Під знаком Цвіркуна Віктор Савченко



Сторінка19/25
Дата конвертації11.03.2019
Розмір3,51 Mb.
1   ...   15   16   17   18   19   20   21   22   ...   25

Конопляне поле залишалося позаду, проте в салоні не зникав терпкий дух коноплі. Попереду завидніли білі плями добровільських хат. Добровілля здебільшого розташоване на рівному місці, але колишній його центр знаходиться на невисокому узвишші. Скоро той пагорб повстав у скісному промінні сонця, що вже хилилося до заходу. На вершечку чітко вимальовувався будинок, власне маєток, з рудої цегли. І як би мені не хотілося, але відвідати його все ж доведеться — не сьогодні-завтра.

Вакуленко зустрів мене смаженою картоплею, рибними консервами й чаєм. Вечеряли на кухні будинку приїжджих, де було все необхідне, аби гість почував себе як удома.

— Картопля вийшла не така, як у тебе, — казав Вакуленко з повним ротом, — але яка вже є... Утішся тим, що наше відомство очолив новий міністр. Сьогодні в "новинах" казали. З об’єднання "Східгеологія" взяли якогось... — Колега перестав жувати, а тоді мовив: — Ет, забув прізвище... Згадаю — скажу.

...Та як виявилось, прізвища нового міністра не тільки Вакуленко, а й ніхто з геологічного відділу не запам’ятав, хоч усі й слухали "Новини". Тільки Луговий знав, бо встиг занотувати на календарі. Але хто то був за один, головний геолог не міг сказати. Про це він розповів під час обідньої перерви, коли ми йшли вулицею, він — додому, я — до будинку з рудої цегли за дорученням Посудієвського.

Цього разу я звернув увагу на те, що на подвір’ї не росло жодної квітки, жодної бадилини. І двір, і ганок, і сходи були з якогось темно-червоного моноліту, здавалося, бетон колись замішували на крові. Хвіртка виявилася незамкненою. На ганок вели шість сходинок. Довелося зачекати, доки на дзвінок вийшла господиня. На ній був усе той же байковий халат в червоних чи то маках, чи тюльпанах. На привітання відповіла лише очима. Я подав пакунок, у якому було щось легке і м’яке, мабуть, тканина. Але жінка не поспішала брати.

— Не годиться через поріг, — мовила.

І я впізнав її молодий голос.

"Авжеж, — подумалось мені, — не по-людському це". Та раптом збагнув дивовижність ситуації. Мені — людині — нагадували про людські звичаї... Я переступив поріг з надією якнайскоріше позбутися згортка й піти. Та жінка, взявши його, сказала:

— Зайдіть на хвилинку. В мене для них теж дещо є.

Я підкорився і пішов слідом за нею в кабінет господаря. Жінка кивнула на диван, а сама вийшла в сусідню кімнату.

В обличчя мені було наставлено дві чорні цятки — не блискучі, а якісь глибокі-глибокі. Власне, то були два кружальця мороку, що визирали з-під пелехатих дашків — надбрівних дуг. На мить здалося, що кожне з очей розглядало мене самостійно. Так, як би на мою постать було наведено одразу дві прицільні рамки двох снайперів. "Як тільки обидві рамки зіллються в одну — пролунає постріл", — майнуло в голові. Але дід раптом втратив до мене цікавість. Він немов би повертався до важливішої теми — підписування якихось паперів. А потім настане й моя черга... Старий з насолодою стромляв ручку в каламар і з такою ж насолодою вишкрябував підпис під підписом. Одягнений був, як і минулого разу, з казенною суворістю — кітель, біла сорочка. Єдиною вільністю в одязі був розстібнутий ґудзик під шиєю... І раптом я помітив, що старий ставить підписи не на чистому папері, а на бланках, власне, відомостях, заповнених прізвищами й ініціалами на друкарській машинці чи комп’ютері. Дерев’яну ручку, здавалося, стискала не людська рука, а лапа крука з чорними зморшкуватими пальцями. В кімнаті стояв знайомий з минулого разу запах тютюну й портупеї. Звідки він узявся? Адже сам господар не курив, а древній диван не міг бути джерелом шкіряного духу... Тим часом старий поставив останній підпис і поклав аркуш на грубенький стосик з лівого боку столу. На відміну від минулого, цього разу він "своє діло" виконував без поспіху. Перед тим, як узяти нову відомість з купи праворуч від себе, він підвів очі на раму, що висіла над диваном, і на його аскетичному казенному лиці майнув вираз просвітління, ні — одкровення. Та раптом дві чорні цятки його очей поповзли вниз від портрета і знову втупилися в мене. То були два невеликих отвори, за якими вгадувалася безодня людиноненависництва й садизму. Отвори, немов діафрагми, розширювались, розширювались, виплескуючи дедалі більші порції люті. І коли вже розширюватись було нікуди і вони стали ідеально круглими, на виді старого майнула заклопотаність і він знову приступив до "роботи". Втім, ненавидіти теж було його роботою. Те, що відбувалося, я скоріше відчував, аніж бачив, на мене немов би було наслано. Та раптом щось у мені перемкнулось, і я побачив великий письмовий стіл, вкритий малиновим сукном, два стоси паперу, ліворуч уже підписані, праворуч ті, які ще належало підписати, за столом сидів старезний дід з бобриком сивого волосся, густими білими бровами-колючками, тонким хижим носом і зморшкуватими безбарвними губами. Майнула думка, що образ цього чоловіка стояв у пам’яті весь час таким, яким я його побачив минулого разу. Це була людина, хоч і така, що втратила глузд. Мабуть, цей висновок зняв з мене остаточно чари божевільного старого і я, підвівшись і підійшовши до столу, взяв один з підписаних листків. Встиг пробігти очима тільки частину заголовка, надрукованого друкарським способом "СПИСОК осіб, які підлягають..." Тієї ж миті чоловік, з невластивою для його віку проворністю, підскочив у кріслі і вихопив у мене папір.

— Сидіти! — гарикнув люто.

Від несподіваного окрику я плюснувся на твердий стілець для відвідувачів. На шум з’явилась господиня, на ходу пакуючи паперовий пакет. Обвела байдужим поглядом спершу мене, потім чоловіка: в нього на обличчі, як не дивно, застигли одразу два вирази — люті й радості. Він був щасливий, що нарешті з протилежного боку, на стільці для відвідувачів хтось сидить... Я взяв у жінки пакет і пішов за нею. В останню мить, уже в дверях, помітив, що рама над диваном не пустувала. В ній був чийсь портрет. Отже, цього разу дід молився не пустоті. І то мав бути образ самого люцифера...

Я вже наближався до експедиції, коли піймався на думці, що в мене тремтять ноги. "Ах ти ж, старе луб’я! — обурювався в душі. — Це ж треба так гаркнути..."

Була пізня пора. Вакуленко сидів на розстеленому ліжку в самих тільки спортивних штанях.

— Ну, виконав доручення? — запитав він, не приховуючи зневаги. — Чому ти дозволяєш робити з себе шістку...

— А що, треба було відмовитись? Попрохала ж людина...

— Людина? — іронізував колега. — Хто тобі сказав, що він людина?

— А хто ж він по-твоєму? — запитав.

— Людець! А точніше — недолюдок! Ти думаєш, чого я так часто тікаю у відрядження? Щоб не мати його перед очима. Кожна зустріч з ним обертається для мене серцевими муками. Це пиявка якась. Там, в інституті, все ним просякнуте. Єдина втіха, що забуваю про нього, як тільки виходжу з інституту. Я б і тепер не згадав, якби не ти з цим згортком... Хотів би я побачити, що там у нього за рідня.

— Вакуло, — сказав я, — у вас з ним найшла коса на камінь. До того ж йому, мабуть, вносять у вуха те, що ти про нього кажеш.

Це зауваження я зробив не випадково, бо тільки зі мною Вакуленко міг "вивертати" душу. Решта наших тримала його на відстані. Отже, настукати Посудієвському міг би тільки я. І водночас я був переконаний, що він нізащо не грішитиме на мене. А відтак шукатиме іншого і зрештою вийде на Тхолика.

— Не думаю, що хтось йому там... — не дуже впевнено мовив Вакуленко. — А втім начхати. Я йому сам в очі скажу це.

Я поцікавився:

— Вакуло, ти вже вдруге скаржишся на серце. Щось серйозне?

Він несамохіть підніс руку до рудої, завбільшки як велика смородина, плями на лівому боці грудей.

— Та ти розумієш, дивне щось коїться. Причепився якийсь психічний комплекс. Щораз, як бачу Посудієвського, починає боліти серце. Розумію, що це дурниця, але ще не було випадку, щоб мені не шпигнуло в грудях, коли ми зустрічаємось. Навіть якщо він десь поблизу, все одно відчуваю. Ось цим місцем, — він показав на мітку. — Родинка чи бородавка, грець його втямить, що воно таке, починає шпигати; як ото, коли торкнешся язиком клеми батарейки.

— До лікаря звертався?

— До кардіолога. Порадив не вигадувати собі болячок...

— Ти певен, що Посудієвський єдиний, хто на тебе так діє? Може б, варто дослідити, як діють на тебе всі, з ким спілкуєшся. Наприклад, я — не пригнічую тебе?

— Ні, з тобою мені легко. Хоч ти останнім часом сильно змінився.

— Я змінився? З чого ти взяв? — Питання прозвучало штучно; в голосі-бо подиву не було.

Вакуленко замислився.

— Так одразу й не скажеш, — озвався по часі. — Ти ніби щось ховаєш за пазухою. Ні, не камінь, але щось у тебе там є. Ти чимось став схожий на Антона Михайлюка.

Я вдав, що вважаю ці балачки несерйозними і, отже, не вартими уваги. Натомість поцікавився:

— А цей твій серцевий біль — він залишається таким як і спочатку чи посилюється з часом?

— Ні, не прогресує... Мені не стає болючіше, але останнім часом довше мучить. Навіть у нашій комірчині, де нікого, крім нас із Тхоликом, немає, мені весь час млоїть, млоїть... Та вже як побачу Посудієвського... Тьху, перевертень!

Уже коли ми вимкнули світло і повлягались, Вакуленко знову подав голос:

— Послухай-но, колего, відрядження у нас виписані на два тижні. А роботи зосталося на якихось три-чотири дні. Давай так: ти в п’ятницю їдеш додому, а я залишаюся ще на тиждень і виконую роботу за нас обох.

— Згода, — відказав я уже крізь дрімоту.

І в тому ж напівсні мені подумалося, що Посудієвський шукав і в мені больову точку.

6

У понеділок вранці до нас у кімнату зазирнув Михайлюк. Привітавшись, моргнув мені, мовляв, зайдіть.



— Ви вже чули про міністра? — зустрів мене такими словами. Почувши ствердну відповідь, сказав: — Я подзвонив йому на другий день, коли довідався, що він склав свої повноваження. Зустріч була простішою, ніж минулого разу. Я під’їхав в умовлене місце і повіз його подалі з очей — на нашу з вами гору. Ідея була така: заохотити його до польоту на дельтаплані. А потім з висоти показати місце, де ми спостерігаємо "міраж". І якби той йому відкрився, то це значило б, що й він знає про існування комахолюдей. Якби ж ні... Ну, що ж — він просто інтуїтивно опирався невідомій йому лихій силі, за що й поплатився високим кріслом.

Спочатку однокашник з цікавістю, я б сказав, з захопленням, спостерігав, як я плаваю в повітрі. Здавалося навіть, що й він сам був на шляху до того. Але останньої миті в ньому щось спрацювало (мабуть, рефлекс самозбереження) і він відмовився... Ні, він не боявся. В ньому просто віддавна сидів дух стабільності й порядку. Цей дух утримував його колись від прогулів лекцій, від студентських пиятик в гуртожитку, від протестів проти самодура-викладача. Він добре вчився і, треба сказати, був надійним товаришем — ну, там поділиться останнім, таке інше... Але за однієї умови — він при тому мусив міцно стояти на ногах. У пору формування особистості я й сам прагнув до поміркованості... Не приховаю — в моєму характері чимало чого збереглося й від нього... В юнацькі роки він був хлопцем при тілі. Таким і дотепер зостався. Тільки обличчя мав колись простакувате, а зараз на ньому з’явився наліт сановності. Не зарозумілості, ні. А саме сановності...

— Антоне Кузьмовичу, — перебив я Михайлюка, — може, продовжимо бесіду після третьої. З хвилини на хвилину може зайти Посудієвський. Нащо з ним у піддавки...

— Не зайде, — запевнив Михайлюк. — Він на колегії міністерства. Новий міністр запросив... Так от, я мав намір апробувати друга юності над "міражем", і якби той йому відкрився, то й мені не залишалося б нічого, як посвятити його в таємницю комахолюдей. Але сталося не так, як хотілося... Я його ні про що не розпитував. А він, либонь, мою пропозицію поїхати на Маринину гору розцінив як спробу доброго товариша відволікти його від неприємностей.

— І що ж, ти думаєш, вони мені пришили? — несподівано сказав мій інститутський друг. — Саботаж програми "Енергокомплекс". Правда, офіційно це прозвучало не як саботаж, а як небажання підтримати державний захід. І ніхто жодним словом не обмовився, за що ж мене насправді зняли. До речі, жоден з тих, хто брав участь у цьому фарсі, ніколи, принаймні на словах, не схвалював впровадження боро-кремнієвих виробництв. Це була якась дивна гра, в якій мовилось одне, а малося на увазі зовсім інше.

Я поцікавився: кому і з якою метою треба вгніздити на нашій землі оті виробництва? Екс-міністр довго не відповідав, здалося навіть, що він вагається, а тоді почав обережно:

Розумієш, це можна було б пояснити відомчими амбіціями. Ну, буває так: якийсь із зверхників підписав липову програму і не знайде в собі сили й порядності визнати помилку. Але тут не так. Чиясь лиха рука понаскладала угод із заводами та інофірмами на продукцію боро-кремнієвих виробництв, яких ще немає. Коротше — ці виробництва вплели в моноліт усієї системи. Зробили їх складовою системи ще до того, як вони почнуть видавати продукцію. Але найдивовижніше те, що за всім тим не видно зацікавлених осіб. Розплутуєш, розплутуєш клубок... Здається, ось-ось побачиш край чи початок. Аж глядь, — ти знову на тому ж місці, з якого починав. І весь час відчуваєш на собі чийсь пильний погляд. Хтось спостерігає за кожним твоїм кроком.

— Мені подумалося, — продовжував оповідь Михайлюк, — що на спорудження тих об’єктів, либонь, задіяне не тільки Міністерство геології, а й інші галузі. І отже, виникло питання, як поставились до цього керівники тих галузей. Адже вони, їхні діти й онуки живуть не десь-інде, а тут.

— А ніяк, — відказав товариш моїх юнацьких літ. — Отримали замовлення хто на будівельні конструкції, хто обладнання, і жодних проблем. Правда, є кілька людей, що розуміють ситуацію, але, навчені моїм прикладом, вони навряд чи подадуть голос.

Насувалася полуденна спека. Ні йому, ні мені не хотілося повертатися в місто. Ми спочатку сиділи на горі біля впакованого вже дельтаплана, а тоді спустилися під вербу... Скільки себе пам’ятаю, я там жодного разу не купався. Очерет повсюди ж, до води не підступишся. Та й що то за річка — жабам по коліна. А ж тут товариш мій каже:

— Може, скупнемось?

Ми роздяглись. На ньому були якісь смугасті, як тільняшка, труси. Але довкруж — ніде нікого. Ото ж ми, порозсувавши очерет та ступаючи в мульке дно, вийшли мало не на середину річки, де нам уже було по шию. Поплавали, погаласували, як бувало колись, коли всією групою ходили на природу. Тоді, як вийшли на берег, він зауважив не без заздрощів, що я анітрохи не змінився ні постаттю, ні лицем. Я не покривив душею, коли відповів йому тим самим. Щоправда, тіло в нього було якесь прив’яле. І тут я помітив під серцем, під горлом і посеред грудей якісь руді плями. То були начебто сліди від банок або великих п’явок.

— Старичок, що це в тебе? — поцікавився я обережно, киваючи на плями. — Тобі що, банки ставили?

Він заклопотано подивився на ті місця.

— Грець його втямить, — буркнув. — Спочатку з’явилися жовтуваті кружальця. Ну, як ото буває в старих людей — вікові плями. А потім потемнішали і збільшились. Самі плями не болять, хіба що інколи відчувається посіпування, проте вони немов би зв’язані з внутрішніми органами. Ну, от, наприклад, ні сіло, ні впало починає шпигати серце, або щось у глибині грудей тисне. Так, як буває, коли тобі допікає сумління, а тільки незрівнянно сильніше, я б сказав, фізичніше. До речі, вдома вони мені ніколи не дошкуляють.

Я знову вклинився в оповідь Михайлюка:

— Перепрошую... Щодо рудих плям. Така мітка є і у Вакуленка. На грудях, біля серця. З усього — то больова точка, на яку діє Посудієвський.

— Справді!? — Михайлюк, здавалося, аж зрадів. — Отже, міністра, перед тим, як зняти з посади, добряче "їли". Знайшли в нього аж три больові точки. — Мить поміркувавши про щось, колега провадив: — Отож коли ми вже поверталися в місто, він раптом озвався:

— Скажи, Антоне, а звідки тобі стало відомо про оті виробництва?

Питання застукало мене зненацька. Я опинився в ситуації, коли треба казати правду.

— Як-то звідки? — зробив спробу викрутитись. — Ти мені сказав.

— Дійсно, — погодився він спокійно, — це я сказав, що на всій нашій території планується спорудження боро-кремнієвих виробництв і що це — велика загроза для людей. Але ж я тільки відповідав на твоє запитання про таємничі об’єкти, проти яких я виступаю. Отже, в принципі, ти вже був поінформований. До речі, про ті об’єкти знало не більше десятка високих посадових осіб... Так звідки ти довідався?

Він очікував на відповідь, а я в думках уже простежив ланцюжок, по якому побіжить інформація, якщо я його втаємничу. Однією з ланок того ланцюжка має бути якась із "високих посадових осіб", що їй довіряє екс-міністр і в оточенні якої обов’язково гніздиться хтось із комахолюдей.

— А чого ти не запитав про це тоді, на стадіоні? — зробив я ще одну спробу відволікти час.

— А що б це змінило?

— Нічого...

І тут я сказав:

— Моя відповідь залежатиме від того, що ти про це думаєш. Вірю, що тобі невідомі автори акції. Але ж міркування, припущення мусиш якісь мати.

— Мої міркування? Навряд чи вони відрізняються від твоїх. Скажімо так: є сила, котра поставила собі за мету вирішити економічні проблеми держави за допомогою отих виробництв, не переймаючись побічними наслідками свого заходу. І оскільки авторів не видно, то з цього витікає, що вона — та сила свідома того, до якої екологічної катастрофи це може призвести. Логічно?

— Цілком, друже. А тільки не завжди логіка веде до істини. Я готовий припустити, що люди такі, справді, є. І що їм начхати на цілий народ. Але ж у них мусять буди бодай шкурні інтереси. Наслідки тієї технології відіб’ються й на їхніх дітях і онуках. Щось тут не в’яжеться.

— Мені й самому приходило таке в голову, — сказав екс-міністр. — Але ж тоді доведеться визнати, що це не просто безвідповідальний захід, а справді злонамірена акція проти цілого народу.

— І що ж тобі заважає так думати?

— Ну, тоді маємо визнати, що в органи влади всіх рівнів проник ворог. І не один, не два, а багато. Одиницям-бо зав’язати все в такий тугий вузол було б не під силу.

— Напрямок твоїх міркувань мені до вподоби, — посміхнувся я. — Мотивуй далі.

— А от вмотивувати таку думку якраз і важко. Керівники всіх рівнів — люди на виду. Весь час перебувають під перехресними поглядами як підлеглих, так і зверхників. Ну, там одному-другому, може, ще й пощастить замаскуватись під патріота, але ж не такій кількості. Тут щось не те.

Екс-міністр замислився. Відчувалося, що напрямок думки, на який я непомітно вивів, дуже його бентежив. Він, здавалося, забув про своє запитання.

Озвався знову, коли попереду вже виднілася алея з рідкувато посаджених дерев, повз які кулями проносились авто; то була траса.

— Справді, дивне коїться. Знімають з посади за одне, а гріхи приписують зовсім інші. Тоді, на колегії, в мене склалося враження, що все те спрямовує чиясь невидима рука. Але ж не може сила, котра так розумно, я б сказав тонко, керує акцією, не може не знати про наслідки тієї акції. А вони ж спрямовані проти людини як такої. Будь я марновірним, подумав би, що сила та нечиста.

— Все, старичок, стане на місце, якщо слово "нечиста" замінити на слово "нелюдська", — сказав я, пригальмовуючи машину перед в’їздом на шосе.

Він повів іронічним оком у мій бік — чи, бува, не кепкую. Дивився, аж доки я, пропустивши потік транспорту, нарешті вивів машину на трасу.

— Щось ти загадками говориш, Антоне, — озвався мій товариш.

Я відчував, що ось-ось він згадає про своє запитання і поспішив випередити його:

Бувають такі неймовірні речі, що коли з ними зіткнеться непідготовлена людина, вона просто не повірить. Ти цікавився, звідки мені стало відомо про виробництво... Скажу, але наступного разу. А ти тим часом придивися до свого оточення. Не шукай ні авторів злочинної акції, ані тих, хто їх підтримує. Просто приглянься до людей, надто до тих, на кого ти досі не звертав уваги. Бувають особи... Вони мов би випадають з поля зору. Гадаю, на новій посаді завідуючого відділом міністерства це буде зробити простіше.

Друг юності досить добре мене знав, щоб не марнувати час на допитування. Я колись у нього вчився твердості слова.

7

Посудієвський був якийсь врочистий. На сизому від гоління обличчі проступало просвітління і водночас суворість. Його немов би переповнювали таємниці, ділитися якими він не квапився. Та ось усі повсідалися, і завідуючий, випроставшись у своєму кріслі-"троні" й, поклавши на стіл руки, сказав:



— Отже, починаємо нове життя. — При цьому іронічно посміхнувся. Спостерігши у підлеглих такі ж самі усмішки, поспішив додати: — Ні, я серйозно. Тепер усе буде поставлене з голови на ноги... Я нічого не хочу сказати поганого про колишнього міністра. Він був компетентним чоловіком, але, на жаль, не спроможним е-е... Час висуває нові вимоги...

З десяти членів ученої ради відділу ми з Михайлюком були чи не найуважнішими його слухачами. До того ж я не лише слухав, а й спостерігав за кожним рухом, виразом очей, мімікою... За столом у м’якому кріслі сидів такий собі вельможа від науки — і тільки. Єдиною особливістю були очі, які, здавалося, бачили й за спиною. "Чи не це у нього спільне з "міражем"? — майнула думка. Тим часом Посудієвський провадив:

— ...Міністерство припиняє асигнування фундаментальних наукових тем. Це компетенція Академії Наук. Гроші і творчий потенціал перепрофілюються на розвідку покладів бору. З цією сировиною пов’язане все наше майбутнє. Найбільше не повезло Тхолику. Його тема закривається. Та якщо він погодиться очолити тему по бору, то йому й грошей добавлять і виконавцями допоможуть.

Тільки зусиллям волі я стримався, щоб при цьому не глянути в бік Михайлюка. На мить здалося, що слова його — то не звуки, а слина павука, котра враз гусне в повітрі, обплутуючи всякого, хто тут сидів. Завідуючий відділом між тим казав:

— ...На жаль, припиняється також асигнування усіх тем, пов’язаних з акустикою. Втім, чому "на жаль"? Антін Кузьмович, у принципі, тему завершив. Отже, йому, можна сказати, повезло.

— Потрібен ще якийсь місяць, — озвався Михайлюк буденним голосом.

— Гадаю, місяць вам дадуть... Але вже тепер починайте вивчати літературу з родовищ бору.

Погляд мій упав на штори. З часу останнього мого тут перебування вони значно покоротшали і вже торкалися підвіконня. Отже, в кімнаті повно молі. А тільки де вона кублиться — в книжковій шафі, шухлядах столу, чи десь у складках полотнищ під стелею?

— А нам щось перепаде від того борного пирога? — запитав Пожидай. — У нас он Слимчук давно цікавиться сполуками бору.

Завідуючий лабораторією, як завжди, брехав. Посудієвський знав про це, але заспокоїв:

— Усім перепаде. Напрямок багатоплановий — від розвідки до переробки сировини.

За хвилину по закінченні зібрання я ще раз зайшов до Посудієвського, щоб віддати пакунок від родичів. Він подякував і, не розгортаючи, сховав у портфель. Тоді, відкинувшись на м’яку спинку, подивився, ні — охопив мене всього поглядом. Здалося, що очі в нього не чорні, а вишневі, як два очищені гранатові плоди, і що в них стільки ж зіниць, скільки зерняток у граната.

— То як вони там? — запитав.

— Як і раніше. Старий щось постійно пише... — По цих словах я іронічно посміхнувся.

Раптом на обличчі у зава з’явився делікатний вираз. Він сказав:

— Ви з Михайлюком товаришуєте... Як він сприйняв те, що зняли з посади його друга?

— Та який там друг... Той був міністром, а цей рядовий... — відказав я. — Коли б вони були друзями, то Михайлюк давно б уже очолював відділ у міністерстві.

— Можливо, що й так, — згодився Посудієвський.

Я саме сидів у Михайлюка, коли йому хтось зателефонував і сповістив, що міністр — в реанімації. Інфаркт. Переказавши мені цю звістку, колега розгублено опустився на стілець. Обличчя його стало землистим, здавалося, хтось враз виточив з нього всю кров.

— Це мій гріх, — сказав він тихо. — Володя, здається, докумекав, у чім річ. Не дарма ж він учора дзвонив і пропонував зустрітись.

— Або докумекали ті, кого він розпізнав, — зауважив я.

Михайлюк потягнувся до сумочки з ключами, що лежала на краю столу, подивився розгублено:

— Я — в лікарню. А ви зайдіть сюди в кінці дня та вимкніть апаратуру... Ага — ключа в дверях не залишайте.


Каталог: Books -> 1%20kurs%2010-11%20klas -> Українська%20література%2010%20Тексти%20додаткове%20читання
Books -> Г. Д. Берегова діловаукраїнськамов а курс лекцій
Books -> Квітка К. В. Українські народні мелодії. Ч. 2: Коментар / Упоряд та ред. А. Іваницького
Books -> Рівненська державна обласна бібліотека
Books -> Програма вступних випробувань «Документознавство», «Обслуговування в бібліотеках»
Українська%20література%2010%20Тексти%20додаткове%20читання -> Історія україни в романах роман Іваничук
1%20kurs%2010-11%20klas -> Андріївський узвіз Володимир Діброва
1%20kurs%2010-11%20klas -> Прожити й розповісти Анатолій Дімаров
1%20kurs%2010-11%20klas -> Книга перша київські кручі 1 частина перша жашківські четверги 1


Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   15   16   17   18   19   20   21   22   ...   25


База даних захищена авторським правом ©uchika.in.ua 2019
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка