Під знаком Цвіркуна Віктор Савченко



Сторінка18/25
Дата конвертації11.03.2019
Розмір3,51 Mb.
1   ...   14   15   16   17   18   19   20   21   ...   25

Жінка, мить повагавшись, сказала:

— Може б взялися?

— Ну, я не майстер, — зніяковів Михайлюк. — Бачив, як це робиться, і тільки.

Раптом він сказав:

— То ви не знаєте, де живуть Шостацькі?

Господиня замислилась. Але думки її були спрямовані не на те, щоб згадати, де мешкають якісь Шостацькі, а щоб привабити чимось Михайлюка.

Та колега вже відкланювався.

На виході з будинку я запитав:

— А Шостацький, це прізвище одного з трьох, по якого ви приходили?

Він спинився і подивився на мене уважно.

— То був тільки сон... — сказав з притиском. — Тоді, коли приходили по цих людей, я ще й на світ не народився. А Шостацький — прізвище мого інститутського однокашника. Треба ж було якось зав’язати розмову з жінкою...

— Авжеж. І вам це добре вдалося, — мовив я, не приховуючи іронії.

Відійшовши кілька кроків від парадного, Михайлюк спинився. Довго видивлявся на вікна — спокійні, завішані білими фіранками, марно шукаючи в якомусь із них переповнені жахом очі.

3

Ми йшли назустріч один одному — я і Тхолик. Крім нас, у довгому коридорі не було нікого. Пройшли один повз одного, не привітавшись. І тільки коли за моєю спиною рипнули двері завідуючого відділом, до якого зайшов Тхолик, я усвідомив, що ми, хоч і рухались в одному просторі, та водночас немов би перебували у двох різних вимірах. Істоти ж з того — іншого — виміру відкриваються тільки для зору, а не для свідомості. Раптом згадав, що з цим струнким молодиком ми ніколи не вітались, хоча досі я не відчував до нього ні антипатії, ані симпатії. Він просто був відгороджений від мене, втім, як і від інших, невідомим полем... І тут я зрозумів, що між Тхоликом і Посудієвським зараз відбудеться розмова.



...Михайлюк підвів на мене здивовані очі. Була-бо передобідня пора і в цей час ми не зустрічались. На столі лежала розібрана апаратура, а сам господар щось у ній підпаював. Це був дубль того приладу, що без упину працював.

— Лагоджу резервний, — підтвердив мій здогад Антон Кузьмович.

— Щойно до Посудієвського зайшов Тхолик, — повідомив я. — Слід очікувати діалогу.

На сухорлявому лиці колеги спалахнув азарт, як у мисливця.

— Ага, — сказав він і кинувся до прозвучувача, підкрутив одну ручку, другу. А тоді підійшов до дверей і ледь прочинив їх.

Минуло хвилин десять. Нарешті в коридорі рипнуло і повз кімнату акустика пройшов Тхолик. Ходив він нечутно, так само, як і Посудієвський. Війнуло запахом цеху, де вирощують кокони тутового шовкопряда. Втім, може, це мені тільки здалося. По хвилі Михайлюк замкнув двері на ключ і став перемотувати плівку.

...Зазвучало знайоме вже дріботіння з жіночими модуляціями голосу. Здавалося, хтось проводить урок скорочитання:

"Кожен з нас — це тільки окремий нейрон великого невидимого мозку. Але нас поки ще мало і, отже, зв’язки між нейронами слабкі. Потрібна, так би мовити, критична маса нас, щоб запрацював той колективний мозок. Так, одна або десяток особин сарани глузду ще не мають. Никають у пошуках їжі і, зрештою, гинуть. Коли ж їх збереться багато в одному місці — поміж них спалахує колективний інстинкт. Це він піднімає в повітря хмару комах і безпомилково спрямовує за сотні кілометрів на соковиті ниви. У світі немає сили, яка б збочила їх з цього напрямку. Істоти ті примітивні, але механізм колективного інстинкту природа заклала в них досконалий. Ми наділені такою ж властивістю, а тільки вищого порядку. Те невидиме, що виникає поміж нас при гуртуванні, чистим інстинктом не назвеш. Це розум, колективний інтелект у поєднанні з інстинктом. Він такий сильний, що не тільки ми, а й більшість людей, самі того не відаючи, йому коряться. Якою мусить бути критична маса нас — нейронів — ніхто не знає. Втім, наближення її можна відчути. Ми стаємо тоді активними, відчуваємо себе часткою чогось великого і грізного, у нас навіть з’являється щось схоже на гіпнотичний дар, а відтак ми вивищуємося над людиною. У нас тоді посилюється апетит до людських страждань, виникає те, що поміж людей зветься жорстокістю. Це наше почуття немов би витає в повітрі, збуджує звірячі інстинкти в самих людях, а відтак прискорює й суспільні бурі. Біополе кожного з нас створює такий собі мікроклімат, який є водночас і благотворним середовищем для комах... Власне, з’ява великої їх кількості — перша прикмета того, що чисельно ми наближаємось до критичної маси, коли зіллються в єдине всі наші біополя."

На мить монолог увірвався і почулося дещо іншим тембром:

"А що це нам дає — виникнення колективного розуму?"

І знову — перший голос:

"З розрізнених елементів ми перетворюємося на структуру, кожен член якої, де б він не перебував, буде під її захистом. Ми стаємо у вульгарному розумінні планетарним народом, цивілізацією. За цей час ми мусимо знівелювати, а де можна, то й знищити найбільші набутки людини. Ми повинні зруйнувати нові сходинки духовності й інтелекту, а заразом і їх носіїв. Кожен-бо крок людини до пізнання світу і самої себе — це крок до викриття нас."

"За цей час... — знову почалося першим тембром. — А що заважає колективному розумові панувати вічно?"

"Вічного розуму не буває. Буває тільки вічний цикл. Так само, як з яєць вилуплюється гусінь, що в свою чергу перетворюється на лялечок, а ті — на метеликів, так і ми в своїй еволюції долаємо всі етапи — від непомітних, розпорошених по світу особин до колективного інтелекту. А той по часі занепадає, проте встигає висіяти в грунт, що іменує себе людством, насіння під новий урожай... Що є причиною занепаду колективного розуму? Те, що з його виникненням ми потребуємо дедалі більшого психічного живлення, яке можемо взяти лише в людини. Так, мурашка, лоскочучи попелицю, змушує її виділяти солодкий сік. Властивість живитися людськими почуттями — не садистичний комплекс, а необхідність. Негативні людські емоції стимулюють нашу ауру. З часом процес стимуляції автокаталізується, тобто, чим могутнішим стає наш колективний розум, тим більше негативної психічної енергії людей він потребує. Це в свою чергу призводить до озвіріння роду людського, а відтак — воєн (найчастіше громадянських), нищення самих себе, а отже, і тих людей, які б могли дати життя нашим... Образно кажучи, псується грунт, на якому мала б зрости нова повноцінна генерація... Але зараз ми на шляху до найвідповідальнішого відрізку еволюційного циклу — до колективного розуму. І свідчення цьому — ореоли метеликів молі, що тріпочуть крильцями навколо наших постатей, їх вабить наша спільна, згущена аура."

На цьому скоромовка увірвалась. Вона тривала якихось дві-три хвилини. Почекавши трохи, Михайлюк простягнув руку, щоб вимкнути прилад, та раптом знову задріботіло тим же жіночим голосом: "Як усе живе еволюціонізує по спіралі, так і колективний розум інзекта-гомо якісно вивищується від циклу до циклу." Скоромовка знову увірвалась, до слуху долинали ледь вловимі шерехи природного фону. Колега глянув на годинник, а тоді перемотав і вирізав з бобіни шмат плівки.

— Отже, інзекта-гомо... — сказав він. — Інзекта — латиною комаха.

Я завважив подумки, що в жодній з "передач" не згадується ніхто з людей. Все так — загальна інформація. На моє зауваження щодо цього Михайлюк сказав:

— Авжеж. Конкретну людину згадують у зв’язку з чимось. А це вже орієнтир. Але ваше зауваження має ще й інший смисл. Комахолюди не впевнені в своїй абсолютній невпізнанності. Чи не викривали вже їх колись? А, може, конспіративну прикмету записано в книзі буття роду їхнього? Пригадуєте: "нам не треба літописів — їх закладено в генах наших"?

— І все ж вони приречені на викриття, — мовив я. — В усьому світі тисячі науковців вивчають природу коливань. Рано чи пізно такий маловивчений відрізок звукового спектра, як гіперзвук, буде таким же звичайним, як короткі хвилі. Ваш прилад — одна з перших ластівок... Тоді тим, хто називає себе інзекта-гомо, доведеться сутужно. Хоча б у тому плані, що їхні балачки стануть перешкодою в роботі гіперзвукових апаратів. — Раптом я запитав: — А Посудієвський знає принцип дії вашого прозвучувача порід?

— В загальних рисах. Але я ось про що подумав: істоти типу Посудієвського мусили б тримати під контролем усі розробки, пов’язані з гіперзвуком... Правда, я ніде не пишу, що мій прозвучувач працює в тому діапазоні звукових коливань. Але ж технічна документація зрештою опиниться в руках спеціалістів... Де гарантія, що серед них не виявиться якийсь із посудієвських?

Раптом Михайлюк ніби аж зів’яв. Стомлено впав на стілець і підвів на мене очі, в яких угадувалась паніка, його засмагле сухорляве лице враз пожовкло, нагадувало кольором старий папір. Таким я його вперше бачив... Він сказав:

— Один з п’яти членів міністерської комісії, саме той, обличчя якого не можу пригадати, допитувався про діапазон звукових коливань. Що ж я йому тоді відповів?..

Антон Кузьмович довго мовчав. Його чоло, на якому досі не було жодної зморшки, узялося брижами. Тривога передалася й мені. Але не настільки, щоб обернутися в паніку. Я раптом пригадав усі візити Посудієвського до Михайлюка; він з’являвся зненацька, немов би підкрадався. Отже, Михайлюк був весь час у нього "під ковпаком". І знову ж таки, згадуючи Посудієвського, я бачив його сірий, у дрібну клітинку костюм, світлу сорочку, коричневі, на м’якій підошві, черевики — не бачив тільки людини. То був невидимець у людських шатах. Згадав і його насторожене запитання про папугу: чи той, бува, не їсть комах?

— Давайте логічно... — сказав я. — Якби ви щось вибовкали тому, п’ятому з міністерства, Посудієвський уже про все знав би. А відтак ви не перехопили б жодної балачки... І тієї, про міністра, теж.

— Мабуть, що так, — погодився Михайлюк.

Але я добре знав колегу — підозра, що так раптом виникла в нього, ще довго точитиме йому свідомість.

Ми зустрілися ще раз після полудня.

— Річ у тім, — сказав він, ніби й не було кількагодинної паузи в нашій розмові, — що до "акту перевірки" міністерська комісія долучила примірник технічної документації. А там усі параметри... Я старався на совість.

"Авжеж, — майнула думка, — там усе розписано до дрібниць. Педантизм колеги добре відомий."

— Але ж Посудієвський і Тхолик, як і раніше, виходять в ефір. Отже, ваша документація до рук комахолюдей не потрапила.

— Поки що... — уточнив Михайлюк. — Як мені здається, їм зараз не до геофізичних приладів. Вони заклопотані іншою проблемою — як позбутись міністра.

"А чи не пов’язані якось боро-кремнієві виробництва, що їх намагаються вгніздити по всій нашій землі, з наближенням спалаху колективного розуму комахолюдей?" — подумалось мені. За тією інформацією, якою ми володіли, виходило, що зв’язок мусить бути. Принаймні в такому: побічні продукти боро-кремнієвих виробництв, потрапляючи з водою і повітрям в організм людини, призведуть до всіляких хвороб. А негативні почуття (зокрема страждання), викликані хворобами, якраз і є благодатним середовищем для колективного розуму.

— Схоже на те, — погодився Михайлюк, вислухавши мене. — І такої свідомої підготовки світ досі не знав. — Мить повагавшись, він додав: — Здається мені, справа не лише в колективному розумі. За підготовкою криється щось значно більше.

Я й сам був такої думки. Відповідь слід шукати в зв’язку комахолюдей з "міражем" на цвинтарі. Що це елементи однієї системи, в центрі якої стоять посудієвські, сумніву не виникало. Я поділився своїми припущеннями з колегою, на що він сказав:

— Правильно міркуєте. Зв’язок між тим існує. А тільки я не переконаний, що в центрі стоять комахолюди. Здається мені, що ці істоти — лише засіб чи, так би мовити, передовий загін, який має своїм завданням призвести людність до занепаду. Коли ж це станеться — прилетить цвіркун і на планеті запанують членистоногі. А боро-кремнієві виробництва потрібні не тільки для того, щоб занапастити людей, а і як спосіб створити екологічне середовище, в якому "цвіркун" почуватиметься звично.

Несподівано я звернув увагу на те, що ми досі не почали кавування. Така ж думка, мабуть, з’явилася і в Михайлюка, бо він витяг з шухляди і заходився лаштувати кавоварку. На столі вже не лишилося жодної деталі. Прилад, що його він лагодив перед обідом, кострубатився тепер у рюкзаку біля дверей. Перехопивши мій погляд, колега пояснив:

— Одвезу додому. Мало що може статися...

4

Роботу за темою я виконував автоматично. Тим часом розум мій систематизував інформацію зовсім іншого плану. Саме систематизував, бо всі спроби піддати її аналізу зводились нанівець. Спочатку я занотовував на окремих картках усі випадки, свідками і учасниками яких ми з Михайлюком стали останнім часом, а також усе те, що було дотичне до теми комахолюдей. Затим розкладав картки в різній послідовності, шукаючи між подіями зв’язок. Але, на жаль, нічого нового додати не пощастило... Та все ж була й користь від тих занять. Окреслювались місця невідомих ланок, а саме: який зв’язок між боро-кремнієвою аномалією, виявленою на місці падіння косміянина на Донбасі, речовиною, що нею наслідило НЛО над Неаполем і густою мережею боро-кремнієвих виробництв, що їх намагаються впровадити комахолюди на нашій землі? Те, що зв’язок існував — не виникало сумніву, от тільки окреслювався він поки що "пунктиром".



За цими думками мене й застав Вакуленко. Він грюкнув дверима і виголосив дещо розв’язно:

— Привіт усій компанії!

Білокінь, що сидів спиною до дверей, стримано відповів. Ткач лише підвів очі від мапи. Я завважив, що Вакуленко, попри гарну постать, ухитрявся бути якимось занедбаним. Штани прасувалися ще, мабуть, на швейній фабриці, сорочка була хоч і чиста, проте якогось невизначеного кольору, а черевикам більше личила б назва "шкарбани". Лице його з грубими рисами й болотного кольору очима схоже було на обличчя шкідливого хлопця. Серйозним я його бачив тільки один раз, коли він розповів мені в поїзді свої пригоди в тайзі.

— Колегсон, — звернувся він до мене. — А чи не час нам змастити лижі у відрядження?

Розв’язність Вакуленка була не до душі ні Білоконеві, ні Ткачеві.

— Пішли, погомонимо, — мовив я, виходячи з-за столу.

В коридорі ми обговорили наші майбутні дії у відрядженні, а затим я, ніби ненароком, поцікавився, як посуваються справи по сорокатисячній темі у Тхолика.

— Та щось вариться... — сказав Вакуленко.

— Що він за один? — запитав я ніби побіжно.

— Хлопець, як хлопець.

— Ти йому довіряєш? — вихопилося в мене.

— Чого б то я мав йому не довіряти або довіряти? Хто я такий або хто він такий?

І тут я поставив питання, яке, мабуть, не слід було ставити Вакуленкові:

— Ти не помічав за ним нічого дивного?

— Помічав, — відказав колега, не мигнувши оком. — Запах якийсь від нього йде. Як од тхора — коли більше, а коли менше.

— Ти певен, що як від тхора?

— Ну, це я образно... Яким запахом тхір смердить, не знаю, але Тхолик таки смердопахосний. Та, гадаю, від звіту по темі, який він напише, не вонятиме. А чого ти питаєш?.. Либонь, метри — Білокінь і Ткач — засуджують те, що дорогу тему довірили жовторотику? Я теж вважаю, що це ризиковано... Втім, час покаже.

— Авжеж, покаже, — погодився я. — А що це за слово таке смердопахосний ? Де ти його підхопив?

— Бабуня моя так казала.

— Такого слова немає, — сказав я. — Є смердючий. ..

— Багато ти тямиш...

— ...Об заклад, на два кухлі пива... Поставиш у відрядженні.

...Бібліотекарка Алла Вакуленка не любила і від нього те не приховувала. Вдавала, що його не помічає і розмовляла зі мною. З батареї словників, на яку вона показала, я витяг том на літеру "С". Грубезна книжка виявилась на диво легкою. Я розгорнув і тієї ж миті в лице сипнуло метеликами молі. Дісталося й Вакуленкові, що схилився над словником. Вся товща паперу була поточена міллю. В заглибинах у білому павутинні ворушилися хробаки. Я закрив словник, та по хвилі розгорнув його в іншому місці. І знову сипнуло міллю. Від тієї картини аж млістю пройняло.

— Ху, зараза. — На мить мені здалося, що це я сказав.

Але то був голос Вакуленка.

Користатися словником годі було й думати. Він весь був у "підземних ходах". Алла все те бачила.

— Вже й до словників добралась, — мовила приречено. — Спершу поїла енциклопедії, а тепер уже й на словники напосіла... Ні нафталін, ні жоден з препаратів не рятують.

Тільки після її слів я завважив, що в бібліотеці гостро тхнуло нафталіном.

— Краще від полину нічого антимільного немає, — сказав Вакуленко. — Вона від нього дохне.

Ми спустилися на перший поверх. Про суперечку, що привела нас в бібліотеку, ніхто не згадував. Вакуленко був вражений більше, ніж я. Тим часом я зробив спробу поновити в уяві Аллу-бібліотекарку, і вона постала — повновида жінка, віком десь на тридцять, з постаттю не без принад, але з характером сухуватим. Це останнє, а також певний скептицизм щодо оточення, не додавали сміливості чоловікам, хоч багато хто й поглядав на неї з відвертою зацікавленістю. Свою невелику зарплату вона витрачала на книжки. І так само, як переважна більшість жінок любить показатись у новому вбранні, так і Алла щораз хвалилася новою книгою. Перед тим звісно, кого поважала. В бібліотеці панував ідеальний порядок... Поза сумнівом, це була людина. До речі, важкі сині штори на вікнах бібліотеки були ідеально вичищені і я ніколи не помічав на них жодного метелика молі.

В коридорі першого поверху пахло паянням. Той дух ішов крізь прочинені двері Михайлюкової кімнати.

На столі лежали розігрітий паяльник, коробка з припоями і якісь радіодеталі.

— Що ви весь час майструєте? — поцікавився я.

— А нічого, — відказав Михайлюк.

— Як-то нічого?

— А так. Нічого і все... Вряди-годи стромляю паяльник у каніфоль. Щоб усі думали, що я прочинив двері, бо мені дихати нічим.

Отже, Михайлюк ні на мить не припиняв стежити за коридором, сподіваючись засікти час, коли Тхолик знову зайде до Посудієвського. Йому, як і мені, муляло, яку ж усе-таки долю уготовано людині.

— Є новини? — поцікавився я.

Він похитав головою. Саме цієї миті повз двері хтось нечутно пройшов. Михайлюк прислухався.

— До Посудієвського зайшло, — сказав тихо.

Ми очікували хвилин десять, як і минулого разу. Знайомий шурхіт сповістив, що з кабінету начальника хтось вийшов. То був Тхолик. Він так само нечутно майнув повз кімнату акустика. В руці тримав якийсь папірець. Колега замкнув двері і підступився до прозвучувача...

"...Як і все живе еволюціонує по спіралі, так і колективний розум наш якісно вивищується від циклу до циклу, — почули ми знайому фразу. — І в один з циклів, у який саме, невідомо, з’являться вони. — Останнє слово було виокремлене голосовими модуляціями, не схожими на попередню скоромовку. — От тоді вже нам не треба буде критись. Ми вийдемо з небуття сильними і згуртованими. І прийде край стихійності й занепаду, пов’язаному з циклами. Кожен людський індивід знатиме своє, чітко визначене, місце. Зрештою, як і кожен з нас. Нам не треба буде створювати спеціальної структури, вона — в генах наших. Ми й зараз уже могли б приступити до побудови нового порядку, якби нам хоча б одну матку, таку, як у мурашнику... Вони — ті, що з’являться, і будуть матками в нашому земному рої. Серед людських регіонів ми виділимо такі, де найбільше народжується наших і такі, які не дають нашим життя. Перші будемо підживлювати, другі культивувати для психічних своїх потреб і як продуцентів матеріального достатку..." Дріботіння увірвалось. Ми очікували ще хвилин десять, а тоді Михайлюк вимкнув апаратуру, вирізав і сховав ролик магнітоплівки.

— Виявляється, все просто й банально, — озвався перегодя. — Людству вготовано порядок мурашиної купи. Що ж, система там, справді, ідеальна, і де в чому ми могли б і повчитись — зокрема, невтомній працьовитості мурашок. Але ж людина — суб’єкт не тільки матеріальний, а й духовний.

— В системі посудієвських-тхоликів, — зауважив я, — знайдеться місце і для людини духовної. Будуть створені закриті ферми, куди звозитимуть з усіх регіонів найдуховніших, а їхні емоції транслюватимуть по спеціальних каналах психопередач у помешкання кожної комахолюдини.

5

Про те, що міністр геології склав свої повноваження, ми з Вакуленком довідалися в Добровільській геолого-розвідувальній експедиції, на другий день нашого відрядження. В геологічному відділі поставились до цього байдуже, мовляв: пішов цей — прийде інший. Проте головний геолог Луговий, який знав міністра особисто, занепав духом. "Шкода, — сказав він нам з Вакуленком. — Чоловік був на своєму місці."



Мене ж охопила паніка, а з нею поновилися й страждання, що я надбав їх під час польотів над "міражем". Те почуття ніколи мене й не полишало — воно лежало, причаївшись. Остання звістка, немов протяг, здмухнула пил з чорного каменя, і я опинився сам на сам зі своїм гнітом. Спосіб полегшити душевний стан був — це поділитися з кимось лихом. І тим хтось міг бути Вакуленко. Але в мені вже, мабуть, надійно оселився Михайлюк. Щораз у пам’яті поставали його щільно стулені тонкі вуста, холодні світло-карі очі і вираз осуду на обличчі. Авжеж, таємниця належала не тільки нам двом, а ще комусь, дуже великому. Ризикувати нею було б злочином. Між тим крізь почуття пробивалась думка: "Отже, остання перепона на шляху впровадження боро-кремнієвих виробництв упала. Десь за два-три роки вони запрацюють на повну потужність... Чи не злочин це — знати про біду і не стати їй на заваді?"

Ми з Вакуленком сиділи в геологічному відділі експедиції, де гостро пахло аміаком від копіювальної машини та вряди-годи хтось перемовлявся слівцем. Чужа обстановка дисциплінувала мого товариша. Він здавався заклопотаним, але не настільки, щоб не помітити в мені зміни.

— Тобі нездужається? — поцікавився, коли ми вже в кінці дня йшли в будинок для приїжджих.

— З чого ти взяв?

— Та ти ніби аж позеленів.

Я промовчав. Та коли зайшли в кімнату і на мене з люстра глянуло моє відображення, я зрозумів колегу. З глибини задзеркалля на мене дивилася біда.

Наступного дня ми поділили роботу так: Вакуленко залишався в експедиції, а я сів у автобус і подався на шахту. В портфелі лежали позичені у Кльованого гіпсоплани.

...Хоч не було ще й десятої, Кльований уже встиг побувати у вибої і тепер сидів за столом, розпарений після лазні. Поруч, як свідки його недавніх занять, лежали запацьокані вугіллям зошит і рулетка.

Шахтний геолог з неприхованою зацікавленістю вислухав моє повідомлення про наслідки наших досліджень. Надто його зацікавило передбачення Ткача щодо дрібних зрушень порід.

— Ось вони... — Він обережно, самими тільки нігтями, розгорнув брудний польовий зошит. — Досі такого не траплялось. Ці замальовки я зробив на шостому горизонті за три кілометри від ствола... Можете скопіювати для Ткача. Гадаю, йому буде цікаво.

Наприкінці нашої розмови Кльований, дивно якось посміхаючись, сказав:

— А ми тепер знамениті. — І простягнув відомчу газету, що лежала в нього на столі. — Про нас пишуть.

Мені досить було одного погляду на знімок під коротенькою заміткою, щоб збагнути, про що йдеться. То був знак "цвіркуна". Точніше — знімок блочка зі знаком і відбитком його на породі. Я поставив портфель, оскільки збирався вже йти, і пробіг поглядом допис під стереотипним заголовком "Ще одна загадка". В ньому викладався факт існування блочка, а також те, на якій глибині і в яких відкладах його знайдено. Наводився й вік породи... Прізвища автора під заміткою не виявилося. Я обережно поцікавився:

— Хтось з ваших написав?

— Та ні... Був тут з газети один. Хто його послав — не знаю. Це я йому все показав і розповів.

— А як його прізвище і який він із себе? Я знаю багатьох журналістів.

Кльований на мить замислився.

— Не пригадаю — ні прізвища, ні обличчя, — озвався по миті. — Червоне посвідчення, що він мені показав, пам’ятаю, а от його власника — катма. Щось з пам’яттю дивне коїться — мабуть, старість уже шкребеться в двері. Навіть не скажу з певністю, хто воно було — чоловік чи жінка... А хай йому грець!

Мені муляло запитати ще, чи цікавилось "воно" археологічною знахідкою, та на мить переді мною, уже вкотре, виникло обличчя Михайлюка з виразом осуду.

Автобус котив по шосе в конопляному полі. Конопля вже трохи пожухла і не здавалася такою темно-зеленою, як місяць тому. Я їхав назад, у Добровілля, обтяжений новими планами гірничих робіт і несподіваним повідомленням... Інформація, якою ми з Михайлюком володіли, вже дозволяла робити прогнози. І один з них збувся. Комахолюди почали популяризувати знак "цвіркуна". Наступним кроком буде дискусія в пресі про те, кому він належить — людині чи якійсь іншій істоті. І вже тоді з’явиться повідомлення про косміянина, котрий зазнав аварії в цих краях. Це й буде останнім у підготовці населення до прильоту МАТКИ.


Каталог: Books -> 1%20kurs%2010-11%20klas -> Українська%20література%2010%20Тексти%20додаткове%20читання
Books -> Г. Д. Берегова діловаукраїнськамов а курс лекцій
Books -> Квітка К. В. Українські народні мелодії. Ч. 2: Коментар / Упоряд та ред. А. Іваницького
Books -> Рівненська державна обласна бібліотека
Books -> Програма вступних випробувань «Документознавство», «Обслуговування в бібліотеках»
Українська%20література%2010%20Тексти%20додаткове%20читання -> Історія україни в романах роман Іваничук
1%20kurs%2010-11%20klas -> Андріївський узвіз Володимир Діброва
1%20kurs%2010-11%20klas -> Прожити й розповісти Анатолій Дімаров
1%20kurs%2010-11%20klas -> Книга перша київські кручі 1 частина перша жашківські четверги 1


Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   14   15   16   17   18   19   20   21   ...   25


База даних захищена авторським правом ©uchika.in.ua 2019
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка