Під знаком Цвіркуна Віктор Савченко



Сторінка3/25
Дата конвертації11.03.2019
Розмір3,51 Mb.
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   25


— Ну, що ж, коли так, — зітхнув він з полегшенням і мені здалося, що його світло-карі очі не те щоб потеплішали, а в них оселився спокій. — Коли так, то слухайте... Минулого року, готуючись до змагань по дельтапланеризму, я заблукав на повітряному потоці аж до кладовища. Стояв ясний сонячний день. З висоти я бачив споруду з лабрадориту для ритуальних церемоній, людей з недавньої похоронної процесії, які покидали цвинтар, пам’ятники й обеліски, і все те потопало в зелені. І тут мою увагу привернув людський кістяк. Біля нього не було ні загорожі, ні пірамідки, ні хреста, як біля звичайних могилок. Він лежав на відкритій міcцині, де нічого не росло. І був не білий, а коричневий, ніби вкритий іржею. Той кістяк на добре доглянутому кладовищі мене здивував і зацікавив. Щоб краще його розгледіти, я зробив над ним одне коло, друге, знижуючись. На третьому відзначив, що кістяк став ніби меншим і водночас уже не нагадував цілий скелет, а складався з іржавих останків. Ніби він колись був не з кістки, а з заліза, яке майже зовсім поїла іржа. На п’ятому колі — нижче не дозволяв повітряний потік — рештки ті вже неначе стали купками заліза, які тільки малюнком нагадували скелет невисокої людини. На тому п’ятому зниженні мені чомусь здалося, що якби я опинився на землі, то брунатних решток і зовсім не помітив би. Втім, я тим не дуже переймався. Ну, кістяк, ну, дивне оптичне спотворення... Мало які можуть бути тому причини... А тим часом на Марининій горі на мене очікувала дружина. До речі, вона терпіти не може, коли я зникаю з поля зору. Отож, набравши висоту, я поплив назад... Спочатку мені кортіло ще раз побувати на тому місці, але кожного разу щось заважало: бурчання дружини, щоб я не зникав, як минулого разу, потім несприятливі повітряні потоки, тоді наша секція обрала інше місце для польотів... Та нещодавно мені випало знову там літати. І була така метеорологічна ситуація, що стеля ширяння побільшилась удвічі в порівнянні з попереднім разом. 1 що б ви думали я там побачив? Той же кістяк, а тільки був він завбільшки, як два людських і бачився цілком об’ємно, як на голограмі. Спершу подумалося, що то відлитий із заліза скелет для якоїсь скульптурної композиції, котрий з тих чи інших причин не згодився і його викинули. Але ж чому не в металобрухт, а на цвинтар, де його їсть іржа? Коли ж я зробив кілька кіл і знизився, то побачив ту ж картину, що й минулого разу — намальовані окислами заліза людські останки на глині, до того ж малі. Тепер мені раптом стало не по собі... Оскільки наперекір усім законам перспективи й логіки, предмет той ставав чіткішим і водночас збільшувався з віддаленням від нього по висоті, я шугнув угору на скільки зміг... — Михайлюк замовк, глянув на мене якимось відчайдушним поглядом і продовжив розповідь: — Я не випадково поцікавився вашою думкою про мій психічний стан. Бо те, про що розповідаю, відгонить трохи шизухою... Отже, з максимальної висоти, на яку тільки спромігся винести мене дельтаплан, я уздрів кістяк у три людських зрости з добротної сталі, на якому лише місцями буріли іржаві плями. Він лежав на пухкій жовтій глині, котру, здавалося, недавно розмило і верхній шар знесло водою, тим-то він — скелет — і оголився. Водночас ніде не було помітно слідів розмивання. Довкола жовтого глиняного ложа буяла свіжа надмогильна зелень. Я повернувся на Маринину гору з сутінками. Ну й перепало ж мені того разу від дружини! Так от, демонтуючи дельтаплан і слухаючи краєм вуха жінчині докори, я думав про те, що наступного дня майну на цвинтар і віднайду жовту латку з кістяком. І намірився я те зробити не так з цікавості, як з метою переконатися, що я не теє... Ну, самі розумієте... Була саме остання неділя перед поминальним святом; люду на кладовище найшло — хто квіти садив, хто загорожі фарбував... Орієнтири, що їх я намітив з висоти, шукати довго не довелося. А щоб знайти поміж них жовту глиняну латку, знадобилося чимало часу. Вона виявилася звичайною могилкою, а точніше — ділянкою у два на два метри, на якій проте не було й грама чорнозему; сама тільки глина. Це впадало в око, бо весь масив кладовища було розміщено на плодючому грунті. Ні про який скелет не могло бути й мови. — Михайлюк смикнув одну з шухляд і поставив на стіл півлітрову банку. — Ось, — сказав, знімаючи з неї кришку. — Глина юрських відкладів. Нічого особливого. Принаймні візуально. — Він дістав із банки грудочку і розтер її пальцями. То був вогкий пластичний глей. — Втім, почекаємо, що покажуть хімічні аналізи... Ага, так от, скидалося, що з тієї ділянки хтось зумисне зняв увесь чорнозем; у глині виднілися контури невеликої могилки, що запалася. І більше — нічого особливого.

— Може, то був якийсь міраж над цвинтарем? Коли ви там літали... — висловив я здогад. — Ткач не раз розповідав про міражі в пустелі.

Михайлюк на те посміхнувся. Проте посмішка на його тонких безкровних губах одразу ж і згасла.

— Це перше, що спало мені на думку, як я опинився біля жовтої ділянки — такою звичайною вона виявилась. Однак видива, побачені згори, не давали спокою. І тоді я вирішив поспішити із вдосконаленням крила, над яким уже давно працюю, та спробувати глянути на те місце з більшої висоти... Пам’ятаєте, я випилював тут окремі деталі? Можу принагідно похвалитись: кращого дельтаплана, ніж у мене зараз, немає ні в кого... Але річ не в тім. Минулої суботи, коли ви тут чергували, я знову майнув на крилі до кладовища... Видива повторились. Більше того, коли дельтаплан виніс мене на висоту, якої ще ніколи ніхто з моїх колег не сягав, я побачив скелет з вороненої сталі у три людських зрости без жодних ознак іржі. Його, здавалося, було змащено. Але надто мене здивував череп — з дещо вузькуватою похилою лобною частиною. Здавалося б, череп, як череп. Якби не три обставини: він із вороненої сталі, він — деталь велетенського кістяка, а замість зубів у нього були якісь дивні органи, схожі на жувальний апарат фаланги... Мені і зараз не дає спокою думка: якщо я бачу його таким з висоти польоту дельтаплана, то яким же велетенським він бачиться хлопцям з орбіти! Втім, можливо, їхні траси не пролягають над нашим кладовищем...

Михайлюк помовчав, тоді взяв телефони, що лежали поряд на столі і в яких весь час потріскувало, і притис один з них до вуха. Він те зробив механічно, без видимої цікавості.

— ...Отож, — озвався по якомусь часі, кладучи навушники. — Яким би дивним не було явище, а все ж воно мусить мати пояснення. Як науковець я можу пояснити це геофізичною аномалією. Опинившись у зоні дії тієї аномалії, людина зазнає психічного розладу. Так, наркоман, задурманивши себе наркотиком, перебуває в ілюзорному напівсні. В моєму випадку роль наркотика виконує геофізичне або якесь інше поле... Але підождемо наслідків аналізу глини.

— Ваше припущення легко перевірити, — зауважив я.

— В який спосіб?

— Сфотографувати те дивне місце. Якщо кістяк зафіксується на фотоплівці, значить то вже не видиво, а реальний предмет.

— Слушно, — Михайлюк враз підбадьорився; його очі заіскрилися. — Справді. Як я до цього сам не дотумкав?..

Та скоро блиск в зіницях його пригас.

— Але ж на цвинтарі нічого немає! Латка глини й запала могилка, — мовив прикро.

Він надовго замислився, так надовго, що я підвівся, намірюючись вийти. Та раптом почув навздогін:

— Якщо світлочутливий шар фотоплівки видива не зафіксує, то є ще один спосіб перевірити, чи існує воно насправді.

На моє німе запитання пояснив:

— Треба щоб його хтось іще побачив. Якщо то справді наслідок викривленої психіви, то для кожної людини він мусить бути індивідуальним. Скажімо, мені бачиться залізний кістяк, а вам — кущ ожини.

— Але ж я ніколи не літав на дельтаплані, — зауважив я, тамуючи боязкі нотки в голосі.

Михайлюк поблажливо посміхнувся .

— Мова не про вас конкретно... А втім...

Він так і не доказав, бо в телефонах заклацало, і Михайлюк, змінившись на обличчі, поспішив накласти їх на вуха. Я вийшов. Власне, я здогадувався, що він збирався сказати після слів "а втім"..." Що все ж краще було б побачити кістяк саме мені. Аби не залучати до сумнівної події когось третього.



10

Недавно ще невеликі колонії звіробою розрослися на всю Маринину гору і вкривали її жовтим оксамитом, на якому острівцями біліла кашка. Після довгих пояснень Михайлюка і кількох спроб я нарешті відірвався від землі. Та вже на п’ятиметровій висоті мене охопив такий страх, що тільки зусиллям волі, а, може, завдяки сорому, я утримався, щоб одразу не спуститись. На мить здалося, що то не дельтаплан підніс мене над землею, а якась непідвладна мені стихія. І якби я, піддавшись страхові, сів, то вже ніколи не став би під мусянжове крило... Страх на диво швидко поступився ні з чим незрівнянному почуттю ширяння. Воно було таким знайомим, що мені навіть спало на думку, а чи не від птаха веде свій родовід людина... Я здіймався все вище й вище. Постать Михайлюка ставала дедалі меншою. Нарешті й він упрягся в свій дельтаплан і, побігши з гори, легко шугнув у повітря. В нього це вийшло природно, як у лелеки. Він був без окулярів і без шолома, на грудях чорніла фотокамера. Ми попливли в золотистому маєві надвечірнього сонця в протилежну від річки сторону. Я виконував усі поради мого інструктора, водночас наслідуючи кожен його рух. Щоб заспокоїтись, не переставав подумки повторювати Михайлюкові слова : "На цьому дельтаплані я став чемпіоном змагань, його зроблено за традиційним проектом. Отже, надійність гарантовано. Все залежить тільки від вас." А ще він казав: " Як надто обкладе страх, зосередьте увагу на правому боці грудей і спробуйте викликати в собі сильний імпульс волі. Коли ж відчуєте, що у вас ніби заб’ється друге серце, всі страхи минуться". Мені й справді здалося, що з правого боку грудей стало гаряче, так ніби там виникло джерело тепла для всього організму... Тим часом ми пролетіли над глибоким яром, на дні якого вже гуртувався туман. Власне, той яр був межею між Марининою горою й пагорбом, на якому розкинулося кладовище. Михайлюк випередив мене і невдовзі, набравши більшої висоти, зробив коло... Я одразу помітив жовту глинисту латку. Вона нагадувала пустир серед добре доглянутого міста, або будівельний майданчик. А тільки замість цегли на ньому лежав людський кістяк; випростаний, як у домовині, рудий від древності. Здавалося, археологи покинули свою знахідку... Щоб краще розгледіти, а відтак знизитись, я став робити кола. Попри розсіяне передвечірнє сонце, я побачив чіткі обриси якихось іржавих людських останків. Вони сходили дивною еманацією: світло, не світло, газ, не газ. Довкола них, здавалося, мерехтіли сонячні зайчики, що їх віддзеркалювали скалки неіснуючого потовченого люстра. В передвечір’ї вони мерехтіли, немов метелики. Власне, я не міг би заприсягнутися, що то були саме цятки рухливого, відображеного світла, а не світні комахи. Коли ж найближче пролітав над дивним місцем, то відчув, як з правого боку грудей у мене стало холонути, немов би я потрапив у крижаний струмінь. Водночас охопив страх. Але він не перейшов у паніку. І я, згадавши пораду Михайлюка, став буквально генерувати в собі волю. Чи то від намагань, а чи з віддаленням від кістяка в грудях знову потепліло, розтанув і страх. Тим часом Михайлюк ширяв високо вгорі. Він, мабуть, ще бачив сонце, яке мені вже не було видно, бо об’єктив його "Києва" раз по раз поблискував.

Дельтаплан підносив і мене все вище й вище. На черговому колі я знову побачив руді мощі, дещо збільшені... Я міг би повторити оповідь Михайлюка. Крім одного — він нічого не казав про світне мерехтіння. А воно існувало. В ореолі того ряхтіння сталевий кістяк скидався на мурашину матку, довкола якої метушились її діти. А часом здавалося, що то опалесцирує мастило на вороненій поверхні.

День згасав, земля спливала сутінками. Михайлюк, розірвавши коло, в якому він кружляв над химерним об’єктом, поплив на Маринину гору. Я — слідом.

...Сутінки дедалі густішали. З-над яру розтікався туман. Ми, не перекинувшись і словом, заходилися поспіхом складати дельтаплани. Коли ж вони, вже спаковані, лежали на задньому сидінні, я озвався:

— Що то за еманація навколо об’єкта?

— Не знаю, — відказав Михайлюк. — Минулого разу її не було.

Він запустив двигун і, очікуючи, поки прогріється, зауважив:

— Схоже на роювання комах, тілом яких є світло.

Я сказав про свої асоціації, на що він погодився:

— Справді, ті сполохи однаково можна вважати і міріадами сонячних зайчиків, і мерехтінням крил комах. — Поміркувавши, додав: — Як і безліччю коротких блискавок.

Наступного ранку ми зустрілися з Михайлюком на інститутському подвір’ї. Уздрівши мене, він хряснув дверцятами свого авто й поспішив назустріч.

— Зайдіть, — мовив стримано.

Передусім Михайлюк запустив прозвучувач порід, а мені мовчки ткнув ролик фотоплівки... На перших кадрах виднілися чіткі обриси балки з клубами туману на дні, загорожа кладовища, могилки. Далі з’явилася сіра квадратна пляма, яка від кадру до кадру збільшувалась і водночас світлішала. Останні кілька кадрів були практично засвічені. І — жодного натяку на те, що бачили ми.

— Враження таке, — озвався я, — що об’єкт радіоактивний. Але випромінювання стає інтенсивнішим із віддаленням від нього.

— Авжеж, — погодився Михайлюк. — Нісенітниця якась.

Мить він мовчав, а тоді, глянувши на годинник, сів до столу і взяв телефонну трубку.

— Алло, а Нелю Павлівну... — сказав, набравши номер. — Це ви і є?

Він назвався, і запитав, чи готовий аналіз глини.

— Отже, готовий... — В голосі вчувалося нетерпіння. — Якщо можна... — Він закрив рукою мікрофон і сказав:

— Зараз знайде журнал. — По миті — знову в слухавку: — Ага, слухаю... Що, що? Скільки?

Якийсь час Михайлюк уважно слухав, а тоді запитав:

— А ті дві проби чорнозему? — Він знову зачаївся, слухаючи. Нарешті озвався: — Дякую. Можете виставляти рахунок.

Я давно помітив, що прочитати щось на обличчі Михайлюка було не так-то просто. І цього разу він здавався заклопотаним — не більше. Повагом відсунув телефонний апарат аж під стіну, на якій висіла кольорова вирізка з журналу, і тільки тоді обернувся до мене:

— Свинцево-мідна аномалія. А точніше: в глині тій шістдесят відсотків свинцевих і п’ять відсотків мідних сполук. Решта — глинисті компоненти.

— А що то за чорнозем, про який ви питали? — поцікавився я.

— Проби землі за межами глинища. Але в них нічого подібного не знайдено, звичайний, фоновий, склад алюмо-силікатів і гумусу.

Несподівано Михайлюк знову підсунув до себе телефонний апарат, заходився швидко набирати номер.

— Ало, Нелю Павлівно, це знову я. А у вас там радіоактивність порід заміряють?.. То запишіть у рахунок і цей аналіз. Коли зможете?.. Та всього ж три проби... Ага... Буду вдячний.

Коли, десь за годину, я знову зайшов до Михайлюка, він уже мав заміри радіоактивності.

— Лише слабке відхилення від фону, — зустрів мене такими словами. — І в глині, і в чорноземі.

— Але ж на плівці місце глинища засвічено! — здивувався я.

— Отож-бо, — стримано погодився Михайлюк. — Але радіоактивність тут ні до чого. Бо якби тому була причиною вона, то, по-перше, засвітилася б не частина кадру і не кадр, а вся плівка, а, по-друге, за такої інтенсивності випромінювання, від якої нейтралізується світлочутливий шар, ми б там попадали, як підстрелені. І знову ж таки: порушуються закони перспективи — об’єкт у кадрі займає тим більше місця і тим сильніше засвічується, що далі від нього перебуває спостерігач.

Запала довга мовчанка. Михайлюк, притуливши один з навушників до вуха, вдавав, що дослухається до роботи прозвучувача.

Я озвався:

— Підведемо підсумки, Антоне Кузьмовичу. Ми хотіли перевірити, чи не химеру якусь ви спостерігали, літаючи над кладовищем. Ми встановили, що об’єкт, а ліпше сказати — феномен, таки існує. Підтвердження тому: по-перше, — візуальні спостереження двох людей, по-друге, засвічені місця на фотоплівці, по-третє, свинцево-мідна аномалія, по-четверте, невідомий тип випромінювання, що діє лише по контуру глинища, а ще додайте дивну еманацію довкола скелета... Висновок: феномен потребує детального вивчення. Удвох нам з проблемою не впоратись.

Михайлюк поклав на стіл навушники і подивився на мене не дуже привітно.

— То що ви пропонуєте?

— Описати все це...

— ... І надіслати в газету, журнал чи, може, на телебачення... А тільки під якою рубрикою? Марення сивої кобили? — Він був не те щоб знервований, а скоріше заклопотаний. І роздратування в голосі адресувалося не так мені, як набіглим обставинам. — А щоб більше розпекти публіку додамо, що скелет той не з кістки, а з вороненої сталі, а, може, з хітину, і череп у нього армовано не зубами, а жувальним апаратом фаланги...

— Я не те хотів сказати... Я — про доповідну записку в Академію Наук...

— Краще вже в газету. Принаймні там сприймуть це як розиграш. А в Академії з нас просто посміються.

— Але ж самим нам не впоратись, — зауважив я примирливо. — Чи, може, ви маєте якусь гіпотезу?

Мій діловий тон подіяв. Напруженість на худорлявому лиці колеги розтанула. Він промовив:

— Як усе проаналізувати, то напрошується думка, що віддаляючись по вертикалі від глинистої латки, ми наближаємось до якогось оптичного фокусу, в якому скелет бачиться таким, яким він є насправді. А тільки: скелет то, а чи його проекція? Якщо ж проекція, то звідки: з глибин землі чи з космосу?

— А, може, то проекція з минулого? Або з майбутнього?

Ясні очі Михайлюка затуманило. Він немов би відгородив свою свідомість від моєї, аби на самоті осмислити мої слова. Але тільки на мить. Бо світло-карі очі його знову стали блискучими й глибокими. У них навіть майнула лукавинка.

— Бачу, дружба з Ткачем не минула для вас безслідно.

Я не знав, на що він натякає.

— У моєму припущенні не більше неймовірного, ніж у вашому, — відказав. По хвилі додав: — Якщо ви вважаєте передчасним залучати спеціалістів офіційно, то чом би нам не послугуватися допомогою довірених людей, — хоча б того ж Ткача?

І знову очі Михайлюка втратили блиск, стали ніби неживими. Саме завдяки цьому вмінню — відгороджуватись від співбесідника невидимою запоною — він зажив слави людини собі на умі, навіть зарозумілої.

— Я проти, — сказав він, — категорично проти.

— Але ж Ткач — ваш друг...

— Це не міняє справи.

— Чому ви так ревно оберігаєте від стороннього ока те, що потребує всебічного дослідження? Це не логічно! — В моєму голосі, крім подиву, вчувалося, мабуть, ще й роздратування.

— Нелогічне явище вимагає нелогічного підходу до нього, — буркнув Михайлюк.

То була демагогічна відмовка. Мені вона не сподобалась. Михайлюк, напевне, помітив, що вираз мого обличчя змінився не на краще. Коли я вже був біля дверей, він погукав:

— Стривайте... Є поважна причина, через яку мені не хотілося б втаємничувати когось іще.

Я дивився на нього допитливо. Проте цікавитись не квапився, "знайде за потрібне — скаже", — подумав. Нарешті внутрішня боротьба, яка точилася в ньому між відвертістю й стриманістю, закінчилася на користь відвертості. Він витяг з барсетки касету, а з шухляди дістав магнітофон.

— Присядьте, — сказав сухо. — Не забули, чим закінчився останній уривок гіперзвукової мови?

— Запитанням "Так хто ж ми? Надлюди? Мутанти?"

— От-от. Враження таке, що тоді їх щось перебило. Бо вже наступного дня, приблизно о тій же порі діалог продовжився. Ніби й не було цілодобової перерви.

Михайлюк подав мені навушники, тицьнув у клавішу, і я почув знайому вже скоромовку, схожу на репортаж з футбольного матчу, який вела коментатор-жінка: "...Хоч ми здебільшого й народжуємося від людей, та водночас ми й не люди. Ми окрема цивілізація, яка розвивається паралельно людській і серед людей. І рід наш так само древній, як і людський... Є теорія, яку розробили видатні вчені із наших, що ми — істоти з прикметами комах. Як, чому, за якими біологічними законами ті прикмети проявляються часом у людському порідді, сказати важко, та саме комашині прикмети відрізняють нас від людей. Це справді дивно, адже еволюційний ланцюжок від риби до людини простежується досить чітко. Він ніде не розривається і не перетинається з еволюційним ланцюжком жодної з комах... Є гіпотеза, знову ж таки наших учених, за якою до людської була ще одна цивілізація — комашина, істот, що еволюціонували в своєму розвитку так само, як пізніше людина. Вона залишила далеко позаду молодших своїх братів — мурахів, бджіл, термітів, котрі хоч і досягли високої організації, але на справжній розум поки не спромоглися. Так от, цивілізація та, покидаючи Землю (невідомо з яких причин), висіяла свої прикмети на хребетних. І ті прикмети весь час проростають і проростатимуть, допоки живий вид гомо сапієнс."

Скоромовка увірвалась. Далі полинула модна пісенька, на яку було зроблено запис. Раптом здалося, що я перебуваю в дивному напівсні, в якому події реального життя так перетасовано з містикою, що годі визначити, де перше, а де друге. Михайлюк вимкнув маг, але коментувати почуте мною не поспішав. Певно, очікував від мене самостійного висновку. І я сказав:

— Схоже, що міраж на цвинтарі, й істоти, котрі спілкуються гіпермовою, якимось чином взаємопов’язані. І отже мощі ті не з вороненої сталі, а з хітину.

— Зовсім не обов’язково, — заперечив Михайлюк. — То може бути сталь, хітин, а, може, й невідома людині матерія. Ось тільки, де вона? Адже те, що ми бачили — справді міраж. Як і міраж поки що — істоти, котрих нам вдалося підслухати. І слід сказати — міраж зловісний... Гадаю, тепер не треба пояснювати вам, чому я не хочу нікого втаємничувати?

— А чого ви обдарували довір’ям саме мою особу? — поцікавився я.

— Ви були біля мене, коли я вперше впіймав в ефірі гіпермову. Отже, ніяк не могли бути її джерелом.

— Якщо ви такий уже конспіратор, то мусите враховувати, що я хоч і не міг бути джерелом саме того уривку, який ви вперше записали, але міг бути однією з таємничих істот. Адже вони нічим не відрізняються від людини.

— Якби ви справді були тією істотою, — мовив Михайлюк, — то, напевне, попередили б своїх родичів, що вони перебувають на грані викриття. І по тому мій прилад не вловив би ніякої більше інформації.

— Слушно, — погодився я. — А ви можете, хоча б приблизно, сказати, на якій відстані від вас знаходиться джерело гіперзвуку?

— Ні, — відказав Михайлюк, як мені здалося, надто поспішливо, — не можу я вам цього поки що сказати.

Я вийшов з акустичної пригнічений. Мене бентежило не так відкриття несподіваного зв’язку між міражем на цвинтарі і таємничими істотами, як відсутність будь-якої інформації про небезпеку. А вона вже відчувалася всюди. Саме повітря, здавалося, було нею просякнуте. І через те, що не можна було вгадати, в чому ж та небезпека, вона ввижалася ще грізнішою. Недавно я ставився до відкритих Михайлюком явищ просто з цікавістю, відтепер відчув себе прямим їх учасником. Раптом запраглося обірвати всі нитки, що пов’язували мене з тим і знову стати безтурботним і вільним від сумнівів. Та було вже пізно...

11

— Може б ви туди вже й перебрались? — зауважив Білокінь, не приховуючи докору, щойно я переступив поріг нашої кімнати.



Він стояв між двох синіх полотнищ-штор, дивився у вікно. Його не дуже зграбна висока постать в полотняному костюмі була дещо згорблена. У ній вгадувалась якась самотність. Білоконеві не потрібна була компанія для балачок. Але він потребував, щоб у кімнаті постійно хтось був. Ми з Ткачем гадали спочатку, що його бурчання щодо нашої непосидючості — це начальницький комплекс, котрий зостався в ньому відтоді, коли він керував відділом. Та потім збагнули — Білокінь не терпів "людського вакууму". Ми йому не тільки не заважали, а навіть навпаки — були потрібні. Йому тоді й писалося, й думалося краще... І цього разу, щойно я з’явився, як він сів у своє гвинтове крісло і ніби кудись віддалився.

Хто не знав Михайла Теодоровича, міг би подумати, що він від дзвінка до дзвінка працює над геологічною темою. Насправді ж шухляди його письмового столу були забиті книгами й журналами з термодинаміки, а на столі можна було помітити аркуші, списані математичними, хімічними та фізичними символами. Часами Білокінь страждав над тими паперами, а інколи, в мить просвітління, навіть опускався до того, що встрявав у наші з Ткачем балачки... Якось він запитав у мене: "Як ви гадаєте, що робить людину особою? Знання? Розум? Сила волі? — І сам відповів: — Все це умови необхідні, але недостатні. МЕТА і МРІЯ — ось що!" Сказав він те, певно, у мить свого творчого піднесення. Я, щоправда, не зовсім чітко уявляв собі мету і мрію Білоконя. (Не назвеш-бо госпдоговірну тему метою і мрією життя). Але з окремих його запитань і реплік здогадувався, що він працює над якимось фундаментальним відкриттям... Кощава спина Михайла Теодоровича була такою ж нерухомою, як і стіл, за яким він сидів. Раптом здалося, що Білокінь зовсім не сидить, а рухається. Тільки не в просторі, а в якомусь іншому вимірі; впевнено, не збочуючи, і не відвертаючи уваги на дрібниці, до мети, яка стала законом його життя.


Каталог: Books -> 1%20kurs%2010-11%20klas -> Українська%20література%2010%20Тексти%20додаткове%20читання
Books -> Г. Д. Берегова діловаукраїнськамов а курс лекцій
Books -> Квітка К. В. Українські народні мелодії. Ч. 2: Коментар / Упоряд та ред. А. Іваницького
Books -> Рівненська державна обласна бібліотека
Books -> Програма вступних випробувань «Документознавство», «Обслуговування в бібліотеках»
Українська%20література%2010%20Тексти%20додаткове%20читання -> Історія україни в романах роман Іваничук
1%20kurs%2010-11%20klas -> Андріївський узвіз Володимир Діброва
1%20kurs%2010-11%20klas -> Прожити й розповісти Анатолій Дімаров
1%20kurs%2010-11%20klas -> Книга перша київські кручі 1 частина перша жашківські четверги 1


Поділіться з Вашими друзьями:
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   25


База даних захищена авторським правом ©uchika.in.ua 2019
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка