Під знаком Цвіркуна Віктор Савченко



Сторінка5/25
Дата конвертації11.03.2019
Розмір3,51 Mb.
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   25

— Тоді як же могло статися?..

Все значно простіше, ніж ви думаєте, — посміхнувся Михайлюк. Він поклав руку на журнал. — Оце — сигнальний примірник. Один з тих кількох примірників, що їх друкарня подає в редакцію на останнє узгодження. Чи, бува, не переплутали чого... Так от, при розгляді його на редколегії хтось висловив сумнів, чи доцільно публікувати матеріал, в якому йдеться про підвищену радіоактивність об’єкта. Адже вона може виявитися вторинною, тобто привнесеною ззовні. А відтак десь поблизу може знаходитись уранова аномалія. І оскільки уран на той час був стратегічною сировиною, то вирішили до з’ясування утриматись від публікації. До речі, тоді на засіданні редколегії точилися бурхливі дебати. Пропозиція вилучити матеріал переважила всього одним голосом.

— Послухайте, але ж минуло стільки часу! — мовив я здивовано.

— ...Звідки в мене цей журнал? — посміхнувся Михайлюк, не приховуючи поблажливості в голосі. — Тут усе теж просто... Тоді, після засідання редколегії, його приніс у відділ академік Рибалка — мій науковий керівник і водночас відповідальний редактор журналу. До речі, сам він голосував за публікацію замітки. Цей сигнальний примірник довго валявся на стелажах у відділі, а коли я захистився і отримав призначення сюди — в рідне місто, то і його прихопив, звісно з дозволу Рибалки... Мене та знахідка тоді вразила. Я її бачив. В Академічному музеї... — Спостерігши, як загорілися в мене очі, Михайлюк поспішив розчарувати: — Невдовзі, правда, її звідти прибрали, мовляв: фонить, потребує спеціального приміщення... Коротше, де вона тепер, не сказав би й сам академік Рибалка, якби був живий.

— Ну, а характер радіоактивності тих мощей учені все ж виявили?

— Авжеж. Рибалка казав, що в них просто неможливе було таке заміщення, яке палеонтологи спостерігають в кістках викопних істот. Мощі від природи були радіоактивними. А в районі, де їх знайшли, урановою аномалією й не пахло. Єдина аномалія, яку там було виявлено, та й то на площі в кілька десятків квадратних метрів, це боро-кремнієва.

Михайлюк сховав журнал в шухляду, мабуть, даючи зрозуміти, що балачки слід кінчати. Але я все ж не втерпів:

— Ви могли б сказати про якусь схожість останків тієї істоти з міражем?

— Ні. Міраж — явно антропоподібний. За винятком жувального апарату і, мабуть, матеріалу скелета, а та істота мала зовнішній скелет типової комахи.

14

За багато років у мене виробилася звичка прокидатися в суботу о тій же порі, що і в будні — о сьомій. На туалет, приготування сніданку, сам сніданок ішло півгодини. Потім я готував каву, окремо від сніданку. І сідав з чашкою за письмовий стіл. Клав перед собою рукопис і, відпиваючи каву, читав останні кілька рядків, щоб адаптуватись. Я ніколи не визначав наперед, скільки сторінок маю написати. Єдиним моїм завданням було реалізувати в художніх образах те, що я виношував у думках протягом тижня. Це могло зайняти і дві, і три, а могло — й чверть сторінки. І якщо, як на мій смак, те вдавалося, у мене з’являвся святковий настрій. Та цього разу робота над оповіданням, котре я вже давно почав писати, не клеїлась. Попри сильну сюжетну пружину, чогось там не вистачало. А, може, причиною були події, в які мене втягнув Михайлюк і які останнім часом заполонили мої думки. Я борсався в плетиві тих думок, марно силкуючись спекатись їх. Не допомогла й Михайлюкова наука концентрувати волю. Мабуть, людський мозок сам обирає тему — за ступенем важливості. І коли вже обрав, то більше людина нічим іншим серйозно не займатиметься. Отже, нам тільки здається, що ми можемо витрачати свою розумову снагу на що заманеться. Всередині в нас існує якийсь орган, який зірко стежить за тим, щоб ми не марнували сили на другорядне, коли виникає проблема збереження сутності людської. Хоча в одного він — той орган — спить, в іншого — куняє, а в когось — усе життя на вахті. У мене він явно куняв.



Зрештою, збагнувши усю марноту зусиль продовжити роботу над оповіданням, я почав обмірковувати події, учасником яких став так несподівано. Ланцюжок їх був досить куций: таємничі істоти, що спілкуються на гіпермові — міраж над кладовищем — знахідка на Донбасі — міль. Хоч між ними не простежувалось явного зв’язку, але всіх їх ніби було нанизано на одну нитку — кожен був дотичний до комах. Існував також зв’язок, можливо, й випадковий, між кістяком на цвинтарі і донбаською знахідкою: глина, в якій лежить кістяк, і знахідка — радіоактивні. До того ж (це доведено вченими) "лицарські обладунки" — радіоактивні від природи. Отже, фон для них був колись життєво необхідним. Це те, що об’єднувало міраж і знахідку. А ще їх єднала аномалія: для міража — свинцево-мідна, для "обладунків" — боро-кремнієва. Хоча водночас це їх і відрізняло...

"Боро-кремнієва, боро-кремнієва..." — міркував я, силкуючись пригадати, де мені доводилося вже чути таке звукосполучення. І в пам’яті поволі спливав голос Ткача: "...над містом з’явився предмет у вигляді "півсигари", що рухався зі швидкістю 300 кілометрів за годину на висоті 1200 метрів, залишаючи в небі легкий слід. По тому, як невідомий предмет зник, майже відразу на місто (пригадав: те відбувалося у Флоренції) посипалася павутинноподібна маса. За кілька годин вона безслідно зникла. Проте в місцевому університеті встигли її проаналізувати. Вона складалася зі сполук бору і кремнію."

У Ткача є тека, куди він складає вирізки з газет і журналів. Але перед тим, як сховати чергову інформацію, він дивується вголос і цитує нам з Білоконем рядки, що викликали в нього подив. Замітка про подію у Флоренції була з його "дивотеки", а літаючий об’єкт, котрий наслідив над містом, називався в ній невпізнаним.

У тій же "дивотеці" Ткача є витяг з хронік стародавнього Єгипту часів правління фараона Тутмоса ІІІ, в котрому мова йде про вогняне коло, що піднімалося над землею. І хоч воно не мало рота, як пишеться в тій хроніці, дихання його було гидке... В тій же замітці є свідчення французького хронікера п’ятнадцятого століття, який вночі спостерігав вогняну балку, розміром з половину Місяця... Я подумав про те, що знахідка на Донбасі не єдина. 1947 року в Нью-Мексіко знайшли подібні останки чотирьох істот. Але між ними й донбаськими "обладунками", судячи з глибини, на якій останні було знайдено, пролягав час у сотні тисяч років....Отже, космічні гості навідувалися на Землю віддавна. Питання тільки, що їх штовхало в небезпечні мандри: дослідницький рефлекс, притаманний усьому живому, чи меркантильні інтереси?

...Щось не подобалося мені в тій схемі, яку я почав вибудовувати. Скоро збагнув, що саме: стереотип космічного зайди — завойовника, агресора. А тим часом зло сходило від істот, які нічим не відрізнялися від людини. Тільки ж я не бачив конкретних проявів того зла. Та й не зможу відрізнити їхнього зла від власне людського. Аж поки не знатиму їхньої мети.

15

Час від часу Ткач підводив голову від літологічної карти Донбасу і крадькома поглядав у мій бік. Його щось непокоїло... Нарешті він згорнув карту, приніс у кухлі воду і заходився готувати чай.



Я підвів голову від паперів, коли кімнату заповнили пахощі м’яти.

— Мо’, й на вашу долю? — озвався до мене.

Він те сказав із ввічливості, бо я в їхніх з Білоконем "чайних церемоніях" участі не брав.

— Та ви ж знаєте, я каву...

— Даремно, даремно. — Ткач налив собі з чайника.

Постава колеги і те, як він тримав піалу, орнаментовану химерним східним малюнком, зводили нанівець сучасний інтер’єр наукової установи. Він немов би сидів не за письмовим столом, а під тентом в пустелі. Щораз, коли Ткач піднімав піалу, я згадував його оповіді про Сахару, де він багато років працював за контрактом з Мавританським урядом.

Несподівано він сказав:

— Отим моїм балачкам про здатність передбачати майбутнє ви, звісно, не надали значення?

— Навпаки. Цей момент у ваших згадках про пустелю найцікавіший.

Ткач хмикнув і подивився на мене сторожко.

— Цікавий, як елемент художнього твору чи взагалі?

— Взагалі... Для художнього ж твору самого цього факту замало. Потрібна ще маса всілякої інформації, ідея, фабула і багато чого ще. А головне, я все те повинен пережити сам. Ну, не в буквальному значенні слова... Мені ж, крім згадки, а точніше натяку на вашу дивну властивість, нічого невідомо.

— А ви вірите в цю мою властивість? — допитувався Ткач.

Я посміхнувся. Відповів ухильно:

— Повірю, коли ви передбачите, що станеться зі мною найближчим часом.

В одну мить благодушність на його сухому, колись вив’яленому сахарським сонцем, обличчі зникла. Він допив чай, поскладав у книжкову шафу кип’ятильник і посуд (не сполоснувши піали) і лиш тоді озвався:

— З вами нічого лихого не станеться. А от з Михайлюком... Я чого ці балачки затіяв? — Він на мить затнувся. — Ну, скажімо так: мені приснився поганий сон.

— І звідки ж загроза? — поцікавився я, тамуючи іронію.

Він іронії не помітив, а, може, вдав, що не помітив. Сказав серйозно:

— Від дельтаплана.

— Іншими словами: "и примешь ты смерть от коня своего..." Михайлюку казали?

— Казав... Сміється.

— А мене ви повідомили про це, аби я зі свого боку вплинув на Михайлюка?

— Авжеж. Ви з ним останнім часом — нерозлийвода.

У словах Ткача я завважив щось схоже на ревнощі. А може, це мені здалося. Несподівано в пам’яті виникла постать Михайлюка, котрий стомлено піднімається нагору. Внизу під вербами ще диміло попелище від спаленого полотнища. Мені тоді здалося, що я відчув запах паленої плоті, яким несло від Михайлюка. І оці слова Ткача, людини, яку ніхто не запідозрив би в легковажності...

Якісь невиразні здогади заворушилися в моїй свідомості. Вони не допікали жахливими сценами. Просто попеліли, затухаючи, коли я сідав писати і оживаючи під час паузи в роботі. Часом щастило позбутися їх, та щойно на пам’ять приходив випадок спалення парусини, як ті здогади знову піднімалися з забуття, і якась сила тягла мене в кімнату Михайлюка.

Я завітав до нього, щойно табло годинника "вибило" третю. Блискуча біла тирса під лещатами свідчила, що тут випилювали якусь алюмінієву деталь. Перехопивши мій погляд, Михайлюк посміхнувся. З чого я зрозумів, що в нього вийшло все так, як він хотів. Тим часом апаратура працювала, прозвучуючи, мабуть, у тисячний раз той самий мінерал. Я вперше подумав про оманливість зовнішності людини. Тонкі губи, на яких не часто світилася усмішка, і проникливий погляд світло-карих очей виказували в Михайлюкові людину скоріше амбітну, ніж вольову. Насправді ж амбітністю, гонором від нього й не пахло. Це був чоловік захоплення й волі. Здалися смішними слова застереження, з якими я до нього прийшов і які ладні були ось-ось зірватися з кінчика язика. Я сказав інше:

— Мені не дає спокою думка про міль, яка зжерла ваше крило. Адже воно було із звичайної парусини, тобто клітковини. А міль, як відомо, їсть тільки вовну...

— Це, справді, дивно, — погодився Михайлюк. — Я вичитав у біологічних книжках, що в системі травлення молі у високій концентрації виділяються гідросульфіди, які розкладають керотин — волосся, нігті, роги, голки їжака і таке інше, чого не спроможна перетравити жодна із тварин. Мабуть, вивівся новий вид молі, що їсть будь-яку органіку. У природі весь час виникають якісь нові види. До речі, про нові види...

Він звичним рухом дістав із шухляди портативний магнітофон і, застережливо глянувши на двері, натис на клавішу. Пролунав знайомий уже жіночий "репортаж": "Щоб ними управляти, треба не так уже й багато: достатньо знати місця на їхньому тілі, крізь які вони споживають космічну енергію. Тих місць у них всього сім, до того ж більшість володіють лише двома-трьома видами космічного зв’язку, решту занедбано і вони (ті місця) перебувають у стані рудиментів. Це спрощує нам завдання. Місця їхнього космічного зв’язку (про які більшість із них і не підозрює) є водночас їхніми больовими точками. Як діяти на ті точки, нас учити не треба — досвід у наших генах. До речі, це заняття — така ж повсякденна потреба, як їсти й пити. Ми-бо не зможемо довго існувати без їхніх страждань... Часами нас з’являється надто багато. На перший погляд це добре. Адже нам тоді легше долати щаблі їхньої ієрархічної драбини. Бували навіть випадки, коли наші опинялися на самій горі. Та це завжди вело до неминучих потрясінь роду людського... Не знаючи причини страждань, люди починали вбивати один одного. Ми при цьому теж втрачаємо: скільком-бо нашим могли б дати життя загиблі! Зрештою, до певного часу ми не зацікавлені в повному занепаді роду людського, бо це неминуче потягло б за собою і наш занепад..."

Михайлюк вимкнув магнітофон і подивився на мене запитально, мовляв: "що ви на те скажете?"

— Виходить, вони не просто садисти, а споживачі нашої психічної енергії, — озвався я, раптом усвідомивши бездонність прірви, на краю якої балансує рід людський. Несподівано у мене вихопилося: — Як ви гадаєте, вони знають про нас із вами? Ну, про те, що ми їх засікли?

— Ні, — впевнено відказав Михайлюк.

Він сховав у шухляду маг і взявся за кавоварку.

— Я сьогодні вип’ю тільки символічну, за компанію з вами. Серце щось знову розкалаталось.

— Ви не схожі на людину, в якої хворе серце, — зауважив я.

— Воно в мене й справді не хворе. Тільки надто чутливе... А нове повідомлення мене схвилювало. Погодьтеся, остання фраза — то вже натяк на якусь мету істот, що спілкуються на гіперзвуковій частоті.

— Точніше — натяк на те, що вони таки мають програму і що людині в тій програмі відведено не найсвітлішу роль.

— Атож, — погодився Михайлюк.

Він заправив кавоварку, налив з графина води і, загвинтивши кришку, встромив штепсель у розетку. На підвіконні, де стояв графин, лишився мокрий кружечок, з чого я зрозумів, що господар недавно приніс воду і, отже, очікував на мій прихід. Він сів у крісло навпроти мене, обличчям до дверей.

— А що це за місця космічного зв’язку на тілі людини, про які вони говорять? — запитав я.

— Мені доводилося чути про такі центри, — сказав Михайлюк, — від Джан Юн Шана... Думаю, що здатність генерувати волю, якої він мене навчив, і є вміння користуватися одним із тих центрів. А коли без містики, то йдеться про точки енергетичного біовипромінювання чи поглинання енергії з навколишнього середовища. Адже людина обмінюється з природою не лише грубою матерією, а й полем — магнітним, електричним і, напевне ж, біологічним.

Чмихнула кавоварка і в конусну колбу побіг тоненький чорний струмок, від якого повіяло пахощами "Арабіки". Михайлюк замовк і, діждавшись поки паром витисло останні краплини, смикнув за штепсель.

— ...Але то вже таке діло... — сказав він, розливаючи каву в дві чашечки і ставлячи переді мною повнішу. — Головне, якщо вірити репортажу, істоти ті наділені певним гіпнотичним даром.

— Це дуже погано! — вихопилося в мене. — При потребі вони можуть розправитися будь з ким. Скажімо, навіяти людині, щоб вона кинулася під машину.

— Погано для психічно слабких, — сказав Михайлюк, підносячи до губ чашку і насолоджуючись духом кави. — Бо якби вони були такими вже всемогутніми, то мораль людська давно б занепала. А вона ж-бо ще тримається. Існують і носії цієї моралі — Білокінь, Ткач та й інші...

Раптом він змінився на обличчі і став розповідати принцип дії прозвучувача порід. У голосі з’явилася звична сухість, навіть зарозумілість. Я вже розтулив був рота, щоб висловити подив, та почув за спиною ледь вловимі кроки. Спершу вгадав, а потім побачив нашого зава. Посудієвський терпіти не міг, коли хтось грюкав закаблуками. Надто ж коли повз його кабінет проходила якась жінка на кованих шпильках. Його тоді аж пересмикувало. Він навіть переставав говорити і всі очікували, якщо то була нарада, поки звуки в коридорі затихнуть. Сам він ступав м’яко, ніби скрадався. І голос мав приглушений, бархатний. Начальник мовчки, ніби нас і не було в кімнаті, підійшов до ширм на вікні і уважно їх оглянув. Сині полотнища були вичищені, випрасувані і з них ще не вивітрився запах "антимолі". Коли Посудієвський нарешті обернувся до нас, на обличчі в нього сяяло вдоволення.

— Телефонували з міністерства, — озвався, дивлячись на Михайлюка, — цікавилися, в якому стані ваша розробка.

— Все йде, як заплановано, — відказав колега діловим, сухуватим голосом.

— Наступного тижня приїде комісія. Перевірятимуть стан наукових робіт, що завершуються в цьому році.

— Гадаю, проблем не буде, — сказав Михайлюк.

— А у вас як? — звернувся до мене Посудієвський.

— Та в мене ж тема тільки починається... До речі, треба їхати до замовника, узгоджувати.

— То й їдьте, не гайте часу. Не повинно бути жодних знаків запитання.

На мить я позаздрив Посудієвському — його здатності враз все охоплювати очима й розумом. Він, не приховуючи насолоди, вдихав запахи кави, розмовляв з нами, спостерігав, як обертаються бобіни прозвучувача. Поза його увагою не лишилися блиск металевої тирси на підлозі біля столу і вирізка з журналу на стіні. Попри наше кавування в робочий час, обстановка видалася йому діловою, бо на масивному, виголеному до синяви, обличчі з’явився вираз спокою.

— Ага, ще... Маю до вас прохання. Будете в Добровіллі — зайдіть, будь ласка, до моїх родичів і заберіть мій архів.

Він вийшов так само нечутно, як і зайшов.

...Я піймався на тому, що намагаюся пригадати, у що був зодягнений Посудієвський. Довелося докласти чималих зусиль, щоб відновити в пам’яті сірий костюм у клітинку і тупоносі, на м’якій підошві, черевики. Кольорів сорочки і краватки я згадати так і не спромігся. "А він же стояв тут хвилину тому..." — подумалося мені. — Або я неуважний, або ж він якийсь непримітний."

— Слід було запропонувати йому кави, — зауважив я.

— Він не прийняв би запрошення. Ми для нього підлеглі...

Михайлюк сьорбнув з чашки. Тонкі чутливі ніздрі ворухнулись, вловлюючи запах.

— Багато років тому, — сказав він, — Білокінь, підписуючи мені відрядження, повідомив: "Ну, а звіт про виконання завдання вам підпише вже інший". Я зажадав пояснення і він сказав: " Доволі мені бути менеджером. Маю я право нарешті попрацювати над власними ідеями? Чи ні? Ви всі тут дуже хитрі. Кожен свій клубочок розплутує, а організаційні проблеми хай дурний Білокінь вирішує. Між іншим, я теж маю яке-не-яке наукове ім’я". "Хто вам заважає займатись наукою?" — здивувався тоді я. "От-от. Директор — так само... Сядьте на моє місце — побачите. То засідання, то готуй якийсь звіт для міністерства, то вченому писарю щось треба і так без кінця-краю." "Ну, й кого ж ви — на своє місце?" — поцікавився тоді я. "Якби моя воля, я б змусив кожного з вас — старших науковців віддати цій невдячній роботі бодай по два роки. По черзі. Щоб нікому кривдно не було." — Тоді подививcя на мене якось лукаво і сказав: "З експедиції взяли. Того, що кандидатську в нас тут доповідав." "Це той, що благав Ткача бити, але не вбивати? — посміхнувся я. — Та в нього ж немає ще вченого ступеня! "Вже є. Захистився недавно." "А чого саме його?" "Ви ж усі відмовились. А цей довгий час працював головним геологом експедиції — досвід керівника має. До того ж нам украй потрібен свіжий виробничий струмінь. — В очах Білоконя з’явилася тоді якась лукавинка, хоча на його кощавому довгастому лиці не ворухнулася жодна жилка. — Саме це й переконало директора підписати заяву моєму протеже." Білокінь тоді скупо посміхнувся. "Отже, вітаю вас із новим завідуючим. — По хвилі додав: — Стіл і лампу заберу. Я звик до них".

— А що там у Посудієвського з Ткачем було? — поцікавився я.

— Ткач, якому доручили рецензувати дисертацію Посудієвського, хотів її "зарізати". Не знайшов у ній раціонального зерна... Ми сиділи тоді з Ткачем в одній кімнаті, і я й зараз пригадую, як Посудієвський благав "бити, але не вбивати". І Ткач — добра душа — здався. Власне, він сказав те, що думав, але не акцентував на прорахунках. І робота непомітно, як кажуть, на три бали прослизнула. Ну, а вже на захисті наш протокол, в якому значилися такі постаті як Ткач і Білокінь, відіграв вирішальну роль... От зараз я пригадую ту далеку розмову з Білоконем, бідкання Ткача, який не знав, як йому вчинити, а саму особу, навколо якої все те діялося, не бачу. Дивний чоловік...

Я допив каву й підвівся.

Це було в четвер. А в п’ятницю, о тій же порі, за кавою, Михайлюк сказав:

— Дельтаплан М-3 для випробування готовий. — Світло-карі очі його дивно поблискували. Я відзначив у них чи то відчайдушність, чи то браваду. — Ви згодні бути членом комісії?

— Авжеж, — поспішив я погодитися. — Це мусить бути щось грандіозне?

— Не так грандіозне, як здорове...

16

Я прийшов до нього в гараж в суботу о восьмій. Дівчина дивовижної вроди допомагала згортати йому синє полотнище. Вона була в тонкій бавовняній сукенці, яка не приховувала ні гінкої постаті, ані природної смаглявості шкіри. Вона здавалася мені витонченою живою скульптурою, яку митець створив із недавно баченої мною заготовки — її матері. Він уміло надав очам виразу одкровення, зняв з обличчя і шиї незначні зморшки, а з тим і певну пригніченість. З постаттю той уявний майстер і зовсім не мав клопоту.



— Ну, от, — сказав Михайлюк замість привітання. — Можеш тепер познайомитися з ним вочевидячки.

— Це, мабуть, Леся? — мовив я, тамуючи ніяковість.

Із скупих згадок Михайлюка про доньку в мене склалося враження, що вона хоч і студентка, але ще дитина. А зараз я бачив вродливу дівчину і відчував на собі її погляд, у якому не було нічого дитячого. Це мене бентежило.

— Будь обережною, Лесю, бо станеш прототипом негативного образу, — жартував Михайлюк, скручуючи полотнище в тугий сувій.

У гаражі сильно тхнуло нафталіном.

...За чверть години ми минули пост ДАІ і виїхали на трасу. Я сидів на задньому сидінні, затиснутий між дверцями й сумкою з деталями дельтаплана. Перед очима була Лесина голова з коротким чорним волоссям, укладеним в акуратну зачіску, і її вуха, ніби аж прозорі, з маленькими золотими сережками. Я піймався на тому, що переживаю щось схоже на піднесення. Це почуття угамувало навіть тривогу, яка охопила мене, щойно я вловив у гаражі запах нафталіну. З тим запахом прийшла на пам’ять картина спалення на березі полотнища, а також застереження Ткача. Власне, я йшов сьогодні до Михайлюка з наміром будь-що завадити йому піднятися в повітря... Милуючись, ніби виточеною, шиєю його доньки, я водночас думав: ким Леся мені стане в цій ситуації — помічником чи супротивником. Отримавши запрошення на випробування нового дельтаплана, я тільки й думав, як йому перешкодити, не виключаючи й "диверсії". Але на жодному способі не міг зупинитись... Мені здавалося, що й Михайлюка щось бентежить. Час від часу я помічав у панорамному люстерку його щільно стулені тонкі губи і не то заклопотаність, не то злість в очах.

Машина, подолавши грузьку глинисту дорогу, яка ще не встигла висохнути після нічного дощу, спинилася під вербою на березі. Зелені пасма верби тріпало вітром, шерехкотіло ними об дах машини. Михайлюк довго оглядав місцевість, ніби вперше її бачив; погляд його затримувався то на хвилястій поверхні річки, то на заростях звіробою, які прасувала, а місцями ніби втискала в землю, невидима сила вітру.

Віддалік стояло ще одне авто, а на горі лаштувався до польоту його власник. В поривах вітру крило над ним норовисто сіпалось, заважало затягнути на грудях паси. Зрештою він з тим упорався і по кількох стрибках, підхоплений пружким подувом, шугнув угору. Я подумки завважив, що Михайлюк уважно спостерігає за діями колеги; а той вправно сідлав то один, то інший повітряний потік.

Михайлюк сказав:

— Ну, що ж... Гайда.

Сумка з деталями нового дельтаплана була значно важчою від попередньої конструкції. Ми двічі зупинялися, щоб перепочити. Леся, як колись її мати, несла позаду шолом і окуляри. Ноги її до колін ховалися в жовтому суцвітті звіробою, а сама вона в сукенці в червоний горошок нагадувала здаля деревце, геть усипане спілими ягодами. Образ, може й банальний, але саме він спав мені на думку під час останнього перепочинку.

...Одразу впадала в око невідповідність площі крила і сухенької постаті Михайлюка. За тихої погоди така невідповідність навряд чи була б вадою. Але за такого вітру М-3 вимагав, вочевидь, важчого пілота. Саме це й турбувало Михайлюка.

— Вітер, — зауважив я, дивлячись на Лесю.


Каталог: Books -> 1%20kurs%2010-11%20klas -> Українська%20література%2010%20Тексти%20додаткове%20читання
Books -> Г. Д. Берегова діловаукраїнськамов а курс лекцій
Books -> Квітка К. В. Українські народні мелодії. Ч. 2: Коментар / Упоряд та ред. А. Іваницького
Books -> Рівненська державна обласна бібліотека
Books -> Програма вступних випробувань «Документознавство», «Обслуговування в бібліотеках»
Українська%20література%2010%20Тексти%20додаткове%20читання -> Історія україни в романах роман Іваничук
1%20kurs%2010-11%20klas -> Андріївський узвіз Володимир Діброва
1%20kurs%2010-11%20klas -> Прожити й розповісти Анатолій Дімаров
1%20kurs%2010-11%20klas -> Книга перша київські кручі 1 частина перша жашківські четверги 1


Поділіться з Вашими друзьями:
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   25


База даних захищена авторським правом ©uchika.in.ua 2019
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка