Під знаком Цвіркуна Віктор Савченко



Сторінка22/25
Дата конвертації11.03.2019
Розмір3,51 Mb.
1   ...   17   18   19   20   21   22   23   24   25

Гляньте-но, — сказав.

Із задзеркалля дивився страх. Інакше й не можна було назвати повне, кругловиде, але без кровинки, обличчя.

— Зрозумійте, вони не всемогутні, їхня сила в закритості. І тільки... Але ж для нас вони — не таємниця. І ми над ними маємо таку ж перевагу, як вони — над людьми непоінформованими.

Все правильно, а тільки вони вбили міністра, вижили з інституту Білоконя, запроторили в психлікарню Вакуленка. І це — ніщо в порівнянні з акцією, яку вони готують.

— Мало втіхи знати і не могти, — сказав я.

— Ну, взагалі-то можна було б почати боротьбу, — мовив Михайлюк; він наче розмірковував уголос. — Але це неминуче призведе до виходу нас із підпілля. До того ж воювати з комахолюдьми — все одно, що воювати з міллю. Вони не причина, а наслідок. Причина — "міраж". Це символ, джерело духу їхнього, те, що живить їхню психічну ауру. Не стане "міража", перестануть з’являтись на світі виродки. Принаймні не матимуть умов для розвитку.

Михайлюк казав те ж саме, про що думав я, а тільки в словах його не прохоплювалося й натяку на емоції. Здавалося, то працював комп’ютер.

— Якби ми знали, що це таке, — провадив тим часом Антон Кузьмович, — де воно знаходиться — в якому вимірі, то й спосіб ліквідації вималювався б сам собою — екскаватор, тротил чи гласність. А, може, й війна з тими, хто його вгніздив в ноосферу Землі. Але ми не знаємо ні природи самого "міража", ані засобів його впливу на комахолюдей. Що це — психотропне поле чи невідомий вид променів? До того ж я далекий від думки, що "міраж" — єдиний такий об’єкт. Але то вже таке діло... Наше завдання дослідити. Крім нас, ніхто цього не зробить. Те, що ми володіємо інформацією — чиста випадковість, наслідок збігу обставин. В усьому світі, мабуть, можна знайти вчених-акустиків, які водночас захоплюються дельтапланеризмом. Але саме такий збіг обставин, як у мене, навряд чи де ще є. Отже, маємо всі підстави вважати себе єдиними носіями інформації. Якщо вона загине, то це вже все.

"Інформація про те, чого не існує, — подумалось мені. — Адже "міраж" — то тільки міраж. І хоч як би чітко ми його не бачили і як би він не впливав на нашу психіку, а його немає. Як дослідити те, чого немає?" Я сказав це Михайлюкові. Він заперечив:

— На землі є чимало дивних місць. Хоча б той же Бермудський трикутник. Зовні — море, як море, острови, як острови. Але саме там трапляється найбільше катастроф. Часом дивовижних — вся команда гине, а судно залишається ціле-цілісіньке.

— Про Бермудський трикутник принаймні знають.

— Атож, знають, — погодився колега. — А користі від того?..

Навіть коротке спілкування з Михайлюком поновило в мені душевну рівновагу. Я завважив, що в гаражі, як завжди, було знати акуратного господаря. Під стінами нічого не лежало. Все було сховане в підвісній шафі. Поверхню верстака вкривала оцинкована бляха, а над верстаком висів щит з інструментом. Чого там тільки не було! — від пінцета до обценьок. А вже гайкових ключів, то й не перелічити. Цей чоловік не шкодував грошей на інструмент.

Я озвався:

— Білокінь колись розповідав про нещасний випадок, який стався з ним в Африці. Ну, він на час опинився, скажімо так, на межі цього й потойбічного світу. Свідомість, як він казав, немов би вихлюпнулася з тіла. Так от, Білокінь запевняє, що опріч нашого — матеріального, існує ще один — нематеріальний вимір.

По цих словах Михайлюк наче аж повеселішав. Він пройшовся до дверей, виглянув у двір, а тоді сказав:

— Це вже щось схоже на робочу гіпотезу. Версія про те, що "міраж" — космічного походження має право на існування. Але парадоксальність його — трансформація від мощів аж до живої істоти з віддаленням від нього — свідчить, що маємо справу не з матеріальним об’єктом, а з чимось незнаним... Щойно я казав, що "міраж" — джерело духу комахолюдей і що він живить їхню психічну ауру. Але то були думки від інтуїції. А зараз, якщо повірити Білоконеві, моя інтуїція має під собою підстави. На наш — матеріальний світ впливає, ні — намагається його формувати, якийсь інший світ.

Я зауважив:

— Сам факт існування духовного світу не викликає сумніву. Білокінь-бо не перший, хто там побував і кому пощастило повернутись. Але звідки в царстві Духу тілесні істоти? Адже цвіркуни — це не згустки духовної енергії, а цілком матеріальні об’єкти. Вони паралізували на відстані Ткача, вони випалили на камені в печері свій символ, вони ж таки кинули в болото крейдяної системи блочок. Я вже не кажу про останки одного з них, знайдені на Донбасі. Отже, мова може йти не про світ Духу, а саме про інший вимір — також матеріальний. Матерія того виміру, щоправда, відмінна від нашої. Але це справи не міняє... Ви згодні? — запитав я.

Михайлюк стояв, заклавши руки в кишені комбінезона і, здавалося, не слухав. Та коли він підвів очі, я зрозумів, що він ловив кожне моє слово. І не тільки ловив, а й аналізував.

— Знаєте, — зізнався він, — я досі не можу усвідомити більше, ніж чотири виміри. А донедавна мені й четвертий важко було зрозуміти. Та, зрештою, я таки спромігся уявити тримірний предмет, що старіє, або іншими словами — рухається в часі. Ну, а п’ятий? Він що, має координату, котра стоїть над нашим чотиримірним світом? Якщо таке припустити, то тоді слід визнати, що істоти з того — п’ятого виміру стоять не тільки над простором, але й над часом. А відтак усі події минулого й майбутнього для них — не таємниця. В часі-бо вони рухаються так само вільно, як ми в просторі. А якщо це так, то можна багато чого й пояснити. Наприклад, чому блочок із знаком "цвіркуна" опинився в болоті крейдяної системи, як і зникнення комахоморфів, котрі паралізували Ткача... В першому випадку хтось з них загубив, а може, навмисне кинув на дорозі часу ту деталь; у другому — вони не відлетіли, у нашому розумінні слова, а майнули у вчорашній день, або завтрашній. Зміщення часу і ми з вами спостерігали, ширяючи над "міражем". Не знаю, як у вас, а в мене виникало таке відчуття, начебто я провалювався в якусь часову прірву.

— А по мені немовби стріляли з минулого, — зауважив я.

— От-от. Над "міражем" відбувається деформація часу. Здається мені, що то і є канал, котрий сполучає їхній вимір з нашим світом.

У гаражі потемнішало. Вхід заступила жіноча постать. То була Леся. На смаглявому її обличчі я підстеріг подив і, як мені здалося, розгубленість. Вона була в тому ж самому платті у червоний горошок, що й тоді, на Марининій горі. В її компанії мені довелося побувати лише раз (правда, за надзвичайних обставин) і відтоді між нами не переривався зв’язок — на рівні підсвідомості. Я наче й не думав про неї, але вона десь глибоко в мені вже була. А тепер я переконався, що вона мене теж не забувала. Про це свідчили її світло-карі , як у батька, повні допитливості й сподівання очі.

Леся привіталась і по-дитячому відверто стала роздивлятися мою голову. Вона немовби оцінювала, чи достатньо вміло я пофарбував собі волосся. Михайлюк перехопив її погляд, мовив:

— Учись... Згодиться. — А тоді запитав: — Що ти хотіла?

— Мама вечеряти кличе.

— Іди, скажи, хай накриває на чотирьох.

— На трьох, — сказав я. — Мені треба вже йти.

Моя відмова дівчину засмутила. Вона подивилась на батька, благаючи поглядом. Але Михайлюк мав свої плани.

— На трьох, то й на трьох, — сказав він. По миті додав: — Не очікуйте на мене. Я прийду пізніше.

По тому, як Леся, сказавши "до побачення", вийшла, в гаражі, здавалося, відчувалася ще якийсь час її духовна оболонка.

Я сказав, повертаючись до перерваної розмови:

— Комахоморфи — істоти з плоті. А відтак вони мусять мати й домівку. Питання — де вони селяться? Адже жодна з планет Сонячної системи, крім Землі, для житла не придатна.

Михайлюк посміхнувся. Мовляв, це тільки гра уяви, але оскільки в основі гри лежать факти, то чом би й не продовжити гру.

— Вимір, до якого вони приписані, — сказав він, — дозволяє обирати домівку не тільки в просторі, а і в часі. Їхньою домівкою може бути й Марс у ті часи, коли він ще мав атмосферу, це може бути й планета поза Сонячною системою. Але судячи з експансії комахоморфів на Землю, можливості біологічного життя в них на батьківщині вичерпуються.

Мені подумалося, що 350 млн років тому, у карбоні, Землю населяли комахи. Якщо "цвіркуни" уподобали Землю, то чому вибір випав на антропоген? Адже біологічно вони близькі до комах. Я сказав про це, на що Михайлюк відповів:

— Тоді їм треба було б знищувати своїх родичів. Людина ж для них — чужорідний вид. Втім, хтозна, може, вони й не ставлять собі за мету фізично знищити людину, а лише перетворити її на інзекта-гомо...

Раптом я поцікавився:

— А як ваш сон? Вже відчепився чи й досі дошкуляє?

Обличчя Михайлюка скам’яніло. Запитання навернуло його до чогось украй неприємного. Він довго не озивався, а тоді сказав:

— Часом здається, що одним з тих нічних виконавців, справді, був я. Вже ладен був би повірити в ідею перевтілення душ: скажімо, я з’явився на світ у ту мить, коли помер кат і його сутність вселилася в мене — щойно народжене немовля. Але ж я мусив би увібрати і його комплекс нелюдської жорстокості... Чому ж тоді після пробудження, замість садистичної насолоди, мене проймає холодним потом? Не логічно це, якщо логіка тут доречна... Ага, сон повторюється в тих самих межах, якби то був уривок кінофільму. І так само, як після багаторазового перегляду стрічки щораз відкриваєш нові моменти, котрі спершу не помічав, так і тут сцени арешту людей, транспортування їх вулицями і вбивства в підвальних камерах обростають новими деталями. Досить вам сказати, що весь маршрут від шестиповерхового старовинного будинку, аж до похмурої споруди на тодішній околиці міста, я відтворив на моїй машині. Більше того — побував у тій мордувальні. Там зараз проектно-будівельний інститут. А в камерах стоять токарні станки, преси для апробації зразків бетону. Аж не віриться, що у приміщеннях, де нині яскраво палахкотять лампи денного світла і панує ділова обстановка, колись звозили на вбивство людей. І все ж це той самий будинок, ті ж самі камери, добре знайомі зі сну важкі залізні двері, зроблені колись на віки. Що найбільше вразило — так це рівчак у цементній підлозі, що тягнеться від токарного станка до каналізаційного отвору. По ньому стікає емульсія — охолоджувач різця. В ті страшні часи жолобок мав інше призначення... Очікуючи, поки токар виточить мені втулку для стартера (під таким приводом я зайшов у підвальну майстерню) і спостерігаючи потічок брудної рідини в рівчаку, я не міг позбутися відчуття, що звідти тхнуло алкоголем. Саме так пахла кров у гладкого чоловіка, котрий, очікуючи вночі своїх губителів, до нестями напився... А тепер уявіть собі, що комплекс, якого я набув над "міражем", призначався комахолюдині — істоті жорстокій, з нахилом до садизму. Напевне ж їй заманеться скуштувати тих "утіх" наяву. Я переконаний, що "підживлення", отримане мною в концентрованому вигляді, поширюється по планеті, як радіохвилі. Власне, це — програма дії комахолюдей.

— А як пояснити мій сон? Оті голі молодики з крилами птеродактиля? Такого ж у природі не існує.

— Але ж вас охоплює якесь почуття?..

— Жах! Щораз, коли я опиняюся під "лелечим" гніздом і чую над головою дерев’яне лопотіння, мене охоплює жах. І так само, як ви, я відкриваю під час кожного сновидіння все нові деталі. Наприклад, труба, чи колона, закаляна нечистотами. Але найголовніше — я тримаю в пам’яті симпатичні, рум’яні і байдужі лиця "янголів", що гніздяться на колесі від воза, і дедалі частіше зустрічаю подібні обличчя наяву, серед людей. Я здригаюся під час кожного такого спіткання.

Михайлюк не квапився з поясненням. Сів на ящик, замислився.

— Жах, — озвався по часі. — Весь смисл сну-комплексу для нас — людей — жах. Якби ми були інзекта-гомо, то це почуття сприймали б як позитивні емоції — ну, радість, щастя. Отже, причина таки — "міраж".

Зненацька я уявив "міраж", як тунель або канал, зітканий у вигляді павучої лазівки, але не з павутиння, а з невидимої субстанції. На дні тієї нірки лежить дивне дзеркало і відбиває (водночас збільшує і трансформує) "мощі". Ми з Михайлюком зависали на дельтаплані між тим дзеркалом і дивовижною істотою, котра, скоріше за все, перебуває в іншому вимірі. В наш — земний світ вона проектується кістяком невисокої колись людини.

Смеркало. Михайлюк запропонував відвезти мене додому, та я відмовився. Тоді він пішов зі мною до зупинки автобуса. Синій комбінезон, досить уже потертий, був як на нього зшитий.

— Що буде з Вакуленком? — запитав я.

— А нічого. Потримають місяць — другий і випустять. Але це вже буде від’ярликована людина. Посудієвським з такими простіше.

Потиснувши мені на прощання руку, Михайлюк сказав, що в нього скоро змагання по дельтапланеризму і запросив мене на Маринину гору.

14

На майдані біля автовокзалу було порожньо. Табло годинника на фронтоні висвітлювало тридцять хвилин по п’ятій ранку. Ткач, припаркувавши машину, сказав:



— Купуйте два квитки. Один на дев’яту і один на шосту. — Завваживши на моєму лиці подив, додав: — Покваптесь, часу обмаль.

Коли я вже з квитками знову всідався на переднє сидіння, він пояснив:

— У відрядження поїдете о дев’ятій, а коли повернетесь, у звіт про відрядження приклеїте квиток на шестигодинний рейс... Діло, на яке ми з вами йдемо, потребує алібі.

— Алібі потрібне й вам, — зауважив я.

— Навряд чи...

Світлофори на перехрестях ще не перемкнулись на денний режим і дискретно поблимували, не перепиняючи руху. Ткач швидко вивів машину з лабіринту вулиць і погнав по пустій заміській трасі. Мене не полишала думка, що ми вдалися до авантюри, наслідки якої неможливо й передбачити. А поштовхом стало видіння Ткача. Коли я повідомив йому, що в Михайлюка скоро змагання, він начеб не надав тому значення. Та вже за кілька хвилин кудись зник і з’явився аж наприкінці дня. Відкликав мене на ґанок, де завжди перекурював, і сказав, що був на цвинтарі; їздив на самохідній буровій машині, котру позичив у свердлярів. З краю могили з "мощами" пробурив два глибокі шпури і начинив їх тротилом. "Де ви взяли вибухівку?" — здивувався я. "У сейсмоакустиків". Мене охопило тоді сум’яття й подив. Ткач, спостерігши те, сказав: "Михайлюку загрожує небезпека. Не бачу в чому конкретно, але головні елементи можливого лиха — "міраж" і дельтаплан. Повірте, те, що я бачив, не інтуїція, а щось більше... — Він знітився, а потім продовжив: — Переконати Михайлюка відмовитися від польотів — марна справа. А от висадити в повітря "мощі" ми здужаємо". Я нагадав, що колись він уже пророкував, але пророцтво його не справдилося. Більше того — він сам літав. "То було не пророцтво, а застереження, — відказав колега. — А зараз мені по-справжньому страшно за Михайлюка".

Вже позаду залишилася скляна вежа автоінспектора; ми наближалися до роздоріжжя. Праворуч, як на долоні, видно було широку улоговину, на дні якої, вкутана в легкий серпанок, спочивала річка. Ткач збавив швидкість і повернув на ґрунтівку.

Я озвався:

— Якщо цією акцією ми завдамо інзекта-гомо шкоди, вони можуть легко вийти на нас. Адже щоб підірвати з такої глибини потрібна спеціальна бурова техніка. Не треба бути таким уже мудрагелем, щоб збагнути, що до цього причетний геолог, їм залишиться тільки піти на цвинтар та поцікавитись у вахтера, яку спецмашину і з якими номерами він пропускав на територію.

— Почнемо з того, що неподалік від цвинтаря я спинив бурову і познімав номери. Тоді убрався в робу свердляра. "Е-е! — заволав запухлому від пиятики типу, що куняв біля шлагбаума. — Не бачиш? Служба благоустрою міста..." — Ткач відтворив колись сказане застудженим голосом, у якому було однаково байдужості й зухвальства.

— Актор, — зауважив я.

— Додайте — і не без хисту, — засміявся він. — Бо цвинтарний сторож без слів підняв шлагбаум... Це було на тому тижні, а вибух станеться сьогодні. Якщо ж вони дотумкають, що шпури заряджені заздалегідь і зрештою вийдуть на бурову машину, то й тоді в них виникнуть складності... Саме ця машина стояла, і зараз стоїть, на профілактиці в гаражі. Жодним документом не засвідчено, що вона виїздила за ворота.

Наблизились до річки. Олександр Федорович підрулив під верби, де ставив авто Михайлюк. Перед тим, як вийти, шарпнув за ручку відкривання капоту.

— На жаль, вибухової машинки не дістав, — мовив він. — Скористаємося з акумуляторної батареї.

Акумулятор був важкий, на гору несли його вдвох. А потім я, здоровіший, впрягся в лямки рюкзака один. Сонце ще не зійшло, але його промені трасуючими чергами розліталися з-над шосе, що пролягало на протилежній горі. Ліворуч повнилась нічним туманом балка; до цвинтаря було кілометрів зо три. Ткач з мотком тонкого дроту йшов попереду, він поспішав.

— Сьогодні не можна запізнитись на роботу й на хвилину. А ще ж машину на стоянку... Бо якщо приїду в інститут машиною, це впаде в очі. Я ніколи не їздив на роботу на машині.

Ношу ми поклали край балки, а самі з дротом подалися до цвинтаря. Колега не просто йшов, а міряв кроками відстань.

— Сімдесят шість, — сказав біля занедбаної могилки. — Дроту достатньо.

То була глиниста латка завбільшки з половину волейбольного майданчика з запалим прямокутником посередині. З трьох боків її оточували загородки добре доглянутих могил. З боку балки вгадувалися сліди коліс важкої машини. Проте малюнка протекторів неможливо було розгледіти; їх розрихлили й прикидали землею, до того ж розмило дощем. Ткач присів біля ложа з "мощами" і витяг сховані в глині дротики від зарядів.

— Розмотуйте, — показав на моток, — і там у балці чекайте.

Сонце вже викотилося з-над траси коли ми, причаївшись поміж дерев на крутому схилі, подивилися один на одного. В очах у кожного читалося те ж саме питання: чи не передумав інший. І тут я завважив подумки, що балка повниться пташиним гомоном. То був хор, з-поміж якого чітко лунало зозулине кування. Вона довго кувала і я знав, що товариш мій не притисне оголений кінець дроту до клеми, аж поки птиця не виспіває своєї пісні.

Гахнуло. Здригнулася земля, шпигнуло в вухах, із країв урвища посипались грудки. Я те бачив, але не чув. Та ось повернувся слух: долинало шелестіння дерев, але пташиного співу вже не стало. На обличчі Ткача я завважив нерішучість і, може, те мені тільки здалося, боязкість. Він ніби засумнівався в доцільності скоєного. В свідомості моїй тим часом постала така картина: вирва, а по краях шматки металевого скелета людини-велетня. Це видиво в пам’яті було скомпільоване з фрагментів того, що я колись бачив... Зрештою, чіпляючись за оголене коріння акації, що росла над самим урвищем, ми спершу визирнули, а тоді вилізли на рівне. В очі впадала купа потрощеного ракушняка — жовтуватого каменя, як в одеських катакомбах. Але, як виявилося, то був не камінь. Вибухом на поверхню винесло людські кістки. Вони лежали по краях вирви і далі, пересипані сухим глеєм: гомілки, черепи, тази... Це була братська могила, в якій скелети — жовті від давності і "свіжі", майже білі, лежали спресовані в суцільний шар, здавалося, то було поховання, в якому погребали багато поколінь поспіль. Пахло вибуховими газами. Ні мене, ні Ткача те дивне поховання не вразило. Ми шукали очима щось інше. Та його ніде не було. Дно воронки — моноліт з кістяків, з якого вирвало шмат і розпорошило. Ні в ямі, ні десь-інде поблизу не було ані шматка того, що ми спостерігали, літаючи, над "мощами". Натомість довкола лежало доволі людських черепів. У потилицях — маленькі отвори. Як виявилося, всередині була куля. "Поклади кальцію, фосфору, азоту та свинцево-мідна аномалія", — згадав я слова Михайлюка, який свого часу провів тут гравіметричну розвідку. "Так от що це за поклади..." — подумалось. Підвів гори очі. Там була чиста ранкова блакить, підсвічена першими променями.

— Тікаймо хутко, — озвався Ткач. — Те, що ми накоїли, зветься актом вандалізму.

В Добровільську експедицію я прибув після полудня. На жаль, головного геолога, з яким я мав узгодити план дій по скороченій програмі, на місці не виявилося. Він, як сказали в геологічному відділі, поїхав у відрядження до кінця тижня. Відтак ламався план побувати з Михайлюком на змаганнях по дельтапланеризму. Не самі змагання цікавили — я знав, що переможцем стане мій товариш; кращого-бо дельтаплана, як у нього, ніхто не мав, — а те, що він побачить, ширяючи над "міражем". Адже місцем повітряного турніру було небо над Марининою горою.

Нічого не лишалось, як дочекатися Лугового. Жевріла надія, що він з’явиться завтра, у п’ятницю, бодай наприкінці дня. Тоді я зміг би виїхати вечірнім рейсом і опівночі бути вдома. Та сподіванням не судилося збутись... Суботу й неділю я провів у керносховищі за відбиранням і описанням зразків порід. Щораз, як до рук потрапляв шматок жовтуватого вапняка, я ніби знову опинявся біля братського поховання серед розкиданих вибухом кісток, мене охоплювало млістю і страхом. А тоді — вже смеркало — спало на думку піти на пошту та подзвонити Ткачеві. Він, як ми домовились, мав супроводжувати Михайлюка на Маринину гору і, отже, мусив бути в курсі справи. Самому Антонові Кузьмовичу телефонувати не наважувався. Мене не полишав сумнів у доцільності нашої акції. Власне, непокоїло не так скоєне, як те, що ми не порадилися з Михайлюком. Адже він був поінформованіший від нас і, можливо, в нього знайшлися б аргументи не на користь наших з Ткачем дій. А ще я відчував провину за Ткача, який виявився людиною рішучої, непідконтрольної ініціативи.

Пошта — невеликий білий будинок — мала тільки одну телефонну кабіну, до якої стояло з десятка два бажаючих подзвонити — переважно жінки. По годині очікування стало зрозуміло, що черга до мене дійде не раніше, як об дванадцятій. "Нечемно турбувати людей о такій порі", — подумав я про сім’ю Ткача, і пішов знову в квартиру приїзжих.

15

Мій бувалий у бувальцях портфель, геть повний керну, буквально обривав руки. А ще важче було вчора опівночі, коли я висів з автобуса, бо крім "каміння" в ньому були ще електробритва й інше начиння, котре беру з собою у відрядження. Та опинившись у фойє інституту, я забув про біль у руках. На стенді оголошень великими літерами повідомлялось: "Громадськість інституту глибоко сумує з приводу трагічної смерті..." Там було ще чимало написано, але те я вже не читав, коли погляд осклілих моїх очей спіткнувся на прізвищі "Михайлюк", виведеному плакатним пером чорною, як відчай, тушшю. Люди, що сходилися вранці на роботу, проте не затримувалися біля оголошення; отже, воно висіло ще з учора.



Весь відділ як вимер. На господарстві лишилася тільки Настя Іванівна з лабораторії Пожидая.

— Поїхали ховати, — пояснила вона.

В голосі її було співчуття.

Я залишив у неї портфель і поспішив з інституту. Проходячи повз двері акустичної мигцем завважив, що вони опечатані. "Але ж опечатують тільки квартири самітніх людей, що померли..." — подумалось.

Метрів за двісті від Михайлюкового будинку я сказав водієві розвернутись і їхати на цвинтар. Таксист не ставив зайвих запитань, все й так було ясно — на шляху недавньої процесії асфальт горів гвоздиками й півоніями.

На майдані перед кладовищем стояли два інститутські автобуси, а на подвір’ї біля споруди з чорного лабрадориту відправляли ритуал прощання. Переважно там були люди з нашого відділу... Найбільше я боявся зустрічі з донькою і дружиною покійного товариша — мене мучило почуття неспокутної провини. Але звичай вимагав підійти і бодай поглядом висловити співчуття. Нікого не помічаючи, ніби то були тіні, я наблизився до труни, в якій під білою тканиною тільки вгадувалися обриси тіла, і поклав біля голови, котрої теж не було видно, три жовті троянди. Тоді насмілився все ж глянути на Лесю й дружину небіжчика. Смагляві від природи, вони стояли в жалобі аж чорні. В очах, повних сліз, завважив, що саме мого співчуття вони потребують. Між нами, виявляється, існував тісніший зв’язок, ніж я гадав. Я торкнувся Лесиної руки, кивнув її матері і відійшов. Біля труни-бо мусили стояти рідні. І тут тільки до мене долинув глухуватий, як завжди, голос Посудієвського. Завідуючий з папірця читав про наукові здобутки небіжчика; в словах його вчувався непідробний сум. Поступово я почав розпізнавати людей. Відтак побачив Ткача й Білоконя, що стояли трохи осторонь від гурту. А тоді — спершу навіть не повірив своїм очам — уздрів добровільського діда — родича Посудієвського. На пергаментному обличчі його було знати також щось схоже на співчуття, але глибокі, немов два дула, очі з підозрінням обмацували кожного. Я й на собі відчув магію того погляду. І, може, це тільки здалося, аскетичне лице старого на мить пом’якшало. Втім, моя особа його не зацікавила. Найбільшої уваги він приділяв друзям Михайлюка по дельтапланеризму, серед яких був і Сірошенко. "Мабуть, приїхав у гості до Посудієвського, — подумав я про старого. — А тільки чого було йти на похорон незнайомої людини?" І тут я помітив, що стою поряд з двома молодими людьми в джинсових куртках зі значками "цвіркуна". Це були міністерські експерти, що їх колись Білокінь назвав "опергрупою" і які вилучили у Михайлюка прозвучувач порід і всі матеріали до нього, їхні інзекта-гомівські лиця розпізнати було важко, і все ж це були вони. Тим часом Посудієвський називав нові й нові наукові статті й винаходи Михайлюка, підкреслюючи цим, якої великої втрати зазнала наука. Промова його, здавалося, призначалася тільки Пожидаєві й Слимчукові, з яких він не зводив очей і які ловили кожне його слово. Та ось він скінчив. Я подумки відзначив, що з перелічених заслуг небіжчика не було названо тільки одну — прозвучувач порід.


Каталог: Books -> 1%20kurs%2010-11%20klas -> Українська%20література%2010%20Тексти%20додаткове%20читання
Books -> Г. Д. Берегова діловаукраїнськамов а курс лекцій
Books -> Квітка К. В. Українські народні мелодії. Ч. 2: Коментар / Упоряд та ред. А. Іваницького
Books -> Рівненська державна обласна бібліотека
Books -> Програма вступних випробувань «Документознавство», «Обслуговування в бібліотеках»
Українська%20література%2010%20Тексти%20додаткове%20читання -> Історія україни в романах роман Іваничук
1%20kurs%2010-11%20klas -> Андріївський узвіз Володимир Діброва
1%20kurs%2010-11%20klas -> Прожити й розповісти Анатолій Дімаров
1%20kurs%2010-11%20klas -> Книга перша київські кручі 1 частина перша жашківські четверги 1


Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   17   18   19   20   21   22   23   24   25


База даних захищена авторським правом ©uchika.in.ua 2019
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка