Під знаком Цвіркуна Віктор Савченко



Сторінка17/25
Дата конвертації11.03.2019
Розмір3,51 Mb.
1   ...   13   14   15   16   17   18   19   20   ...   25

Досі Вакуленко дивився на своє відображення у вікні і розповідав ніби йому, а тепер повернув голову до мене: його брови — два пожухлих кущі колючки — ворухнулись, з-під них визирнули жовтувато-зелені очі.

— Ні, колего, — відказав він. — Це була дійсність. А сон виявився набагато лихішим... Мені приверзлося таке: коли я кинувся на шурхіт і побачив, що бандюга намагається зґвалтувати дівчину, я злякався. І, як кожна злякана людина, почав міркувати не над тим, як врятувати дівчину, а як уникнути небезпеки самому. Рішення було соломоновим: поки жертва, рот якій міцно затис долонею бандюга, не подає голосу, я нічого не бачу, нічого не чую і нічого не скажу... Може, тобі доводилося зустрічати східний талісман із трьох мавп, перша з яких затулила собі лапами очі, друга — вуха, а третя — рота? Тоді, уві сні, я уособлював той талісман у найцинічніший спосіб... Якщо ж дівчина закричить, — подумалось мені, — то я вискочу разом з розбудженими студентами, може, навіть на хвилю раніше. При такій юрмі напасник безперечно накиває. Якщо ж вона не закричить... Ну, що ж — їй не пощастить. Згадав я тоді й про наган. Але у той же час подумав і про відповідальність, якщо, не доведи Боже, потрафлю вцілити в людину... Розбудив мене, колего, розпачливий крик дівчини. Уві сні, уві сні... пролунав той крик. Від сорому, якоїсь незрозумілої люті на себе я не міг заснути до ранку. Вже пізніше зрозумів, що в події минулого втрутилася моя теперішня сутність і внесла в них відповідні корективи... А сон — лише попередження про те, що я перебуваю на крайній межі самозбереження, за якою вже починається підлість.

— Ти й справді вчинив би тепер так, як уві сні, коли б довелося той випадок пережити знову? — озвався я.

— Скажу, що ні. Але це я кажу під впливом сорому, якого зазнав, коли прокинувся. Якби ж подія відбулася, так би мовити, без підготовки, то хтозна, що взяло б у мені гору: інстинкт людської взаємодопомоги чи логіка врятування власної шкури... До речі, про шкуру. У мене на тілі в ділянці серця з’явилась якась пляма, схожа на родиму. Поява її співпадає з моєю прогресуючою глухотою й сліпотою до чужого болю. Часом здається, що то слід пуповини, яку немов би відсічено при самому тілі. Пляма не свербить і не болить, але я весь час її відчуваю.

Поїзд стишив хід і невдовзі зупинився. І тут ми побачили високого худого чоловіка з гітарою і біляву жінку, що повисла в нього на руці. Слідом за ними — повненький чоловічок з двома валізами. Це була та компанія з сусіднього купе, яка частувала нас музикою. Я очікував, що ось зараз хтось зайде і покладе край нашій бесіді, але поїзд рушив, а ми лишилися самі.

— Вакуло, чого ти мені про той випадок ніколи не розповідав? — запитав я.

— Розповів колись одному... Так він перестав їздити зі мною у відрядження. Але найгірше — про це довідався ще дехто з колег.

— Ми з тобою працюємо пліч-о-пліч багато літ. Але нічого такого я не чув.

— Інші чули... Маю підозру, що в їх числі — і наш завідуючий.

У примружених очах Вакуленка засновигали жовті бісики, а в зморшках доволі вже пожмаканого виду зачаїлось єхидство, чи то іронія.

— Зізнайся, колего, — мовив він з усміхом, — адже після почутого тобі важко буде не бачити в мені вбивцю?

Я мов би пропустив його слова повз вуха, натомість поцікавився:

— Ти казав, що тобі одягли наручники... Ну й чим усе скінчилося?

— А чим? Слідство було коротким. Допитали студентів. На місце події вислали слідчу групу на вертольоті. Невдовзі зловили Костиля й Линду. Мої підозри виявилися слушними: всі троє були втікачами-рецидивістами. Друзі напасника посвідчили, що відмовляли його від лихого наміру, та він не послухався. Наклепали, що це він підбив їх на втечу. Хоча я переконаний, що заспівувач усьому був Линда. Вони йому корилися. Ну, й не останню роль у моєму звільненні відіграло те, що в мене був струс мозку і перелом щелепи. Як згадаю ті чотири доби страждань, поки ми по тайзі добиралися до найближчого населеного пункту... Бр-р!

ІНЗЕКТА-ГОМО

1

З ранку й до обіду я працював над новою темою: відбирав шматочки вугілля й порід з тих зразків, що ми привезли з шахти. Вакуленко ж обробляв у себе в кімнаті геологічну інформацію, здобуту під час останнього відрядження. Це мав бути перший комплексний звіт, виконаний кількома різними спеціалістами на тому самому матеріалі. Перед очима в мене змінювались сірі, жовті, рудуваті шматочки порід, а в пам’яті пропливала строката галерея людських портретів. Я відганяв їх подумки, бо вже збагнув, що згадую тільки людей, бо істоти з прикметами комах самі не йдуть на пам’ять, їх треба було бачити живцем. Переді мною виникла ще одна проблема — не виказати себе при зустрічі з Посудієвським...



І я витримав цей перший іспит з честю, коли поніс йому на підпис звіт про відрядження. Застав його за дивним заняттям: він протирав стіл та руків’я свого розкішного крісла вогкою ганчіркою. Не зразу й помітив, що він прибирав якийсь жовтуватий пил, а ліпше сказати — пилок. Поряд лежала щітка — нею, напевне, змітав той порох також з одягу. При моїй появі очі його, в яких завжди було помітно монолітну самовпевненість, невластиво заблищали. Здавалося, то були не очі, а два чорних алмази, з яких світловий потік викресав міріади промінців. Якби я не знав Посудієвського, то міг би подумати, що дивний блиск виказує розгубленість. Ніби спростовуючи мою думку, господар почав скаржитись на прибиральницю. А тоді поцікавився, чи збираюсь я найближчим часом знову навідатись у Добровільську експедицію.

— Десь за тиждень... — відказав я, намагаючись не виказати подиву його заняттям. — Мають надійти ж нові матеріали зі свердловин...

— Попрохав би вас завітати ще раз до моїх родичів. Жінка збирається дещо їм передати.

— Та будь ласка, — мовив я, як завжди з охотою.

Я завважив, що сині штори на вікні знову покоротшали. Вони, як і раніше, були дбайливо вичищені, але знизу їх наче хтось пожував. До того ж (може, це мені тільки здалося) до них пристав жовтуватий пилок.

Посудієвський нахилився над моїм звітом. Розписувався наливною ручкою, заправленою чорним чорнилом. У рухах його вловлювалося щось знайоме. Не одразу й збагнув, що саме. Та коли він шкрябнув золотим пером і в кінці підпису поставив крапку, я враз "побачив" діда з Добровілля. Поєднувало їх усвідомлення значимості сподіяного. В одного підпис коштував людського життя, в іншого — долі. Затим на виді його майнула великодушність. Раптом він запитав:

— Як ви себе почуваєте?

Я усміхнувся і у відповідь поцікавився:

— А чого ви питаєте?

— Та у вас такий вигляд, ніби занедужали.

— Справді... Щось отут... — мовив я і притулив руку до грудей.

Він співчутливо похитав головою.

— Ет... Кому ми тоді потрібні будемо... — сказав.

Проте в його погляді я помітив якусь дивну зацікавленість. Мені здалося, що водночас із словами з рота в нього вислизнув живий, скручений спіраллю хоботок, який витягнувся в пряму нитку і, м’яко торкнувшись указаного мною на грудях місця, знову сховався за рівними білими зубами.

"Дурниці все це! — переконував я себе, покидаючи кабінет. — Ніякого хоботка з рота начальника не вилітало". Та увечері, перед сном, обтираючись після ванни, несподівано побачив з правого боку грудей руду пляму, схожу на родиму... Правда, вранці пляма зникла. Подумав би, що мені примарилось, але ж така сама мітка була і у Вакуленка — в ділянці серця. Вчора в кабінеті завідуючого відділом я інтуїтивно показав на правий бік грудей — місце, де генерував свою волю.

В їдальню Посудієвський ходив рідко. А коли там бував, то сідав, як правило, осібно від підлеглих, ніби чогось соромився. Одного разу я, обідаючи за сусіднім столом, спостерігав, як він їсть. Щелепи його ледь ворушились, проте передні зуби швидко-швидко рухались. За стуленими губами, здавалося, працювала м’ясорубка. Напрошувалась думка, що різці в нього не твердо сидять у яснах, а мають здатність ворушитись. Тоді я посміявся з себе внутрішньо, мовляв, — помисливість... Сьогодні мені довелося обідати на тому ж самому місці, що й колись, і я спостерігав крадькома за Посудієвським і Тхоликом. Обидва сиділи до мене в профіль, один навпроти одного. Першу страву їли так само, як і всі. Та коли почали жувати м’ясо, щелепи в обох майже не рухались, проте за губами, де були передні зуби, їжа інтенсивно перемелювалась. Майнула думка, що чимало людей, втративши кутні, змушені жувати різцями. Та цей аргумент я скоро відкинув, бо ті, хто жував передніми зубами, так само рухали щелепами, як і на кутні. Тим часом Посудієвський і Тхолик покінчили з м’ясом і піднесли до вуст склянки з компотом. Вони, здавалося, не пили, а полоскали рот; так його полощуть після чистки зубів... А потім сиділи і німотно дивились один на одного, і очі при тому якось дивно поблискували. Очні яблука то наливалися і ставали лупатими, схожими на очищені гранатові плоди, то ховалися, немов би западали. При цьому шкіра над верхньою губою якось дивно здригалась. То була розмова. Захопившись, вони не помітили мене, хоч я сидів за два столи від них. Я підвівся і пішов до виходу. Коли проходив повз них, на мене накотилося відчуття, немов би я опинився в невидимому для ока густому павутинні.

...Хоч я і вважав Вакуленка добрим своїм товаришем, але в кімнату, де він сидів з Тхоликом, заходив рідко. І не тому, що не хотілося перекинутися словом з колегою по спільній темі — мене просто туди не тягнуло. Навіть більше — відштовхувало. Зрештою, як і будь-кого з нашого колективу. Тепер я вже не мав сумніву, що причиною був Тхолик. Він ніби випромінював маскувальне поле, що робило непомітним не тільки його, а й те місце, де він перебував. І все ж по обіді я зайшов у їхню маленьку кімнатку, буцімто щоб домовитися з Вакуленком про нове відрядження... А там панував сімейний затишок: Вакуленко-"тато" і Тхолик-"син" тішилися солоними жартами Вакули. Попри прочинене вікно, в кімнаті стояв дух їдальні, що його господарі принесли на своєму одязі, і ще якийсь запах, ледь вловимий, неприємний. Однак не це привернуло мою увагу. Сині штори на вузькому високому вікні були побиті міллю і в багатьох місцях просвічувались. А зісподу їх було пообкушувано аж до підвіконня; на пожованій окрайці біліла павутинка. І ще одне: Тхоликів стіл і підлогу біля його стільця було притрушено жовтувато-сірим порохом. Здавалося, обсипався пилок з крилець молі. Такий самий пил обтирав Посудієвський, коли я вчора зайшов до нього підписати звіт про відрядження. Здавалося, що і завідуючий відділом, і його молодий протеже, коли бували на самоті, перетворювалися на велетенських метеликів молі, губили з крил жовтувато-сірий порох, а потім знову оберталися на людей.

Домовившись з Вакуленком про відрядження, я вийшов. На мить накотилося відчуття, як тоді в їдальні, начебто я побував у густому павутинні; закортіло схопити щітку й добряче почиститись. Ілюзія невидимої павутини йшла від Тхолика. Звуки його голосу немов би загустівали в повітрі, обплутували того, хто був поряд, як обсновує свою жертву павук. І тут прийшло на згадку, що неприємний дух, котрий витав у кімнаті Вакуленка й Тхолика, нагадував запах, що панує в цехах по вирощуванню тутового шовкопряда. Колись давно нас — школярів водили в такий цех на екскурсію. І в пам’яті моїй залишився той запах.

2

До Михайлюка я зайшов о третій. Він писав щось, обклавшись книжками. На краю стола потріскували навушники. Я поставив перед ним банку з кавою. Михайлюк посміхнувся на те; в кутиках його вуст я завважив дві глибокі зморшки. Це були ті самі зморшки, що й раніше, але значно глибші.



Коли ми приступили до кавування, я сказав:

— Пропоную гру — я називаю двох людей, а ви уявляєте їх собі і змальовуєте словесні портрети.

— Чом би й ні? — відказав він. — Називайте.

— Вакуленко, Тхолик.

Михайлюк не поспішав. Він, здавалося, не пив каву, а тільки торкався губами філіжанки з червоними, немов справжніми, полуничками на ній. Нарешті поставив порожню чашечку і детально (сказати б навіть живо) став "писати" образ Вакуленка. Не забув і про таку, не вельми привабливу рису, як необов’язковість. Загалом же вийшов образ доброго товариша й порядної людини.

Так само хутко він приступив і до описання образу Тхолика. Змалював постать, одяг, раптом затнувся. Довго мовчав. А тоді озвався:

— Не можу пригадати лиця. Знаю, що воно симпатичне, і тільки... Вакуленка бачу — дещо вульгарна фізіономія, праве око косує, а Тхолика — ні.

— Напружте пам’ять, — заохотив я, радіючи, що товариш мій поставився до гри цілком серйозно.

По часі Михайлюк озвався:

— Марна справа. Я його не уявляю.

— Гаразд. А тепер спробуйте уявити Посудієвського. — Я налаштувався очікувати, поки він "збере" в пам’яті портрет зава, та Михайлюк мовив:

— Не вийде. Лице цього чоловіка тільки тоді згадую, коли бачу.

— Правильніше сказати — істоти, — зауважив я і по миті додав: — А тепер спробуйте уявити всіх членів міністерської комісії, що побувала у вас з інспекцією.

Він думав не довго.

— Чотирьох бачу, п’ятого — ні.

— Поміркуйте ще. Не поспішайте... — порадив я.

Михайлюк покірливо заглибився в роздуми. Минуло чимало часу, поки він озвався:

— Здається, ось-ось згадаю, вхоплюсь... Та щораз він немов би вислизає з пам’яті. Четверо немов живі, а його не бачу.

Раптом Михайлюк сказав:

— Ви зробили велике відкриття! Як це вам вдалося?

— Завдяки поєднанню дедуктивного та індуктивного методів аналізу, — відказав я туманно, не приховуючи вдоволення.

Михайлюк не зводив з мене допитливого погляду. І я оповів про Панченка й Лугового, про попутника з Донецька і вченого писаря з гірничого інституту.

— Авжеж, — озвався колега, — це навіть не тенденція, а закономірність. Ще раз кажу, ви зробили відкриття...

Настрій Михайлюка помітно поліпшився. На радощах він заправив ще раз кавоварку і, очікуючи, поки потече з трубочки, сказав:

— До мене причепився якийсь дивний сон. Уже дві ночі поспіль у той самий час перед світанком сниться, немов би я в компанії кількох людей супроводжую з під’їзду старовинного багатоповерхового будинку чоловіка, одягненого наспіх (у плащі на спідню сорочку). Чоловік від потрясіння ледь тримається на ногах. Ми заштовхуємо його в криту машину з ґратами і сідаємо обіч нього. Машина довго петляє нічними вулицями і нарешті в’їздить у внутрішній двір великого будинку. Далі ми — всі в чорних шкіряних пальтах, виводимо чоловіка з машини і супроводжуємо в підвал з багатьма металевими дверима. Там вштовхуємо в одну з камер і четверо хапають його за руки, а п’ятий — єдиний поміж нас озброєний малокаліберною рушницею, наставляє дуло до потилиці і натискує курок. Чується ляск у порожнечі камери; чоловік падає й вислизає з наших рук... І зразу ж картина повторюється. Той самий під’їзд. Але цього разу виводимо високого худого чоловіка, теж одягненого наспіх. Чоловік знає, куди його ведуть і лає нас останніми словами... В підвалі нам доводиться докласти чималих зусиль, щоб він не дуже сіпався... І знову — під’їзд старовинного багатоповерхового будинку. Тепер ми не виводимо — виволікуємо здоровенного чолов’ягу, п’яного до нестями. Той же маршрут, та ж сама камера. От тільки запах алкоголю — я його й зараз відчуваю, що сильно тхне зі свіжої дірки в потилиці... Та найгірше — сон в деталях повторився. Сьогодні я навіть помітив, як у якомусь із вікон того ошатного будинку відхилилася фіранка і на мене — одного з п’яти в шкуратянках — упав чийсь жах.

— Приготуйтесь до гіршого. Сон цей ви бачитимете тепер щоночі, — зауважив я і оповів свої передсвітанкові марення.

Зачахкала кавоварка. Ми мовчки випили по чашечці кави, а тоді знову заговорив Михайлюк:

— Виходить, що з землі ми піднялися нормальними людьми, а повернулися після ширяння над міражем закомплексованими.

— Авжеж. Міраж, чи що воно там, не лише підживляв нас стражданнями під час польоту, а й на дорогу добра того у вузлик зав’язав.

За кілька днів Михайлюк поскаржився, що страхітливий сон не тільки не відчепився від нього, а навпаки — обріс новими подробицями. Наприклад, колега вже знав, що будинок, з якого виводили тих нещасних, був шестиповерховим. У ньому був і ліфт, але він не працював, і п’ятеро в шкірянках піднімалися широкими сходами на другий, третій і четвертий поверхи. Михайлюк навіть пам’ятав обстановку всіх трьох квартир. То були помешкання інтелігентів — багато книжок, таке інше. З кожним новим сном він довідувався щось нове і про людей. Але про те нічого не оповідав.

Якось після роботи Михайлюк запросив мене в свою машину і, поцікавившись, чи не маю нагальних справ, повіз у центр міста... Якийсь час ми їхали по проспекту, а потім він повернув праворуч, за квартал — ще раз праворуч і метрів за двісті спинив машину на тихій вулиці біля гарного старовинного будинку.

— Це він, — мовив Михайлюк, не поспішаючи виходити. — Щораз після сну мені здавалося, що я його десь бачив. А вчора нарешті згадав, де саме... Я народився й виріс у цьому місті і, отже, колись проходив повз нього. Але тільки проходив. Всередині не бував жодного разу. Я вирішив задіяти вас у цій справі, щоб перевірити себе... Слухайте деталі зі сну: дві сходинки перед парадним витесані з каменя, перша вищерблена посередині; ліфт старовинний — шахта ліфту обтягнута сіткою; сходи широкі; перила обабіч сходів — фігурні з дерев’яним поруччям. Будинок на шість поверхів... Ага, "чорний ворон" стояв тут, де припаркувались ми.

Ми вийшли з машини і попростували до великих дверей, зроблених з дуба чи модрини. Біля них, справді, було два широкі кам’яні східця, але щербинки я не помітив. Як виявилося, її було акуратно забетоновано. В широкім коридорі, що нагадував фойє, був ліфт з металевими дверима і темно-зеленою сіткою, що обтягувала шахту. Ми стали підніматися сходами, спираючись на товсті поручні. Перила — з гнутої сталевої смуги і не приварені, а приклепані; їх, либонь, виготовляли ще до того, як було винайдено зварювальний апарат.

Піднялись на другий поверх і спинилися в просторому коридорі з чотирма високими дверима. Михайлюк показав на одні — оббиті чорним дерматином.

— Та ж сама оббивка, — сказав і, наблизившись, став уважно роздивлятись.

Дерматин хоч і був цілий, проте в багатьох місцях полущився і там проглядалася тканинна основа.

— Авжеж, це ті двері, — тихо підтвердив колега. — Тут брали першого з трьох. Коли виводили, жінка його зомліла, а двоє дітей — одне зовсім мале, друге старшеньке, визирали зі спальні, як перелякані на смерть звірята... До речі, спальня тут праворуч від великого передпокою... Другого брали поверхом вище і над цією ж — він кивнув на чорну оббивку — квартирою. Там були тоді багаті — різьблені з дуба — двері. Правда, всередині обстановка виявилася злиденною. Книжки горами лежали на підлозі. Чоловік — з усього діяч мистецтва чи літератури, мешкав один у трикімнатній квартирі. Він знав, хто по нього прийшов і не те що не запобігав перед ними, а й поносив їх останніми словами. Де в нього тільки й бралося стільки тих лайливих слів?!

На третьому поверсі справді двері, про які казав Михайлюк, виявились різьбленими, з дуба, схожими на ті, що на парадному вході. Товариш мій, здавалось, аж зрадів з цього.

— Отже, сон мій колись був таки дійсністю, — сказав він. — А цей худий з третього, одягаючись, ніби ненароком скинув зі столу гасову лампу (мабуть, вона в нього була на випадок, коли не стане світла), а тоді кинув у неї недопалок. Якби то був бензин, згоріло б усе. А гас погасили.

— От що за двері на четвертому поверсі, не пригадаю, — казав Михайлюк, піднімаючись сходами вище. — Але знаю напевне, що підлога там була не з керамічної плитки, а дощата. Дошки-бо дуже рипіли під ногами.

Та, як виявилося, підлога на четвертому поверсі була вкрита поліхлорвініловою плиткою. Сумніву не було — струхлявілі дошки, мабуть, замінили на плитку уже в наші дні. Михайлюк не впізнавав коридору з чотирма дверима — двома прямо, навпроти ліфта, двома з протилежних боків. Усі вони були стандартні, клеєні, такі як зараз ставлять в нових блокових будинках. Зрештою, він підступився до одвірок і став уважно роздивлятися штукатурку. На ній проглядалися ледь помітні шпарини. То були контури колишніх, значно вищих дверей. Поверх цей (як потім виявилося, також два над ним) зазнав капітального ремонту.

— Тут була величезна однокімнатна квартира, — озвався Михайлюк. — У ній мешкав чи то архітектор, чи графік якийсь. Стіни-бо від підлоги до стелі було завішано естампами, дереворитами, на підвіконні стояв макет будинку... Двері лишались незамкнені, навіть злегка прочинені, хоч і була глупа ніч... Тут очікували гостей. На великому круглому столі стояло десятка зо два пляшок, деякі вже порожні, інші наполовину; тхнуло оселедцем і цибулею. Господар напівлежав у єдиному кріслі біля столу, щось белькотав... Великий, гладкий і зовсім лисий. На ньому був синій шевйотовий плащ. Здавалося, він сидить не у власній квартирі, а на вокзалі... І поїзд прибув. Чоловіка волокли сходами вниз, він губив черевики й ніяк на те не реагував.

Ми піднялись на п’ятий і шостий поверхи. Вони нічим не відрізнялися від четвертого. Коли вже повертались, почулося гудіння — нагору повз ліфт. Він спинився на майданчику четвертого поверху, де ми якраз і опинились знову. З ліфту вийшла жінка — десь такого ж віку, як і Михайлюк. Повна, гарна блондинка; білому тілу, здавалося, затісно було в джинсовому сарафані. Вона ковзнула по нас поглядом — по мені неуважним, по Михайлюкові зацікавленим.

— Перепрошую, — звернувся до неї колега. — Ми шукаємо квартиру Шостацьких, — чи є такі у вашому домі?

— На перших чотирьох поверхах немає, — відказала жінка, прямуючи до квартири, в якій колись мешкав архітектор. — А на п’ятому й шостому — не знаю. Там нові люди.

— А ці, що на перших чотирьох, давні, мабуть, пожильці?

— Та одвіку тут живуть... — Жінка не поспішала відмикати двері.

Михайлюк її чимось приваблював. Це видно було неозброєним оком.

— Ви теж давно тут? — запитав Михайлюк.

— Відколи вийшла заміж. Ця квартира дісталася нам від діда мого чоловіка. — Зелені очі жінки затуманило. — Колишнього чоловіка...

Вона відімкнула і штовхнула двері.

— Може, завітаєте? — подивилась нерішуче на Михайлюка.

Хіба що на одну хвилину, — відказав Антон Кузьмович, ніяковіючи.

У просторому передпокої приємно пахло туалетним милом і парфумами. Жінка поклала на трельяжний столик сумочку і повела нас у кімнату. Це, власне, був зал, квадратів на двадцять п’ять, серед якого стояв старовинний круглий стіл, вкритий білим обрусом. Михайлюк прикипів поглядом до товстих, фігурно виточених ніжок. Лице його мінялося. Ту його внутрішню зміну вловила й жінка. Але по-своєму: їй, здавалося, стало соромно своєї повноти.

— А дід вашого колишнього чоловіка де працював, не скажете? — поцікавився колега.

— Ви знаєте, вони не казали. І батьки чоловіка, і сам дід уникали балачок на цю тему. Пенсіонер, то й пенсіонер... Правда, пенсію йому платили велику.

Я хоч і стояв поруч, але жінка мене, здавалося, не помічала. Увагу її було прикуто до Михайлюка, його зграбної постаті, мужнього лиця. Між тим товариш мій, окинувши пильним поглядом високі стіни, обклеєні блакитними шпалерами, багатий килим над розкішним диваном-ліжком, зауважив:

— А ви не відстаєте від моди, — і кивнувши на круглий стіл, додав: — Зараз полюбляють старовинні меблі.

— Це не від моди, а від безгрішшя, — відказала простодушно жінка. — Вже б давно замінила це одоробло...

— Не кажіть так, — заперечив Михайлюк. — У ваше просторе помешкання не впишеться жодна сучасна мебля... Ви дозволите ближче глянути на це унікальне творіння?

— Та будь ласка... — Жінка підійшла до столу і відкотила скатерку.

То було справді творіння. Товстелезні, ідеально виточені ніжки, внизу схожі на дзиґи. Стільниця — площею щонайменше два квадратних метри, щоправда з попсованим лаковим покриттям. На ньому було знати і сліди праски, і кружальця від пляшок, і сліди ножа.

Михайлюк уже опанував себе і уважно роздивлявся поліровку. Навіть провів по ній рукою.

— Лак тоді виготовляли на спиртовій основі, — озвався він. — Ось і залишилися кружальця від горілки... Проте гріхів цих можна позбутись. Обідрати поверхню наждачкою до самої дошки, а тоді нанести новий шар лаку.


Каталог: Books -> 1%20kurs%2010-11%20klas -> Українська%20література%2010%20Тексти%20додаткове%20читання
Books -> Г. Д. Берегова діловаукраїнськамов а курс лекцій
Books -> Квітка К. В. Українські народні мелодії. Ч. 2: Коментар / Упоряд та ред. А. Іваницького
Books -> Рівненська державна обласна бібліотека
Books -> Програма вступних випробувань «Документознавство», «Обслуговування в бібліотеках»
Українська%20література%2010%20Тексти%20додаткове%20читання -> Історія україни в романах роман Іваничук
1%20kurs%2010-11%20klas -> Андріївський узвіз Володимир Діброва
1%20kurs%2010-11%20klas -> Прожити й розповісти Анатолій Дімаров
1%20kurs%2010-11%20klas -> Книга перша київські кручі 1 частина перша жашківські четверги 1


Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   13   14   15   16   17   18   19   20   ...   25


База даних захищена авторським правом ©uchika.in.ua 2019
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка