - мовив Євгеній.

- Думаю, що вже тепер можна гратулювати вам, - мовила Реґіна.

- Ну, се ще не таке певне. Кождий екзамен - то свойого роду лотерія: або виграю, або програю.

- Ну, але я певна, що ви виграєте, - мовила вона, всміхаючись.

- Ваша певність - се комплімент для мене. Я рад би заслужити на нього.

- Завідоміть мене про результат вашого екзамену. Мені цікаво буде знати се.

І вона з кишені свойого пальта виняла маленьку візитову карточку, де під друкованою назвою була рукою дописана її адреса, і подала йому.

- Ну, а під час карнавалу побачимося? - питав Євгеній.

- Можливо. Я надіюсь бути на балу академіків. Ішли ще хвилину, розмовляючи свобідно, навіть не прочуваючи, що се їх остатня розмова. Нараз Реґіна затремтіла і поблідла.

- Що пані таке? Пані так поблідли! - мовив Євгеній, переляканий до глибини душі.

- Нічого, нічого! - мовила вона, ледве переводячи дух. Потім подала йому руку.

- Бувайте здорові! До побачення!

- Ні, я пані не покину так! Пані щось нездорові. Позвольте вашу руку. Я проведу вас. А може, взяти фіакра?

- Ні, ні, ні! Прошу вас, ідіть. Мені нічого. Я не можу...

- Але пані... Ви тремтите, ви нездорові...

- Ні, пане! Се тілько так... хвилина. Прошу вас... пане Євгеній, лишіть мене! Я вам потім колись скажу.

- Ні, пані! Я не відступлю вас, поки не вспокоїте мене, що ви направду не хорі.

- Але ж ні, ні! Я здоровісінька.

- Ну, а чого ж ви так поблідли?

- Ах нічого... Бачите, отсе моя цьоця в фіакрі поїхала і бачила мене з вами. Ну, але се нічого. Прощавайте!

Вони розсталися. Євгеній перший раз почув про ту цьоцю, і його щось мов шпигнуло в серце. Що се за цьоця, що сам вид її так змішав, стурбував, перелякав сю, здавалось, так спокійну і певну себе дівчину? Чи Реґіна боїться її? Залежна від неї? А коли залежна, то чи справді їй грозить від тої цьоці яке лихо? Все те були для нього загадки, і він постановив собі, скоро побачиться з Регіною, поговорити з нею про все, про все. А тим часом він біг, спішив до своєї квартири: адже ж у нього в кишені була дорога пам'ятка від неї, її білет! Він не міг діждатися тої хвилини, коли опиниться на другім поверсі, відімкне свій покоїк, переведе дух. А потім він виняв той білет, довго, горячо цілував його і тільки тоді прочитав, що було на нім написано: «Реґіна Твардовська, вулиця Зелена, число 8, перший поверх, у пані Армашевської».

А потім були Різдвяні свята, які Євгеній провів над книжками. А потім був бал академіків, на котрім був Євгеній, але не було Реґіни. А потім він зробив докторський екзамен summa cum laude[6] і того самого дня тремтячою зі зворушення рукою написав на своїм візитовім білеті в кількох словах завідомлення про ceй факт і, заклеївши білет у маленьку коверту, вислав його експресом Регіні на вказану адресу. І ще того самого дня той сам експрес приніс йому до його помешкання і вкинув у листову скриньку інший візитовий білет, на якім було написано:

«Ви трошечка спізнилися. Моя сестріниця Реґіна Твардовська власне вчора вийшла замуж і сеї ночі виїхала зі своїм мужем на постійний побут на провінцію, то й не могла особисто відібрати вашого писання. При нагоді я перешлю їй його. З поважанням Анеля Армашевська».

Євгеній тяжко відхорував сю маленьку візитову карточку і тільки помалу, по довгих місяцях, прийшов до себе. І хоча тіло вернуло до давнього здоров'я, душа не переставала боліти. Спомини про Реґіну не покидали його, він рвався до неї думками, мріями, шукав її в кождім новім місточку, в кождім селі, куди кидала його доля, але все надармо. З часом острий біль уступив із душі, він зжився з думкою, що вона пропала для нього, втягнувся в щоденну життєву боротьбу, відзискав свою певність і духову рівновагу, але все-таки вряди-годи в душі воскресали давні спомини, давні болі щеміли і мучили, як давно загоєна рана, з якої сплило багато крові. Вид якого-будь жіночого лиця, подібного до її лиця, міг викликати ті спомини і захитати його супокоєм, як ось тепер вид якоїсь чорної дами. Та диво, одинока пам'ятка, яку він мав із рук Реґіни, її візитова карточка, що він хоронив як найбільші святощі, вона в таких хвилях бувала йому ліком, успокоювала його душу. Він виймав її зі шкатулки, цілував і довго вдивлявся в почерк її письма, і перед ним звільна воскресала її люба рука, її фігура, її лице, і йому бачилося, що знов дивиться в її очі, і п'є з них дивну гармонію, і наповняється почуттям надлюдського супокою і щастя, того щастя, що для своєї повноти не потребує ніякого фізичного дотику, ніякої близькості, бо само воно - найтісніше сполучення, збратання душі, волі і всіх помислів.

- Не судилось мені поділяти з тобою прозу життя, - промовляв він до фігури, що жила в його уяві, - та, може, се й ліпше. Ніякий шлюб, ніяка розлука не заборонить, щоб ти була поезією мойого життя. - І, вспокоївшися сею «оптимістичною» думкою, Євгеній, мов після острої, але цілющої купелі, вертав до своєї щоденної праці.

XVIII
Два чи три дні пізніше прийшли до нього замовлені листом селяни з Буркотина в справі процесу з паном маршалком. Се була неділя, і вони вибрали собі той день, щоб не тратити робучої днини. Було їх три - кремезні, плечисті постаті, в довгих гунях, переперезаних широкими чересами, з кошелями через плечі, з костурами в руках. Вони мусили з півгодини ждати в передпокої, поки Євгеній упорався з іншими клієнтами і попросив їх до своєї канцелярії.

- Слухайте, панове господарі, - мовив він, - я попросив вас, щоби ви потрудилися до мене в справі вашого процесу.

- Та спасибі вам, паночку, - мовив один із селян. — Та ми от прийшли. Певно, термін буде?

- Ні, про термін ще не чути нічого. Я хтів про щось інше поговорити з вами. Прошу, сідайте!

Люди посідали на плетену канапу, аж сей сухоребрий мебель затріщав під їх тягарем. Тоді один із них устав, недовірливо зирнув на те місце, де сидів, і пересівся на крісло.

- Те пасовисько, що ви за нього процесуєтеся, виносить двадцять моргів, правда?

- Так, паночку.

- А кілько так воно варто, якби купити?

- Та що, як для кого. Для кого чужого, може, й нічого не варта, а нам воно дороге.

- Наше, прадідівське! - підтвердив другий господар.

- Ну, але якби так у пана хотіти відкупити?

- Що? - скрикнули всі три нараз. - Своє власне ми мали би відкупувати від него? Радше головами наложимо, всі на жебри підемо, а своєї дідівщини у дармоїда купувати не будемо.

- Я не кажу про вас! Борони Боже! Ви ж знаєте, що я вам признав, що ваша правда, що процес мусите виграти.

- Дай Боже пану здоровля, - мовив знов перший селянин. - Але пощо ж тепер пан адукат закидають у іньчий бік?

- Я не закидаю в жаден бік, а тілько питаю вас попросту. Адже й для процесу треба знати, кілько ви собі цінуєте те пасовисько?

- Та для нас воно варто міліони. Нам без него жити не можна. Бачите - під самим носом. Ні курки де випустити, ні гуску, ні теля вигнати. А пан спер, польових посилає, грабить, заганяє, хоч із села тікай.

- Розумію, розумію. Про те ані слова, що воно вам дуже потрібне. Але я гадаю: двадцять морґів пасовиська - то ще не такі великі скарби. Почому у вас морґ вірного поля?

- Е, що там вірне поле! Вірного поля доброго у нас морґ купить за сто, за сто двадцять ринських.

- Ну, а морґ городу?

- За морґ городу, між хатами, треба дати триста, штириста ринських.

- Ну, то пасовисько, певно, стілько не буде коштувати, як вірне поле. Але візьмім навіть так. То що ж, двадцять морґів по сто ринських, то були би дві тисячі.

- Е, пан хотів Шльомкові продати його за тисячу, але як ми на Шльомка похругюстіли, то він відступив.

- Що то за Шльомко?

- Та жид, орендар.

- Ну, бачите, то сам пан цінить се пасовисько лиш по п'ятдесят ринських за морґ. А кілько вас досі коштує процес?

Селянам, очевидно, немила була ся розмова. Вони підзорливо дивилися то на адвоката, то один на одного, далі той, що досі головно промовляв, відповів нерадо:

- Та що пан будуть нас допитувати, кілько нас коштує процес? Коштує, що коштує, але ми мусимо дійти свого.

- Я вважав своїм обов'язком із самого початку звернути вашу увагу на те, що справа буде ще коштувати немало гроша і клопотів. Та хто знає, чи оплатиться вам сею дорогою доходити до свого.

Селяни мов на команду встали зі своїх місць.

- Та коли пан адукат, - мовив їх бесідник, кланяючись, - коли пан адукат чогось на нас загнівалися, - знов поклін, - і не хочуть далі провадити нашої справи, - греміальний поклін усіх трьох, - то ми просимо віддати нам наші папери, а ми підемо шукати собі іньчого адуката.

- Але ж, люди, - мовив Євгеній, підходячи до них і насилу усаджуючи знов там, де сиділи, - що вам такого? Хто вам сказав, що я на вас гніваюся? І за що би я мав гніватися на вас? Хочете відібрати від мене свою справу - я вам не бороню, а не відберете, то буду провадити її далі; в тім ваша воля. Я хотів поговорити з вами про іншу справу.

- Про яку?

- Ваше село досить велике, правда?

- Та досить.

- Кілько нумерів?

- Та буде більше як двісті.

- Ну, і нарід не такий дуже бідний.

- Ой, говоріть, не бідний! Та вже не багатий.

- А все-таки, ґрунту маєте досить, худібка є, хліб родиться.

- Е, що з того! От маємо стілько, щоб із голоду не пухнути. - Ну, а пан добре стоїть?

- А Бог його святий знає.

- Має гроші? Чи, може, в довгах?

- А хто його знає? Ми там у його касу не заглядали.

- Отже, кажете, що хотів пасовисько продати жидові.

- Та то нам на збитки.

- Ага. Ну, але я чув, що він би й цілі свої добра готов продати.

- Та що нам із того? Він продасть, іньчий пан купить, а ми як були хлопами, так будемо.

- Ну, а якби ви самі купили?

- Що таке? Пасовисько?

- Ні, всі панські ґрунти з двором і з лісами.

- І з лісами? Гм, гм... Пан жартують собі з нас. Хіба хлопам вільно купувати панські добра?

- А чому ж би не вільно? Як вільно жидам, то вільно й хлопам.

- Жиди мають гроші, а хлопи відки візьмуть?

- Жиди потрафлять і без грошей купити, то чому ж би й хлопи не могли?

- Не нашої голови на се треба, - мовили селяни, хитаючи головами.

- Ну, але преці варто би над сим подумати, - мовив Євгеній, присуваючися ближче до стола. - Слухайте, люди. Я би вам повів щось, але мусите мені дати слово, що нікому про се не скажете.

- О, та кому би ми мали говорити?

- Дайте руку, що будете мовчати!

Селяни зацукалися. Жаден не протягнув руки.

- Та можуть пан говорити, ми не скажемо нікому.

Євгеній зміркував, що вони наструнчені против нього, і постановив собі не відкривати перед ними всіх карт.

- Як собі знаєте. Се ж не моя річ, тілько ваша. Отже, знайте, що пан маршалок готов би був продати свій маєток.

- Та що нам з того?

- Те вам з того, що можете дістати на пана якого жида або ще гіршого пана.

- Ой, гіршого вже не дістанемо. А жида волимо, ніж сего.

- А не ліпше би то було не дістати нікого?

- Ба, чи не ще!

- І закупити самим той маєток? Селяни пошкробалися в голові.

- Ні, пан нас щось дурять. Де то хто таке видав, аби хлопи купували панські маєтки?

- Ну, купіть ви, то й інші побачать.

- Та бійтеся Бога, паночку, де ми тількі гроші візьмемо?

- А які ж, по-вашому, гроші на се потрібні?

- А хіба ми знаємо? Та там, певно, з міліон треба буде.

- Смійтеся, люди! Маєток оцінений усього на сто двадцять тисяч, а на те сімдесят тисяч позичено в банку.

- Ну, то нас банк зліцитує.

- Вас? За що? Ви ще й не вислухали, що вам хочу сказати, а вже боїтеся, що вас банк зліцитує. Фе, не будьте дітьми. Адже видите, що пана не ліцитує, хоч він позичив і не віддає. Ви переймете банковий довг на себе.

- Не хочемо! - в один голос скрикнули селяни. - Що з того, що банк пана не ліцитує, а нас, певно, по році пустить з торбами.

- Але ж не бійтеся! Чекайте! Я вам ще не доповів усього. Я ж вам не кажу брати банку на себе зараз, а тілько тоді, якбисте купували маєток.

- Ні, не хочемо. То не наш антерес! Ми люди прості, нас леда-хто обдурить. Що нам залазити в таке велике діло? Нам аби на своїм вижити...

- Ей, люди! Будете колись плакати на свій нерозум, ви і ваші діти. То на дурний кавалок пасовиська вам не жаль викидати тисячі, а коли я раю вам такий інтерес, що може вам і вашим потомкам дати хліб у руки, то ви навіть вислухати мене не хочете.

- Та пан нам рають то, що пану випадає, але ми на те не пристаємо.

- Чому?


- Бо то не наш антерес.

- Але я готов вам допомогти, перепровадити справу.

- Біг заплать пану, але ми на те не пристаємо.

- Волите бути жебраками і попихачами, ніж панами в своїм селі, - гірко промовив Євгеній.

Селяни вклонилися.

- Т-та! Пан своє знають, а ми своє.

- Яке ж тут моє? Чи гадаєте, що пан підкупив мене, щоб я помагав зсадити його з маєтку? Чи думаєте, що хочу обдурити вас? Маєток на вас зробити? Я тілько бажав би, щоб вам добре було.

- Най пан будуть вибачні, - мовив з лукавою покорою один селянин, - але ми люди прості, ми на тих антересах не розуміємося і не можемо в те вдаватися.

Вони встали і взяли шапки в руки.

- Га, як собі знаєте. Спімнете колись моє слово, що я радив вам на добре, але тоді буде запізно.

Селяни поклонилися і стояли, мнучи шапки в руках.

- Та ми би просили, аби пан були ласкаві таки віддати нам наші папери.

Євгенію мовби води холодної бухнув у лице. Не говорячи нічого, він зібрав, які мав, папери, що відносилися до їх процесу, і віддав їм.

- В ласці Божій! Бувайте здорові, паночку! - мовили селяни, виходячи.

- Дай Боже здоров'я! - мовив Євгеній, силуючися говорити спокійно і свобідно. - А як вас який жидок виссе з грошей або як знов зірветеся до бійки з панськими гайдуками і вас кільканадцять засадять до криміналу, то прошу знов до мене!

Селяни вийшли, але ще в дверях почали голосно говорити між собою.

- А що, куме, не правду Шльомко казав?

- Ба я! Та то видно. Пан усе за паном.

- А кождий аби лише з хлопа здерти! А викришило би вас до ноги!

XIX


Ся розмова попсувала Євгенію всю неділю. Хоч при людях він завсіди видавався спокійним, певним себе, веселим і жартовливим, та бували і у нього часи сумнівів і зневіри. В такі часи він, коли не мав пильної роботи, замикався в своїм покої, читав, думав або писав дещо, щоб розбити чорну хмару на душі.

Таке було й сьогодні. Неділя. Гарний осінній день. У всіх церквах дзвони грають, аж повітря гуде і тремтить. Вулицями товпляться люди, коло церкви і костелу цілі базари, коло шиночків мов пчіл у гарячу днину, сміхи, шум, гуркіт фіакрів.

Усе мішається, заповнює душу якоюсь повінню життя.

Євгеній замкнув канцелярію і думав піти до міста. Але зараз йому відхотілося. Куди піду? До кого? Пощо? Він не мав у місті ніякого щирого приятеля. Зрештою, тепер обідня пора близька; поприходять із церкви або з проходу та й за стіл - не пора на відвідини. І він завернув до свого покою, замкнув двері і пробував занятися чим, щоб розігнати неприємне чуття. Але нерви його були розстроєні. Нічого свіжого до читання не було, на писання не було сили, і він почав ходити по покою, переміняючи своє неприємне почуття на слова і силогізми.

- Що ж, від селян годі й надіятися чогось іншого. Так довго всі дурили та туманили їх, що вони й розуміти не можуть сурдутовця такого, котрий би не хотів дурити їх. Жида розуміють, бо жид відразу каже: дай. І знають, що зідре їх, і йдуть до нього, бо його поступування простіше, відповідне до їх способу думання.

Йому пригадалися звичайні ради, які дають на се наші інтелігенти. «Освіта». Він усміхнувся гірко. «Що таке освіта? Чи вмілість читати і писати - се освіта? Чи, прочитавши всі книжечки «Просвіти» і «Общества Качковського», чоловік зробиться освіченим? Щобільше, чи, скінчивши університет і одержавши диплом, чоловік робиться освіченим? Так освіченим, щоб у кождій життєвій пригоді міг собі дати раду? Щоб не робив дурниць у найближчих йому, найпрактичніших справах? Адже ж Ваґман закидає свої лихварські сіті на панів, посесорів, урядників, значить, на саму сметанку інтелігенції в повіті. І що ж? Усі вони треплються в його сітях, а вимотатися не можуть. Я певний, що він не одному Брикальському може в сій хвилі приложити ніж до горла. І що ж поможе тим панам їх освіта? Нащо вона їм, коли не в силі видерти їх із рук такого простого халатника?»

Він ходив по покою і перевертав думи, мов важке каміння. Чого ж тут потрібно? Який вихід? Йому пригадалася приповідка: «Тим чорт ляхів бере, що одинцем ходять». І зараз же він пригадав собі Ваґманові слова про пана Брикальського, що сей пан зичить гроші у різних жидів і потішає себе тою думкою, буцімто вони, кождий для себе, держать се в секреті, і навіть не підозріває, що всі ті позички йдуть із одних рук. І, певна річ, пан сам держить свої позички в секреті, доки може, тобто доки його чорт не візьме. І се має бути освічений чоловік? «Ні, книжкова освіта ще не дає життєвої освіти. Неписьменний торговець може бути в життєвих справах освіченішим чоловіком від доктора філософії. Життєва

освіта, ось в чім річ! Щоб чоловік привикав жити з людьми, порозуміватися з ними, солідаризуватися. Почуття солідарності між людьми - се мета тої школи. Адже наші селяни жиють досі на становищі диких у пралісах: що поза межами мойого віґваму, те все вороже мені, чигає на мене, бажає мене знівечити. Відси ворожнеча між сусідами за дрібниці, загальне недовір'я, облесливість і брехливість. Адже я певний, що вони, вийшовши від мене, просто підуть до свого Шльомка і розповідять йому, що я радив їм купити панські добра. Ще й прибрешуть дещо, бо слухали нерадо і відійшли, не вирозумівши добре, чого я хочу».

Він почав ходити живіше. Прикре почуття в його душі дійшло до вершка і перебуло кризис. Йому відкрилися веселіші горизонти.

- А коли знаю се, коли розумію причини сього, то нічого й гризтися. Треба провести їх через школу життєвої освіти, збудити в них громадського духа, а там побачимо. При першій нагоді поїду до Буркотина, роздивлюся все на місці, побалакаю ще з іншими людьми. Побачимо, може воно не так лихо буде, як здається.

Він зупинився коло вікна і зирнув на міський сад. Його очі все падали на те місце, де колись-то бачив чорну даму, але її не було там. Стежкою сунула різнобарвна хвиля панів, панночок, дітей, а коло лавки, де сиділа колись чорна дама, стояв недвижне прецляр із кошем прецлів та медяників на руці.

Євгеніїв зір перебіг на тісне подвір'я його дому. З сього боку подвір'я було вузеньке, затіснене мурованим парканом, майже темне і вогке. Попід парканом ішов сторож Баран. Євгеній зразу не звернув на нього уваги; бачачи, як він іде здовж муру, він подумав, що йде до комірки по коновки або по мітлу. Але по хвилі, зирнувши удруге, він побачив, що Баран тою самою стежинкою попід мур, у найгустішій тіні, йде назад, голіруч, рівним, виміреним кроком. Дійшовши до місця, де подвір'я розширюється і з-поза вугла дому вихапується ясна смуга сонячного світла, Баран вертає назад у тінь і знов іде попід мур своєю давньою стежкою. Се зацікавило Євгенія. Він почав придивлятися Баранові, але не міг відкрити нічого. Сторож ходив, мов вартовий на чаті. Піднявши голову вгору, у військовій поставі, не змигаючи оком ні в сей бік, ні в той, він ходив, ходив і ходив. Євгенієві здавалося, що бачить якісь рухи його уст, немов Баран говорив щось до себе, але голосу не було чути. Се тяглося досить довго. Аж ось на ратуші вдарила перша година. Баран мов прокинувся зо сну, зупинився, зітхнув, оглянувся довкола, зняв капелюх, обтер собі рукавом піт із чола і втомленим кроком пішов, сим разом уже не бокуючи від світла. Євгеній слідив за ним очима: він пішов до свого покою в сутерені - певно, ляже спати.

«Мабуть, його епілептичні напади повторяються в іншій формі», - подумав собі Євгеній. Платячи за квартиру, він недавно згадував Ваґмановій про хоробливий стан сторожа.

- Що ж робити?- відповіла жидівка. - Він свої обов'язки сповняє добре. А що хорий, то вже викидати його? Він не шкідливий нікому, доки його не роздразнять. Зрештою я не стою за ним, але Ваґман хоче його мати у себе.

Євгеній, сказавши по правді, також не мав причини жалуватися на Барана; він дбав про порядок у домі, держав чистоту, був усе на місці, коли його треба було післати за чим, і, що найважніше, був мовчазливий. Дуже рідко з його уст чути було яке слово. Ходив мов у глибокій задумі. І всі довкола, знаючи його хоробливий стан, не займали його і старалися говорити з ним лагідно - і якнайменше. На його дивацтва, такі, як отсе ходження на варті, не звертали уваги. Всі знали, що на нього «нападає часом», але знали також, що про се найліпше не згадувати йому. Тепер, видно, на нього напав привид, що він мусить відбувати варту. «Що ж, нешкідливий привид», - подумав собі Євгеній. Йому прийшли на гадку слова Ваґманової, що вона радо відправила би Барана, але Ваґман уперся при тім, щоб держати його. Що воно значиться? Чи він має в тім якийсь свій рахунок, чи держить його з доброго серця? Адже справді, неабияке положення Баранове! Хорий чоловік, що «на нього нападає», значить, хорий на таку слабість, якої всі бояться а на яку ліку нема, до того відомий як убійця своєї жінки, - ну, коли б тепер Ваґман відправив його, то що його жде? Ніхто його не прийме, нікуди йому діватися, хіба перевісити торбу через плечі та йти на випроси. Ні, видно, Вагман не такий злий чоловік, бо й вирахунку з Бараном не має, мабуть, ніякого. Держить його, дає хату, ще й платить дещо, а що Баран заробить від партій, то окремо - і жиє бідний чоловік.

Ідучи на обід, Євгеній побачив Барана на подвір'ї, як порався щось коло криниці. Він поздоровив його. Баран уклонився йому, не мовлячи нічого, але Євгеній замітив, що перший раз від часу їх знайомства Баран впер у нього свої блискучі очі, дивився на нього довго і вперто, не змигаючи. В тих очах, так здавалося Євгенію, було щось мов важкий сум, змішаний з якоюсь болючою цікавістю. Здавалось, що він хотів щось промовити, запитати про щось у Євгенія, і молодий адвокат, мов прикований тим поглядом, зупинився, ждав. Але Баран по хвилі спустив очі і занявся своїм ділом, не мовлячи нічого, - і Євгеній пішов своєю дорогою.


---------------------------------------------------

1. Третього не дано (лат.)

2. Порядних (польськ.).

3. "Ах, молодий чоловіче, молодий чоловіче! Ви нічого не тямите в політиці (нім.).

4. На місці (лат.).

5. Це стара історія, але ж вона вічно новою залишається, і як власне вона кому трапиться, тому серце надвоє розривається (нім.).

6. 3 найкращою похвалою (з найкращим успіхом) (лат) XX


Вечором тої самої неділі Євгеній сидів у своїм покої, занятий вироблюванням якогось рекурсу1, коли нараз застукано до дверей і ввійшов Стальський. Після тої пам'ятної стрічі, коли Стальський ночував у нього, Євгеній рідко здибався з ним, не заходив у розмову і оказувався супроти нього холодним і байдужним о Він почув, що його стара антипатія до сього чоловіка збільшилася, і не завдавав собі праці скривати се. Але Стальський, мов і не завважував нічого, кланявся Євгенію низенько, стрічав і прощав його облесливим усміхом і навіть — що всім було дивно — позаочі відзивався про нього з великими похвалами. А се була майже нечувана річ, аби Стальський похвалив кого позаочі.

— Добрий вечір пану меценасові! — мовив він, втикаючи насамперед свою голову до покою. — Можна ввійти?

— Прошу! Добрий вечір! - мовив Євгеній не дуже-то приязно, не встаючи з місця.

— Дуже перепрошаю, що перериваю пану меценасові роботу. Надіюсь, вона не дуже приємна?

Євгеній усміхнувся.

— Е, якби-то ми лиш приємної роботи шукали, то різні меценаси і офіціали могли б і з голоду померти.

— Га, га, га! Правда, правда! Значить, не потребую робити собі закидів, що перерву на хвильку.

— Е, се інша річ, — мовив Євгеній. — Робота досить пильна, треба зробити її.

— Надіюсь, що не конче сьогодні.

— Ну, я з таких, що завсігди волію сьогодні, ніж завтра. Але прошу сідати. Що вас приводить до мене в таку пізню годину, пане Стальський?

1   2   3   4   5   6   7   8   9   10   ...   25


База даних захищена авторським правом ©uchika.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка