Під знаком Цвіркуна Віктор Савченко



Сторінка23/25
Дата конвертації11.03.2019
Розмір3,51 Mb.
1   ...   17   18   19   20   21   22   23   24   25

Споруда з лабрадориту знаходилася в центрі чималого майдану, розрахованого на велику кількість людей. Праворуч біля цвинтарного муру був приземкуватий будинок адміністрації кладовища. Саме звідти вийшла жінка і направилась до місця ритуального дійства. Перетнувши майдан, вона підійшла до Посудієвського, який тим часом покинув гурт, поступившись місцем виступаючого Пожидаю, і вони якийсь час дивились одне на одного, а тоді жінка показала на двох з лопатами, що стояли віддалік, і повернулась назад до будинку. Це була директорка кладовища — інзекта-гомо. І тут до неусвідомленого почуття провини перед загиблим товаришем, додалася підозра, що смерть його була аж ніяк не нещасним випадком.

Труну з тілом підняли четверо чоловіків, немолодих уже, довговолосих — я їх не раз бачив на Марининій горі. Між ними й двома екпертами зі значками "цвіркуна", які теж намірювалися підставити плечі під труну, виникло тертя. Але кремезний Сірошенко і один з його товаришів відтіснили їх.

До місця поховання процесію вели Посудієвський, Тхолик, Стонас, двоє експертів і ще невідомий мені чоловік (втім, я не міг би з певністю сказати, що то був саме чоловік, а не жінка), але що воно було інзекта-гомо — сумніву не виникало. Позаду процесії йшов дід з Добровілля. Мене, здавалося, несла невидима течія і незабаром я зрозумів, що несе вона до того місця, де був "міраж". Не скоро ми до нього дійшли, адже було воно на околиці міста мертвих. Нарешті двоє з лопатами, що йшли кроків за сто попереду, спинилися біля заздалегідь викопаної могили. То була та ж сама глиниста латка, всередині якої кілька днів тому зяяла глибока вирва, а довкола валялися кістки. Тепер усе було засипано й розрівняно. Могилу ж для Михайлюка викопали в центрі недавньої вирви, тобто на тому ж місці, в якому ми спостерігали "міраж". Тепер уже в мене не залишилося жодного сумніву, що загибель мого друга напряму пов’язана з нашою акцією. За підрив "міража", який ми здійснили з Ткачем, помстились Михайлюкові. Так от звідки в мене неусвідомлене досі відчуття провини — це я доклав рук до загибелі мого друга. Я і Ткач. Від цієї думки я поринув у дивну прострацію, коли здається, що ти вже й не існуєш — ні тілесно, ні духовно. Це, мабуть, був антишоковий запобіжник у психіці, який не дає людині збожеволіти. Захотілося закричати — дико і страшно... У мені пробуджувався інстинкт звіра, загнаного в пастку. Цієї ж миті хтось торкнувся моєї руки. То був Ткач, його сухорляве лице пустельного жителя за ці кілька днів помітно постаріло. На ньому було знати відчай.

— Заспокойтесь, — сказав він тихо. — Нічого вже не зміниш.

Раптом на мене накотилася хвиля ненависті — лютої, неконтрольованої. Захотілося вдарити Ткача. Як колись, у дитинстві, коли я — доведений до крайньої межі терпіння, мало не забив до смерті однокласника, котрий надто довго наді мною збиткувався. Я б таки, мабуть, ударив Ткача, але мене привів до тями глухий звук — то гупнулася в домовину грудка, кинута Посудієвським. "Гуп, гуп, гуп", — падали шматки жовтого глею, що їх кидали Тхолик, Стонас, експерти, істота непевної статі. Це схоже було не на поховання, а на ритуал жертвоприношення, про який знали тільки комахолюди і я. А ще здалося, що, як і тоді, коли я кружляв над "міражем", стався провал часу: я хоч і був поміж людей, але не міг пригадати, хто і як опускав у могилу труну. Ніби цієї дії й зовсім не відбулося.

Поховання Михайлюка стало якимось дивовижним дійством, в якому брали участь люди й невидимці. І якщо для перших похорон був актом прощання, то для других — жертовним ритуалом: люди ховали друга, невидимці — забитого ними ворога.

Поверталися до воріт цвинтаря в іншій послідовності — попереду йшов добровільський дід, який у чорному кітелі з білою смужкою сорочки під шиєю нагадував інквізитора — лихого й нещадного, за велінням якого й було покарано єретика; далі рухалась "юрба", а за нею — "виконавці" — всі як один інзекта-гомо. В цю мить я чітко побачив ланцюжок подій, що передував загибелі Михайлюка. Директорка кладовища, довідавшись про вибух, згадала чоловіка, котрий цікавився заклеєною на плані цвинтаря латкою, її донесення про це в мережу комахолюдей одразу ж було опрацьоване і співставлене з тією інформацією, яку вони мали. Не треба бути генієм дедуктивного методу, щоб вгадати за цим Михайлюка. Втім, досить було і словесного портрета людини, що цікавилась таємничим майданчиком на краю цвинтаря.

Я йшов у супроводі Ткача й Білоконя. Білокінь був у чорному костюмі з такою ж чорною краваткою, а худорляву постать Ткача обтягувала чорна "водолазка", в яку він убрався для того, щоб замаскувати "гаспидові позначки" під шиєю. Стан, в якому я досі перебував, можна було назвати напівсвідомістю. Колеги це відчували, вони йшли обіруч мовчки. Найбільше мене розумів Ткач, в його очах, крім горя, було ще каяття. Авжеж, ми з ним були не просто винуватцями — ми інспірували розправу над Михайлюком, подбавши водночас про надійне алібі для себе. І не на Ткачеві — основна провина, а на мені. Ткач-бо не знав, що Михайлюк розпитував у директорки кладовища про таємничу ділянку. А я знав, але геть випустив з голови. Щоб мені тоді прийшли на пам’ять оті його слова "паскудна особа", які він колись сказав про директорку, я б нізащо не дозволив Ткачеві привести в дію його план. Та він і сам би відмовився. "Так що не треба перекладати відповідальність на Ткача", — сказав я собі. І хоч як це не дивно, а від цієї думки мені полегшало.

Михайлюка знали як чоловіка некомунікабельного, а дехто навіть вважав його зарозумілим. Та попри все його поважали і нещастя схвилювало всіх. Мене розпитували про обставини трагедії, але я знав тільки те, що було відомо кожному — лихо сталося під час змагання.

Увечері мені й зовсім стало кепсько. З передочей не сходила труна з тим, хто недавно ще був моїм другом. Окрім суму й горя, мене почав огортати ще й страх. Він дедалі густішав, як дивний невидимий туман. І тут вибухнув дзвінком телефон. На мить я заціпенів. А тоді з острахом простягнув руку до трубки. Здавалося, зараз забринить сухуватий голос Михайлюка... Дзвонив Ткач.

Ми зустрілися в сквері. Кілька чоловік вигулювали собак. На Ткачеві була та ж сама чорно-сіра "водолазка".

— Бачили? — простягнув газету.

Це була "молодіжка", котра час від часу друкувала й мої оповідання. На другій сторінці я побачив фото вирви на кладовищі з усіма деталями — кістки, черепи, шматки глини. "Акт вандалізму чи спосіб привернути увагу?.." — прочитав заголовок над коротким дописом. Кореспондент повідомляв, що невідомим було висаджено в повітря безіменну могилу на міському кладовищі, під якою виявилося велике братське поховання. Адміністрація цвинтаря відмовилась від будь-яких коментарів і пояснень. Є всі підстави вважати, що той, хто підірвав могилу і той, хто подзвонив у редакцію — та ж сама особа. Дзвонили о восьмій, а вибух чули о пів на сьому.

— Звідки ви їм телефонували? — спитав я.

— З автомата... У всі газети, на радіо й телебачення. Але відреагувала тільки "молодіжна", з чого роблю висновок, що всі інші засоби масової інформації вже під контролем інзекта-гомо.

Досі я уникав дивитися Ткачеві в обличчя. А тут глянув. На мить здалося, що подивився в дзеркало — якесь дивне свічадо, в котрому відбивалася не твоя подоба, а суть. Переді мною хоча й було смагляве, горіхового кольору обличчя іншої людини, але на ньому вгадувалися ті ж самі тривоги, що мучили й мене.

— Як усе те сталося? — запитав я.

Ткач роззирнувся й показав на вільну лавку в глибині скверу. Він не озивався, аж поки ми не сіли.

— Може, це мені тільки здалося, — мовив нарешті, — але того дня вранці всі наші інзекта-гомо похворіли. Стонас ходила ніби причмелена. Та й Посудієвський, і Тхолик, і оте нове, що його взяли на місце Вакуленка, були самі не свої. Ходили, похитуючись, начебто в них було ушкоджено координацію рухів. Я намагався розвеселити нашу сусідку: оповідав байки про мого папугу, пригощав чаєм. Дарма. Вона була хвора. Та найважче, мабуть, почувався Посудієвський, бо по обіді пішов додому.

— А кого взяли на місце Вакуленка?

— Якусь дивну істоту. Ні чоловіка, ні жінку. Воно заходило в нашу кімнату до Стонас, котра його й порекомендувала на цю посаду, і назвалося, як Світлана Вечеровська. А в наказі про зачислення на роботу значиться подвійне прізвище — Шкляревський-Вечеровська. Так і написано — перша частина чоловіча, друга жіноча. Доти мені не доводилося бачити живого гермафродита, та ще й такого, який би не соромився свого атавізму — мені-бо — чоловікові воно відрекомендувалося жінкою, а Стонас — жінка тут-таки називала його Сашком. Втім, якихось особливих прикмет я в нього не помітив. Обличчя худорляве, з гострим носом і близько посадженими, як у рака, очима; постать теж якась така — ні дядько, ні тітка. Але завдяки інзекта-гомівській непримітності його, так би мовити, амфотерності не дуже видно. До того ж і одяг носить такий, в який може з однаковим правом убратися й чоловік, і жінка. До речі, на роботу його прийняли вранці саме того дня, і воно теж було бліде, ніби точене солітером. Отже, я мав усі підстави вважати, що вибух на цвинтарі якимось чином вплинув на здоров’я інзекта-гомо. Більше того — вони стали заклопотаними, нервовими, подовгу збиралися спершу в Посудієвського, а потім у Тхолика. Коли ж розходилися по робочих місцях, то від них, а також з дверей, де вони кублилися, тхнуло фермою тутового шовкопряда.

Ткач замовк. Уже сіріло, а під густою липою, де стояла наша лавка, й зовсім смеркло.

— В п’ятницю, — озвався знову, — на ґанок, де я перекурював, вийшов Михайлюк і запросив на генеральну репетицію перед змаганням. "А даси політати?" — запитав я. Він пообіцяв, що дасть, а тоді зауважив: "Щось наші комахи начебто почманіли..." "Ага, — погодився я, — у них якась специфічна хвороба, яка вражає їх і не займає людей. "

Ми взяли по дельтаплану. Антон, як і його супутники, літав над річкою, відточуючи фігури пілотажу. Суперників було більше десятка, але жоден не міг дорівнятися до нашого друга ні за технікою польоту, ні за висотою. А я поплив до балки і в повітрі подолав шлях, яким ми поверталися від цвинтаря. Поміж кронами дерев бачив біле глинисте ложе струмка, на дні балки. Коли ж наблизився до латки на кладовищі то, крім слідів колісного трактора, нічого там не помітив. Вирву було загорнуто, а майданчик вирівняно. Так мусило й бути. Адже вибух не могла не почути цвинтарна сторожа... Так от, я перетнув вертикаль над "міражем", але мощів не помітив. Заходив на віраж п’ять разів, щораз на новій висоті, але нічого не змінилося — майданчик, як майданчик на краю кладовища. Під час останньої — шостої спроби — це вже була стеля для дельтаплана — мені не пощастило вийти на вертикаль і я проплив збоку над недавньою вирвою, ближче до краю латки. І раптом опинився в промені прожектора, ні — в колодязі, кладкою якого було невидиме проміння. На дні лежав той самий кістяк у три людських зрости з вороненої сталі, а довкола блимотіла еманація — світло, не світло, постріли, не постріли, метелики, не метелики. В того, що лежало на дні, ворушилися зуби — не щелепи, а саме зуби, як у коника або павука. Я хоч і проплив з боку, по самому краю "колодязя", та мене обдало таким стражданням, що я ледве долетів до Марининої гори. Тим часом дельтапланеристи завершили тренування і вже варили на березі куліш. Михайлюк був у центрі уваги, його вітали з завтрашньою перемогою — хто з заздрістю, хто без, але всі ставились до нього дуже доброзичливо. І сам він — завжди стриманий — тепер ніби виліз зі своєї равликової домівки. Мені ще не доводилося бачити його таким відкритим. Хоч як свербіло розповісти про все, що скоїлося без його участі, та я не зважився бентежити його. У нього було свято. Жодне свідоцтво про винахід, жодна публікація в солідному журналі не принесли йому стільки втіхи, як визнання купки колег-спортсменів. До речі, ні вдень, ні тоді, коли ми вже поверталися при світлі фар додому, ніхто з нас і натяком не торкнувся теми "міража". Я вирішив оповісти Михайлюкові все після змагань, тобто наступного дня.

Ткач підвівся. Витяг з задньої кишені штанів сигарети й запальничку. Вогник вихопив із сутінок схудле обличчя, на якому вгадувалися однаково відчай і затятість. Він не озивався, аж поки не докурив, а тоді сказав:

— Уранці на Маринину гору людей понаїхало. Були тут і спортивні репортери і тележурналісти... Для тих, хто не досить знав Михайлюка, Антон здавався спокійним. Та тільки не для мене і не для його жінки. До речі, вона якнайуважніше обстежила кожен вузол, кожне кріплення на апараті. Погода видалась, як на замовлення: кволий вітерець, напівпрозорі хмарки; все було в натуральних, не спотворених яскравим сонцем, барвах. Глядачі, котрі прибули хто на машинах, хто автобусами, розмістилися внизу біля річки, спортсмени ж і їх супутники піднялися на гору. Михайлюкові випало літати шостим. Уже з того, як він стартував і набирав висоту, видно було, що в небі з’явився справжній майстер. Попередники теж добре літали, але це був зовсім інший рівень. Худорлявий, у великому білому шоломі і овальних темних окулярах, Михайлюк нагадував велетенську бабку з нерухомими крилами. Він спочатку літав майже над головами, а потім почав набирати висоту; скоро вийшов на найвищий рівень, якого спромоглися досягти дехто з суперників. Піднімався коло за колом, і спіраль, по якій він набирав висоту, здавалося, не мала кінця. Я бачив здивовані лиця членів журі, коли Антон подолав уже дві висоти попередників і легко заходив на новий виток. Що вище він піднімався над землею, то більша тривога охоплювала мене, хоча начеб ніщо й не віщувало біди. Правда, на межі балки й Марининої гори зародився вихор, але на нього ніхто не звертав уваги. Він підхоплював і кидав у повітря пожухлу траву, листя. Михайлюк, який дедалі зменшувався, нарешті опинився на своїй висоті, зробив два-три кола і почав знижуватись. Тим часом завихрення дужчало; невидима сила, здавалося, зсукувала повітря в тугий канат, тіпала ним і витягувала. Спочатку вихор гуляв по краю балки, а тоді повіявся в бік цвинтаря і там уже перетворився на смерч.

Члени журі і спортсмени занепокоїлися. Михайлюк, видно було, теж поспішав на землю, хоча рудий сніп здригався десь аж за кілометр. Раптом, коли Антон знизився вже на дві третини висоти, вихор хутко зірвався і понісся прямо до місця змагань. У пустелі мені не раз доводилося спостерігати велетенські смерчі, котрі перекачували в небо тонни піску. Але цей був якийсь дивний — крізь пил і вирвану з корінням траву щось блискало. І ще одна особливість: здавалося, не повітря скручувалося в туге прядиво, а щільний рій метеликів. Тим часом смерч, набираючи швидкість і водночас виростаючи, нісся прямо на Михайлюка. Ні в кого вже не залишалося сумніву, що дивовижну потвору притягувала до себе людина під мусянжовим крилом... Це було жахливе видовисько. Смерч підхопив його на останньому витку зниження, коли він уже заходив на посадку. Михайлюк раптом зник у трубі, котра то скручувалась, то ставала ідеально циліндричною, то звивалась і скорочувалась, як велетенський дощовий черв’як. Ніхто не бачив, щоб Антон падав, хоч очі всіх і були прикуті до вихору. Він просто зник у дивній субстанції, яку назвати атмосферним явищем не повертається язик. То була гаспидська імітація під вихор чогось, пов’язаного з "міражем". Ковтнувши людину, смерч став слабшати і відкочуватися туди, де він зародився. Михайлюка в ньому не було. Його знайшли в траві неподалік того місця, де на нього накинувся вихор. Випадок був однаково трагічний і незрозумілий — людина розбилась, а від крила зостався тільки металевий каркас — ні клаптика парусини. Деталі каркасу були обплутані павутинням "бабиного літа"... Ви, мабуть, не встигли познайомитися з пресою і не знаєте, що жодна з газет, жоден засіб масової інформації не відгукнувся на трагічну подію, котра сталася на очах у сотень людей. Ніби й не було того змагання і не загинув кращий дельтапланерист країни.

Ткач довго не озивався. На зміну присмерку прийшла ніч. Крізь шатро дерев просівались зорі, між кронами мигтіли чорні згустки темряви — кажани.

— Його вбили, — подав він голос. — Вони все про нас знають і пильно стежать за кожним нашим кроком. — Це хоч і було сказано без емоцій, але за словами вгадувалася приреченість чи-то покірність долі.

Втім, хтозна, що мав на думці Олександ Федорович — це був чоловік непередбачених вчинків.

Хоч які жахливі речі повідав Ткач, та в мені вони відновили душевну рівновагу, а головне — здатність аналізувати.

— Ні, — заперечив я, — вони не всемогутні. Загибель Михайлюка — свідчення того. Помститися за вибух мусили б нам з вами, а вбито його. Лякає інше — зв’язок між комахолюдьми й "мощами" — досі він не простежувався. Ми з Антоном Кузьмовичем завжди думали, що "мощі" — це тільки символ, якому поклоняються посудієвські. Аж виявляється, що вони можуть бути і знаряддям розправи. "Мощі" — матка комахолюдей, те, що їх поєднує і родичає. Якщо матці завдати шкоди, погано стане і всьому роєві. Відтак їхній колективний розум починає шукати причину. Гадаю, з "мощами" пов’язані не окремі особини інзекта-гомо, а колективний розум, їхня ноосфера. Кожна окремо комахолюдина — тільки нейрон того велетенського інформаційного поля.

Була пізня пора. Сквер спорожнів; по газонах никала тільки одна собачка, господар якої посвистував, не даючи їй забігти. Його постать угадувалася лише по вогнику цигарки. Ні Ткачеві, ні мені не хотілося йти додому. Я боявся самотності, а Олександр Федорович... Втім, він, мабуть, теж був самотнім, хоча й мав сім’ю.

— Щоб ви знали, — зізнався колега по довгій паузі, — все, що мені відомо, аж до моменту загибелі Михайлюка, я розповів Білоконеві.

І тут у мені щось повстало всередині; це щось можна було назвати гнівом, і протестом, і бажанням вдарити, як тоді — на похороні.

— Послухайте-но... — спалахнув я. — Коли ми з Михайлюком втаємничили вас, то сподівалися, що ви поставитесь до цього з усією відповідальністю і свої дії узгоджуватимете з нами. До речі, я був ініціатором того, щоб вас залучити. Михайлюк до останнього — аж до смерті його друга міністра — виступав проти. Тепер я зрозумів, чому... Він знав вас краще від мене. Ви спочатку робите, а тоді вже кажете. В нашому випадку це не тільки сваволя, це щось гірше...

Вибух мого гніву приголомшив Ткача. В темряві не видно було його обличчя, але на ньому, мабуть, була розгубленість. Я сказав те, про що ми обоє думали. Не вистачало тільки крапки в тому монолозі. І навряд чи в мене вистачить сміливості колись поставити її: Ткач спровокував загибель Михайлюка, а я опинився в змові з ним. Усвідомлення своєї причетності до трагедії пригасило гнів і я, вже примирливіше, додав:

— Система, з якою ми зіткнулись, маловідома і грізна. Боротися з нею — хоч як важко це усвідомлювати — справа поки що безнадійна. Як можна боротися з тим, чого достеменно не знаєш? Ви ж дієте методом спроб і помилок: а що, мовляв, буде, як висадити в повітря "мощі"? Тобто те, чого не знаєте... Я не проти Білоконя, та перш ніж зробити його спільником, слід подбати про те, щоб коли викриють когось із нас, він залишився поза підозрою. І запам’ятайте: ми з вами не бійці, ми — дослідники. — Здалося, що це не я кажу, а Михайлюк. Відчув навіть у своєму голосі його сухуваті інтонації.

— Поки ми їх вивчатимемо, вони підготують нам геноцид, — сказав Ткач. У голосі його не було ні прикрості, ні заперечення. Він не озивався, аж поки ми не вийшли зі скверу. А тоді додав: — Гаразд — надалі всі дії узгоджуватиму з вами.

— Не тільки дії, а й наміри...

— Хай буде по-вашому.

16

На місце Михайлюка взяли нового співробітника. Це було не просто інзекта-гомо, а істота з зовнішніми прикметами комахи. Якщо у Стонас і Шкляревського-Вечеровської такі ознаки тільки вгадувалися, то ця "людина" дуже нагадувала пришельців. Здавалося, що воно було якоюсь біологічною ланкою між комахолюдьми і "цвіркунами". Я б нізащо не взявся змалювати риси його обличчя (не загальний вид, а саме риси). Довкола нього було якесь поле, котре відхиляло ваш погляд: так військовий літак-невидимець відхиляє радарні хвилі. Поряд з цією істотою Посудієвський і Тхолик бачилися цілком нормальними людьми. Завдяки властивості новачка розсівати увагу, ніхто у відділі не надавав значення його дивній конституції; в нього були задовгі тонкі ноги, дещо закороткі руки, продовгуватий череп без жодної волосини, очі, котрі мали властивість то виступати з орбіт, то глибоко западати, а ще рудувато-чорна з опалесцируючим відтінком шкіра. Втім, я не мав певності, що то була саме шкіра, а не хітин. Якщо звичайні люди ту істоту не помічали, то інзекта-гомо дивилися на неї як первачок на старшокласника, а, може, й так, як гусінь дивиться на метелика. Воно одягалося у все чорне, і в темряві його можна було б мати за велетенську, у людський зріст, цикаду.

Ткач якось не без іронії зауважив, що тепер, з появою нового виду інзекта-гомо, такі особини як Посудієвський, Тхолик, Стонас, Шкляревський-Вечеровська слід називати "інзекта-гомо вульгарус", тобто комахолюдина звичайна. Тим часом ці останні після похорон Михайлюка стали проявляти соціальну активність. Стонас, наприклад, благала нас не вимикати радіо, а Шкляревський-Вечеровська приносило їй — Стонас по десятку газет на день. Вони сиділи за великим письмовим столом Білоконя, перешіптувались, шурхотіли газетами або просто дивились одне на одного і верхні губи в них при тому ледь-ледь здригалися. Спілкування їхнє на гіпермові робило й зовсім неможливими наші творчі заняття. Кімнату в цей час, здавалося, обплутувало павутинням. Ткач у таких випадках брав цигарки й виходив на ґанок, а я йшов у читальний зал і проглядав усі номери газет, котрі перед тим завважував на столі у Стонас. Всі вони містили інформацію, якщо не про боро-кремнієві виробництва, то про "відкриття" палеонтологів, в яких називалися все нові факти колись існуючої на Землі комашиної цивілізації, котра буцім-то з невідомих причин покинула батьківщину, залишивши на ній своїх відсталих родичів — бджіл, мурахів, термітів... Кілька газет дали малюнок "цвіркуна" — мовляв, таким був перший господар Землі, а один із популярних журналів видрукував фото донбаської знахідки, той знімок, що мусив би побачити світ багато років тому в журналі "Доповіді Академії Наук". Тільки тепер ні словом не згадувалося про невідомий, не схожий на жоден земний, вид матерії, до якого належали донбаські "Обладунки". По суті, відбувалося формування громадської свідомості в дусі толерантності щодо справжніх господарів планети, якби вони захотіли повернутися на свою прабатьківщину. Першими, хто споживав цю інформацію, були рядові інзекта-гомо. Їхнім завданням було привернути увагу людей до теми, що вони й робили досить вправно. Наприклад, ні Стонас, ні Шкляревський-Вечеровська жодного разу не сказали "в лоб" про те, що писали газети. Вони тільки прицмокували язиком від подиву, мовляв: "Це ж треба!" До того ж робили те начебто потай, чим ще більше інтригували. Робота велася привселюдно. У цьому я переконався, коли мені подзвонив Іванищенко.

— Старий, — сказав він, — пам’ятаєш останню розмову про отих чортів, що про них нам дописували на радіо? Ну, про дужанів, котрі власноручно переносили залізобетонні плити? Не забув?... Що ти скажеш, щоб зробити про них передачу? Ми надамо тобі всі матеріали.

— Цікаво, — сказав я. — Є нові факти?

— Та фактів хоч відбавляй. Погортай лишень газети... Кхе-кхе.. — Іванищенко чи то посміхався, а чи кашляв. — Пишуть, що вони — ті істоти створили колись на землі могутню цивілізацію. Правда, достеменно поки що це невідомо, кхе-кхе.

— На коли потрібна передача? — запитав я.

— На вчора, старий... Радіослухачі своїми дзвінками й листами не дають жити. Вимагають висвітлення проблеми.

"А мені відводиться роль висвітлювача, — майнуло в голові. — Безстороннього, так би мовити".

— Передача буде пряма чи в записі? — поцікавився я.

— У записі, в записі. Ми останнім часом уникаємо експромтів.

Першим рефлексом було відмовитись. Адже можливість сказати правду в ефір — бодай коротким текстом, поки інзекта-гомо не встигнуть вимкнути апаратуру, відпадала. Повагавшись і подумавши про матеріал, я сказав:

— Давай. Але на вчора, як ти кажеш, не вийде. Зараз багато клопоту по роботі.

...Петро Іванищенко зустрів мене як завжди привітно. Проте на рум’яному повному лиці його чогось не вистачало. Бракувало спокою. Завдячуючи отому глибинному, притаманному тільки йому, спокою, він ні на йоту не просунувся в поезії. Але тепер невідомий гример зняв з його обличчя той вираз. Правда, не наділив його й іншим... А ще кудись поділася колишня розкутість, майже розв’язність радіожурналіста. Він висмикнув з гори паперів на столі худеньку течку і подав мені.


Каталог: Books -> 1%20kurs%2010-11%20klas -> Українська%20література%2010%20Тексти%20додаткове%20читання
Books -> Г. Д. Берегова діловаукраїнськамов а курс лекцій
Books -> Квітка К. В. Українські народні мелодії. Ч. 2: Коментар / Упоряд та ред. А. Іваницького
Books -> Рівненська державна обласна бібліотека
Books -> Програма вступних випробувань «Документознавство», «Обслуговування в бібліотеках»
Українська%20література%2010%20Тексти%20додаткове%20читання -> Історія україни в романах роман Іваничук
1%20kurs%2010-11%20klas -> Андріївський узвіз Володимир Діброва
1%20kurs%2010-11%20klas -> Прожити й розповісти Анатолій Дімаров
1%20kurs%2010-11%20klas -> Книга перша київські кручі 1 частина перша жашківські четверги 1


Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   17   18   19   20   21   22   23   24   25


База даних захищена авторським правом ©uchika.in.ua 2019
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка