Переклад з російської: Глушак Д. Д



Сторінка1/37
Дата конвертації18.09.2018
Розмір7,48 Mb.
  1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   37
Ізраель Фінкельштейн
Ніл- ашер Зілберман

"Розкопана Біблія".

Новий погляд археології.

Переклад з російської: Глушак Д.Д.




2018 р.


Ізраель


Фінкельштейн

Ніл-ашер


Зілберман
"Розкопана Біблія". Новий погляд археології

Авторитетні ізраїльські вчені, декан факультету археології при столичному Тель-Авівському університеті- Ізраель Фінкельштейн і Ніл-Ашер Зільберман у своїй книзі ( Bible Uneathed ), « Розкопана Біблія. Археологічне нове бачення прадавнього Ізраїлю й походження його священних текстів», прийшли до висновку, що на територіях Палестини, Єгипту й будь-де поруч немає ніяких вагомих доказів існування патріархів, великого царства Ізраїль, масштабного Виходу з Єгипту, завоювання "землі обітованої" і т.д.  … Про це уперто свідчить сама земля регіону — результати 70-ти літніх розкопок.


Т.Світлик, Ю. Клименковський, Арсеній Єнін

Зміст.

1.Пролог. У часи царя Іосії……………………………………………………..4

2.Введення.Археологія і Біблія……………………………………………….6

3.Частина 1.Біблія як історія.

Глава 1. Упошуках патріархів………………………………………………19

4. Глава 2. А чи був Вихід?........................................................................30

5. Глава 3. Завоювання Ханаана……………………………………………..44

6. Глава 4. Ким були прадавні ізраїльтяни?...........................................59

7. Глава 5. Спогади про Золотий Вік………………………………………..75

8. Частина друга. Піднесення й падіння прадавнього Ізраїлю

Глава 6. Одна держава, одна нація, один народ? (930– 720 рр. до н.е.)……………………………………………………………………………………89

9. Глава 7. Забуте перше царство Ізраїлю (884– 842 рр. до н.е.)…….100

10. Глава 8.У тіні імперії (842– 720 рр. до н.е.)…………………………….118

11. Частина третя. Іудея й створення біблійної історії

Глава 9. Перетворення Іудеї (930– 705 рр. до н.е.)…………………..136

12. Глава 10. Між війною й виживанням (705– 639 рр. до н.е.)………...149

13. Глава 11. Велике реформування (639– 586 рр. до н. е)……………..164

14. Глава 12. Вигнання й повернення (586 — бл. 440 рр. до н.е.)……..176

15. Епілог. Майбутнє біблійного Ізраїлю…………………………………….187

16. Додатки…………………………………………………………………………190

17. Мапи……………………………………………………………………………..209

Пролог.


У часи царя Іосії

Світ, у якому була створена Біблія, був не міфічним царством величних міст і праведних героїв, а малюсіньким, приземленим царством, де народ боровся за своє майбутнє з властивим усім людям страхом перед війною, бідністю, несправедливістю, хворобами, голодом і посухою. Історична сага, що міститься в Біблії, — від зустрічі Авраама з Богом і його подорожі в Ханаан, до рятування Мойсеєм дітей Ізраїлю від рабства, до розквіту й падіння царств Ізраїлю й Іудеї — була не чудесним одкровенням, а блискучим продуктом людської уяви. Як свідчать археологічні дані, уперше вона була задумана протягом двох або трьох поколінь, близько двадцяти шести століть назад. Її батьківщиною було Іудейське царство — малонаселена область пастухів і хліборобів, керованих з віддаленої столиці, розташованої в центрі нагір'я, на вузькому гребені між крутими, скелястими ущелинами.

Протягом декількох екстраординарних десятиліть духовного шумування й політичного хвилювання ближче до кінця сьомого сторіччя до н.е.  нестійка коаліція іудейських суддів, переписувачів, жерців, хліборобів і пророків створила новий рух. По суті, священне писання було безпрецедентним літературним і духовним генієм. Це була епічна сага, переплетення історичних праць, спогадів, легенд, казок, анекдотів, царської пропаганди, пророцтв і прадавньої поезії. Частково оригінальний здобуток, частково взяте з більш ранніх версій і джерел, цей літературний шедевр будуть піддавати подальшому редагуванню й переробці, щоб стати духовним якорем не тільки для нащадків народу Іудеї, але й для громад в усьому світі.

Історичне ядро Біблії народилося в суєті багатолюдних вулиць Єрусалима, у палатах царського палацу династії давидидів і в Храмі Бога Ізраїлю. Перебуваючи в різкому контрасті з незліченною безліччю інших святилищ прадавнього Близького Сходу з їхньою екуменічною готовністю вести міжнародні відносини через шанування божеств союзників і їх релігійних символів, Ієрусалимський Храм був присвячений тільки одному богу. У відповідь на інтенсивні й масштабні зміни в навколишньому світі ієрусалимські лідери сьомого століття на чолі із царем Іосією, нащадком Давида в шістнадцятому поколінні, піддали анафемі всяке поклоніння іноземним культам, оголосивши їх причиною невдач Іудеї. Вони почали активну кампанію проти регіональних сільських культів, знищуючи сільські святині, оголосивши їх джерелами зла. З цього часу Ієрусалимський Храм з його внутрішнім святилищем, вівтарем і навколишніми дворами на вершині міста буде визнаний єдиним законним місцем поклоніння для народу Ізраїлю. У цих нововведеннях і народився сучасний монотеїзм. У той же час зміцніли політичні амбіції іудейського керівництва. Воно прагнуло зробити Ієрусалимський Храм і царський палац центром величезного пан — ізраїльського царства, відновленої легендарної Об'єднаної монархії Давида й Соломона.

Це досить дивно й зненацька усвідомлювати, що Єрусалим тільки досить пізно — і раптово — виріс до центру самосвідомості ізраїльтян. Але така сила власної історії Біблії, що вона переконала світ у тому, що Єрусалим завжди був у центрі подій усього Ізраїлю, і що нащадки Давида завжди були благословлені особливою святістю, а не були ще одним аристократичним кланом, що бореться за те, щоб залишитися при владі, незважаючи на внутрішні чвари й безпрецедентні зовнішні загрози.

Яким крихітним здавалося б їхнє царське місто сучасному оглядачеві! У сьомому столітті до н.е.  забудована площа Єрусалима покривала територію не більш ніж у сто п'ятдесят акрів, близько половини розміру Старого міста Єрусалима теперішнього часу. Його населення, що складалося з близько п'ятнадцяти тисяч жителів, напевно, зробило б його ледве більшим, ніж невелике близькосхідне ринкове місто, затиснуте за стінами й воротами, з ринками й будинками, згрупованими до заходу й до півдня від скромного царського палацу й храмового комплексу. Але Єрусалим ніколи раніше не досягав навіть такого розміру, як цей. У сьомому столітті він тріскотів по швах з роздутим населенням з царських чиновників, жерців, пророків, біженців і селян, вигнаних зі своїх будинків. Деякі інші міста в будь-якій історичній епосі були так тісно перейняті своєю історією, ідентичністю, долею й прямим зв'язком з Богом.

Ці нові уявлення про прадавній Єрусалим і історичні обставини, що народили Біблію, значною мірою відповідають останнім археологічним відкриттям. Ці відкриття зробили революцію у вивченні раннього Ізраїлю й ставлять під серйозний сумнів історичну основу таких відомих біблійних історій, як мандрівки патріархів, Вихід з Єгипту, завоювання Ханаана, а також знаменитої імперії Давида й Соломона.

Ця книга прагне розповісти історію прадавнього Ізраїлю й народження його священних писань з погляду археології. Нашою метою буде спроба відокремити історію від вимислу. Завдяки даним останніх відкриттів ми створимо нову історію прадавнього Ізраїлю, у якій деякі з найвідоміших подій і особистостей, згаданих у Біблії, зненацька відіграють інші ролі. Але нашою метою, в остаточному підсумку, є не просте руйнування. Наша мета полягає в тому, щоб поділитися останніми археологічними поясненнями — усе ще в значній мірі невідомими за межами наукових кіл — не тільки про те, коли, але й чому була написана Біблія, і чому вона залишається настільки впливовою до цього дня.



Введення.




Археологія й Біблія

Розповідь про те, як і чому була написана Біблія і як вона вписується в надзвичайну історію Ізраїлю, тісно пов'язана з вражаючою розповіддю про сучасні відкриття. Пошуки були зосереджені на малюсінькій землі, затиснутій з двох сторін пустелею, а з однієї — Середземним морем, протягом багатьох тисячорічь страждаючій від періодичних посух і майже постійної війни. Її міста й населення були вкрай незначними в порівнянні з такими в сусідніх імперіях Єгипту й Месопотамії. Крім того, її матеріальна культура була бідною в порівнянні з чудовою й екстравагантною культурою інших. І все-таки ця земля стала місцем народження літературного шедевру, який впливає на світову цивілізацію і як священне писання, і як історія.

Більш двохсот років детального вивчення єврейського тексту Біблії й усе більш широкомасштабні дослідження у всіх землях між Нілом і ріками Тигр і Євфрат дозволили нам почати розуміти, коли, чому і як з'явилася Біблія. Детальний аналіз її мови й відмітних літературних жанрів дозволив ученим установити усні й письмові джерела, на яких заснований сучасний біблійний текст. У той же час археологія отримала приголомшуючі, майже енциклопедичні знання про матеріальні умови, мову, суспільство й історичний розвиток тих століть, протягом яких поступово кристалізувалися традиції прадавнього Ізраїлю, що й охоплюють приблизно шістсот років — приблизно від 1000 до 400 рр. до н.е. Найважливіше те, що текстові ідеї й археологічні свідчення об'єдналися, щоб допомогти нам провести відмінність між силою й поезією біблійної саги й більш приземленими процесами й подіями прадавньої близькосхідної історії.

Світ Біблії був настільки доступний і ретельно вивчений аж ніяк не з прадавніх часів. Завдяки археологічним розкопкам ми тепер знаємо, які сільськогосподарські культури вирощували ізраїльтяни і їхні сусіди, що вони їли, як вони будували свої міста й з ким вони торгували. Були виявлені й розкриті десятки міст, згаданих у Біблії. Для аналізу цивілізацій прадавнього Ізраїлю й навколишніх народів — філістимлян, фінікійців, арамеїв, аммонітян, моавитян і едомітян — були використані сучасні методи розкопок і широкий спектр лабораторних досліджень. У ряді випадків були виявлені написи й печатки, які можуть бути прямо пов'язані з особистостями, згаданими в біблійному тексті. Але це не говорить, що археологія довела, що біблійне оповідання є правдивим у всіх своїх деталях. Це далеко не так: зараз очевидно, що багато подій біблійної історії так і не відбулися в певній епосі або описаним способом. Деякі з найвідоміших подій у Біблії по — видимому ніколи не відбувалися взагалі.

Археологія допомогла нам відтворити історію за межами Біблії, як на рівні великих царів і царств, так і в образах повсякденного життя. І як ми пояснимо в наступних главах, тепер ми знаємо, що ранні книги Біблії і її відомі розповіді про історію раннього Ізраїлю були вперше кодифіковані (а в ключових відносинах, складені) у певному місці й часі — у Єрусалимі сьомого століття до н.е.

Що таке Біблія?

По — перше, уведемо основні визначення. Коли ми говоримо про Біблію, ми в першу чергу маємо на увазі збірник прадавніх писань, здавна відомий як Старий Завіт, а тепер звичайно іменований ученими Єврейською Біблією. Вона являє собою збірник легенд, законів, поезії, пророцтва, філософії й історії, майже повністю написаних на івриті (з декількома уривками на семітській мові, називаній арамейською мовою, яка стала мовою міжетнічного спілкування на Близькому Сході після 600 р. до н.е.). Вона складається з тридцяти дев'яти книг, які спочатку були розділені по темах і авторах, або у випадку більш довгих книг, таких як 1–4 Царств, 1 і 2 Хронік, по стандартній довжині рулону пергаменту або папірусу. Єврейська Біблія — це головне священне писання іудаїзму, перша частина християнського канону й багате джерело алюзій і етичного навчання в ісламі, переданих за допомогою Корану. Єврейська Біблія за традицією розділена на три головні частини (Рис. 1).


ТОРА

Буття Вихід

Левіт Числа

Второзаконня

ПРОРОКИ

РАННІ ПРОРОКИ



Ісуса Навина Суддів

1 Царств 2 Царств

3 Царств 4 Царств

ПІЗНІ ПРОРОКИ

Ісайя Ієремія Ієзекіїль

Осія Іоїль Амос Авдій

Іона Міхей Наум Авакум

Софонія Огій Захарія Малахія

ПИСАННЯ

ПОЕЗІЯ


Псалтир Притчі Соломона Іов

П'ЯТЬ СУВОЇВ

Пісня пісень Руф Плач Ієремії

Екклесіаст Есфір

ПРОРОЦТВО

Даниїл


ІСТОРІЯ

1-а Хронік 2-а Хронік

Ездри Неємії
Рис. 1. Книги Єврейської Біблії
Тора , також відома як П’ятикнижжя Мойсея, включає книги Буття, Вихід, Левіт, Числа й Второзаконня. Вони розповідають історію народу Ізраїлю від створення світу крізь період потопу й патріархів до виходу євреїв з Єгипту, мандрівок по пустелі й отримання Закону на горі Сінай. Тора закінчується прощанням Мойсея з народом Ізраїлю.

Наступний розділ,

Пророки , розділений на дві основні групи писань. Ранні Пророки — книги Ісуса Навина, Суддів, 1–4 Царств — розповідають історію народу Ізраїлю від його перетинання ріки Йордан і завоювання Ханаана крізь злети й падіння ізраїльських царств до їхньої катастрофи й вигнання від рук асірійців і вавилонян. Пізні Пророки включають прорікання, суспільні повчання, гіркі осуди й месіанські очікування різних груп натхнених осіб, що охоплюють період близько трьохсот п'ятдесяти років, від середини восьмого століття до н.е.  до кінця п'ятого століття до н.е.

Нарешті,


Писання є збірником проповідей, віршів, молитов, прислів'їв і псалмів, які представляють найбільш пам'ятні й сильні вираження відданості звичайного ізраїльтянина в моменти радості, кризи, поклоніння й особистого міркування. У більшості випадків їх надзвичайно важко зв'язати з якими-небудь історичними подіями або авторами. Вони є продуктами тривалого процесу складання, який розтягнувся на сотні років. Хоча ранній матеріал у цьому збірнику (у Псалтирі й Плачі Ієремії) міг бути зібраний наприкінці монархічного часу або незабаром після руйнування Єрусалима в 586 році до н.е., більшість з Писань, по — видимому, були складені набагато пізніше, з п'ятого по друге століття до н.е., у перський і елліністичний періоди.

У цій книзі досліджуються головні «історичні» праці Біблії, у першу чергу Тора й Ранні Пророки, які розповідають сагу народу Ізраїлю від його джерел до руйнування Ієрусалимського Храму в 586 році до н.е.

Ми порівнюємо це оповідання з багатим археологічним матеріалом, який був зібраний за кілька останніх десятиліть. У результаті відкриття захоплюючих і складних зв'язків тим часом, що у дійсності відбулося в землі Біблії під час біблійного періоду (настільки добре, наскільки воно може бути визначене), і добре відомими подробицями продуманого історичного оповідання, які містить Єврейська Біблія.

Від Едему до Сіону

Серце Єврейської Біблії — це епічна історія, що описує появу народу Ізраїлю і їх безперервні взаємини з Богом. На відміну від інших міфологій прадавнього Близького Сходу, таких як єгипетські сказання про Осіріса, Ісіду й Гора або месопотамський епос про Гільгамеша, Біблія заснована на сугубо земній історії. Це божественна драма, що розігрується на очах усього людства. Також, на відміну від історій і царських хронік інших близькосхідних націй, вона не просто прославляє силу традиції й правлячих династій. Вона пропонує складне, але чітке бачення того, чому історія розгорталася для народу Ізраїлю — та й усього світу — у схемі, прямо пов'язаній з вимогами й обіцянками Бога. Народ Ізраїлю — головний актор у цій драмі. Його поведінка і його дотримання заповідей Божих визначає напрямок, у якому буде протікати історія. Усе залежить тільки від народу Ізраїлю, а через нього, від усіх читачів Біблії, щоб визначити долю світу.

Біблійне сказання починається в Едемському саду й триває крізь історію Каїна й Авеля, Ноєвого потопу, остаточно фокусуючись на долі одного роду — Авраама. Авраам був вибраний Богом, щоб стати батьком великої націй і сумлінно дотримуватися вказівок Бога. Він мігрував зі своєю родиною зі свого первісного місця проживання в Месопотамії в землю Ханаан, де протягом тривалого строку він бродив як чужинець серед осілого населення, а його дружина Сара народила сина Ісаака, який успадкує божественний завіт, уперше даний Аврааму.

В Ісаака був син, Іаков, патріарх третього покоління, який став батьком дванадцяти окремих племен. У ході яскравого хаотичного життя мандрівок, розростаючись до великого роду й створюючи жертовники по всій землі, Іаков боровся з ангелом і отримав ім'я Ізраїль (означаюче «той, хто боровся з Богом»), під яким будуть відомі всі його нащадки. Біблія розповідає, як дванадцять синів Іакова ворогували один з одним, працювали разом і зрештою покинули батьківщину, щоб під час великого голоду знайти притулок у Єгипті. І патріарх Іаков у своєму заповіті оголосив, що плем'я його сина Іуди буде панувати над усіма іншими (Бут. 49:8-10).

Велика сага потім зміщується від сімейної драми до історичного спектаклю. Бог Ізраїлю показує свою дивну владу, демонструючи її проти фараона Єгипту, самого могутнього правителя на Землі. Діти Ізраїлю виросли у велику нації, але були звернені в рабство як зневажувана меншість, що будує великі монументи єгипетського режиму. Намір Бога зробити себе відомим в усьому світі здійснюється за допомогою його вибору Мойсея в якості посередника в прагненні звільнити ізраїльтян, щоб вони змогли виконувати своє дійсне призначення. І мабуть саму яскраву низку подій у літературі західного світу описують книги Вихід, Левіт і Числа — як через знамення й чудеса Бог Ізраїлю виводить дітей Ізраїлю з Єгипту в пустелю. На Синаї Бог розкрив народу своє справжне обличчя як ЯХВЕ (сакральне ім'я, що складається з чотирьох букв івриту) і дав їм звід законів для керівництва в їхнім суспільному й особистому житті.

Святі умови завіту Ізраїлю з ЯХВЕ, написані на кам'яних скрижалях і поміщені в ковчег завіту, стали їх священним бойовим штандартом на їхньому шляху в землю обітовану. У деяких культурах установчий міф може зупинитися в цій точці — як чудесне пояснення того, як з'явився народ. Але Біблія мала більше сторіч історії, щоб перелічити безліч перемог, чудес, несподіваних поразок і багатьох страждань у майбутньому. За великими перемогами ізраїльтян при завоюванні Ханаана, заснуванням царем Давидом великої імперії й будівництвом Соломоном Ієрусалимського Храму в Єрусалимі випливали розкол, повторні впадання в ідолопоклонство й, в остаточному підсумку, вигнання. Далі Біблія описує, як незабаром після смерті Соломона десять північних колін, відкидаючи своє підпорядкування ієрусалимським царям — давидидам, в однобічному порядку відділилися від об'єднаної монархії, у такий спосіб прискорюючи утвір двох царств, що суперничають: Ізраїлю на півночі й Іудеї на півдні.

Протягом наступних двохсот років народ Ізраїлю жив у двох окремих царствах, як повідомляється, знову й знову піддаючись спокусі іноземних божеств. Керівництво північного царства описане в Біблії як невиправно зіпсоване, про деяких царів Іудеї також говориться як про таких, що збилися зі шляху повної відданості Богу. Згодом Бог направив на народ Ізраїлю гнобителів і завойовників, щоб покарати його за гріхи. Спочатку Ізраїль турбували арамеї Сирії. Потім зробила небувале спустошення міст північного царства могутня Ассірійська імперія й в 720 році до н.е.  принесла значній частині десяти колін гірку долю знищення й вигнання. Царство Іудея проіснувало більш ніж на сторіччя довше, але і його народ не міг запобігти суду Божому. В 586 році до н.е.  зростаюча, жорстока вавилонська імперія знищила землю Ізраїлю й віддала вогню Єрусалим і його Храм.

З цієї великої трагедії біблійне оповідання різко відхиляється в ще одному характерних образом від звичайної моделі прадавнього релігійного епосу. У багатьох подібних історіях поразка бога від армії суперника означало також і кінець його культу. Але в матриці Біблії силі Бога Ізраїлю було полічено стати ще більшою після падіння Іудеї й вигнання ізраїльтян. Далеко не буваючи приниженим спустошенням свого Храму, Богові Ізраїлю було полічено стати божеством неперевершеної сили. Зрештою, це він управляв ассирійцями й вавилонянами як своїми інструментами в покаранні народу Ізраїлю за його невірність.

Надалі, після повернення деяких вигнанців у Єрусалим і відновлення Храму, Ізраїль більше не буде монархією, а стане релігійною громадою, що керується божественними законами й присвяченою точному виконанню ритуалів, запропонованих у священних текстах громади. І це буде вільним вибором чоловіків і жінок — підтримувати або порушувати цей божественно встановлений порядок, — саме це, а не поведінка їх царів або зліт або падіння великих імперій, буде визначати хід подій наступної історії Ізраїлю. У цьому надзвичайному акценті на людську відповідальність і полягає велика сила Біблії. Інші прадавні епоси з часом будуть зникати. Вплив же біблійного оповідання на західну цивілізацію буде тільки рости.

Хто написав П’ятикнижжя й коли?

У плині століть читачі Біблії вважали саме собою, що розуміють, що Священні Писання були як божественним одкровенням, так і точною історією, переданою безпосередньо від Бога широкому колу ізраїльських мудреців, пророків і жерців. Що встановилися релігійне керівництво, як іудейське, так і християнське, природно припускало, що П’ятикнижжя Мойсея було зафіксовано в писемній формі самим Мойсеєм, незадовго до його смерті на горі Нев, як розповідається в книзі Второзаконня. Книги Ісуса Навина, Суддів, Самуїла (1 і 2 Царств) розглядалися як священні записи, збережені ушанованим пророком Самуїлом у Сіломі, а книги Царів сприймалися як здобутки пера пророка Ієремії. Крім цього, цар Давид вважався автором Псалмів, а цар Соломон — Притч й Пісні Пісень Соломона. І все-таки до зорі сучасної епохи, у сімнадцятому столітті, учені, які присвятили себе докладному літературному й лінгвістичному вивченню Біблії, виявили, що все було не так просто. Сила логіки й розуму, прикладена до текстів Священного Писання, підняла деякі дуже тривожні питання про історичну вірогідність Біблії.

Першим було питання — чи міг дійсно Мойсей бути автором П’ятикнижжя, якщо остання книга, Второзаконня, у дрібних подробицях описує час і обставини власної смерті Мойсея? Незабаром стали очевидними й інші невідповідності: біблійний текст був переповнений літературними відступами, пояснюючи прадавні назви деяких місць і часто відзначаючи, що свідчення відомих біблійних подій були усе ще видні « донині». Ці фактори переконали деяких учених сімнадцятого століття, що перші п'ять книг Біблії, щонайменше, були сформовані, розширені й прикрашені пізніше, протягом століть невідомими редакторами й коректорами.

Наприкінці вісімнадцятого століття й особливо в дев'ятнадцятому багато критично настроєні бібліїсти почали сумніватися, що Мойсей мав хоч яке-небудь відношення до написання Біблії; вони прийшли до переконання, що Біблія була здобутком винятково більш пізніх авторів. Ці вчені вказували на, здавалося б, різні версії тих же самих історій усередині П’ятикнижжя, припускаючи, що біблійний текст був здобутком декількох пізнаваних рук. Уважне прочитання книги Буття, наприклад, виявляє дві суперечливі версії утвору (Бут. 1:1-2:3 і Бут. 2:4-25), дві зовсім різні генеалогії нащадків Адама (Бут. 4:17-26 і Бут. 5:1-28) і дві сполучених і переплетених розповідей про потоп. До того ж, були ще десятки дублювань, а іноді й три варіанти подій у викладі про мандрівки патріархів, Виході з Єгипту й даруванні Закону.

Мимо того, у цьому здавалося б хаотичному повторенні був присутній ясний порядок. Як було відзначено ще в дев'ятнадцятому столітті (і ясно пояснено американським біблеїстом Річардом Елліоттом Фрідманом у його книзі «Хто написав Біблію?» ) дублювання, що з'являються в основному в книгах Буття, Вихід і Числа, не були довільними варіаціями або повтореннями тих самих історій. Вони містили певні, легко пізнавані особливості термінології й географічних акцентів, а також, що найбільше помітно, використовували в оповіданні різні імена Бога Ізраїлю. Таким чином, один набір історій у ході свого історичного оповідання послідовно використовував тетраграмматон (чотирибуквене ім'я ЯХВЕ) і, здається, найбільше цікавився коліном і територією Іуди. Інший набір історій використовував для позначення Бога імена Елогім або Ел і, здавалося, особливо був стурбований племенами й територіями на півночі країни — в основному Єфраїмом, Манассією і Веніаміном. Згодом стало зрозуміло, що дублювання виходять з різних джерел, написаних у різний час і в різних місцях. Одному джерелу вчені дали назва Яхвіст (J), а іншому — Елогіст (Е ).

Відмітне використання географічної термінології, а також ті ролі, які виконували в цих двох джерелах різні єврейські «коліна» (племена) переконали вчених у тому, що текст джерела J був написаний у Єрусалимі й виражав точку зору об'єднаної монархії або царства Іудеї, приблизно під час або відразу після життя царя Соломона. У той же час, здавалося, що текст джерела Е був написаний на півночі й виражав точку зору царства Ізраїль, і повинен бути скомпонований під час незалежного існування цього царства (бл. 930– 720 рр. до н.е.).

Книга Второзаконня зі своїм відмітним посланням і стилем, здавалося, є незалежним здобутком, «D ». І серед розділів П’ятикнижжя були такі, які не можуть бути віднесені до J, Е або D і містили велику кількість уривків, присвячених чисто ритуальним питанням. Згодом ці розділи стали вважатися частиною довгої праці, названої Р або Жрецьким джерелом, яке виявляло особливу цікавість до ритуальної чистоти, культу й законів жертвоприносин. Інакше кажучи, учені поступово дійшли висновку, що перші п'ять книг Біблії, як ми тепер їх знаємо, були результатом складної редакторської роботи, у якій чотири головні джерела — J, Е, Р і D — були мистецьки об'єднані й зв'язані переписувачами або «редакторами», чиї літературні сліди (названі деякими біблеїстами уривками « R ») складалися зі сполучних пропозицій і редакційних відступів. Найпізніші з цих редакцій мали місце в період, що настав уже після вигнання.

В останні кілька десятиліть думка вчених про датування й авторство цих окремих джерел бурхливо змінювалася. Хоча деякі біблеїсти вважають, що ці тексти були написані й відредаговані в період існування об'єднаної монархії або царств Іудеї й Ізраїлю (бл. 1000 — 586 рр. до н.е.), інші наполягають на тому, що вони були більш пізніми композиціями, зібраними й відредагованими жерцями й книгарями під час вавилонського вигнання й повернення з полону (у шостому й п'ятому століттях) або навіть ще пізніше — в елліністичний період (четвертому — другому століттях до н.е.). Між іншим, усе згодні, що П’ятикнижжя не є єдиним, безшовним здобутком, а є сумішшю різних джерел, кожний з яких написаний при різних історичних обставинах для вираження різних релігійних або політичних поглядів.



Дві версії пізньої історії Ізраїлю

Перші чотири книги Біблії — Буття, Вихід, Левіт і Числа — по- видимому, були результатом умілого переплетення джерел J, E і Р. У той же час п'ята книга, Второзаконня, була зовсім іншим випадком. Вона несе в собі відмітну термінологію (не співпадаючу з іншими джерелами) і містить безкомпромісне осудження культів інших богів, новий погляд на Бога як зовсім трансцендентну істоту, а також абсолютну заборону на здійснення жертвоприносин де-небудь, крім Ієрусалимського Храму. Учені вже давно визнали можливий зв'язок цієї книги з таємничою «книгою Закону», знайденою первосвящеником Хелкією у ході ремонту в Храмі в часи правління царя Іосії, в 622 р. до н.е. Як розповідається в 4 Книзі Царств 22:8–23:24, цей документ став натхненням для релігійної реформи безпрецедентних труднощів.

Вплив книги Второзаконня на остаточне послання Єврейської Біблії виходить далеко за рамки її законодавчого кодексу. Історичне оповідання в книгах, що слідують за П’ятикнижжям — Ісуса Навина, 1-4 Царів — лінгвістично й теологічно настільки тісно пов'язане із Второзаконням, що вони, починаючи із середини 1940-х років, стали називатися вченими «Девтерономічною історією». Це друга у Біблії велика історична праця по історії Ізраїлю. Вона продовжує розповідь про долю Ізраїлю від завоювання землі обітованої до вавилонського полону й виражає ідеологію нового релігійного руху, який виникнув серед народу Ізраїлю відносно пізно. Ця праця теж неодноразово редагувалася. Деякі біблеїсти вважають, що вона була складена під час полону в спробі зберегти історію, культуру й ідентичність переможеної націй після катастрофічного руйнування Єрусалима. Інші вчені переконані, що в основному Девтерономічна історія була написана в часи царя Іосії для підтримки релігійної ідеології й територіальних амбіцій, і що вона була завершена й відредаговано в полоні декількома десятиліттями пізніше.

Книги Хронік — третя у Біблії велика історична праця про дополонного Ізраїля— оформилися в письмовій формі тільки в п'ятому або четвертому столітті до н.е., декількома сторіччями після описуваних ними подій. Їхня історична точка зору міцно схиляється на користь історичних і політичних претензій династії Давида і Єрусалима; вони постійно ігнорують північ. Різними способами Хроніки однозначно відбивають ідеологію й потреби Єрусалима в часи Другого Храму й по більшій частині є переробкою історичної саги, яка в той час уже існувала в письмовій формі. З цих причин, у цій книзі ми будемо мінімально використовувати Хроніки, фокусуючи нашу увагу на більш ранні П’ятикнижжя й Девтерономічну історію.

Як ми побачимо в наступних главах, археологія надала досить доказів у підтримку нового твердження про те, що історичне ядро П’ятикнижжя й Девтерономічної історії було сформоване в значній мірі в сьомому столітті до н.е. Тому ми будемо фокусувати увагу на Іудеї кінця восьмого й сьомого століть до н.е., коли цей літературний процес почався по — сьогоденню, і будемо аргументувати, що більша частина П’ятикнижжя є пізнім монархічним здобутком, що пропагує ідеологію й потреби Іудейського царства і як вона пов'язана з Девтерономічною історією. І в цьому ми будемо на боці тих учених, які переконані, що Девтерономічна історія була складена в основному в часи царя Іосії, з метою забезпечити ідеологічну легалізацію для конкретних політичних амбіцій і релігійних реформ.

Історія або не історія?

Археологія завжди відігравала важливу роль у дебатах про структуру й історичну вірогідність Біблії. Спочатку здавалося, що археологія повинна спростувати більшість тверджень радикальних критиків про те, що Біблії була досить пізнім здобутком, і що її більша частина є історично ненадійною. З кінця дев'ятнадцятого століття, коли почалися сучасні дослідження біблійних територій, серія захоплюючих відкриттів і десятиліття тривалих археологічних розкопок і розшифрувань багато в чому припустили, що біблійні повідомлення були в основному достовірними відносно основних контурів історії прадавнього Ізраїлю. Таким чином, здавалося, що навіть якщо біблійний текст був записаний набагато пізніше описаних у ньому подій, він повинен у значній мірі ґрунтуватися на акуратно збережених спогадах. Такий висновок був заснований на декількох нових групах археологічних і історичних доказів.



Географічні ідентифікації

Хоча західні прочани й мандрівники бродили по землі Біблії ще з візантійського періоду, але тільки з появою сучасних історичних і географічних досліджень, наприкінці 18-го й початку 19-го століть, учені, що добре розбираються як у Біблії, так і в інших прадавніх джерелах, почали реконструювати ландшафт прадавнього Ізраїлю не покладаючись на церковні традиції різних святих місць, а на основі топографії, біблійних посилань і археологічних знахідок. Першопрохідником у цій області був американський священик, конгрегаціоналіст, Едвард Робінсон, що провів в османській Палестині в 1838 і 1852-му роках два тривалі дослідження в спробі спростувати теорії біблійної критики за допомогою пошуку й ідентифікації справжніх, історично перевірених біблійних місць.

Хоча деякі з основних місць біблійної історії, такі як Єрусалим, Хеврон, Яффа, Беф — Сан і Газа, ніколи не забувалися, сотні додаткових місць, що згадуються в Біблії, були невідомі. За допомогою географічної інформації, що утримується в Біблії, і ретельного вивчення сучасних арабських топонімів країни, Робінсон виявив, що можливо встановити місце розташування десятків прадавніх пагорбів і руїн раніше забутих біблійних місць.

Робінсон і його послідовники змогли ідентифікувати великі руїни в місцях Ель — Джіб, Бейтін і Хірбет — Сейлун до півночі від Єрусалима як імовірні місця біблійних Гаваона, Вефіля й Сілома. Цей процес був особливо ефективний у тих регіонах, які були заселені безупинно протягом сторіч, і де ім'я місця було збережене. Але наступним поколінням учених стало зрозуміло, що в інших місцях, у яких сучасні назви не мали ніякого відношення до біблійних місць, для ідентифікації можна застосувати інші критерії, такі як розмір і датовані типи кераміки. Так, до реконструкції, що розбудовується, біблійної географії поступово додалися Мегіддо, Хацор, Лахіс, і десятки інших біблійних місць. Наприкінці 19-го століття британські королівські інженери Фонду Дослідження Палестини провели цю роботу з високим ступенем систематизації, складаючи докладні топографічні карти всієї країни від початку ріки Йордан на півночі до Беер — Шеви в пустелі Негев на півдні.



Більш важливим, чим навіть конкретні ідентифікації, було зростаюче знайомство з основними географічними регіонами біблійної землі. (Рис. 2): широкими й родючими


Рис.2. Географічні регіони біблійної землі
рівнинами Середземномор'я, передгір'ями Шефели, що піднімаються до центрального нагір'я на півдні, посушливою пустелею Негев, районом Мертвого моря і Йорданської долини, північним нагір'ям і широкими долинами на півночі країни. Біблійна земля Ізраїлю була областю з незвичайними кліматичними й екологічними контрастами. Вона також служила природнім сухопутним мостом між двома великими цивілізаціями Єгипту й Месопотамії. Її характерні пейзажі й умови практично в кожному випадку виявилися досить точно відбитими в біблійному оповіданні.

Пам'ятники й архіви Єгипту й Месопотамії.

У середні віки й в епоху Відродження були зроблені повторні спроби встановити стандартну хронологію подій, описаних у Біблії. Більшість з них були покірно дослівними. Щоб перевірити внутрішню біблійну хронологію були необхідні зовнішні джерела, і в кінцевому підсумку вони були виявлені серед археологічних останків двох найбільш важливих й найбільш розвинутих цивілізацій прадавнього світу.


У кінці 18 століття європейські вчені стали інтенсивно вивчати Єгипет з його дивними пам'ятниками й величезним скарбом ієрогліфічних написів. Але тільки з розшифруванням єгипетських ієрогліфів французьким ученим Жан — Франсуа Шампольоном в 1820–х роках (на основі трьох ідентичних текстів на трьох мовах на Розеттському камені) стала очевидною історична цінність єгипетських останків для датування й, можливо, перевірки історичних подій у Біблії. Хоча визначення окремих фараонів, згаданих в історіях про Йосипа й Вихід, залишилося точно не відомим, стали очевидні інші прямі зв'язки. Переможна стела, споруджена фараоном Мернептахом в 1207 році до н.е., згадувала про велику перемогу над народом, названим Ізраїлем (у дійсності слово «Ізраїль» на стелі було встановлено довільно християнськими дослідниками, більш імовірний переклад цього слова — «Сирія», — прим. перекладача ). У більш пізню епоху фараон Шишак (Сусакім), згаданий в 3 Царств 14:25 як прийшовший у Єрусалим для отримання данини в п'ятому році правління сина Соломона, був ідентифікований як фараон двадцять другий династії Шешонк I, що правив в 945– 924 рр. до н.е. Він залишив запис про свою кампанію на стіні храму Амона в Карнакові у Верхньому Єгипті.

Інше багате джерело відкриттів для хронології й історичної ідентифікації прийшло з широких рівнин між Тигром і Євфратом, прадавнього регіону Месопотамії. Починаючи з 1840-х років наукові представники Англії, Франції, а згодом США й Німеччини, виявили міста, величезні палаци й клинописні архіви Ассірійської й Вавилонської імперій. Головні монументи й міста цих сильних східних імперій були розкриті вперше з біблійного періоду. Такі місця, як Ніневія й Вавилон, колись відомі в основному з Біблії, тепер виявилися столицями могутніх і агресивних імперій, чиї художники й переписувачі ретельно задокументували військові кампанії й політичні події свого часу. Так, у месопотамських клинописних архівах серед інших були виявлені посилання на ряд важливих біблійних царів — ізраїльських царів Амврія (Омрі), Ахава й Ііуя (Егу) і іудейських царів Езекію й Манассію. Ці зовнішні посилання дозволили вченим розглянути біблійну історію з більш широкої точки зору, а також синхронізувати часи правління біблійних монархів з більш повними системами датування прадавнього Близького Сходу. Поступово були створені стикування, і дати правління ізраїльських і іудейських царів, ассірійських і вавилонських правителів і єгипетських фараонів були встановлені в порядок, що вперше дає досить точне датування.

Крім того, ще набагато раніше на світ прадавнього Близького Сходу й, відповідно, на культурне середовище, з якого в остаточному підсумку з'явилася Біблія пролили світло месопотамські і єгипетські архіви з середнього й пізного бронзового століття (2000– 1150 рр. до н.е.) з таких міст як Марі, Телль ель — Амарна й Нузі.

У районах ближче до Ізраїлю будуть також знайдені окремі написи, які пропонують увазі ще більш конкретні згадування. Тріумфальна стела моавітського царя Меші, виявлена в 19–м столітті в Трансіорданії, згадує перемогу Меші над військами Ізраїлю й надає зовнішній доказ війни між Ізраїлем і Моавом, про яку повідомляється в 4 Царств 3:4–27. Найзначніший напис для історичної перевірки було виявлено в 1993 році в районі Тель — Даній на півночі Ізраїлю, по — видимому, повідомляє про перемогу арамейського царя Газаїла над царем Ізраїлю й царем з «дому Давидового» у дев'ятому столітті до н.е. Як і моавітський напис, він надає позабіблійний орієнтир для історії прадавнього Ізраїлю.



Розкопки біблійних місць

Без сумніву, найбільш важливе джерело даних про історичний контекст Біблії прийшло у результаті більш ніж ста років сучасних археологічних розкопок в Ізраїлеві, Йорданії й сусідніх регіонах. Тісно пов'язана з досягненнями в археологічній техніці всього світу, біблійна археологія стала здатна визначити довгу послідовність легко датованих архітектурних стилів, керамічних виробів і інших артефактів, яка дозволяє вченим датувати шари похованих міст і поховань з достатнім ступенем точності. Почата на початку 20 століття американським ученим Вільямом Ф. Олбрайтом, ця галузь археології зосереджена на розкопках пагорбів великих міст (називаних арабською мовою «теллями», на івриті — «телями») міських рівнів, що складаються з безлічі накладених (шарів), у яких можна простежити розвиток суспільства й культури протягом тисячоліть.

Після десятиліть розкопок, дослідники змогли відтворити величезний археологічний контекст, у який повинна бути включена біблійна історія. (Рис. 3). Починаючи з перших у регіоні свідчень сільського господарства й осілих громад у самому кінці кам'яного віку, археологи пішли на визначення росту міських цивілізацій у бронзовому столітті (3500– 1150 рр. до н.е.) і перетворення їх у територіальні держави в наступний період, у залізному віці (1150– 586 рр. до н.е.), коли, імовірно, відбулася більшість історичних подій, описаних у Біблії.
АРХЕОЛОГІЧНІ ПЕРІОДИ*


Ранній бронзовий вік


3500– 2200 рр. до н.е

Проміжний бронзовий вік


2200–2000 рр. до н.е.


Середній бронзовий вік


2000– 1550 рр. до н.е.


Пізній бронзовий вік


1550– 1150 рр. до н.е.


Залізний вік I


1150– 900 рр. до н.е.


Залізний вік II

900– 586 рр. до н.е.


Вавилонський період


586– 538 рр. до н.е.


Перський період


538– 333 рр. до н.е.

* Датування дотримується системи, описаної в цій книзі. Датування від раннього бронзового до середнього бронзового віку є приблизною й заснована на культурних міркуваннях. Датування від пізнього бронзове століття до перського заснована на історичних подіях.


ЦАРІ ІЗРАЇЛЮ Й ІУДЕЇ*


Іудея


Ізраїль

Саул бл. 1025– 1005 рр. до н.е.

Давид бл. 1005 — 970 рр. до н.е.



Соломон бл. 970– 930 рр. до н.е.

Ровоам

931 — 914

Ієровоам І 

931 — 909

Авія

914 — 911

Надав

909 — 908

Аса

911 — 870

Вааса

908 — 885

Йосафат

870 — 846**

Ела

885 — 884

Йорам

851 — 843**

Замврій (Зімрі)

884

Охозія

843 — 842

Фамній (Тівні)

884 — 880***

Гофолія (Аталія)

842 — 836

Амврій (Омрі)

884 — 873

Йоас

836 — 798

Ахав

873 — 852

Амасія



798 — 769

Охозія

852 — 851

Озія

785 — 733**

Іорам

851 — 842

Іоафам (Йотам)

743 — 729**

Ііуй (Йєгу)

842 — 814

Ахаз

743 — 727**

Йоахаз

817 — 800**

Езекія

727 — 698

Іоас

800 — 784

Манассія

698 — 642

Ієровоам II

788 — 747**

Аммон

641 — 640

Захарія

747

Йосія

639 — 609

Шаллум

747

Йоахаз

609

Манаім (Менахем)

747 — 737

Йоакім

608 — 598

Факія (Пекахія)

737 — 735

Йехонія

597

Факей (Пеках)

735 — 732

Седекія

596 — 586

Осія

732 — 724

* Згідно Anchor Bible Diсtionary , Том. 1, стор. 1010 і Галіль «Хронологія царів Ізраїлю й Іудеї»

** Включаючи спільне правління

*** Одночасне правління з іншим суперником


Рис. 3. Основні археологічні періоди й хронологія іудейських і ізраїльських царів.
До кінця 20-го століття археологія показала, що між знахідками в Ізраїлеві й на всьому Близькому Сході й світом, описаним у Біблії, було занадто багато матеріальних відповідностей, щоб стверджувати, що Біблія була пізньою й вигадливою жрецькою літературою, написаною взагалі без яких-небудь історичних підстав. Але в той же час між знахідками й біблійним оповіданням було занадто багато протирічь, щоб стверджувати, що Біблія надавала точний опис того, що відбувалося в дійсності.

Від біблійної ілюстрації до антропології прадавнього Ізраїлю

Доти, доки критики біблійних текстів і біблійні археологи зберігали свої в основному суперечливі погляди на історичну вірогідність біблії, вони продовжували жити у двох різних інтелектуальних світах. Критики текстів продовжували розглядати Біблію як об'єкт аналізу, який може бути розділений на усе більш дрібні джерела й субджерела, відповідно до тих або інших релігійних й політичних ідей, які вони виражали. У той же час археологи часто приймали історичне оповідання Біблії за чисту монету. Замість того, щоб використовувати археологічні дані як незалежне джерело для реконструкції історії регіону, вони по — колишньому для інтерпретації своїх знахідок покладалися на біблійне оповідання, особливо на традиції про виникнення Ізраїлю. Звичайно, у міру того, як тривали розкопки й дослідження, з'являлися нові розуміння того, як виник і розбудовувався Ізраїль. Були підняті питання щодо історичного існування патріархів, а також про датування й масштаби Виходу. Були розроблені й нові теорії, які припустили, що ізраїльського завоювання Ханаана як єдиної військової кампанії, як наполягає книга Ісуса Навина, можливо, не було. Але відносно біблійних подій, що починаються від часу Давида бл. 1000 р. до н.е., існував археологічний консенсус, принаймні до 1990–х років, що Біблія може вважатися в основному достовірним історичним документом.

Однак, в 1970-х роках на поведінку біблійної археології почали впливати нові тенденції, і в кінцевому підсумку вони змінили основний упор і повністю перевернули традиційні відносини між артефактом і біблійним текстом. Уперше археологи, що працюють на біблійних землях, не прагнули використовувати свої знахідки як ілюстрації для Біблії; у драматичному переході до методів соціальних наук вони прагнули вивчати реалії людського життя, що стоять за текстом. У розкопках прадавніх пам'ятників особлива увага більше не приділялася тільки місцям, пов'язаним з Біблією. Розкопані артефакти, архітектура й моделі поселень, а також кістки тварин, насіння, хімічний аналіз зразків ґрунту й довгострокові антропологічні моделі, узяті з багатьох культур світу, стали ключем до сприймання більш широких змін в економіці, політичній історії, релігійних звичаях, щільності населення й самій структурі суспільства прадавніх ізраїльтян. Застосовуючи методи, використовувані археологами й антропологами в інших регіонах, усе зростаюче число вчених спробувало зрозуміти, як взаємодія людини з комплексною, фрагментованою природним середовищем землею Ізраїлю впливала на розвиток її унікальної соціальної системи, релігії й духовної спадщини.

Новий погляд на біблійну історію

Останні досягнення в області археології, нарешті, дозволили нам подолати розрив між вивченням біблійних текстів і археологічними знахідками. Тепер ми можемо бачити, що Біблія, поряд з відмітними формами кераміки, архітектурними стилями й написами на івриті, є типовим артефактом, який багато розповідає про суспільство, у якому він виник.

Це тому, що тепер уже зрозуміло, що такі явища як діловодство, адміністративна переписка, царські хроніки й складання національного Священного Писання, особливо такого глибокого й складного як Біблія, пов'язані з певною стадією соціального розвитку. Археологи й антропологи, що працюють в усьому світі, уважно вивчили умови, у яких з'являються складні жанри писемності, і майже в кожному випадку вони є ознакою формування держави, у якій влада централізована в національних інститутах, таких як офіційний культ або монархія. Інші риси цього етапу соціального розвитку включають монументальне будівництво, економічну спеціалізацію й наявність густої мережі об'єднаних громад розміром від великих міст до регіональних центрів і до середніх містечок і маленьких сіл.

Донедавна як текстуальні вчені, так і археологи припускали, що прадавній Ізраїль досягнув стадії повного державного утвору під час об'єднаної монархії Давида й Соломона. Дійсно, багато біблеїстів продовжують вірити, що найбільш раннім джерелом П’ятикнижжя є документ J (або Яхвіст), і що він був складений в Іудеї в епоху Давида й Соломона, в 10 столітті до н.е.  У цій книзі ми будемо аргументувати, що такий висновок є вкрай малоймовірним. З аналізу археологічних доказів немає ніяких ознак широкої писемності або інших атрибутів повноцінної державності в Іудеї (і, зокрема, у Єрусалимі), аж до часу, більш ніж через два з половиною сторіччя , близько кінця 8–го століття до н.е. Звичайно, ніякий археолог не може заперечувати, що Біблія містить легенди, персонажі й фрагменти розповідей, які йдуть далеко в глиб часів. Але археологія може показати, що П’ятикнижжя й Девтерономічна історія несуть безпомилкові ознаки своєї первісної компіляції в 7–му столітті до н.е. Чому це так, і що це означає для нашого розуміння біблійної саги, і є головною темою цієї книги.

Ми також побачимо, яка частина з біблійного оповідання є продуктом надій, страхів і амбіцій, що досягнули кульмінації в Іудеї під час правління царя Іосії в кінці 7 століття до н.е. Ми будемо доводити, що історичне ядро Біблії виникло з чисто політичних, соціальних і духовних умов і сформувалося під впливом творчості й бачення неординарних особистостей. Багато чого з того, що вважається саме собою, що розуміють у якості точної історії — розповіді про патріархів, Вихід, завоювання Ханаана й навіть сага про славну об'єднану монархію Давида й Соломона — є, швидше, творчим вираженням потужного релігійного реформаторського руху, який квітнув в Іудейському царстві в пізньому залізному віці. Хоча ці розповіді можуть ґрунтуватися на певному історичному ядрі, вони в першу чергу відбивають ідеологію й світогляд своїх авторів. Ми покажемо, як оповідання Біблії унікально підходило для подальшої релігійної реформи й територіальних амбіцій Іудеї під час важливих заключних десятиліть 7–го століття до н.е.

Але припущення, що більшість відомих історій Біблії не відбувалася так, як Біблія про них оповідає, зовсім не означає, що в прадавнього Ізраїлю не було справжньої історії. У наступних главах ми відновимо історію прадавнього Ізраїлю на основі археологічних свідчень — єдиного джерела інформації про біблійний період історії, який не був широко виправлений, відредагований або перероблений багатьма поколіннями біблійних книгарів. За підтримки археологічних знахідок і позабіблійних записів, ми побачимо, що біблійне оповідання саме є частиною історії, а не безперечною історичною основою, якій повинні відповідати кожна окрема археологічна знахідка або висновок. Наша розповідь буде різко відхиляться від знайомого біблійного оповідання. Це історія не одного, а двох вибраних царств, які разом становлять історичне коріння народу Ізраїлю.

Одне царство, царство Ізраїль, народилося в родючих долинах і височинах на півночі землі Ізраїлю й виросло, щоб бути серед найбагатших, найкосмополітичніших і найпотужніших царств у регіоні. Сьогодні про це майже повністю забули, за винятком тієї злочинницької ролі, яку воно відіграє в біблійних книгах Царств. Інше царство, Іудея, виникло в кам'янистому, непривітному південному нагір'ї. Воно вижило завдяки своїй ізоляції й твердій відданості своєму Храму й царській династії. Ці два царства являють собою дві частини прадавнього Ізраїлю, два зовсім різні суспільства з різними поглядами й різними національними ідентичностями. Крок за кроком ми простежимо ті стадії, у яких історії, пам'ять і надії обох держав були могутньо об'єднані в єдиному Священному Писанні, яке, більше чим будь-який інший документ, коли-небудь написаний, сформував (і продовжує формувати) обличчя західного суспільства.


Каталог: authors
authors -> Товаришки оповідання І
authors -> Навчальний посібник для студентів сільськогосподарських вузів економічних спеціальностей львів видавництво «світ» 1995 ббк 65. 28я73 4-46
authors -> 1. Частина Інтелект у цілому. С. 5 Частина Мислення й вирішення проблем
authors -> І. О. Кочергін кандидат історичних наук, доцент кафедри історії та політичної теорії Національного гірничого університету Друкується за рішенням Науково-методичної ради Дніпропетров­ського історичного музею від 12 с
authors -> Одеський національний університет імені І.І. Мечникова
authors -> Рецензенти Білик Б. І. доктор історичних наук, професор Бризгалов І. В
authors -> 1. психологія як наука І навчальна дисципліна
authors -> Від матки до альцгеймера


Поділіться з Вашими друзьями:
  1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   37


База даних захищена авторським правом ©uchika.in.ua 2019
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка