Під знаком Цвіркуна Віктор Савченко



Сторінка14/25
Дата конвертації11.03.2019
Розмір3,51 Mb.
1   ...   10   11   12   13   14   15   16   17   ...   25

— Що ж тут можна вдосконалювати? — озвався я. — Все ж чітко.

— Кажете, чітко? Як для мого діда, який, до речі, теж був геофізиком, це було б, справді, чітко. Для сучасного ж рівня науки — не дуже. Чітко буде тоді, коли прилад працюватиме вкупі з комп’ютером, коли всі гіперзвукові балачки переноситимуться в пам’ять комп’ютера, коли по всій країні функціонуватимуть такі самі системи, а інформацію з них буде зчитувати, узагальнювати й аналізувати суперкомп’ютер. От тоді можна буде сказати: чітко.

Я завважив:

— Це перспектива майбутнього. Якщо тільки воно в нас є.

— Давайте поміркуємо, — запропонував Михайлюк. — Я можу передати замовникові свою розробку хоч зараз. Це означає, що протягом наступних півроку завод налагодить її серійний випуск. Всі об’єднання, експедиції і партії отримають прозвучувач. Кажу всі, бо він однаково потрібен і рудникам, і тим, хто займається нерудною сировиною, навіть гідрогеологам. Що це значить? А те, що в кожній організації, де стоятиме мій прилад, зберігатимуться плівки з записами прозвучування порід. Так, як, скажімо, зберігаються каротажні діаграми, або дані хімічних аналізів. Нам з вами доведеться тільки їздити та збирати врожай... Якщо ж систему вдасться комп’ютеризувати, тобто створити банк даних, то наша задача й зовсім спроститься.

— А де гарантія, що якась із комахоістот, працюючи з вашим апаратом, не запише на плівку, а потім не почує свій власний голос? Адже їй подільника частоти, як нам з вами, не потрібно.

Це моє зауваження захопило Михайлюка зненацька.

— Я над цим не замислювався, — зізнався він. — Авжеж таке можливе.

Якийсь час Антон Кузьмович сидів мовчки. Його лице хоч і не виказувало тепер жодних почуттів, але я знав, що він напружено думав.

— Уявіть собі, що ви — комахолюдина, — озвався акустик, — і виявили здатність прилада вловлювати й записувати на плівку ваш потаємний голос... Ваші дії?

— Моя відповідь буде некоректною. Дії істоти диктуються її психікою.

— І все ж... — наполягав Михайлюк.

— Ну, гаразд. Я міркував би так: з’явився ключ до відкриття таємниці, і рано чи пізно хтось тим ключем може скористатись. Висновок: ключ слід неодмінно знищити.

— Але ж його випускають серійно, завод не знищиш.

— От-от... залишається одне. Довести всім, що ваш прилад ні на що не придатний.

— Гадаєте, це так просто зробити?

— О-о, що-що, а знеславити може залюбки й звичайна людина. Якщо ж увімкнеться вся мережа комахолюдей — а вона негайно увімкнеться, то вас проголосять шарлатаном, вашого начальника Посудієвського знімуть з роботи, а директорові інституту винесуть сувору догану.

Михайлюк підвівся і став походжати від дверей до вікна. Я завважив, що штори на вікні були вичищені і нагадували шматки синього нічного неба, тільки без зірок.

— Похмура перспектива, — подав голос Антон Кузьмович. — Але, на жаль, правдива. І все ж вихід мусить бути... Та про це потім. А зараз я хотів би поділитися з вами новиною.

Він дістав із шухляди свій маленький "маг", а з сумочки, де в нього були ключі від гаража, — касету, яку ніколи не залишав в магнітофоні. Кімнату заповнила вібруюча скоромовка. Речення були якісь рубані, з чіткими паузами, здавалося, працював телеграф:

"Обмаль часу... Про головне... Виступає проти побудови об’єктів... Ні, не здогадується... Аргументи?.. Вагомі — сейсмічна зона, тектоніка, карст, близько водна артерія... Його підтримують провідні... Вони проти й самого виробництва... Вважають, що в такій кількості продукт непотрібен... Спробуємо натиснути через одного нашого з Центру... В крайньому випадку слід шукати заміну... Все."

Запис увірвався. Здавалося, телеграфіст забув відстукати лише своє прізвище.

— Цей текст апарат перехопив за півгодини після комісії, — сказав Михайлюк, ховаючи магнітофон. — Від мене вони пішли до Посудієвського і там відбулася якась нарада. Недовго. Сіли в мікроавтобус, шофер запустив двигун, та поїхали не зразу. Певно, хтось із комісії затримався в кабінеті завідуючого відділом і на нього очікували. На жаль, послідовність подій я поновив у пам’яті вже в кінці робочого дня, по тому, як прослухав запис. Якби я одягнув навушники одразу, як налаштував прилад, я б уже знав того, хто був у Посудієвського.

— А що вас навело на думку, що той — п’ятий член комісії затримався саме в Посудієвського? А не зайшов по дорозі, скажімо, до Пожидая? Або в туалет?

— Пожидай із Слимчуком — у відрядженні. На дошці біля вахтера висів ключ від їхньої кімнати.

— ...Або піднявся на другий поверх до Данилюги?

Михайлюк подивився на мене пильним поглядом, посміхнувся.

— Це в нього зайняло б значно більше часу. А от туалет...

Я знав, що, крім очевидних аргументів, Михайлюк мав у своєму арсеналі безліч дрібних деталей того дня; розум фіксував їх на рівні інстинкту, і саме вони були тим тлом, на якому навіть не дуже промовистий факт ставав правдивим. І все ж я нагадав:

— Але ж у Посудієвського — алібі. Він очолив антимольну кампанію.

— Немає в нього алібі. Я над цим думав. Знищувати міль — це боротися з наслідками. Міль — це тільки наслідок чогось більшого й жахливішого, що насувається на нас. Чим більше її знищуватимеш, тим більше вона плодитиметься. Антимольна ж кампанія — це спосіб спрямувати наші зусилля у хибному напрямку.

Логіка в словах Михайлюка була... А тільки Посудієвський з осудом, як мені тоді здавалося, казав про реліктового старого, що живе в Добровіллі. А то — садист. Чи може істота, для якої необхідним комплексом "раціону" є людські страждання, засуджувати садиста? Не трималося те купи.

— І те страшне, — провадив тим часом Михайлюк, — насувається не з заходу і не зі сходу, не з півночі і не з півдня, не згори і не знизу, а з якогось іншого виміру.

— Може, з нас самих?

— Може, і з нас. Але не з таких, які ми тепер...

І тут я поставив цілком реалістичне запитання:

— Про кого, на вашу думку, йдеться в перехопленій вами передачі?

— Гадаю, про міністра. А от що то за об’єкти, проти спорудження яких він виступає, поки що не знаю.

— Там сказано, що той, про кого йдеться, не здогадується, — зауважив я. — Напрошується думка, що він не здогадується про справжню мету спорудження об’єктів?

— Схоже, — погодився Михайлюк. — І тим об’єктам комахолюди надають великого значення. Такого великого, що ладні піти на ризиковану акцію по усуненню з посади міністра... Сподіваюсь, інформація про об’єкти проллє світло й на справжню мету комахолюдей. А тому мені слід зустрітися з самим міністром.

Михайлюк усе ще походжав від вікна до дверей, застромивши глибоко руки в кишені.

— А може бути й навпаки, — сказав я. — Міністр тільки вдає, що не знає про справжню мету побудови об’єктів. Насправді ж йому все відомо і він чинить опір цілком свідомо... А якщо це так, то для нього не таємниця й існування лихої сили, як і те, що сила та реальна і що йти на неї з відкритим забралом неможливо.

— З вами приємно мати справу, — з усміхом зауважив колега. — Ви наділені талантом розкладати складне на компоненти і водночас бачити його об’ємно.

— Я наділений ще одним талантом, — відгукнувся я на його іронію. — Точно, або майже точно, відтворювати на папері всілякі символи. І якщо ви дасте мені аркуш, то я вам це продемонструю.

Посмішка на худорлявому обличчі Михайлюка розтанула. Він не міг второпати, про що йдеться, але підійшов до столу і дістав з шухляди папір. Я сів і, взявши фломастер, вивів на весь аркуш "цвіркуна". Колега довго розглядав нехитрий малюнок. Не треба було бути фізіономістом, аби помітити, що символ, зображений на папері, йому не був знайомий. Нарешті він підвів на мене очі, в яких світилася цікавість, не більше. Я про всяк випадок запитав:

— Вам не доводилося ніде зустрічати цього знака?

— Ні, не доводилося, — відказав Михайлюк. — А що це таке?

— Мені й самому хотілося б знати, що це таке.

Я оповів про експонат шахтного музею і про тавро, вибите на стіні печери в Південній Африці. Насамкінець повідав, що підозрював Білоконя і що підозри виявилися марними.

— ...Цікаво, цікаво, — сказав Михайлюк. — Цей знак нагадує коника, що стоїть... Стривайте, та це ж схематичне зображення істоти, останки якої знайшли при побудові отієї шахти... Авжеж. Я бачив їх. Ви не змогли б зідентифікувати ті останки з "коником" — журнальне повідомлення надто куце, їх треба було бачити. Пригадуєте, там писалося: "Голова нагадує голову комахи-богомола. Місце, де в людини сідниці, помітно видовжене і загострене. Коліна, лікті та інші суглоби з’єднані, як у комахи..." Знак, що ви намалювали, так само відтворює косміянина, як наскельні малюнки неолітової доби — контури голої людини. Очевидно, це — символ, — підсумував колега.

"Справді, символ, — подумалось мені. — І предмет з цим символом було знайдено на глибині пізньої крейдяної системи. А це десь шістдесят-сімдесят мільйонів літ тому. Може, справді, Земля була їхньою планетою?.. З історичної геології відомо, що колись процвітало "царство" комах, і що найбільшого розквіту воно досягло в карбоновій системі, а саме — триста двадцять п’ять мільйонів років тому. Чи не відгалузилась якась із гілок того "царства" за інтелектуальними ознаками? Скажімо так, як у пізніші геологічні епохи виокремилась із "царства" ссавців людина?"

Я поділився своїми міркуваннями з Михайлюком. Слухаючи мене, він невтомно міряв свій кабінет широкими кроками вздовж і впоперек. Нарешті озвався:

— Не знаю, як предмет з символом косміянина опинився в болоті крейдяної системи... А от те, що на Земній кулі ніколи не було комашиної цивілізації — факт. У світі, крім того музейного експоната, не існує доказів їхньої матеріальної діяльності.

— Але ж пояснення мусить бути. Алевритне ложе, в якому лежить музейний експонат, не підробка. Можете поїхати на ту шахту й пересвідчитись.

— Справді, якщо є предмет, то мусили б бути й істоти, котрі виготовили його. Але ж якби вони мешкали на Землі, то неодмінно лишили б по собі матеріальну пам’ять. Адже щоб виготовити навіть отой нехитрий, як ви кажете блочок, потрібна ціла технологія. І сліди такої діяльності розумних істот наука обов’язково виявила б... Їх немає. Ніде. Отже напрошується думка: музейний експонат — космічного походження. А те, що той-таки символ виплавлено в африканській печері порівняно недавно, — засвідчує, що якась цивілізація віддавна цікавиться нашою планетою. І не лише цікавиться, а й почала її колонізувати... Не традиційним робом, а витончено. Предмет колонізації — людська плоть. Якщо загарбану територію можна з часом деколонізувати, то людину, в якій вгніздилася комашина сутність — ніколи. А найлихіше те, що спори того зілля кинуто в ріку, наймення якій народ, і яка тече не в просторі, а в часі, від минулого до прийдешнього. Вони, ті спори, проростали і проростатимуть отруйними плодами в усі часи, допоки не висохне ріка.

— Або допоки генетики не знайдуть спосіб, як полагодити гени, що спричиняють до виникнення в людині комашиного атавізму, — зауважив я.

— Або так, — погодився Михайлюк. — Не збагну тільки, чого це випадок з останками косміянина, що зазнав аварії, покриває зловісна таємниця, а символ цієї істоти демонструється в музеї?

Антон Кузьмович мав рацію. Могло бути тільки два пояснення: перше — на шахті не лишилося комахолюдей і "блочок" нікому було вилучити; друге — його виставили навмисне. Щоб інформація про нього відклалася в свідомості людей. Чому саме на шахті, а не в центральному природничому музеї? А яка різниця? Факт такий вражаючий, що кола по воді підуть, де б він не знаходився. Мета демонстрації комахоморфного символа — привчити людей до думки, що в далеку минувшину на Землі мешкали істоти, схожі на комаху. Це потрібно для того, щоб коли з’являться ці істоти, їх приймали не як чужинців, а як братів по спільній колисці. А що знак "цвіркуна" виплавлено на камені в печері, має свідчити також, що вони покинули Землю не так уже й давно...

Ці мої міркування Михайлюк прокоментував так:

— Перша версія малоймовірна. Місце, де зазнав аварію прибулець, у них під наглядом. З часом там буде споруджено пам’ятник, — пожартував він, — а шахту називатимуть імені "Цвіркуна". Хе-хе... — Обличчя Михайлюка знову стало серйозним. — Що ж до другої версії... У ній є зерно. Якщо поставити тавро на крупі худоби, всі кинуться шукати, хто її власник. І рано чи пізно довідаються, що то злодієва мітка. Якщо ж тавро сховати десь під пахвою, а "вічну худобу" пастиме не одне покоління людей, то з часом неможливо буде довести, чиє тавро... Гадаю, в світі немало місць, де вибито зловісний знак "цвіркуна".

— Знати б усі ті місця... — зауважив я.

— Це нічого б нам не додало, — відказав колега. — Ну, хай цей знак вибито десь в Андах, Гімалаях чи Карпатах... І навіть не так важливо, щоб про них люди знали тепер. Головне, аби про них знали істоти з прикметами комах. А вже вони зуміють зосередити увагу людей на мітці тоді, коли в тому виникне потреба.

Михайлюк спинився між двох синіх полотнищ і задивився на клумби перед інститутом. По колу того живого острівця серед асфальту пломеніли яскраво-червоні флокси, а в центрі було щось синє-синє, схоже на волошки. Він довго не озивався. Тим часом мені подумалося, що нашу логічну споруду, при бажанні, можна легко завалити. Адже вона трималася лише на припущенні, що знак "цвіркуна" — це символ комахоморфної істоти. А головною підставою для такого припущення є те, що і косміянин, і "блочок" знайдено на тому самому місці. Правда, їх відділяє відстань у багато мільйонів років... Все це я виклав Михайлюкові.

— Повторюю: я бачив останки косміянина в академічному музеї, — сказав колега. — Те, що намальований вами коник є його схематичним зображенням — факт.

— Ви кажете, що зображення схоже на коника. Мені ж воно більше нагадує чорного цвіркуна... Де гарантія, що це не "портрет" цих комах?

— Саме в цьому й гарантія. У коника, як і в цвіркуна, суглоби на великих кінцівках згинаються назад. У істоти ж, яку я бачив в академічному музеї, ноги хоч і нагадували комашині, проте згинаються, як і в людини, колінами наперед. Це абсолютно точно. На вашому малюнку нижні кінцівки також мають коліна, схожі на людські. До того ж на вашому малюнку верхніх кінцівок дві. В той час, як у цвіркуна їх чотири. Отже, маємо зображення не комахи, а саме комахоморфної істоти. Якщо тільки в зображеному вами символі немає помилки.

— Це легко перевірити. Білокінь ще не встиг замінити ватман. Та якби й не було того малюнка на столі, я все одно не міг би помилитись. Події, що передували відвідинам шахтного музею, як і інформація з історії шахти, що я її отримав під час того відрядження, напружили мою свідомість до краю. Я пам’ятаю не тільки малюнок на блочку, а й глибокий паз в його торцях, як і те, що кути блочка заокруглені. Це тавро, — я ткнув пальцем в малюнок, — навічно вкарбувалося в пам’ять.

Михайлюк кинув погляд на мою голову, зауважив:

— Так, ви були тоді в жахливому стані. Вам слід було відпочити. А ви майнули у відрядження. До речі, готуючись до міністерської комісії, я занедбав польоти. Отже, приєднуєтесь ви чи ні, а в суботу я їду на Маринину гору.

Мені не хотілося засмучувати Михайлюка відмовою і я подумав, що краще змовчати. Натомість зауважив:

— Тепер, коли ми знаємо одного з авторів гіпермовної бесіди, не важко буде віднайти, хто другий.

Антон Кузьмович зрозумів мій маневр, подивився пильно і, як мені здалося, співчутливо.

— Гадаю, що так, — відказав рівним голосом, у якому проте вгадувалося розчарування. — Виявити другого буде простіше.

Я пішов від нього з гризотою в душі. Мені було соромно за свою, по суті, відмову супроводжувати його на Маринину гору. Втім, він не міг би закинути мені й боягузтво. Літати-бо на новому дельтаплані була його черга і мені особисто нічого не загрожувало. Насправді ж я не дав згоди супроводжувати Михайлюка з двох причин. По-перше, сподівався, що без мене він не поїде, отже, не ризикуватиме. По-друге, останній політ над "міражем" асоціювався в мені з чимось страхітливим, таким страхітливим, що навіть згадка про нього робила мене хворим. Це після того польоту мене почав переслідувати паскудний сон — голі молодики з кажанячими крилами в лелечому гнізді. Чи не щоночі я проходжу повз високу колону (чи просто товсту металеву трубу) і чую над головою дерев’яне (чого саме дерев’яне?) лопотіння їхніх перетинчастих крил, бачу симпатичні рум’яні лиця і рожеві сідниці й ноги, що звисають з колеса-гнізда... Після останнього польоту над цвинтарем я став зовсім іншим, ніби прожив кілька важких життів.

8

Синоптики обіцяли сонячний, безвітряний день. Але зранку стелився туман. Вночі він, мабуть, був густий, бо хідники, дерева, все довкруж було вогке, як після дощу. Михайлюк уже очікував на мене. Двері гаража було навстіж відчинено, сам він протирав віхтем лобове скло. Хоча в тому й не було потреби — машина, як завжди, поблискувала хромом і лаком.



— Бачили таке паскудство, — кивнув він на туман. — Правду кажуть, як бідному женитись... Втім, може, поки доїдемо, його не стане...

Я завважив, що обидва мішки з дельтапланами вже лежали на задньому сидінні. При цьому в душі моїй піднялося щось важке-важке...

Коли ми виїхали за ворота гаражного кооперативу, Михайлюк озвався:

— Вчора ж був на стадіоні...

Я здивувався: він ніколи не виявляв цікавості до футболу.

— ...Якийсь масовий психоз, — провадив він тим часом. — Це ж треба — стільки почуттів! І з якої нагоди?!

— Більше вам нічого було робити?

— Ну, сам я не пішов би, — відказав Михайлюк, — вмикаючи правий поворот і вирулюючи на трасу. — Ми там були з міністром.

"Он воно що..." — подумалось мені.

— Щоправда, на стадіон запросив не він, а я, пам’ятаючи його давнє захоплення футболом... Точніше, попрохав по телефону дістати квитки. Мовляв, без цього матчу мені життя не буде. Я колись вам казав, що ми з ним в одній групі навчались... Він також не забув моєї патологічної відрази до футболу. Але подиву не висловив. І, справді, роздобув два квитки — мені й собі. Хоч міг би запросити й в урядову ложу. Уже цей факт настроїв мене на відвертість. Міністр біснувався під час матчу не згірше останнього гультіпаки: вигукував образливі слова, свистів, махав руками. В короткі часи затишшя я підкинув йому кілька запитань, на які отримав точні відповіді. Ось вони: об’єкти, проти побудови яких він виступає, це боро-силікатні виробництва. І хоч виготовлятиметься там лише безневинний матеріал для спеціального скла, побічно на них проектуються установки для продукування елементу стратегічного призначення. Він не назвав той елемент, але сказав, що технологія його дуже шкідлива й ненадійна. До того ж чиясь лиха рука збирається спорудити їх у густо заселених районах. Як показала практика, стічні води вже діючих підприємств, попри замкнений їх цикл, проникають у водоносні горизонти і псують питну воду. Підприємства нанесені на карту так, щоб їхніми відходами охопити всю Україну. А відходи ті не просто шкідливі для здоров’я, а й спроможні порушувати генетичний код спадковості. Це відповідь на перше питання. Друге: ідея спорудження нових об’єктів іде з Центру. Але хто конкретно є її носієм — невідомо. Її — ідею — вже пропустили через планові органи, держбюджет... Під неї виділені величезні кошти. Вже навіть розподілена і включена до виробничих планів заводів боро-силікатна продукція підприємств, що їх тільки збираються будувати. Все зав’язано в тугий вузол. До того ж так вправно, що крім учених-винахідників тієї технології, нічий профіль навіть не проглядається. А мусить то бути профіль самого диявола. Третє: хто конкретно в Міністерстві геології виступає проти позиції міністра? Ніхто. Якраз навпаки — всі проти спорудження об’єктів... Ну, може, хоч одна людина за будівництво? Жодної. Всі проти, всі підтримують міністра... Та от дивина — міністерство ніхто не запитує про доцільність боро-силікатних виробництв, від нього лише вимагають геологічної експертизи місць, де їх буде зведено. До речі, документи на експертизу вже двічі їм повертали, як такі, що викликають сумнів.

Михайлюк замовк. Машина наближалась до міської розвилини, де обіч дороги стояла скляна вежа автоінспектора. Туман стелився прозорим шаром, не торкаючись вогкого асфальту. На трасі видимість була краща, ніж у місті. Проте Михайлюк вів машину зі швидкістю, менше дозволеної.

— А чим ви пояснили йому зацікавленість об’єктом? Та й свою поінформованість? — озвався я.

— А нічим. Міністр не поставив мені жодного запитання. Так, ніби я цікавився його старою болячкою — він одвіку хибував на нирки. І про це всі знали... Вже коли йшли зі стадіону, я очікував, що він ось-ось запитає, але так і не діждався. Насамкінець він сказав, правда, що знає про мій прозвучувач і що в міністерстві на нього покладають великі надії. Ото й усе. Попрощалися на зупинці тролейбуса.

— І це вас не дивує?

— Ще й як... Як і те, що відповіді на мої запитання були чіткими, немов би заздалегідь підготовленими. Враження таке, ніби він навмисне вибовкував інформацію. Дивився футбол, а в паузах ділився клопотом по роботі з колишнім однокашником. Не більше, не менше.

— А може, все й справді так було? — висловив я припущення.

— Е, ні, — заперечив Михайлюк. — Треба знати цього чоловіка. Ми ще з інституту помітили за ним здатність передавати тему, не вживши жодного слова з цієї теми. В нього природжений хист дипломата. Він, як кажуть, уміє дати зрозуміти.

— І що ж він дав вам зрозуміти?

Михайлюк довго не відповідав. Ми вже наблизились до місця, де був поворот на ґрунтівку. Нарешті озвався:

— Наскільки я зрозумів, підтекст його недомовок був такий: анонімна сила, котра збирається споруджувати боро-силікатні виробництва, має невидиму розгалужену мережу, яка, не виказуючи себе, виявляє тиск на всіх, від кого залежить спорудження об’єктів. У руках тієї сили — реальні важелі впливу. Я також збагнув, що міністрові відомо, що сила та лиха. Він прагне лишатися для неї людиною, котра ніскілечки не здогадується про її існування. Людиною з власною позицією, але необізнаною. Власне, міністр дав зрозуміти те саме, про що сказали ви, прослухавши останню гіпермовну передачу... Гадаю, він обрав оптимальний варіант поведінки. Принаймні поки не стане відомо, що то за сила.

— Мабуть, що так, — погодився я. — А чи не на часі втаємничити його?

— Ні, — відказав твердо Михайлюк. — Не час.

Ґрунтова дорога була вогка, але не слизька. Що нижче ми спускалися з гори, то густішим ставав туман. Біля річки він уже нагадував дощову хмару й заповнював усю низину. Проте на Марининій горі туман ледь кошлатився. Михайлюк підрулив до старої верби, виходити з машини не квапився.

— Послухайте, Антоне Кузьмовичу, — озвався я, — боро-силікати — це те ж саме, що й боро-кремнієві сполуки. А боро-кремнієва аномалія згадується в журнальному повідомленні. Пригадуєте: "у пробах грунту виявлено боро-кремнієву аномалію, нетипову для тих місць." Чи не збирається хтось поширити ту аномалію на всю нашу землю? Адже якщо ваш колишній однокашник не перебільшує, то підприємства планується ставити так, щоб їхніми відходами охопити всю територію.

Михайлюк мовчав, очікував, чи не скажу я ще. А тоді мовив:

— Маєте рацію. Кремній, силіціум — те ж саме. Чи не в цьому причина таємниці, що огортає знахідку? Не важко зіставити боро-кремнієву аномалію на місці знахідки косміянина з бурхливим спорудженням боро-кремнієвих виробництв.

— Отже, мета комахолюдей проясняється, — зауважив я.

— Не мета, а розчищення шляху до мети. Мету нам ще належить з’ясувати.

Несподівано для себе самого я запитав:

— Ви вважаєте проблему серйозною?

Михайлюк подивився здивовано. Мовляв, що за нерозумне питання? І оскільки я не відводив очей, чекаючи на відповідь, він сказав:

— Ну...


— І проблему, окрім нас, більше нікому вирішити?

— До чого ви ведете? — не втерпів Антон Кузьмович.

— До того, що коли з кимось із нас станеться лихо, то іншому довести діло до пуття буде важко.

— Он воно що...

В світло-карих очах Михайлюка щось промайнуло, немов би там спрацювали дві діафрагми; зіниці його хоч і були спрямовані, як і мить тому, на мене, але тепер дивились уже кудись всередину, в себе.


Каталог: Books -> 1%20kurs%2010-11%20klas -> Українська%20література%2010%20Тексти%20додаткове%20читання
Books -> Г. Д. Берегова діловаукраїнськамов а курс лекцій
Books -> Квітка К. В. Українські народні мелодії. Ч. 2: Коментар / Упоряд та ред. А. Іваницького
Books -> Рівненська державна обласна бібліотека
Books -> Програма вступних випробувань «Документознавство», «Обслуговування в бібліотеках»
Українська%20література%2010%20Тексти%20додаткове%20читання -> Історія україни в романах роман Іваничук
1%20kurs%2010-11%20klas -> Андріївський узвіз Володимир Діброва
1%20kurs%2010-11%20klas -> Прожити й розповісти Анатолій Дімаров
1%20kurs%2010-11%20klas -> Книга перша київські кручі 1 частина перша жашківські четверги 1


Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   10   11   12   13   14   15   16   17   ...   25


База даних захищена авторським правом ©uchika.in.ua 2019
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка