Під знаком Цвіркуна Віктор Савченко



Сторінка8/25
Дата конвертації11.03.2019
Розмір3,51 Mb.
1   ...   4   5   6   7   8   9   10   11   ...   25

— Вони мають ще одну прикмету — всі, хто про них знав або були на шляху до пізнання, рано чи пізно гинули.

Ми довго сиділи мовчки. Мені здавалося, що я відчуваю, як у мене росте сиве волосся.

— Одне дивно, — озвався я. — Ми з вами досі живі-здорові.

— І надалі такими будемо, якщо триматимемо язики за зубами, — відказав Михайлюк. — Давайте підсумуємо. Про те, що ми розшифрували гіпермову, їм невідомо. Інакше б вони припинили ці балачки. Лицарські обладунки, що якийсь час лежали в академічному музеї, кудись зникли і отже всі, хто їх там бачив, а таких лишилося не так уже й багато, про них забули. Не пригадав би й я, аби не гіпермова... І нарешті — міраж. Складається враження, що це якась невідома система, котра виконує роль маяка. От тільки для кого?

— Чи не для нас? — зауважив я з усміхом. — Отой ваш колега по спорту його не помітив, хоч і побував на такій висоті, де ми вже бачили мощі.

— Справді. Сірошенко його не бачив. А точніше сказати — він Сірошенкові не відкрився.

— Чим же тоді пояснити довіру до нас? І чи не надто багато випадкової інформації на одну тему іде в наші руки?

— Треба ще довести, що ця інформація на ту саму тему і що між усім тим існує зв’язок. Принаймні те, що я колись на власні очі бачив донбаську знахідку, а також відкрита недавно мною гіпермова може бути збігом обставин. А от, що міраж не всім відкривається — факт.

Зненацька в очах Михайлюка застрибали лукаві бісики.

— А може, ми з вами, самі того не відаючи, теж наділені прикметами комах?

— У моєму родоводі не було таких, — відказав я серйозно. — Принаймні — комах-паразитів.

— У моєму начебто — теж.

— Пригадайте, коли ви вперше побачили міраж — до того як відкрили гіпермову чи після?

— А яке це має значення? — запитав колега. — Втім, мабуть, таки має. Кістяк я помітив після відкриття гіпермови. Хоча над цвинтарем літав і раніше.

— Тоді залишається припустити, що міраж ввела в оману гіпермовна інформація у наших мізках. Якимось чином він зчитує її з нашої пам’яті. І вона — ключ до скриньки див.

— Цілком можливо, — погодився Михайлюк. — Він спершу прийняв нас за своїх.

— От-от — спершу. А потім розкусив.

— Якби він справді виявив фальш, то вдруге б ми його не побачили.

— Але ж він мене обстріляв потоком людських страждань. Таким сильним, що я посивів.

— Це ще не засвідчує, що він помітив підміну. Скоріше — навпаки. Істоти, які спілкуються гіпермовою, потребують людських страждань, немов повітря. Міраж, маючи вас за одну з них, підживлював, а не хотів нашкодити.

— Логічно, — погодився я. — Отже, зв’язок між істотами з прикметами комах і міражем існує.

— Не поспішайте з висновками, — порадив Михайлюк. — Назвемо поки що це наше відкриття робочою гіпотезою.

21

Переступивши поріг своєї кімнати, я, здавалося, опинився в цеху тютюнової фабрики. На підвіконні й на всіх трьох столах було насипано шар махорки. Задряпало в горлі, закрутило в носі і я зайшовся чихом. І тіпало мене доти, аж поки не хлинуло в розчахнуте навстіж вікно свіже повітря. Діставши торбинку на проби, я заходився змітати в неї махорку. Сині полотнища на вікні були вичищені, на них не пристало й пилинки. "Міль водиться тільки там, де лінуються з нею боротись, а відтак зневажають свій труд", — пригадалися мені слова Ткача. Отже, вони з Білоконем, відбуваючи у відрядження, здійснили тютюнову дезинфекцію.



Згадка про міль навела на спомин про спалення Михайлюком попсованого крила. Погляд упав на стіл Білоконя. Добротна мебля! Це був не просто стіл, а уособлення надійності і сталості тієї верстви людей, якій він мав служити. На ньому було знати й руку різьбяра, щоправда не митця, а ремісника. Стіл нагадував споруду часів, коли будинки будували з колонами і портиками. І конструйовано його було не для того, аби на ньому можна було писати, а щоб за ним сидіти. Інакше навіщо було вкривати його сукном? Правда, те малинове сукно ми бачили лиш тоді, як Білокінь періодично міняв ватман, котрим застеляв стіл. Це бувало два-три рази на рік, коли вже на старому папері не лишалося й квадратного сантиметра площі, не заповненої письменами. Десь тиждень Михайло Теодорович беріг незайманість ватману, а потім на ньому з’являвся чийсь номер телефону, далі — формула або цитата і по кількох місяцях на цупкому папері важко було вже віднайти бодай клаптик білого поля. Незайманими лишалися тільки місця під телефоном і настільною лампою...

І тут теленькнув телефон. Чоловічий голос попрохав покликати мене.

— Це я.

— Де тебе, старий, чорти носять? Тиждень трубку ніхто не бере. За півгодини в ефір іде твоє оповідання... — В голосі Петра Іванищенка вчувалися водночас докір і радість. — Маємо трохи часу... Слухай, хочу нового вірша тобі прочитати.



Вірш виявився досить вправно зробленим, але про що саме я так і не збагнув. Буває, дивишся на килим, зітканий руками майстра-мусульманина, милуєшся його орнаментом, а смисл малюнка не збагнеш. Краса, позбавлена сенсу... Трапляється й таке. Митець там, за шаріатом, не має права відтворювати людей, тварин, комах. Орнамент — будь ласка, вигадуй. Живого не чіпай.

— Чудовий вірш, Петре, — мовив я майже щиро. — Метафоричність, образність....

— Гадаєш, вдався?

За голосом я відтворив в уяві рожеве кругловиде обличчя Петра, "вправлене" в "бронзову" раму з завитушок волосся, і вираз приємної млості на ньому.

— Хіба я коли брехав?

— Ні, не брехав... Ну, то не забудь ввімкнути радіо, — нагадав Іванищенко і поклав трубку.

На мить мені стало соромно за свою поблажливість (хоч і приховану) щодо колеги по перу. Мабуть же є ще хтось, хто так само, як я до Іванищенка, ставиться до моїх творів.

У нашій кімнаті динаміка не було і я знову пішов до Михайлюка.

— За хвилину по радіо читатимуть моє оповідання.

Очі колеги затеплились. Він блимнув на годинник, а тоді зняв трубку і набрав номер.

— Лесю, ввімкни радіо. Читатимуть оповідання відомого тобі автора.

Мені стало приємно, але водночас і тривожно. Я завжди хвилювався, коли віддавав на суд знайомих свої твори.

Тим часом Михайлюк ввімкнув динамік і по невеликій паузі прозвучав голос диктора, який повідомив, що сьогодні в "літературній радіосторінці" оповідання автора...

...Коли за півгодини басовитий голос актора стих, я не знав, куди подіти очі від сорому. Від твору лишилася сама тільки сюжетна лінія; він став пласким, позбавленим перспективи. Я належу до тих літераторів, що пишуть довго. Виплекати в думках твір не складає великих труднощів, та щоб надати йому глибини, об’ємності, "натягнути" в ньому струну, звучання якої відгукнеться в душі читача, ідуть місяці. Так було і з оповіданням, що його я одніс на радіо. То був спресований у часі життєпис одного мого доброго товариша. Я поставив собі за мету зробити його драматичним і глибоким. Або ж зовсім не писати.

— Цікаво, — озвався Михайлюк.

І в голосі його я вловив приховану поблажливість. Точніше, я її вгадав, бо щойно виступив сам у такій ролі. Мені захотілося виправдатись, сказати, що від твору, по суті, нічого не лишилось, але я не знаходив слів. Погляд мій упав на телефон і я підсвідомо потягнувся до нього.

Голос Іванищенка був, як мені здалося, врочистим:

— Ну, старий, вітаю з виходом в ефір!

— Хто тобі дозволив калічити оповідання? — Я ніби збоку почув свій голос — він був чужим і злим.

Я також зрозумів, що Іванищенкова врочистість була штучною. Кому-кому, а йому добре відоме моє ставлення до творчості.

— Старий, так сталося... — Від врочистості в його голосі не лишилося й сліду. — Ти не повіриш... — Він на мить затнувся. — Я б і сам не повірив, аби хто сказав таке... Твоє оповідання мало звучати сорок п’ять хвилин... І от коли сьогодні вранці я взяв до рук бобіну з записом, зробленим ще місяць тому, то виявив, що стрічку попсовано. Не повіриш, старий, — міль! В деяких місцях бобіну наскрізь попрогризало. Такого в моєму житті ще не траплялось... Ми заходились виправляти становище. Монтаж, таке інше... Дякувати Богові, сюжетну лінію вдалося врятувати... Ми тут зараз оголосили антимільну кампанію. Чистимо, переглядаємо фонотеки. Від отрутохімікатів дихати нічим.

На мить мені стало шкода Іванищенка. Він був переконаний, що я не повірю його поясненню і отже спишу те, що сталося, на його совість.

— Треба було відкласти й не випускати в ефір, — сказав я примирливіше.

— Добре тобі радити. Передачу було заплановано. І, як на гріх, нічого іншого під рукою не виявилося.

...Михайлюк, можна сказати, був третім, хто брав участь у нашій розмові. І щойно я поклав слухавку, як він озвався:

— Що, скорочували, мабуть?

— Аби ж то... Міль попсувала магнітну стрічку. Зараз у них — антимольна кампанія...

— Досі були відомі нальоти сарани, — сказав колега. — І пам’ятають їх ще з третього тисячоліття до нашої ери. А от міль — це щось нове. Якщо ця комаха розмножуватиметься з такою ж прогресією, як сарана, то важко й передбачити шкоду, котрої вона завдасть людині. Коли вже їй смакує парусина й целюлоза, на основі якої виготовляють магнітну стрічку, то де гарантія, що апетит її не перекинеться й на папір. А це ж не тільки сучасні книжки й газети, а й стародруки, літописи. Так чого доброго вона й історію, і наше минуле з’їсть. І ми, дійсно, повіримо, що ми вторинні і що до нас була цивілізація справжніх господарів Землі — комах.

Помовчали. Я спробував уявити себе без дитинства, без батьків, без баби й діда. Але мені це не вдавалось. Я виростав з минулого. Висловлюючись науково, я був часточкою вектора мого родоводу. Той вектор є щось на зразок довгого цупкого стрижня, який можна спрямувати в інший бік тільки відсікши ту частину його, яка губиться в минулому. А відсікши, вектор можна спрямувати куди завгодно, навіть на самознищення.

— Досі ми не включали молі до нашої робочої гіпотези, — сказав я. — А це ж-бо комаха.

— Не достатньо підстав. Зафіксовано тільки два випадки — з поїденою парусиною і магнітною стрічкою.

— Три, — сказав я.

— Вовняні штори? Але ж це типовий випадок.

— Я маю на увазі костюм Ткача, який не брало навіть полум’я газової запальнички.

— Що ж то за тканина така?

— З базальтової нитки, здається.

— Ну, такого не може бути, — сказав Михайлюк.

— Чого не може бути: базальтової тканини чи молі, котра жере таку тканину?

— Молі, звісно...

— З’явиться Ткач, спитаєте в нього самі.

Раптом я завважив, що в навушниках, які лежали на столі, потріскує. "Хіба Михайлюк досі нічого не вполював?" — подумалося мені. Перехопивши мій погляд, він показав рукою на прозвучувач:

— Новини є. Правда, нічого особливого до того, що вже відомо, вони не додають.



Колега попрямував до дверей і повернув ключ. Тоді дістав з портфеля касету, висунув шухляду з магнітофоном і навушники.

Полинула жіноча скоромовка. Вона була то плаксива, то збивалася на окрик. Але я вже навчився не зважати на незвичні модуляції голосу і вловлював тільки смисл. "...Самі того не відаючи, люди переймають наші методи боротьби. Зокрема формула "розділяй і владарюй" — наш винахід. Він нараховує щонайменше два мільйони років, і бере початок ще з печерних часів, коли двоє гевалів у звірячих шкурах без видимих причин розбивали дрюками один одному голови. Власне, в такому первинному вигляді та формула і дійшла до нас теперішніх і в сучасних умовах заграла всіма барвами. Вона стала одним з універсальних інструментів, за допомогою якого ми робимо погоду в людському суспільстві... Не буду наводити прикладів класичного її застосування. Вона мало чим відрізнялася б від випадку з печерними жителями. Ось лише один з варіантів формули, в якому на перший погляд її навіть важко розпізнати. Наприклад, маєте два однаково бездоганно виконаних полотна двох художників. За всіма законами живопису, за ідеями обидва не мають одне перед одним жодної переваги. Здавалося б, як тут посварити художників? Людина зробити такого не зможе. Нам це завиграшки. Тема! Ми будемо товкти кожному стрічному, що в одного тема не надто сучасна або ж навпаки занадто сучасна і через це полотно програє. Якщо ж картини написані на одну тему, але різними прийомами, то ми протиставимо прийоми. Коли й прийом той самий, то тут нам в руки падає козирна карта, а саме: епігонство одного з художників. Так само можна протиставити одну пісню іншій, один музичний жанр іншому, східну музику західній тощо. Це коли йдеться про внутрішні проблеми, зокрема про мистецтво. Якщо ж хочеш вбити клин між двома народами (а це робиться тоді, коли треба один з них, а найчастіше обидва, ослабити), то протиставляється мистецтво, культура, наука, історія, мова і навіть кулінарія. Протиставити можна все що завгодно всьому що завгодно, навіть оселедець понеділкові. Таким чином формула розділяй і володарюй в сучасному варіанті набирає іншої якості, а відтак дозволяє вторгатися в підсвідомість гомо вульгарус і зіштовхувати лобами вже не окремих людей, а цілі народи, раси. Ось що таке спосіб протиставлення... Другий приклад формули "розділяй і володарюй" — прийом нівелювання. Основна його мета — створення стереотипу. Образно це можна пояснити так: зривай найбільші і найсоковитіші колоски на хлібному полі. Найрозумніший, найвидатніший з людей — наш потенційний ворог. Він бачить глибше, тямить більше, відчуває тонкіше. Бували випадки, коли через таких ми опинялися на межі викриття. Одного разу лікар під час оперування нашого помітив у нього на шиї і щелепах не властиві людині нарости. Лікар був розумним чоловіком і грамотним біологом, відтак дійшов висновку, що нарости ті не що інше, як дивний як для людини комашиний атавізм. Свої спостереження він виклав у статті, котру надіслав до одного з медичних журналів. Важко сказати, які наслідки для нас мало б опублікування тієї статті. Та на щастя членом редколегії журналу був один із наших. Історія ця багато в чому повчальна. Але зараз мова про створення стереотипу взагалі. Страшно навіть уявити, якби всі люди були різними. Це ж до кожного треба добирати свій підхід і отже — скільки людей — стільки й різних важелів для впливу... Ідея виникала поволі. Спочатку з’явилась мода. І це був перший крок до нівелювання особи. Ті, що намагалися чимось виділитися з-поміж решти, самі того не відаючи, ставали стереотипом, а точніше — авангардом стереотипу. Згодом їх наслідуватимуть усі. Наприклад, чорний двобортний костюм і гостроносі черевики... Потім з’явився конвеєр, який продукував однакові костюми, однакові черевики, однакові сорочки. МОДА і КОНВЕЄР! З ними стереотип запанував і легко проник з форми до змісту, бо хочеш, не хочеш, а продукування стандартних речей тягне за собою виховання стандартних індивідів." — Далі полинула музика, мабуть, з попереднього запису. Михайлюк вимкнув магнітофон.

— Як бачите — нічого нового, — озвався він.

Але стриманості в його голосі суперечив пустотливий блиск в очах.

— Крім одного, — зауважив я. — Існує прикмета, за якою цих істот можна відрізняти від людей. Це я до того, якщо постане питання про їх ізоляцію. Пригадуєте нашу розмову?

— До цього ще далеко, — зітхнув Михайлюк, ховаючи касету в портфель. — Ми не знаємо кінцевої мети комахолюдей.

— І жодної не бачили, — додав я.

— Не переконаний, що ми їх не бачили, — заперечив колега. — Ми просто не можемо їх відрізнити від звичайної людини.

І тут мені закортіло запитати Михайлюка про відстань, на яку поширюється гіперзвук. Колись я вже про це питав, але тоді він ухилився від відповіді. Та саме цієї миті хтось пошарпав двері. Раз і вдруге. А тоді почулися кроки, що віддалялися. Зачекавши хвилинку, Михайлюк відімкнув замок і я пішов.

Та щойно сів за свій стіл, як думка про відстань, на яку можуть розходитися хвилі гіперзвуку знову нагадала про себе. А відтак виникла ідея пошукати в бібліотеці книжку про звук і, можливо, щось з’ясувати

ХАМСИН


1

Відкриття, яке я зробив, прочитавши в довіднику з фізики про звук, приголомшило мене. Виявляється, гіперзвукові хвилі поширюються на дуже малу відстань. У залежності від потужності їх джерела — на сімдесят метрів.

Помістивши подумки кімнату Михайлюка в центрі, я описав навколо неї сферу діаметром десять метрів і став перебирати всіх, хто в ній опинився. Оскільки наш відділ, а відтак і акустична кімната, був розташований на першому поверсі, то півсфери відпадало на підвал, у якому хіба що пацюки водились. Сусідили з Михайлюковою кімната нашої трійці — Білоконя, Ткача й моя а також маленький закапелок Вакуленка і Тхолика з іншого боку. Навпроти: через коридор, сидів палеонтолог Філоненко зі своєю помічницею. Поряд з Філоненком, по діагоналі до Михайлюкової кімнати були двері з дощечкою і написом на ній "Зав. відділом Б. О. Посудієвський". На другому поверсі, над Посудієвським, містився кабінет завідуючого відділом свердловиків Данилюги. А прямісінько над Михайлюковою і нашою кімнатами було величезне приміщення тих же свердловиків; з’являлися вони там дуже рідко, бо здебільшого перебували на свердловинах, де перевіряли новий буровий інструмент або ж на інститутській базі за містом, де цей інструмент виготовляли.

Третього поверху інститут не мав. Стояв він посеред скверу і до найближчих будівель, за якими пролягала залізниця, було щонайменше сто метрів. Отже джерело гіперзвукової інформації не могло перебувати за межами інституту, а відтак "репортаж" вів хтось із наших.

Про те, що Михайлюк — геофізик-акустик міг про те не знати, мені й на гадку не спадало. "Але ж і тишко!" — подумав я. Та, поміркувавши, прийшов до висновку, що Михайлюк правильно вчинив, не втаємничивши мене. Звідки йому було знати, чи достатньо я водолію собою аби не висвітитись. Справа така серйозна, що найменша помилка коштуватиме нам життя. Щонайменше. Бо є речі важливіші за життя окремої людини.

Довгий час після того відкриття я перебував у стані психічної кволості. Тільки дзвоник, що сповістив про закінчення робочого дня, вивів мене зі стану прострації. Водночас виникла думка звузити коло підозрюваних осіб. Та коли я, ідучи вже в гурті колег до виходу, спробував це зробити, то раптом завважив, що з усіх, кого знав, не міг би поручитись ні за кого. Навіть Ткач виявився під підозрою. Тим паче, що прозвучувач порід і стіл Ткача розділяли лише перестінок та якихось три метри відстані. Душею я розумів, що підозрювати Ткача — несусвітня дурниця. Та як науковець я найбільше довіряв фактам. А вони не свідчили про повне його алібі.

Водночас мене не полишала думка про те, що міль, якщо й не має прямого зв’язку з тими всіма дивами, котрі ми з Михайлюком відкрили, та все ж належить до їх видимих прикмет. Біологи часто пов’язують бурхливе розмноження комах (зокрема сарани) з космічними факторами. Якщо це так, то логічно припустити, що поява істот з прикметами комах також залежить від тих самих факторів. А відтак найближчим часом їх слід очікувати у великій кількості. І виплодить їх не жовтий метелик, а звичайна людина; і годуватиме їх молоком своїм, і купатиме їх у зіллі, що дає міць м’язам і духові, і віддаватиме їм усю ніжність і тепло душі.

Я все більше схилявся до того, що грізною силою, котра пильнувала таємницю донбаської знахідки, могли бути тільки гіпермовні істоти. Отже, в ланцюжку комахолюди — "археологічна знахідка" — міраж — міль між першими двома ланками простежувався певний зв’язок. Щоправда, поки що тільки логічний. Залишалося з’ясувати, чи пов’язані ті дві ланки з міражем. А найголовніше — чому він — міраж — відкрився саме нам з Михайлюком і не показався дельтапланеристові Сірошенку? Може, наш мозок і справді став носієм гіпермовної інформації, яка й стала кодом, що змусив його відкритись?

Пригадалися слова Білоконя: "Щоб з’ясувати щось, мало пильно дивитись на предмет, треба вміти ще побачити його об’ємно." "А чого раптом комахолюдям знадобилося так уже критися з донбаською знахідкою? — принагідно подумалося мені. — Ну, прилетів інопланетянин... Ну, зазнав аварії... Таких випадків у світі зафіксовано чимало. І знають про них усі. А з цим, що завітав багато тисяч років тому, комусь знадобилося критись... Чому?" Перша відповідь, яка напрошувалась, була така: інформація про знахідку тягне за собою відкриття, чи, може, викриття, чогось дуже поганого. До того ж погане це мусить повторитись, інакше б нащо його приховувати.

Що донбаська знахідка — останки розумної істоти космічного походження, не було жодного сумніву. Амуніція, яку знайшли поряд, і боро-кремнієва аномалія грунту — тому свідчення. Але ж ніщо не засвідчує її зловісного характеру. Нащо приховувати? Чи, може, є люди, які знають про все це більше від нас з Михайлюком? І повідомлення про знахідку вивело б їх на шлях викриття... Але ж тоді треба, щоб знахідка відрізнялась від останків усіх інших інопланетян, а їх десь близько півсотні зберігається у землян в замороженому стані.

Вранці наступного дня з’явився Ткач. Він повів носом, вдихаючи запах махорки, сказав:

— Принаймні відчувається, що тут мужики сидять.

Ткач натякав на те, що я сам не курю і не дозволяю палити в кімнаті. На ньому був сіро-жовтий костюм із твідової тканини з безліччю застібок та кишеньок і черевики з халявками, призначені для ходіння по піску. На брунатно-матовому від засмаги обличчі світилася іронія.

— Що ви думаєте про інопланетян? — запитав я тоном репортера.

— О, тема інопланетян завжди була актуальною... Надто, коли з’являлася нагальна потреба вирішувати якісь важливі соціальні проблеми, — не без іронії сказав Ткач.

— А великий обсяг матеріалу в вашій дивотеці переконливо свідчить про ту актуальність, — зауважив я.

— Може, ви бажаєте поновити її новим фактом? Зараз саме літній місяць...

— А до чого тут літо?

— Наче не знаєте, що переважна більшість сенсацій з’являється влітку.

— Це можна чимось пояснити?

— Аякже... Професійні журналісти у цей час перебувають здебільша у відпустках...

Ткач заходився готувати чай. Запарювання чаю для нього було такою ж необхідністю, як, мабуть, для віруючого ранкова молитва. Коли в кухлі забулькало, він висмикнув з розетки штепсель кип’ятильника, сполоснув окропом керамічний чайничок і засипав у нього чай. Я давно вже помітив, що Ткач ніколи не набирає сухий чай ложкою, а висипає спершу на долоню, а тоді вже — в чайник. Цей ритуал для нього сповнений якогось таємничого смислу.

— А якщо відкинути іронію, — озвався я. — Що можна чекати від інопланетян — добра чи зла?

— Так це ж які завітають — агресивні чи миролюбні ...

— А у вашій дивотеці які випадки наводяться?

— О-о, моя дивотека! — Він сказав це з іронією, але крізь неї вгадувалась гордість. — Дідька лисого в кого є повніше зібрання.

Ткач витяг із шухляди знайому вже потерту теку невідомо якого кольору. Розв’язавши її, став переглядати вирізки з газет і журналів.

— Суціль вінегрет, — озвався по часі. — Систематизувати б, та все ніколи.

Я піймався на тому, що уважно спостерігаю за Ткачем. Ловлю кожен його рух, кожну зміну на сухорлявому лиці. Подумалося, що відтоді, як мені стало відомо про відстань, на яку поширюються гіперзвукові хвилі, я прирік себе на якесь шпигунство. Схоже, Ткач відчував мій пильний погляд.

— Може допомогти? — озвався я, щоб якось приховати свою увагу.

— Спробуйте.

Він підвівся і поклав мені на стіл теку. Від неї тхнуло зжовклим папером. Що означало "спробуйте" я збагнув, коли став переглядати вирізки. Більшість із них була з іноземних видань, зокрема франко-, іспано-, португало-, арабомовні. Я відібрав слов’яно— й англомовні, котрі міг прочитати. Ткач тим часом, припавши устами до піали, лукаво зиркав у мій бік. Та скоро я забув і про господаря вирізок, і про запах полину, який було чути водночас із пахощами індійського чаю.

Опрацювавши доступну мені інформацію, я зробив два основні висновки: інопланетяни навідувалися на Землю з найдавніших давен, про що свідчили витяги з хронік Шумеру та Стародавнього Єгипту; наміри їх щодо людей були чисто споглядальні, без ознак агресивності. А переді мною лежала ще ціла купа вирізок на різні теми, які я не міг прочитати. Поміж них могли бути й такі, в яких сповіщалося б про випадки агресивності гостей з космосу. Я підвів очі на Ткача, але він давно вже закінчив"чайну церемонію" і тепер з олівцем і лупою схилився над літологічною мапою.


Каталог: Books -> 1%20kurs%2010-11%20klas -> Українська%20література%2010%20Тексти%20додаткове%20читання
Books -> Г. Д. Берегова діловаукраїнськамов а курс лекцій
Books -> Квітка К. В. Українські народні мелодії. Ч. 2: Коментар / Упоряд та ред. А. Іваницького
Books -> Рівненська державна обласна бібліотека
Books -> Програма вступних випробувань «Документознавство», «Обслуговування в бібліотеках»
Українська%20література%2010%20Тексти%20додаткове%20читання -> Історія україни в романах роман Іваничук
1%20kurs%2010-11%20klas -> Андріївський узвіз Володимир Діброва
1%20kurs%2010-11%20klas -> Прожити й розповісти Анатолій Дімаров
1%20kurs%2010-11%20klas -> Книга перша київські кручі 1 частина перша жашківські четверги 1


Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   4   5   6   7   8   9   10   11   ...   25


База даних захищена авторським правом ©uchika.in.ua 2019
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка