Під знаком Цвіркуна Віктор Савченко



Сторінка11/25
Дата конвертації11.03.2019
Розмір3,51 Mb.
1   ...   7   8   9   10   11   12   13   14   ...   25

Мені не хотілося брехати Ткачеві і я тільки посміхнувся.

Зійшло сонце; його проміння просівалося крізь лісосмугу, що відгороджувала поле стиглого вівса від похмурої залені конопляної плантації. За пагорбом, на другому краї тієї плантації, вгадувалися контури копра. То була шахта, де я побував під час останнього відрядження... Щораз, коли я, нахиляючись над ящиком з керном, торкався алевриту, мене начебто струмом шарпало. Адже саме в цій породі було знайдено отой блок, невідомо з якого матеріалу, що його мені показав Кльований. Перед очима щораз спалахували чи то ієрогліфи, чи то зображення цвіркунів, викарбовані на ньому. "Отже, наша Земля є об’єктом досліджень уже багато мільйонів років, — подумалось мені. — Втім, для тих, хто досліджує, час може мати відмінну від нашої метрику. А відтак для того, хто загубив (а, може, зоставив навмисне) блочок з "ієрогліфами", і для того, хто прилетів по нього (а, може, й на його сигнал), могло минути не так уже й багато часу.

Додому виїхали по обіді. Попри клопіт, який не полишав мене й на мить, на душі розвиднілось. Спершу не міг второпати навіть чому, та скоро збагнув — машину, в якій я сидів, вела людина.

4

Щойно затих звук "Волині", що віддалялася від мого будинку, як у квартирі задзвонив телефон.



— Нарешті! — почув голос Михайлюка. — Чого так пізно?

— Та їхали ж півдня...

— Впізнаю Ткача... Порядні люди зранку виїздять, а не сидять до обіду на свердловині. — Мить помовчавши, він запитав: — Як ви себе почуваєте?

— Добре.


— То, може, майнемо завтра на Маринину гору?

— Ні, — відказав я.

— Шкода. Самому мені важко буде впоратися з тим крилом.

Мене раптом захвиснула якась важка хвиля. То був страх за колегу.

— Антоне Кузьмовичу, — мовив я якомога спокійніше, — потерпіть. Хіба вже так конче треба вправлятися щосуботи?

— Та я ж уже одну суботу пропустив. А на носі змагання.

— На вашому дельтаплані жодні змагання не страшні, — відказав я, а сам подумав: "Але ж і молодчага! Змагання."

— Не треба тільки лестити. Я ж нічого не кажу. Не можете, то й не можете...

Мені хотілося сказати, що не тільки сам не можу, а й йому не раджу . Та це вже було б інформацією для роздумів, якби нас випадково хтось підслуховував. Я сказав:

— Давайте вже наступної суботи.

Михайлюк довго мовчав, а тоді буркнув:

— Гаразд, — і поклав трубку.

Після того телефонного дзвоника мене довго не полишало почуття провини. Всередині щось млоїло, так ніби совість моя була нечиста, ніби я зрадив... Та помалу на зміну почуттям прийшла логіка. Михайлюк був для мене не просто товаришем. Він був носієм знань, які втратити було б злочином. Хто зна, чи в світі є ще хоч одна людина, котрій відомо стільки, скільки йому.

Під час обідньої перерви багато хто з інститутських любив походити тінистими алеями скверу. Ходять по двоє, по троє, ведуть наукові суперечки, анекдотами бавляться. Донедавна я теж був одним із них... Але тепер між мною і громадою, виникла невидима перепона. Я хоч і залишався в їхньому середовищі, та водночас ніби перебував і в іншому вимірі, з якого пильно спостерігав за кожним... Моя обідня перерва здебільшого минала в компанії Вакуленка й Філоненка. З Вакуленком ми часто їздили у відрядження по шахтах, а з палеонтологом Філоненком мене поєднував потяг до палеонаук. Філоненко був типовим інтелігентом. Ніколи не перебивав співбесідника, мав борідку й окуляри в тонкій платиновій оправі. Зростом і статурою доля його не наділила і він (на відміну від більшості людей невисоких) не намагався надолужити цю свою ваду гонором або чимось іще. Вакуленко ж постать мав гарну, але лицем не вдався. Попри мужній вираз, воно було не те щоб простим, а навіть вульгарним. На ньому постійно було знати іронію, а то й глузливість; навіть тоді, коли Вакуленко був цілком серйозним. За цю властивість у дитинстві йому часто перепадало на горіхи як від одноліток, так і від дорослих.

— Вакуло, — озвався я, — переказували з Об’єднання, щоб ти не зволікав з програмою робіт по новій темі.

— Я-то не зволікаю, — пхикнув Вакуленко, збочуючи з хідника в траву. — Це ви з Ткачем кинулися виконувати роботу, не маючи на руках угоди.

— Луговому найближчим часом потрібні хоча б попередні рекомендації.

— Всім найближчим часом щось потрібно... — буркнув Вакуленко.

Ми з Філоненком ішли за ним по густій траві, в якій рясніли квітки кульбаби. Я заздалегідь знав маршрут Вакуленка: він пролягав до краю скверу, де стояло скромне погруддя відомому поетові. І п’єдестал, і погруддя з червоного граніту лише трохи перевищували зріст людини. На похилій плиті під п’єдесталом було покладено, мабуть, дитячою рукою букетик кульбаб. Ми раніше ніколи не спинялися біля пам’ятника, а виходили на стежку, що вела від нього, і знову поверталися на хідник. І цього разу, окинувши неуважним поглядом погруддя, ми вийшли на бетоновану доріжку. Та раптом я спинився. А тоді обернувся до погруддя. На літерах щось мерехтіло. Спершу я не повірив своїм очам. То була міль. Жовтувато-сірі метелики. Вони прямо кублилися в заглибинах у граніті. Пильніше придивившись, я помітив і павутинку, і білих хробачків, які точили "тіло" каменя. Міль мерехтіла всюди, де не було поліровки: В очах, в щілині між погруддям і п’єдесталом. Літери під її дією стали немов би розмитими, а зіниці розширились, від чого на спокійному досі обличчі поета з’явився вираз подиву. Першим моїм імпульсом було погукати Вакуленка й Філоненка, та в мені знову спрацював якийсь запобіжник і я поспішив слідом за ними... Обідня перерва закінчувалась і науковці сходилися з хідників скверу на майданчик біля парадного. Я пошукав поглядом Михайлюка. Він ішов сам, виструнчений по-військовому. Темно-сірі штани й голуба сорочка на ньому були ніби щойно з-під праски. Я погукав і він спинився. Сухо кивнув на привітання Вакуленка, на мене глянув невдоволено. "Хіба ще сердиться за мою відмову?" — подумав я, але одразу ж зметикував, що помилився. Михайлюк уважно спостерігав за Данилюгою, який неквапом ішов в компанії свого підлеглого Щурбатого. Я скоріше вгадав, аніж помітив увагу колеги до завідуючого відділом свердловиків.

Діждавшись, поки ми залишилися наодинці, я спитав:

— До пам’ятника підходили?

— Ні, — відказав Михайлюк.

Я кинув оком на годинник — лишалося ще три хвилини до дзвоника.

— Поспішіть, встигнете ще.

Він подивився запитально, а тоді повернувся і швидко пішов назад.

По обіді я розклав плани гірничих робіт шахти, що мені їх позичив Кльований, аби віднайти на них прошарки порід, з яких ми відбирали на свердловинах зразки. Плани були десятитисячного масштабу і, щоб їх розстелити, довелося скористатися великим столом Білоконя. Сам Михайло Теодорович ще до обіду кудись пішов... Коли я вже зняв зі столу і став складати останню з п’яти синьок, то раптом відчув, як у мені щось ніби перевернулося. Спочатку я навіть закліпав очима. Та зрештою відклав план і, сівши за стіл Білоконя, втупився поглядом у значок, котрий було написано чорним фломастером на ватмані, що покривав стіл. Ватман було поцятковано формулами, розмаїтою науковою символікою, цитатами, малюнками, кружальцями від чашки — сліди чаювання. І в тому різнокольоровому мереживі чорнів і значок, схожий на цвіркуна, точно такий самий, як на блокові, що зберігається в шахтному музеї. Оговтавшись трохи від потрясіння, я почав уже детально обстежувати кожен квадратний сантиметр ватману. Але нічого незвичного не виявив. Правда, здивували дещо малюнки, котрі більше нагадували символи — власне, то були зображення фігурок негрів, виведені тим же чорним фломастером. І тут на пам’ять прийшло те, як я, угледівши в шахтному музеї "експонат", спочатку здивувався, а потім силкувався пригадати, де я вже бачив вибитий на ньому значок. Так от де — на столі в Білоконя. Він відклався непомітно в пам’яті, як відкладається безліч дрібниць.

Я довго сидів за столом Михайла Теодоровича і, здавалося, чув, як по праву руку, за стіною, обертаються бобіни прозвучувача порід. Перша хвиля потрясіння помалу вляглась і на зміну їй прийшла здатність аналізувати. Нічого з того, що мені було відомо про Білоконя, не кидало на нього навіть найменшої тіні. Насторожувало, а точніше дивувало тільки те, що він з його великим науковим авторитетом відмовився "грати першу скрипку" у відділі. "А що, власне, сталося? — подумав я, остаточно оговтавшись. — Білокінь геолог і отже музейний експонат міг потрапити колись і йому на очі. Кльований сам казав, що знахідці дивується кожен, хто її бачить. Отже, про неї знають. Михайло Теодорович на сімнадцять років старший від мене. І слушно припустити, що колись давно (можливо, я тоді ще був студентом) він її бачив."

Мені також подумалося, що моя версія про зв’язок косміянина, котрий зазнав аварії на місці, де потім збудували шахту, з підземною шахтною знахідкою та й з істотами, які спілкуються гіпермовою, не має жодного підтвердження. А відтак запідозрити Білоконя тільки на тій підставі, що він накреслив значок, вибитий на шахтному експонаті — безглуздя...

Але ж за стіною, за два метри звідси, працював прилад Михайлюка.

Я, мабуть, довго сидів як очманілий, бо Ткач, котрий оглядав і описував керн, озвався:

— Щось ви притихли... Либонь, обмірковуєте колізії нової повісті?

"Аби ж то була повість..." — подумав я, а йому відповів:

— Реальне життя часом підкидає такі колізії, що їх не вигадає і найбуйніша фантазія.

— Що правда, то правда, — погодився Ткач.

Несподівано для самого себе я кивнув на стіл Білоконя:

— А погляньте на письмена. Це ж треба...

— Звичка. Вона в нього одвіку, — мовив колега, підводячись. — Він і коли відділ очолював, так само стіл розмальовував. До речі, зручно — все на похваті.

Ткач довго мовчки оглядав стіл Білоконя, а тоді сказав:

— Не треба бути генієм дедуктивного мислення, щоб зрозуміти, над чим зараз сушить голову Михайло Теодорович — другий закон термодинаміки, ентропія... — Він прочитав цитату: "Під іменем Нус Анаксагор має на увазі організуюче начало в природі. Нус — розум по-грецькому. Отже, Анаксагор вважає, що природа наділена розумом..." По миті Ткач додав: — До речі, в наукових колах зараз багато балачок навколо статей нашого Білоконя.

— А оті зображення африканців теж мають відношення до його наукових розробок? — запитав я з усміхом.

— То пам’ять... Він довго жив серед негрів.

— А то що за значок? — Я ткнув пальцем у "цвіркуна".

— Хто зна... Карлючка якась.

5

Біля Михайлюкової кімнати витав дух меленої кави. Коли ж я прочинив двері, то мені прямо вдарило в ніс пахощами "Арабіки". Михайлюк сидів за столом, писав. Масивна оправа окулярів робила його й без того худорляве обличчя якимось сухим і жовчним. Впадала в око незвична для цього приміщення обстановка. Власне, незвичним був сам господар — він нічого не випилював, не паяв. Під журнальною вирізкою над столом висіло фото Лесі. Дівчину було знято там же, на Марининій горі, і в тій же білій у червоний горошок сукні... Михайлюк явно на мене очікував. Про це свідчило те, як поспішливо він зняв окуляри. Та й млинок, з якого розходився запах меленої кави...



— Комісія ж ось-ось має... З міністерства, — сказав Антон Кузьмович і кивнув на стіл, завалений паперами. — Документацію готую.

— То, може, я іншим разом?

— Ні, ні. Пауза в роботі мусить бути. — Він відсунув папери під саму стіну і натомість витяг з шухляди кавоварку.

— Біля пам’ятника були? — поцікавився я.

— Був.

— І що ви на те?



— А нічого, — уздрівши подив на моєму обличчі, Михайлюк додав: — Ну, якщо міль жере тканину з базальтової нитки, то чом би їй не їсти й граніт?

У його безтурботному начебто тоні мені причулося смирення, або ж то був відчай.

— Он, у газеті було, — знову Михайлюк, — що в бібліотеці міль поїла унікальні стародруки.

Помовчали. Господар заправляв кавоварку.

— Антоне Кузьмовичу, — озвався я, — успішний звіт перед міністерською комісією це — кінець вашій темі? Отже, розробку ви повинні будете передати замовникові?

— Саме так записано в угоді, — підтвердив він. — Але в тій угоді є ще один пункт: виконавець має право затримати розробку ще на півроку, якщо того вимагають об’єктивні обставини.

— І такі обставини є?

— Знайдуться, — посміхнувся Михайлюк.

Навушники лежали по праву руку від нього, а на стелажі в протилежному кінці кімнати оберталися бобіни прозвучувача. Ми не бачилися більше тижня і я очікував новин. Але стосунки між нами були такими, що й він, і я ділилися тільки тією інформацією, якою кожен з нас вважав за потрібне поділитись. Та сьогодні я вирішив порушити негласну домовленість:

— А навіщо ви приховали від мене, що відстань, на яку поширюється гіперзвук, не перевищує десяти метрів?

Питання для Михайлюка було несподіваним і, мабуть, підступним. Бо на лиці його спочатку з’явилася ніяковість, а потім невдоволення. З мого боку це було порушення правил гри. Він неохоче сказав:

— Ті звукові частоти, що їх уловлює мій прилад, поширюються на шість метрів. Якби я вам про це сказав, то ви стали б підозрювати кожного, хто перебуває у радіусі шести метрів від приладу. І вашу підозрілість могли б помітити й радисти. — Повагавшись, він сказав: — Це не з недовіри до вас. Повірте...

Я таку відповідь передбачив, окрім уточнення відстані, на яку розходяться гіперзвукові хвилі, і пішов на порушення "правил гри" не заради неї. Слідом мусило йти повідомлення — кого підозрює він — Михайлюк... Між тим з кавоварки полився чорний пахучий струмок. Ми пили каву мовчки. Тишу порушувало тільки потріскування в навушниках та вряди-годи долинало гудіння від залізниці.

— Мені відомо про гіперзвукову відстань уже більше місяця, — озвався я, допивши каву. — І що ж змінилося?

— Ну, я ж не знав, що ви такий конспіратор.

Раптом він промовив голосом, у якому вчувалася рішучість:

— І все ж не скажу, кого підозрюю. Не хочу кидати ні на кого тінь.

— Тоді викресліть із вашого списку підозрюваних Ткача, якщо він у ньому є, — сказав я підводячись.

Я назвав Ткача не лише через те, що був певен у його людських якостях, а й тому, що з трьох науковців нашої кімнати не мав алібі (а точніше був під підозрою) тільки один. До того ж той, котрий сидів найближче до приладу. І вже це мусило б спонукати Михайлюка до якогось зауваження стосовно нього. Але він нічого не сказав. Його голос наздогнав мене вже біля дверей:

— Радий, що наші оцінки стосовно Ткача збігаються.

Мене підмивало повернутись, вивести на папері "цвіркуна" і поцікавитись, чи потрапляла йому колись на очі та карлючка. Але Михайлюк був сьогодні якийсь "закритий" і тому я вийшов.

Подумалося, що встановити, хто веде діалоги на гіпермові не так уже й важко. Досить знати день "виходу в ефір". А потім виключати з кола підозрюваних тих, хто на той день перебував за межами інституту. Оскільки в нашому геологічному відділі постійно двоє-троє у відрядженні, то коло щораз звужуватиметься. І ще одне: в "передачі" задіяні двоє — свідома комахолюдина і та, що недавно пройшла спіткання. Ця обставина теж може стати у пригоді. А саме, є можливість простежити, яка пара співробітників одночасно не відлучається з інституту. Хоча тут виникають і свої складності. Якщо робоче місце однієї з істот мусить бути в межах дії приладу, то інша може перебувати, де завгодно (також за стінами інституту) і приходити тільки на "бесіду."

Я вперше подумав про Білоконя. Але в мою логічну схему він ніяк не вписувався. Адже він ні з ким, крім нас з Ткачем, не спілкувався. І тут прийшло в голову, що для гіпермовного діалогу не обов’язково мати співбесідника поряд. Він може бути й за стіною (за стелею, під підлогою), аби тільки в межах дії гіперзвуку. Комахи здатні перемовлятися на відстані, часто не бачачи одна одну... І все-таки щось мені нашіптувало, що грішити на Білоконя немає підстав. Але ж ота карлючка на столі...

І я став прикидати, з ким би міг вести діалог Білокінь, якби він виявився таємничою істотою. За вікном був сквер, праворуч — Михайлюк з його апаратурою, за дверима, навскіс через коридор, — двері Філоненка і його помічниці. Але якщо провести пряму від столу Білоконя до столу Філоненка, то матимемо щонайменше дванадцять метрів... Ліворуч за стіною, на відстані чотирьох-п’яти метрів сиділи Вакуленко з Тхоликом. Таким чином, якщо Білокінь вів діалог на відстані, то тільки з кимось із цієї компанії... Або ж з Данилюгою — завідуючим відділом свердловиків, кабінет якого був на другому поверсі над нашою й Михайлюковою кімнатами. Отже, коло підозрюваних осіб звузилося до чотирьох. А саме: Білоконя, Вакуленка, Тхолика і Данилюги.

Раптом завважив, що стою у коридорі між Михайлюківською й нашою кімнатами, обіпершись об панель. Коридор у довжину мав, либонь, до ста метрів і з обох його боків було багато дверей, які раз по раз відчинялись; постійно хтось звідкись виходив і кудись заходив. І тут спало на думку, що я, можливо, через помисливість, утягнувся в версію, котра не має під собою грунту. Адже комахолюдина не стане ні сіло, ні впало демаскувати себе, малюючи на видноті таємний знак — це просто нерозумно. Білокінь десь бачив його — того"цвіркуна" і по пам’яті вивів на ватмані. Ось і все... А радистом може бути і Дмитро Сергійович Пожидай, і його підлеглий Слимчук, кімната яких прилягає до Михайлюкової з протилежного боку. Це може бути й Посудієвський. До речі, очі він має якісь дивні — всевидющі. Хоча в нього є й алібі. По суті, антимольну кампанію в інституті він очолив. А це аж ніяк не в’яжеться з намірами комахолюдей. Істота, котра вигадала оту жахливу "гру" з шахівницею, не те що сама не стане винищувати комах, а й докладе всіх зусиль, щоб перешкодити іншим. Здалося, що я стою не в коридорі, а в тунелі з безліччю відгалужень і що в якомусь із відгалужень причаїлося лихо.

— Від вас завжди так апетитно пахне кавою... — зауважив Ткач, щойно я переступив поріг нашої кімнати.

Я промовчав.

— Ви чимось стурбовані? — знову колега.

— З чого ви взяли? — відказав я не дуже поштиво. Не відповів, а огризнувся.

"А й справді, з чого він узяв?" Я висунув шухляду столу і крадькома зиркнув у люстерко, що там лежало. На моєму повновидому обличчі читалося все сум’яття душі. "Це ж треба бути таким відкритим!" — майнула прикра думка. З заздрістю подумав про Михайлюка — його крицевість характеру і повну непроникність. І чи не вперше пробачив йому небажання ділитися зі мною своїми підозрами. Він знав про мою відкритість... Піймався на тому, що перебираю в уяві всіх співробітників відділу. Вони прямо човплися перед моїм внутрішнім зором; лиця їхні змінювали, заступали одне одного. Пробував зосередитись на комусь одному, та його одразу ж витискав інший. Це було схоже на якесь марення. І невідомо скільки б те тривало, якби не прочинилися двері і в кімнату на зайшов Білокінь.

Він поклав на стіл шкіряну течку і, окинувши нас із Ткачем короткозорим поглядом, сказав:

— Вся команда в зборі... — В голосі вчувалося вдоволення, як у батька, який бачить, що вся родина на місці.

Він скинув свого темно-синього піджака і, повісивши на бильце гвинтового крісла, сів. Тоді підсунув течку, "жикнув" змійкою і виклав на стіл якісь папери. То були документи — акт експертизи, офіційний лист, надрукований на фірмовому бланку. Я те бачив краєм ока...

Михайлюкова пропозиція підвезти була несподіваною. Адже мешкали ми в протилежних кінцях міста. Коли вже повсідались і господар ввімкнув запалення, до машини підскочив Вакуленко.

— Антоне, підкинь до віадуку!

Михайлюк кивнув на заднє сидіння. Хоч він був і не в захваті від другого пасажира, проте на обличчі в нього годі було прочитати бодай якесь почуття. Три хвилини, що ми їхали до мосту, господар не озивався. Мовчав і я. Тільки Вакуленко в нас за спинами насвистував якийсь веселий мотив.

— Отут, Антоне... — озвався Вакуленко.

Вийшовши з машини, він, не зачиняючи дверцят, став нишпорити по кишенях штанів, які одвіку, мабуть, не знали праски, вдаючи, що шукає дрібні гроші.

— Блазень, — сухо сказав Михайлюк і натис на "газ".

Машина рвонула з місця, дверцята за інерцією хряснули й зачинились. Я крадькома глянув на колегу. Обличчя в нього лишалося непроникним. Чіткий профіль можна було б карбувати на монетах.

Мене терзало нетерпіння.

— Антоне Кузьмовичу, ви записували дати виходу в ефір гіперзвукових розмов?

— Авжеж.

— Тоді можна дізнатися, хто радисти.

Михайлюк на мить скосив очі в мій бік, проте не озвався; очікував, що я скажу.

— З книги обліку відряджень, — провадив я, — можна довідатись, кого на час виходу в ефір не було в інституті. І їх вилучити зі списку підозрюваних... У нашому відділі налічується сорок чоловік. Щодня двоє-троє — у відрядженні. Нехай у дні, коли велися передачі, десяток співробітників перебували за межами інституту. Відкиньте також себе, мене і Ткача... Виявити авторів передачі — питання часу. Якщо ж обмежити коло підозрюваних радіусом дії гіперзвуку, то встановити це буде і зовсім неважко.

Михайлюк не поспішав з відповіддю. Руки його звично лежали на бублику керма, машина "пливла" в суцільному потоці автомобілів. Нарешті він озвався:

— Така логіка... Нею я керувався з самого початку... Вам хотілося б знати, кого я підозрюю? Не скажу. Але назву людей, котрі не мають алібі. Це Данилюга, Білокінь, Посудієвський, Вакуленко, Тхолик, Філоненко, Пожидай, Слимчук.

— У Посудієвського є алібі, — зауважив я. — Він очолив антимільну кампанію.

— Справді, — погодився Михайлюк. — Цей його вчинок не в’яжеться ніяк з тим, що нам відомо про комахолюдей.

Хоч колега й приховував імена підозрюваних, проте я вже здогадувався, що одним із них був Данилюга. Саме за ним він спостерігав під час обідньої перерви. До того ж, як скаржилися хлопці-свердлярі, з мораллю в нього було не все гаразд: плутав де своє, а де чуже — безсоромно приписувався в автори винаходів і наукових статей. А тих, хто опирався цій сваволі, їв, як кажуть, поїдом. Зовні ж був симпатичним, ставним чоловіком із шляхетним обличчям. Проте шляхетність, як пильніше придивитись, була ніби намальована. Вони наче з’явилися внаслідок багаторічних тренувань м’язів обличчя.

— А чого ви приховуєте ім’я підозрюваного? — запитав я.

— Якщо той, кого підозрюють, ненароком піймає на собі пильний погляд однієї людини, то скоріше за все не надасть тому значення. Якщо ж на ньому схрестяться два уважних погляди, то це вже його насторожить і він, природно, сам почне спостерігати за оточенням... Мине небагато часу, і наш загалом непоганий колектив опиниться в атмосфері підозрілості й страху. Це коли людина непричетна... Якщо ж вона і є таємнича істота, то, налякана можливим викриттям, заляже "на дно", і ми вже нічого не довідаємось. А ми ж не знаємо головного — мети, програми комахолюдей... Я чітко висловлююсь?

— Авжеж. А тільки мою увагу все одно буде прикуто до тих, у кого немає алібі.

— До всіх... А спробуйте-но зосередитись на комусь одному — він тут же це відчує. Як би ви не вдавали з себе байдужого... Людина, крім усього, наділена ще й інтуїцією... Звичайна людина, так би мовити, гомо вульгарус... Істоти ж, котрі нас цікавлять, володіють, напевне, ще купою всіляких інстинктів.

Михайлюк припаркував автомобіль навпроти мого будинку. Але зайти відмовився. Натомість, кивнувши на шухлядку в панелі, сказав:

— Візьміть...

Там виявився великий конверт, наповнений пакетами з фарбником для волосся.

— Леська десь дістала. Цього вам надовго вистачить.

Я подякував і вже прочинив дверці, коли колега знову подав голос:

— Якби вам довелося бути в компанії, де буде й моя жінка, прохав би вас не втаємничувати її в те, що сталося з вами на Марининій горі.

— Маю добрий приклад, як слід тримати язика за зубами, — відказав я.

Михайлюк чи не вперше сьогодні посміхнувся і взявся за важіль перемикання передач.

6

Попри високий ступінь доктора геолого-мінералогічних наук Білокінь одягався просто й одноманітно — темно-синя пара, сорочка — біла, або картата, без краватки. Сидить, бувало, за письмовим столом — нікому ні слова, пише або гортає якусь книжку. Ми вже звикли до його могутньої спини, до піджака, що найчастіше висів на бильці крісла-вертушки, до його "доброго ранку" й "до побачення" — єдиних слів, що він вимовляв, бувало, протягом цілого дня... Та сьогодні Білокінь з’явився якийсь врочистий. І врочистим його робили не так сірий костюм з м’якої шерсті та незаймано білий комірець, як вираз просвітління на завжди суворому обличчі.


Каталог: Books -> 1%20kurs%2010-11%20klas -> Українська%20література%2010%20Тексти%20додаткове%20читання
Books -> Г. Д. Берегова діловаукраїнськамов а курс лекцій
Books -> Квітка К. В. Українські народні мелодії. Ч. 2: Коментар / Упоряд та ред. А. Іваницького
Books -> Рівненська державна обласна бібліотека
Books -> Програма вступних випробувань «Документознавство», «Обслуговування в бібліотеках»
Українська%20література%2010%20Тексти%20додаткове%20читання -> Історія україни в романах роман Іваничук
1%20kurs%2010-11%20klas -> Андріївський узвіз Володимир Діброва
1%20kurs%2010-11%20klas -> Прожити й розповісти Анатолій Дімаров
1%20kurs%2010-11%20klas -> Книга перша київські кручі 1 частина перша жашківські четверги 1


Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   7   8   9   10   11   12   13   14   ...   25


База даних захищена авторським правом ©uchika.in.ua 2019
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка