Під знаком Цвіркуна Віктор Савченко



Сторінка4/25
Дата конвертації11.03.2019
Розмір3,51 Mb.
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   25

Тим часом я засів за складання нової програми. Робота, по суті, полягала в механічному переписуванні зі старої, з додаванням особливостей нового об’єкта досліджень. Свідомість моя тим часом нагадувала комп’ютер, який працював у двох паралельних режимах. І вже наприкінці робочого дня той "комп’ютер" видав таку думку: "Слід поцікавитись, кого поховано на тому місці, де ми бачили міраж?"

...Та, як з’ясувалося, я був не першим, кому це прийшло в голову.

— Ви трохи запізнились, — сказав Михайлюк, вислухавши мої міркування. — Я бачив план кладовища, а тільки квадрат той заклеєно шматком паперу. Не те що прізвища — номера ділянки немає. А саму латку чорним перекреслено по діагоналі. Просив дозволу підсвітити лампочкою від настільної лампи, що стояла в кабінеті, але директорка кладовища не дозволила. До речі, паскудна особа. Перед тим, як показати план, влаштувала мені справжній допит. Добре, що я підготувався заздалегідь: мовляв, шукаю могилку двоюрідного діда... А латку, судячи з її жовтого кольору, наклеєно вже давненько.

— Ви не помітили, крім тієї, ще якоїсь наклейки на плані?

— Ні, — упевнено сказав Михайлюк. — Вона там єдина.

Я завважив, уже вкотре, що колега не поспішає ділитися інформацією. І що це дивно після того, як він узяв мене в спільники. Я сказав йому про це. Михайлюк, здавалося, зніяковів, а тоді делікатно став пояснювати: мовляв, в інтересах справи інформація має бути зосереджена в одних руках і що мені слід поставитись до цього з розумінням. Після тієї розмови виникло відчуття, що він або від чогось мене оберігає, або ж боїться сказати всю правду, щоб не відлякати.

Скуштувавши раз ні з чим не зрівняного відчуття вільного лету, я відкрив незнайому досі для себе сторінку людського буття. Бажання знову поплавати в піднебессі було таким сильним, що я, подолавши делікатність, запитав у Михайлюка, чи не збирається він у суботу на Маринину гору. Колега схвально посміхнувся: мовляв, інакше й не могло бути, і сказав, що цей день обов’язковий для тренувань і що я за бажанням міг би скласти йому компанію.

В суботу вранці ми одночасно підійшли до його гаража. Поки він відмикав двері якимись хитрими ключами, я нагадав, що ми вже дві суботи й неділі підряд не чергували біля прозвучувача.

— Немає потреби, — відказав він. — Ті істоти не спілкуються у вихідні.

Михайлюк відімкнув двері і я ще раз відзначив зразковий порядок у гаражі. На верстаку, полицях, у шафах, всюди було знати руку дбайливого господаря. Та я немало здивувався, уздрівши хмарку жовтих метеликів. Колегу це теж спочатку збентежило. Але, окинувши доскіпливим поглядом приміщення і не виявивши нічого поживного для молі — вовняних речей, він з усміхом зауважив:

— Бідолашні комахи... Вони тут скоро повиздихають з голоду.

Коли ми, залишивши позаду передміську розвилку, виїхали на трасу, Михайлюк сказав:

— Я не хотів вам лестити... Минулого разу ви на диво швидко опанували мою науку. Навіть не пам’ятаю випадку серед колег-дельтапланеристів, щоб так одразу людина подолала в собі страх.

— То ви не знаєте, що діялося тоді в моїй душі, — відказав я.

— Отож-бо й воно. Вчинок є тільки тоді вчинком, коли долаєш у собі страх і нерішучість... Якщо ж його чинить людина, котра не відає, що таке страх, — то вже не вчинок.

— Допомогла ваша наука генерувати волю, — зізнався я.

— Це велика наука, — зауважив серйозно Михайлюк. — Мене навчив тому однокашник-студент із Тібету. Сам він, до речі, протягом п’яти років навчання в Київському університеті не отримав жодної четвірки. Тільки відмінно. Хоча, думаю, метод генерування волі був не єдиною тому причиною. Джан-Юн-Шан, таке він мав ім’я, був просто тямущим хлопцем... Так от, беручись за навчання, він щораз "зосереджувався" — вимітав зі свідомості всі дрібні незгоди. Як він те робив? Сідав і ніби дивився вглиб себе. Пояснював це так: "Я позбуваюся аури. Подумки веду руками довкола голови, так ніби знімаю мильну піну або розганяю туман. То, власне, є емоції, породжені думками. Сама думка, якою б вона не була, не впливає на самопочуття, на здатність абстрагуватись. Впливають емоції. Вони, ніби магнітне поле, у вигляді аури, клубочаться довкола голови. Сила, яка ті почуття здатна приборкати, і є воля..."

Михайлюк знизив швидкість, ввімкнув правий поворот і збочив на ґрунтову дорогу, що вела вниз до річки. Якийсь час він мовчав, а тоді знову озвався:

— Власне, поняття того тібетця не суперечать нашим уявленням про волю... Що є воля? Це виявлення психічної сили, що причаїлася в людині. І сила та може бути настільки могутньою, що подолати таку людину в якийсь інший спосіб, крім фізичного її знищення, просто неможливо.

Колега зупинив авто на березі, під старою розчахнутою вербою. По Марининій горі гуляв прохолодний вранішній вітерець, від того звіробій, який вкривав її суцільним килимом, переливався всіма відтінками — від жовто-зеленого до золотого. Ми несли свої ноші по коліна в тому жовтому суцвітті. Михайлюк, хоч і був на півголови нижчим і статурою тендітнішим від мене, проте на його чолі не з’явилося жодної росинки поту. Мені ж шлях нагору давався важко.

Коли ми зрештою опинилися на місці, він подивився на мене співчутливо:

— Волю в собі слід будити не лише в екстремальних ситуаціях... У таких випадках, як тепер — також. Зосередивши на м’язах волю, ви знімаєте з них лінькуватість і в’ялість.

Він першим сів у траві, закликаючи тим і мене до відпочинку. Тим часом внизу, неподалік від нашої, зупинилася ще одна машина, а на дорозі тягнула за собою шлейф куряви третя.

— Джан-Юн-Шан запевняв, — озвався знову Михайлюк, — що він без особливих зусиль міг вийти із свого фізичного тіла.

— А він не боявся потім заблукати і ввійти не в своє, а в чуже тіло? — запитав я без тіні іронії.

Михайлюк засміявся, якось сухо, ках-ках... Це був перший сміх, який я від нього почув. А тоді сказав:

— Тут, справді, чимало метафізики. Але якщо відсіяти її, то постають практичні рекомендації, як долати тваринні інстинкти, що процвітають часом пишним цвітом у людях — лінощі фізичні й духовні, злостивість, боязливість.

Перепочивши, ми заходилися лаштувати дельтаплани: спершу мій, потім Михайлюків. Його точні рухи, аж ніби зайва на перший погляд перестраховка, передавалися й мені. Я відчув, як до мого характеру долучається нова риса — увага до дрібниць, на які раніше я просто не звертав уваги.

Потім ми розв’язали торбину з полотнищем для його крила. Звідти раптом сипонув цілий рій метеликів. То була міль. Вітер одразу підхопив її і вона зникла у суцвітті звіробою. Ми здивовано переглянулись і заходилися витрушувати з торби полотнище. Те, що випало в траву, мало було схоже на лискучу колись тонку мусянжову парусину. Згорток ніби виваляли в попелі. Та нас ще більше вразило, коли ми розстелили його на траві. Вся трикутна площа була в дірках. Ніби хтось по ній паяльною лампою пройшовся. По краях дірок прилипла біла павутинка, а в деяких місцях повзали крихітні хробачки. То була гусінь молі. Михайлюк дивився на те з огидою. Він ховав від мене очі. Та коли я все ж перехопив його погляд, який і поглядом у прямому значенні цього слова не можна було назвати, то побачив дві світло-карі, немов би неживі, кульки. Він дивився вглиб себе. Тривало те довго. Нарешті, ніби випірнувши зі сну, в якому йому снилося щось дуже неприємне, він почав згрібати останки крила, а тоді, взявши те в руки і не глянувши навіть у мій бік, поніс до річки, де під вербами чорніла латка від багаття. Він не зволікав і не поспішав. Спустився по-діловому з гори, кинув лахміття на землю, а тоді пішов до машини, взяв там щось і повернувся. Скоро під вербами задиміло, а тоді вихопився рудий язик, лизнув дрантя раз, удруге і воно спалахнуло білим полум’ям, водночас виштовхуючи клуби сизого диму. Вітер підхоплював і гнав його нагору, де він плутався і губився в траві. Попри холоднокровність, з якою Михайлюк виконував усі ті дії, в постаті його все ж помітна була якась драматичність. Він ніби не спалював, а виконував обряд кремації.

Тим часом дельтапланеристи, зайнявши кожен своє місце на горі, монтували апарати. Вони, мабуть, не розуміли, що сталося, або ж вважали, що те їх не стосується.

...Може, це помисливість, але коли до мене знову піднявся Михайлюк, мені здалося, що його одяг сходив запахом паленої плоті. А на обличчі годі було прочитати бодай якийсь вираз. Тільки в голосі, коли він заговорив, вчувалася прикрість:

— Знову пошити таке крило буде нелегко...

Я очікував, що він висловить бодай подив з приводу того, що сталось, але він не прохопився й словом. Немов би парусина була такою ж улюбленою їжею для молі, як хутро. Тільки й сказав зовсім буденно:

— Отже, почали. Сьогодні вам літати.

12

До Михайлюкового характеру, в якому я відкривав кожного разу щось нове, додалася ще одна риса — не витрачати слів на очевидне. А очевидним було те, що між таємничими істотами, міражем і міллю, яка зжерла крило, простежувався зв’язок. А тільки справді зв’язок чи випадковість?



Щоб відповісти на це, треба було знати наміри комахо-людей. Поки ж я знав, що істоти ці лихі від природи. Та найгірше, що їх неможливо відрізнити від звичайної людини.

З історичної геології мені було відомо, що на зміну звичайній рибі прийшла латимерія — кистепера риба, плавники в якої були видовжені і схожі на лапи. Потім, завдяки мутагенним або пристосовницьким факторам, латимерія виродилася в амфібію, яка вже могла пересуватися не лише по мілководдю, а й по суші і дихати повітрям. Відкладаючи яйця на суходолі, амфібія підставляла їх під жорстку сонячну радіацію, внаслідок чого з’явилася тварина з іншими властивостями — рептилія — найлихіший ворог амфібії. Потім з’явилися терапсиди — рептилії з ознаками ссавців і, власне, ссавці... То чи не стаємо ми випадково свідками аналогічного процесу серед людей? Процесу, який з перемінним успіхом розвивається протягом усієї історії людства, а істоти ті очікують лише сприятливих умов, щоб прийти на зміну підупалій на силі, занепадаючій людині. І за формою то буде така ж сама людина. Але тільки за формою...

Коли я, улучивши хвилинку, поділився своїми міркуваннями з Михайлюком, він сказав:

— На підставі того, що ми знаємо, можна припускати все, що завгодно... От коли інформації набереться стільки, що вона сама напроситься в клітини кросворду, де її бракує, лиш тоді можна буде висувати гіпотезу.

Сказано було так буденно, начебто мова йшла про звичайну наукову розробку. Мене підмивало зауважити, що інформація до нас сама не прийде і що її слід добувати, але знаючи негативне ставлення Михайлюка до зайвих слів, я утримався. Нам справді нічого не залишалося, як тільки очікувати.

...А за обіднім столом, де сиділи Білокінь, Ткач і я, Михайлюк розповів про випадок з крилом, чим немало мене здивував. Михайло Теодорович лиш прогугнявив щось, мовляв: це ж треба... А от Ткача розповідь так вразила, що він перестав їсти. Довго дивився на Михайлюка і в погляді його зріла тривога.

— Може б, ти облишив ті польоти, Антоне... До півсотні вже наближається. — В голосі вчувалася не просто дружня порада, а щось більше.

— Вік тут ні до чого, — відказав Михайлюк, діловито розправляючись з печенею.

Апетит у нього був пречудовий. З’ївши все, що було на тарілці, він настромив шматок хліба на виделку і заходився старанно вимазувати підливу. Тонкі губи від надмірної кількості перцю стали вишневими і, здавалося, виказували зневагу до всього на світі, крім страви.

В діалозі Ткача з Михайлюком була своя, невідома мені, логіка. Адже Михайлюк оповів про випадок псування міллю парусини (хоча й сам подиву не виказав), а не про польоти. До речі, тієї суботи я літав до вечора і ніщо мені не завадило.

Невдовзі відбулася вчена рада, на якій обговорювалися рекомендації, підготовлені провідними спеціалістами для виробництва. Насамкінець слово взяв Ткач.

— Шановне товариство, — мовив він, — щойно ми тут розбалакували про зиск, який можна очікувати від наших розробок. І ніхто й словом не сказав про втрати. А вони можуть виявитися суттєвими. І там, де на них не очікуєш... Коротше, в кімнатах завелася міль...

Вакуленко, що сидів поруч зі мною, чмихнув.

— Знайшли нарешті корінь усіх наших бід.

— Це не так смішно, як вам здається, Володимире Степановичу, — зауважив Ткач і навів суму, яку інститут два десятки років тому сплатив універмагу за синє сукно.

Я подумки прикинув, що вона сягала річного фонду заробітної плати всього нашого колективу. Але сам Ткач на це не звернув уваги. Він вів своє:

— То що ви тепер на це?.. До речі, двадцять відсотків сукна вже списано. І якщо ми вчасно не спохватимось, то невдовзі від цих гарних полотнищ зостануться самі спогади.

Іронічні посмішки, які спершу засвітилися на обличчях присутніх, згасли. І увагу всіх було прикуто до штор. Метеликів молі на них не було видно (принаймні з боку приміщення), але обстріпаний низ і біла павутинка, що до нього пристала, свідчили про "роботу" гусені. Я завважив, що з часу останнього засідання в цій кімнаті ширми покоротшали ще сантиметрів на п’ять.

Господар кабінету, який завжди возсідав у своєму високому м’якому кріслі, немов на троні, тепер почувався незатишно. Я на мить поставив себе на його місце і, спостерігши доскіпливі погляди на тих обстріпаних і покуцілих полотнищах, щиро йому поспівчував. Науковці хоч і дивились на ширми, а проте, здавалося, розглядали самого начальника.

— Колеги, — озвався Посудієвський, щойно Ткач сів; в голосі його вчувалася хрипота. — Останнім часом ми справді в хмарах витаємо. Час уже глянути правді в очі. У нас десятиліттями виховували почуття великодушності і щедрості. І до того понавиховували, що ми стали плутати, де великодушність, а де розбазарювання, де ощадливість, а де скнарість. Мене приголомшила сума. Це ж треба! Ваш виступ, Олександре Федоровичу, я сприймаю як справедливу критику передовсім мене як керівника... Товариство, — голос Посудієвського звільнився від хрипкуватих нот, став майже врочистим, — давайте з цим кінчати! Зрештою, це не тільки байдуже ставлення до нашого добра, хоча й нажитого попередниками, а й нехлюйство.

Наступного дня з антимільною кампанією виступив на активі інституту вже сам Посудієвський. По тому протягом тижня в усіх приміщеннях було наведено ідеальний порядок. Міль шукали не тільки на ширмах, а також у столах, навіть у сейфах, де лежали геологічні карти, зняті на синьку, тобто там, де комаха просто не змогла б жити.

Тільки Михайлюка те, здавалося, не бентежило. Коли всі були зайняті антимільною кампанією, він, не знімаючи з голови навушників, порався біля лещат, випилюючи якусь алюмінієву деталь. Власне, я вже був обізнаний з конструкцією дельтаплана і збагнув, що то новий вузол кріплення. Оскільки ж був він значно більшим від бачених мною раніше, я здогадався, що Михайлюк замислив нову конструкцію.

Перехопивши мій пильний погляд, він сказав:

— Є новини. — Сховав у шухляду деталь, з іншої дістав магнітофон. — Поки готуватиму каву, послухайте.

Він висмикнув штекер навушників із прозвучувача і встромив у гніздо мага. Тоді нап’ялив їх мені на голову.

Заторохтіла та ж сама скоромовка: "...До спіткання ми розмовляємо людською мовою, яка є немов би пускачем нашого справжнього способу спілкування. Всю ж нашу історію, мораль, етику сховано в інстинктах, і для людини вони недосяжні. У цьому наша сила — ми знаємо про них усе, вони про нас — нічого. Навіть те, що ми є. Вони обплутали себе по руках і ногах умовностями, для нас їхні умовності — чиста фікція; вони вважають себе істотами духовними і водночас не знають, що ж таке душа; прагнуть зближення з подібними до себе, а тим часом відстоюють свою расову, національну, культурну окремішність. Вони понавигадували таких понять, як честь, гідність, порядність, совість і борсаються в них, як муха в павутинні. Для нас же ті їхні поняття — лише правила гри, які ми легко порушуємо, якщо за нами не підглядають. Нас іноді викривають, лають виродками, навіть не підозрюючи, що це істинна правда. Нас-бо, справді, виродив живий перегній, що називає себе людством. Але викривають вони не як нас, а як поганих людей. І ми змушені нести кару, не виказуючи себе..."

Скоромовка увірвалась. Далі залунала знайома вже модна пісенька.

— Цікавий матеріал, — сказав я, скидаючи навушники, — але, на жаль, він не поповнить жодної клітинки кросворду.

— Кросворду, справді, не заповнить, — погодився Михайлюк. — Зате він дає уявлення, з якою нечистою силою нам доведеться стати на герць... Навіть у найлихішого з людей можна сподіватись хоча б на рудименти совісті. У них — ні.

— Ви збираєтесь оголосити їм війну? — посміхнувся я. — Але ж ви не бачили жодного з них. Як можна оголосити війну тому, кого не бачиш?

— Щодо герцю, я трохи перебрав. Війну їм оголосять інші, а наше завдання — викрити.

— Давайте заглянемо трохи наперед, — запропонував я. — Припустимо, що ми викрили тих істот. Навіть більше — знайшли прикмети, за якими їх можна одрізнити від звичайних людей. І людство, послуговуючись нашими дослідженнями, усіх їх ізолювало, скажімо, на якомусь острові. Але ж цим усувається не причина, а наслідок. Причина ж у самому людстві... Де гарантія, що в якомусь із наших нащадків не народиться той монстр?

Михайлюка при тих словах аж пересмикнуло.

— Потрібен буде закон про створення біологічних комісій в пологових будинках, які б виявляли...

— Але ж у цей спосіб знову ж таки усуватимуться наслідки, а не причина, — сказав я.

— Авжеж. Та якщо не можна позбутися джерела підлоти, то хоча б не дати їй розлитися серед людей.

— Логічно, — погодився я. — Одначе закону такого ніколи не буде. Навіть якщо проект його винесуть на обговорення після того, як ті істоти опиняться в ізоляції, завжди знайдуться гуманісти, які його заріжуть. Я й сам не переконаний, чи проголосував би "за".

Останні мої слова заглушило чахкання кавоварки. Михайлюк розлив пахучий напій у дві чашечки.

— Все залежатиме від того, якою мірою ті істоти завинили перед людством, — сказав він. — І від того, яка в них програма... А виявити це мусимо ми.

Я ковтнув кави і замислився. Михайлюк теж пригубив. Він, здавалося, не пив, а тільки торкався губами країв чашки.

— Послухайте, Антоне Кузьмовичу, — озвався я по часі, — якщо виходити з тези про мудрість "матінки природи", то чи не переслідувала вона якусь мету, створюючи симбіоз людини з тією істотою? Ну, наприклад, в тілі людини вона передбачила пори для виведення з організму відмерлих клітин і шлаків. Чи не є ті істоти чимось на зразок "каналів", крізь які людство відторгає надлишок негативних психічних якостей — ну, там звірство, паразитизм, таке інше, котрі накопичуються в ньому протягом певного історичного періоду. Погодьтеся, це все ж доцільніше, ніж дати всьому організмові просякнутись тими якостями.

— Несподіваний хід думки, — звірився Михайлюк. — А тільки ж вони кажуть, що була спершу комашина цивілізація і що не природа, а саме вона — та цивілізація висіяла на людстві свої прикмети.

— Якби така цивілізація існувала колись на Землі, то вона неминуче зоставила б по собі матеріальну пам’ять. І ми б про неї знали. Як знаємо про динозаврів, мастодонтів, і таке інше...

— То що ви пропонуєте? Облишити цікавитися тими істотами? — несподівано запитав Михайлюк, не приховуючи в голосі розчарування. — Хай природа виводить крізь них наші психічні шлаки?

Я ніяково усміхнувся.

— Ту думку я висловив як одне з можливих пояснень доцільності існування їх у природі... Можлива й інша. На пращурах наших, і справді, було висіяно прикмети комах. А тільки зробила це не комашина цивілізація, яка буцімто заселяла Землю, а представники якоїсь іншої цивілізації, що завітали на нашу планету з глибин космосу. А те, що кажуть їхні вчені... То, може, вони видають бажане за дійсне. З метою прищепити їм почуття власника. Мовляв: "Земля — ваша планета". Я не сказав "почуття Батьківщини", бо стосовно їх це була б нісенітниця... Втім, як ви колись казали, з куцою інформацією, яку ми маємо, можна припускати все, що завгодно.

Михайлюк подивився здивовано і ніби допитливо. Довго не зводив з мене очей. Та я, подякувавши за каву, підвівся.

— Заждіть, — сказав він, висуваючи верхню шухляду. — Ви цей журнал бачили? — запитав.

То був пожовклий номер "Доповідей Академії Наук" двадцятирічної давності.

— Ні, не бачив.

— Візьміть. Подивіться рубрику "Короткі повідомлення".

13

Мені не довелося довго шукати, бо під тією рубрикою була одна-єдина нотатка, яка називалася "Дивна знахідка". Під нею — фото: лицарські обладунки, що лежать поряд з ковшем екскаватора.



Повідомлялося:

"На Донбасі, при розчищенні ділянки під будівництво нової шахти ківш екскаватора наткнувся на лицарські обладунки. Та коли екскаваторник очистив знахідку від землі, то виявив, що то не лати, а останки невідомої істоти. Вчені Академії Наук, які прибули на місце події, немало здивувались, бо жоден (а серед них були геологи, палеонтологи, біологи) не міг ідентифікувати знахідку з існуючими або тими, що існували колись, видами живої матерії на Землі. З усього видно, істота була прямоходяча. Скелет мала зовнішній, схожий на лицарські обладунки. Від кисті з сильно видовженими середніми пальцями (всього пальців шість) і до ліктя тягнеться ряд гострих шипів. Голова нагадує голову комахи-богомола. Місце, де в людини сідниці, помітно видовжене і загострене. Коліна, лікті та інші суглоби з’єднані, як у комахи. Довжина (або зріст) знахідки — метр сорок вісім сантиметрів.

Внаслідок обстеження місцевості, де було виявлено знахідку, знайшли також предмети, схожі на амуніцію — паси, інкрустовані невідомими науці кристалами.

Але найдивовижніше з’ясувалося по тому. Жодним з існуючих методів, що їх має в арсеналі наука, не пощастило встановити ні вік, ні матеріал знахідок. Хоча останки істоти зовні схожі на хітин і сильно фонують.

У пробах грунту виявлено боро-кремнієву аномалію, нетипову для тих місць.

Дослідження тривають."

Так от чого Михайлюк так здивовано дивився на мене, коли я сказав про можливих прибульців з космосу... Він подумав, що я знайомий з цим матеріалом і видаю його за свою здогадку. І якби я не висловив припущення про зайд з космосу, навряд чи він показав би мені журнал. А ще я подумав, що в Михайлюка завжди є про запас якась несподіванка. Власне, нотатка в старому журналі заповнила одну з клітин кросворду, за розгадання якого Михайлюк узявся всерйоз.

Я тільки тепер почув, що в нашій кімнаті лунає тріскотня. То Михайло Теодорович скелею навис над друкарською машинкою і щось строчив. Ткач тим часом стояв біля вікна і водив лупою по ширмах.

— Отож-бо, — сказав він вдоволено. — Міль водиться тільки там, де лінуються з нею боротись. Скільки часу й матеріалу змарнували Михайлюк і його дружина, поки стулили те крило. І на тобі...

— Мова не про міль взагалі, а про міль, яка їсть парусину, — зауважив я, беручи журнал і виходячи.

— Якщо її не знищувати — вона і нас поїсть, — пробурмотів навздогін мені Ткач.

Двері в кімнаті Михайлюка відчинялись нечутно. Тим-то мене він і не помітив. Сидів біля столу, підперши голову руками, у стані якоїсь прострації. Я подумки посміхнувся: "Мабуть, це тільки його тіло, а дух десь поблизу блукає". Прозвучувач блимав індикаторними вічками, бобіни оберталися, телефони лежали на столі. Михайлюк аж сахнувся, коли я поклав перед ним журнал.

— Зізнайтеся, ви думали, що я читав раніше цей матеріал? — сказав я.

Він хутко опанував себе.

— Ні, — мовив упевнено. — Так я не думав. Річ у тому, що ви просто не могли про нього знати.

— Чого б то? Як на те пішло, то цю серію "Доповідей..." я зобов’язаний був читати. Як фахівець.

— Так. Але саме цей журнал вам би до рук не потрапив.

Я подивився здивовано. Адже в бібліотеці стоять усі номери "Доповідей..." за всі роки. До того ж у "Реферативному журналі" вміщені реферати на кожну статтю, де б її не було надруковано. І, отже, інформацію я міг би почерпнути також звідти.

Та Михайлюка не збентежив мій справедливий подив.

— В бібліотеці є цей номер, — сказав він. — Але під рубрикою "Короткі повідомлення" вміщено допис про скам’янілі останки динозаврів, знайдені в Канаді.


Каталог: Books -> 1%20kurs%2010-11%20klas -> Українська%20література%2010%20Тексти%20додаткове%20читання
Books -> Г. Д. Берегова діловаукраїнськамов а курс лекцій
Books -> Квітка К. В. Українські народні мелодії. Ч. 2: Коментар / Упоряд та ред. А. Іваницького
Books -> Рівненська державна обласна бібліотека
Books -> Програма вступних випробувань «Документознавство», «Обслуговування в бібліотеках»
Українська%20література%2010%20Тексти%20додаткове%20читання -> Історія україни в романах роман Іваничук
1%20kurs%2010-11%20klas -> Андріївський узвіз Володимир Діброва
1%20kurs%2010-11%20klas -> Прожити й розповісти Анатолій Дімаров
1%20kurs%2010-11%20klas -> Книга перша київські кручі 1 частина перша жашківські четверги 1


Поділіться з Вашими друзьями:
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   25


База даних захищена авторським правом ©uchika.in.ua 2019
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка