Під знаком Цвіркуна Віктор Савченко



Сторінка15/25
Дата конвертації11.03.2019
Розмір3,51 Mb.
1   ...   11   12   13   14   15   16   17   18   ...   25

— Справді, — озвався він по часі. — Справа дуже серйозна. І легковажити не маємо права. Але сьогодні нікому з нас нічого не загрожує.

— Антоне Кузьмовичу, ви забули, яким я повернувся з польоту минулого разу?

— Ні, не забув.

— А я ж молодший од вас на дванадцять років. Те, що витримав мій організм, може не витримати ваш.

— Тут важить не біологія, а воля, — заперечив Михайлюк. І додав, скептично посміхаючись: — Не думаю, що в цьому я слабший од вас.

Над Марининою горою туман стелився не дуже густо. Я плив слідом за Михайлюком на відстані з півсотні метрів і тіло моє проймало тремтіння. "Мабуть, для польотів у тумані слід одягати штормівку", — подумалось мені. Що вище ми піднімались, то повітря ставало прозорішим, а рослинність на Марининій горі все більше нагадувала жовто-зелений з білими розводами килим, обвитий сизим серпанком, немов білою павутинкою молі... Михайлюк був невблаганний. Недарма він народився під знаком Козерога. Людям, що з’явилися на світ під цим знаком, притаманна наполегливість у досягненні мети. Та, мабуть, і вони не застраховані від помилок у визначенні мети. Адже мета — не в польоті над міражем, а в чомусь значно більшому... Втім, хто зна, може, Антон Кузьмович сподівався помітити у міражі щось нове, таке, що наблизить нас до мети.

Ми вже підлітали до балки. Що то балка, можна було визначити хіба що по її обрисах, порослих деревами. Здавалося, то береги річки, заповненої каламутною стоячою водою. Попереду був цвинтар, геть у білому тумані, як у павутинні. Михайлюк зробив мені знак рукою, щоб я відстав.



...Він наближався до кладовища. Відстань між нами, що дедалі збільшувалася, й туман нівелювали деталі; дельтапланерист нагадував величезного птеродактиля з синіми крилами. Колись я читав, що ці істоти в розкриллі сягали двадцяти метрів, а крила мали перетинчасті, як у кажана. Втім, хто їх бачив?.. Тим часом я плавав над темними "водами" балки, ні на мить не випускаючи з виду Михайлюка. А він уже заходив на третє коло. І тут я відчув знайомий холодок з правого боку грудей, який проте скоро розтанув. Та коли Михайлюк заходив уже на четвертий виток над мощами — холодок повторився. Я запідозрив, що то передається мені стан колеги і, щоб перевірити це припущення, став очікувати, коли він опиниться над об’єктом уп’яте. Так воно й сталося, а тільки цього разу в грудях немов би з’явилася крижина, від холоду навіть стало боляче. Я зібрав усю, яка тільки була в мені, волю, і спрямував її на те джерело холоду. Відтак тіло немовби занурилося в воду й "крижина" "розтанула". На мить мені здалося (я не міг би це ніяк пояснити), що й Михайлюкові полегшало... Весь час я намагався бути на одній з ним висоті. Та скоро можливості мого дельтаплана вичерпались. Колега ж тим часом заходив на нове коло. Він уже ширяв над туманом, у чистому небі. Не зважаючи на відстань (а вона була не менше, як триста метрів), я побачив у всіх деталях — синє крило, білий алюмінієвий каркас, білий шолом з великими окулярами на ньому, темно-синій спортивний костюм, що в повітряному потоці облипав тіло, сині кеди... Раптом у небі щось спалахнуло, ніби десь за горою вдарила блискавка і полиск від неї освітив кладовище; Михайлюк умить розтанув, немов би провалився у вчорашній день. У небі, де щойно літав велетенський синій "птах", не залишилося нічого. Паніка й жах охопили мене. Хоча я бачив, що колега не впав, а наче розчинився у повітрі, я став шукати його поглядом на землі поміж могил. Його там не було. Тим часом я відчував, що він десь близько, мені-бо знову стало зимно з правого боку грудей і водночас накотилась така хвиля жаху й суму, немов би мене вели на місце страти кількох поколінь, але не на страту, а як свідка. І все ж це почуття було вторинним, воно проектувалося в мою свідомість звідкись... Тим часом я несамохіть підпливав до об’єкта, над яким ще недавно ширяв мій товариш. Але не надто близько. Бо тепер ні за які блага на землі я не повторив би польоту над міражем. Я робив коло за колом, не наближаючись і не знижуючись, та виглядаючи Михайлюка. Нізвідки. Боліла шия від того, що я весь час дивився вгору... Раптом побачив свого товариша — на тій самій висоті. Він, здавалося, виплив із зачарованого місця і одразу ж пішов на новий віраж. Наблизившись по колу до мене, зробив заспокійливий знак рукою, мовляв: "не хвилюйся, все гаразд." Я з тривогою спостерігав, як знову стала скорочуватись відстань між ним і "зоною". Це була не лише моя тривога, а й Михайлюкова. Я немов би перебирав на себе частину його сум’яття і тим полегшував його долю... І знову блиснуло, Михайлюк заколивався, перетворюючись на маєво, й розтанув у просторі...

...Машину вів я. Михайлюк сидів, а точніше напівлежав, поруч. Він був украй виснажений і постарілий. Я не розпитував. Уже те, що товариш мій сидів поруч живий і фізично неушкоджений, компенсувало мені довгі години тривоги, душевного болю. Компенсувало й той страх, котрого я зазнав, коли Михайлюк востаннє, в променях призахіднього сонця "матеріалізувався" на висоті, що вдвічі перевищувала ту, на якій довелося побувати мені. Він не тримався на перекладині, а буквально висів. Здавалося, дельтапланом правила не людина, а її дух. Та все ж при самій посадці знайшов у собі сили, щоб м’яко сісти. На більше його вже не вистачило.

Настали сутінки. Я ввімкнув фари. Попереду, немов маяк, світилася скляна вежа автоінспектора. Нога несамохіть послабила тиск на педаль газу.

— Не знижуйте швидкості, — почувся кволий голос Михайлюка. — Перемкніть світло на ближню дистанцію і йдіть шістдесят.

В словах його був сенс. Якщо збавити швидкість менше дозволеної, то автоінспектор може щось запідозрити. А в мене ж нема посвідчення водія.

Міську межу проскочили благополучно. Та коли вже на перехресті, де треба було повертати до гаража, спалахнуло зелене око світлофора, Михайлюк знову подав голос:

— Не повертайте, їдемо до вас.

Я зрозумів. Він боявся показатись на очі жінці й доньці в такому стані.

Пенсіонери, що "забивали козла" під двохсотватною лампочкою біля мого будинку, провели нас скептичними поглядами. Михайлюк ішов від машини, похитуючись, а я був готовий підхопити його в будь-яку мить. Щойно я відчинив двері, як він упав у крісло-гойдалку й заплющив очі. Я ж пішов на кухню й заходився готувати вечерю. Сподівався, що поки посмажу картоплю, йому полегшає.

Десь за півгодини з кімнати почувся голос Михайлюка. Він говорив по телефону з дружиною. Казав, що заїхав до мене і щоб вона не хвилювалась. А тоді зайшов на кухню.

— То оце так живуть одинаки, — мовив, силувано посміхаючись і оглядаючи нехитре кухонне начиння.

Я завважив, що в його голові не з’явилося жодної сивої волосини. Зате очі глибоко позападали, шкіра на лиці прив’яла, переді мною стояв зігнутий гіркими літами чоловік, майже дід. Коли ж наші погляди зустрілись — я помітив в його очах біль. Здавалося, то був хворий, якому щойно повідомили про смертельний діагноз. Але водночас у зіницях проглядалась непримиренність, навіть впевненість у тому, що діагноз липовий.

Я дістав з холодильника пляшку перцівки. Михайлюк, який, наскільки мені було відомо, не вживав спиртного, подивився схвально. Коли ж я в сковороду зі смаженою картоплею вкинув дві ложки томатного соусу, настрій у нього помітно покращився. Він зауважив:

— Авжеж... Нащо вам жінка, якщо ви так добре готуєте...

Вечеря була схожа на поминки. Ми випили мовчки, не цокнувшись, відтак заходилися закушувати. Очі в колеги вогко поблискували; він уникав дивитись на мене, їв спочатку силувано, затим розохотився.

— Недарма про ваші кулінарні здібності легенди ходять, — озвався він.

Я не зрозумів і зажадав пояснень.

— Ну, Ткач, Вакуленко і всі, з ким ви їздили на польові роботи, не нахваляться вашими стравами.

Це було несподіванкою, досі мені ніхто про це не казав. Я знову взявся за пляшку, але Михайлюк від другої чарки відмовився. Він змінювався, а точніше регенерувався, прямо на очах. Зійшла пергаментна жовтизна з лиця, поменшало зморщок, навіть плечі випростались. Невидиме психологічне поле, що весь час відчувалося між нами, дедалі густішало. То була моя цікавість і його небажання згадувати те, що він пережив під час польоту. Та зрештою, мабуть, не без впливу чарки, він сказав:

— Якби не ви, не знаю, що й було б зі мною. Я немов би поповнював від вас свої сили. Може, це помисливість, але в час психічного (дуже схожого на больовий) шоку, я генерував не тільки свою, а й підключився до вашої волі. І завдяки цьому мені вистачило снаги вийти з того останнього витка над міражем. Хоча слово "міраж" не відповідає смислові того, що я цього разу бачив. Як і слово "мощі"... Я бачив не скелет, а істоту, в котрої замість тіла — хітин, а, може, якась інша матерія. Вона лежала в ореолі чи то світла, а чи світних часток, схожих на язики полум’я, якими, до речі, вона обстріляла мене двічі. Власне, то були залпи нечуваними душевними стражданнями. І ще: воно живе, принаймні якщо дивитись на нього з тієї висоти, на яку спромігся винести мене дельтаплан. Воно має обличчя людини, але водночас у ньому є щось і від комахи. Тонкі людські губи проте ворушились, немов у коника; і зуби рухались, як жувальний апарат у фаланги, хоча кожен зуб окремо нагадував людський. Воно лежить голе і, видно, — чоловічої статі. Очі теж, немов би й людські, балухаті, але всеохоплюючі; дивились уважно і розглядали так само, як розглядала б, скажімо, муха. А тільки погляд його йшов... Ну, як би вам пояснити... З минулого, чи що... Ми роздивлялись один одного не в просторі, а в часі: він з минулого, я з сьогодення. В погляді його не було ні ворожості, ні допитливості. Очі ті більше скидалися на оптичні прилади... Хтось, не пригадую вже — ви чи я, висловив припущення, що нас приймають за своїх і підживлюють стражданнями. Цього разу в мене виникло відчуття, начебто свідомість мою "продзвонили". Крізь неї немов би пропущено було пучок елементарних часток. Десь так, як рентгенівські промені пронизують матеріальний предмет. Втім, не всю свідомість, а лиш ту частину, що відає інформацією. Бо, гадаю, якби міраж зчитав би й другу її частину, то навряд чи я повернувся б. Не буду розповідати вам про душевні страждання, яких я зазнав і якими насичено кожну клітину мого тіла. Скажу основну думку, яку я виніс з останнього найвищого кола. Міраж — не що інше, як символ і водночас — "маяк". Його поставлено для того, щоб зорієнтувати прибульців з космосу. Гадаю, такі маяки розкидані по всьому світу. Це концентратор психічної енергії, а саме — страждань, якщо хочете — заправна станція для тих, хто потребує страждань.

Раптом колега підвівся, взяв пляшку і налив мені й собі. Дзеленькнув своєю об мою і вихилив, не скривившись.

— За те, щоб людство якомога скоріше побачило ті невидимі маяки, — сказав він.

Це вже знову був той самий Михайлюк, якого я знав до останнього польоту — впевнений у собі, надійний боєць, який ні за яких обставин не схибить. У ньому на диво гармонійно поєднувались дух і плоть. Регенерація духу сприяла водночас і видужанню тіла. Він став знову по-спортивному струнким, розгладилася шкіра на обличчі, в очах з’явився блиск... І все ж це була вже інша людина — людина, що за короткий час прожила важке, багатостраждальне життя.

Він поїхав від мене об одинадцятій; на прощання попрохав жмутик петрушки, щоб забити запах спиртного.

9

Наступного недільного ранку я запарив міцної кави і сів за стіл, щоб поміркувати над останніми подіями. Власне, я намагався осмислити видива на кладовищі. Виходило, що міраж, з віддаленням від нього по вертикалі, збільшувався, обриси його ставали чіткішими і водночас обростали живою плоттю. "А що за цим? — муляло питання. — За межею, на якій побував Михайлюк?.." Я став нанизувати усе, що знав — від іржавого малюнка на глині до живої істоти з невідомої плоті — на "вертикальний стрижень". Але важко було уявити, що істота з висоти більшої від тієї, на яку виніс колегу дельтаплан, скажімо, встане, піде, заговорить... Ну, а далі? Звичайна людська екстраполяція базується на людській таки ж логіці. Простеживши певний перебіг подій, можна зрештою видати прогноз на найближче майбутнє. А ось у випадку з міражем спостерігається якась антилогіка. А відтак з неї можна видобути лише антипрогноз... Хоча і з антипрогнозу можна було б витягти якусь користь, якби не зміщення часу: і я, і Михайлюк кудись зникали (для стороннього спостерігача), хоч самі цього й не відчували (принаймні під час зникнення).



Не могла моя людська свідомість щось доточити до того, що ми вже знали. Та коли припустити, що з більшої висоти істота бачитиметься рухомою, то як пояснити те, що вона перебуває весь час на тому ж самому місці? Напрошувалася думка, що вона відновлювалася від рудого малюнка на глині до тілесного стану в якійсь іншій системі координат, і що ми з Михайлюком набули здатності (невідомо як) проникати в ту систему. То не чотиривимірний, а якийсь інший простір. За координати йому служать не висота, довжина, ширина і час, а щось невідоме, хоча і зв’язане з часом... Раптом я згадав слова Михайлюка: "очі теж, немов би й людські, балухаті, всеохоплюючі ..." І тут переді мною постав Посудієвський, немов живий. На коротку мить. Та одразу ж і випав з пам’яті. Потім, скільки я не силкувався поновити його в уяві, мені так і не вдалося.

Але схожість між всеосяжними очима мого начальника і видивом, про яке повідав Михайлюк, не виходило з голови. І тоді я почав збирати його — Посудієвського — портрет буквально по крихті. Навіть узяв папір і став записувати все, що міг пригадати. Посудієвський-бо був однією з двох істот, діалоги яких перехоплював мій товариш, і отже чіткий його портрет міг би стати аналогом, за яким можна було б спробувати виявити й партнера по діалогу, як зрештою, і будь-кого з того племені. Отож я почав записувати все, що тільки міг пригадати.

1. Приємний, дещо глухуватий голос; очі чорні, блискучі, які, здається, добре бачать не тільки попереду, а й з боків. Охват — щонайменше двісті градусів.

2. Обличчя нешироке, але й не видовжене, з виразом спокою.

3. Завжди дбайливо підстрижений і виголений.

4. Костюм темно-сірий в клітинку (інколи одягає коричневий), штани не завжди випрасувані, проте й не надто зібгані.

5. Ладна чоловіча постать, в якій часом проглядає згорбленість. Зріст — приблизно метр сімдесят вісім.

От і всі прикмети. Спробував зібрати з них образ, але нічого не вийшло. Вповні не міг уявити ніяк. Згадав ще масивне підборіддя і темне, ледь прибите сивиною, волосся. Наслідок — той же. Виходила якась інша людина, та тільки не Посудієвський.

Тоді я став міркувати так: "Образ людини складається не тільки з її портретних рис, а також з дії, вчинків... Ну, що ж, почну з дії."

1. Перше, що мені згадалося, це втома і біль у м’язах, коли ми всім відділом допомагали нашому новому начальникові вселятись в нове житло. На подвір’ї стояла велика геологічна машина з добровільськими номерами, а ми виймали з неї шафи, ліжка та інший скарб і виносили на восьмий поверх. Пам’ятається дружина господаря — повна привітна жінка, двоє підлітків — один при тілі, мабуть, у маму вдався, другий... Втім, другого не пригадую. Ще пам’ятаю етажерку, що на осі обертається і на ній бібліотеку серії "Життя славетних". Посудієвський хвалився, що ту етажерку він сам змайстрував.

2. Не любить, коли хтось стукотить підборами; сам ходить м’яко, немов підкрадається (до речі, я теж не люблю, коли грюкають).

3. У відділі, крім адміністративних справ, "веде" тему з тектоніки. Двоє його помічниць Рая Кравченко і Люда Климук постійно щось пишуть, переписують, складають таблиці, лічать на калькуляторах. Якось Вакуленко пожартував: "Мабуть, дівчата обожнюють свого шефа, коли так стараються?" Кравченко звірилась, що він їй справді до душі. А Климук відказала: "Ні". Не вельми делікатний Вакуленко почав допитуватись, мовляв: чому саме? "У нього голова кубічної форми", — буркнула небагатослівна Климук. Бувало, я приглядався до Посудієвського, й не раз згадував ті слова. Проте нічого подібного не помічав. Голова, як голова... "Але ж вона бачила його голову кубічною..." — муляла думка.

4. Віддав велику держбюджетну тему молодому, без наукового ступеня Тхолику. Навіщо? З метою підтримати Тхолика? Принизити Білоконя? Чи завалити тему?

5. Очолив антимольну кампанію в інституті.

6. Не спромігся для відділу на жодну договірну тему. З виробничниками домовлялися самі виконавці. В міністерство, як і в об’єднання, навідується рідко, а відтак відділ отримував дедалі менше замовлень.

Оце, власне, й усе, що я виклав на папір. Більше, скільки не силкувався, нічого істотного пригадати не міг. Ото ж став "працювати" з матеріалом, який мав. І зрештою в уяві постав образ людини, зовні привабливої, доброго сім’янина, але благеньких здібностей. Власне, чоловіка, випадкового в науці, як і в керівництві колективом. Однак це була, так би мовити, оболонка, нечіткі обриси. Самої ж людини я не бачив. І тут пригадалося: ні Луговий, що заступив Посудієвського на посаді головного геолога експедиції, ні Панченко — працівник тієї ж експедиції, що тривалий час працював під керівництвом Посудієвського, не пам’ятали його. Образ той немов би було витерто з їхньої пам’яті. Та й Михайлюк колись казав: "Дивний чоловік. Пам’ятаю його тільки тоді, коли він перед очима. Щойно випадає з поля зору, як одразу ж і забуваю".

Отже, Посудієвський мав рідкісну властивість бути не тільки непомітним, а й не лишати по собі пам’яті. Чи не прикмета це? І тут в уяві спалахнули ще дві аналогічні ситуації, учасником яких мені довелося стати.

Перша.


Мене підвозили на своїй машині науковці з Донецька. В дорозі один з компанії — чоловік віком десь на сорок п’ять, сказав:

— З вашим директором ми на одному факультеті навчались. Тільки він випустився раніше. Високий, гарний, одне слово — красень. Після випуску взяли у флот. Як зараз бачу його в парадній морській формі з кортиком при боці, коли він під час відпустки відвідав інститут, дівчата умлівали за ним... Не знаю, який з нього директор, а товаришем він був добрим і носа не копилив, як більшість старшокурсників. Я чого знаю. З нами в одній кімнаті мешкав його однокашник Боря Кушнір. До речі, Кушнір також у вас працює?

— У нас.

— От кому врочили велике майбутнє! Що в математиці, що в фізиці був! На консультації не ходили. Боря, бувало, сяде й двома-трьома словами пояснить не згірше професора.

Слухаючи того чоловіка, я завважив подумки, що Кушнір, як і наш директор, навчалися на тому ж факультеті, що й Посудієвський, і закінчили інститут на чотири роки раніше. Я запитав:

— А на якому курсі ви були, коли випустились директор і Кушнір?

— Закінчили перший курс.

— Тоді ви навчалися в одній групі з нашим завідуючим відділом — Посудієвським. Він теж на геологічному навчався і теж випустився на чотири роки пізніше директора. Він сам про це казав.

Чоловік замислився, а тоді усміхнувся винувато:

— А який він із себе?

— Темноволосий, зростом вищий за середній, зовні чоловік симпатичний...

Вже тоді, перебираючи прикмети Посудієвського, я відзначив, що з трудом видобуваю їх з пам’яті. Але не надав тому значення.

— І ви кажете, що він навчався на геологічному?

— Авжеж... Втім, може, на вашому факультеті була ще одна група?

— Та ні. Геологів була одна група... Дивно якось виходить, — мовив заклопотано чоловік. — Двадцять з гаком років термін, звісно, не малий. Але ж... — Він замовк, щось згадуючи. По часі озвався: — Перебрав подумки всіх наших. Двадцять чотири налічив. А в групі було двадцять п’ять. Точно пам’ятаю. Отже, когось таки пропустив... Чорноволосий, кажете? Був у нас хлопець з Узбекистану — Шухратом звали...

— Та ні, на узбека він не схожий, — сказав я.

— Був ще естонець — теж темноволосий.

— І не естонець.

— От не пригадаю, й край! — мовив винувато чоловік. — Що нас було двадцять п’ять, знаю напевне. А от кого не вистачає... Втім, стривайте, як ви кажете його прізвище? Посудієвський? А звати як?

— Броніславом. Броніслав Олексійович...

Мікроавтобус минув уже передмістя і влився в потік вуличного руху. На одному з перехресть, де нас спинив світлофор, мій співбесідник озвався:

— Еге ж! Смутний образ у пам’яті усе ж зріє. Та сказати напевне, що пригадав, не можу... Це не образ, а якась розмита пляма; часом з тієї плями вимальовується тремтливий контур молодого чоловіка, та як тільки сильніше напружу пам’ять, він ураз і розмивається. То, мабуть, така в мене пам’ять. Бувало ще студентом, коли вивчав англійську мову, одні слова прямо липли до вух, я їх і зараз пам’ятаю. Інші, скільки не зубрив, запам’ятати не міг. Так, напевне, й тут.

"Але ж ідеться не про слова, а про однокашника..." — крутилося в мене на кінчику язика. Та я стримався, не хотів засмучувати співбесідника, який, з усього видно, був доброю людиною.

Друга ситуація.

Конференція пройшла бурхливо. Опоненти критикували один одного гостро, без підтексту і недомовок. Аби примирити їх організатори конференції замовили в останній день спільний сніданок в ресторані, після якого всіх запросили на прогулянку по Дніпру. Добірні страви і свіже річкове повітря зробили своє. Наукових проблем ніхто більше не торкався. Недавні супротивники мирно бесідували, обіпершись на перила катера. Синя дніпрова вода і легкий серпанок над річкою настроювали на злагоду.

До мене підійшов учений секретар гірничого інституту.

— Бачив вас у компанії з Ткачем, — сказав. — А сам він де?

— Додому пішов.

— Не впізнаю колеги. Раніше, бувало, де найбільше галасу, там і Ткач... Дуже змінилася людина. — Помовчавши, вчений секретар додав: — Чи не закордон так подіяв?

— Може, йому щось переказати? — спитав я.

— Та ні, просто хотілося погомоніти. Ми з ним разом очну аспірантуру закінчували. Одночасно й кандидатські захистили.

Вчений секретар на вигляд був значно молодший від Ткача. Про це свідчив чубок, не займаний сивиною, що спадав йому на праве око, гладенька шкіра на обличчі, та й одяг на ньому був не як на солідного вченого: простенький твідовий костюм, сорочка без краватки.

— От хто не зраджує собі, так це ваш Білокінь, — казав він тим часом. — Дві доповіді на одній конференції! І які доповіді! Як я зрозумів, це його життєва домінанта...

— Так, — сказав я. — Заради цього він полишив і завідування відділом. Займається тільки наукою.

— Похвально, похвально, — мовив учений секретар з усміхом. Проте ні в голосі, ні в посмішці я не помітив поблажливості. — А цей ваш теперішній завідуючий відділом... Ніяк не пригадаю його прізвища...

— Посудієвський, — нагадав я.

— Ага... Він чим займається, окрім того, що керує відділом?

— Ну, тему веде ще. Здійснює наукове керівництво...

— Наукове... — мовив учений секретар, не приховуючи іронії. — На жодному семінарі, на жодній конференції його не побачиш.

— Чому ж, цього разу він був. Правда, тільки на пленарному засіданні.

— Отож-бо... І давно він у вас керує науковою роботою?

— Відтоді, як захистився. Мусите пам’ятати, адже захист відбувався у вашому інституті. До того ж ви вже були тоді вченим секретарем.

— Справді?! — щиро здивувався учений секретар. — Не пригадую такого випадку.

— Та в нього ж Ткач був опонентом, — нагадав я, не мало дивуючись, бо сам був на тому захисті.

— Виступ Ткача пригадую. А от захист вашого е-е... не відбився в пам’яті.

Я недовірливо подивився на нього, чи, бува, не кепкує? Та на засмаглому сухорлявому обличчі не помітив і тіні іронії. Відповідь його мене здивувала, адже він був спеціалістом з тектоніки, і саме на цю тему захищався наш теперішній зав.



Згадка цих двох ситуацій зміцнила в мені думку, що властивість Посудієвського не лишати по собі пам’яті, не що інше, як прикмета комахолюдей. Зміцнила, але не розвіяла сумніву, чи це справді так. Я знав чимало чесних роботящих людей, які не пнулися ні в начальство, ні в лідери і про яких, на жаль, теж мало хто згадував... Завдання полягало в тому, щоб виявити відмінність між скромністю (загалом, на мій погляд, позитивною людською рисою) і ознакою бути видимим невидимцем.

Я став згадувати всіх наших по черзі. Першими були Михайлюк, Ткач і Білокінь. Їхні обличчя спалахнули в уяві немов живі. Потім — Вакуленко — розтріпана шевелюра, яка одвіку не знала перукаря, лукаві, болотного кольору очі — праве косувало; весь він якийсь внутрішньо розхристаний, проте немов би в промінні людської доброти. Він теж довго стояв у моїй уяві. За Вакуленком ішов Сергій Дмитрович Пожидай. Дебелий чолов’яга з круглим м’ясистим лицем, ріденьким шпакуватим волоссям і шкодливими, як у кота, сірими очима. Він стояв, пританцьовуючи та виголошуючи якусь сентенцію. В голосі — самовпевненість і подавляючі чужу волю нотки. Виступав він завжди останнім, від чого його промова скидалася на прокурорську. Пожидай мав звичку говорити тезами. Перед кожною тезою казав: "Не викликає жодного сумніву, що..." і вже тоді "місив" усе, що на думку навернеться... В моїй уяві він теж був увесь із плоті і крові; я бачив його пласкуватий, трохи загнутий ніс, жировик на скроні, завбільшки з п’ятак. Він — Пожидай — асоціювався з вгодованим котом, який невідомо з яких причин ходить на двох ногах. Такі поняття як наукова істина або звичайна людська справедливість були для нього міфом. Я часто дивувався, як цинічно й грубо він топчеться по них, відстоюючи для себе якусь мізерію... І все ж це була людина. Самовпевнена, хитра, корислива, пихата. Але людина... Я довго думав: що ж він створив у житті? Наукову роботу, яку очолював у своїй невеличкій групі, не можна було назвати ні науковою, ні роботою... Слимчука Вячеслава — ось що він створив. Якщо сам Пожидай скидався на ситого кота, то його підлеглий Слимчук нагадував обличчям мишу. Й сам того не відаючи, він поряд з шефом відчувався маленькою істоткою. Хоча був високий і гінкий (першорозрядник з баскетболу), Слимчук знічувався, горбився, коли стояв поряд з Пожидаєм. У розмові з ним десятки разів повторював: "Сергію Дмитровичу, Сергію Дмитровичу, Сергію Дмитровичу..." Він і поза очі не називав його інакше, як тільки на ім’я й по батькові. "Як сказав Сергій Дмитрович... Ми з Сергієм Дмитровичем..." Слід сказати, що Слимчук був набагато обізнаніший, може, навіть грамотніший від Пожидая. Але попри молодий вік (йому не було й тридцяти), розум мав не те щоб дубовий, а вражений стереотипом. Розум, якому дано творити тільки вторинне. Це був інтелект раба — освіченого, добре поінформованого, але раба. Його обличчя, що справді чимось нагадувало писок миші або щура (хоча й негарним його теж не можна було назвати), з блискучими темно-карими очима, котрі весь час злодійкувато бігали, з русявим коротко підстриженим волоссям, відстовбурченими вухами, стояло переді мною немов живе. Я піймався на думці, що не можу уявити окремо Слимчука і окремо Пожидая. Коли перед внутрішнім зором з’являвся Пожидай, то десь за його спиною вимальовувалась постать Слимчука. Коли ж бачив Слимчука, то він немов би перебував в ореолі Пожидаєвської аури... Це був дивний симбіоз двох паразитів, де кожен знає своє чітко визначене місце. І все-таки це були люди... В пожидаєвську групу входило ще п’ять чоловік — з них три жінки. Всім їм було відведено роль виконавців. Вони малювали геологічні карти, рахували, робили сякі-такі хімічні аналізи, збирали по експедиціях геологічний матеріал. А головне — беззастережно визнавали авторитет Пожидая, зневажали, але побоювалися Слимчука, а загалом (може, тільки про людське око) жили мирно. Хоч мені й не часто випадало з ними спілкуватись, я їх усіх "бачив": кого чіткіше, кого не дуже... Це теж були люди.

Тоді я подумки провів такий експеримент: з-поміж пожидаївців вибрав найнепримітнішу — Настю Іванівну. Вона сиділа, уткнувшись в роботу, навіть тоді, коли шеф перебував у відрядженні і вся група відчувала себе учнями, до яких не прийшов на урок учитель. Настя Іванівна була самітньою літньою жінкою з обличчям хоч і не зморшкуватим, проте якимось немов би в’ялим. Так, яблуко, що довго лежить на столі, починає зсихатись. Колеги ставились до неї із співчуттям, хоч ніхто й не зміг би пояснити, з якої рахуби він їй співчуває. Була вона настільки непримітною, що навіть сам Пожидай якось забув про неї, коли йшлося про підвищення зарплати. (А треба сказати, Сергій Дмитрович, попри всеподавляючий волюнтаризм, дбав про своїх підлеглих)... Отож, поряд з Настею Іванівною я поставив подумки Посудієвського. І — о диво! — побачив жінку з благовидним (хоч і не вельми привабливим) лицем, добрими очима, в скромному синьому костюмі і білій, зав’язаній під саме підборіддя, блузці. І не побачив Посудієвського. Точніше сказати, я бачив сірий в клітинку костюм, черевики на м’якій підошві, навіть світлий комірець сорочки і краватку... Не бачив тільки людини. "Що за дурниці! Чудес не буває!" — обурився я невідомо на кого, і закликав на допомогу всю свою пам’ять. Невидимець скоро почав повнитися плоттю. Спершу з’явились чорні всеосяжні очі, потім акуратно підстрижене волосся і виголене до синяви підборіддя. Нарешті з’явився чоловік, який проте нічим не нагадував Посудієвського. В уяві стояла Настя Іванівна, немов жива, а поряд — незнайомець.


Каталог: Books -> 1%20kurs%2010-11%20klas -> Українська%20література%2010%20Тексти%20додаткове%20читання
Books -> Г. Д. Берегова діловаукраїнськамов а курс лекцій
Books -> Квітка К. В. Українські народні мелодії. Ч. 2: Коментар / Упоряд та ред. А. Іваницького
Books -> Рівненська державна обласна бібліотека
Books -> Програма вступних випробувань «Документознавство», «Обслуговування в бібліотеках»
Українська%20література%2010%20Тексти%20додаткове%20читання -> Історія україни в романах роман Іваничук
1%20kurs%2010-11%20klas -> Андріївський узвіз Володимир Діброва
1%20kurs%2010-11%20klas -> Прожити й розповісти Анатолій Дімаров
1%20kurs%2010-11%20klas -> Книга перша київські кручі 1 частина перша жашківські четверги 1


Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   11   12   13   14   15   16   17   18   ...   25


База даних захищена авторським правом ©uchika.in.ua 2019
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка