Під знаком Цвіркуна Віктор Савченко



Сторінка24/25
Дата конвертації11.03.2019
Розмір3,51 Mb.
1   ...   17   18   19   20   21   22   23   24   25

— Ну, ти ж, старий, не тягтимеш кота за хвіст?

Я пообіцяв, що прогляну швидко, а от щодо писати чи не писати, то це залежить від матеріалу.

— Бажано, щоб саме ти — науковець-геолог... — мовив він, — бо тут, — кивнув на теку, — казна-хто пише.

Розмова не клеїлась. Іванищенко не дав навіть читати свої нові поезії. Він, здавалося, з полегшенням сприйняв моє бажання йти. У тьмяному коридорі, куди ми вийшли, я раптом завважив знайому постать, котра зникла за одними з численних дверей. Ту постать можна було сприйняти як силует довгоногої короткорукої людини і як велетенської, в людський зріст, цикади. Хоч як свербіло поцікавитися, що то за один, але я стримався. В просторому світлому холі, де ми тисли один одному на прощання руки, мені здалося, що в рамці з рудого жорсткого волосся хтось підмінив справжній портрет мого літературного колеги на підробку.

— Ал-ле ж! — вигукнув Ткач, повернувшись після чергового перекуру. — Такого я ще не бачив. Шкляревський-Вечеровська зайшло до чоловічої вбиральні.

— Що ж тут такого? — озвався я. — Може, воно більше чоловік, аніж жінка.

— Та воно ж ходило і до жіночої вбиральні.

Олександр Федорович сів за стіл, і угледівши теку Іванищенка, що я йому поклав, подивився на мене запитально, а тоді став переглядати вирізки з газет і журналів, серед яких була також замітка про блочок, знайдений в шахті, котру друкувала відомча газета. По часі, повертаючи мені течку, колега сказав:

— Матеріал, попри його розсіяність по різних виданнях, подано цілеспрямовано — людям підказують, аби готували хліб-сіль. А передача, якщо ви її зробите, буде озвучена музикою "Політ джмеля".

"А й справді, — подумалось мені, — цей музичний твір став чи не гімном комахолюдей; звучить по телебаченню й радіо мало не щодня."

Зайшла Стонас і сказала, що Ткача запрошує Посудієвський.

Довгенько не було Олександра Федоровича, а коли він повернувся, я зрозумів: щось сталося. Проте ні виразом обличчя, ні поглядом Ткач не виказав свого настрою. Поставив грітись воду на чай, а тоді заходився щось заміряти на геологічному плані. Подав голос по тому, як вийшла Стонас:

— Хтось йому сказав, що я був на змаганнях. Розпитував про обставини загибелі Михайлюка. Цікавився також, що то в мене під горлом за пляма... Сили вже не було носити "водолазку", а сорочка не ховає гаспидської позначки.

— І що ви йому?

— Не знаю, сказав, мабуть, родима пляма... Та найцікавіше, що при нашій розмові було оте чорно-довгоноге. Воно сиділо біля вікна і жодним словом не втрутилося в наш діалог, а ліпше сказати, завуальований допит. Але я весь час відчував, ніби хтось намагається проникнути в мою свідомість. Ну, як ото гіпнотизер...

— І ні разу не озвалось?

— Кажу ж, ні. Наче, то не істота сиділа, а муляж чи опудало велетенського цвіркуна. Втім, може, воно й перемовлялося з Посудієвським на нечуваній частоті...

— А ще про що у вас випитував завідуючий відділом?

— Оце, власне, і все.

— Але ж на це досить і десяти хвилин. А вас не було півтори години.

Ткач подивився вражено.

— Як-то півтори?!

— А отак. Коли вас запросила Стонас, по радіо оголосили чотирнадцяту, а зараз за тридцять до шістнадцятої. Отже, минуло майже півтори години.

— Дивно... Мені здалося, що я сидів у нього якихось вісім-десять хвилин. Навіть зрадів, що швидко відкараскався.

Отже, ще один факт провалу часу. Ці — нові — наділені такою ж здатністю, що й "міраж". Коли над світом запанує "цвіркун", у людей забиратимуть не життя, а час, що, по суті, однаково. І все ж не цим була продиктована стурбованість Ткача. Мабуть, згадавши нашу домовленість у сквері, він сказав:

— Виклик до Броні я пов’язую з тим, що водія бурової машини вже розпитували, куди він їздив протягом останніх трьох тижнів. Либонь, п’яниця на кладовищі, котрий піднімав шлагбаум, не запам’ятав, коли саме приїздила бурова.

— Цього слід було очікувати, — зауважив я. — А що на те водій?

— Сказав, що лише раз відлучався аби відвезти в наварку скат. Ми й справді наступного дня возили скат, а тільки на моїй машині. Всі інші дні бурова стояла "на приколі".

Ткач розлив чай у три піали; одну поставив на стіл Стонас, одну подав мені.

— Кепські справи, — сказав я, — вони вхопилися за ниточку.

— Гадаю, вона в них обірветься. Водій — чоловік надійний. Ми приятелюємо з юних літ. До того ж в його інтересах мовчати, бо не мав права давати машину, та ще й несправну.

Ткач мене заспокоював, хоча сам — відчувалося, спокою не мав.

— Що ви сказали водієві, коли брали в нього машину?

— Що на дачі збираюся поставити колонку для води.

— А з чого ви взяли, що Посудієвський викликав вас у зв’язку з машиною? Він щось таке розпитував?

— Ні. Тільки сказав, що в інституті мають скорочувати посади водіїв і відтепер не тільки легкові, а й великі спецмашини водитимуть самі науковці. Це була провокаційна інформація, почувши яку, я мусив би сказати, що мені байдуже, бо вмію працювати з такою технікою, або ж висловити подив, мовляв, а хто ж буде це робити? Але я пропустив його слова повз вуха.

— Атож, схоже на провокацію, — сказав я. — Вони, напевне, вже шукають, де можна було взяти вибухівку.

— Там надійно, — запевнив Ткач. — Там дуже надійно.

В голосі його було не стільки впевненості, скільки імітації під впевненість. У цей час тиха передача, що линула з динаміка і на яку ми не звертали увагу, змінилася музичною заставкою. То був "Політ джмеля". Товариш мій скептично посміхнувся:

— До чого призводить надмірна популяризація... Чудовий же твір, а вже нудить від нього.

Раптом я сказав:

— Вам треба тікати.

Очікував, що Ткач посміється, але він подивився серйозно, без тіні іронії; він дійшов до цієї думки раніше від мене.

17

Ткачеві не довелося пускатися в біги. З міністерства надійшов лист, у якому сповіщалося, що уряд Мавританії пропонує йому — Ткачеві укласти з ним новий контракт, за яким він продовжив би пошуки водоносних горизонтів у Сахарі. Папір прийшов за день по тому, як пішов у відпустку Посудієвський. Пожидай, котрого завідуючий залишив на господарстві, підписав усі документи, правда, вициндрив у Ткача на прощання пляшку горілки. Це був щасливий збіг обставин, який врятував колегу від неминучого викриття. Рано чи пізно в мережі інзекта-гомо з’явилася б інформація про зв’язок тих, хто мав доступ до вибухівки, з Ткачем. Про те, що Олександра Федоровича бачили в гаражі і саме в компанії з водієм, який їздить на буровій машині, не виникало сумніву. А ще ж "гаспидські позначки", котрими об’ярликоване тіло "нічного вахтера". Ткача знищили б так само, як знищили міністра й Михайлюка, як нейтралізували Вакуленка і відлучили від творчого життя Білоконя. Неможливо тільки передбачити спосіб ліквідації — серцевий приступ, автокатастрофа, нещасний випадок в шахті під час відбору зразків... А на черзі — я, чия постать тінню стояла за кожним з них. Що з того, що я на десять років молодший наймолодшого з колег? Я багато їздив у відрядження з Вакуленком, кавував з Михайлюком, сидів в одній кімнаті з Ткачем. Я міг би й не знати того, що знали Михайлюк і Ткач (що важко припустити), але про щось мусив здогадуватись. А це для комахолюдей набагато важливіше, ніж незалежність Білоконя й агресивність Вакуленка. Виїзд Олександра Федоровича за межі впливу посудієвських змінював ситуацію на краще.



Я сказав це Ткачеві на вокзалі, де ми очікували одеського поїзда.

— Гадаєте, коли мене тут не буде, вони перестануть цікавитись тією акцією? — засумнівався він. — Аби ж воно так було, їхній колективний розум працює зараз на повну потужність. Річ у тім, що з акустиками, в яких є вибухівка, найчастіше спілкувався Михайлюк. І їм це відомо. Мене ж вони підозрюють як співучасника, можливо, як несвідомого виконавця. Так мені здається... Отже, і мене, і вас вони поки що розглядають як людей, на яких мав вплив Михайлюк. Та якщо їм стане відомо, що автор і виконавець акції я, то підозра неминуче впаде й на вас — молодого чоловіка, котрого виховували два таких зубри як ми з Антоном. Отже, вам теж треба — від гріха подалі.

— Куди від них утечеш? — мовив я приречено.

— Я все продумав, з Одеси до Мавританії ходу на теплоході якихось дві-три доби. Протягом десяти днів постараюсь вибити для вас контракт. Бажано обладнати це до того, як вийде з відпустки Посудієвський — резидент інзекта-гомо... До речі, цікавий момент: того дня, коли він мене викликав на бесіду в присутності темного, ми зіткнулися з ним у коридорі після роботи, і він поцікавився: — В очах Ткача застрибали бісики. — "Як ви гадаєте, скільки часу ми з вами вели розмову?" "Хвилин вісім-десять", — відказав я. "Не більше?" — запитав він заклопотано. "Та я не дивився на годинник... Але, гадаю, десь так..." Колего, Посудієвський теж жертва провалу часу. Ви уявляєте, що це таке?

Я уявляв: збувалися наші з Михайлюком підозри, що комахолюди — тільки засіб для реалізації планів ЦВІРКУНА. Не важко вгадати їхню подальшу долю.

Ткач був у своєму напівтуристському-напіввійськовому костюмі з тонкої плащівки і в парусинових чобітках, пристосованих для роботи в пустелі. Це взуття уберігало від укусів отруйних комах і плазунів. Сорочка була застібнута під саму шию. Він відбував у далеку дорогу в тому ж одязі, в якому колись повернувся з-за кордону. Весь його багаж складала валіза — іноді він брав її у відрядження. Ніхто з близьких не прийшов його провести. Втім, може, дружина й син десь відпочивали і не мали змоги. Я не розпитував, чому його ніхто не проводжає, бо знав, що якби хтось і прийшов, то це була б тільки данина звичаю. Ткач, хоч і мешкав в одній квартирі з дружиною й сином, по суті, був самотньою людиною. Він розгубив колись сімейне щастя, блукаючи світами. А нині його від’їзд нагадував утечу. Щось замлоїло в душі від цієї думки. Мені захотілося чимось розрадити товариша:

— А ота, що казала "Алекс, мон шер", вже знає, що ви їдете?

Я ніби здмухнув попіл з багаття, що пригасло. Очі Ткача затепліли, в них зметнулися щасливі іскринки.

— Гадаю, вона була в числі тих, хто порадив мавританському урядові звернутися до мене з пропозицією. А от чи знає вона, що я дав згоду? Можливо, й знає, якщо знають урядовці.

Раптом вколола думка, що цього чоловіка я вже ніколи не побачу. Напевне, й він так само подумав, бо подивився сумовито. На мужньому лиці його відбилися гіркота й тривога. Ніби зганяючи ці почуття, він сказав:

— Усе зроблю, щоб вирвати вас звідси.

Я хотів запитати, а що йому підказує дар передбачення, адже пророцтво щодо Михайлюка збулося, та в цей час у темряві сяйнув потужний прожектор потяга, що наближався до перону...

Ми на прощання обнялись, і Ткач пішов до свого вагона. Хода його була важкою: ноги, здавалося, прилипали до бруку.

Десь за тиждень по від’їзді Ткача я став відчувати, що мені чогось бракує. Потім збагнув — довкола утворився вакуум людськості. Ми, бувало, з Білоконем і Ткачем за цілий день не прохоплювалися й словом, але жоден не відчував самотності; кімната наша повнилася людським духом. А тепер, попри постійні балачки Стонас і Шкляревського-Вечеровської (котре, до речі, здебільшого пропадало в нашій кімнаті), мені дедалі важче було перебувати в їхньому інформаційному полі. Все, що вони говорили людською мовою, було камуфляжем, правдивий же обмін думками вівся в інший спосіб. Це було вороже оточення і я частенько втікав до Едика Філоненка та його помічниці. Правда, третьому в їхній кімнаті, вщерть закладеній коробками й теками з розмаїтою палеонтологічною інформацією, місця не було. Едик кивав мені на свій стілець, а сам ставав біля вікна. Поблискуючи окулярами в тонкій оправі, він скаржився, що з приходом нового міністра палеонтологічні методи оголосили антинауковими і що його тематику ось-ось закриють.

— Вважають нас фальсифікаторами історії, — казав він. — Мовляв, при вивченні викопної фауни ми не приділяємо уваги комахам... Якась вселюдська шизофренія спалахнула. Комахи, комахи!!! Та не було такої цивілізації на Землі. Ось, — він показав на своє багатство, — тут зібрані практично всі світові літературні джерела. Жодного... Повторюю — жодного свідчення.

Едик нагадував сполоханого горобця, до гнізда якого підкрадається кіт. Саме в цій кімнаті, де витав дух прілого паперу і страху за майбутнє, мені прийшло в голову звернутися до правоохоронних органів.

18

У приймальні сиділо чимало людей. Я зайняв чергу і приготувався чекати. В кишені лежала доповідна, в якій я лаконічно виклав усе про небезпеку, котра нависла над людством. Надію вселяло те, що за столом референта в приймальні сиділа людина в формі капітана. Втім, особливих надій на цю розмову я не плекав, але сподівався, що хоч якась частина верхівки влади знатиме правду. Вже коли попереду залишився всього один чоловік, до приймальні зайшов правоохоронний чин з погонами майора. Ні на кого не звертаючи уваги, він попрямував до кабінету комісара; мені здалося, що двері він відчинив ногою. До речі, ноги він мав довгі і, судячи з того, як вільно теліпалися на ньому холоші штанів, тонкі, а голова (обличчя я не наважився б описати) нагадувала голову сарани — не зеленої, а чорної. Попри незвичайну подобу майора, жоден з відвідувачів, як і господар приймальні, не звернули на нього жодної уваги, якби повз них промайнуло щось безтілесне. То був комахоморф. І ще одне я помітив: відтоді, як зник за дверима майор, відвідувач, що сидів у комісара, вийшов аж через дві години. Хоча до того в кабінеті ніхто більше п’ятнадцяти хвилин не затримувався.



— Але ж і довго ви з ним балакали, — озвався я до невисокого лисого гладуна.

— Не довше, ніж інші, — огризнувся він, покидаючи приймальню.

Чоловік був заклопотаний і пригнічений.

І тут капітан оголосив, що у зв’язку з тим, що сьогодні передсвятковий день, прийом триватиме тільки до п’ятнадцятої. Але для мене те вже значення не мало. Я-бо продовжував сидіти тільки за тим, аби перевірити провал у часі ще на одному з відвідувачів. До того ж мені кортіло побачити комісара: хто він? Але все склалося простіше — не довелося скористатися й з приводу, котрий я вигадав — мовляв, літератор збирається писати про роботу правоохоронців. Невдовзі слідом за гладуном вийшов майор-комахоморф, а за ним — комісар у формі генерал-майора. Без сумніву, це була людина, але на обличчі її ще не розтанула запопадливість; він, здавалося, поспішав за майором. Комісар вибачився перед відвідувачами і попрохав зачекати.

За хвилину пішов і я. Непомітність комахоморфа була вражаюча. На майора ніхто не звернув уваги. Навіть якби то була людина без будь-яких видимих прикмет, то й тоді бодай хтось, а підвів би на неї очі. А тут — дивовижна несхожість з людською подобою і водночас цілковита непомітність. У моєму звиклому до аналізу мозкові науковця висновувалася думка, що істота, в присутності якої западає час, і сама може маніпулювати часом, а відтак є всі підстави вважати, що її невидимість — не що інше як те, що вона, перебуваючи в даному просторі, водночас знаходиться в іншому часі. Втім, не зовсім в іншому, інакше я б її також не угледів, а на самій межі теперішнього й іншого часу. Тобто вона наділена тими ж ознаками (тільки в меншій мірі), що й "цвіркуни". І ще одне: ця істота здатна маніпулювати не тільки часом, а й формою — мені-бо — втаємниченому вона бачиться як неземне створіння, тобто в своїй натуральній подобі, а перед іншими людьми постає як звичайна людина. Важко-бо припустити, щоб комісар, мої колеги по роботі, та й працівники радіо, де завівся такий самий комахоморф, так швидко звикли до чужорідного монстра. Та й чи звикли б взагалі?.. Досі я, боючись виказати свою таємницю, не зробив жодної спроби поцікавитись у будь-кого з колег, як йому бачиться істота, котру взяли на місце Михайлюка. А тепер вирішив зробити це при першій-ліпшій нагоді.

На вулиці панувало передсвяткове пожвавлення. Люди несли гвоздики, хризантеми; тинялося вже чимало й таких, хто встиг хильнути. На будинках висіли прапори; я навіть не здивувався, коли побачив, що більшість з них побита міллю. Не надавали тому значення й перехожі, ніби проїдини на полотнищах — то такий же атрибут, як і державний знак.

Біля магазину продавались квіти і серед них був великий оберемок жовтих хризантем. Всі купували червоні, а жовті, свіжі, ще в росі, ніхто не брав. Вони нагадали мені Маринину гору, вкриту звіробоєм, Михайлюка. Я купив у старенької, що їх принесла, всі.

Двері відчинила дружина мого покійного друга. По-дівочому гінка постать ніяк не пасувала чорному від горя обличчю. Мить вона дивилась на мене знетямлено, а тоді смагляве лице просвітліло, вона усміхнулась. На дзвінок вийшла слідом і Леся, в її очах було більше радості, ніж подиву. Вона очікувала на мене — я відчував те інтуїтивно. На ній було те ж саме плаття в червоний горошок, у якому вона їздила з нами на Маринину гору. Тим часом її мати взяла квіти і пішла, мабуть, по вазу.

На стіні у світлиці висів портрет Антона Кузьмовича в чорній облямівці. У його погляді мовби застиг докір. Невидима кощава рука почала стискати мені горло. То була рука мого сумління. Леся показала на крісло.

— Якби ви не прийшли, — сказала вона, — я б вас сама розшукала.

Я подивився запитально і вона пояснила:

— Ми розбирали батькові папери і знайшли дещо... Напевне, воно вас зацікавить.

Дівчина зникла за дверима і по хвилі повернулася з синьою течкою, подала її мені, а сама сіла на диван навпроти. У течці виявився реєстр прізвищ і адрес, до того ж на кожній адресі стояв поштовий штемпель. Такі реєстри, зазвичай, готують для розсилки авторефератів. Вчена рада дає дисертантові кілька десятків імен провідних учених і вимагає, аби він розіслав кожному з них на відгук свій реферат. Потім основні моменти відгуків зачитують на захисті дисертації... Це також був реєстр і дати штемпелів свідчили, що розсилку здійснено місяців зо два тому. Те, що Михайлюк був тишком, я добре знав, але ж не до такої міри, щоб непомітно підготувати докторську і навіть розіслати реферат. Втім, його винахід, як і перспективи, що він їх відкриває для розвідки родовищ, — цілком дисертабельна річ. Але ж для захисту потрібен відгук організації, де виконувалася робота. А такого в нашому інституті він не брав. Тим часом погляд мій просувався згори донизу, сторінка за сторінкою, щораз наштовхуючись на знайомі з геологічної періодики імена. Дивувало, що в реєстрі імен закордонних учених було не менше, ніж вітчизняних — й адреси їх було написано іноземними мовами. Проглянувши ще з десяток сторінок, я поцікавився:

— А що, Антон Кузьмович готувався захищати докторську?

— Про це мови не було, — відказала Леся, а тоді порадила: — Додивіться до кінця.

Реєстр виявився довгий. До нього входили учені з Куби й Кореї, Німеччини й Анголи, Канади й Австралії, не кажу вже про наших. Нарешті список закінчився, останнім стояло прізвище якогось Альвареса з Колумбії під реєстраційним номером 589. "Але ж реферат розсилають ста особам", — подумав я, перегортаючи останню сторінку списку. Під нею виявилося кілька великих конвертів, два з них — товсті, незаклеєні. В одному лежали поштові квитанції на всі 589 відправлень, у другому — тугенький стос аркушів. Це були: звернення до вчених світу на десяти сторінках і додаток до нього електронної схеми прозвучувача порід, розмножені на ксероксі, а також звукограми голосів комахолюдей і їх розшифровані тексти. Був і пакетик з десятком комп’ютерних дискет, на ярликах яких було написано: "Порівняльні звукограми №1, №2" і т. д. Матеріал було складено так, щоб усяк, до кого він потрапить, не мав жодних сумнівів у його правдивості. Послання це підготувала людина однаково мудра й педантична. У "Зверненні" наводилися всі факти наступу на людство грізної невідомої сили. Отже, Михайлюк, той самий Михайлюк, котрий закликав мене тримати язик за зубами, повідомив про небезпеку всьому світові.

"Інакше й бути не могло... — здавалося, то були не мої думки, а тихий голос Антона Кузьмовича. — Бо тоді інзекта, довідавшись, взяли б під контроль пошту, і вся розсилка лягла б на стіл їхньому ватажкові." І тут я відчув, як починає відпускати моє горло кощава рука, котра досі його стискала. Адже загибель Михайлюка лежала не на нашій з Ткачем совісті. Вибух на кладовищі — ніщо у порівнянні з акцією, що її утнув колега. І вбито його саме за це. Я ще раз кинув оком на штемпелі: "Звернення" він розіслав за два тижні до змагань. Отже, реакція комахолюдей була оперативною. У течці під великими конвертами виявилося ще кілька малих стандартних і два продовгуваті, з іноземними марками — всі запечатані. З усього видно — це вже надійшли перші відповіді.

Повернулася господиня й поставила вазу з квітами на стіл-книгу, під портретом покійного чоловіка.

— Ви вгадали, — мовила вона. — Антон любив жовті квіти.

— Вам щось було відомо про цю розсилку, — поцікавився я в неї.

— Тільки те, що він зробив винахід, до котрого нова міністерська адміністрація поставилася як до марної трати грошей і часу. Сам Антон вважав його настільки важливим, що відважився на оцей крок, — жінка кивнула на теку в мене на колінах. — Як виявилося згодом, нам він не сказав про справжнє призначення свого винаходу, як і про "Звернення". Довідались ми тільки тепер, коли почали впорядковувати його наукову спадщину. До речі, мені вже зараз ясно, чому Антон відмовився від нашої з Лесею допомоги в написанні на конвертах адрес — він знав про можливі наслідки і уберігав нас від помсти, адже почерки легко ідентифікувати. — Раптом вона пильно глянула на мене й запитала: — А ви знали, про що він писав у "Зверненні"?

— Ні, — відказав я і сам подивувався впевненості, з якою те вимовив.

Відповідь моя, може, й переконала матір, та аж ніяк не доньку. На обличчі дівчини майнуло щось схоже на розчарування. Адже вона була свідком того, яким я повернувся на Маринину гору з-над "міража", а моє волосся й зараз було пофарбоване її барвником. До того ж, такий випадок, який буцімто стався з самим Михайлюком, він описав у "Зверненні...". З портрета дивилися холодні очі мого друга, вселяючи в мене твердість. І тут я вперше помітив, що навпроти, на дивані, сидить не просто донька мого покійного товариша, а дуже гарна дівчина. Красу її не змогла потьмарити навіть тінь горя на лиці. Аби не виказати свого настрою, я знову схилив голову над конвертами.

— А ці листи, — спитав, — мабуть, відгуки на "Звернення..."?

— Напевне, — сказала господиня. — Вони почали надходити зовсім недавно.

— А чому ви їх не розпечатали?

— Леся вирішила, що це мусите зробити ви.

— Я?..


— Ну, як батьків колега, — озвалась дівчина. — До того ж це відгуки на винахід, у якому ми нічого не тямимо, з цього приводу я й збиралася вам телефонувати.

Отже, Леся шукала зустрічі зі мною. Вперше майнула думка, що вона в курсі нашої з її покійним батьком діяльності, але чомусь приховувала це від матері? Я розпечатав один з конвертів, він був з Кракова. Благенькі знання польської дозволили мені все ж розібрати таке: якийсь Кульчиньський з Інституту геологічних проблем повідомляв, що прилад, змонтований в його лабораторії за технічною документацією пана Михайлюка, вже працює, і що вже є перші перехоплення гіпермовних розмов. Кульчиньський пропонував Михайлюкові, як винахіднику й авторові "Звернення...", організувати обмін перехопленою інформацією через Інтернет, а ще краще — створити комп’ютерний банк такого роду інформації. На його думку, банк має бути створений у тій країні, де б гарантувалася його недоторканність, тобто там, де поки що не завелися інзекта-гомо. Збірна інформація з такого банку, на думку Кульчиньського, мала б надходити до вчених усіх країн світу.

Другий лист — з Португалії — був написаний, а точніше надрукований, мабуть, португальською мовою. Я безпорадно дивився на дрібний чорний бісер, не тямлячи жодного слова. Та на звороті виявилося те, що знімало неясність з чужомовного тексту — малюнок "цвіркуна", виведений жирним фломастером, і якесь пояснення під ним. "Цвіркун", ніби тавро, стояв на тлі Сонячної системи. Не виникало сумніву, що автор листа, відгукуючись на "Звернення", наводив копію баченого ним десь малюнка.

Господиня поспішила на кухню, звідки почулося свистіння чайника. Тим часом я взяв ще один конверт і несподівано виявив, що на ньому (як з’ясувалося, також і на інших) стояла не Михайлюкова адреса.


Каталог: Books -> 1%20kurs%2010-11%20klas -> Українська%20література%2010%20Тексти%20додаткове%20читання
Books -> Г. Д. Берегова діловаукраїнськамов а курс лекцій
Books -> Квітка К. В. Українські народні мелодії. Ч. 2: Коментар / Упоряд та ред. А. Іваницького
Books -> Рівненська державна обласна бібліотека
Books -> Програма вступних випробувань «Документознавство», «Обслуговування в бібліотеках»
Українська%20література%2010%20Тексти%20додаткове%20читання -> Історія україни в романах роман Іваничук
1%20kurs%2010-11%20klas -> Андріївський узвіз Володимир Діброва
1%20kurs%2010-11%20klas -> Прожити й розповісти Анатолій Дімаров
1%20kurs%2010-11%20klas -> Книга перша київські кручі 1 частина перша жашківські четверги 1


Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   17   18   19   20   21   22   23   24   25


База даних захищена авторським правом ©uchika.in.ua 2019
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка