Під знаком Цвіркуна Віктор Савченко



Сторінка2/25
Дата конвертації11.03.2019
Розмір3,51 Mb.
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   25

— Ах ти ж, патраний граче! — обурився Ткач. — Ти що наклеп на мене зводиш! Я віддав за тебе свого ручного годинника, а ти...

— Птахи не брешуть, — зауважив Михайлюк з усміхом.

Зненацька папуга наїжачився і став ледь чутно пищати. Точнісінько так, як тоді в акустичній. Ткач враз став серйозним.

— А це що таке? — запитав він.

— Голос ефіру, — уникливо пояснив Михайлюк, скоса глянувши на мене.

Я зрозумів: він не збирається втаємничувати друга в події останніх днів.

Коли за Михайлюком зачинилися двері, Ткач підійшов до вікна і заширмив його. У кімнаті враз стало затишно. Пряме сонячне проміння тільки частково просівалося крізь синє сукно. Хто й коли повісив ті штори з добротної вовняної тканини, вже й не пригадаю. Можливо, вони висять тут з дня заснування інституту. Звичайна тканина давно б уже вилиняла, обтріпалась і перетворилася на ганчірку, а ця й нині здавалася свіжою, ніби її щойно відрізали від сувою. Я зосередив увагу на шторах тому, що на них пильно дивився Ткач. Несподівано він просунув долоню за полотнище і вдарив по ній другою.

— Погань! — вилаявся, — звідки вона береться?! — До ніг його упав маленький жовтий метелик молі. — До мого від’їзду за кордон її начебто було менше ...

Я зайшов до Михайлюка наприкінці робочого дня. Мені кортіло дізнатися, чому він не сказав Ткачеві правди. Тим паче, що досі їх стосунки трималися на повній довірі.

— Якщо таємницю знають двоє — збереження її під сумнівом, якщо ж троє — то вона вже не таємниця, — відказав на моє питання колега.

— А нащо робити з того таємницю? — поцікавився я.

Замість відповіді Михайлюк тицьнув пальцем у білу клавішу магнітофона. Почувся шматок мелодії з "Пісні варязького гостя", а тоді заторохтів скоромовкою високий, схожий на жіночий, голос: "Першого в житті потрясіння я зазнав на уроці зоології, коли вчителька, якій я згодом дав прізвисько Амеба, видобула із шафи колекцію комах. То було жахіття. Я мало не зомлів, уздрівши під склом метеликів, жуків, лялечок, пришпилених голками до дошки. На мить мене покинув розум і, здалося, що ось зараз мене теж прохромлять шпилькою і приколять поряд з комахами. Від того видовиська я захворів і кілька днів не ходив до школи... Повернувся після хвороби зовсім іншим. Оточення однокашників стало мені осоружним. Я вже не бавився в їхні ігри. Натомість вигадав свою — "колекцію під склом для всього класу". Сидячи на уроці, я пришпилював подумки то одного, то іншого учня на одній з тридцяти шести клітин уявної дошки. Посередині найтовщою шпилькою прихромив Амебу... Я й досі не полишив цієї гри, навіть дещо її ускладнив. Тепер, наприклад, я вже пришпилюю не навмання, а відшукавши на тілі больову точку. При цьому зазнаю особливої втіхи... Посміхнись людині, поспівчувай їй і вона душу перед тобою виверне; а в тій душі і нелад в сім’ї, і хворі амбіції, і невдоволення собою, і ще хтозна-що. Вгороди в те місце "шпильку" і суб’єкт затіпається, як бідолашний метелик або личинка... В уявній колекції, яка завжди зі мною, на чільному місці пришпилено директора, котрого я ненавиджу всіма фібрами..."

Михайлюк вимкнув магнітофон.

— Цікаво, — посміхнувся я. — Цього разу автор поставив собі за мету змалювати патологічного садиста... Це ж треба — таку гру вигадати — подумки пришпилювати людей!

— Гру?... — перепитав Михайлюк. — Ну, що ж, може, це й справді гра...

Він сховав магнітофон і присунув до себе книгу, ту саму, що була схожа на атлас.

— Тут наведено відеограми звуків різних істот, — пояснив, гортаючи сторінки. — Ви, напевне, чули, що людські голоси так само різняться, як відбитки пальців. Це навіть у криміналістиці використовується. Хоч як би не потворила людина свій голос, а з допомогою відеограми його можна легко ідентифікувати. А вже про відмінність людського від, скажімо, подібного за відеограмою голосу дельфіна, то тут і казати нічого. Так от, — підсумував Михайлюк, — жодна із відеограм голосів і звуків цього найповнішого зібрання не схожа на відеограму голосу почутого вами монологу.

— Ви хочете сказати, що існує така установка, яка потворить людський голос до невпізнання?

— Ні, — заперечив Михайлюк. — Я хочу сказати, що голос цей не людський.

— Але ж мова... Нехай і зіпсована частотою, а все ж зрозуміла людська мова. Та й поняття, про які йдеться, теж цілком збагненні. І їх легко пояснити — елемент умовності в художньому творі. Я й сам цим грішу, аби надати думці глибшої перспективи. Це, по-перше. А по-друге: чого б то істоти, не будучи людьми, балакали людською мовою? Нехай і згущеною до гіперзвуку... Я вже не кажу про те, що наука неспростовно довела відсутність у Всесвіті іншого розуму, окрім людського.

— Так таки й неспростовно... — посміхнувся Михайлюк. — А як же бути з рештками НЛО, який зазнав аварії в Нью-Мексіко 1947 року? І з чотирма істотами, що невдало катапультували при тому?

— Ви те бачили?

— На фотознімках. І звіт комісії, яка випадок той розслідувала, читав. А під ним — підписи поважних учених...

— Послухайте, Антоне Кузьмовичу, ну нехай висновок про відсутність розуму, крім людського, сумнівний... Але ж навіть люди розмовляють різними мовами, то з якої рахуби якісь невідомі істоти мають спілкуватися нашою мовою? Це нелогічно.

— Справді, — погодився Михайлюк, — це дивно... Для цього їм потрібен принаймні адекватний людському артикуляційний апарат... Якщо ж повірити тому, про що йдеться в монолозі, таємничі істоти нічим не відрізняються від людини. А це куди страшніше того, аби вони були якимись чудовиськами.

Ці міркування на якусь мить збили мене з пантелику.

— Знаєте, Антоне Кузьмовичу, облишмо усі ці здогади, бо, крім факту згущеного говору, ми нічого не маємо.

— От-от, — несподівано легко погодився Михайлюк. — Треба накопичувати матеріал... І тому я наважився запропонувати вам почергувати в суботу.

Помітивши на моєму обличчі вагання, він сказав:

— Я покажу що і як вимикати і вмикати. Власне, ви тут зможете й писати. Адже ви пишете у вихідні? — Він висунув одну із шухляд і показав кавоварку, млинок і прозору банку з масними чорними зернами. — Для допінгу, — сказав.

— ...Я чого — по допомогу до вас... — пояснив Михайлюк, супроводжуючи мене до дверей. — Змагання ж скоро. Мушу літати хоча б раз на тиждень... А в неділю я — вже тут.

"Міг би й Ткача попрохати, як не як друзі", — подумав я. Та одразу ж згадав, що Михайлюк з якихось невідомих мені причин не хоче втаємничувати Ткача у свої клопоти.

6

Моє суботнє чергування, втім, так само, як і Михайлюкове недільне, нічого нового нам не принесло. Прозвучувач, який без угаву працював два вихідні, не зафіксував жодної перешкоди... Хоча особисто для мене суботній день не минув марно. Пригостившись вранці пахучою "Арабікою", я під шурхіт магнітофонних бобін гарно посидів над новим оповіданням. Власне, то був художній запис оповіді одного мого товариша. Для Михайлюка ж єдиною користю від мого чергування було те, що я повибивав на його шторах міль. Жовті метелики прямо кублилися в складках добротних полотнищ. На щастя, комахи ще не встигли наплодити гусені. Схоже було, вони щойно звідкись налетіли... Коли в понеділок я звернув на це увагу Михайлюка, він знизав плечима:



— Справді? Я й не помічав... — І, немов би вибачаючись, додав: — Ви не думайте — ви не марно чергували... Принаймні вимальовується тенденція — таємничий голос не чути у вихідні. Я вже слідкую за тим третій тиждень.

Несподівано мені збрело на думку, що в прослуханих минулого тижня двох монологах я не зустрів слова "спіткання".

— Антоне Кузьмовичу, а той попередній запис, ну, що його відтворив папуга, ви його не розрідили?

Він на мить завагався, та все ж витяг з портфеля касету, заправив її в магнітофон і, приєднавши навушники, подав їх мені.

— Надалі, — сказав Михайлюк, натискаючи на клавішу, — слухати будемо тільки в такий спосіб.

Почувся знайомий голос, дріботливий, схожий на жіночий: "...Порівняно небагато. Але якісно ми стоїмо на вищому рівні. Хоча б через те, що крім загальнолюдських, маємо також свої особливості, котрі для розуму людського незбагненні. Здебільшого ми народжуємося від людей: звичайних, нічим не примітних. І брати наші, й сестри теж найчастіше представники класичного роду людського. Часом ми й самі не знаємо, хто ми є. І довідуємося тільки тоді, коли зустрічаємо собі подобу. Наші інстинкти при зближенні двох наших немов би накладаються один на одного — так накладається ключ на магнітний замок — і при цьому відкривається книга буття роду нашого від печерного періоду до ядерного. Нам не треба літописів — їх закладено в генах наших. А тільки одному прочитати не дано; тим-то й тягнемося ми один до одного, і кожна зустріч обертається для нас святом одкровення. Люди спілкуються з невеликим колом собі подібних, ми ж знаємо кожного свого, де б він не мешкав, чим би не займався, яке б не посідав становище в суспільстві... Життя наше мало чим відрізняється від життя класичної людини. До того ж наші мусять найчастіше брати шлюб з тією ж таки людиною. І дітей мають цілком людських. Ніяким штучним добором породи нашої не вивести. Це марна справа. Ми просто з’являємося — коли менше, а коли більше, то в одному місці, то в іншому, то в одній історичній епосі, то в іншій. І живемо спершу за законами людської моралі. Аж до першого спіткання. Після цього людська мораль стає для нас забавкою. Ми в неї просто бавимося, як у дитинстві бавилися в "батька-матір". Ми немов би виростаємо з куценьких штанців людської моралі... Зле тільки те, що багато з наших, не знаючи, хто вони є насправді, живуть, так би мовити, по-людському. Та й помирають, вважаючи себе людьми..." На мить голос увірвався. Але тільки на мить, бо одразу ж почулося: "...Так хто ж ми такі? Надлюди? Мутанти?"

І знову голос обірвався. Хоча останні після паузи слова і вимовлені були таким самим дріботливим високим звуком, але вони відрізнялися від звуку попередньої оповіді. Я звернув на те увагу Михайлюка, на що він витяг з портфеля атлас відеограм, і, розгорнувши його, показав укладені між сторінок дві відеограми на перфорованому папері. Вони були абсолютно схожі. Але тільки на перший погляд...

— То що ж виходить, маємо діалог? — озвався я по довгій паузі.

— Виходить, що так...

Мені спало на думку, що Михайлюк, втаємничуючи мене в нові факти, кожного разу щось не договорював. Здавалося, що й тепер він знав більше ніж казав.

— А далі? — запитав я.

— Доведеться зачекати нового виходу в ефір тих істот, — посміхнувся кутиками губів Михайлюк. — Написали щось у суботу?

— Написав. А точніше — дописав. Оповідання.

— Ну, й куди ви його?

— Не думав ще. У якусь із газет...

— А, може, спершу — на радіо? — промовив він. — Вас там знають...

7

З Петром Іванищенком ми зналися ще відтоді, як обоє відвідували літературне об’єднання при Спілці письменників. Він працював тоді актором драматичного театру і пописував вірші. Петро зустрів мене широким жестом. Його повновиде обличчя нагадувало маску, вправлену в раму з жорсткого кучерявого волосся. Проте на тій масці світилася щира, а не сценічна, привітна посмішка.



— О, кращі люди! Ображаєш, старий, ображаєш! Раз на рік... Ану, зізнавайся, що там у тебе в портфелі?

Як тільки рукопис з оповіданням ліг на стіл, обличчя господаря стало заклопотаним. Здавалося, що в бронзовій рамі хтось непомітно замінив портрет. Петро погортав рукопис, мацнув його на товщину, зазирнув на останню сторінку.

— Великувате, старий... Ти ж знаєш, нам відведено лише півгодини. Тра’ б підкоротити.

— Прочитай спершу. Може, ще не підійде.

У "рамі" з рудих завитушок з’явилася нова маска — на цей раз прихованої зацікавленості. Петро висмикнув з купи паперу на столі кілька аркушів.

— Поки я читатиму, переглянь і ти мої нові вірші. Тільки не бреши, якщо не сподобаються.

...Я не покривив душею, похваливши поезії Іванищенка. Не сказав тільки, що за п’ятнадцять років, відколи ми знаємося, рівень його творчості аніскілечки не зріс. Мабуть, і він був не високої думки про мою прозу, бо коли мова зайшла про оповідання, сказав коротко:

— Піде.


Наша розмова скидалася на діалог двох нікчем, кожен з яких боїться сказати іншому все, що він про нього думає, аби не почути у відповідь правди про себе. І тут мені клепнуло в голову запитати:

— Петре, у вас на радіо трапляються поломки апаратури?

Він кинув на мене здивований погляд.

— Твій опус вийде в ефір без технічних перешкод, — запевнив з усміхом. — Хіба що трохи підкороченим.

— Та ні, я серйозно...

— Які поломки ти маєш на увазі?

— Ну, скажімо, раптом в ефір погнало передачу не на тій частоті?

— Не вигадуй, старий. У нас тут працюють кваліфіковані технарі. До того ж, наскільки я в цьому тямлю, для зміни частоти потрібен спеціальний перетворювач.

Іванищенко провів мене аж на вулицю. Тиснучи руку, запевнив, що повідомить день і час, коли оповідання випустять в ефір.

...Спостерігаючи з вікна тролейбуса за вулицею, я зненацька подумав, що Михайлюк добивався певної мети, коли підказав мені віднести оповідання на радіо. Ось тільки якої: щоб я переконався в безпідставності мого припущення про можливість виходу в ефір випадкових гіперчастотних радіопередач, чи сам потребував доказів? Поміркувавши, я дійшов висновку, що він ні на мить не сумнівається в існуванні таємничих істот. Михайлюк був людиною, раціоналізм якої межував іноді з дріб’язковістю. Так, гроші, асигновані на його тему, він завжди використовував до копійки. А таким людям не властиві ні легковірність, ані авантюризм... А ще мені спало на думку, що літературній радіопередачі відводиться півгодини. Не більше й не менше. А гіперголоси, за словами Михайлюка, тривають і п’ять, і двадцять хвилин. У мене з’явилося відчуття, ніби я стою перед якоюсь плутаниною, майже торкаючись її ногами. Варто зробити лише один крок і вона обснує мене всього, так само, як обснувала Михайлюка.

8

Ткач лютував. Він познімав з вікна штори і, розстеливши їх на столах, заходився чистити шматком поролону.



— Звідки беруться ці комахи!? — бурчав. — До мого від’їзду за кордон їх наче не плодилося стільки. А зараз куди не кинь...

Розповів, як проїздом додому з Мавританії, купив у Марселі костюм-трійку. Продавець рекламував товар у досить дивний спосіб: спрямовував на нього полум’я газової запальнички. І от недавно виявилося, що піджак з вогнетривкої тканини попсувала міль.

— Це ж треба! — Обурювався й дивувався Ткач, чіпляючи штори до карнизу. — Цим полотнищам двадцять років — їх купили того року, коли я прийшов сюди після закінчення інституту. Пам’ятаю, як ганили тоді на зборах постачальника за марнотратство. Мовляв, можна було б щось дешевше повісити на вікна. А бачите, їм зносу немає. Аби тільки не клята міль.

Потім Ткач заходився дорікати мені й Михайлові Теодоровичу, який щойно повернувся з відрядження:

— Ви ж нічого не бачите навколо себе... Один на літературі звихнувся, інший на ентропії. Докотимося до того, що не те що штори, а й столи міль поїсть, а тоді й за нас візьметься.

Тим часом дії Ткача, як і його балачки, здавалися мені нікчемними перед таємницею, до якої ми з Михайлюком стали причетними. По тому, як я довідався про те, що гіперзвукові радіопередачі неможливі, в мені неначе увімкнувся якийсь прилад відчуття небезпеки; що далі стрілка того "приладу" відхилялася від нуля, то важче мені ставало займатися творчою роботою.

По обіді нас — провідних науковців — покликав до себе завідуючий відділом. Він поважно сидів у високому м’якому кріслі, терпляче очікував, поки ми вгамуємося. А тоді з місця в кар’єр заходився шпетити міністерське начальство. Ми з досвіду знали, що вслід за потоком небезпідставних нарікань постане якесь конкретне повідомлення...Тим часом я подумки завважив, що ширми на вікні, які ще недавно мало не торкалися підлоги, ніби покоротшали. Краї були обстріпані, немов би їх хтось підрівнював тупими ножицями. Мої спостереження порушив господар кабінету:

— ...Отже, нав’язали нам тему з тектоніки, на яку дають сорок тисяч... І вже сьогодні я мушу повідомити, хто буде виконавцем.

Немалі гроші, подумалося мені. Мабуть, Білоконеві запропонує. І несподівано почув:

— Гадаю, колеги, настав час випробувати наші молоді сили і доручити цю роботу Тхолику. Нехай покаже, на що здатний...

Посудієвський говорив з деякою поблажливістю, але по-батьківськи добрим голосом. Від мого погляду не уникло те, як переглянулися Ткач з Білоконем. Тим часом завідуючий відділом провадив:

— Він у нас хлопець ініціативний, беручкий, заочну аспірантуру кінчає. Отже, йому, як кажуть, і карти...

Озвався Вакуленко:

— Апробацію сил доцільніше б провадити на менших грошах. Тхолик у нас чоловік новий, то чи не ліпше було б доручити йому однорічну тему — тисяч на десять? А вже тоді садовити на важливу проблему.

"Розхристаність" Вакуленка особливо впадала в очі поряд з ошатним, у бездоганному костюмі, завідуючим відділом. Зовні це були дві протилежності. Один по два місяці не бачив перукаря, другий відвідував його мало не кожен тиждень. Один мав пожмакане обличчя з ледь приплюснутим носом, у другого лице було без жодної зморшки (хоча й не випещене) і на ньому відбивався внутрішній спокій.

— Ви вважаєте людину, яка працює в нашому колективі п’ять років, новенькою?

— Як-то п’ять!? — вихопилось у Вакуленка.

Я теж немало здивувався. Мені чомусь здавалося, що Тхолик прийшов до нас якихось два роки тому. Мабуть, таке ж враження було і в Михайла Теодоровича Білоконя, бо він озвався:

— Та хіба вже п’ять років?..

— Авжеж, — сказав господар кабінету. — Хлопець він скромний. Та якщо буде таким же скромним і при виконанні наукової роботи, то...

Я давно завважив за собою корисну рису "просівати" балачки на нарадах крізь "сито", котре вловлювало мені самий тільки смисл сказаного. І цього разу, зафіксувавши, що питання вирішене, я знову звернув увагу на штори, які нагадували театральні завіси, сценою було інститутське подвір’я. Колишній завідуючий відділом — Михайло Теодорович мав звичку подовгу стояти між тих штор, обмірковуючи щось своє. Такі ж самі полотнища висіли і в актовому залі, і в кабінеті директора... Я видивлявся на них блідо-жовтих метеликів. Та їх там не було. Принаймні з боку кабінету. Але внизу до обстріпаних країв пристала тоненька павутинка... Мої спостереження порушили заключні слова Посудієвського, які він, як завжди в таких випадках, вимовляв дещо врочисто:

— Ми сьогодні добре попрацювали, товариство. Всі вільні. — І відкинувся стомлено на спинку крісла.

...Широка кощава спина Михайла Теодоровича, так само, як і його стіл з двома горами книжок, здавалося, були деталями якоїсь дивної системи. Часом рипне стілець, шелесне сторінка, хитнеться голова і знову система замре. Старший наш колега жив осібним внутрішнім життям, заради якого поступився колись посадою завідуючого відділом. Нас із Ткачем він здебільшого не помічав, зрештою, як і ми його. Хоча це й не заважало нам ставитись до нього з повагою, а йому до нас — із батьківською вимогливістю. Правда, Ткач, як старший з нас двох за віком, дозволяв деяку вільність у стосунках з Білоконем. Так, він міг раптом, ні сіло, ні впало, запитати: "А що, Михайле Теодоровичу, імператор Бокаса був великим гравцем у брідж?" або "А не боязко було вигравати у самого імператора?" На що Білокінь розвертався до вікна спиною, до нас обличчям і надтріснутим баритоном починав оповідати про свою роботу в Центрально-Африканській Республіці. Попри ощадливе ставлення до часу, Білокінь, бувало, якщо вже починав, то міг балакати хоч до кінця дня. Він замовкав і враз відгороджувався від нас невидимою стіною тільки тоді, коли Ткач, лукаво посміхаючись, цікавився: "Імператор, мабуть, був гостинним чолов’ягою?"

Цього разу мовчали. Білокінь писав, а Ткач схилився над тектонічною картою. Та обидва були чимось заклопотані.

— ...Чи й ви вважаєте мудрим рішення завідуючого відділом віддати сорокатисячну тему Тхолику, — озвався до мене Ткач.

Але Білокінь випередив мене:

— Я не казав, що це рішення мудре. Я говорив, що колись же молодим силам слід давати дорогу. Згадайте свої юні літа. Які важливі теми я вам довіряв!

— У юні літа ми друкувалися в найсолідніших наукових журналах, — зауважив Ткач. — А цей, протеже начальника, має півдесятка публікацій, та й то у вигляді куценьких тез доповідей... Працює, як виявляється, уже п’ять років. А хто його знає?

Мені теж спала на думку непомітність Тхолика. Хоч був він стрункий, гарний, проте уявити його обличчя, як скажімо, Вакуленка або Михайлюка, я, скільки не силкувався, не міг. Іноді, перебираючи подумки науковців відділу, я пропускав його й довго потім пригадував, кого ж не вистачало. Ніхто достеменно не знав і чим він займається, бо звітував безпосередньо начальникові.

— Справді, — погодився Білокінь. — П’ять літ, як він у нас. А здається, що я його лише раз бачив... Та це не причина, щоб ігнорувати хлопця.

— Мова не про ігнорування, а про сумірність творчих можливостей і... Коротше, для виконання цієї теми потрібен науковець вищого рангу. Значно вищого.

— Це робота Михайла Теодоровича, — нарешті відважився подати голос я. — А Тхолик мав би бути простим виконавцем.

— От, от, — погодився Ткач. — Тим паче, що ви, Михайле Теодоровичу, за півроку завершуєте стару тему.

Запала довга мовчанка, по якій знову озвався Ткач:

— Не подумайте тільки, що я упереджено ставлюся до того хлопця. Мені просто шкода грошей.

Проте, знаючи Ткача, я не сумнівався, що Тхолик був йому таки неприємним. Зрештою, як і мені. Попри зовнішню привабливість, було в ньому щось таке, що змушувало ставитись до нього з певною насторогою. І не останньою причиною була його мова — нарочито вишукана, з безліччю модних слівець, а, по суті, пуста.

Я сказав Ткачеві:

— Ну, і які ж наслідки начальникової акції передбачаєте? Адже ви не втратили дару Касандри?

— Тут і без дару передбачення не важко здогадатися: псу під хвіст сорок тисяч. Ні наука, ні виробництво від того нічого не матимуть... Га, Михайле Теодоровичу?

— Поживемо, побачимо... — відказав Білокінь.

Голос його долинув ніби з тунелю. Він уже був далеко від нас....

— Коли побачимо, то вже буде пізно, — сказав Ткач.

9

Бобіни прозвучувача повільно оберталися, здавалося, то був вічний двигун, який ніколи не спинявся... Після меленої кави розчинна нагадувала сурогат. Михайлюк пив і кривився. У нього, так само, як і в мене, о третій пополудні спостерігався сильний інтелектуальний спад. І збуджувала нас кава. З усього було видно, що нарада в кабінеті завідуючого не справила враження на колегу. На обличчі, попри втому, проглядала якась особиста заклопотаність.



— Ну, як з оповіданням? Прилаштували? — поцікавився він.

— Обіцяли дати на радіо... До речі, тривалість літературної передачі у них — півгодини. Не більше, не менше.

Михайлюк поблажливо посміхнувся. Зробив кілька великих ковтків, ніби то була не кава, а мікстура.

— А ще ви хотіли повідомити, — мовив, — що апаратура там ніколи не псувалась і, отже, в ефір ніколи не гнало гіперзвук.

— Ви небезпечна людина, — сказав я, а сам ще раз подумав, що, радячи звернутися на радіо, він таки свідомо дав мені змогу переконатися в хибності моєї версії. Отже, в нього, крім запису гіпермови, з якою він мене познайомив, мав бути ще якийсь матеріал, котрий давав йому підстави не сумніватися в існуванні дивних ворожих істот, лихих ще й тим, що їх не можна було відрізнити від людини.

Між тим Михайлюк сказав:

— Я ж ото в суботу ходив на Маринину гору...

— Яку, яку гору?

— Ну, та, на якій ми з вами були. Вона зветься Марининою горою. Внизу річка, а далі, за кілька кілометрів — цвинтар. Так от, уже не вперше я ставав свідком дивного явища. Але перед тим, як розповісти про нього, мені б хотілося почути від вас щиру відповідь на одне запитання. — Михайлюк подивився уважно, я б сказав — якось пильно. — Що ви можете сказати про мій психічний стан?

Запитання було таким несподіваним, що я на мить розгубився. І вираз цей не лишився непоміченим. На худорлявому обличчі з гострим носом майнула тінь прикрості. Господар акустичної витлумачив мою миттєву розгубленість по-своєму. Я тим часом, оговтавшись, подумки порівняв Михайлюка з рештою колег і дійшов висновку, що він був не лише вольовою, врівноваженою людиною, а й певною мірою педантом. Що й поспішив йому висловити. Не приховав навіть думку про педантизм.


Каталог: Books -> 1%20kurs%2010-11%20klas -> Українська%20література%2010%20Тексти%20додаткове%20читання
Books -> Г. Д. Берегова діловаукраїнськамов а курс лекцій
Books -> Квітка К. В. Українські народні мелодії. Ч. 2: Коментар / Упоряд та ред. А. Іваницького
Books -> Рівненська державна обласна бібліотека
Books -> Програма вступних випробувань «Документознавство», «Обслуговування в бібліотеках»
Українська%20література%2010%20Тексти%20додаткове%20читання -> Історія україни в романах роман Іваничук
1%20kurs%2010-11%20klas -> Андріївський узвіз Володимир Діброва
1%20kurs%2010-11%20klas -> Прожити й розповісти Анатолій Дімаров
1%20kurs%2010-11%20klas -> Книга перша київські кручі 1 частина перша жашківські четверги 1


Поділіться з Вашими друзьями:
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   25


База даних захищена авторським правом ©uchika.in.ua 2019
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка