Під знаком Цвіркуна Віктор Савченко



Сторінка7/25
Дата конвертації11.03.2019
Розмір3,51 Mb.
1   2   3   4   5   6   7   8   9   10   ...   25

Поки сусіда висмикував з розетки вилку кип’ятильника і засипав в окріп чай, я гарячково думав, як би природніше поставити запитання про "знахідку".

— Кажуть, тут щось знайшли археологи, — озвався якомога байдужіше. — Ну, коли розчищали ділянку...

— Було, — підтвердив Панченко. — Тут навіть один здурів, доводячи, що то не кістки, а рештки істоти неземного походження. Власне, то його екскаватор наткнувся... Але, крім нього та ще геолога, ніхто того не бачив. Місце враз обгородили щитами і викликали вчених, які й забрали кістки.

— А чого ти сказав — здурів? Він що, й справді, теє?..

— Ну! — Панченко посміхнувся співчутливо. — Молодий був, гарячий, доводив кожному, що то прах косміянина. А його — на глузи. Ну, він одному затопив у пику, другому... Десь через рік уже був у психушці. Як його доля потім склалася — не знаю.

Була вже пізня година. В кімнаті додалося прохолоди й запаху коноплі. Сусіда зібрався був налити мені ще чаю, але я відмовився. І він випив його прямо з кухля великими ковтками.

— А геолог? Адже він міг би підтвердити, якщо той, справді, не брехав.

Панченко на мить замислився.

— Точно не пам’ятаю... Здається, радив зачекати, що скажуть учені. Обіцяв навіть, що про це буде надруковано в газеті.

Мене вже знову почало хилити на сон. Панченко причинив вікно, вимкнув світло і довго рипів пружинами ліжка, поки вмостився. Я ще запитав:

— А де зараз той геолог?

— Та невдовзі по тих подіях помер. Чи то від туберкульозу, чи від силікозу.

18

У мені немов би перебував якийсь біологічний будильник, котрий будив мене рівно о сьомій... Ще не розплющивши очі, я подумав, що крім екскаваторника й геолога, мусили бути й інші люди, які бачили знахідку. А саме ті, що загородили місце щитами, і ті, які веліли це зробити. Я збирався висловити свої міркування Панченкові, але його вже не стало. Ліжко було акуратно застелене, подушка підбита і поставлена якось сторч. На мить мені здалося, що нікого тут і не було. А розмова за чаєм наснилась. Так само, як і голі хлопці в лелечому гнізді. Перед світанком я знову бачив їх. Навіть роздивився крила, чорні, як сажа, з червоними капілярами. Вони тріпотіли ними, мов пташенята, що просять їсти.



Кльований уже очікував на мене. Кивнув на чималий стос синьок.

— До ваших послуг... Розріз шахти і гіпсоплани пластів. — Попередив: — Тільки з поверненням.

Я запевнив, що в наступну ж поїздку привезу.

Розгорнув карту розрізу. На ній було нанесено тисячометрову товщу порід, посмуговану де вужчими, а де ширшими пасами вугільних пластів. Там були вапняки, пісковики, аргеліти, якась навіть фауна. Не було тільки гранітів... То на якій же підставі двадцять років тому запідозрили, що десь тут поблизу можуть бути уранові поклади? Адже вони трапляються тільки в супроводі граніту... Отже, мотивація для вилучення замітки з журналу була фальшива.

Я запитав:

— А чи немає у вас зразків порід? Щоб глянути на них вочевидячки?

Кльований витяг із шухляди ключ і повів мене в кінець коридора. Там був шахтний музей... Пахнуло давно не провітрюваним приміщенням. Шматки порід з бирками лежали на полицях з товстого скла. Одну із стін прикрашав макет розрізу шахтного поля, протилежну — фотомонтаж, на якому було показано історію шахти: від місцевості з померхлою травою і самітньою свердловиною, до копра з колесом, що швидко оберталося (спиці були ніби розмазані). Я затримав погляд на знімку екскаватора, ківш якого завис над самоскидом; з нього сипалося. Профіль екскаваторника ледь окреслювався за склом кабіни. Далі йшли фотокартки людей у спецівках. Одне обличчя мені видалося знайомим. Помітивши, що я в нього вдивляюсь, Кльований озвався:

— Впізнали? Іван, що зараз хазяйнує в будинку для приїжджих.

На фото він був молодий і тримав кирку обома руками.

— Коли з ним сталося те лихо?

— Ви про руку? Та ще тоді, коли готували майданчик під шахту. — Якийсь час він дивився на фото, а тоді перевів на мене голубі в червонуватих прожилках очі й додав: — З дрібниці почалося. Загнав у палець скабку. А в медпункт піти полінувався. За кілька днів йому нагнало так, що почалася гангрена. Лікарям нічого іншого й не залишалося... З тим, кажуть, і мову втратив. Не знати тільки від чого: від потрясіння чи, може, під час операції пошкодили якийсь нерв.

— На фото Іван — з киркою. А ви кажете: загнав скабку. Він що, теслею працював?

— Та ні. Поскільки мені відомо, різноробом. Ну, старшим куди пошлють... Сталося те ще до мого приходу. Але я пам’ятаю, як функціонери з техніки безпеки безліч разів згадували випадок з Іваном, як приклад безглуздої травми.

— Що ж він хоч робив?

— Кажуть, загороджував щитами якусь археологічну знахідку. — Кльований скептично посміхнувся. — Кістки якісь вирили...

Я подолав у собі бажання розпитати про "кістки":

— Пенсію дали?

— Дали. Хоча й помотали нерви... Свідка, бачте, не виявилося, що ту кляту скабку він загнав саме на роботі. Працював-бо один.

Охопило відчуття, що я торкнувся якоїсь жахливої таємниці: повмирали всі, хто бачив "обладунки" на власні очі. А той, хто ховав їх від стороннього ока, не може тепер ні сказати, ні написати. Я знову, уже вкотре, побачив себе на краю прірви. А тільки прірва та була не проваллям, а безвістю, де не існує дна.

Помітивши, що я спохмурнів, Кльований сказав:

— Шкода чоловіка. Ровесники його мають сім’ї, дітей дорослих. А він, як пес на чужому подвір’ї.

Почуття душевного болю, суму і гніву, що на час пригасли в мені, тепер знову затліли. Я немов би знову опинився в оточенні світних цяток, якими пальнув по мені міраж. Майнула думка, що між міражем на цвинтарі, "археологічною" знахідкою та істотами, що спілкуються на гіпермові, існує зв’язок.

— Авжеж шкода, — мовив я.

Погляд мій заковзав по експонатах музею. Нічого особливого на полицях з грубого скла я не побачив: звичайний пісковик, звичайний алеврит; вапняк — сірий і ніби побитий віспою, як обличчя Кльованого; моноліти вугілля з різних глибин. На одній з полиць лежали шматки аргелітів з відбитками папороті, морських лілій і риб. Гранітів у колекції не було. І тут погляд спинився на двох шматках глинистої породи. Власне, то був колись один шматок, розлущений навпіл. На одному уламку значився квадратний відбиток, на другому — металевий блок, розмірами з цигаркову коробку: в довших торцях його знати було глибокий паз, краї блоку були заокруглені.

Коли я нарешті перевів погляд на геолога, то побачив лице його усміхненим.

— Отак кожен спиняється саме біля цього експонату, — мовив він і по миті додав: — Зараз ви поцікавитесь, на якій глибині його добули ..

— Авжеж.

Кльований підійшов до макету шахтного поля і тицьнув кощавим пальцем у шар алевриту над вугільним пластом.

— Сто шістдесят метрів від нульової відмітки.

Я подумки прикинув, що це глибина пізньої крейди.

— Такого не може бути, — сказав я.

— Не може, — погодився Кльований. — А все-таки є... Можете взяти в руки та оглянути ближче.

Я вийняв блок з гнізда в породі. Він виявився легким. На абсолютно рівних поверхнях, у кутках було чи то вибито, чи то випалено електродугою якісь карлючки, схожі на ієрогліфи. Придивившись до тих значків, я завважив, що вони нагадують коників-цвіркунів, або якихось інших, схожих на них, істот. І все ж то було письмо. Зваживши предмет на долоні, я поцікавився:

— Алюміній?

— Не певен, — відказав геолог. — Принаймні алмазний надфіль не залишає на ньому й сліду.

— Ну, а самі ви що про це думаєте? Адже динозаври не могли такого виготовити.

— А нічого я не думаю, — відказав Кльований, кладучи блок на місце.

В голосі геолога вчувалася легковажність; а от у глибоких голубих очах я її не помітив. Скоріше в них читався смуток.

Ми повернулися в кабінет Кльованого і там довго мовчали. Господар дивився на двері, я — на його великі натруджені руки. І от дивина: ні він, ні я не відчували ніяковості від паузи, що затягувалась... Я не міг спекатись думки, що знак, вибитий на блоці, вже десь бачив. Не сам блок, а вибитий на ньому знак. Але де — пригадати не міг.

Зрештою я першим порушив мовчанку:

— То можна забрати гіпсоплани?

— Авжеж, авжеж...

Я поклав у портфель карти і вже, потиснувши руку для прощання, спитав:

— Наступного разу не відмовитесь показати місце, де знайшли ваш музейний експонат?

— Того місця вже не існує. Там тунель, — відказав Кльований.

Напівпорожній автобус котив вузькою бетонкою, що пролягала в конопляному полі. Окові ні на чому було спинитись — за вікном сама тільки зелень. Плаваючи поглядом в конопляному одноманітті, я силкувався збагнути, чи не пов’язані між собою музейний експонат і "археологічна знахідка". Правда, перший нараховував багато мільйонів років (принаймні відтоді, як він опинився в болоті крейдяної епохи), а другий знайдено хоч і в тому ж місці, але на поверхні. І якщо перший — матеріальний предмет, виготовлений розумними істотами, то другий — останки власне самої істоти (я не наважувався назвати її твариною), що конституційно нагадувала комаху. Можна припустити, що прибулець прилетів по той предмет і безпомилково знайшов місце, де він лежав. А тільки запізнився на багато мільйонів років і "експонат" опинився глибоко в землі. Уже вкотре спало на думку, що "археологічна знахідка", "експонат", міраж на цвинтарі, а також істоти, які спілкуються на гіпермові, мають одну спільну прикмету — приналежність до комах. Ця думка сиділа в мені давно, немов би ховаючись у підсвідомості, а зараз у пам’яті вишикувався послідовний ряд: голова комахи-богомола, жувальний апарат фаланги, комахоподібні значки на музейному експонаті і те, чого я не бачив, але знав із підслуханої гіпермови. Страшенно захотілося якомога скоріше поділитися своїми міркуваннями з Михайлюком. Згадка про колегу раптом пронизала мене тривогою. Адже всі, хто бодай по дотичній мав стосунки з "археологічною знахідкою", загинули або ж утратили здатність обмінюватись інформацією. Лише Михайлюк був живий-здоровий. Я подумав також про себе і про лихий сон з голими людьми в лелечому гнізді; здавалося, навіть розчув дерев’яне постукування кажанячих крил. І знов накотилася хвиля неусвідомленого душевного болю, як тоді на Марининій горі. Такого сильного, ніби то був біль за всією моєю загиблою ріднею.

Автобус виїхав з конопляного поля і вже наближався до околиці містечка. Скоро він спинився біля невеликої автостанції, яка здаля нагадувала акваріум.

19

Головний геолог Добровільської геолого-розвідувальної експедиції Луговий саме збирався на обід, коли я переступив поріг його кабінету.



— ...Може, десь погуляти, поки закінчиться обідня перерва? — сказав я.

— Та чого там... Сідайте.

Я поклав перед ним на стіл програму робіт. Луговий, не читаючи, перегорнув сторінки із вступом; зачепився поглядом на тому, що планується зробити. Читав, а точніше вивчав, хвилин із п’ять.

— Все, як ми й домовлялись. Готуйте угоду... Ага, ще. Маєте можливість полегшити собі роботу. На шахті, що межує з нашою ділянкою...

Я посміхнувся і витяг з портфеля гіпсоплани.

— О-о! — здивовано мовив Луговий. — Бачу, наші грошики за вітром не полетять... — Він підвівся, даючи зрозуміти, що розмову вичерпано.

На вулиці я назвав адресу, яку мені дав наш завідуючий відділом, і запитав, як туди пройти.

— Це по сусідству з моїм житлом, — сказав. — А що ви там хотіли?

— Посудієвський попрохав забрати якісь папери.

— Хто це — Посудієвський?

— Та той же, якого ви змінили на посаді головного геолога і підпис якого стоїть на програмі...

— Так?! Його прізвище Посудієвський? Втім, я прийшов на пусте місце. Попередник уже на той час звільнився. — Ми йшли мовчки, а тоді Луговий додав, немов би виправдовуючись: — Про нього ніхто не згадував...

"Дивно, — подумав я про свого завідувача відділом. — Показний, симпатичний чоловік, а пам’яті про себе не залишив — ні доброї, ні поганої".

Добровілля — містечко здебільшого одно-двоповерхове. Будинки — з невеличкими присадибними ділянками. Біля одного з таких дворів Луговий зупинився.

— Вам — через два на третій, — показав уздовж вулиці. — Зелені ворота. Ну, хай щастить.

І зайшов у прочинену хвіртку — сухорлявий, середнього зросту, із засмаглим від тривалого перебування на сонці обличчям. Мені подумалося, що геологи чимось схожі на селян.

За ворітьми стояв ошатний дім, точніше маєток. Руда цегла, різьблений карниз, фігурні пілястри і дві колони на ґанку свідчили, що колись це було панське помешкання. Убога вулиця, котра вписала в себе цей будинок, з усього видно, з’явилася на кілька десятків років згодом. Втім, маєток був не такий уже й великий. Просто він відрізнявся архітектурною витонченістю і тим, що стояв на пагорбі. Мабуть, на місці вулиці колись ріс парк... Я делікатно натис на "ґудзик" електродзвоника. По хвилі — сильніше. Ніхто не поспішав відчиняти. Перегодя я вже тис на кнопку щосили. І тоді вийшла стара жінка — висока й огрядна, її обличчя ще зберігало прикмети давно минулої вроди. На ній був довгий байковий халат у червоних маках. Вона не мружилась, як це роблять старі. Волошкові очі дивились уважно й сторожко.

— Ви, мабуть, від Броніслава? — озвалась дзвінким, як на її вік, голосом.

Я кивнув, а подумки завважив, що Посудієвський, видно, попередив по телефону про мою можливу появу. Піднявся сходами на ґанок, а точніше — терасу з колонами.

Заходьте, почекайте, — мовила жінка. — Треба їх ще розшукати — ті папери.

У просторій вітальні за письмовим столом сидів старий чоловік і щось писав. На моє привітання не відповів — лише блимнув глибоко запалими очима. Вітальня більше нагадувала службову кімнату, аніж помешкання; то, власне, був кабінет, обставлений в стилі "ретро" — величезний, різьблений по краях письмовий стіл було покрито малиновим сукном. Настільна лампа — велика, кругла, із шнурком замість вимикача. З обох боків столу — по стільцю, поставлених так, щоб господар, який сидів спиною до вікна, міг розмовляти одразу з двома відвідувачами. Чоловік тим часом вмочав ручку в каламар (поряд лежав металевий ковпачок, яким каламар накривався) і рвучкими рухами виводив на папері карлючки — один під одним. Я сів на диван поряд з дверима. Цю меблю, обтягнуту чорною шкірою, мабуть, було призначено для тих, хто очікував своєї черги пересісти на стілець біля столу. Між диваном і столом було простелено килим — такого ж кольору, як і сукно на столі. Старий між тим уривчасто писав, вряди-годи кидаючи в мій бік підозрілі погляди. Часом він дивився поверх моєї голови, де над високою спинкою дивану висів чийсь портрет. Жінка все ще не виходила з сусідньої кімнати, і я почав ловити себе на тому, що почуваюся тут так само, як у приймальні поважного начальника, від якого залежить моя доля. Відчуття було таким правдивим, що мене навіть стало проймати тремтіння. Тим часом на рожевому, але безживному і від того схожому на муляж, обличчі чоловіка за столом з’явилася лиха посмішка: перо його несамовито зашкрябало. Я завважив, що він писав у стовпчик — слово під словом, і якось завчено. Раптом шкрябання перейшло в звук, який буває, коли рветься папір і водночас перо в дерев’яній ручці зламалося. Тієї ж миті на лиці його спалахнуло озвіріння; він підвів голову і люто втупився в мене круглими й чорними, без блиску, очима. На мить мені здалося, що то не очі, а два пістолетні дула. Навіть привиділося в них щось схоже на нарізки. Та дивно було те, що я й справді відчував себе винним за зламане перо. Але далі злого погляду він не пішов — не прохопився й словом. Тільки гнів на обличчі змінився мстивістю. Він підняв ковпачок на одній з коробок мармурового чорнильного прибору і витяг нове перо. Відтак, "зарядивши" ним ручку і вмочивши в каламар, знову заходився завчено шкрябати. Він ніби не писав, а вистрілював короткими чергами. На якийсь час господар забув про "відвідувача" і сп’яніло добудовував з правого боку стандартного аркуша стовпчик згори донизу. Дописавши сторінку, він відсунув її і, випроставши спину, подивився на мене зарозуміло, ні — бундючно і на лиці в нього з дивовижною мінливістю стали проступати вирази озвіріння, злостивості, мстивості і якоїсь дикої насолоди. Та щойно він підводив запалі очі на портрет, як весь спектр виразів на його виді змивався. Натомість з’являлося просвітління, ні — одкровення. Він, здавалося, молився, своєю внутрішньою молитвою.

Зодягнений був він у коричневий напівкітель, важке підборіддя і цупкий комір розділяла біла смужка сорочки. Впадала в око якась кричуща невідповідність між його зовнішністю і тим, що за нею ховалося. Здавалося, в одяг капелана або пастора убралося створіння полярне за змістом. Я вловив запах хромової шкіри, міцного тютюну і терпкого одеколону. Одначе ні попільнички, ні цигарок ніде не помітив; та й вичовгана шкіра дивану не могла випускати запаху. Скоро я збагнув, що то був не запах, а дух, який не вивітриться з цього помешкання, доки в ньому житиме цей старий... Тим часом господар дістав з шухляди чистий аркуш і заходився знову "вистрелювати" єдине слово — так само в стовпчик.

Нарешті зайшла господиня й поклала переді мною згорток. Крізь целофан проглядалися повні теки, і якісь книжки. Я підвівся і взявся за мотузяну ручку. Пакунок виявився важким.

— Тут, здається, все, що він просив, — мовила жінка.

Я завважив, що вона ніяк не реагувала на старого, начебто його й зовсім не було. Так само й він нічим не виказував свого ставлення до неї. Зрештою, як і до мене. Либонь, він бачив не мене, а когось іншого, що очікував своєї участі на чорному дивані.

Випадково я помітив, що старий пише не якесь конкретне слово, а просто розписується. Ставить підпис під підписом, як викладач у відомості про заліки для всієї групи.

Уже в дверях інтуїтивно відчув у себе на потилиці "два спарені пістолетні дула" — його очі. Попри гнітюче враження і розгубленість, з якими полишав приміщення, все ж устиг помітити, що в різьбленій рамі над диваном не було портрета. Вона висіла під нахилом; видно було мотузку, якою кріпилася до стіни верхня її частина, а самого портрета не було. Втім, не було для мене, для нього ж — господаря "приймальні" він був реальнішим від живої людини.

Жінка не провела мене до воріт, а повернулася в дім щойно я ступив на ґанок. А двоє чорних, глибоко запалих, очей, як і дух хрому, тютюну й одеколону переслідували мене й на подвір’ї.

— Яке гарне життя! — вихопилося в мене, коли я опинився на бетонному хіднику вбогої містечкової вулички.

Незрозуміла сила гнала мене від будинку з рудої цегли і що далі я від нього відходив, то легше ставало на душі.

Посудієвський окинув своїм всеохоплюючим поглядом пакунок, який я поклав перед ним, потім мене і винувато сказав:

— Пробачте, що змусив вас звідати неприємних хвилин...

— Та які там неприємні... — делікатно заперечив я.

— Ну, ну... Я знаю. У тому домі ми прожили кілька років... Старий колись мав необмежену владу над людьми. Знаєте скільки йому? Близько ста. Його дружина — тітка моєї жінки, молодша від нього на три десятки літ. Він уже чверть століття, як схибнувся. Встає вранці, вмивається, робить зарядку, снідає і сідає за роботу. Шкода від нього тільки та, що він псує багато паперу та інколи виходить на роботу в нічну зміну. Замикається зсередини, вмикає настільну лампу і починає говорити. В часи його нічної служби крізь двері, бува, долинала звичайна розмова, а часом і дикий нелюдський крик, від якого всі в домі прокидалися. Правда, постукаєш, бувало, й він затихне... — Посудієвський помовчав, а тоді зауважив дещо врочисто: — Це велика драма — жити одночасно в двох вимірах: в сучасному й минулому.

20

Досить було одного погляду на Михайлюка, аби помітити, що він на мене очікував і має сказати щось важливе. Та спершу пильно "обстежив" мою голову.



— Учора ввечері підфарбував, — сказав я. — Бо за дні відрядження корінці волосся стали білими.

Михайлюк дістав з шухляди рулон перфорованого паперу і, притиснувши рукою край, покотив його по столі.

— Поки вас не було, я взяв в інституті машину з гравіметром і продзвонив те місце на цвинтарі, над яким ми спостерігаємо... Ось, — показав на перфопапері якісь піки.

— Що це? — запитав я.

— Поклади кальцію, фосфору, азоту, яких за всіма геологічними законами там не мусить бути.

— У чистому вигляді? — здивувався я.

— У сполуках, звісно. Але у співвідношеннях, що відповідають матеріалові звичайної кістки. — Михайлюк скоса глянув на двері. — Отой предмет, який ми бачили з висоти пташиного польоту, покоїться на багатометровій перині з кісток. Я кажу перині, бо по краях запалої могилки гравіметр показав найбільшу щільність підземної кальцій-фосфорної аномалії. Таке враження, начебто сталеві мощі пригнітили своєю вагою, немов пух у перині, поклади кісток.

Михайлюк подивився на мене запитливо. Він очікував моїх коментарів. Мабуть, йому хотілося, щоб я сам спробував пов’язати нове відкриття з тим, що пережив під час останнього польоту над "міражем". Я збирався на думці. Не шукав логічного зв’язку між повідомленням Михайлюка і психічним ударом, від якого тоді посивів. У мені спалахнула запекла боротьба між душевними муками, що поновилися після його повідомлення, і волею, що приборкувала ті почуття. Колега вгадав мій стан, і не квапив. Заходився заправляти кавоварку. Вряди-годи лиш позирав на мене скоса, як на людину, якій слід дати отямитись.

— Як геологові, — озвався я нарешті, — мені відомо, що на Землі існує чимало аномалій. Ну, там магнітна, гравітаційна... А зараз бачу, що ми відкрили ще одну — психічну. Аномалію страждань, якій відповідає цілком матеріальний предмет — кальцій-фосфорні поклади. Про міраж я, будучи матеріалістом, промовчу.

— Міраж не суперечить матеріалізмові, — зауважив Михайлюк. — Те, що ми спостерігали на цвинтарі, може бути не самим предметом, а його проекцією з глибини землі або з космосу.

— Від проекції не вгиналася б перина... А вона, судячи з ваших замірювань, перебуває ніби під гнітом.

— Справді, — погодився Михайлюк трохи розгублено й несподівано змінив тему: — Як вам велося всі ці дні? Маю на увазі самопочуття.

— Десь так, як після больового шоку... Якби не ваша наука генерувати волю...

— А зараз?

— Як після хвороби.

Я завважив, що цього разу Михайлюк розливав каву в інші чашечки. Їх, мабуть, було взято з дорогого сервізу. Соковиті полунички на них, ніби щойно зірвані з грядки, здавалося, ось-ось відпадуть від напівпрозорої порцеляни. Помітивши моє замилування, Антон Кузьмович посміхнувся. А я ще раз подумав про те, що навчився розуміти його без слів. Посмішка-бо, поблажлива, з певним відтінком ніжності, казала: "Лесьчина примха". І дивно — від тієї посмішки мені враз розвиднілося на душі. Щоправда, не надовго.

— Чи не забагато аномалій для невеличкої латки на цвинтарі? — сказав я. — Свинцево-мідна, кальцій-фосфорна. Та ще психічна...

— Може, й забагато, — погодився Михайлюк. — А, може, все це єдина свинцево-мідно-кальцій-фосфорна аномалія...

Водночас із душевним незатишком, який не полишав мене й на мить, я помітив у собі певну пригальмованість психіки. Тільки тепер, після кави, звернув увагу на бобіни прозвучувача. Вони оберталися так само, як і до мого відрядження, ніби то був вічний двигун. "Отже полювання на "привида" триває", — подумав я і запитально подивився на Михайлюка. Але цієї миті він був десь далеко-далеко. Його очі перетворилися на ширми, якими щільно запинають вікна. Я підвівся, маючи намір покинути лабораторію, та господар теж підхопився, ніби прокинувшись.

— То як з’їздилося? — поцікавився Михайлюк, як мені здалося, із ввічливості.

— Узгодив програму робіт із замовником, — відказав я. — Побував і на шахті...

Досить мені було назвати шахту, як очі Михайлюка загорілися. Такий блиск я завважував у нього тільки один раз, коли він уперше ввімкнув мені магнітофон із записом гіпермови. Я оповів усе, про що довідався на шахті. Не поминув і долі людей, які бачили "археологічну знахідку". Насамкінець сказав:

— Усі загадкові предмети і явища, над якими ми останнім часом сушимо голову, мають одну спільну прикмету — так чи інакше вони пов’язані з комахами.

Поблажливо-іронічна посмішка, яку ніби було наклеєно на обличчі Михайлюка, не в’язалася з серйозним, глибокодумним поглядом його очей. Та раптом посмішка змилася, враз губи стали тонкими і безкровними, а ніс ніби загострився. Колега сказав впівголоса:


Каталог: Books -> 1%20kurs%2010-11%20klas -> Українська%20література%2010%20Тексти%20додаткове%20читання
Books -> Г. Д. Берегова діловаукраїнськамов а курс лекцій
Books -> Квітка К. В. Українські народні мелодії. Ч. 2: Коментар / Упоряд та ред. А. Іваницького
Books -> Рівненська державна обласна бібліотека
Books -> Програма вступних випробувань «Документознавство», «Обслуговування в бібліотеках»
Українська%20література%2010%20Тексти%20додаткове%20читання -> Історія україни в романах роман Іваничук
1%20kurs%2010-11%20klas -> Андріївський узвіз Володимир Діброва
1%20kurs%2010-11%20klas -> Прожити й розповісти Анатолій Дімаров
1%20kurs%2010-11%20klas -> Книга перша київські кручі 1 частина перша жашківські четверги 1


Поділіться з Вашими друзьями:
1   2   3   4   5   6   7   8   9   10   ...   25


База даних захищена авторським правом ©uchika.in.ua 2019
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка