Під знаком Цвіркуна Віктор Савченко



Сторінка16/25
Дата конвертації11.03.2019
Розмір3,51 Mb.
1   ...   12   13   14   15   16   17   18   19   ...   25

Поступово перебрав у пам’яті всіх співробітників відділу; власне, я намагався уявити кожного, як літератор, зримо. І вони з’явились перед моїм внутрішнім зором немов живі: кожне з властивою йому манерою одягатись, розмовляти, з притаманними йому нахилами: з’являлись хто яскравіше, хто невиразніше.

Зрештою огляд закінчився. Та я вже звик контролювати себе і став подумки перебирати всіх, кого перед тим згадав. Виявилося, що з пам’яті випав Едик Філоненко — палеонтолог. Відтак, я побачив сухорлявого чоловіка з професорською борідкою, в окулярах у тонкій платиновій оправі, й костюмі, купленому чи не в "Дитячому cвіті", ввічливого і завжди заклопотаного. За ним помічали дивний комплекс збирання інформації. Простора кімната, де він сидів зі своєю помічницею (до речі, цю жінку я згадав раніше) поступово обростала стелажами, старими, списаними з ужитку шафами, в яких він ховав розмаїту інформацію — від вирізок з реферативного журналу до мікрофішів. Полиць, на яких купчилися рукописи, журнали, не було тільки на стелі. Коли ж увесь простір кімнати було заповнено і Філоненко з помічницею вже просувалися до своїх столів боком, палеонтолог став колонізувати кімнати колег: у того скриню з паперами залишить, в іншого — етажерку. І в моєму письмовому столі лежало кілька його тек. Якось Вакуленко зауважив: "Едику, ти скоро й до директора доберешся..." "До директора... Не знаю, — відказав Філоненко. — А в кабінеті вченого писаря вже лежать кілька моїх коробок." Слід сказати, що попри певний науковий авторитет у своїй галузі і величезну поінформованість, Філоненко з трудом знаходив замовників і ледь зводив кінці з кінцями... Та як би там не було, я "бачив" Філоненка так само чітко, як і Вакуленка... Але ж мусила бути істота з такими ж властивостями, як у Посудієвського! А її я не віднайшов. І тоді почав записувати прізвища всіх, кого згадував. Скоро склав список з тридцяти дев’яти осіб, включаючи й завідуючого відділом... До сорока не вистачало одного. Власне, ситуація складалася аналогічна тій, що й колись у мого попутника з Донецька. Тоді я пішов іншим шляхом: почав пригадувати, хто з ким сидить. І враз виявив, що тим, кого ніяк не міг пригадати, був Вакуленків сусіда — Тхолик. Та я не поспішав радіти — могла бути й помилка. Став уявляти собі Тхолика — ходив він у джинсовій парі, в кросовках під колір джинсів. Постать мав легкоатлета, обличчям був гожий... І тут виявилось дивне — я знав, що в нього гарне циганкувате лице в чорному аж блискучому "ореолі" кучерявого волосся, але уявити бодай одну рису на тому лиці, скільки не силкувався, не зміг. Була оболонка, та не було людини. Більше того, я не спромігся уявити навіть того мізеру, який міг витягти з пам’яті про Посудієвського. Здавалося, то був манекен для реклами джинсів — не більше. Тоді я зайшов з іншого боку, вирішив глянути на Тхолика очима колег... Та виявилося, ніхто про нього нічого не казав. Він хоч і був поміж нас, проте перебував немов би в якомусь іншому вимірі. Єдиний, хто на нього хоч якось реагував, був Вакуленко; він жартома називав його не Тхоликом, а Тхориком. З натяків самого Вакуленка виходило, що каламбур не безпідставний... Але навіть попри цей (людський) момент, людина в ньому й не проглядалась.

Мене охопив такий настрій, наче я довго шукав і нарешті знайшов, як розв’язати важливу наукову проблему. Не потьмарила цього настрою й думка про те, що прикмету непомітності комахолюдей я спостеріг лише на двох об’єктах. "Але ж як чітко вона проглядається".

Закортіло перевірити відкриття на всіх, кого знав. Почав з Данилюги — завідуючого відділом свердлярів. І одразу ж "побачив" ставного чоловіка, віком на п’ятдесят з благовидним лицем; а тоді, перемкнувшись на "ближнє бачення", помітив на вродливому обличчі нещирість. Фальш ішла з середини і проектувалась на лице ледь помітними ознаками. Ні, це не ввижалося мені під тиском інформації, яку я про нього мав (науковий рекет, плагіат у підлеглих, нечесність у розподілі премій, квартир); це було його внутрішнє Я, котре він ховав від стороннього погляду, а, може, й боровся з ним, але без успіху. На мить мені навіть стало прикро, що в такій добротній оболонці мешкає нікчема. І все ж це була людина. Я "бачив" її, як кажуть, наскрізь.

10

Я лежав на полиці і крізь перестук коліс дослухався до звуків гітари в сусідньому купе. Хтось там тихенько й співав, але голос лише вряди-годи проникав крізь перегородку. Заколисаний незнайомою мелодією, я ненадовго задрімав. Та й не дивно: сьогодні ми з Вакуленком подолали добрий десяток кілометрів під землею. Довелося підніматися стрімкими квершлагами , повзати навкарачки в лавах. Вакуленко весь час мовчав. Я не впізнавав його. Здавалося б, ніщо не могло вибити з сідла цього чоловіка. Навіть розлучення він переживав мужньо: не злостивився, а тільки з прикрістю й болем скаржився, що "колишня" не дозволяє йому бачитися з донькою, яку він любив над усе на світі.



Гітара в сусідньому купе не вгавала. Народні мелодії змінювали уривки з класичних творів, до низьких чоловічих голосів долучався високий жіночий. Людям за перегородкою було добре і, з усього видно, поєднував їх не тільки спів. Ми з Вакуленком їхали немов чужі. Я вдавав, що сплю, а він сидів біля вікна, в якому вже нічого не можна було побачити. На доволі вже потріпаному виді сорокап’ятирічного чоловіка вгадувалася пригніченість. Втім, потріпаним Вакуленко був лише з обличчя. Статуру ж мав спортивну. Щораз, коли після шахти ми відмивалися в лазні, я по-доброму заздрив його міцному торсу, тугим біцепсам. Перші струмені, бувало, змивали з нього не тільки пил, а й втому, якою б важкою не була до того робота. В примружених очах світився оптимізм з добрим домішком іронії... Та цього разу він мився старанно, ніби робив якусь надзвичайно відповідальну роботу. Потім довго стояв перед дзеркалом, змиваючи вугільний пил, що пов’їдався під очима. Але, як мені тоді здалося, цікавили його не так запилені повіки, як руда пляма з лівого боку грудей, яку він похмуро розглядав у люстрі.

...Гуркнули двері купе, на порозі з’явилася провідниця.

— Чай будете?

Вакуленко відвів погляд від шибки, ствердно кивнув. Я ж продовжував вдавати, що сплю. Дівчина поставила перед ним склянку, зникла за дверима. Та колега одразу ж і забув про чай. Знову відвернувся до вікна, сховався в собі.

Я заворушився, начебто прокидаючись, подав голос:

— Вакуло, який хробак тебе точить?

Він ніби й не чув. Дивився собі в темне вікно. На столику в склянці тремтіла брунатна рідина. Озвався, аж коли розтанув останній акорд гітари в сусідньому купе;

— Ім’я тому хробакові, який мене точить — я сам, — відказав він нарешті. Тоді відвів очі від вікна і подивився на мене довгим уважним поглядом. — Мені вже сорок п’ять, а я — не чоловік, а хтозна-що...

— Хтозна-що не полізло б у ті місця, в яких ми з тобою сьогодні побували, — зауважив я.

— Воно й справді чудно якось, — погодився Вакуленко, — пхатися в саме пекло, легковажити здоров’ям, а, може, й чимось, більшим... А от сказати людині в очі все, що про неї думаєш, не вистачає духу.

На мій запитливий погляд пояснив:

— Я про нашого зава.

— Чого ви з ним не поділили? — обережно поцікавився я.

— Моралі, — не замислюючись відказав Вакуленко. І зніяковів, як людина, яка не полюбляє гучних слів. Вуста навіть сіпнулись у винуватій посмішці. — Цей... — він повагався, підшукуючи відповідне слово, але, не знайшовши, провадив: — Намагається перетворити мене на свою власність. Втім, тобі цього не зрозуміти, ти в нього в фаворі...

— Не мели дурниць, Вакуло! — обурився я. — Він мій начальник — і тільки.

Попри обурення я відчув полегкість. Отже, — нічого загрозливого для здоров’я мого товариша.

Я зліз з полиці, сів за столик і подивився у вікно, проте в ньому відбивалися тільки двері купе з нішею над ними, дві горішні полиці і тьмяний профіль Вакуленка. Його лице було таким же зосередженим, як тоді, в лазні, коли він роздивлявся у себе на грудях руду пляму. За перегородкою тим часом залунали нові акорди. Цього разу там не співали. Дослухаючись до варіацій гітари, я на мить забув про клопіт мого товариша, а коли отямився, то помітив, що вираз зосередженості на його обличчі поступився відчуженості і, схоже, — смутку.

— Вже тоді, коли ми допомагали йому переїздити на нову квартиру, я зрозумів, що то за один, — озвався Вакуленко. — Його прохання більше скидалися на накази...

Я теж допомагав переселятися новому тоді завідуючому відділом. Але в моїй пам’яті нічого такого, про що згадував Вакуленко, не відбилося. Втім, один момент таки запам’ятався — старе, вичовгане крісло, яке наш завідуючий сам одніс на восьмий поверх. Незабаром воно з’явилося в його службовому кабінеті. Не без гордощів новий господар кабінету нахвалявся, що це старе крісло він власноручно реставрував, обтягнувши темно-синім плюшем. "В інтер’єр квартири воно не вписується, а викидати шкода", — пояснив він. Ми поблажливо поставились до цього дивацтва. Тим паче, що м’яке домашнє сидіння дещо порушувало офіціоз кабінету. Та водночас з появою цієї м’якої меблі виникла і якась невидима межа, що розділяла тих, хто сидів з протилежного боку столу на твердих стільцях, і завідуючого. Важко пояснити це відчуття. Може, воно виникло від того, що крісло десь на сантиметрів п’ять вище від стільців і через це чоловік у ньому бачиться монументальнішим. Господар кабінету також це розумів. Бо часто, відкинувшись на спинку і розкошуючи в м’яких обіймах, дещо згорда поглядав на співбесідника.

Тим часом Вакуленко провадив:

— А я терпіти не можу, коли мені наказують. І через це відмовився їхати по майно другим рейсом. Результат? За багато років — жодної грамоти, жодної подяки, ніби всі мої звіти захистив святий дух, а не я.

— Все це дивно чути, — озвався я. — Він про тебе жодного разу не відгукнувся зле.

— У тому то й штука. Зовні — ніякої тобі ворожості. В розмові, бувало, в очах, з’явиться навіть щось схоже на щирість. Коли ж він промовляє оте своє "Хто нам тоді спасибі скаже?", я враз втрачаю пильність і вибовкую йому щось із особистого. Так, я розповів про те, що в мене нещасливо склалося сімейне життя. І враз до щирості в його погляді домішалася відома вже мені зацікавленість. На перший погляд вона сприймалася, як співчуття. Та тільки на перший, бо придивившись пильніше, можна було помітити, що те співчуття так само подібне до людського, як шкіра на протезі до живого тіла... А це недавно зробив нову спробу накинути на мене віжки. Дав товстий зошит з числами, писаними фіолетовою й чорною пастами, і зажадав, щоб я порахував, чи вони розділяються за критерім Стьюдента. Тиждень убив на те. Приніс, кажу: "Не розділяються". "Спробуйте, — каже, — за Колмогоровим". Ще тиждень. Наслідок — той самий. "Давайте, — каже, — тепер за Фішером..." Я вже кипів від обурення. По-перше, мені ж моя робота свербить, по-друге, хоч би пояснено, що то за цифри. Ніби в мене не все гаразд з творчою етикою... Стримався. Думаю, це вже, мабуть, останнє "перенесення купи каміння з місця на місце". Аби ж то! Зажадав, щоб я те "сміття" ввів ще і в машину. "Ви, здається, мене хибно трактуєте, — кажу. — Я — геолог, а не ваш лакей. Три тижні робочого часу, що ви в мене забрали, тепер доведеться надолужувати за рахунок відпочинку. Мою ж тему за мене ніхто не виконає". Він на те ні слова, а тільки промовисто так подивився — ну-ну...

Вакуленко нарешті звернув увагу на чай. Підсунув до себе склянку, поколотив ложечкою й знову забув про нього.

— І почалося, — продовжував він. — Де рукопис статті заріже на вченій раді, мовляв, написано поспіхом, де звіт про відрядження відмовиться підписати. А недавно каже: "Зайдіть до мене в кабінет". Побачив би ти ту бетонну пику... Запросив сісти, чого раніше ніколи не робив. А тоді відкинувся в своєму плюшевому кріслі і подивився на мене, як на річ. Уже за такий погляд кортить врізати по фізіономії... Очікую, що він скаже, а до горла гнів підступає. Нарешті розтуляє рота: "Заява на вас надійшла". З тими словами в мене з лівого боку грудей зашпигало, замлоїло ребро, як на погоду, а далі те пошпигування проникло вглиб тіла. Щось почало стискати серце, здавалося, невидима рука проникла в грудну клітку і, взявши в жменю серце, ніби бавиться ним. Завідуючий тим часом спостерігав за моєю реакцією, посміхався. Він ніби давав зрозуміти, що мій біль для нього не таємниця і що він може зробити його сильнішим. Я не витримав і питаю: "Ви що, викликали мене для психологічного тестування? Кажіть, у чому справа?" Дивлюсь, в очах розгубленість майнула. "Ваша колишня дружина скаржиться, що ви вдома постійно вчиняєте дебоші". Заяву, бачу, написано на аркуші з учнівського зошита. Вся кров мені в голову вдарила. "А ви що, за мирового суддю в нас?" — цікавлюся, ледь стримуючись, щоб не встати і не грюкнути дверима. "Суддя, не суддя, а ви працюєте в моєму відділі, і оцю заяву, яку, до речі, подано на ім’я директора, буде враховано при підсумках змагання. Під загрозою робота всього колективу. Не знаю, не знаю, як тепер з вами й бути..." Я підвівся і, немов п’яний, поплентався з кабінету. Він не зупинив мене... — Вакуленко перевів подих: — Як згадаю ту подію, то мені здається, що йому більше й не треба було нічого. Він поставив за мету завдати мені чергового психічного удару. І зробив це професійно.

— Вакуло, ти й справді ото вдома?..

Він насупився.

— Послати подалі — це я можу. А от дебоші, вибач, не мій почерк.

— А чого ж тоді колишня?...

— Я забороняв їй курити в квартирі. У дівчинки слабкі легені, а та кадить, як кабиця. Пригрозив, правда, що відлупцюю.

Вакуленко подивився на мене довгим поглядом, в якому, крім болю, було щось схоже на смирення. Мовив скрушно:

— Ет, чхала вона на мої погрози. От сьогодні повернуся з відрядження, а в квартирі знову буде чаду, хоч сокиру вішай.

Товариш надовго замовк. Я теж не подавав голосу. В душу мені невидимим туманом прокрадався чужий біль.

По паузі гітара за стіною несподівано озвалася добірним болеро. Під ті звуки Вакуленко аж ніби піднісся духом. Він подав голос, коли розтанув останній ритм:

— Фізично я вважав себе чоловіком загартованим. У таких бувальцях побував, що й зараз жах проймає. Носило мене й по тайзі, і по затоці Хреста на Далекому Сході. Пам’ятаєш, я розповідав? Та серця свого ніколи не відчував. Зараз же, здається, що воно вибилося з сил. Виконує чисто біологічну функцію — і тільки. У ньому немов би якийсь клапан не спрацьовує, той невідомий медицині клапан, що відкривається для потоку духовної енергії. Я втратив цікавість до малярського мистецтва, хоча раніше не минало вихідного, щоб не відвідав якусь із виставок. Перестав читати художню літературу. А відтак збайдужів і до долі живої людини. Пам’ятаєш вчену раду, на якій завідуючий з Пожидаєм та Слимчуком намагалися розправитися з Мариною Петренко? Мовляв, її робота нічого не дає ні науці, ні виробництву. Більшість тоді виступило на захист. А я промовчав. Хоча й бачив, що це не просто несправедливість, а щось гірше, бо робота її якраз потрібна і науці й виробництву... Після тієї вченої ради мені приснився жахливий сон. Власне, то був відбиток давно минулої дійсності, такий яскравий і свіжий, ніби випадок стався вчора, а не сімнадцять років тому. І послідовність подій розвивалася так само, як тоді, наяву.

Крім кінцівки...

Я працював тоді геологом експедиції, і начальник доручив мені супроводжувати групу студентів. Я мав провести їх через тайгу аж до водорозділу і по дорозі показати відкриті породи. Мені було двадцять вісім і я вважав тих трьох хлопчаків і дев’ятьох дівчат шмаркачами. Окрім однієї: такої собі пишечки з повним комплектом усіх жіночих зваб. Вона, здається, була на рік чи два старшою від решти. Мушу сказати, подорож наша почалася святково. Щовечора ми ставили три намети — два для дівчат, один для мене й хлопців, розпалювали вогнище. Ну, там вечеря, пісні... До речі, гітара в руках тієї красуні чарувала: її звуки я й зараз чую. Правда, співати вона не вміла. Співали інші... У нас уже з нею наживлявся контакт. Не критимусь, мені це лестило. Ти ж знаєш, я не Ален Делон.

Я розтулив було рота, щоб ввічливо заперечити, та Вакуленко не дав мені сказати:

— Не треба, колего... Моя фізіономія повністю відповідає слову Вакула. — Він криво осміхнувся і провадив далі: — Ми вже з тиждень ішли за маршрутом і я вирішив дати студентам день перепочинку. Тим паче, що ми опинилися на березі невеликої річки... По обіді наступного дня я сів біля намету, щоб зробити на карті помітки. Студенти ж хто читав, хто гриби шукав. Довго сидів над планшетом, а коли підвів голову, то від подиву мало не скрикнув. З протилежного боку річки до берега прямували троє бороданів із заплічними торбами. Це було дивно, адже ми перебували за сотні кілометрів від найближчого населеного пункту. В тайзі. Я ковзнув у намет і, відхиливши краєчок запони, став спостерігати в бінокль за тими трьома. Відстань між нами була не більше двохсот метрів. Вони, безумовно, бачили наші намети, хоч їх злегка й ховали дерева. Невдовзі в стані прибульців задиміла ватра, а над нею повис на перекладині закіпчений казанець. Мирні заняття сусідів заспокоїли мене. Тим часом посходилися наші грибники, і в таборі стало людно. Троє на тому березі не проявляли до нас цікавості. "Ну, й слава Богу!" — подумав я. А студентам суворо наказав бути на чатах і не випускати їх з поля зору.

— Вакуло, це ти сон розповідаєш? — запитав я, будучи дещо здивованим, бо під час численних наших спільних відряджень він мені переповів свою історію з різними доповненнями кілька разів.

Але те, що він розповідав тепер, я чув уперше.

— Поки що сон і дійсність збігаються, — відказав Вакуленко. — Слухай далі. Десь, коли вже сонце сховалося за вершечками сосон, а густі тіні накрили берег і річку, студенти посідали біля намету і завели свої вміру дотепні, а загалом банальні пісеньки. Той їхній фольклор я пропускав повз вуха. Оживав лише тоді, коли в паузах між куплетами лунала сама гітара. Звуки її, справді, чарували. У ті хвилини я почувався так, ніби на мені облуплювалася шкаралупа з черствості й настороженості. Я почувався билиною в теплому вітрі звуків, яка відгукується коливанням на найменший повів. Можливо, це було занадто самовпевнено, але мені здавалося, що та віртуозна гра призначалася мені одному. Край блаженству поклав один із трьох бороданів на тім березі. Він підвівся від згаслого вже багаття і зійшов до води. А там, підсукавши вище колін штани, перейшов потік і попрямував до нас. Середнього зросту, головатий, з короткою жилавою шиєю. Мав чорне, аж синє волосся.

— Привіт всій компанії, — мовив він хрипкуватим голосом і я відчув, як ковзнув по мені його уважний погляд.

Гітара замовкла. Ми стримано відповіли на привітання.

— Солі позичите? — звернувся він до гурту.

На обличчі під густою заростю вгадувалася посмішка, а в очах світився вираз якоїсь зухвалої улесливості.

Дівчина, що була за шеф-кухаря, підвелася і зайшла в намет, де лежали продукти.

— Та й ладно ж ви тут співаєте, — сказав він тим часом.

Цього разу він звертався конкретно до гітаристки.

Але на те — ніхто ні слова. На обличчях трьох хлопців читалася погано прихована настороженість, а дехто з дівчат дивився на нього навіть злякано. Я між тим відзначив на його босих ногах витатуйовані слова "Вони стомились". Чоловік мав непропорційно великі ступні, які, здавалося, було підкачано, як надувні подушки. І стояв він так, ніби погойдувався на тих надутих камерах. Було йому на вигляд років сорок. Куховарка не забарилася винести кульок солі, і чоловік, подякувавши, пішов від нас. Куртка із цупкої чорної тканини мало не тріскалася на його спині. В кремезній постаті вчувалася могуть звіра. Ніщо мене так не насторожило в ньому, як одна обставина: волосся в нього, на голові, й на обличчі було однакової довжини. Це викликало підозру, що він і його супутники — втікачі. А людям, які свідомо йдуть на втечу з табору, як правило, вже нічого втрачати, Отож, першим моїм рефлексом було віддати наказ негайно зніматись. Я не зробив цього тільки тому, що побоявся видатись боягузом. Натомість покликав у намет хлопців і поділився своїми підозрами. На тій раді ми вирішили, що вночі по черзі будемо вартувати. Зарядили берданку й наган, що їх мені видав під розписку начальник експедиції, і аж тоді вийшли до ватри, де дівчата гріли воду на чай... Сталося те, чого я й боявся. З сутінками з’явилися всі троє. Мені одразу впало в око, що заросли вони однаково. Один з трьох був довгий, худий, білявий — повна протилежність вивідувачеві. Другий — нічим не примітний чоловічок, віком, мабуть, за п’ятдесят... Пропущу в розмові те, як вони знайомились, а потім підспівували студентам. Воно і в пам’яті провалилось, і уві сні не згадалося. Подія почалася з того, що кремезний чолов’яга, який приходив по сіль, узяв до рук гітару. Вона в нього враз заквилила, немов жива. Звуки її спершу були якимись болючими, а тоді стали первинно дикими, майже істеричними. Він так грав, ніби то була його остання гра. Довго відводив душу. Студенти сиділи немов заворожені. В сутінках уже не можна було побачити облич, але я вгадував настрій: вони були збентежені, навіть приголомшені тією грою. А тоді зблиснули білі зуби гітариста і він завів жалісним, майже дитячим голосом: "Ой, начальнику, начальничку-у, а-а відпусти додому-у..." Доспівавши останній рядок цієї пісні, раптом так ударив по струнах, що дивно, як вони не порвались, і вже зовсім іншим голосом почав вульгарні табірні куплети. Я не витримав:

— Одну хвилинку, — перебив я, намагаючись бути спокійним. — Ці дівчата і юнаки — студенти першого курсу, їм не можна слухати таке.

— Студенти! — ніби аж зрадів гітарист. — Першого курсу! Та ми ж теж студенти! Я, наприклад, дев’ятикурсник, он Костиль, — він кивнув на худого, — одинадцятикурсник, а Линда гриз науку чотирнадцять курсів.

— Авжеж, — ворухнувся білявий Костиль, що досі сидів з підібганими по-східному ногами. — І так нам та наука в печінках засіла, що ми плюнули на неї та й пішли світ за очі. Хрін з ними, з тими дипломами. ..

— Чьо світитесь, чьо світитесь!? — обізвався третій із гостей злим голосом. — Чули, що бугор сказав: не можна їм слухати ваших куплетів, розтаку вашу перетаку! Не можна. — Він підвівся і попрямував до річки.

Його поплічники покірно подалися слідом.

Довго не могли поснути студенти. Звуки гітари глибоко запали їм у свідомість і щось там оголили. Було в тих звуках те, чого людину непомітно для неї позбавляла цивілізація — повна, майже тваринна, розкутість. Я піймався на думці, що звичайна симпатія до тієї пишненької під впливом почутого стала раптом проростати у глибоке почуття...



А ніч брала своє. Хтось із хлопців уже белькотів уві сні. Тільки я лежав під відхиленою запоною і не зводив очей зі стану сусідів на другому березі, їхній абияк напнутий намет у сяйві місяця був схожий на брилу породи. А надворі тихо-тихо, ніде ні шелесь. Тільки терпкий запах хвої нечутною хвилею то накочувався, то відкочувався від місця моєї схованки. Було вже далеко за північ. Мені лишалося вартувати ще півгодини. А потім я мав розбудити одного із студентів. І тут до слуху долинуло шарудіння. Здавалося, то заворушилася якась із дівчат на ліжнику в сусідньому наметі. Але скоро те шарудіння розтануло в тьмяній тиші. Підозри воно не викликало — з шатра-бо на тому березі ніхто не виходив. Та все ж невдовзі мене охопило почуття неусвідомленого жаху. Він, здавалося, не в мені зародився, а десь інде, а моя підсвідомість тільки відгукнулася на нього. Зараз я вже можу стверджувати, що то був жах іншої людини, на який я внутрішньо відгукнувся. За якусь мить хтось завовтузився й водночас почулося хрипіння. Я вислизнув з-під запони і кинувся до крайнього намету. А там, у двох кроках від полотняної стіни, широчезна чорна спина пригнітила дівчину; її білі ноги мигтіли в медвяному місячному сяйві й несамовито били по ліжнику. З-під руки ґвалтівника, якою він затис їй рота, чулося тільки хрипіння. Не довго думаючи, я щосили садонув його носаком в ребра, аж там щось хряснуло. Зразу ж почувся кашель. То бородань відпустив рота дівчини... У цього чоловіка була звіряча реакція: я й не отямився, як він, уже в повний зріст, насувався на мене, немов ведмідь. Не пам’ятаю, як він замахнувся, а пам’ятаю лише удар в голову — блискавичний і нищівний. Я відлетів на кілька метрів і знепритомнів... Отямився від дикого жіночого крику. Бандюга, схопивши гітаристку за руку, тягнув її в хащу. Я, ледь зіп’явшись на ноги і хитаючись, пішов слідом. Тим часом, розбуджені криком, повибігали напівголі студенти, а до річки з протилежного боку поспішали вже поплічники ґвалтівника. І тут мені клепнуло в потьмарену свідомість, що в мене ж під штормівкою заряджений і знятий з запобіжника наган. Я вихопив його і без вагань навів у голову бороданя. Він був метрів за вісім від мене, до того ж смикався, намагаючись утримати дівчину. Я цілився не так очима, як інстинктом, мені й на думку не спадало тоді, що я можу схибити, або, ще гірше, влучити в дівчину... Здавалося, то був не звук пострілу, а гавкнув великий собака. На мить мені примарилося, що в чорного чоловіка збито капелюха. Сам він, шарпнувшись, повалився на лапи ялини. Упала й дівчина. Підбігши, я побачив на гілках якісь білі драглисті шматки, що волого поблискували в сяйві місяця. Дівчина мить лежала непорушно, а тоді зробила спробу встати. Але її було ніби прикуто до широкої чорної постаті на землі. Рука напасника вже мертвим браслетом стискала їй зап’ястя. Ще й тепер відчуваю закляклу силу пальців, які мені довелося відгинати аби звільнити дівчину... Потім я не раз згадував ту мертву хватку, коли мені десь за тиждень по тому одягли наручники.

— Вакуло, — перебив я, тамуючи поблажливі нотки в голосі, — це все був сон?


Каталог: Books -> 1%20kurs%2010-11%20klas -> Українська%20література%2010%20Тексти%20додаткове%20читання
Books -> Г. Д. Берегова діловаукраїнськамов а курс лекцій
Books -> Квітка К. В. Українські народні мелодії. Ч. 2: Коментар / Упоряд та ред. А. Іваницького
Books -> Рівненська державна обласна бібліотека
Books -> Програма вступних випробувань «Документознавство», «Обслуговування в бібліотеках»
Українська%20література%2010%20Тексти%20додаткове%20читання -> Історія україни в романах роман Іваничук
1%20kurs%2010-11%20klas -> Андріївський узвіз Володимир Діброва
1%20kurs%2010-11%20klas -> Прожити й розповісти Анатолій Дімаров
1%20kurs%2010-11%20klas -> Книга перша київські кручі 1 частина перша жашківські четверги 1


Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   12   13   14   15   16   17   18   19   ...   25


База даних захищена авторським правом ©uchika.in.ua 2019
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка