Під знаком Цвіркуна Віктор Савченко



Сторінка6/25
Дата конвертації11.03.2019
Розмір3,51 Mb.
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   25

— Авжеж. Сильний вітер, — погодилася вона.

В її світло-карих, як у батька, очах я помітив солідарність.

Михайлюк окинув нас обох по черзі уважним поглядом, а тоді відійшов і став оглядати уже зібрану конструкцію. Він то приміряв на себе паси, то затягував кріплення. Нарешті скомандував:

— Напинаємо полотнище.

Не так просто було розіпнути й закріпити на каркасі полотно із товстої темно-синьої парусини. Його прямо виривало з рук. Та коли зрештою крило було готове і вже гарцювало на вітрі, я рішуче сказав:

— Вам з ним, Антоне Кузьмовичу, не впоратись. — І поспішив додати: — За такої погоди.

— Кому ж тоді впоратись? — Його іронічний вираз на обличчі ніби запитував: чи не вам?

І тут щось штовхнуло мене сказати:

— Я кілограмів на двадцять важчий од вас... Мені легше буде ним правити.

Я подивився на Лесю, шукаючи в неї підтримки, але вона в цю мить спостерігала за дельтапланеристом, якого вітер гойдав, немов зірваний з дерева жовтий лист.

— Нікому сьогодні не треба літати, — відказала дівчина.

— Я знаю цей вітер, — мовив Михайлюк, теж спостерігаючи за дельтапланеристом. — Це низовик. Вгорі він значно слабший.

Я хоч і не тямив у вітрах, але Михайлюка вже добре спізнав. Він переконував не мене й не Лесю, а себе. Я також знав, що коли він себе переконає, то вже ніхто не зможе його відмовити від польоту. Він провадив:

— Кілограмів п’ятнадцять ваги мені б і справді зараз не завадило б...

Тим часом невидимі язики вітру проникали під крило, намагаючись злизати його з землі.

— Для вашого скакуна потрібна спеціальна конов’язь, — зауважив я. — Подужчає вітер, і нам тоді вже з ним не впоратись.

Михайлюк подивився розсіяним поглядом, по миті сказав:

— Може б ви тимчасово постояли в ролі такої конов’язі? Поки я принесу з машини недостатні п’ятнадцять кілограмів...

"Все, — подумав я, — переконувати його марно." Розуміла це й Леся. В її очах я помітив докір упереміш з тривогою. Обличчя її стало дуже схожим на материне. Я мовчки впрягся і враз відчув, що від моїх восьмидесяти п’яти кілограмів лишилися якісь грами. Здавалося, те саме відчув і Михайлюк. На його обличчі засяяла не властива йому щаслива усмішка. Він не поспішав за довіском, а милувався збоку, ставлячи, мабуть, себе на моє місце. Та коли він зрештою повернувся спиною, я ступив усього кілька кроків назустріч вітру і враз мої ноги відпустила земля. Промайнуло здивоване Лесине личко, а по хвилі навздогін почулося:

— Е-гей! Ми так не домовлялись!

...Михайлюк мав рацію. Вгорі вітер був значно слабший. Але й за такого вітру мені нелегко було правувати апаратом. Бачив те й його конструктор. Він махав шалено руками, наказуючи сісти. Та мене все вище підносила невидима пружка сила. Тільки на другому колі, яке я зробив над Михайлюком і його донькою, до мене дійшло, що я утнув. Вчинок мій тільки на перший погляд був стихійним. Насправді ж поштовхом до нього стали три речі: попередження Ткача, крило, з’їдене міллю і тривожний погляд Лесі. Зрештою, причиною був страх за життя Михайлюка. Втім був іще один чинник: мені хотілося стати відчайдушно хоробрим в очах Лесі. Таким, як герой одного мого оповідання, яке вона, напевне, читала. Тим часом Михайлюк вгамувався і невідривно спостерігав за моїм ширянням. Коли ж я заходив уже на друге коло, він навіть підніс руку і показав великий палець, мовляв: "О-о! Виходить!" Небо було ясно-синім, без жодної хмаринки. Вранішнє сонце сліпило очі. Якщо не дивитись на землю і річку, де панував хаотичний рух трав і води, то здавалося, що вітру і зовсім немає, а є невидима жива стихія — грізна і водночас лагідна. Я помітив, що сусіда-дельтапланерист безуспішно силкується вийти на мій рівень лету; він і згори нагадував цупкий осінній листок.

Що вище я підносився, то кволішими ставали повітряні потоки і тим вправніше я по них ковзав. На мить мені стало смішно за побоювання, в полоні яких я весь час перебував. Крило виявилося справді надійним і маневровим. На третьому колі я осідлав пружкий шар і полинув у бік кладовища.

Вже пролітаючи над балкою, озирнувся на Маринину гору і побачив, що Михайлюк сидить у траві, а Леся стоїть поряд з ним; вітер шарпав сукню, немов би силкувався зірвати з неї червоні спілі ягоди. А ще я помітив, що дельтапланерист пливе слідом за мною.

Глиняної латки шукати довго не довелося. Я відчув її своїм єством. Спершу тіло пронизала слабка судома. Десь так, як буває на річці, коли опинишся раптом в холодній течії. І водночас побачив унизу скелет у три людські зрости з вороненої сталі, немов би щойно змащений; на ньому не було й цяточки іржі. Тим часом судома продовжувала зводити жили. "Ще трохи і почнуться корчі, — подумав я, відчуваючи уже звіданий раніше холод з правого боку грудей. Від нього ніби протяглися холодні дроти до всіх кінцівок тіла. І тут прийшла на пам’ять наука Михайлюка генерувати волю. Зосередившись, я "перегнав" усю енергію, яку тільки містив у собі організм, у те місце, де почало холонути. Точка з правого боку грудей стала на час "полюсом магніту". Разом з тим ніби запрацювало друге серце і почало качати не кров, а дух — все, що повнило мене як людину. Досі воно було неусвідомленим, а зараз немов би скресло, стало простим і зрозумілим, і я відчув себе надійним товаришем, часткою свого народу і людиною Землі. Зникли невидимі холодні "дроти", що стягували м’язи, стало гаряче з правого боку грудей, з’явився спокій і споглядальність, а відтак — здатність аналізувати. Перше, що подумалося, це те, що "мастило" на вороненій поверхні, поки крило підносило мене все вище над землею, перетворювалося на щільний перламутровий шар; на черговому витку той шар уже нагадував міріади рухомих світних цяток, які хаотично роїлися над скелетом; далі цятки обернулися в малюсінькі жовто-червоні пелюстки, а тоді раптом знялися з-над своєї "матки" і блискавично оточили мене. На мить я опинився в центрі рою. Були то комахи, а чи "пластівці" невідомої матерії, я не міг би сказати, рухались-бо вони так швидко, що коли око вловлювало жовту пелюстку в одній точці простору, вона уже була у іншій. Вони хоч і оточили мене суцільним шаром, проте між мною (крилом також) і ними залишалася так би мовити нейтральна смуга, яку вони не перетинали. Все відбулося в якусь мить, здавалося, невідома сила перемкнула прожектор з мощей на мене і знову на мощі. І нічого такого не сталося. Крім одного — сонце, яке до того засівало землю скісним вранішнім промінням, тепер стояло в зеніті... Тим часом я віддалився від міража і зайшов на новий, вищий виток; коли ж опинився знову на одній з ним вертикалі, він випустив у мене новий залп світних часток. Саме "залп", бо кожна окрема "пелюстка" нагадувала язичок полум’я, що вихоплюється зі ствола в момент пострілу. Цього разу нейтральна смуга між мною і дивною світною субстанцією повужчала, а сам рій став значно щільнішим. Все, як і попереднього разу, відбулося в долі секунди. Я не встиг перевести й подих, а сонце вже стояло на обрії... Мені лишалося рівно стільки часу, щоб завидна дістатися Марининої гори.

...Вітер ущух; невидимі язики його спроквола зализували трави і воду. Михайлюк з Лесею стояли біля дельтапланериста, який демонтував свій апарат. Я згадав, що чоловік той спершу летів за мною і, наслідуючи, навіть зробив одне коло над міражем. Потім, після першого "залпу" зник і я про нього вже не згадував. У грудях клекотало й стукало. Незвідані доти почуття гніву, страху і суму переповнювали душу. Я не міг знайти пояснення ні тим почуттям, ані дивовижному провалові часу. Напрошувалась дивна логіка: по мені випускали залп із минулого, але між мною і тим, хто стріляв, була стіна з часу. І ще — другий "залп" був сильнішим від попереднього.

Якої завгодно реакції на мій вчинок можна було очікувати від Михайлюка, та тільки не подиву на обличчі. Такий же вираз був і в спрямованих на мене Лесиних очах, коли я, звільнившись від "упряжу", вийшов з-під дельтаплана. Ті погляди немов би зняли з мене захисне поле і я відчувся до того знесиленим, що якби тієї ж миті не ліг у траву, то, напевне б, упав. Якийсь час я дивився на них знизу , як на людей, яких колись бачив уві сні, а зараз зустрівся наяву, і не можу тверезо визначити, хто ж вони — відбитки сну чи люди з плоті.

— Волю, волю генеруйте, — долинуло немов крізь запону.

Тієї ж миті розтанув туман, що на час огорнув мене. Очі вловили проміння, яке стелилося над землею, і тоненьку скибку сонця на обрії. Я сів. Тоді підвівся. Ноги тремтіли. У мене був стан, як після сильного психічного потрясіння. Михайлюк пильно дивився на мою голову. Він навіть торкнувся її рукою. Не зводила очей і Леся. Нарешті, отямившись, я вимовив:

— Не встиг сьогодні поснідати... Того, мабуть, і знесилився.

Я й сам вловив у своєму голосі нотки виправдовування. На мить стало соромно.

— Що сталося з вашим волоссям? — озвався Михайлюк.

— А що з ним могло статися? — Я провів долонею по голові.

Тоді Леся дістала з кишеньки крихітне дзеркальце і подала мені.

Глянувши в нього, я мало не скрикнув: волосся в мене було біле, немов сніг.

У цей час підійшов дельтапланерист і, скинувши з плечей упакований апарат, почав оглядати крило Михайлюка. У кволих подувах вітру воно здригалося немов живе.

— Такого я ніде не бачив, — мовив чоловік, не приховуючи заздрості. — Мені не вдалося вийти й на чверть його висоти. — А тоді, дивлячись не мене, сказав: — Ви нібито кудись зникали?..

— То вам так здалося, — відказав я, перехопивши насторожений погляд Михайлюка.

— Начебто й хмар не було... — провадив чоловік. — А ви таки випадали з поля мого зору, й надовго.

Був він одного зросту з Михайлюком, але кремезний. Під сорочкою в строкату клітинку вгадувалися могутні плечі. Попри вік, — йому було за сорок, смагле вилицювате обличчя виказувало хлоп’ячий подив, захоплення і заздрість. Моєї сивини він не помічав. Либонь, тому, що не бачив мене зблизька до польоту.

Виїхали в сутінках. На душі було зле. Я немов би викупався в океані людських страждань. Сіль страждань вибілила мені волосся. Менше за все я думав над тим, як сприймуть посивіння рідні і всі, з ким товаришував. Мене мучив сильний душевний біль, який то підступав клубком до горла, то змушував калататись серце. "Але ж чому?! — запитував у мені вчений літератора. — Кістяк з жувальним апаратом фаланги ти вже бачив. І не злякався... Що ж таке сталося на шостому витку? І що могло б статися на сьомому? Звідки таке психічне потрясіння?"

Поки їхали додому, ніхто й словом не прохопився.

Михайлюк озвався аж тоді, коли ми висадили біля їхнього під’їзду Лесю:

— Нащо ви те зробили?

Я не став вдавати нетямущого, сказав навпрямки:

— Вам загрожувала небезпека.

— А вам — ні?

Я не відповів.

— Великий оракул... — забурчав Михайлюк. — Мене не пощастило переконати, так він зайшов з іншого боку.

Хоча ім’я "оракула" й не було назване, але ясно було, що йдеться про Ткача. Несподівано він запитав:

— Що сталося?

— А нічого. Крім того, що мощі пальнули по мені своєю еманацією. Двічі. І щораз я ніби провалювався в часі. А може, то мені відбивали памороки і я опам’ятовувався лише за кілька годин... Втім, я таки кудись зникав. Це помітив навіть ваш колега.

— Відчували якісь страждання — фізичні, психічні?

— Фізичні я швидко подолав. А от психічні, точніше душевні... Власне, то було потрясіння, адекватне такому, якби я довідався, що за якусь мить вимер весь мій рід: батько, мати, брат, сестра, тітки й дядьки, всі їхні діти й онуки. І залишився жити тільки я... Аналогія ця спала на думку вже по дорозі додому, а тоді ні над чим таким я не замислювався. Просто нестерпно боліла душа.

— Ви піднялися вище, ніж я минулого разу?

— Авжеж.


— Помітили на мощах якісь нові деталі?

— Цього разу на них не було й сліду корозії; їх ніби дбайливо протерли клоччям, просякнутим мастилом. Більше — нічого особливого. Хоча, стривайте, одну деталь я таки помітив. Зуби, а точніше жувальний апарат фаланги, були стерті під самі ясна.

Під’їхали до гаража. Михайлюк вимкнув ключ запалення. Враз погасли фари і настала тиша. Виходити не поспішав.

— Сірошенко — це той дельтапланерист, — озвався по часі, — казав, що летів слідом за вами і навіть зробив коло на цвинтарі, але й словом не прохопився про міраж. А мусив його бачити, хоча б у вигляді іржавих останків. Зір у Сірошенка кращий, ніж у нас із вами. Працює-бо слюсарем-лекальником на заводі.

Михайлюк вийшов з машини. Відчинив гараж. Тоді з моєю допомогою розстелив на підлозі полотнище крила і став пересипати його нафталіном. Затим скрутив у тугий сувій і запхав у чохол.

— Так надійніше, — посміхнувся. Тоді запитав: — А ви б могли піднятись вище?

— Авжеж. Тільки пора вже була вечірня...

Михайлюк зголосився відвезти мене додому. Він весь час мовчав і тільки біля під’їзду озвався:

— Як же ви поясните рідним своє посивіння?

— За тиждень, поки буду у відрядженні, щось вигадаю.

На тому ми й розлучились.

А десь за дві години в моїй однокімнатній квартирі пролунав дзвінок. На порозі стояв Михайлюк.

— Не очікували? — Він втупився в мою голову тепер уже при світлі стоватної лампи. — Я на хвилинку. Візьміть. Це фарбник для волосся. Дає русявий колір, як у вас був... Інструкція на пакеті. — Повагавшись, додав: — Не слід травмувати батьків.

Таким я Михайлюка ще не бачив. Він завжди був офіційним, діловим, мав гострий погляд. А тепер став якимось домашнім. Ніби забув одягнути маску, яку накидав разом із верхнім одягом, коли збирався на люди... Оглянувши моє холостяцьке житло, в якому було менше ладу, ніж у нього в гаражі, Михайлюк пішов. Тільки тепер я помітив, що на ньому були не випрасувані штани й сорочка, як завжди, а синій спортивний костюм, в якому він, напевне, ходив удома.

17

Вакуленко, з яким я часто їздив у відрядження, навчив мене ставитись до поїздки в міжміському автобусі, як до подорожі. Ми з ним, бувало, виходили на кожній зупинці, випивали в буфеті чогось прохолодного, заглядали до газетного кіоску і по часі знову всідалися в м’які крісла. В дорозі не базікали. Вакуленко любив покуняти, а я, відкинувши спинку сидіння, обмірковував сюжет чергового твору. Бувало, за шість годин їзди у мене вимальовувалася новела, яку потім залишалося тільки записати. З тим приходив добрий настрій. Я плескав колегу по плечу, називав Вакулою. Він, виспавшись, жартував у відповідь, щоправда не завжди влучно і делікатно (об’єктом його дотепів були переважно жінки). Ми йшли шукати готель, а, влаштувавшись, поспішали до кінотеатру. Таким чином, день, приречений на марноту, ставав плідним і приємним.



Цього разу я їхав один. Поїздка була жахлива. Я крадькома позирав у люстерко на свою фарбовану шевелюру; на мене то накочувалася хвиля розпачу і щось починало боляче стискати горло, то на час я забувався не то у сні, не то в маренні. Та з наближенням до кінцевої зупинки думка про мету, заради якої я їхав у відрядження, все ж витіснила неусвідомлені почуття.

...В геологічному відділі об’єднання "Донбасвугілля" було прохолодно, як у підвалі. Шипів кондиціонер і тхнуло аміаком, яким пахли свіжовиготовлені карти на синьці. З начальником відділу розмова була коротка. Він погортав програму, поставив для годиться кілька запитань, а тоді сказав:

— У який спосіб ви цю тему виконаєте, нас мало обходить. Чи самі аналізуватимете шахтні відходи, а чи віддасте на аналіз сторонній організації — ваш клопіт. Ми за свої гроші вимагаємо тільки одного — рекомендацій, як, у біса, ті кляті відходи утилізувати. Кажете, можна буде додавати їх у шихту при виготовленні цегли? Спробуйте...

По закінченні розмови я поцікавився, як проїхати до шахти, з якою межувала наша дослідна ділянка. Він схвально подивився:

— То ви хочете одразу ж і — бика за роги? Правильно. Починати слід із шахти. Геологічна ситуація там така ж, як і на розвідділянці.

Мені стало ніяково. Я цікавився шахтою не заради того, щоб узяти, як він сказав "бика за роги"... Втім, він не помітив мого замішання.

...Шахта нагадувала острів серед конопляного поля. Довкруж ніде нічого, сама тільки конопля й небо. Здавалося, острів той виріс із землі зовсім недавно, бо на вершечку ще диміло. На майдані біля шахтоуправління стояли два автобуси; з лазні поспішали до зупинки шахтарі. Все було так, як і на десятках інших шахт, де мені доводилося бувати.

Дощечка на одних із численних дверей довгого темного коридору шахтоуправління сповіщала, що там перебуває геолог Т. П. Кльований. Переступивши поріг, я несамохіть посміхнувся. За величезним столом, на якому при бажанні можна було б розгорнути й мапу десятитисячного масштабу, сидів чоловік з крупним обличчям, суціль побитим віспою. Воно ніби й справді було рясно покльоване. Господар підвів на мене голубі очі, в яких читалося німе запитання.

Я назвався, пояснив мету відвідин.

— Тарас Павлович, — відрекомендувався й він, підводячись і подаючи руку.

Він був високий, чи не на півголови вищий від мене, і на вигляд йому було років сорок п’ять.

— ...Ту вашу ділянку, — мовив Кльований, — розвідували під нову шахту. А тоді підбили "бабки" і зійшлися на тому, що вигідніше прирізати її нам... Так що, хочете чи ні, а працюєте на нас.

Він казав те з добродушною іронією, на що я зауважив:

— А відтак, хотілося б вам чи ні, а геологічні матеріали по шахті ви просто зацікавлені нам передати.

— Що правда, те не гріх, — погодився господар.

Над планами гірничих робіт ми просиділи добру годину. Геолог детально розтлумачував, де і які породи покривають вугільні пласти і скільки їх вивалюють на терикони. Це був досвідчений фахівець, який однаково тямив як у геології, так і в підземній топографії. Коли він нарешті відняв від карти свої мозолясті руки з довгими пальцями, я поцікавився:

— Ви, мабуть, працюєте на цій шахті від дня її заснування?

Йому приємно було вловити в моєму голосі поштивість. На поритому ряботинням обличчі промайнуло щось схоже на ніяковість.

— Не з дня заснування, — відказав він. — До мене працював геолог-шахтобудівельник... Помер, кажуть, від силікозу. А я тут ось уже вісімнадцять років.

У коридорі загрюкало дверима, затупало. Водночас пропищав масивний годинник на кощавій волохатій руці Кльованого. Робочий день у шахтоуправлінні закінчився.

...Ми з геологом висіли з напівпорожнього автобуса на краю селища, де стояли одноповерхові шлакоблочні будинки барачного типу.

— Колись тут були гуртожитки шахтобуду, — пояснив Кльований. — А зараз мешкають ті, хто очікує квартири.

Ми зайшли на подвір’я врослої в землю хати.

— А це ось, так би мовити, — будинок приїжджих, — скептично посміхнувся Кльований і погукав: — Іване!

На порозі з’явився літній однорукий чоловік у шахтарській спецівці.

— Іване, — геолог кивнув на мене, — це представник... Прихисти на ніч.

І, потиснувши мені руку, пішов у бік двоповерхових непривітних зовні котеджів. Він, здавалося, не йшов, а міряв землю довгими ногами.

...Іван виявився небалакучим. Кивнув на рукомийник у сінях і, прочинивши двері однієї з кімнат, показав на високе металеве ліжко, мовляв: "Ото твоє."

Забачивши на підвіконні пляшку з-під портвейну, забрав її й вийшов.

У кімнаті стояло ще одне ліжко, неприбране. Хтось немов би проcпав на роботу і, поспішаючи, не встиг заслати. Біля підвіконня поблискував лаком письмовий стіл і стояв єдиний розхитаний стілець. Моє ліжко було акуратно заправлене рожевим марселіном. Опинившись наодинці з такою розкішшю, я відчув нестримний потяг плюхнутись у постіль. Адже минулої ночі я не склепив очей. Мене стало ще на те, аби піти помитись...

...Я йшов по набережній, де височать два тридцятиповерхові будинки. Щойно їх минув, як почув над головою якесь стукотіння. Так, начебто дошкою об дошку... На високій колоні (власне, то була металева труба), на колесі від воза, немов у лелечому гнізді, сиділи голі молоді люди, звісивши долу ноги. Ті хлопці (їм десь близько тридцяти) мали чорні, перетинчасті, як у кажана, крила, якими вони й лопотіли над головами людей унизу. Я ще встиг завважити, що хлопці ті були фізично дужі, з виразом спокою й байдужості на гарних рум’яних лицях, і прокинувся...

Під стелею тьмяно світила єдина лампочка без абажура. В кімнаті пахло свіжозапареним чаєм. Я глипнув на ручного годинника — була десята.

— Чого так рано влігся? — почувся басовитий голос.

По кімнаті вештав босоніж чоловік у майці і довгих трусах в червоно-синю смугу... Ми познайомились. То був Семен Панченко — дільничний свердлярів з розвідділянки, яку я мав досліджувати. На шахту приїхав з тією ж метою, як і я. Наливши чай у склянки і витрусивши з алюмінієвого кухля вижимки у прочинене вікно, він запитав:

— Як там Блідолиций поживає?

Я посміхнувся тому Білоконевому прізвиську, відказав:

— Та нічого...

— Усе ще відділом керує?

Його запитання мене здивувало. Адже Панченко з тієї ж експедиції, з якої до нас прийшов новий завідуючий і, отже, мусив би знати, хто зараз керує нашим відділом. Я поцікавився, чи довго він працює в Добровільській експедиції:

— Та вже років з двадцять, — відказав новий знайомий.

— Нашим відділом керує ваш колишній головний геолог, — сказав я.

Чоловік відставив склянку, запитав здивовано:

— Так?! Який з них? Відколи я там, їх помінялося вже двоє чи троє.

— Посудієвський.

Панченко наморщив лоба.

— Зараз у нас — Луговий, — сказав. — Довго працює... Пам’ятаю також Закомору. З цим ми прийшли в експедицію молодими спецами. Я — після технікуму, він — після інституту. Теж довгенько був головним. А цього вашого... Не пригадую... Хоча, стривайте, між Луговим і Закоморою хтось таки був. А який він із себе?

— Десь йому під п’ятдесят. Статуру добру має, темноволосий, інтелігентний з виду.

— Справді, був хтось. Був... Але прикмети, як і прізвище, геть чисто вивітрилися з пам’яті. Хто ж то за один? — силкувався пригадати Панченко.

Мені подумалося, що люди, як і слова: одні западають у пам’ять одразу і назавжди, інші ж не запам’ятовуються, скільки б їх не зубрив. Посудієвський, мабуть, належав до останніх.

— Авжеж був хтось... — озвався сусіда; на чолі в нього виступив піт — не знати тільки від чого: від гарячого чаю чи від марного намагання пригадати. — Не могла ж експедиція після того, як пішов на підвищення Закомора і до того, як став Луговий, обходитися кілька років без головного геолога. А ось пригадати — зась. В пам’яті якась тінь стоїть. Тінь — бачу, а людини нема. Чортівня якась...

Раптом я запитав:

— А в розвідці ділянки під оцю шахту ви брали участь?

Панченко замислився.

— Власне, я прийшов сюди вже на дорозвідку, коли техніко-економічну документацію передали...

— Тобто шахту вже почали будувати?

— Ні, шахту ще не починали, а ці бараки, — він клепнув босою ногою по підлозі, — вже стояли.

Крізь прочинене вікно війнуло прохолодою, в якій угадувався запах коноплі.

— Хоча, стривайте, стривайте... Ділянку під ствол вже тоді розчищали. Ну, чорнозем знімали... Я чого згадав? Хлопці з шахтобуду щосуботи приїздили до нас у Добровілля на танці. Багато хто побрався потім з нашими дівками. А дехто з часом перейшов на шахту і мешкає тепер у цьому селищі.

Хоч як свербіло запитати про "дивну знахідку", але я, не знати й чого утримався. В мені вже міцно сидів Михайлюк, який ніколи не квапив події. Хоча й докладав усіх зусиль, щоб вони не втрачали самоплину.

— І товстий шар чорнозему? — поцікавився я.

— Де там... Дике поле — воно й є Дике поле.

Панченко приніс води в кухлі і, вкинувши в нього кип’ятильник, сказав:

— Спрага дошкуля ... Вчора добряче посиділи. А ввечері товариш пішов мене провести. То ми ще й тут піддали...

— А піддали портвейном? — поцікавився я.

— Портвейном. Ти звідки знаєш?

— А на вікні порожня пляшка стояла. Іван виніс.

Панченко гмикнув.

— До речі, Тирзило, з яким ми вчора набрались, — із колишніх шахтобудівців. На бульдозері працював.

— Друг юності?

— Атож. Парубкували разом. Він узяв дівчину з нашої вулиці.

— А під ствол він розчищав ділянку?

— Та все робив — від бульдозериста до бригадира прохідників на діючій шахті....


Каталог: Books -> 1%20kurs%2010-11%20klas -> Українська%20література%2010%20Тексти%20додаткове%20читання
Books -> Г. Д. Берегова діловаукраїнськамов а курс лекцій
Books -> Квітка К. В. Українські народні мелодії. Ч. 2: Коментар / Упоряд та ред. А. Іваницького
Books -> Рівненська державна обласна бібліотека
Books -> Програма вступних випробувань «Документознавство», «Обслуговування в бібліотеках»
Українська%20література%2010%20Тексти%20додаткове%20читання -> Історія україни в романах роман Іваничук
1%20kurs%2010-11%20klas -> Андріївський узвіз Володимир Діброва
1%20kurs%2010-11%20klas -> Прожити й розповісти Анатолій Дімаров
1%20kurs%2010-11%20klas -> Книга перша київські кручі 1 частина перша жашківські четверги 1


Поділіться з Вашими друзьями:
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   25


База даних захищена авторським правом ©uchika.in.ua 2019
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка