Під знаком Цвіркуна Віктор Савченко



Сторінка25/25
Дата конвертації11.03.2019
Розмір3,51 Mb.
1   ...   17   18   19   20   21   22   23   24   25

— А чому на листах-відгуках написано не вашу, а якусь іншу адресу? — поцікавився я.

— Це адреса маминої двоюрідної сестри. Листи, які до нас надходять, хтось давно вже прочитує.

— З яких пір ви помітили, що ваші листи хтось читає? — запитав я.

— Десь з середини літа.

Отже, відтоді, коли в Михайлюка було вилучено прилад і документацію на нього... Це ж треба бути таким гравцем! Ні слова, ні півслова навіть мені про те, що він і його родина — під наглядом інзекта-гомо. Він таки виграв у них "партію", хоча й ціною життя.

Третій лист виявився з Москви, з Інституту гірничої справи і надруковано його було на бланку з усіма реквізитами інституту. В ньому сповіщалося буквально таке:

"Уважаемый кол. А. Михайлюк!

К сожалению, Ваша статья не заинтересовала редакцию сборника "Горное дело". Она передана в архив.

С дружеским приветом! "

За редактора підписався якийсь Гагулін.

— Чого ви посміхаєтесь? — поцікавилася Леся.

Я подав їй листа, сказав:

— Це чи не найбільший інститут у світі. І в ньому не знайшлося людини, котра прочитала б послання вашого батька.

А от лист з Макіївки було писано явно рукою комахолюдини. І не тільки тому, що "Звернення" в ньому називалося "маренням сивої кобили", автора — шизофреником, і навіть не тому, що схему прозвучувача було охарактеризовано як антинаукову і як "мертвонароджений плід"... У листі висловлювався подив, як, мовляв, Міністерство геології могло фінансувати сумнівну розробку, в той час, коли кошти потрібні на пошуки такої необхідної для народного господарства сировини, як боро-силікати.

Я оглянув поштові штемпелі всіх конвертів з відгуками і виявив, що цей, Макіївський, лист, підписаний, до речі, якимось Гончаровим, (перед цим прізвищем стояла ціла купа титулів, включаючи й депутатство найвищого рангу), було отримано на пошті за день до смерті Антона Кузьмовича. До речі, це був другий примірник машинопису. Автор ніби навмисне давав зрозуміти, що перший примірник він відіслав куди слід.

...За столом, де ми з Лесею і її матір’ю пили чай з тістечками, здавалося, сидів і сам господар дому. Присутність Михайлюка відчувалася з такою силою, що мені часом ставало не по собі. Я не зміг би пояснити, що саме штовхнуло мене відвідати сім’ю покійного друга. Принаймні напередодні такого наміру не було. Сидячи за столом під портретом Михайлюка, я майже фізично відчував його. Він начеб став часткою моєї свідомості. "Самими почуттями нічого не зміниш, — голос Антона Кузьмовича — чіткий, з холоднуватими нотками, я чув так само природно, як і голоси його рідних; це була слухова галюцинація. — Потрібна копітка робота. Я зробив, що зміг. І ви мусите зробити все... На документально-художній твір, гадаю, спроможетесь. Не естетствуйте надто — потрібне щось простіше, зрозуміліше. За час, поки ви писатимете, у світі дещо зміниться — на гірше у нас на батьківщині, на краще — за її межами. Ізоляція від світу, до якої вдадуться інзекта-гомо, призведе до хаосу, адже закрита система приречена на хаос. Це основне правило ентропії, і немає значення, чи така система є балоном з газом, а чи суспільством".

"Та це ж думки Білоконя..." — подумав я.

"Це — закон матеріального світу", — "почувся" знову голос Михайлюка. Він не "сказав" закон природи, а саме — матеріального світу, і тим немов би підкреслив, що є й інший світ — нематеріальний.

"Діалог" з Михайлюком був таким природним, начебто він сидів з нами за столом.

— Завтра — сорок днів, — сказала між тим господиня.

"Так ось що привело мене сюди... — майнула думка. — Михайлюк, його духовне єство, вже тут. І завтра, мабуть, ще буде тут."

Я пішов від них, коли вже смеркало. Попри погану осінню погоду й неохайні вулиці, всипані опалим листям, на душі трохи розвиднілось.

19

Відколи себе пам’ятаю, це було п’яне свято. У цей день багато галасували, а напивалися, то вже прямо на демонстрації. Чиясь невидима рука збирала тисячі людей з усіх усюд і проганяла повз трибуни, де стояли "батьки" міста. Щораз розігрувалося дивовижне дійство, глядачами якого були з півсотні людей за перилами трибун, а акторами — мешканці всього міста. А тільки замість "Браво!" волали щось на зразок "Слава нам!" і "Слава вам!", а "актори" махали їм руками, прапорами, транспарантами і кольоровими повітряними кулями. Нічого не змінилося й цього разу: оператор переводив об’єктив телекамери з трибун на колону, вихоплюючи найщасливіші обличчя, тоді знову в камері з’являвся котрийсь із "батьків" міста. І тут виникло відчуття, що декого з тих, хто стояв на трибунах, я вже десь бачив. Це були ще досить молоді люди, яких і "батьками" назвати не повертався язик. Вони мали рум’яні симпатичні обличчя, на них були чорні макінтоші і темні капелюхи. Раптом мені щось кольнуло всередині: та це ж ті самі молодики, котрі сняться мені щоночі, а тільки одягнені і без кажанячих крил. Від згадки про мутантів на колесі мене пройняло млістю; я ніби опинився під їхнім "лелечим" гніздом, навіть уловив запах нечистот, що ними смерділа закаляна колона. "А хай вам біс, з такими асоціаціями!" — подумав я і вимкнув телевізор. Та зрештою, переборовши нудоту, знову ввімкнув і вже з холодною цікавістю (в мене немов би вселився Михайлюк) став оглядати тих, хто стояв на трибунах. І тут я піймався на думці, що не просто роздивляюсь їхні лиця, а шукаю в них прикмети комахолюдей.



...Він стояв у першому ряду, поряд з мікрофоном. Я не одразу його й помітив, хоча зростом він був значно вищий від інших, мій погляд зачепився за його крисатий чорний капелюх і окуляри в золотій оправі. На вилицюватому обличчі застиг вираз святковості. Це був гарної статури чоловік віком на сорок років. Він не виголосив жодного гасла і тільки стояв, поклавши руки на перила; здавалося, то була не людина, а чорний гриф, котрий куняв на гілляці посеред розбурханої людської стихії. Судячи з того місця, яке він займав на трибуні, в ієрархії влади йому належало десь друге-третє місце. Тим часом оператор зосередив увагу на черговому проголошувачі гасел і цей, у крисатому капелюсі, випав з екрана. Якби не моя натренована пам’ять, я про нього одразу ж і забув би; попри імпозантний вигляд, він не мав обличчя. Це була типова комахолюдина... Та найлиховісніше виявилося те, що за спинами людей на трибунах стояв комахоморф. Було видно його голову сарани в людському капелюсі.

Першим, кого я зустрів, прийшовши після свята на роботу, був Філоненко.

— Едику, — звернувся я до нього, — а чим займається отой, котрого взяли на місце Михайлюка?

— Таємного не шукай, сокровенного не досліджуй, — процитував Філоненко. — Як на мене, тут уже ніхто нічим не займається, всі шукають історичних доказів комашиної цивілізації.

Ми вже наближалися до дверей комірчини палеонтолога, а я не знав, як перекинути місток від занять до зовнішнього виду комахоморфа. Нарешті, пересвідчившись, що в коридорі нікого немає, наважився спитати:

— Він тобі нічого не нагадує?

— Та чоловік як чоловік, тільки довгоногий, ні — цибатий якийсь.

— Маю на увазі голову.., е-е, тобто обличчя...

— Кожен з нас комусь щось нагадує, — ухильно відказав Філоненко. — Я, наприклад, — горобця, ти — ведмедя.

Я подумки усміхнувся: звідки йому відомо, що він нагадує горобця?

— І все ж, — наполягав я.

Філоненко поторочив борідку, замислився на мить, а тоді зиркнув на мене. Він, справді, був чимось схожий на горобця в окулярах.

— Я не можу сказати, кого або що він нагадує, бо не можу уявити ні його лиця, ні навіть голови.

Тим часом палеонтолог відімкнув двері й запросив зайти. Запахло прілим папером і якоюсь хімією.

— Чим це в тебе тут тхне? — поцікавився я.

— Антиміллю, — пояснив господар. — Уявляєш, до чого дійшло — папір жере. Вже скільки понищила мені унікальної палеонтологічної інформації!

Отже, комахоморфи, так само як і інзекта-гомо, наділені властивістю бути непомітними. Але який же треба мати "механізм" маскування, щоб при такій вражаючій людську уяву формі залишатися непомітним!? Не невидимим, а саме непомітним. Усім-бо відомо, що на місце Михайлюка взяли якогось чоловіка, а от який він, не знає ніхто.

З дня на день мала надійти звістка від Ткача. І ось — минав уже третій тиждень відтоді, як Олександр Федорович відбув за кордон — на порозі нашої кімнати з’явився повновидий чоловік. Окинувши поглядом трьох присутніх, зупинив очі на мені. Навіть якби на ньому був фрак і краватка-метелик, а не костюм "сафарі", то й тоді не виникло б сумніву, що це людина звідти. Шкіра на лиці його була вив’ялена сонцем, а коротке волосся геть вигоріло і здавалося сивим. Я підвівся і вийшов у коридор. Це був дивний посланець. Він не озвався й словом, навіть не привітався, витяг з нагрудної кишені продовгуватого конверта; перед тим, як мені його віддати, глянув на номер кімнати, а тоді промовисто так подивився, мовляв, "ось і все; вибачай, коли щось не так, я тільки виконав доручення", і пішов. На правиці в нього не вистачало двох пальців — вказівного й великого. То було професійне каліцтво свердлярів.

Лист виявився незаклеєним. Аркуш лінованого лискучого паперу на третину був заповнений набраним на комп’ютері французьким текстом. На початку не було звертання типу "Шановний такий-то...", і весь текст складався з двох абзаців. Французької я не знав, але підпис під коротким посланням розібрав: там стояло "Мадлен Кув’є".

"Великий конспіратор..." — подумав я про Ткача і подався в читальну залу, де були словники.

...Лист від Мадлен Кув’є пік мені душу. Я знав його напам’ять — французькою й українською. Це, власне, було повідомлення про те, що Алекс Ткач пропав безвісти за загадкових обставин. Машину його знайшли в пустелі, куди він їздив на свердловини, а від самого Ткача не лишилося й сліду. Пошуки тривають... У другому абзаці інформувалося, що гідрогеологічну групу, яку очолював Ткач і яку він збирався поповнити мною, вже укомплектовано, але якщо я маю достатню кваліфікацію рудника, то вона — Мадлен Кув’є могла б мені допомогти укласти контракт на пошуки боро-кремнієвих покладів, яким уряд Мавританії надає зараз особливої уваги.

Отже — моя черга.

Ця думка лежала на поверхні. Хоч як не дивно, я не злякався. Куди більше мене вразила свого часу смерть Михайлюка, а тепер — повідомлення про таємниче зникнення Ткача. Хоча десь у підсвідомості жевріла надія, що Олександр Федорович не загинув, а десь переховується. Здалося раптом, що мені належить відбути кудись далеко-далеко, але перед тим я мусив дати лад усім недоробкам. Зокрема, довести до пуття записи, що їх вів відтоді, як потоваришував з Михайлюком. У його кімнату мене привів колись ореол мужності дельтапланериста; мені хотілося написати про нього...

Була й інша — песимістична думка: "А нащо? Записам усе одно не судилося побачити світ." Але це була тільки думка, а існував ще й інстинкт, і він допоміг опанувати почуттями, прикинути холоднокровно, скільки мені лишилося ще жити. А ще з’явилося гендлярське відчуття — взяти за своє життя якомога більше. Після недовгих вагань я прийшов до висновку, що правдиве описання подій, безпосереднім учасником яких я був, — це і є та ціна.



20

У цетрі міста було людно, але не гомінко. Часом, коли світлофор перепиняв рух авто, чулося клацання годинникової стрілки на фасаді готелю; годинник з римськими цифрами на циферблаті був лише прикрасою в стилі ретро (зрештою, як і сам старовинний готель). Він вимірював час у його давній метриці, де година дорівнювала шістдесяти хвилинам, хвилина — шістдесяти секундам.., і так аж до періоду коливань котрогось із атомів, який вважався величиною сталою. Нова доба скасувала недоторкану доти шкалу часу і замінила її надчасовою одиницею, яку людині важко було збагнути, а вже перевести у звичне для неї часочислення і зовсім складно. Лише окремі особи з допомогою математичних розрахунків і коефіцієнтів здужали "перекинути місток" від одиниці часу, що вже вийшла з ужитку, до п’ятої — надчасової координати. Власне, час був тільки однією з величин чотиримірного простору, яка втратила своє попереднє значення. Але — чи не найважливішою, бо тепер усі біологічні процеси стали протікати вдвічі швидше. Так, вік людини (інзекта-гомо, рослини й тварини також) наполовину скоротився. Тридцятилітній колись чоловік тепер мав вигляд пенсіонера (колишнього, бо до шістдесяти ніхто не доживав). Важливою особливістю нової шкали часу було те, що за точку відліку вона мала надзвичайну подію — повернення на Землю ЦВІРКУНА. Все, що було до того моменту, не тільки відсікалось, а й витиралося з пам’яті.

Видозмінився транспорт, вулицями міста сновигали переважно спецмашини. Вранці — сміттєвози, впродовж доби — реанімаційні, невідкладні медичні допомоги, катафалки. Нарікати на брак уваги з боку нових порядківців ніхто не мав підстав. Усім було забезпечене сите (хоч і не розкішне) життя, кожен, при потребі, міг викликати лікаря й отримати медичну допомогу. Тим же, хто йшов з життя (в основному у старості), була гарантована енна кількість газу для кремації. Загалом суспільство входило в новий життєвий ритм, і ніхто не міг би поскаржитись на якусь несправедливість — усім жилося однаково. До того ж була повна демократія — всяк мав право казати те, що йому заманеться. Злом вважалося, і це рішуче припинялося новими законами, тільки одне — коли хтось із людей міняв вид занять або професію, надто ж коли цікавився чимось, не пов’язаним з основною роботою. Такі просто зникали і про них їхні близькі навіть боялись розпитувати. Наприклад, кваліфікований механік міг скільки завгодно критикувати зверхників усіх рівнів, не відчуваючи на собі навіть найменшого тиску влади, та щойно в нього помічали книгу, предмет мистецтва або релігійного культу — його тут же переводили в різнороби — на все життя. Якщо ж помічали щось подібне вдруге... Письменник, книгу якого читав механік, міг писати все, що спаде на думку, та як тільки його застукували на лагодженні пилососа чи якоїсь іншої побутової техніки, — йому загрожувала аналогічна кара. Багато хто вважав цей закон надто суворим, але простий дядько міркував так: "А на лиха мені оті витребеньки, що їх висмоктують з пальця писаки? Без них спокійніше." На підкріплення цієї думки він міг порівняно дешево купити шматок ковбаси і сяку-таку одежину, скроєну й пошиту не надто вишукано, але надійно.

В найлюдніших місцях панувало безгоміння. Інзекта-гомо спілкувалися на нечутній частоті, а люди стали вважати свою мову анахронізмом і намагалися користуватися нею якомога рідше. Зовнішній вигляд людей майже не змінився, втім швидке протікання біологічних процесів в організмі, а також домішки не існуючих раніше компонентів у повітрі, воді, землі, а відтак і в продуктах харчування наклали певний відбиток на морфологію тіла. Зокрема шкіра погрубшала, побурішала і нагадувала хітин.

Людина користувалася тими ж самими правами, що й ікзекта-гомо, але оскільки була позбавлена можливості розмовляти на гіпермові, яку розуміли прибульці з п’ятого виміру, то, отже, й не мала змоги брати участь ні в управлінні виробництвом, ні в управлінні суспільством... Зрештою, виготовляти матеріальні блага не менш почесно, ніж керувати. Так казали зверхники.

Якщо за старих часів неможливо було розпізнати, де людина, а де комахолюдина, то тепер таких складностей не існувало. Людина мала значно менший зріст, була худіша (ні, сухіша), з темнішою шкірою і пігментними плямами на ній. Плям було сім — біля пупа, посередині грудей, під горлом, на чолі, на маківці, біля серця і з протилежного від серця боку грудей. Діти людські народжувалися без плям; вони з’являлися на тілі вже по тому, як дітей віддавали в дитячі комбінати, де вихователями були інзекта-гомо. Там же, в диткомбінатах, виявляли дітей з інзекта-гомівськими ознаками і їхні етнічні особливості поглиблювали. Такі діти були на особливому обліку: кожному, в залежності від нахилу або без такого, вже в комбінатах планувалося місце в суспільній ієрархії.

На вулицях, у громадських місцях найчастіше можна було побачити людей, рідше — інзекта-гомо, і вже зовсім випадково — комахоморфну істоту. Справжнього ЦВІРКУНА не бачив ніхто. Хіба що на п’єдесталі у бронзі чи граніті. Треба сказати, шо епоха ЦВІРКУНА почалася зі спорудження пам’ятників. У центрі міста (містечка, селища, хутора), найчастіше на місці зруйнованого пам’ятника людині, насипали високий курган і на ньому зводили монумент. Процес побудови пам’ятників мав подвійний сенс: по-перше, встановити символ епохи і, по-друге, виховати в людині нове ставлення до колективної праці. Так, при насипанні кургана не використовувався жоден з механізмів. Землю носили напівоголені люди: довга вервечка їх, зігнутих під тягарем, підіймалася на пагорб, висипала з лантухів і спускалася з протилежного боку. На вершині порядкували інзекта-гомо. Робота не переривалася ні в спеку, ні в зливу. В каменоломнях інша вервечка людей видобувала, тесала, шліфувала, полірувала камінь; в ливарнях ще інший людський конвейєр готував шихту, виплавляв бронзу і відливав пам’ятник. Пам’ятник з відхиленням від стандарту переплавлявся.

Конус кургана зводився з матеріалу, на який була багата місцевість — граніт, ракушняк, деревина, а то й просто солома з глиною; все це в кілька шарів (поверхів) пересипалося землею (піском, шлаком, щебенем), пригарцьовувалося і на верховині встановлювався п’єдестал і сам пам’ятник. На утримання пам’ятної споруди, яка мала безліч підземних ходів — лазів і була не тільки монументальною, а й ритуально-культовою, виділялися великі кошти. Підземні ходи було сплановано так, що вони постійно провітрювались і в них панував ідеальний лад. У тих підземеллях підлітків інзекта-гомо втаємничували в їхнє месіанське призначення і там вони ставали частками колективного розуму. Батьки-люди, що дали життя дитині інзекта-гомо, спостерігаючи, як їхня кровинка без перешкод вибивається нагору, всюди вихваляли, на стільки їм дозволяв поріділий словник людської мови, нову епоху. Втім, особливих переваг перед одноплемінцями вони не мали.

Літній інзекта-гомо, віком десь на тридцять років, спостерігав з вікна редакції, як щохвилини здригалася фігурна стрілка на фасаді готелю. Йому здавалося, що з кожним її стрибком відсікався кавалок його життя.

— Мої покійні батько й мати обоє були прості люди, — озвався він на гіпермові до товариша, що сидів за одним із письмових столів. — Померли вони на п’ятдесятому році від старості. А їхні батьки дотягли аж до вісімдесяти. Уявляєш, скільки тоді жили! Зараз же від старості помирають у тридцять за старим часочисленням. Тобто ми живемо в два з половиною рази менше, ніж жили колись.

— Що то за життя було, коли доводилося критися зі своїми вродженими прикметами? — зауважив його товариш, теж на гіпермові.

— І все ж вигоди, які ми маємо тепер, — ніщо в порівнянні з довгим колись буттям. Нехай тоді ми живилися психічною енергією людей потай, як кажан-вампір, що висмоктує кров у сплячої худоби. Але ж ми не вбивали. Принаймні без потреби... Нині ми ситі і можемо присмоктатися до будь-якого з семи витоків енергетики людини. Але ж ми й тоді, до приходу ГОСПОДАРЯ, не голодували. Де це бачено, щоб за легалізацію сплачувати двома третинами життя!?

— Питання не в тім, скільки прожити, а як прожити, — заперечив той, що сидів за столом. — Ми — хазяї більшої частини планети і незабаром уся Земля буде нашою...

— Щодо хазяїв, то тут ти помиляєшся... Справжні хазяї не ми, а комахоморфи, ми ж усього-навсього сліпі виконавці. Втім, і вони — виконавці, тільки вищого рівня. Я підозрюю, що і ми, й вони — лише ланки в ланцюжку генетичних перетворень від людини до невідомо чого. Ми народжуємося від двох батьків-людей, вони — від двох батьків інзекта-гомо, а хто з’явиться на світ від обох батьків-комахоморфів? Якщо йти за логікою, то нам уготована доля звичайних людей, а тільки з нас викачуватимуть не психічну енергію, як ми з людей, а час, що його дарувала природа на життя. І це вже почалося... Відбувається переродження, ні — переодягання розуму, як такого, в іншу матеріальну форму. Межу перетворень вгадати важко; зрозуміло одне — нам, як одній з проміжних форм, на тому шляху відведено дуже малий відтинок часу.

Інзекта-гомо, що сидів за одним з двох редакторських столів, не озивався; правив сторінки, що перед ним лежали і коли вже його товариш, відійшовши від вікна, сів на своє місце, подав гіперголос:

— Дивно, що саме ти про це говориш. Зовсім недавно ти був апологетом комахоморфів. Що сталося?

— А те, що перебіг подій, які призвели до нашого теперішнього стану, мені випало простежити очима людини. Не тих гомо, біоенергетикою яких ми живимося, а справжніх сапієнс, котрих у нашому суспільстві, а точніше — мурашнику, вже не зосталось. Ось рукопис. — Він поклав руку на стос пожовклого від часу паперу. — Дивом зберігся. Якби поміж сторінок хтось не повкладав гілочки полину, його очікувала б така ж сама доля, як і будь-який тогочасний папір — він став би поживою для молі.

— Автор хто?

— Невідомо. І гадаю, що помер він не своєю смертю... — Редактор витягнув з шухляди столу старий реєстраційний журнал, а точніше те, що від нього лишилося. — Ось — недоїдки молі. Але рядок, який мене зацікавив, зберігся. Рукопис принесла в редакцію якась Леся Михайлюк. До речі, під цим іменем в оповіді згадується донька одного з головних учасників подій.

— Що ти збираєшся робити?

— Видам. Нехай, коли не люди, то хоча б наші довідаються, як усе починалося. А там недалеко й до висновків...

— Ну, ти ж свідомий своєї участі по тому?

— Свідомий. Я любив життя, і брав від нього все, що міг. Я й надалі славив би ГОСПОДАРЯ і комахоморфів, якби не збагнув, куди нас ведуть. Зрештою, мені залишилося зовсім мало. Тридцять років — межа, за якою небуття. А я вже прожив двадцять дев’ять з половиною за старим часочисленням. Книжка вийде тоді, коли мені вже буде байдуже, як померти — від старості чи в цеху боро-кремнієвого заводу.

Ліжко трясло, хтось силкувався розбудити мене, щоб я більше не дивився той сон. Розплющив очі і враз хитання припинилося; мене ніби виштовхнули з чужого світу, в якому я випадково опинився. В свідомості — сум’яття; те, що приверзлося, не можна було назвати ні сном, ні галюцинаціями. То було схоже на уривок з документального фільму, створеного за моїм сценарієм... Мить я лежав, не відчуваючи свого тіла, а тоді ніби став убиратися у власну плоть. Була ніч, місто спало. Пальці намацали кнопку нічника. Світло остаточно відігнало видіння, і я опинився перед реальністю, а вона була така: учора мене викликав Посудієвський з приводу завершення теми. Логіка його побоювання була пов’язана з тим, що з чотирьох виконавців залишився я один. І я б повірив у його турботи, якби не три обставини: він чомусь наполягав, щоб я детально обстежив шахтні виробки, сусідні з ділянкою розвідки, яку ми досліджували. Іншими словами — заганяв мене в шахту; друге — під час розмови поцікавився, чи не підтримую я зв’язків з родиною Михайлюків; і третє — при нашій бесіді сидів комахоморф — мовчазний, непомітний поглинач часу. Він забрав у нас з Посудієвським десь близько півтори години.

...Я підвівся, умився й поголився, так, ніби була не глупа ніч, а буденний ранок. Тоді одягнувся, взяв наготовлений з вечора портфель і, окинувши востаннє помешкання, вимкнув світло. Повернутися сюди мені вже не судилося. "В кишені було відрядження на шахту (тобто на місце моєї страти) і квиток на поїзд, але зовсім в інший бік. Там, у портовому місті, на Головпошті, лежала бандероль на моє ім’я до запитання, а в ній — рукопис моєї документальної повісті. Надіслав її туди я, після того, як виявив, що хтось робив спробу проникнути в моє помешкання. Завдання полягало в тім, щоб влаштуватися на якесь із суден і вивезти рукопис за межі впливу інзекта-гомо. Я сподівався, що в пригоді стане моє вміння розпізнавати людей і реєстр Михайлюка.

Була тиха, темна ніч...

ПІСЛЯМОВА

Ця післямова — не спроба автора порозставляти відсутні крапки над "і" або виправдати можливі прорахунки, неминучі в кожному більш-менш великому творі, а бажання осмислити створене протягом тривалого часу напруженої творчої роботи. Такого обсягу річ пишеться два-три роки. Але щоб наповнити її другим, невидимим, планом, потрібно значно більше часу. Ця — сугестивна частина — є душею роману. Якщо в реалістичній прозі формування підтексту — чи не найскладніше для письменника, то у фантастиці й того більше. Адже в поетику фантастичного твору вплітаються не тільки взаємини між людьми, а й оригінальні філософські й наукові ідеї, неймовірні ситуації, дивовижні явища природи. А головне, якою б "крутою" не була фантастична концепція, вона повинна чітко проектуватися на проблеми сучасності.

Останнім часом жанр фантастики перетворюється в ремесло. З’являються стереотипи літературних прийомів, героїв і навіть використовується спеціальна термінологія. По суті, робиться спроба нав’язати "правила гри" для всіх, хто пише фантастику. В романі "Під знаком цвіркуна" я намагався цього уникнути. Втім, не виключено, що фан-концепція про паралельну цивілізацію в людському суспільстві (у такому вигляді, як вона описана в моєму романі) уже десь була. Так, ідею існування людини з ознаками комахи, виявляється, висловив ще М. Нострадамус. В одному з катренів він пророкує, що в четвертому тисячолітті на якомусь острові з’являться істоти, схожі одночасно на людину й комаху. Виникає питання: чи фантастика — мої інзекта-гомо (комахолюди)? І чи не є вони думоформами автора, яким колись судилося втілитися в живу матерію? До речі, про це пророцтво Нострадамуса мені стало відомо задовго після написання роману. Плекаю надію, що до кінця оригінальним залишиться символ інзекта-гомо — "міраж", оскільки він винесений зі сну, тобто з астрального світу. Це було дивне видіння — кістяк у три людських зрости (чому три? чи не по числу поколінь?) з воронованої сталі, на якому збереглася портупея. Ну, а покласти його на "перину" з людських кісток — це вже було питанням авторської інтуїції.

Я навмисне не акцентував увагу на місці і часі подій. Вони могли відбутися в Україні, Білорусії, Росії, втім, як і в будь-якій іншій посттоталітарній державі. Кістяки-велетні, що спочивають на людських кістках, існують скрізь, де до влади приходили ті, хто не боявся "смертного гріха". Вони — кістяки — несуть подвійну функцію: з одного боку, підживлюють своїх нинішніх послідовників, з іншого, (якщо про них, звісно, стає відомо широкому загалу), нагадують про найбільшу трагедію народу. Що переможе: ідея утворення формації за типом мурашиної купи, на чолі якої стоятиме одна "матка", чи логіка розвитку людського суспільства?

Читач, імовірно, звернув увагу на мітки, що залишають комахолюди на тілі людини. Так, у Білоконя, після його спілкування з інзекта-гомо, з’явилася цятка в області сонячного сплетіння, у Вакуленка — в ділянці серця і т. д. Людина, його духовна й матеріальна сутність живуть завдяки підживленню енергією з космосу через сім каналів (чакрамів), які на фізичному тілі проектуються в області сонячного сплетіння (чакрам творчості), серця (чакрам серця), з протилежного від серця боку грудної клітки (чакрам волі), посередині грудей (серединний чакрам), в ділянці горла (горловий чакрам), у чолі (чакрам свідомості) і на маківці (чакрам Брами). У пересічної людини більшість із цих джерел енергії "замулені", у декого такий енергообмін здійснюється крізь один-два канали, і лише одиниці наділені всіма сімома чистими чакрамами — це всебічно обдаровані особистості. Інзекта-гомо мають властивість непомітно "присмоктуватися" до найбільш активного такого каналу і перетворювати духовну, інтелектуально здорову людини на каліку. З’являється байдужий — найбажаніший людський матеріал для тоталітарного режиму.

За первісним задумом у романі планувалося сім (по числу чакрамів) основних персонажів, кожен з яких був би носієм однієї з семи чеснот, а всі вони представляли б узагальнену ЛЮДИНУ, яка опинилася перед обличчям смертельної небезпеки. В дійсному варіанті твору цих персонажів п’ять.

У сучасній фантастиці намітилося два напрямки — казковий і науковий. Перший тримається на логіці почуттів, другий — на логіці ідей. Роман "Під знаком цвіркуна" — фантастика синтезу — наукового й містичного. Втім, містика також має своє езотеричне пояснення. Так, випадки, подібні до смерті й оживлення за допомогою життєвої енергії іншої людини (у романі це сталося з Білоконем), уже зустрічалися в спеціальній літературі. Та й проникнення "цвіркунів" з іншого виміру... Якщо це вигадка, то як бути з таким явищем, як "полтергейст"?

І все ж елементи містики, пригод, як і інші атрибути неймовірного — це тільки засоби для загострення уваги на проблемах сучасності, показати на прикладі минулого, яким може стати майбутнє, а головне — допомогти розглянути комаху всередині себе. Розглянути і позбутися її, поки вона зовсім не витиснула людину. Мабуть, це основне, заради чого написаний твір.



Автор
Каталог: Books -> 1%20kurs%2010-11%20klas -> Українська%20література%2010%20Тексти%20додаткове%20читання
Books -> Г. Д. Берегова діловаукраїнськамов а курс лекцій
Books -> Квітка К. В. Українські народні мелодії. Ч. 2: Коментар / Упоряд та ред. А. Іваницького
Books -> Рівненська державна обласна бібліотека
Books -> Програма вступних випробувань «Документознавство», «Обслуговування в бібліотеках»
Українська%20література%2010%20Тексти%20додаткове%20читання -> Історія україни в романах роман Іваничук
1%20kurs%2010-11%20klas -> Андріївський узвіз Володимир Діброва
1%20kurs%2010-11%20klas -> Прожити й розповісти Анатолій Дімаров
1%20kurs%2010-11%20klas -> Книга перша київські кручі 1 частина перша жашківські четверги 1


Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   17   18   19   20   21   22   23   24   25


База даних захищена авторським правом ©uchika.in.ua 2019
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка