Під знаком Цвіркуна Віктор Савченко



Сторінка13/25
Дата конвертації11.03.2019
Розмір3,51 Mb.
1   ...   9   10   11   12   13   14   15   16   ...   25

Десь уже перед світанком командир розбудив своїх товаришів, які спали, прихилившись спинами до скелі, і залишивши невдаху-снайпера, пішов з трьома в село. В одній з хат вони взяли лопату і тією ж дорогою, якою несли моє тіло, поспішили на місце вчорашнього лиха. Вони прийшли вчасно, бо навколо машини з мертвим водієм уже никали гієни. Довелося навіть полоснути по них чергою з автомата. Оглянули "лендровер". Удар прийшовся на бампер, передню панель і капот. Радіатор лишився неушкодженим. Командир сів за кермо і ввімкнув ключ запалення... Вони від’їхали далеченько від місця події і поховали водія. Хоч моє нерухоме тіло лежало в печері, я все те бачив. Мою свідомість немов би було підключено до всезнаючої, всеосяжної машини, з якої я черпав не тільки інформацію, а й шматки життя. Ну, що сказати: я пам’ятаю навіть таку деталь, як страх одного з озброєних людей, коли пролунало грізне рикання. І сміх старшого, бо то кричав лиш страус. Мушу сказати, що крик страуса таки нагадує лев’яче рикання... А тим часом старий африканець, який лежав поряд з моїм тілом, лишався нерухомим, і можна було б подумати, що він — мрець, якби не потужне, невидиме для людського ока світіння. Правда, воно помітно послабшало і не виходило вже за межі печери. Водночас зі зміною чаклунової аури дедалі сильніше відчувався біль. Той біль із самого початку був немов би пуповиною між тілом і духом, своєрідною лійкою, крізь яку вливалася розхлюпана свідомість. Невдовзі я вже знав, що болить у сонячному сплетінні. Ні плече, яке я пошкодив, вилітаючи з машини, ні голову, яку тільки завдяки корковому капелюхові не розчерепило, я не відчував. Біль був саме в сонячному сплетінні. Власне, це був той самий біль, що непокоїв мене впродовж усього життя, і який минав тільки тоді, як я починав творити. Але в печері я цього не усвідомлював, бо свідомість ще не повернулась. Я перебував у якомусь задзеркаллі, де існує не думка, а образ, де згадка нічим не відрізняється від події, відбитком якої вона є.

Білокінь замовк і довго не озивався. Навіть кільканадцять разів клепкув у клавіші машинки. Тим часом мені пригадалася давня розмова з ним, коли він, повернувшись з-за кордону, несподівано відмовився керувати відділом, який до того очолював.

— Ото ми вже вам так дошкулили, що ви... — казав тоді я.

— Та ні, хлопці ви творчі, роботу любите, живете дружно. Чого ще бажати? Вся справа в мені. — Його грубий і такий же незворушний, як і лице, голос пом’якшав. — Ось-ось п’ятдесят стукне, а я досі не довів до пуття свою наукову ідею. То одне на заваді стане, то інше. Ви — мої, по суті, вихованці — стали за ці роки знаними спеціалістами, вченими, кожен із вас міг би не лише відділ — інститут очолити, а я захряс на місці. — Він подивився тоді на мене якось сумно.

...Нарешті Михайло Теодорович відвів погляд від машинки. В зелених очах його читалося погано приховане вагання. Та він нарешті подав голос:

— В корпорації, де я працював, був геолог з Ірландії. Він називав мене Біл. А повне прізвище вимовляв Біл-О’Кінь. Так отой хлопець перший забив тривогу, коли я ввечері не повернувся на базу. Він узяв урядову машину, з десяток солдатів і простежив увесь шлях, яким я мав проїхати. Але не виявив ані "лендровера", котрий нападники сховали в заростях, ані місця, де сталася пригода... Весь час я був з ним; радив не здіймати поки що паніки. Але він, звісно, не чув моїх порад. Між нами була стіна — прозора для мене і темна (водночас невидима) для нього.

...Ішла вже друга половина дня; чаклун лишався нерухомим. Люди, що надходили до печери, не дуже хвилювались. Вони очікували... А біль у сонячному сплетінні не слабшав. Моя свідомість, яка донедавна була як туман, почала густішати. З тим так само, як між дощовими хмарами пробігає блискавка, так і в свідомості блиснула перша думка: а що, як я не повернусь? За нею одразу ж — друга: тоді я не зроблю того, заради чого жив. І знову я опинився в "Букіністі", поруч з вузькоплечим двометровим чоловіком, дослухався до тихого шелесту сторінок книги, яку він гортав; крадькома поглядав на загадковий усміх, який, здавалося, колись дуже давно було намальовано на його обличчі. "Якщо енергія — цариця світу, то ентропія — тінь її", — казав той усміх. А ще він казав, що ентропія, а по-простому безлад, зростає тільки в напрямку від минулого до майбутнього. Але ж з цього засновка тяглися дивовижні висновки. Виходило, що в природі в перспективі мусить усе перемішатись. Спершу подібне, потім подібне з віддаленим, а в далекому майбутньому живе з неживим. Серед людей найперше не стане націй, потім рас, далі з’явиться гібрид людини зі звіром, ще далі — гібрид того монстра з комахою, ще далі — з рослиною, а потім з каменем... От яку думку намагався прищепити лукавий Кудря. Але ж якщо в це повірити, то треба визнати процеси монстризму не тільки природними, а й неминучими. А відтак — марний будь-який опір їм. Хоч в логічній споруді, яку він колись зводив, і не було видимих протиріч, та в ній усе ж існувала замаскована цеглина, витягнувши яку, можна було завалити всю споруду. Ні-ні... Я мусив був повернутись, щоб віднайти ту цеглину. Вперше, відколи моє Я перебувало в неприродному стані, вслід за думкою настало бажання. Правда, кволе. Але все ж це було бажання повернутись...

Раптом заворушився чаклун. По його тілу, а точніше мощах, проскочило щось схоже на судому. І знову він закляк. Тим часом моє всеосяжне Я почало збиратись біля розтруба велетенської лійки, в тонкому кінці якої ледь-ледь сіріло. "Лійка" та перебувала не в просторі, а в часі; її було витягнуто від минулого до майбутнього. В хмарах моєї свідомості, які кублилися над берегами "лійки", вперше зародився страх. Не за життя — за долю відкриття, яке визрівало в мені упродовж багатьох років...

Живучи в Африці, я не раз чув про дивовижні здібності чаклунів. Дехто з них міг оживити людину навіть за три дні після смерті. Надприродні їх властивості часом бували такі сильні, що декотрі з них піднімали мерців. Але тільки піднімали. Мертв’як зводився на ноги, навіть міг ступити кілька кроків, і падав уже назавжди. Свідки казали, що труп дивився скляними очима, і колір шкіри залишався таким самим сірим, як і до "оживлення". Раніше я вважав те дійство звичайним гіпнозом. Але тепер, коли мої тіло й дух перебували з протилежних кінців "лійки", страх, що на мене може очікувати доля тих нещасних, потягнув за собою нове, сильніше від попереднього, прагнення повернутись.

За життя я зазнав кількох спалахів бажання поставити всі крапки над "і" в фундаментальних законах світобудови. І щораз у мене вливалася невідома енергія, я відчував, що прилучаюся до невідомої системи, крізь яку протікають невідомі струми. Водночас логіка поступалась місцем інтуїції, думки були схожі більше на поетичні образи. Я перебував на межі свідомості й інстинкту... Я завів собі зошита, до якого записував усе, пов’язане з ентропією. Ви запитаєте, що мною рухало? Бажання дошукатись істини: чи справді світ підстерігають безлад і теплова смерть. В одній цитаті я вичитав: "якщо маємо два відра з холодною і гарячою водою, то ми можемо скористатися різницею температур між ними для запуску машини, яка виконує корисну роботу. Якщо ж воду обох відер перемішати в одному баку, то вже з однорідної температури корисної роботи не добудемо." Згадуючи ту цитату, я щораз ніби чув вкрадливий голос Кудрі: " А хіба є принципова різниця між відром гарячої води й Сонцем?.." "Немає, чорти б тебе вхопили, немає! — відповідав я подумки Кудрі. — Але ж чому тоді за такого неухильного прагнення матерії до перемішування, є крила у птаха і плавники у риби, чому з хаосу розчину випадають кристали чіткої будови?" Після тих моїх заперечень уявна голова на довгій шиї обкутувалася парою і мені ввижався тільки холодний полиск її очей... Той особливий стан душі, який наставав щораз, як я починав займатися ентропією, зветься натхненням. Тепер я вже знаю напевне, що це не що інше, як вихід людського Я за межі свідомості і дотикання до загальнолюдського розуму... Той стан, у якому я перебував, витаючи над моїм скаліченим тілом, багато в чому нагадував інтуїцію, інстинкт, рефлекс...

День хилився до вечора. Старший з напасників, які вдосвіта ще позамітали сліди вчорашньої трагедії, нервував. Дедалі частіше зазирав у печеру. Хоча зайти й не наважувався. І селяни виказували неспокій. На їхній пам’яті сеанс оживлення ще ніколи так надовго не затягувався.

А в посольстві тим часом забили тривогу. Там вважали, що мене викрали з метою отримати викуп. На батьківщину не повідомляли, очікували, поки зловмисники подадуть звістку. Не сиділи, склавши руки, урядовці. З допомогою парламентарів вступили в контакт з усіма відомими угрупованнями. Але жодне, як і те, до якого належали нападники, не визнало себе причетним до того. Все замикалося на учасниках нападу. Навіть близькі до чаклуна люди не знали правди. Але й те, що вони знали, незважаючи на глуху місцину, де причаїлося село, рано чи пізно мусило б стати відомим для всього загалу. Тому так непокоївся командир повстанців.

Та ось чаклун, який лежав на животі, перевернувся на спину. Світіння довкола його тіла помітно послабшало, але все ж перевищувало ауру будь-кого з його односельців, що купками сиділи в заростях і на стежці. Проте воно було вже не рівномірним, а у вигляді джерел, ні — гейзерів на тілі, котрі прямо фонтанували сяйвом, їх було всього сім. По вертикалі вони були розташовані від пупа до маківки. А саме: в сонячному сплетінні, на середині грудей, в ділянці горла, в чолі і в маківці. По горизонталі: в ділянці серця і симетрично йому з правого боку. На цій же лінії був і "гейзер", що фонтанував світлом посередині грудей. Якщо вертикальні й горизонтальні точки з’єднати прямими, то вийде хрест. До речі, й на моєму тілі, у тих самих місцях, що й на чаклуновому, угадувалися джерельця незнаних силових полів. І тільки в одному місці — в сонячному сплетінні — сяйво було досить помітним. До речі, й аура навколо мого тіла значно посилилась.

І тут я побачив чаклуна. Не тіло, котре лежало нерухомо поряд з моїм — щось інше. Воно ніби було часткою мого Я. Але водночас це був старий африканець, який переступив риску дозволеного, щоб допомогти мені повернутись у життя. Він був здивований моїм клопотом. "Теж мені, вигадав проблему! Теплова смерть Всесвіту, безлад... Та поки існують рух і енергія нічого такого не станеться. Бо з безладу виникає порядок. Втім, як і з порядку часом — безлад. Це такі ж поняття, як ліве і праве..." Я не міг би стверджувати, що це сказав чаклун, а не я. Наші свідомості немов би злилися. Втім, ми теж були частками чогось великого й безмежного. "Якщо тобі вже так свербить торкнутись істини, — знову сказав немов би Мірамба, — поміркуй над категорією носія руху, його потенціалом і ємністю. Та спроектуй все те на людське суспільство. І ти побачиш, що порядок виникає тільки на кордоні різноманітностей. Змішання ж різноманітностей, надто в закритій системі, призводить до хаосу. Отут твій Кудря має рацію. Ти побачиш, що зливання річ така ж неприродна, як і злочинна. А найбільший злочинець той, хто посягає на різноманітність.

Раптом потьмянів світ від сильного болю. Моє Я входило в якийсь тісний тунель. І відбувалося це не в просторі, а в іншій — невідомій системі координат.

...Довкола на стінах і стелі печери рясніло безліч петрогліфів. Там були полювання на слона і двобій воїна-африканця з левом, військові дії між племенами високих людей і пігмеями. Попри нестерпний біль у плечі й голові, я подумав, що малюнки, хоч і схематичні, але мають свою метрику оцінки майстерності. В основі її лежали точність руху. Це було щось середнє між ієрогліфом і малюнком. На деякі сцени можна було дивитись як на полотно і читати як письмо. Було там чимало теїстичних символів, смисл яких я не годен був угадати... Несподівано я завважив, що не бачу ні свого тіла, ні тіла чаклуна, і що лежу горілиць з розплющеними очима. Вперше майнула думка: "І все-таки я повернувся!" Я не був певен — радіти мені чи плакати. Все було тьмяним і похмурим. До того ж дошкуляв біль. Спробував сісти і мені це вдалося. Поряд лежав Мірамба. Він був витягнутий, немов струна. Довкола його тіла, як і довкола мого, не було й натяку на якесь світіння. Лице чаклуна, колись зморшкувате, з виразом хитрості й владності, тепер, здавалося, було лицем іншої людини — мудрої і благородної. Пересилюючи біль у плечі, я нахилився над ним. Очі в нього були розплющені, але життя в них уже не було. Птах-фенікс спалив себе до кінця, і вже не в змозі був відродитись.

Сонце хилилося до заходу, промені його, подолавши зарості мімози, падали на стіни печери рухливою золотою мережею. Раптом потемнішало. Вхід заступила постать. То був старший над озброєними людьми. На мить він вкляк, а тоді зробив кілька швидких кроків і спинився вражений біля мене. Я не бачив виразу його обличчя, він-бо стояв спиною до світла, але він таки був вражений і не міг відвести від мене — сидячого — очей. Тривало те довго, аж поки вітрець не хилитнув галуззя біля входу в печеру і на стінах не заряботіло.

— Ти живий? — запитав він португальською, тамуючи невпевненість, ніби звертався до мерця.

— Живий, — відказав я теж по-португальськи.

— О диво! — вигукнув він знову португальською, а далі почав казати щось мовою банту — швидко-швидко.

Скоро я збагнув, що він звертався з подякою до чаклуна. Він ще не знав, що старий мертвий. Та скоро, коли минула хвиля потрясіння, військовий запідозрив неладне. Нахилився над Мірамбою, заглянув у вічі, помацав пульс. А тоді швидко, ніби до тіла, що лежало на брезенті, було підведено високу напругу, відсмикнув руку.

Повстанець був людиною практичної дії. Він звернувся до мене зовсім іншим, казенним голосом:

— Рухатися зможеш?

Я спробував підвестись, але одразу ж і впав. Сили в ногах не було. Тоді він підхопив мене під пахви, щоб допомогти. А відтак, відчувши як обм’якло моє тіло, сказав:

— Ні, не зможеш. — А далі пробубонів на банту вислів, який умовно можна перекласти, як: "Тільки ж не віддай Богові душу".

А мені подумалось: "Ну, якщо вже повернувся, то чого б я мав рипатись туди-сюди..."

Несподіваний, драматичний момент почався, коли винесли з печери мене, а потім тіло чаклуна. Діждавшись нарешті дива, селяни кричали і сміялись, як діти. Кожен хотів побачити мене живого на власні очі. Стежка була вузька і вони лізли в колючі кущі, обдираючись до крові. Скоро ті кущі повиламували й повитоптували, і з гори стало видно савану — жовто-руду з зеленими парасольками акацій і баобабів. Під впливом того, що сталося зі мною, люди забули про чаклуна. Та як тільки угледіли на стежці його тіло, вони враз замовкли і мить стояли немов прибиті громом. А тоді почалося щось неймовірне. Репетували жінки, плакали діти й чоловіки. Тільки повстанці робили все спокійно й чітко: поклали мене на тент і понесли. І тут горе селян вилилося в злість і агресивність. Вони йшли слідом і кричали:

— Білий мрець, ти вкрав нашого Мірамбу!

— Поверни нам чаклуна!

— Віддай Мірамбові його душу!

Вони були переконані, що дух чаклуна, покинувши старе тіло, вселився в моє. Якби не озброєні повстанці, селяни учинили б наді мною розправу. Потім вони почали проклинати озброєних людей, а надто командира. Кричали, що нехай він і носа не показує в селище. Не буде йому ні молока, ні м’яса, ні бобів. Та помалу юрба рідшала, і з сутінками вже ніхто нас не переслідував.... Мене несли довго — години три. Зупинялись лише для того, щоб помінятись місцями. І за весь час ніхто й словом не прохопився. Маршрут пролягав на межі савани й кам’янистого передгір’я, вкритого де кущами, а де невисокими баобабами. Та зрештою ми спинились на галявині. Давно вже була ніч — ясна й гомінка. Тріщали цикади, кричали нічні птахи, в рясно всипаному зорями небі мелькали кажани. Я впізнав цю затишну місцину. Неподалік у кущах стояв прикиданий гілками "лендровер".

Воїни поклали мене на землю і самі попадали від утоми. Я тоді був худий, але важив не менше восьмидесяти, отож кожному з них, крім зброї і заплічної торби, припадало ще по двадцять кілограмів. А, треба сказати, були вони не зміцнілими юнаками, майже підлітками, їхній начальник, відстібнувши від паса флягу, налив у ковпачок якоїсь рідини і подав мені. Вона пахла і цикорієм, і м’ятою, і ще чимось незнайомим, але приємним. Я випив і попрохав ще. Він блиснув у посмішці білими зубами й налив. Випивши вдруге, я кудись ніби провалився.

...Прокинувся від тряски й гудіння. Я лежав у відкинутому передньому кріслі "лендровера", укутаний у брезент. На місці водія сидів молодий чоловік у червоній сорочці. Розвиднялося, або, як у нас кажуть, благословлялося на світ. Машина долала горбисту ділянку між переліском і трасою. Ось вона виповзла на шосе. Я огледівся: в машині, крім мене, був тільки шофер, у якому я не одразу впізнав старшого над повстанцями. І ще я зробив одне відкриття: голова моя вільно поверталась.

Молодий чоловік спинив машину, коли попереду забовваніли слабкі обриси міста. Подивився на мене прискіпливо, а тоді вийшов і зняв з мене брезент.

— Сидіти зможеш?

— Зможу.

Він обережно підняв спинку сидіння і, ще раз доскіпливо окинувши поглядом мою постать, взявся за кермо.

При в’їзді в місто нас ніхто не спинив, хоча всюди снували патрулі. Мабуть, перепусткою була моя шкіра білого — іноземця... Зійшло сонце, але й до сходу тут панувало звичне для цих місць пожвавлення. Ми поминули гомінкий базар, в кілометрі від якого стояв білий двоповерховий офіс корпорації. Водій припаркував машину на півдорозі до офісу. Вимкнув двигун, мить помовчав, а тоді обернувся до мене:

— Вибач... Все сталося не з лихого наміру. — Ще мить повагався, а тоді додав: — Трагічне непорозуміння.

— Ніхто не застрахований від помилок, — відказав я.

— Радий, що ти розумієш... — сказав він. — Рухатись ти, мабуть, ще не зможеш. Я зателефонував у корпорацію, щоб по тебе прийшли.

Він відхилив дверці і вже ступив на землю.

— Зажди, — зупинив його я. — Ти не забув, що обіцяв зробити для Секелету?

Його очі, блискучі, як два чорних діаманти, на мить сповнились жахом. Він подивився на мене, як на мерця і, прошепотівши "Мірамба...", кинувся втікати.

Михайло Теодорович замовк і довго мовчав. А я намагався порівняти міцного чоловіка з рубленими рисами обличчя й чималими вже залисинами, який сидів у кріслі-вертушці, з тим виснаженим Білоконем, котрий тоді повернувся... Мабуть, у моєму погляді було щось таке, що виказувало сумнів. Бо він усміхнувся і запитав:

— Що, не віриться? Мені й самому інколи здається, що то було марення. Але думати так не дозволяють кілька обставин. Перша — випадок з Секелету. Я перебував тоді в стані клінічної смерті, й, отже, почути, про що домовлялись повстанець з Мірамбою, не зміг би. Не кажу вже про відстань, на яку вони відійшли від натовпу. Друга обставина — галявина, на яку мене принесли. Я одразу "впізнав" її, як і куточок в заростях, де було сховано "лендровер". Ви скажете, що це не можна перевірити... Але є ще одна обставина — я вказав місце, де повстанці поховали водія. Додам, місце, де я ніколи до того не бував. Втім, я б того не зробив, якби його поховали неподалік від села, аби не накликати лиха на мешканців... І нарешті — головне. Але його, на жаль, також неможливо перевірити. — Він повернувся в кріслі-вертушці до столу і поклав руку на стос паперу, що лежав поряд з машинкою. — Все, що тут написано, винесено звідти. Я віднайшов ту замасковану цеглину, своєрідний замок у похмурій, але, на щастя, фіктивній споруді...

— А чого ви тоді згадали про Секелету? — запитав я. — Ви що, в дорозі думали про нього?

— Ні, це прийшло в голову несподівано, в останню мить.

Ми знову надовго замовкли. Михайло Теодорович, мабуть, згадував ще якісь деталі зі своєї одісеї, а я перебував під враженням почутого. Мені здалося, що якби не оповідь, образ Білоконя лишався б для мене таким собі пласким зображенням, де в чому таємничим, але загалом зрозумілим. Сьогодні ж він немов би впустив мене в своє приховане від стороннього ока життя, і я побачив його не тільки об’ємно, а й з середини. "Радість робить людину відкритою, — подумалося мені. — Радість від досягнення мети."

В кімнаті було незвично тихо. Вухо вловлювало тільки невиразне шурхотіння. То прибиральниці мили в коридорі підлогу. Робочий день закінчився непомітно для нас. Я навіть не міг пригадати, чи був дзвінок. А він, безперечно, був.

Підвелися одночасно. Білокінь сховав папери і посунув на край машинку... Він уже одягнув новий сірий піджак і стояв, так би мовити, при параді, як несподівано я підійшов до столу і, тицьнувши пальцем у зображення негрів, запитав:

— Це, мабуть, і є оті петрогліфи?

— Авжеж... Одна з небагатьох сценок, якими помальовані стіни печери.

Тоді я показав на "цвіркуна".

— А це що за істота?

— Кхе, істота... — посміхнувся Білокінь. — Значок якийсь. Я б сказав — тавро. Річ у тім, що його не вирізьблено, як ті ж петрогліфи, а виплавлено в твердому пісковику, власне граніті. Саме виплавлено, наче хтось на крупі худоби поставив розжарене тавро.

— Ото така в них техніка, що вони можуть плавити камінь?

— Яка там техніка? Знакові тому не одна тисяча літ... На оплавлених краях ледь-ледь помітні сліди ерозії каменя. І витиснено тавро поверх петрогліфів, як печатку або інвентарний номер.

— Може, то якийсь культовий знак? — зауважив я.

Михайло Теодорович замислився.

— Я вже казав, — озвався він нарешті, — що під час перебування в тому дивному задзеркаллі для мене не існувало меж, як і людських таємниць. Все, чого торкалася моя свідомість, було простим і зрозумілим. Взяти хоча б ті ж петрогліфи. Я бачив не лише зображення, а й те, як їх висікали. А от тавро, — Білокінь кивнув на "цвіркуна", — я не міг би сказати, хто випалив. Воно ніби з якогось іншого світу.

Коли ми вийшли на вулицю і збиралися вже розходитися, Михайло Теодорович сказав:

— Я звик, що все мусить мати пояснення. А от знак, що його виплавлено в печері, жодного пояснення не має. Не могло бути тоді лазера.

— А вам не доводилося зустрічати такого знака десь інде?

— Ні, — похитав головою Білокінь. — Не доводилось.

7

Попри запах махорки, котрий заповнював нашу кімнату, мені дихалося легко. Це було від усвідомлення того, що я перебуваю в середовищі людей. А, може, почав уловлювати невидиме для ока світіння довкола тіл, про яке повідав Білокінь, і моя аура злилася з аурами Білоконя й Ткача? Та чому тоді вони не відчувають мій біль, моє сум’яття?



Мені дедалі більше кортіло поділитися з Михайлюком своїм відкриттям про непричетність Білоконя, а відтак Вакуленка і Тхолика, до таємничих істот. А найголовніше, розповісти про експонат шахтного музею і тавро в печері на Півдні Африки. Чому я досі не поділився з ним усім тим, не знаю. Може, це була реакція на його неповну відвертість зі мною? А може, мені теж хотілося мати свою таємницю?

Зустрілись ми у вівторок.

Марною була тривога, — зустрів він мене такими словами, щойно я переступив поріг. — Звичайна міністерська перевірка того, як виконуються завдання... Уже один зовнішній вигляд апаратури справив на них враження. А коли я став прозвучувати мінерали... Коротше, вони хотіли були закрити тему, як достроково виконану. Обіцяли велику премію. Якби не завада, що вряди-годи псувала аналіз...

— Яка завада? — запитав я здивовано.

— Не та, про яку ви подумали, — усміхнувся Михайлюк, не приховуючи лукавства. — Я підпаяв невеличке реле, яке щоп’ять хвилин відмикало один з транзисторів. Всі члени коміcії, а їх було п’ятеро, не приховували свого захвату від перспективи, яку обіцяло використання прилада в геологорозвідці. Їхнього настрою не потьмарила навіть недоробка. Насамкінець вони склали акта, в якому записано буквально таке: "не обмежувати автора ні коштами, ні часом..."

— Вітаю, вітаю! — сказав я.

Михайлюк хоч і вдавав, ніби радіє, але я досить його знав, аби помітити в ньому чи то бентегу, а чи якусь розсіяність. І, як згодом виявилося, передчуття підтвердилося. А тим часом він витяг з кишені якусь радіодеталь, схожу на конденсатор перемінної ємності, і сказав:

— Ось воно, те реле. Я його відпаяв, щойно за ними причинились двері. І налаштував прилад на справжню перешкоду. Мною рухало не так прагнення перехопити щось в ефірі, як бажання аби в кімнаті все лишалося по-старому: щоб оберталися бобіни, щоб тихо потріскувало в навушниках, а я щоб мав час поміркувати над вдосконаленням електронного мисливця на гіперзвук. Ви знаєте, я тепер не чатую в навушниках. Прилад сам, вловивши перешкоду, вмикає подільник звукової частоти і на плівку вже пишеться розшифрований текст. Наприкінці дня моїм завданням є тільки перемотати стрічку і прокрутити її на великій швидкості. Власне, залишається лише виокремити шматок запису з невластивим звучанням, прослухати його на звичайній для магнітофона швидкості і, — колега посміхнувся, — вирізати й надійно сховати.


Каталог: Books -> 1%20kurs%2010-11%20klas -> Українська%20література%2010%20Тексти%20додаткове%20читання
Books -> Г. Д. Берегова діловаукраїнськамов а курс лекцій
Books -> Квітка К. В. Українські народні мелодії. Ч. 2: Коментар / Упоряд та ред. А. Іваницького
Books -> Рівненська державна обласна бібліотека
Books -> Програма вступних випробувань «Документознавство», «Обслуговування в бібліотеках»
Українська%20література%2010%20Тексти%20додаткове%20читання -> Історія україни в романах роман Іваничук
1%20kurs%2010-11%20klas -> Андріївський узвіз Володимир Діброва
1%20kurs%2010-11%20klas -> Прожити й розповісти Анатолій Дімаров
1%20kurs%2010-11%20klas -> Книга перша київські кручі 1 частина перша жашківські четверги 1


Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   9   10   11   12   13   14   15   16   ...   25


База даних захищена авторським правом ©uchika.in.ua 2019
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка