Професійно-технічна освіта України




Сторінка21/27
Дата конвертації23.10.2016
Розмір4,21 Mb.
1   ...   17   18   19   20   21   22   23   24   ...   27

2.2. Трактування поняття «інвалід», «інвалідність»

У 70-х рр.. ХХ ст. з ініціативи ВООЗ розгорнулася дискусія щодо термінологічного апарату хвороб, порушень, патологічних станів, інвалідізації особистості. Зверталась особлива увага на розгалуження понять «вада», «інвалідність», «непрацездатність». Спеціальні дослідження довели, що хвороба перешкоджає здатності індивіда до виконання певних функцій та обов’язків; хвора людина не може стабільно виконувати свою звичну соціальну роль. Наслідки, які лежать в основі феномену хвороби, слугують продовженням процесу: хвороба – порушення функції – інвалідність – фізичні та інші вади. Порушення функції та інвалідність можуть бути ледве помітними чи непомітними з першого погляду; тимчасовими чи постійними; прогресуючими чи регресуючими. Фізичні та інші вади не завжди виникають в результаті інвалідизації, іноді порушення функції викликає дефект одразу, без поміжних стадій інвалідності. Крім індивідуальних обмежень, які виникають внаслідок порушення функції (інвалідности), соціальні фактори і фактори навколишнього середовища можуть поглиблювати чи пом’якшувати умови, які призводять до фізичних та ін. вад.



За міжнародною класифікацією виділяють такі групи інвалідності:

  1. Проблеми слуху.

  2. Проблеми зору.

  3. Проблеми опорно-рухового апарату.

  4. Діабет, епілепсія, астма.

  5. Загальні захворювання.

  6. Порушення або затримка психічного розвитку .

Групи також можна поділити за іншою ознакою (міжнародна класифікація):

  1. Користувачі інвалідним візком.

  2. Люди, які використовують палицю або подібний інструмент для пересування більше ніж шість місяців.

  3. Люди, які мають труднощі з функціональною активністю.

  4. Люди, які мають труднощі з виконанням повсякденних обовязків.

  5. Люди, які мають труднощі з інструментальною активністю.

  6. Люди, які мають затримку в розвитку, є розумово або емоційно відсталими.

Таких людей можна обєднати терміном «інвалід» – особа зі стійким розладом функцій організму, зумовленим захворюванням, наслідком травм або уродженими дефектами, що призводять до обмеження життєдіяльності, до необхідності в соціальній допомозі і захисту. Визначено, що у молодих інвалідів переважає песимізм, коли вони оцінюють можливості реабілітації та соціальної адаптації, пасивність у мобілізації власних можливостей. Це повязано не стільки з фізичним станом, скільки з конфліктним характером соціальної адаптації.

Термін «особа з обмеженими можливостями» вживається щодо людей, яким поставлено відповідний медичний діагноз і в яких спостерігаються фізичні чи психічні порушення, що суттєво обмежують їхню життєдіяльність.



Інвалідність – це обмеження в можливостях, спричинене фізичними, психічними, сенсорними, соціальними, культурними та ін. бар’єрами, які не дозволяють людині бути інтегрованою в суспільство й брати активну участь у житті сім’ї та держави на тих умовах, що й інші члени суспільства. Причинами можуть бути різні фактори.

Показником інвалідності для дитини є патологічні стани, які розвиваються при вроджених, набутих, спадкових захворюваннях та після травм.

Сама по собі інвалідність не створює особливих, спеціальних труднощів, але вона ускладнює загальнолюдські проблеми, додатково ускладнює процес їх розв’язання. Досить важливу роль у цьому відіграє негативне, байдуже чи просто формально відсторонене ставлення оточуючих до інваліда.

2.3. Психолого-педагогічний супровід дітей з особливостями психофізичного розвитку в умовах інклюзивного закладу освіти

2.3.1. Самоставлення через інтеріоризацію ставлення соціуму

Важливим елементом психологічного самопочуття і соціальної адаптації осіб з обмеженими можливостями є їх самосприйняття.



Особливе місце в групі вторинних дефектів посідають особистісні реакції на первинний дефект. Ставлення до себе й власного дефекту в дитини з обмеженими можливостями є інтеріоризованим ставленням найближчого оточення до нього як до такого, що має дефекти. Це ставлення впливає на весь перебіг особистісного розвитку людини з обмеженими можливостями. Слід вважати наявність дефекту чинником, що зумовлює виникнення фрустраційних ситуацій, перепон, здатних надати особистісному розвитку несприятливого напряму. У цьому випадку соціально-психологічна адаптація можлива лише за умови включення в діяльність компенсаторних механізмів. Можливі декілька типів особистісного реагування: ігнорування, витіснення, компенсація, гіперкомпенсація, астенічний тип реагування (стан безсилля).

Ставлення дитини до свого дефекту (і в цьому аспекті й до самого себе) займає провідне місце в структурі дефекту як психологічної системи. Це дозволяє пояснити виникнення характерних особливостей психічного розвитку в умовах існування недоліку, а також зрозуміти, чим зумовлений той чи інший вибір форм компенсації, від чого залежить виникнення потреби в компенсації.

Ставлення до себе й свого дефекту виступає як відображення ставлення близького оточення (сім'ї, друзів тощо) та інших соціальних груп. Поступово воно перетворюється із зовнішнього ставлення до дитини в ставлення її до самої себе, у внутрішнє ставлення. На основі цього феномена формується самосприйняття, самовідношення та самооцінка.

Для вивчення змін психіки людини з особливими потребами необхідно розглядати соціально-психологічну ситуацію розвитку в умовах захворювання. Основними її складниками є: особливості психіки; психологічні наслідки впливу біологічної шкоди; основні соціальні наслідки захворювання; зміни внутрішньої позиції людини з особливими потребами по відношенню до всієї сукупності обставин тощо.

Згідно з дослідженнями Л. І. Божович, тяжке хронічне соматичне захворювання суттєво змінює передусім усю соціально-психологічну ситуацію розвитку людини. Воно змінює рівень її психічних можливостей в реалізації діяльності, веде до обмеження кола контактів з оточуючими, часто через об'єктивні чи суб'єктивні причини призводить до обмеження її діяльності в цілому, тобто змінює об'єктивне місце, яке посідає людина в житті, і, як наслідок, її внутрішню позицію по відношенню до всіх обставин життя. Важке соматичне захворювання може вплинути на зміну біологічних умов протікання діяльності. Б. Зейгарник та А. Братусь вказували, що ці умови обумовлюють динаміку діяльності, витривалість людини до навантажень (як фізичних, так і психічних), стійкість енергетичного потенціалу діяльності, збереженість її операційного складу.

Водночас часто трапляються ситуації, коли студент з особливими потребами, який відстає в навчанні й одержує погані оцінки, не лише постійно усвідомлює свої неуспіхи, але є також постійним об'єктом осуду як вдома, так і в навчальному закладі. Ймовірність такого осуду особливо велика, якщо проблеми мають місце на фоні нормального інтелекту. Результатом такого розвитку подій може стати емоційна депресія або ж його протест, залежно від індивідуальних особливостей особистості студента. Ось чому таке велике значення має соціально-педагогічна і психологічна допомога інвалідам віком від 15 до 18 років і старше – до 28 років. У 15 років закінчується сенситивний етап дитинства, для якого є характерною нестійкість психічних функцій, що може спричинити явища регресу, тобто повернення функцій на більш ранній віковий рівень.

Психологи виділяють шість варіантів психічного дизонтогенезу: недорозвинення, затримка у розвитку, ушкоджений розвиток, дефіцитарний, спотворений і дисгармонійний.
2.3.2. Адаптація інвалідів

Адаптація інвалідів передбачає активні зусилля індивідів протягом життя, які спрямовані на досягнення гармонії з навколишнім середовищем, власного розвитку, відтворення. Адаптація є двостороннім процесом між індивідом і навколишнім середовищем, при якому потрібно або змінити навколишнє середовище, або ж змінитися самому під його впливом, або перше й друге разом. Психологи, орієнтовані на системні теорії, вважають, що допомога людям у подоланні періодів стресів у житті шляхом підсилення чи підтримки адаптаційних здібностей є центральною частиною їхньої стратегії допомоги.

У сучасній науці існує значна кількість підходів до теоретичного осмислення проблеми інвалідизації, соціально-психологічної реабілітації та адаптації людей з обмеженими можливостями.

Зокрема, феноменологічний підхід у психології стосовно розуміння людини виходить із вражень суб'єкта, а не з позиції зовнішнього спостерігача, тобто не те, як індивід спостерігає самого себе, а який вплив на поведінку індивіда мають його потреби, почуття, цінності, переконання, тобто його сприйняття навколишнього середовища. Поведінка індивіда залежить від тих значень, які в сприйняті індивіда проясняють його минулий і теперішній досвід. Усі наші відносини з навколишнім світом (у тому числі й студентів-інвалідів) будуються з огляду на бачення свого «Я» та з огляду не те, як реакція оточуючих співвідноситься з власною реакцією індивіда.

Закон компенсації

Дефектологічна наука стосовно проблеми навчання і розвитку аномальної дитини виходить з того, що вона не просто менш розвинена, ніж її нормальний ровесник, а інакше розвинена. Така дитина характеризується специфічністю, своєрідністю власної психіки. Тому психічний розвиток аномальних дітей кваліфікується як компенсаторний, тобто такий, що здійснюється у формі заміщення чи вирівнювання того чи іншого внутрішнього процесу (мислення, сприймання тощо).



Біологічна концепція розвитку інвалідів починається з теорії В. Штерна. Головним фактором, з яким ми зустрічаємося в розвитку і який ускладнений дефектом, є амбівалентна роль органічного недоліку в процесі формування особистості дитини. З одного боку, дефект — це мінус: обмеження, слабкість, затримка розвитку; з іншого — якраз тому, що він створює труднощі, стимулює підвищення, підсилює рух вперед. Отже, будь-який дефект створює стимули для розвитку компенсації. В. Штерн вказував на амбівалентну роль дефекту. Адже в сліпого компенсаторно підвищується здатність розрізняти об'єкти за дотиком, не через дію підвищення нервового збудження, а через вправи в оцінці та аналізі відмінностей. У сфері психічних функцій малоцінність однієї здібності повністю чи частково заміщується більш сильним розвитком іншої. Наприклад, слабка пам'ять компенсуюється формуванням розуміння, яке базується на спостережливості, слабкість волі й недостатність ініціативи компенсуються великою силою навіювання та тенденцією до копіювання.

Отже, функції особистості не монополізовані таким чином, що при ненормальному розвитку однієї властивості обов'язково знижується резуль­тативність виконуваного завдання; а завдяки органічній єдності особистості як системи відбувається компенсація за рахунок іншої здібності.

Таким чином, закон компенсації однаково проявляється при нормальному й ускладненому розвитку особистості. Т. Ліппс побачив у цьому головний закон психічного життя: якщо психічна енергія переривається або гальмується, то там, де настає розрив, затримка чи перешкода, проходить «затоплення», тобто підвищення психічної енергії; перешкода відіграє роль греблі. Цей закон Т. Ліппса називається законом психічної «запруди». Енергія концентрується в сфері, де процес зустрів затримку, і може подолати затримку чи обійти її. Так, на місці затриманого в розвитку процесу утворюються нові процеси, що виникають завдяки «запруді».

Цю ідею розвинув А. Адлер. Згідно з його концепцією, понадкомпенсація не є якимось рідкісним чи унікальним явищем. Це досить поширена властивість органічного процесу, пов'язана з головним законом живої матерії. Прикладом цього є різні щеплення, після яких організм стає ще сильнішим. Це досить парадоксальний органічний процес, який перетворює слабкість в силу й має назву понадкомпенсації. Його сутність зводиться до такого: будь-який дефект організму включає його захисні механізми. А. Адлер звернув увагу, що неповноцінний орган вступає в бо­ротьбу, у конфлікт із зовнішнім світом, до якого він повинен пристосовуватися. Ця боротьба може сприяти підвищенню захворювання, але водночас вона має ресурси понадкомпенсації. Отже, відчуття дефективності органів є для індивіда постійним стимулом до розвитку його психіки. Л. С. Виготський не погоджувався з А. Адлером у тому, що він приписував процесу компенсації універсальне значення в психічному розвитку. Розглядаючи проблему порушень психічного розвитку в руслі концепції Л. Виготського, слід розрізняти дві групи дефектів. До первинного дефекту належать часткові та загальні порушення центральної нервової системи (ЦНС), а також невідповідність рівня психічного розвитку віковій нормі. Первинний дефект є наслідком недорозвинення або ушкодження мозку та пошкодження інших функцій організму. Проявляється первинний дефект у вигляді порушень розумової працездатності, мозкових дисфункцій тощо.

Вторинний дефект виникає в ході розвитку людини з порушеннями психофізіологічного розвитку, якщо соціальне оточення не компенсує цих по­рушень, а, навпаки, провокує відхилення в особистішому розвитку. Найважливішим фактором розвитку вторинного дефекту є соціальна депривація — дефект, який перешкоджає нормальному спілкуванню зі своїми ровесниками, гальмує засвоєння знань і навичок. Л. С. Виготський вбачає особливості соціалізації дітей з обмеженнями в тому, що потрібно на них дивитися як на нормальних, здатних до засвоєння основних елементів соціалізації, але іншими шляхами, засобами, ніж типові індивіди.

2.3.3. Види супроводу навчання учнів з особливими потребами

Супровід навчання учнів з особливими потребами здійснюється за такими напрямами: технічний, педагогічний, психологічний, медико-реабілітаційний, спортивний, соціальний, професійна адаптація та реабілітація. Супровід розпочинається з моменту звернення людини з особливими потребами до навчального закладу й охоплює процеси підготовки до вступу та навчання у навчальному закладі, передбачає підтримку зв'язків з випускниками. Усі перелічені складові системи супроводу вступають в дію поступово і можуть діяти одночасно, доповнюючи одна одну.



Навчання в інклюзивних групах допомагає дітям з особливими потребами адаптуватися до типових життєвих ситуацій, позбутися почуття ізольованості, відчуження, сприяє зникненню соціальних бар'єрів та інтеграції в соціум, вчить учнівський колектив спілкуватися та працювати разом, формує почуття відповідальності за товаришів, які потребують не лише допомоги, а, насамперед, — прийняття та визнання.

Серед позитивних аспектів залучення дітей з особливими потребами до закладів освіти, варто відзначити:

  • діти почуваються потрібними, бажаними, стають самостійнішими;

  • змінюються поведінка, ставлення до навчання та оточуючих;

  • діти успішно адаптуються в колективі, у них з'являються нові друзі, зникає відчуття ізольованості;

  • відбуваються швидкі та помітні зміни в розвитку;

  • діти значно удосконалюють свої вміння й навички;

  • навчаються в ровесників соціального досвіду;

  • здорові діти накопичують позитивний досвід взаємодії;

  • усі діти сприймають один одного як рівних;

  • здорові діти стають добрішими, милосерднішими;

  • забезпечується співпраця, співпереживання, співдружність;

  • діти з особливими потребами починають почуватися комфортно;

педагоги мають додаткові можливості розвинути й продемонструвати свою педагогічну майстерність та творчість.

Для успішного навчання дітей з особливостями психофізичного розвитку інклюзивний заклад освіти має реалізувати програму психолого-педагогічного супроводу із залученням кваліфікованих логопедів, дефектологів, психологів, соціальних педагогів та інших фахівців.

Психологічний супровід розглядається як багатовимірний процес, зосереджений на позитивних сторонах і перевагах особистості; як процес, що сприяє встановленню віри у себе та свої можливості, підвищенню резистентності особистості до дестабілізуючих зовнішніх і внутрішніх факторів.



Психологічний супровід – це галузь і спосіб діяльності, які призначені для допомоги людині та суспільству у вирішенні широкого кола проблем, породжених життям людини у соціумі.

Головними умовами ефективності психологічного супроводу є: системність і цілеспрямованість психологічної підтримки, полісуб’єктність та особистісне орієнтування на формування ситуації розвитку особистості, спрямованість психологічної підтримки на персоналізацію учнів та осіб, які надають допомогу.

При впровадженні системи супроводу навчання учнів з особливими потребами слід враховувати психофізичні особливості та проблеми навчання людей різних нозологій, їх потреби у компенсації різноманітних вад, що заважають сприймати навчальний матеріал, соціально-психологічні фактори, що ускладнюють інтеграцію учнів у навчальному закладі, потреби у фізичній реабілітації та багато інших.



Визначають два шляхи реалізації психологічного супроводу учнів у навчальному закладі:

- виявлення закономірностей творчого потенціалу особистості у рамках комплексної програми з урахуванням її вікових особливостей;

- створення умов (загальні, навчальні, розвивальні та виховні принципи; освітні технології тощо) для розвитку цього потенціалу.

Що ж потрібно для конструювання таких умов і якими засобами їх треба створювати?

По-перше, діагностика. Вона дає можливість отримати необхідну інформацію про особистість учня, його розвиток, потенціальні можливості, потреби, життєві цінності. Накопичений досвід діагностичного підходу до організації навчально-виховного процесу допомагає розв’язанню актуальних педагогічних проблем.

По-друге, прогностичність, яка дає можливість перебудувати освітнє середовище, спроектувати зміст і напрямки індивідуальної навчальної траєкторії та розвитку учня, створити сприятливі умови для задоволення освітніх і розвивальних потреб учнів, їх самопізнання та самореалізації, що тісно пов’язані з навчальною діяльністю.

На основі усвідомлення особистістю себе як суспільної істоти та суб’єкта діяльності формуються її прагнення, тобто визначення рівня своїх досягнень у системі соціально прийнятних цінностей. Цей процес супроводжується різноманітними емоціями: задоволенням і незадоволенням собою, почуттям успіху й неуспіху тощо.

По-третє, розвивальна, профілактична та корекційна робота як конкретна допомога, що супроводжується психологічною підтримкою учнів у процесі взаємодії з освітнім середовищем.

По-четверте, це реабілітація, яка дає змогу надавати допомогу учням, викладачам і батькам із питань розвитку юнака, адаптації до нових умов навчання, розвитку та виховання. При впровадженні системи супроводу навчання учнів з особливими потребами слід враховувати психофізичні особливості та проблеми навчання людей різних нозологій, їх потреби у компенсації різноманітних вад, що заважають сприймати навчальний матеріал, соціально-психологічні фактори, що ускладнюють інтеграцію студентів у навчальному закладі, потреби у фізичній реабілітації та багато інших.

Супровід навчання і виховання студентів з особливими потребами базується на таких засадах:

- забезпечення архітектурної безбар'єрності освітнього середовища;

- забезпечення доступності в усіх форм навчання та освітніх послуг;

- запровадження спеціальних технологій та адаптивних технічних засобів навчання;

- індивідуалізація та адаптація навчальних програм з урахуванням потреб і можливостей студентів з інвалідністю;

- поєднання традиційних та інноваційних підходів до розвитку людини з собливими потребами;

- створення умов для медико-фізичної реабілітації студентів;

- створення сприятливих умов для соціалізації, самовизначення та самореалізації студентів;

- професійна адаптація студентів з особливими потребами.

Найпершою запорукою успішного навчання учнів з інвалідністю є спеціалізований технічний супровід навчання, метою якого є забезпечення таких учнів адаптивними технічними засобами та спеціальними технологіями навчання. Технічний супровід має компенсувати функціональні обмеження учнів і забезпечити принцип доступності до якісної освіти всім учням незалежно від виду нозології та ступеня важкості захворювання. На всіх етапах технічного супроводу передбачається індивідуальний (тьюторський) супровід учнів з особливими потребами з метою допомоги людині з інвалідністю у розв'язанні індивідуальних проблем оволодіння навчальними дисциплінами. Технічний та тьюторський супровід здійснюються відділом спеціальних технологій навчання, фахівцями технічної служби та учнями.



Педагогічний супровід навчання передбачає оптимізацію викладання навчального матеріалу учням з інвалідністю у максимально прийнятній для них формі, упровадження сучасних педагогічних технологій навчання, забезпечення навчально - методичними матеріалами. Цей блок повністю залежить від підготовленості викладачів до роботи в інтегрованій групі та від їхньої педагогічної майстерності.

Медико-реабілітаційний супровід - це комплекс заходів, спрямованих на підтримку, збереження та відновлення фізичного здоров'я студентів. Його складовими є невідкладна медична допомога, консультативно-профілактична та реабілітаційно-відновлювальна підтримка. Здійснюється супровід персоналом медичних кабінетів, фахівцями з фізичної реабілітації.
1   ...   17   18   19   20   21   22   23   24   ...   27


База даних захищена авторським правом ©uchika.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка