Під знаком Цвіркуна Віктор Савченко



Сторінка20/25
Дата конвертації11.03.2019
Розмір3,51 Mb.
1   ...   17   18   19   20   21   22   23   24   25

Товариша свого Антон Кузьмович уже не застав живим. Той помер, так і не опритомнівши.

А наступного дня наскочила комісія з міністерства. Зажадала від Михайлюка не лише технічну документацію на прозвучувач, а й сам прилад. Це була група з трьох молодих чоловіків, які більше нагадували слідчих, аніж технічних експертів. Пропозицію Михайлюка передати розробку законним шляхом, на вченій раді, вони відхилили одразу. Мовляв, нічого марнувати час. Але випроводити з акустичної Білоконя й Ткача, яких Михайлюк запросив бути при тій процедурі, вони не наважились. Як розповідав Ткач, це був дивний напівобшук-напівдопит у присутності двох свідків (його й Білоконя). "Експерти" забрали не тільки прилад і технічну документацію, а й усі чернетки. І Білокінь, і Ткач, яким не раз доводилося мати справу з міністерськими працівниками різних рівнів, тих трьох бачили вперше.

— Це не комісія, а якась опергрупа, — криво посміхався Білокінь.

Слухаючи Ткача й Білоконя, я подумав, що Михайлюк навмисне не запросив мене бути свідком вилучення апаратури. Він мене оберігав.

Ми з Михайлюком зустрілися в бібліотеці. Алла назбирала з півдесятка помічників, щоб повантажити на машину списані книжки, їх носили в лантухах, бо з них сипалася порохнява. Це були зіпсовані міллю тлумачні словники, енциклопедії, книги з мистецтва, історії, палеонтології. Щораз, як хтось їх висипав, здіймалась курява і над кузовом зависала хмарка метеликів молі.

Михайлюк озвався, коли ми одні спускалися сходами.

— Я говорив з його лікарем. До інфаркту призвело сильне психічне потрясіння. А перед тим Володя дзвонив мені, пропонував зустрітись. Отже, він таки щось побачив.

— Чи не назвав десь вашого імені? — спитав я. — Тоді історія з вилученням апаратури...

— Не думаю. Подія з апаратом — звичайний превентивний захід. Ви ж чули, що сказав Посудієвський: акустична тематика віднині не фінансується. Хоча не виключено, що саме моя розробка спричинила до такого заходу. До речі, всі троє експертів — типові інзекта-гомо. Майже не розмовляли між собою. Думками обмінювалися на гіперзвуковій частоті. Хоч я й перебував у їхній компанії більш ніж півдня, в пам’яті від них залишилися тільки однакові для всіх трьох джинсові куртки. Та й, мабуть, тому, що на одній з курток красувався значок "цвіркуна". Коли Білокінь поцікавився, що то за символ, власник значка пояснив: це, мовляв, зображення істоти, що мешкала на землі задовго до того, як з’явилась людина. "Та у жодній з палеонтологій я такого не зустрічав", — засумнівався Білокінь. "Сучасна палеонтологія — найбрехливіша з наук", — відказав експерт.

Коли в заповнену до країв машину ми висипали вже з двох останніх лантухів, Михайлюк запитав у водія:

— Куди ви це повезете?

— Та на звалище ж, — відказав той. — А там обіллю гасом і спалю. Шкода, що метелики вціліють. — Він подивився на густу хмару комах, що клубочилися над попсованими книжками.

8

З Петром Іванищенком ми зустрілися на порозі видавництва. Він був, як завжди, в доброму гуморі, а його повне обличчя в рамці з рудого волосся нагадувало карбування на міді.



— Боже ж ти мій! Старий, де б же ми з тобою зустрілись! — розвів широко обійми Іванищенко. — Мабуть, романюгу приніс... Авжеж, прозаїкам краще. А нам — поетам бодай "метелика" колись видати... — Раптом він запнувся і придивився до мене: — Щось ти, старий, ніби й не радий зустрічі. Досі не можеш забути отого непорозуміння з оповіданням? То все міль! До речі, клята комаха поточила унікальні фольклорні записи. Чоловік, який їх збирав, плакав.

Я подумки завважив, що це вже друга людина (першою був Вакуленко), котра помітила в мені переміну. Отже, внутрішній стан, хочеш-не-хочеш, проектувався на обличчя.

— Бог з тобою, Петре! Та я вже забув... Сподіваюсь, радіослухачі не закидали вас гнівними листами?

Іванищенко посерйознішав.

— У радіослухачів зараз інша проблема. Косміяни... Ми вже отримали десятків зо два листів.

— Цікаво, — посміхнувся я поблажливо. — І описання пришельців наводять?

— Авжеж. Нижчі за середній зріст. Одягнені в лати чи то з чорної бляхи, чи то з хітину. Голови немов би й людські, але водночас схожі й на комашині. Неймовірно сильні. Кранівник, якому випало зостатись на ніч на будівництві, пише, що двоє цих чортів легко, немов би то були дошки, переклали з місця на місце шестиметрові бетонні блоки.

— Нащо їм було те робити?

— Шукали щось. Той чоловік сидів у будці баштового крана і бачив згори, як вони спершу никали по будівництву, а тоді заходилися біля плит.

— У кранівника, мабуть, того дня була зарплата?

— Старий, це серйозніше, ніж ти думаєш, — сказав Іванищенко. — Одна справа, коли щось комусь приверзеться, інша, коли майже та ж сама звістка надходить з різних регіонів і описання збігаються. Я вже не кажу про телефонні дзвінки...

— А чом би вам не присвятити тим повідомленням спеціальну передачу?

Товариш мій зам’явся.

— Та бачиш...

— Я міг би допомогти. Давай матеріали, я їх узагальню, щось від себе прибрешу...

— Навряд чи твоя фантазія здатна вигадати щось більш неймовірне, — похмуро сказав Іванищенко.

— А яка географія повідомлень? — поцікавився я. — Ну, звідки вони надходять?

— Та звідусіль. Хоча чисельно переважають повідомлення з новобудов.

— Яких новобудов?

— Ну, не всі дописувачі називають об’єкт. Пишуть будівництво, та й годі. Але є й такі, що не забувають вказати адресу. Наприклад, кранівник, про якого я згадав, монтує стіни цеху, де виготовлятимуть автомобільне скло.

— То чого ж ви не хочете зробити передачу? — нагадав я. — Це було б цікаво.

— Матеріал давно готовий. Але керівництво не дозволяє. Каже, паніка почнеться.

— Хм... Паніка... А як би ті листи почитати? Га, старий? Ти мене заінтригував.

— Нема проблеми. Приходь, покажу.

...Та коли за дві години ми знову зустрілись — цього разу в кабінеті Іванищенка на радіо — мій літературний колега був стурбований.

— Старий, кудись поділися ті листи, — сказав. — Ось тут, у мене лежали... Може, головний узяв. Але його зараз немає. — Іванищенко покосився на мій портфель. — Мо’, щось залишиш?

— Зараз мені не до літератури, — сказав я. — Багато роботи в інституті .

Михайлюка моя оповідь не дуже й здивувала. Він сказав:

— Тепер у них уже й матка є. Отже, шлях до формації типу "мурашник" відкритий.

— А як ви гадаєте, Антоне Кузьмовичу, чи морально це — знати про все, і не кричати на весь світ?

— Не коректно поставлене запитання, — відказав Михайлюк холодно. — По-перше, ми не маємо засобів інформації, а, по-друге, якщо якась редакція й не перебуває під контролем інзекта-гомо, то за таке обнародування нас у кращому випадку чекає глум, в гіршому — психушка, а ще в гіршому — доля мого інститутського товариша. До речі, Володю поховали з усіма почестями. Під труну підставив плече і наш теперішній міністр.

— Але ж треба щось робити! — вихопилося в мене.

— Авжеж, — погодився колега. — А тільки слід добре поміркувати, що саме.

— Спільників треба шукати, — сказав я. — Удвох ми нічого не зробимо.

— Я — проти. — В голосі Михайлюка відчувалося вже знайоме відчуження. Воно з’являлося щораз, як я згадував про спільника. — Ми досі функціонуємо тільки тому, що немає третього.

— Але ж ви самі хотіли залучити екс-міністра, — нагадав я.

— Той чоловік знав усю систему зв’язків у верхніх ешелонах влади. До того ж він умів тримати язика за зубами. Повірте мені.

— Ви кажете функціонуємо... А кому воно потрібне — таке функціонування? Навіть прозвучувач забрали.

— Аби тільки життя не забрали, — посміхнувся Михайлюк. Лице його стало раптом серйозним. — Ми з вами виконуємо закриту науково-дослідну тему. Назвемо її так: "Паралельна цивілізація землян чи інфільтрати з космосу?" І треба виключити, а де й обійти, всі можливі завади на шляху до завершення цієї теми. Не кажу вже про зрив. Це був би злочин! Отже — нікому й натяку.

— Легко вам казати. А мені дедалі важче лукавити з істотою, яка бачить у мені лише психічну поживу для себе.

— Мушу зауважити, — посміхнувся Михайлюк, — що у вас це непогано виходить. Істота ставиться до вас з явною симпатією.

— Авжеж. І таке ставлення триватиме доти, доки вона не виявить у мені больову точку.

Михайлюк на те не відповів. Закапало з кавоварки, і ми якийсь час мовчки кавували. Незвично було бачити пусте місце на стелажі, де недавно ще оберталися бобіни прозвучувача. Та ось колега відставив чашечку, його холодні світло-карі очі дивно поблискували. Він озвався:

— Якщо існують оті чорти, як каже ваш товариш-радіожурналіст, то на чомусь же їх принесло. Отже, десь мусить бути й літальний апарат. І, думаю, що апарат той перебуває на одній осі з "міражем".

— Якби він там був — його б давно засікли, — зауважив я. — Атмосфера, та й орбітальний простір навколо Землі, кишать літаками, супутниками, всілякими орбітальними комплексами...

— А Сірошенко засік "міраж"? А він же над ним літав... Побачити може лише той, чия пам’ять містить інформацію про комахолюдей. І не просто інформацію, а зміст їхніх одкровень.

— Це — тільки припущення, яке базується всього на двох випадках — з вами і зі мною, — заперечив я. — Потрібне підтвердження, так би мовити, чистий дослід. А він полягає в тому, щоб над "міражем" була апробована нова людина. Двічі: до і після втаємничення її в суть справи.

Михайлюк замислився. Він розглядав, чи тільки вдавав, що розглядає, червоні ягідки на чашці. Я досить його знав, аби зрозуміти, що аргумент на нього подіяв.

— Якщо ж чистий дослід підтвердить це наше припущення, — провадив я, — то до свого звіту ми зможемо вже долучити й рекомендації, як виявляти маяки для прибульців.

— Не думайте, що тільки ви один такий мудрий, — озвався нарешті Михайлюк. — Саме цей експеримент я й збирався провести з моїм однокашником. І при цьому нам випав би ще один виграш — інформація про комахолюдей у вищих сферах суспільства. Тобто про тих особин, на совісті яких боро-кремнієві виробництва. — Несподівано він запитав: — А у вас є хтось на прикметі?

— Є. Ткач.

— Отой оракул? Але ж він застерігав мене від польотів на дельтаплані!

— І все ж, це саме той чоловік, який нам потрібен.

9

На відміну від Білоконя, котрий жив поглибленим внутрішнім життям, Ткач весь час потребував когось, з ким міг би перекинутись словом. Моя оповідь про Маринину гору, тиху річку і затінок під вербами справила на нього враження. Він поцікавився ще, чи водиться там риба і сам напросився в нашу компанію. Щодо риби я, звісно, покривив душею... Але в суботу вдосвіта в машині Михайлюка знайшлося місце не тільки для двох дельтапланів, а й для рибальських снастей та казанця на юшку... Отож, опинившись біля річки, ми закинули вудки. Ткач стояв по коліна в воді в очереті. Він був досвідченим рибалкою і вже за годину в відрі тріпотіло з півтора десятка карасів та окунців. Щораз, відчіпляючи з гачка рибину, Ткач вдоволено бурмотів те саме:



— Вони мене доведуть! О-ой, доведуть... — Те звучало, як закляття.

...Коли вже запарувала в полумисках юшка, Ткач витяг зі своєї сумки пляшку "мисливської".

— Тобі, Антоне, вести машину... А ми з колегою — по п’ятдесят грамів... Ну, щоб дома не журились.

Потім він сидів, прихилившись спиною до верби, курив.

— Де ще можна так відпочити душею? — запитав і, не дочекавшись відповіді, мовив: — Ніде. Повірте мені. А я надивився світу.

— Ну, ти, Сашко, відпочивай душею, а нам літати пора, — сказав Михайлюк, підводячись.

...На Ткача, вочевидь, справив враження мій політ над річкою. Не останню роль відіграла й чарчина "мисливської", яку він вихилив уже без нас. Я спостерігав, як він махав мені рукою, а тоді піднявся на гору до Михайлюка і про щось з ним говорив. Костюм "сафарі" з бавовняної тканини робив його схожим на професійного мисливця.

Як потім виявилося, Михайлюк довго не давав згоди на політ Ткача. Мовляв, той напідпитку. Але врешті-решт "здався", і Ткач, після кількох невдалих спроб, відірвався від землі на моєму дельтаплані.

Вже сонце було на вечірньому прузі, коли вони з Михайлюком повернулися на Маринину гору. Мені було досить одного погляду, щоб зрозуміти: "міраж" Ткачеві не відкрився.

Коли дельтаплани — уже впаковані — лежали в машині, і можна було рушати додому, Михайлюк несподівано запропонував:

— А чи не посидіти нам біля ватри? Га, хлопці? Такий гарний вечір ...

Ткач повів на нього здивованим оком, я теж мало не пирснув — така фальш вчувалася в голосі нашого товариша. Але я тут же й збагнув намір Михайлюка. Більш сприятливих умов, ніж тут, для тривалої розмови годі було й підшукати. Перед тим, як втаємничувати Ткача, Антон Кузьмович запитав:

— Ну, що, оракуле, і після цього застерігатимеш нас від польотів?

Ткач на те не відповів. Натомість заходився збирати сухий очерет, корінці, що їх прибило водою до берега.

Розповідь була довга. Спочатку Ткач поставився до неї поблажливо. Він, здавалося, більше прислухався до сплеску риби на воді, аніж до слів Михайлюка. Та поступово факти, що їх наводив колега, і деталі, що я додавав, його захопили. Але не настільки, щоб він повірив. І тоді Михайлюк дістав з машини плейєр і дав йому прослухати записи "репортажів".

Навіть у кволому світлі дотліваючої ватри можна було помітити, що Ткач розгублений.

— Не повірю, — сказав він ошелешено. — Доки на власні очі не побачу "міраж".

Ми виїхали опівночі.

...А в неділю вдосвіта знову були на тому ж самому місці. Пропозицію Михайлюка половити рибу, користуючись вранішнім кльовом, Ткач відхилив. Він, мабуть, погано спав, бо під очима в нього понабрякало. Замислитись йому було над чим. Адже інформацію, яку ми збирали місяцями, він отримав за кілька годин, без натяків і попереджень. Це, по суті, був інформаційний удар.

Повівало прохолодою. Здавалося, невидима лагідна рука пестить зарості звіробою й кашки, що суцільним килимом встеляли Маринину гору. Але й такого кволого вітерця досить було, аби змонтований дельтаплан норовисто виривався з рук. Невдовзі до польоту готовий був і другий — більший апарат спецконструкції Михайлюка.

...Вони повернулись пополудні. З того я зробив висновок, що Михайлюк провів Ткача не всіма колами пекла. Проте обоє були стомлені.

— Такого і уві сні не побачиш, — сказав Ткач, коли я допомагав йому складати дельтаплан. — А що як з чотирьох боків того проклятого місця зробити свердловини та закласти по тротиловому заряду... Скажімо, під маскою сейсмоакустичної розвідки покладів.

— ...Покладів кісток, — підхопив Михайлюк. — Те, що ти бачив, спочиває на товщі кальційових сполук, за хімічним складом близьких до кістки. Та ще свинцево-мідна аномалія в тому місці. Ось і все, що вибухом викине на поверхню. А те, заради чого ми провели б акцію, не дістанеш ні тротилом, ані будь-якою вибухівкою. Воно-бо перебуває в іншому вимірі, хоча з нашою системою пов’язане точкою на кладовищі. Іншої думки мій розум видати не годен.

— Ви дивилися тільки вниз? — запитав я.

— Ні, — відказав Михайлюк, — я дивився і вгору. Але нічого не помітив. Хіба що відчуття незвідане охоплювало щораз, коли я відводив погляд від "міража" і вдивлявся в небо. Здавалося, ніби я завис у глибочезному колодязі, в якому було видно і дно, і те, що на дні, але не видно було цямрини. А там же, над цямриною, мусило б висіти й відро...

Ткач поглядав на нас здивовано. Він не міг второпати, про що йдеться. І тоді я оповів про дописи радіослухачів (учора ми цього не торкались).

— А ті заводи по виробництву боро-силікатів, їх будують у нашому місті? — поцікавився Олександр Федорович.

— Аж чотири, — відказав Михайлюк.

10

Кілька днів Ткач ходив сам не свій. А тоді став з’являтися на роботу з червоними від безсоння очима. Готував, як і раніше, чай, тільки тепер напій був аж чорний і більше нагадував чефір. Я ні про що не питав, як і не обмовився жодним словом про події, в які ми його втягли. Та одного разу, коли ми опинилися сам на сам, Олександр Федорович сказав:



— Мені дедалі важче тягти подвійну лямку. Може, допомогли б?

Я подивився здивовано.

— Влаштувався ж за сумісництвом сторожувати. На тому будівництві, де бачили чортів. До речі, на ніч туди не хоче ніхто йти. Кранівник роздзвонив капітально.

"Он воно що..." — подумав я, не знаючи, радіти мені чи сумувати. Рішучі дії Ткача, крім позитивного, мали ще одну грань — якщо хтось з інзекта-гомо (а такі, напевне, там є) поцікавиться особою нового вахтера, то обов’язково вийде на нас з Михайлюком. Тільки тепер я до кінця збагнув, яку мав слушність колега, коли так довго не зважувався втаємничувати третього.

— Олександре Федоровичу, — озвався я стурбовано, — структура, яку ми досліджуємо — повторюю: досліджуємо, а не боремося з нею, організована настільки тонко, що кожен наш хибний крок буде помічений нею негайно. Колективний розум її вже, по суті, сформований — ну, це щось на зразок пам’яті комп’ютера. Інформація, яка в нього потрапляє, вмить опрацьовується і передається у всі клітини, а точніше, доводиться до кожної особини інзекта-гомо... Ми ходимо над прірвою. Хибний крок будь-кого з нас обернеться трагедією для всіх. А головне — для справи.

— Я не збираюся воювати з пришельцями, — відказав Ткач. — І влаштувався сторожувати з однією метою — якомога більше довідатись...

— Ви не подумали про те, що особова картка у відділі кадрів пильно вивчається, а ваша особа встановлюється. Виникає питання: чому геолог, учений, не пенсіонер раптом наймається вахтером.

Колега посміхнувся, як мені здалося, зверхньо.

— Справді, питання таке виникло б, якби там лежала моя картка, а не Івана Савича — пенсіонера з сусіднього будинку. Влаштувався він. Він і працює в денні часи.

По цих словах мені трохи відлягло від серця. Ткач повідав, що наступного дня після польоту на дельтаплані він сів у свою машину і об’їздив усі промислові новобудови на околицях міста. Їх, як і казав Михайлюк, виявилося чотири, одна з них була на стадії завершення; там уже завозили сировину. Саме біля цього заводу він і прочитав оголошення, що потрібен вахтер. Як виявилося згодом, двоє сторожів звільнилися одразу після випадку з кранівником (допис на радіо писався саме звідси).

Від об’їзної дороги, що пролягала по околиці міста, завод відгородився парканом з двометрових бетонних панелей. Сіра загорожа тяглася майже на кілометр аж до залізничної колії. Там вона обривалася, а за півсотні метрів починалася знову і вже відділяла завод від міста. Ніщо не свідчило, що цьому об’єкту надається якогось особливого значення. Завод як завод: колії для підвезення сировини, двір з горою руди і мостовим краном, а далі — криті цехи, в яких руду очищають, переплавляють і штампують уже готову продукцію. Біля прохідної — зупинка; дроти на тролейбусній лінії були ще нові, поблискували неокисленою міддю. Поряд з прохідною — триповерховий адміністративний корпус, перед ним — ялинки й берези. Усе таке просте й зрозуміле... Це я бачив удень, коли в переповненому тролейбусі під’їхав до заводу на розвідку.

...Хоча кранівник спустився на землю години чотири тому, об одинадцятій ночі, в кабіні мостового крана ще пахло людською плоттю й тютюновим димом. Я поклав поруч з собою згорток і роззирнувся. Здавалося, опинився в батискафі, утопленому в ніч. Поверхня води — десь високо-високо; на ній поблискують, а де лускаються золоті бульбашки. Праворуч — суцільна темінь, там поле, ліворуч — тьмяні обриси міста і де-не-де квадрати вікон, в яких світиться. Внизу — гора шихти, а неподалік — споруди цехів, що нагадують велетенські ящики. Десь там ходить Ткач. Він підмінив Івана Савича о десятій вечора, а я прийшов об одинадцятій. На завод проник по залізничній колії, що привела прямо до руддвору... Тим часом дія подвійної кави, яку я випив перед виходом з дому, почала слабшати. По тілу розливалася тепла млість, і повіки ставали важкими. Та тільки-но заплющувались очі, як одразу спрацьовував якийсь запобіжник і я зосереджував увагу на правій частині грудної клітки й починав генерувати волю. На колінах у мене лежав потужний польовий бінокль, а поряд на сидінні — фотоапарат, що дозволяв робити знімки в інфрачервоних променях. Бінокль дав Ткач, а фотоапарат десь позичив Михайлюк. Це вже була моя п’ята ніч в кабіні кранівника. В голову лізло всяке: може, комахолюди попередили матку, що її засікли і, отже, очікувати — річ безнадійна. Була й інша думка: прибульці з космосу (чи звідки там) не мають двостороннього зв’язку з передовим загоном — комахолюдьми і диктують їм свою волю і логіку поведінки в якийсь інший, сугестивний, спосіб. Певне, вони "висівають" завдання в колективний розум комахолюдей, не відкриваючись перед ними. Між тим я потерпав від того, що кабіна з трьох боків була прозора і, отже, істоти, якщо вони з’являться, можуть мене виявити. Втім, кранівника, який писав на радіо, вони не помітили. На мене знову почала напливати сонна хвиля... І тут вони з’явились. Невідомо звідки. Немов би пересувалися в часі та раптом зупинились. І зупинка припала на четверту годину, а місцем її стала свіжа гора боро-силікатної руди. Їх було шестеро. Вони стояли не гуртом, а на відстані один від одного. Мені не треба було й бінокля — я бачив їх досить добре. Вони, справді, нагадували людей, закутих у лати з вороненої сталі. Це були живі родичі тієї істоти, останки якої відкопали колись на Донбасі. Вони віддалено нагадували й "міраж" (в описанні Михайлюка), а тільки зріст у порівнянні з ним, мали пігмейський.

Куди й поділася сонливість. Я боявся не те щоб поворухнутись, а й кліпнути очима. У поведінці нічних гостей було стільки ж логіки, скільки і в логіці мурахів. Один стояв на горі породи й оглядав усе довкруж. Йому не вистачало тільки двох антен, щоб нагадувати комаху. Інший приліг, немов цвіркун перед стрибком, ще інші поралися в різних місцях породної купи. Здавалося, досліджували сировину. Якби не паси, що відділяли верхню частину від нижньої, їх можна було б сприймати за велетенських цикад, або цвіркунів. Але ті пояси були виготовлені розумними істотами і, вочевидь, правили їм за якісь прилади; були інкрустовані чи то рубінами, а чи віконцями, в яких тьмяно світилося. Трохи оговтавшись від потрясіння, я поволі-поволі потягнувся рукою до фотокамери... В кадрі були всі шестеро. Найбільше я боявся клацання затвору, та зрештою таки натис на спуск. Всередині фотоапарата шелеснуло. Навіть в ізольованій кабіні звук той ледь угадувався. Не віднімаючи камери від ока, я робив знімок за знімком, доки вистачило плівки. Тим часом істоти копошилися на горі, якби-то була мурашина купа. Серпанок хмар, що плавав у нічному небі, став танути і крізь нього вже просівалося медвяне сяйво місяця, від якого чорні постаті вкрилися жовтизною і нагадували скульптури з черленої бронзи. Вони були від мене за півсотні кроків; я вперше подумав про Ткача, який ходив десь біля корпусів. Ми, правда, домовилися, що в разі появи прибульців він сховається. Та чи помітить він їх, чорних, на тлі породи в нічній імлі? Я відклав фотоапарат і підніс до очей бінокль. Поблизу цехів не було нічого, схожого на людську постать. Тоді перевів погляд на "чортів", що товклися по шихті. Важкий польовий бінокль затремтів у моїх руках. Істоти бачилися так близько, що, здавалося, простягни руку і торкнешся їх. На людину вони скидалися тільки симетрією. Це не були й комахи, хоча подібність до комах була очевидною — вони мали зовнішній скелет, матеріал якого нагадував і хітин і броньовані лати. Авжеж, "знак цвіркуна" — то їхній символ. Раптом вони зникли. Не відбігли, не відлетіли — їх просто не стало, ніби то були не істоти з плоті, а фантоми. Ні в небі, ні десь поблизу не видно було нічого схожого на літальний апарат. Отже, вони пересувалися самостійно. А тільки як і куди вони зникли?

На сході стало сіріти. Я не віднімав бінокля від очей, шукаючи Ткача. І скоро помітив його. Він лежав, скоцюрбившись, під стіною флотаційного цеху. На мене накотилося дивне відчуття, ніби я потопаю; трясовиння, в яке занурювалося моє Я, називалося страхом. Воно було липке, як багно. Руки й ноги тремтіли, коли я спускався по драбині мостового крана.

...Він лежав на правому боці; ліву руку, здавалося, було вивихнуто в кисті, обличчя — сіре й ніби неживе — потворив вираз страждання. А може, таким його робила передсвітанкова імла. Я взяв руку — здерев’янілу, як у мерця. І тут відчув, що з мене витікає сила; і в міру того, як в’янув мій організм, оживав колега. Попустило руку і вона стала млявою, тоді з лиця зійшло омертвіння. Нарешті розплющились очі і подивились зачмелено. В них ще не було глузду.


Каталог: Books -> 1%20kurs%2010-11%20klas -> Українська%20література%2010%20Тексти%20додаткове%20читання
Books -> Г. Д. Берегова діловаукраїнськамов а курс лекцій
Books -> Квітка К. В. Українські народні мелодії. Ч. 2: Коментар / Упоряд та ред. А. Іваницького
Books -> Рівненська державна обласна бібліотека
Books -> Програма вступних випробувань «Документознавство», «Обслуговування в бібліотеках»
Українська%20література%2010%20Тексти%20додаткове%20читання -> Історія україни в романах роман Іваничук
1%20kurs%2010-11%20klas -> Андріївський узвіз Володимир Діброва
1%20kurs%2010-11%20klas -> Прожити й розповісти Анатолій Дімаров
1%20kurs%2010-11%20klas -> Книга перша київські кручі 1 частина перша жашківські четверги 1


Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   17   18   19   20   21   22   23   24   25


База даних захищена авторським правом ©uchika.in.ua 2019
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка