Під знаком Цвіркуна Віктор Савченко



Сторінка21/25
Дата конвертації11.03.2019
Розмір3,51 Mb.
1   ...   17   18   19   20   21   22   23   24   25

Вже по тому, коли ми з Ткачем сиділи в нашій кімнаті — обидва вкрай виснажені, він сказав:

— ...Ходив поміж цехами, але щораз опинявся біля будмайданчика. Там штабелями лежать залізобетонні плити, і я сподівався, що чорти ось-ось з’являться. А тоді, вже перед світанком, вирішив до вас навідатись. Пам’ятаю себе тільки до того моменту, як вийшов з-за рогу флотаційного цеху. Далі сталося щось дивне. Мені немов би хтось затулив вуха, очі, ніс, позбавив можливості мислити, а шкіру — відчувати тепло. Наче доти я був біологічним роботом, та хтось раптом відімкнув від мене живлення. Якби не ви — капець мені був би. Ви фактично запустили знову мою біологічну машину.

— Біль відчували?

Ткач підвівся і, підійшовши до дверей, повернув ключ. А тоді зняв сорочку і я побачив на його міцному, з оливковим полиском, торсі великі синці: в сонячному сплетінні, з обох боків і посередині грудей, під горлом і ледь-ледь помітну позначку на чолі. "Саме в цих місцях свого тіла Білокінь колись "спостерігав" "гейзери" світла, — майнула думка. — І ще один у нього був..."

— Не відчував болю, — сказав Ткач. — Але в місцях, де зараз синці, в тіло немов би чопи позабивали.

Я попрохав його нахилити голову й розгорнув волосся на маківці. Там теж була позначка — завбільшки з п’ятак.

— Ви не сказали ще про один чоп — на голові, — зауважив я.

— Справді. А як ви здогадалися?! — він подивився здивовано.

— Вирахував, — гмикнув я і розповів Білоконеву пригоду в Африці. А тоді сказав: — Вочевидь, ті точки на тілі є не що інше, як місця, крізь які людина сполучається з Вселенським Духом. Без тих точок, а точніше каналів, людина, справді, стає біороботом. Знаходяться вони не на фізичному тілі, а на астральній оболонці і тільки проектуються на ті місця, де у вас зараз синці. Прибульці вміють відлучати, скажімо так, тіло від душі. Такою ж здатністю наділені й комахолюди, а тільки меншою мірою... До речі, ви бачили тих чортів?

— Ні. Мене паралізувало, щойно я вийшов з-за рогу.

— Гадаю, побачите. На жаль, тільки на фото.

Але Ткачеві не судилося їх побачити. Плівка, яку Михайлюк десь проявив, зафіксувала тільки паси, що ними були підперезані тіла "цвіркунів". Власне, зафіксувалися й контури істот, але тільки як екрани, що заступали інфрачервоне випромінювання породи. Вони були розмиті й нагадували звичайні плями від неякісного проявлення. Виходило, що тіла істот не випромінювали інфрачервоного спектра, а відтак їх не мусило б існувати взагалі. Все живе й неживе обмінюється теплом з навколишнім середовищем. Принаймні до температури, вищої за абсолютний нуль. І ось випадок — матерія, яка не пов’язана з енергією... Їх можна було б сприймати як міражі, фантоми, але ж я бачив чіткі відбитки їхніх кінцівок на шихті (коли вдруге поліз до кабіни мостового крана по фотоапарат і бінокль); на той час уже світало. По купі, здавалося, товклися велетенські птахи чи комахи... Бентежило також те, що мене вони не помітили, хоча я від них був не далі, ніж Ткач. Тільки він перебував унизу. Але, мабуть, не це головне, мене ховала (а точніше, екранувала) від них кабіна крана. Така ж ситуація, певно, була і з кранівником, який писав на радіо.

11

Нас — членів ученої ради — запросив до себе Посудієвський і повідомив, що надійшов наказ із міністерства про припинення асигнування акустичної теми Михайлюка, теоретико-фундаментальної Білоконя і скорочення коштів на нашу спільну з Ткачем і Вакуленком тему. Отже, до кінця року нам належано подати готовий звіт.



— Але ж це буде халтура! — вихопилось у Вакуленка. — Розвідка ділянки тільки почалася.

— Халтура, — погодився Посудієвський. — Та у цьому вас ніхто не звинуватить. Більше того, у нас вилучать якихось сто, а дадуть натомість п’ятсот тисяч карбованців. Хіба це погано?

— Броніславе Олексійовичу, — подав голос Пожидай. — Ви ж не забули, що Слимчук он ще зі студентської лави цікавиться боросилікатами? В нього й література підібрана. Дайте нам хоч якусь сотню тисяч.

— Ну, Сергій Дмитрович свого не проґавить. Чує, де смаженим пахне... — поблажливо мовив завідуючий відділом. — Не хвилюйтесь, колеги, усі будемо при ділі. Єдине, через що нам слід переступити, так це через амбіції. — Він зиркнув на Білоконя й Михайлюка, а тоді перевів погляд на Ткача, який сидів осторонь. І тут очі Посудієвського заіскрились, у них з’явилося безліч віничок і водночас наче щось заворушилося в роті, мовби за стуленими губами запрацював жувальний апарат комахи. По тілу Вакуленка, з яким ми сиділи пліч-о-пліч, пробігло тремтіння. Сумніву не було — Посудієвський помітив у Ткача під горлом мітку, а Вакуленко вловив знайомий йому рефлекс у зава. Тим часом Посудієвський опанував себе; на обличчі в нього з’явився вираз, який буває у людини, котру в спекотний день поманили кухлем холодного пива, але не дали. — Ага, так оті п’ятсот тисяч дають... Під кого б ви думали? Під Тхолика. Він-бо один працював з боро-силікатними рудами впродовж усього цього часу. Звісно, опріч офіційної теми, яку в нього ще раніше забрали. Отож кожному, хто бажає займатись прогнозною оцінкою боро-кремнієвих родовищ, слід найближчим часом підготувати програми. Власне, це будуть програми розділів великої теми, керувати якою доручено Тхолику.

— А тим, хто не бажає займатись цими е-е?.. — поцікавився Білокінь.

— Ага, забув... Маємо ще одну тему, але вона не стільки геологічна, як технологічна. Промвідходи боровиробництв, їх утилізація і таке інше. Командувати довірили мені. Отже, кого не цікавить тхоликівський напрямок, прошу до мене.

На цьому зібрання закінчилось. У кабінеті затримався Пожидай. Я виходив останнім і чув, як він ображено казав:

— А чого все Тхолику!? Все Тхолику... Он у мене Слимчук...

У кімнаті пахло полином — Вакуленко привіз із свердловини цілий оберемок, свіжого, з зернятками. Сріблястий пилок витав у повітрі, гірчив губи. Ні в нас, ні в Михайлюка, де на вікні за ширмами лежало по "букету", ніхто не спостеріг жодного метелика. Втім, міль була не причиною, а лише прикметою великого лиха, що насувалося на нас усіх. На жаль, знали про це тільки ми троє. Знали і нічим не могли зарадити. Я наполягав на втаємниченні Білоконя й Вакуленка, але Михайлюк рішуче заперечив. "Він не боєць, а філософ", — сказав про Білоконя. Що ж до Вакуленка, то про нього й чути не хотів. "Ви й проти Ткача були..." — нагадав я. "Ще невідомі наслідки нічної пригоди", — відказав він.

Тим часом Білокінь, прийшовши від Посудієвського, скинув і повісив на крісло свій піджак. Кощава спина його, обтягнута сорочкою в червону клітинку, не здавалася вже такою могутньою. Вона зсутулилась, як під гнітом. Гіркота, що висіла в повітрі, начебто сходила від нього.

— Ось і все, — сказав Білокінь по недовгій паузі.

Ми з Ткачем не поцікавилися, що він має на увазі. Було й так ясно. Руйнувався храм, майже завершений.

Ткач саме курив на інститутському ґанку, коли під’їхала машина "швидкої допомоги". Він подумав, що комусь із старих учених стало зле. За хвилину один з хлопців у білому халаті вискочив по ноші. А невдовзі на тих ношах винесли непритомного Посудієвського.

Слідом за Ткачем до нас в кімнату зайшов Вакуленко.

— Вакуло, Броню "Швидка" забрала, — сказав йому Ткач.

— Знаю. Я сам її викликав.

— Ти?.. — здивувався Ткач.

— Авжеж я.

— А що з ним?

— Гадаю, струс мозку.

— З чого б це ?

— Я молоснув його по голові.

Рипнуло крісло-вертушка, до нас обернувся Білокінь, що досі безучасно сидів біля столу.

— Нащо ви те зробили? — запитав.

— З цікавості, — відказав Вакуленко. Він був явно сам не свій, хоч і тримався з усіх сил. — Щоб пересвідчитись чи, справді, в нього на в’язах людська голова.

— Чим ти його? — поцікавився я.

— Кулаком. Він сидів, а я стояв. Вчистив з розмаху, як молотом.

Майнула думка про недавню розмову з Михайлюком і я, уже вкотре, пересвідчився в його обачливості. Вакуленко висвітив би нас усіх.

— Ти кому-небудь казав про це? — озвався Ткач.

— Ні.


— Ото ж і забудь. Адже свідків не було.

Коли Вакуленко вже взявся за ручку дверей, щоб іти, я запитав:

— Ну, і яка в нього голова?

Він подивився розгублено — психіка його була явно загальмована. А тоді, збагнувши про що йдеться, помацав ребро долоні правої руки, відказав:

— Дерев’яна.

Як ми й сподівалися, Посудієвський не підняв галасу. З’явився вранці наступного дня, і поводився так, наче нічого не сталося. По обіді пішов на нараду завідуючих відділів. Саме в цей час зателефонували з поліклініки. Набрали номер Михайлюка, а просили Посудієвського.

— То йому й дзвоніть, — відказав Михайлюк.

— Там не беруть трубку.

— Він, мабуть, у директора, — сказав Антон Кузьмович. — Що йому переказати?

— Щоб негайно прийшов у поліклініку, — голос належав дівчині.

— Він знає куди?

— В лабораторію.

— Щось серйозне?

На тому кінці вагались.

— А ви йому хто?

— Товариш.

— Йому необхідно зробити повторний аналіз крові.

Михайлюк мовчав, очікуючи, поки дівчина-лаборант покладе трубку. А та, мабуть, по-своєму витлумачила його мовчання.

— Хай не хвилюється. Скоріше за все ми тут припустилися якоїсь помилки... Ну, брак в роботі — таке буває...

— Що ви маєте на увазі? — запитав Михайлюк.

— Та дурниці. Якби щось серйозне, я б по телефону не казала. В крові звідкись узялися невідомі кров’яні тільця. Ну, крім білих і червоних, виявили ще якісь — жовті.

Я був при цій розмові.

Михайлюк поклав трубку і сказав:

— Ось вам ще одна прикмета, за якою можна розпізнавати комахолюдей.

"Схоже, — подумав я, — а тільки важко повірити, що Посудієвський, доживши до сорока п’яти років, не знав про свою "групу крові", а відтак він нізащо не дозволив би брати в себе кров." Коли я поділився сумнівами з колегою, той сказав:

— Його забрали непритомним, лікарня за кілометр від нас. Кров на аналіз у нього могли взяти в напівзомлілому стані... Ладен побитись об заклад, що він проігнорує повторний аналіз.

...Десь за дві години по тому до нас зазирнув Михайлюк і поманив мене пальцем.

— А що я казав? — мовив він, коли ми опинились наодинці. — Посудієвський сказав буквально таке: "Пішли б вони... Вони там партачать, а я їм свою кров... А дзуськи!"

— Як він себе почуває?

— Як комаха, по якій влучили скрученою газетою, але яку не розчавили. Швидко регенерувався.

Білокінь знову обернувся на "думаючу машину". Він щось обмірковував, трохи писав, вряди-годи в книжки заглядав, а потім (це вже було по обіді) вийшов, прихопивши портфель. Повернувся за півгодини. Замкнув двері на ключ. Відтак витяг з портфеля пляшку горілки, згорток з ковбасою і батон. Ми з Ткачем очам своїм не вірили. Білокінь, який одвіку засуджував подібні заходи, раптом подавав приклад...

— Ну, хлопці, попрощаємось, — сказав Михайло Теодорович. Невідомо чого більше було в його словах — полегкості чи гіркоти. — Колись же слід робити вибір.

Що то був за вибір, пояснив пізніше, коли ми випили по першій:

— Я так собі подумав: заощадження сякі-такі маю, до пенсії якийсь десяток років. Те, що мені дозволялось досі займатись теоретичними розробками, скоріше ненормально... Але часи змінились...

— До того, щоб вони змінилися, доклали й ви руку, — нагадав Ткач.

Білокінь на те довго не озивався. Здавалося, для нього найголовніше було розглянути візерунок піали.

— Мабуть що, — погодився нарешті. — А тільки не моя одного це провина. Просив, благав Михайлюка. Але для нього забавки з дельтапланом виявилися важливішими. Ви, — він подивився на Ткача, — збиралися на той час за кордон. Ви, — перевів погляд на мене, — ще не мали досвіду. Напрошувався Пожидай... Але що то за один, гадаю, не треба пояснювати...

"Та вже ж краще Пожидай, — подумалось мені. — Принаймні він людина (хоча тільки за групою крові)."

— Ага, був ще Вакуленко. Але для ролі керівника він не підходить. А тут якраз цей підвернувся. Перші рази я його не впізнавав. Випадав з пам’яті і край. А тоді по костюму коричневому і по м’якій ході став признавати.

І тут я вловив на собі погляд Ткача. Колега немов би питав дозволу відкритись Білоконеві. Але я подивився на нього суворо, майже вороже.

Михайло Теодорович хлюпнув з пляшки в три піали.

— Їх треба просто пережити, — сказав. — Ну, оцих посудієвських різних рівнів. Накопичення їх у суспільстві, як і спалах грипу, часто не залежить від людей... Чому людина-розумна щораз виживала? Та тому, що вона, не зважаючи ні на що, шукала істину. Не має значення, в чому — в науці, в релігії... Пошук істини — це мораль. Там, де пошук істини відтісняється — занепадає мораль... Чому я вирішив піти з інституту? Не тому, що мене зневажили, підпорядкувавши невідомо кому, а тому, що мене позбавили можливості. Ет... — Він узяв піалу і, цокнувшись з нами, випив. — Ви, мабуть, думаєте: все, Білокінь вийшов з гри. Ні, хлопці, нічого не змінилося. Тільки й того, що тему, яку я розробляю, ніхто більше не оплачуватиме.

Він подивився на мене.

— Пригадуєте, я оповідав колись про свої розробки в галузі термодинаміки? Так от, вони вже тепер дозволяють вносити поправки в усі природничі й суспільні закони. Повірте, заради цього варто поступитись заробітком.

Посудієвський не зажадав від Білоконя відробити належний термін. Він написав у лівому верхньому кутку заяви "Не заперечую" і поставив підпис. Процедура була такою ж буденною, якби він підписував відрядження. Саме це найбільше вразило Михайла Теодоровича. Та тільки не мене. По суті, то був акт витонченого садизму. Не міг зав не знати про душевну бурю, що передувала рішенню написати заяву. Я не був при тій ситуації, але міг би описати її до дрібниць. Це і очі Посудієвського, які в таких випадках ставали схожими на два очищені гранатові плоди, і спіралька-хоботок, що вислизала з його вуст і торкалася больової точки на тілі (втім, це могла бути й моя помисливість), і відчуття ситості чи вдоволення, що з’являлося на його обличчі по тому.

Білокінь прийшов від нього якийсь зів’ялий. Вряди-годи прикладав руку до сонячного сплетіння. Йому там боліло.

— Вам зле? — запитав я.

— Погано, — мовив він. — Ніби хтось у дихало... Нерви.

Крім співчуття до Михайла Теодоровича і ненависті до того, хто завдав йому болю, я відчував водночас і допитливість — чи й цього разу на тілі людини з’явилася позначка "гаспида". Ніби відгукуючись на мої думки, Білокінь сказав:

— Таке враження, наче болить не лише тіло, а й душа. — Він підсмикнув сорочку і подивився на живіт. — А гляньте-но, чи не примарилось... Пляма якась.

12

За день після того, як увільнився Білокінь, до нас у кімнату прийшла жінка — інзекта-гомо. Вона мала гарну постать з тонкою талією і трохи затовсті (якісь ніби важкуваті) ноги. Одіж на ній була модна, до того ж підкреслювала всі жіночі принади. В Білоконевому кріслі-вертушці вона була схожа на гігантську осу, яка розташувалася за людським столом. Подібність до оси підкреслювала також червоно-жовта смугаста спідниця. Визначити вік жінки виявилося так само важко, як і описати її обличчя. З певністю можна було сказати тільки те, що їй за тридцять. Вона мала дивне волосся. Часом воно здавалося русявим, а іноді — чорним, жорстким. А ще я підгледів у профілі (Стонас — таке вона мала прізвище) комахоморфність. На людських плечах, здавалося, була голова сарани. Таких ознак не мали ні Посудієвський, ні Тхолик. Перше, що вона зробила, з’явившись у нашій кімнаті, це зняла зі столу ватман, списаний Білоконем науковою символікою й цитатами. Я потай спостерігав за нею, і завважив, як вона прикипіла поглядом до "знака цвіркуна". А тоді склала (не зібгала, а саме склала) папір і винесла.



— Вона схожа на одну мою мавританську знайому-француженку, — сказав Ткач, коли за нею зачинились двері. Повагавшись, додав: — Правда, тільки постаттю.

— Чи не на ту, що казала на вас Алекс, мон шер? — поцікавився я.

Ткач усміхнувся і крізь посмішку висвітив щось близьке йому й приємне. Він не підозрював, що Стонас — інзекта-гомо. Я завагався: втаємничувати його чи ні. З одного боку, знаючи правду, він зайвою увагою і настороженістю може себе демаскувати; з іншого, сприймаючи її, як людину, і не підозрюючи лихого, може клюнути на провокацію, а відтак виказати свою поінформованість. І я зробив вибір.

— Ви сказали, що нова колежанка схожа на вашу мавританську приятельку... — сказав.

— Постаттю, — нагадав Ткач. — Обличчя в тої було... Ну, як сказати... Повненьке, емоційне... А очі — я їх і тепер бачу — чорні, як морок, і водночас лагідні. — Він помовчав та нарешті додав без тіні усміху: — І грішні.

— Ви б уважніше придивились. Можливо, ту ж саму гріховність відшукаєте і в обличчі Стонас. А там хто зна...

— Не вийде, — мовив Ткач. — Я зробив те, щойно її побачив. На жаль, вона не має обличчя.

— Як це розуміти? — поцікавився я.

— Ну, лице в неї якесь нейтральне. Не притягує погляду.

— Ви хочете сказати, непривабливе?

— Ні. Воно немовби позбавлене перспективи.

Я подивився запитально, і він пояснив:

— Я б сказав так: образ Мадлен — моєї мавританської подруги в пам’яті зберігається як портрет видатного художника. Він глибокий і таємничий. Але найголовніше — він — той портрет — видима частина чогось значно більшого... Довкола нього немов би знати ауру, яку відчуваєш не очима, а душею... А тут щось інше.

— Ця жінка — інзекта-гомо, — сказав я.

Вив’ялене на сонці обличчя колеги стало враз якимось чужим.

— З чого ви взяли?

— З ваших слів.

І я пояснив Ткачеві прикмету, за якою ми з Михайлюком навчились розпізнавати комахолюдей.

— А ви не боїтеся помилитись? — запитав він.

— Пропоную провести дослід: візьміть найнепримітнішу з відомих вам жінок і зробіть щось схоже на порівняльний аналіз її обличчя з обличчям нашої сусідки. Власне, ви вже провели такий аналіз, але не коректно. Бо за еталон порівняння ви взяли близьку вам людину... Тільки ж не викажіть себе!

— Справді, дивна істота, — сказав Ткач, коли ми вже в кінці дня йшли додому. — Кожна окрема деталь обличчя в пам’яті залишається. Ну, наприклад, ніс — злегка заокруглений, немов у сайгака, хоча й не потворний. Світло-сірі великі очі. Ну, там брови, вуста, шия, — як у цілком нормальної жінки. Але в портрет все те не в’яжеться. Немовби то деталі, позичені з облич різних жінок. Як ви гадаєте, чим це пояснити?

— Ви самі вже й пояснили, коли розповідали про свою мавританську подругу, — відказав я. — Там відчувалась аура. А тут її немає. Втім, вона, напевне, є, але не людська.

Ми наближались до зупинки автобуса, Ткач повідомив:

— Викликав оце Броня. Питав, скільки часу нам потрібно, аби завершити тему. Але, здається, не це його хвилювало... Либонь, хотів вивідати, що я думаю про звільнення Білоконя. Як-не-як учений зі світовим іменем. — Колега подивився довкруж, а тоді взяв мене за лікоть і вивів з гурту людей, що очікували на автобус. Відтак сказав: — Щось Посудієвський дуже зацікавлено роздивлявся синець у мене під горлом. Хм, дивно... Приверзлося, ніби з рота в нього вислизнув якийсь моточок і, розмотавшись, торкнувся синця. Звісно, це тільки моя помисливість. Але те, що в тому місці шпигнуло під його поглядом — це точно.

— Начхати Броні на всесвітній авторитет Білоконя, — сказав я. — Його зацікавила позначка у вас під горлом. То знак інзекта-гомо.

Ткач подивився на мене недовірливо та, зрештою, запитав:

— Чи не повідомили його ті, що мене паралізували?

— Не думаю, щоб між прибульцями і комахолюдьми був простий інформаційний зв’язок. Як зрештою й між комахолюдьми й "міражем". Інакше нас з вами давно вже не було б серед живих.

— Ну, чиїсь же команди вони мусять виконувати. Адже їх запрограмовано на знищення людини. А відтак мусить існувати й зв’язок.

— Не обов’язково. До речі, вони запрограмовані також і на самознищення. Бо коли зникнуть люди, зникнуть і вони. Але мова не про те. Як ви чули з перехоплених балачок, особина, що пройшла спіткання, знає все про інших особин, де б вони не перебували. Тобто всі вони є елементами однієї системи. Посудієвський придивлявся до вашої позначка ще тоді — на вченій раді. Сьогодні він зробив спробу з’ясувати її походження. Відтак намагатиметься довідатись, хто ж автор мітки. І оскільки в їхній мережі такого не виявиться, то вся система захвилюється. Отже, вам слід чекати провокацій.

Перед тим, як нам розійтися, Ткач нагадав, що йому сьогодні в нічну.

— Не раджу, — сказав я.

— А як же Іван Савич. Домовлялися ж, що за мною нічні зміни. До того ж це я його втягнув.

— Вибачтесь. Скажіть, посилають терміново у відрядження. А йому порадьте бути подалі від породної купи. Нехай ходить між цехами.

Вже після поверхового ретроспективного огляду в очі впадали не тільки логічний зв’язок, але й певне згущення подій, пов’язаних з діяльністю комахолюдей. Я не міг би сказати, скільки часу їм знадобилося, щоб вплести в економіку ідею боро-кремнієвих виробництв. Цей процес зрів непомітно, як інфекційна хвороба. Та вже спорудження заводів, як і знищення опонентів, посувалися стрімкими темпами... Я не міг збагнути одного: хіба комахолюди не розуміли, що їх очікує та ж сама доля, що й людину. А може, вони — сучасні — це тільки ланка в ланцюжку перетворень від яйця до метелика? Десь на рівні лялечки або гусені. І щоб пройти весь цикл розвитку, їм потрібні особливі екологічні умови. Чи не є оті жовті кровя’ні тільця, виявлені в крові Посудієвського, провісниками нової фази в біологічному розвитку інзекта-гомо? Тоді прибульців, що їх я бачив уночі на заводі, можна вважати дорослими особинами, які колись висіяли на людях свій код біорозвитку і тепер очікують сходів. А "міраж" на цвинтарі — ними ж поставлений генератор поля (невідомого й невидимого для людського сприйняття), котре не дає тому насінню знидіти.

Думки мої порушив телефон. Телефонувала якась жінка. Поцікавилась, чи це моя квартира; почувши ствердну відповідь, сказала:

— Я — сусідка Вакуленка. Ваш номер знайшла в його записнику. Він у лікарні. Вчора увечері по нього приїхали двоє в білих халатах і міліціонер. Одягли на нього гамівну сорочку...

— Він що, бешкетував? Їх хтось викликав? — запитав я.

— Ні, вони самі приїхали.

Сумніву не було — дзвонила колишня дружина Вакуленка, з якою він мешкав в одній квартирі.

— Чому ви повідомили саме мене? — запитав я.

— Він попрохав.

— Куди його повезли?

— У центральну психічну лікарню, що за містом... Так сказав міліціонер.

Коли я гортав сторінки телефонного довідника, а потім набирав номер приймального покою, в мене тремтіли руки... Спокійний чоловічий голос повідомив:

— Так, доставили такого... Ні, не можна до нього... Поки не закінчиться обстеження... Десь через місяць приходьте.

Я злякався. Навіть у кабіні мостового крана, звідки фотографував прибульців, мені не було так боязко, як тепер. Здавалося, увесь простір, повітря були просякнуті небезпекою. Між хуліганським вчинком Вакуленка і тим, як на нього відреагували комахолюди, існував прямий зв’язок. Але він, як і все, що вони робили, був невидимий. Наслідки їхньої діяльності були, а от сама діяльність навіть не простежувалась. Анонімність, невидимість робили їх страхітливою силою. Здавалося, всюди: в установах, в юрбах людей на зупинках і в магазинах сновигало повно невидимців, які все бачили, чули і могли завдати кому завгодно смертельного удару. Помисливість так далеко пішла, що мені уявилося, ніби і в квартирі моїй хтось стоїть і спостерігає за мною. Саме це відчуття утримало мене від того, щоб подзвонити Михайлюкові і Ткачеві й повідомити про Вакуленка.

13

Гараж був прочинений, машина стояла на вулиці. Господар у комбінезоні порався за верстаком. Він не здивувався моєму приходові. Тільки подивився запитливо.



— Вакуленка в психушку забрали, — сказав я.

Звістка його не вразила. Кивнув мені на стілець, сам сів на ящик. Мовчав якийсь час, а тоді мовив:

— Взагалі-то якоїсь реакції на ту хуліганську витівку слід було очікувати.

Раптом подивився аж надто пильно. А тоді підійшов до рукомийника, зняв дзеркало і подав мені.


Каталог: Books -> 1%20kurs%2010-11%20klas -> Українська%20література%2010%20Тексти%20додаткове%20читання
Books -> Г. Д. Берегова діловаукраїнськамов а курс лекцій
Books -> Квітка К. В. Українські народні мелодії. Ч. 2: Коментар / Упоряд та ред. А. Іваницького
Books -> Рівненська державна обласна бібліотека
Books -> Програма вступних випробувань «Документознавство», «Обслуговування в бібліотеках»
Українська%20література%2010%20Тексти%20додаткове%20читання -> Історія україни в романах роман Іваничук
1%20kurs%2010-11%20klas -> Андріївський узвіз Володимир Діброва
1%20kurs%2010-11%20klas -> Прожити й розповісти Анатолій Дімаров
1%20kurs%2010-11%20klas -> Книга перша київські кручі 1 частина перша жашківські четверги 1


Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   17   18   19   20   21   22   23   24   25


База даних захищена авторським правом ©uchika.in.ua 2019
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка