Під знаком Цвіркуна Віктор Савченко



Сторінка12/25
Дата конвертації11.03.2019
Розмір3,51 Mb.
1   ...   8   9   10   11   12   13   14   15   ...   25


— З якої нагоди при параді? — поцікавився я, шкодуючи, що наш третій колега у відрядженні і, отже, втратив можливість побачити таке.

Замість відповіді Михайло Теодорович дістав з кишені поштову листівку й поклав переді мною. В ній сповіщалося, що він — лауреат премії імені Вернадського за цей рік і що премію присуджено за наукову розробку "Про форми руху матерії".

Моїм вітанням, як і святковим настроєм Білокінь утішався недовго. Вже по хвилі його вишуканий піджак висів на бильці крісла, а сам він навис, немов скеля, над портативною друкарською машинкою. Тим часом я губився в здогадках: яке відношення має його наукова розробка до геології? До фізики — так. А от до геології...

— ...До всього має відношення, — відказав Білокінь на моє запитання. — До хімії, фізики, навіть до суспільства... — В його грубому від природи голосі було стільки ж впевненості, скільки й самовдоволення. — І таке пряме, що хотілося б комусь чи ні, а доведеться вносити корективи в усі фундаментальні закони природи, — додав не без хвастощів.

— Але ж ви все життя займались геологією, — зауважив я здивовано.

— Ви — теж. А грішите й літературою...

Досі він відповідав, не обертаючись. Та раптом повернувся в кріслі-вертушці і подивився очима, в яких не було ні хвастощів, ні самовдоволення. Я тільки зараз роздивився, що очі в нього зелені.

— До цього відкриття я йшов усе життя. І якби не випадок, воно так би й зосталося незбутньою мрією. Інколи я думав: чи погодився б добровільно побувати там, куди мене кинув випадок? Ні, скажу. Навіть за ту велику винагороду, яку я звідти виніс.

— Це ви про ту країну, де ви?..

— Там це сталося. Але географія значення не має. Бо побувати мені довелося... — на мить він затнувся, подумки підбираючи відповідне слово: — Ну, в іншому вимірі, чи що...

Білокінь зиркнув на годинннк, покосував у бік друкарської машинки; на смаглявому лиці його майнуло вагання. Та зрештою повернувся обличчям до мене і, вмостившись зручніше в кріслі, сказав:

— Ми там проводили розвідку на тантал. Здебільшого життя протікало на колесах. І день, коли зі мною сталася та дивна подія, почався, як завжди, з дороги... "Лендровер" прудко котив шосейкою, що нагадувала смугу з іржавої бляхи. Власне, там усе руде, немов би вкрите корозією. Я довго не міг звикнути до того кольору, причиною якого був червонозем. І грунт, і пил, і навіть шкіра в людей, хоч і чорна, але з рудуватим полиском. Після двох років перебування в тій країні я став помічати й на собі буруватий відтінок. Під тамтешнім сонцем тіло моє — смагляве від природи — стало брунатним і мало чим відрізнялося від темношкірих обивателів. Власне, це і стало причиною того, що зі мною трапилося.

Так от, ми вже годину їхали шосейкою, обабіч якої зрідка траплялися переліски, селища, які й селищами можна було назвати хіба що умовно — три-п’ять хатин. Машина була відкрита і від сонця нас із шофером рятували лише коркові шоломи. Мушу сказати, що з усієї спадщини, яку залишили по собі колонізатори, це, мабуть, найгуманніша... До речі, у ту спадщину внесли свою лепту й араби, що хазяйнували там з десятого по п’ятнадцяте століття, і португальці, котрі витіснили арабів, і англійці та американці. Разом з корковим капелюхом, ісламом та християнством від зайд народові дістався й національний розбрат. Автоматні черги лунали навіть у столиці, щоправда, геологів жодне з угруповань не чіпало. Бо кожне з них вважало, що рано чи пізно стане до влади й, отже, потребуватиме мінеральної бази. За тантал добре платять країни, що досліджують космос. Ми поспішали до містечка Тете, що було розташоване на березі річки Замбезі, неподалік якого вели розвідку на тантал. Савана у той період року зелена і на обрії ще можна було побачити гурт антилоп або зебр. Та найбільше мене хвилювали дрофи. Я дивився на цього величного птаха і в душу заповзав щем. Мені ввижалися наші південні степи.

Я ніколи не помічав у собі здатності до інтуїтивного чуття, але цього разу, коли дорога, що досі пролягала саваною, вповзла в перелісок, я відчув небезпеку. Відчуття було таким сильним, що тільки побоювання виявитися в очах водія панікером утримувало мене від наказу спинити машину. Пролунав єдиний постріл, якого мій шофер уже, мабуть, не почув. Голова його різко сіпнулась і впала на кермо. Якби не спека, я, можливо, встиг би ще схопитись за бублик руля і спрямувати машину по дорозі. Але жарота пригальмувала мою реакцію... Я тільки встиг почути, як гахнув об дерево бампер, помітити вітрове скло на капоті, над яким пролітав, і стовбур баобаба, широчезний, немов стіна...



Далі стало коїтися щось неймовірне. Я побачив під деревом тіло високого худорлявого чоловіка, з носа й рота в нього цебеніла кров. Над тілом схилилися двоє з чорним кольором шкіри, а поряд стояло ще троє, озброєних карабінами, в одязі з маскувальної тканини. Я немов би наближався звідкись до тієї групи і побачив корковий капелюх, що валявся поряд з потерпілим, віддалік — "лендровер" з погнутим бампером, і в ньому — водія, який грудьми лежав на капоті. Раптом я зрозумів, що високий худий чоловік у жовтих шортах і білій сорочці — це я. Один з тих, хто схилився над тілом (він, мабуть, тямив у медицині), закотив віко й довго видивлявся в моє око. Тоді скрушно похитав головою... Напевне, сталася помилка. Нашу геологічну машину прийняли за урядову. І причиною помилки була моя засмагла до чорного шкіра степовика. На Донеччині в нас, буває, дядьки за літо так засмагають, що кольором мало чим відрізняються від негрів. Між тим я не тільки бачив, а й чув, про що говорили озброєні люди і навіть уловлював запах пороху, котрим тхнули ще їхні постаті. Вони перемовлялися на мові банту. Один, мабуть, старший, дорікав височезному чоловікові, у якого на карабіні був оптичний приціл... А я звідкись ніби повертався. Частина мене ще підходила до місця події. Я немов би щойно відділився від океану, часткою якого став на мить. Власне, я ніби хлюпнувся в той океан, та мене тут же виштовхнуло з нього і тепер моя духовна сутність збиралася докупи. Я поторсав за плече старшого п’ятірки і порадив дістати з машини аптечку й дати мені, тобто чоловікові, що лежав під деревом, понюхати аміаку. Але він не почув і дотику мого не відчув. Все відбувалося немов у сні. Ми хоч і перебували в тому ж самому просторі і в тому ж самому часі, але мене від них (втім, як і від мого тіла) відділяла невидима стіна. Я бачив себе збоку, як бачать стороннього. Я тоді завважив, що й постаттю — сухою й довгою — мало чим відрізнявся від людей, котрі мене оточували. Як, зрештою, і кольором волосся, з тією тільки різницею, що в мене воно пряме. Нарешті командир і двоє, які з ним стояли, кинулись до "лендровера" і, порившись у багажнику, витягли тент. По хвилі моє тіло вже лежало на брезенті, а четверо несли його в хащу. Хода в них була м’яка і швидка, як у професійних мисливців. Ліс виявився не надто густий, але тінистий. Полуденне сонце лише зрідка пронизувало верховіття. Я рухався з людьми, котрі несли моє тіло. Правда, що то був за спосіб пересування — не скажу... В особливо тінистих хащах мені ввижалися довкола постатей людей ореоли. Люди в них нагадували істот у прозорому променистому пухові. Власне, і навколо мого тіла, що похитувалося на брезенті, теж було світіння, але дуже слабке. Ви запитаєте, чи відчував я біль... Ні, не відчував. Навпаки, мені було приємно. Так, ніби я багато років носив, не скидаючи, тісні черевики й гумовий, теж тісний одяг. Та раптом усе те скинув. Почуття незнаної розкутості, безмежності мого Я, для котрого не існувало ні простору, ні часу... Єдине, що мені муляло, це відчуття чогось невиконаного. Я здогадувався, що саме воно тримало мене весь час неподалік від мого бідолашного тіла, довкола якого вже дзижчали мухи.

Та ось носіїв спинив окрик і клацання затвору. Старший групи озвався мовою банту. Рушили далі, так і не побачивши того, хто запитував пароль. Але вартовий був схований від носіїв, та тільки не від мене. Його аура світилася чи не на півлісу.



Нарешті ми вийшли на галявину. То була місцина під височезними баобабами й акаціями-парасольками. Кілька круглих, плетених з гілок і мазаних глиною хатин, укритих пальмовим листям, тростиною та цинівками... Між ними на палях було споруджено щось схоже на терасу з дахом. Моє тіло поклали під тією стріхою, де ще стояв великий бубон. Враз до тераси посипали голі дітлахи, за ними — дорослі. Останнім з’явився старий з пучком сивого волосся на маківці. Перед ним шанобливо розступилися, й він піднявся на поміст. Озброєні люди, котрі принесли моє тіло, привітались і старший розповів, що сталося. Старий був не просто худий, а ніби висушений, обличчя мав зморшкувате, як суха слива. На ньому була довга картата сорочка і більше нічого. Він схилився над моїм тілом і прикипів до нього блискучими чорними очима. Ореол довкола нього був найсвітліший. Я б сказав — найпотужніший. Він то слабшав і ставав майже таким, як у пересічної людини, то раптом спалахував і збільшувався до таких розмірів, що поглинав ореоли односельців, котрі стояли за межами помосту. Повторюю, все відбувалося немов уві сні. І так само, як під час сну, людина в будь-яку мить може опинитися в іншій ситуації, я теж раптом побачив свою дружину, яка на нашій кухні готувала сніданок для себе й доньки. Вона була стурбована. Ні — хвора. Металася по квартирі, хапалася за серце. Моє лихо невидимою хвилею докотилося й до неї. Вона не просто відчувала, а була переконана, що я потрапив у біду. Кидалася до телефону і пробувала дзвонити в міністерство, котре відрядило мене за кордон. Але у нас, на другому кінці світу, була ще рання пора і там ніхто не брав трубку. Нарешті приречено опустилася в крісло і по її щоках покотилися дві сльозини. З кухні тим часом долинали пахощі кави, що збігла на плиту. Жінка ввижалася такою ж реальною, як і старий чаклун, що схилився над моїм тілом. І раптом я усвідомив, що для мене не існує меж. Я був начеб розмазаний по Всесвіту. Але не розірваний, а цілий. Та от старий з пучком сивого волосся на голові звелів людям у маскувальній формі зійти з помосту і став пританцьовувати довкола мого тіла. З юрби вийшов парубок у штанях з одірваними холошами і, піднявшись на поміст, заходився бити в бубон у такт старому. Попри велику різницю у віці, чаклун і юнак були схожі. Тривало те довго, поки старий не впав знесилений поряд з моїм тілом. Променисте "павутиння" навколо його тіла стало таким яскравим і потужним, що в його сяйві вже й не проглядалися аури жодного з людей. Африканець викликав дух свого батька, який (він був у тому переконаний) мав допомогти йому вигнати з мого тіла злого духа. Чаклун пояснював духові свого батька, що, мовляв, лиха сила ввела в оману доброго чоловіка, який підняв карабін на безневинних. Та батьків дух не поспішав... Але мушу сказати, що як тільки знеможений старий упав біля мого тіла, мені здалося, що між мною — безмежним моїм Я — і нерухомим тілом на брезенті виник якийсь зв’язок. Майнуло таке відчуття, ніби в сон на мить увірвалася ява. Але мить, за яку мені довелося побувати в своєму тілі була такою короткою, що я не встиг відчути свого тіла. І знову став існувати в образах, а не в думках... Знесилений чаклун між тим довго лежав, набираючись сили. Фізичної сили, яку він, танцюючи, майже всю перегнав у невідомий вид енергії. Він перетворив себе на біологічний контур, поле якого наклалося на моє безживне тіло і щось там увімкнуло. Тільки на мить... І чаклун це вловив...

— Духові мого батька не подолати злого духа, що засів у цьому чоловікові, — сказав він по часі, зводячись на ноги, які тремтіли від виснаження.

Тоді військовий взяв його за лікоть і вивів з юрби. Коли вони віддалилися на таку відстань, що їх уже не могли почути, він сказав:

— Мірамбо, ти великий чаклун, іншого такого немає. Ніхто, крім тебе, нам не допоможе... Білий не повинен покинути світ. З його смертю нас проголосять терористами, а відтак не бачити нам більше ні зброї, ні допомоги. Ні від кого. Угода по боротьбі з тероризмом — міжнародна. Якому торговцеві зброєю захочеться псувати собі репутацію?

— Кхе-хе... Яка може бути репутація у гендляра зброєю? — зауважив чаклун. І повторив: — Духові мого батька не подолати злого духа, який засів у тілі білого. — І, ніби виправдовуючись, додав: — Старий я вже... Можу не витримати... А що тоді буде з Секелету — моїм онуком? У нього — ні батька, ні матері.

— Ти ще при силі, Мірамбо, — заперечив військовий. — А про Секелету не турбуйся. Ним опікуватимуться наші люди. Коли ж ми станемо до влади, він в столиці житиме, вчитиметься в коледжі.

Молодий чоловік, хоч і не мав позначок, та з усього було видно, що це офіцер. З чаклуном він розмовляв на рівних, без запобігання, хоч і поштиво.

Старий довго про щось міркував, а тоді сказав:

— Спробую звернутись по допомогу до духа мого діда: — І вже по дорозі додав: — Не забувай, що ти обіцяв зробити для Секелету.

В натовпі односельців, яким Мірамба повідомив про намір звернутися до духа свого діда, почулися схвальні вигуки. Належали вони літнім людям, які ще пам’ятали діда теперішнього чаклуна.

— Дід мій виганяв духів не тут, а в печері. Туди й несіть білого. — По цих словах він притис до грудей фігурку з чорного дерева (то був чоловік, що сидить, з рогами буйвола), яка теліпалася в нього на шиї.

...І знову тіло моє погойдувалося на брезенті. Носії — четверо озброєних — продиралися вузькою звивистою стежкою в колючих чагарях, вибитою копитами корів. Місцевість була кам’яниста, поросла шпичакуватими високими кущами. Це було передгір’я. Процесія селян — від малого до старого — витягнулася на півкілометра.

Після короткої, скажімо так, іскри, що блискавкою проскочила між нерухомим тілом і безмежним моїм Я, світіння навколо тіла ледь-ледь посилилось і водночас з’явилося відчуття, яке інколи буває уві сні: ти спиш і усвідомлюєш, що це тільки сон. Мушу сказати, що я не прагнув прокидатись. Але мені щось муляло, ніби псувало сон... Тим часом люди в плямистій маскувальній формі спинились перед колючими заростями мімози, за якими зяяв темний, у людський зріст, отвір. Старий, що йшов попереду, порозсовував колючки і зник у тому отворі. Невдовзі покликав. Зайшли тільки люди, котрі несли моє тіло, їхній командир і юнак-"ударник". Всередині печера нагадувала повалений глек — в найширшому місці сягала метрів із п’ять у діаметрі. До того ж вщерть була розписана малюнками. В ній було чисто, а світла, яке проникало крізь отвір, виявилося достатньо, аби розгледіти кожен петрогліф . Втім, для того стану, в якому перебувало моє Я, освітленість не мала значення. Навіть якби там стояла темінь, я все одно "бачив" би.

— Сюди кладіть, — сказав старий африканець і показав місце в центрі між купкою закіптюженого каміння і великим бубном, видовбаним із шматка суцільної колоди.

Носії поклали брезент з моїм тілом не дуже поштиво. Вони вже ставились до нього, як до трупа. Юнак-Секелету тим часом зайняв місце біля бубна.

— Вийдіть, — наказав старий і коли в печері залишився тільки юнак, знову заходився витанцьовувати довкола мого тіла. Танок його ставав дедалі жвавішим; чаклун звертався вже не до духа батька, а до дідового духа, переповідаючи йому те ж саме, що й недавно батькові. Просив, ні — благав вигнати злого духа, який засів у тілі білого чоловіка. Прохання за смислом хоч і звучало аж надто побутово, та ритм, підвивання, глухі удари бубна, що відлунювали в стінах печери, надавали сцені чогось містичного. Втім, містичного там було мало. Чаклун, дедалі збуджуючись, генерував у собі особливий вид життєвої енергії, яка мусила передатись і моєму безживному тілу. Носіїв тієї енергії цивілізація білих людей ретельно винищувала, як, власне, і носіїв будь-яких відхилень від посередності. Серед чорного населення вони збереглися, і один з них буквально пломенів; його аура була така сильна, що її бачив навіть юнак-"ударник". Худючий старий у картатій сорочці, який не дуже чемно канючив у духа свого покійного діда життя для білого чоловіка, уособлював сам потойбічну силу...

Натовп перед печерою очікував дива. Та найбільше того дива прагнув командир озброєних людей. Бо для нього особисто убивство іноземного спеціаліста (нехай і помилкове) мало б погані наслідки.

...Рухи чаклуна ставали дедалі різкішими, шкіра на лиці, ще недавно зморшкувата, розгладилась; тепер це було обличчя божевільного... І тут проскочила друга "іскра" між тілом, що безживно лежало на сірому брезенті і моїм безмежним Я. Лише мить тривав зв’язок між духом і тілом. Було таке відчуття, ніби я прокинувся, та враз і поринув у сон.

Білокінь замовк і знову схилився над друкарською машинкою, але його довгі сильні пальці так і не торкнулися клавішів. Він мовчав; обличчя його, як і під час оповіді, не виказувало жодних почуттів. Мені тим часом спало на думку, що за багато років спільної з ним роботи я жодного разу не помітив, аби Білокінь змінився на лиці. Його видовжене обличчя з важкою спідньою щелепою і сухим рубцюватим носом за будь-якої ситуації лишалося незворушним. Саме за цю незворушність, що зовні межувала з жорстокістю, а також за пергаментну жовтизну лиця ми прозвали його колись Блідолицим.

Нарешті він знову подав голос:

— Від усього цього сильно тхне містикою... І нікому іншому, крім вас, я б того не розповів. — Помітивши на моєму обличчі подив, він пояснив: — Ви — літератор і вам, можливо, стане в пригоді бодай щось із того, що я кажу. Під яким соусом ви підсунете його читачеві — чи як елемент умовності, а чи як фантастику — ваш клопіт, а тільки пригода, яка сталася зі мною в Африці, має право на те, щоб про неї знали. Надто ж дивовижні наслідки, до яких вона призвела.

Білокінь знову замовк, ніби збираючись з думками, а тоді провадив:

— Отож після другої "іскри", яка промайнула між моїм нерухомим тілом і духом, що селився колись у ньому, чаклун, довівши себе до крайнього збудження, повалився знеможений лицем униз і завмер. Його аура була такою великою, що не тільки печера, а й гірська порода зовні, і люди були в ній, немов у дивному опалесцируючому тумані. Хоча вони про неї й не здогадувались. Вона — та аура — складалася з двох шарів — невеликого, але потужного, який палахкотів неподалік від тіла, і слабкішого, але такого, що його знати було на півсотню метрів. У тому чаклуновому біополі спочатку не можна було і вгадати світіння навколо мого тіла. Та що довше лежав поряд старий африканець, то відчутнішим ставав зв’язок між "посудиною" і тим, що з неї виплеснулося. Чинилося щось подібне до дії магніту, який притягує порошинки з простору. "Магнітом" робило моє безживне тіло світіння чаклуна. Досі я перебував у стані безтілесної свідомості, а точніше — інстинкту — бачив, чув, відчував без допомоги очей, вух, носа, шкіри. Під дією ж "сяйва" у чисту, так би мовити, свідомість стало проникати щось індивідуальне, і по часі я вже знав, що моє безмежне Я належить Білоконеві Михайлові Теодоровичу... Це вже була думка. А де думка, там і спомин і я згадав, що основним обов’язком життя того Білоконя, тобто мого, було дослідити і пояснити суперечливі моменти ентропії . І тоді ж у пам’яті виникла висока, худа і згорблена постать викладача фізичної хімії Кудрі, який писклявим голосом пояснював нам, студентам, друге начало термодинаміки. Пригадалося, як вразило мене тоді не так поняття міри хаосу, як те, що за ним стояло. А стояла, як відомо, теплова смерть Всесвіту. Висновок цей лежав на поверхні. Адже якщо всі природні процеси розглядати як рівномірний розподіл тепла і вирівнювання температури, то мусить же настати мить, коли Сонце, віддавши тепло Землі і навколишньому простору, перестане світити й гріти. Така ж сама доля спіткає й інші світила. Всесвіт нарешті перетвориться в резервуар омертвілого, розлитого рівномірно тепла... Є над чим замислитись. Пізніше, правда, Кудря запевняв, що висновок про теплову смерть то — чистої води ідеалізм, і що насправді... Але всі його докази розбивалися об факт, що тепло передається від більш нагрітого тіла до менш нагрітого і ні в якому разі не навпаки... Я сказав: "у пам’яті виникло". Це не зовсім так. Те, що я згадав тоді, так само відрізнялося від звичайних картин пам’яті, як чорно-біле фото від живого об’єкта. То був не просто спомин; я опинився в аудиторії серед однокурсників, навіть спізнав бентеги, котра проймала мене щораз, як я бував поруч з одною нашою дівчиною.

Пам’ятаю, як зараз, Кудрю за столом викладача, який обережно так перегортав сторінки якоїсь книжки. Ми тоді, здається, писали контрольну... Колись на тому столі я бачив і прижиттєві видання поетів минулого століття, і томик Вільгельма Освальда в оправі з натуральної шкіри, і ще багато чого . Мені здавалося тоді, що Кудрю цікавив не так конкретний автор, як сам факт володіння стародавньою книгою. Та згодом, коли до рук потрапили друковані роботи Освальда, я переконався, що Кудря не тільки милувався стародруками, а й читав їх. А відтак не проминав нагоди докинути якусь сентенцію (звісно, без посилання на видатного вченого); ті сентенції правили йому за туман, в якому ховалося, як мені тоді здавалося, щось значно більше, ніж викладач Кудря із своїм стандартним знанням фізичної хімії... Але річ не в ньому, а в тій бентезі, яку він посіяв у мою юнацьку душу. Часом мені здавалося, що це вона — юнацька мрія, а згодом домінанта всього життя повизбирувала по Всесвіту мою розхлюпану свідомість і вселила знову в її домівку — моє тіло. Хто зна, чи спромігся б добрий старий африканець повернути мені життя, якби не було її... Мушу сказати, що тому чоловікові дорого обходилося моє оживлення. Він не лишив собі й частки фізичної сили.

Тим часом день згасав. У печеру заповзала сутінь. Люди, не дочекавшись дива, почали розходитись. Першими пішли жінки, за ними — діти. А коли ніч уже плуталася в кущах, місце біля печери покинули й чоловіки... З темрявою прийшло завивання гієн. Воно перебивалося стогоном, істеричним реготом, клацанням зубів. Мені не раз доводилося бачити тих потвор з масивними головами, сильними щелепами і грізними іклами. Але найогидніше у тому пожирачеві падла — завжди голодні каламутні очі, які в поєднанні з широким носом і круглими вухами надають їй боязкого і водночас зухвалого вигляду. Ці істоти нападають навіть на людей, котрі сплять просто неба, і виривають із їхніх тіл шматки м’яса. Африканці ненавидять цю нічну тварину і пов’язують з нею безліч легенд про таємничих диявольських істот, котрі вночі їздять верхи на гієнах. Тим-то й люди в маскувальній уніформі відгукувались лайкою на кожен звук гієни.

Зрештою настала тиша. Моє Я стало складовою африканської ночі. В мені, немов у повітрі, тріщали цикади, мене порушували крики нічних птахів, крізь мене високо в небі яріли зорі. Та, власне, й повстанці, що підкріплялися вівсяними коржами, як і Секелету-"ударник", який сидів загіпнотизований біля свого інструмента, перебували в мені. І печера, й пагорби, в яких було доволі таких печер, теж були в мені... Далеко за північ моє Я стало відчувати щось схоже на біль. Але де він був, той біль, я не знав, бо в тіло своє ще не вселився. Хистким містком між духом і тілом було моє прагнення розібратися з поняттям ентропії. Це по ньому проскакували оті "фантоми", яких ні пам’яттю, ні згадкою не назвеш, такими життєво правдивими вони були...

Якось перед самим від’їздом в Африку я здибав у "Букіністі" Кудрю. Мене він, звісно, не впізнав. Стояв біля стойки і тими ж кощавими пальцями гортав старовинну книгу в ситцевій палітурці. Він майже не змінився. Тільки голова стала пласкішою, мабуть, за рахунок втрати шевелюри й зубів, від чого колишній мій викладач нагадував ученого пітона... Так от, сценка повторилася до того реалістично, що я навіть відчув запах прілого паперу і дешевого лосьйону, яким тхнуло тоді від Кудрі.

Втім, Кудря був тільки тим, хто висіяв у мою незайману на той час свідомість сумнів. А вже йому — сумніву — на зміну прийшло бажання розібратися в усіх тих плутаних концепціях. Шукаючи "правди" в книжках, я помітив, що різні автори по-різному тлумачать обидва начала термодинаміки.

— Як-то по-різному? — здивувався я.

Білокінь посміхнувся, тамуючи поблажливість.

— Ну, в підручниках їх формулюють приблизно однаково. А от у науковій літературі тих формулювань скільки завгодно. — Помітивши, що така відповідь мене не вдовольняє, пояснив: — Ну, наприклад, деякі вчені трактують перше начало термодинаміки так: "тепло, що відводиться від системи, витрачається на зміну внутрішньої енергії та виконання роботи системою", інші — "вічний двигун створити неможливо" тощо. Друге начало термодинаміки, крім відомого вам з вузівського підручника, має ще з десяток тлумачень. От тоді мені в свідомість і запав сумнів: або з тими законами не все гаразд, або ж вони потребують пояснень, для кожного окремого випадку. Сумніви підігрівав образ "змія-спокусника" Кудрі, його незмінна усмішка і глибокі лихі очі. Мені навіть снилася його голова на надмірно довгій шиї. Вона то похитувалася над клубами густої пари, то ховалася в ту пару. І тривало те впродовж багатьох років. Але ми ухилились від теми...


Каталог: Books -> 1%20kurs%2010-11%20klas -> Українська%20література%2010%20Тексти%20додаткове%20читання
Books -> Г. Д. Берегова діловаукраїнськамов а курс лекцій
Books -> Квітка К. В. Українські народні мелодії. Ч. 2: Коментар / Упоряд та ред. А. Іваницького
Books -> Рівненська державна обласна бібліотека
Books -> Програма вступних випробувань «Документознавство», «Обслуговування в бібліотеках»
Українська%20література%2010%20Тексти%20додаткове%20читання -> Історія україни в романах роман Іваничук
1%20kurs%2010-11%20klas -> Андріївський узвіз Володимир Діброва
1%20kurs%2010-11%20klas -> Прожити й розповісти Анатолій Дімаров
1%20kurs%2010-11%20klas -> Книга перша київські кручі 1 частина перша жашківські четверги 1


Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   8   9   10   11   12   13   14   15   ...   25


База даних захищена авторським правом ©uchika.in.ua 2019
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка