Прямі і непрямі докази у кримінальному процесі




Скачати 326,67 Kb.
Дата конвертації16.04.2017
Розмір326,67 Kb.


Прямі і непрямі докази у кримінальному процесі



Зміст


Вступ 3

Розділ 1. Місце доказів в кримінальному процессі 6

1.1. Поняття і зміст кримінально-процесуального доказування 6

Розділ 2. Непрямі докази 9

2.1. Поняття непрямих доказів 9

2.2. Класифікація непрямих доказів 11

Розділ 3. Прямі докази 14

3.1. Показання свідків 15

3.3. Тактика викриття та подолання неправдивих показань 16

Висновок 20

Література 22




Вступ

У ст. 129 Конституції України серед основних засад судочинства закріплено, зокрема, такі, як рівність усіх учасників судового процесу перед законом і судом, забезпечення доведеності вини, змагальність сторін та свобода в наданні ними суду своїх доказів і в доведенні перед судом їх переконливості, забезпечення обвинуваченому права на захист.

Зазначені конституційні положення враховані та розвинені в кримінально-процесуальному законодавстві України. Так, згідно з ч. 2 ст. 22 Кримінально-процесуального кодексу України (далі — КПК) суд, прокурор, слідчий і особа, яка проводить дізнання, не вправі перекладати обов'язок доказування на обвинуваченого. А відповідно до ст. 323 цього Кодексу суд може обґрунтовувати свій вирок лише тими доказами, які були розглянуті ним у судовому засіданні.

Політичні та соціально-економічні зміни, які відбуваються в Україні, потребують реформи кримінально-процесуального законодавства, застосування визнаних у світі міжнародно-правових норм у галузі захисту прав і свобод людини.

Чинний на сьогодні КПК, хоча і зазнав значних змін та доповнень, все ж таки містить недоліки і неточності в регулюванні тих чи інших інститутів кримінально-процесуального права. Тому на нині одним із найважливіших завдань є прийняття нового Кримінально-процесуального кодексу, який би зміг урегулювати відносини у сфері кримінального судочинства більш досконало і був би пристосований до нових відносин.

Оскільки Україна стоїть на шляху створення правової держави, тому велике значення надається визнанню прав і свобод людини, їх належному забезпеченню та надійному захисту. Особливо це проявляється у сфері правового регулювання кримінально-процесуальної діяльності, позаяк вона поєднана із втручанням в особисте життя громадян, обмеженням (у випадках, передбачених законом) їх прав і свобод, застосуванням заходів процесуального примусу. З огляду на це до КПК України було внесено значну кількість суттєвих змін.

Кримінально-процесуальне доказування - це діяльність правова, врегульована нормами КПК. Елементами процесу доказування є: збирання (формування), перевірка та оцінка доказів і їх джерел.

Доказування - це діяльність суб'єктів кримінального процесу по збиранню, перевірці та оцінці доказів і їх процесуальних джерел, а також по формулюванню на цій основі певних тез і наведенню аргументів для їх обґрунтування. Кримінально-процесуальне доказування регулюється нормами доказового права:

1) норми гл.5 КПК "Докази", які регулюють предмет доказування в кримінальній справі, поняття та оцінку доказів і їх процесуальні джерела;

2) норми-принципи кримінального процесу;

3) норми, які передбачають права і обов'язки суб'єктів кримінального процесу;

4) норми, які регулюють слідчі (судові) та інші процесуальні дії по збиранню і перевірці доказів;

5) норми, які встановлюють підстави, а також порядок прийняття та обґрунтування процесуальних рішень.

Як об'єктивна істина в цілому, так і окремі факти, обставини справи встановлюються слідчими органами, прокурором і судом лише шляхом кримінально-процесуального доказування, під час якого збираються, перевіряються, оцінюються докази і на їх підставі приймаються і обґрунтовуються процесуальні рішення.

Доказування має найбільш питому вагу в усій діяльності органів і осіб, які ведуть процес, осіб, яких залучають до цієї діяльності, а також те, що нормативне регулювання й теоретичне дослідження проблем доказування посідає чільне місце в кримінально-процесуальному праві, найважливішою складовою якого є доказове право, в науці кримінального процесу, де провідну роль відіграє теорія доказів (вчення про докази).

Два види (аспекти) доказування: дослідження фактичних обставин справи (діяльність відповідних органів і осіб по збирання, перевірці та оцінці доказів) і доказування як логічне й процесуальне обґрунтування певної тези, твердження, висновків, рішення в справі.

Метою цієї роботи було проаналізувати прямі і непрямі докази у кримінальному процесі.

Задачі робити:



  1. Розглянути поняття і зміст кримінально-процесуального доказування;

  2. Проаналізувати поняття і види доказів;

  3. Вивчити поняття непрямих доказів;

  4. Розглянути класифікацію непрямих доказів;

  5. Вивчити показання свідків як прямий доказ;

  6. Проаналізувати алібі підозрюваного як прямий доказ;

  7. Провести аналіз тактики викриття та подолання неправдивих показань.

Розділ 1. Місце доказів в кримінальному процессі




1.1. Поняття і зміст кримінально-процесуального доказування


Успішне здійснення завдань кримінального судочинства вимагає щоб у кожній розглянутій судом справі було винесено законний й обґрунтований вирок.

Щоб у цьому вироку було дано правильну і таку, що відповідає об’єктивній дійсності відповідь на питання про те чи було вчинено злочин і який саме, які його наслідки, ким він вчинений, який ступінь тяжкості злочину, а також на інші питання, що мають значення для правильного вирішення справи.



Вырезано.

Для приобретения полной версии работы перейдите по ссылке.
Такий підхід, на думку більшості вчених, лише дезорієнтує практичних працівників, націлюючи їх на ототожнювання доказів та їхніх джерел. А це призводить до того, що при обґрунтуванні рішень слідчі та судді нерідко оперують не фактичними даними, що містяться в процесуальних джерелах, а лише перераховують ці джерела. Це саме підтверджують результати вивчення та аналізу кримінальних справ .

При прийнятті в 1958 році Основ кримінального судочинства СРСР, а на їхній базі КПК союзних республік, докази стали визначатись як фактичні дані. Таким чином була сформована логічна модель доказів, яка усувала подвійне значення розуміння доказів. У зв'язку зі зміною законодавства багато вчених ще раз переглянули свої позиції.

Дійсно, важко погодитись з тим, що в кримінальному судочинстві дізнавач, слідчий, прокурор, суд оперують фактами реальної дійсності, фактами яких вони зазвичай не спостерігають,які залишилися в минулому і які необхідно встановити. Тобто тут має місце опосередковане пізнання і інформаційна сутність доказів у цьому випадку більш-менш очевидна1.

Але в деяких випадках можливе і безпосереднє спостереження дізнавачем, слідчим, судом певних обставин, пов’язаних із розслідуваним злочином. Так, слідчий під час проведення огляду, обшуку, інших слідчих дій безпосередньо спостерігає певну обстановку. Чи можна вважати, що в цьому випадку доказами будуть самі факти об’єктивної реальності, які мають відношення до злочину? Звісно ж ні. Доказами і в таких випадках є відомості, які зафіксовані в протоколах слідчих дій. Мотивуючи рішення, які слідчий приймає в справі, він посилається не на власні враження, не на ті факти, які він спостерігав, а на відомості, інформацію, яка міститься в протоколах слідчих дій. Ці протоколи буде досліджувати суд, на них будуть посилатися сторони в обґрунтування своєї позиції.



Вырезано.

Для приобретения полной версии работы перейдите по ссылке.

Цей перелік міститься у ч. 2 ст. 65 КПК і є вичерпним.

Прямими є докази які безпосередньо вказують на наявність або відсутність обставин які підлягають доказуванню в кримінальній справі.

Непрямими є докази які встановлюють проміжні (доказові) факти по сукупності яких можна зробити висновок про наявність або відсутність обставин, які підлягають встановленню по справі (головного факту).

За допомогою непрямих доказів встановлюються не самі обставини передбачені в ст. ст. 23, 64, 433 КПК , а тільки пов’язані з ними факти, аналіз яких в сукупності може привести до висновку про наявність або відсутність цих обставин.

Різниця між прямими і непрямими доказами обумовлює необхідність існування правил користування непрямими доказами:



  1. Вони можуть бути покладені в основу висновку про доказовість відповідних фактів тільки при умові якщо вони зібрані в певній сукупності.

  2. Непрямі докази повинні знаходитися в органічному взаємозв’язку, вони повинні являти собою певну систему.

  3. Кожен непрямий доказ повинен знаходитись не у випадковому, а у причинному зв’язку з фактом який доказується.

  4. З системи непрямих доказів повинен витікати тільки один висновок – про доказуваність того чи іншого факту котрий входить в предмет доказування.

Розділ 2. Непрямі докази




2.1. Поняття непрямих доказів


Однією із загальноприйнятих традиційних груп класифікації доказів у кримінальному судочинстві є їх поділ на прямі і непрямі (побічні). Необхідність такої класифікації сумнівів не викликає.

За допомогою непрямих доказів встановлюються не самі обставини передбачені в ст. ст. 23, 64, 433 КПК , а тільки пов’язані з ними факти, аналіз яких в сукупності може привести до висновку про наявність або відсутність цих обставин.



Вырезано.

Для приобретения полной версии работы перейдите по ссылке.

Спробу класифікувати непрямі докази зробив також А. Жиряєв. Цей автор поділяв непрямі докази на обвинувальні та виправдовувальні, загальні та окремі, розрізняв їх залежно від форм зв’язку із предметом доказування чи за часом виникнення. Так, стосовно найближчих фактів він виокремлював непрямі докази на докази одного об’єктивного складу злочину, одного суб’єктивного складу, разом їх взяті та обставини, які не входять до складу злочину, але утворюють його докази. Найважливішим А.С. Жиряєв вважав поділ непрямих доказів за характером зв’язків на п’ять видів, а саме, коли ці докази є: причиною розслідуваного злочину, його наслідком, умовою, а також коли вони обумовлені його вчиненням. Звичайно, така класифікація була важливою, оскільки давала змогу глибше досліджувати непрямі докази, виявляла деякі їхні особливості, проте не була позбавлена й недоліків, оскільки не завжди зрозумілим був критерій поділу, а також доцільність виділення певних об’єктів. Деякі вчені пропонували розрізняти непрямі докази залежно від того, чи встановлюють вони наявність події злочину або винність певної особи у його вчиненні. Також були спроби класифікувати непрямі докази залежно від роду злочину, який вчинено, на: загальні, що належать до всіх типів злочинів; та спеціальні, що належать до деяких, окремих видів злочинів; на безсумнівні та ймовірні2. Як видно, у цьому випадку автор намагався класифікувати непрямі докази залежно від методики розслідування окремих видів злочинів.

Вагомий внесок у розвиток теорії непрямих доказів зробив А.А. Хмиров. У своїх працях він неодноразово звертав увагу на проблему класифікації непрямих доказів. Наприклад, він пропонує всі непрямі докази поділити за їх функціональним значенням на дві великі групи: предметні та допоміжні непрямі докази. Предметними є всі непрямі докази, які встановлюють проміжні факти, на основі яких згодом робляться висновки про наявність чи відсутність обставин предмета доказування. При цьому, дана Ця група непрямих доказів поділяється на менші групи, які характеризують:

1) подію злочину;

2) суб’єкта та суб’єктивну сторону злочину;

3) інші обставини злочину.

Перша група обставин встановлює факт наявності протиправного діяння, його об’єкт і об’єктивну сторону. Вона охоплює: поняття конкретного виду злочину; об’єкт злочину і предмет посягання; час, місце і спосіб вчинення злочину; безпосередні наслідки вчинення злочину (наявність, характер та розмір шкоди, спричиненої злочином); похідні наслідки вчинення злочину; відомості про особу потерпілого; спеціальна протиправність діяння; зовнішні обставини необхідної оборони та крайньої необхідності; заподіяння шкоди у разі затримання особи, яка вчинила злочин; фізичний чи психічний примус до вчинення злочину; виконання наказу чи розпорядження; наявність обґрунтованого ризику; обставини, які характеризують стадію вчинення злочину.

До другої групи автор зачислив обставини, які встановлюють: особу, котра вчинила злочин; досягнення цією особою віку, з якого вона може бути притягнута до кримінальної відповідальності; осудність; наявність та форма вини; мотиви та цілі вчинення злочину; обставини співучасті; ознаки спеціального суб’єкта злочину.

Третю групу сформували: обставини, які пом’якшують чи обтяжують покарання; обставини, які сприяли вчиненню злочину.

Допоміжні непрямі докази А. Хмиров поділив на дві групи: орієнтуючі та контрольні3. Звичайно, ця класифікація заслуговує на увагу. Більше того, побудована на зв’язках непрямих доказів з предметом доказування, вона виявляє своє практичне значення, яке полягає в тому, що дана класифікація дає змогу побудувати систему доказів у справі, а це має дуже велике значення при доказуванні за допомогою непрямих доказів.



2.2. Класифікація непрямих доказів


Деякі вчені взагалі виступали проти класифікації непрямих доказів. Так, зокрема М.М. Гродзинський, заперечуючи можливість такої класифікації зазначав: „Якщо і може йти мова про поділ непрямих доказів на групи, то лише в такому випадку, який визначається самою природою непрямих доказів як фактів, які допускають припущення про їх причинний зв’язок із розслідуваним злочином, а також поділ всіх фактів, які виступають непрямими доказами у справі на ті, які могли обумовити вчинення даного злочину, і ті, які могли виявитися наслідком вчинення цього злочину обвинуваченим”. Вчений зазначав, що така класифікація не створена з змісту непрямих доказів, суперечить їхній природі та функціям у кримінальній справі.

Вырезано.

Для приобретения полной версии работы перейдите по ссылке.

Отож, використовуючи напрацювання вчених-процесуалістів та беручи до уваги вказані вище вимоги, можна дати таку класифікацію непрямих доказів:

1. Залежно від елементів предмета доказування, непрямі докази поділяються на ті, які встановлюють:

а) подію злочину (час, місце, спосіб та інші обставини вчинення злочину);

б) винність обвинуваченого у вчиненні злочину і мотиви злочину;

в) обставини, що впливають на ступінь тяжкості злочину, а також обставини, що характеризують особу обвинуваченого, пом’якшують чи обтяжують покарання;

г) характер і розмір шкоди, завданої злочином, а також розмір витрат закладу охорони здоров’я на стаціонарне лікування потерпілого від злочинного діяння.

У цьому випадку важливо розуміти те, що за допомогою непрямих доказів не безпосередньо визначають вказані елементи предмета доказування, а певні проміжні факти, які дають змогу встановити ці елементи.

2. Залежно від характеру фактів, які встановлюються:

а) непрямі докази, які встановлюють позитивні факти (наявність тієї чи іншої суттєвої для кримінальної справи обставини);

б) непрямі докази, які встановлюють негативні (заперечувальні) факти (відсутність певної обставини, існування якої припускалось). При цьому негативний факт замінюють в ході доказування позитивним фактом. Обвинувачений, стверджуючи, що він не був в момент вчинення злочину на місці його вчинення, доводить тим самим, де він знаходився в цей момент, і це вже носить характер доказування позитивного факту.

3. Залежно від структури доказування проміжного факту:

а) двохступеневі;

б) трьохступеневі;

в) багатоступеневі.

4. Залежно від виду системи непрямі докази поділяють на:

а) послідовні. Сюди входять непрямі докази, які встановлюють ланцюг висновків, що будуються шляхом встановлення одного проміжного факту, згодом іншого, та забезпечують взаємозв’язок проміжного факту із предметом доказування.

б) підкріплювальні. Їх формують докази, що взаємно підкріплюють один одного та утворюють певну сукупність, що забезпечує одержання достовірного висновку.

в) субсидіарні. Йдеться про ті непрямі докази, що посилюють чи послаблюють значення того чи іншого побічного (проміжного) факту за певних умов у конкретній кримінальній справі.

г) виключення несумісних фактів. Сюди належать непрямі докази, які спростовують несумісні, конкурентні версії, унеможливлюючи неправильні висновки при доказуванні у кримінальній справі.

Отож, підсумовуючи вищенаведене, потрібно акцентувати на важливій ролі класифікації непрямих доказів у зв’язку з подальшим дослідженням їх змісту та значення при доказуванні у кримінальній справі. Звичайно, дати вичерпний перелік непрямих доказів неможливо, зважаючи на їхню численність та різноманіття, а також на те, що залежно від конкретної кримінальної справи непрямі докази можуть слугувати як прямі і навпаки. Тим не менше, запропонована класифікація непрямих доказів дає змогу глибше з’ясувати їхню суть, зміст та функції з метою встановлення об’єктивної істини у кримінальній справі та постановлення у ній законного, обґрунтованого і справедливого рішення.

Розділ 3. Прямі докази

Підставою для поділу доказів на прямі і непрямі (побічні) є їх відношення до обставини, яка підлягає доказуванню Прямі докази безпосередньо вказують на цю обставину або ж на її відсутність.

Наприклад, коли свідок у своїх показаннях повідомив, що він бачив, як Карпенко у стані сильного сп'яніння о 21 годині 6 липня в кафе «Протон» вдарив ножем у груди Олексюка, то це буде прямий доказ, бо він безпосередньо вказує на саму злочинну дію, час, місце, спосіб п вчинення, на того, хто вчинив цю дію, і на особу потерпілого Коли ж при обшуку в квартирі Карпенка буде знайдено ніж і сорочку з бурими плямами на ній, схожими на кров, то ці речові докази будуть непрямими, бо ще треба за допомогою експертизи, пред'явлення для впізнання, допитів та інших слідчих дій довести, що вони мають відношення до події злочину.

Непрямі (побічні) докази, як і прямі, також мають важливе значення, але користуватися ними складніше. Треба, щоб вони були тісно взаємопов'язані, створювали систему доказів, у якій кожний непрямий доказ був би ніби ланкою нерозривного ланцюга.

Стосовно підозри, обвинувачення у вчиненні злочину, обставин, що обтяжують або пом'якшують відповідальність, докази класифікуються на обвинувальні і виправдувальні. Обвинувальні докази вказують на те, що злочин було вчинено і саме даною особою, а також на наявність обтяжуючих відповідальність обставин. У наведеному ви¬ще прикладі — обвинувальні докази. Виправдувальні ж докази свідчать, що самої події злочину не було або що дана особа до неї непричетна, або ж що є пом'якшуючі відповідальність обставини. Наприклад, алібі є прямим виправдувальним доказом.

3.1. Показання свідків


Показання свідків - найбільш поширений вид джерел доказів. Це пояснюється тим, що КПК містить мінімальні обмеження кола осіб, які можуть бути допитані як свідки4.

Як свідок може бути викликана кожна особа, про яку є дані, що їй відомі обставини, які відносяться до справи. Свідок може бути допитаний про обставини, що підлягають встановленню в даній справі, зокрема про факти, які характеризують особу обвинуваченого, підозрюваного і потерпілого, і його взаємовідносини з ними (ч.1, 2 ст.68, ч.1 ст.167 КПК).



Вырезано.

Для приобретения полной версии работы перейдите по ссылке.

Установлення хибності алібі є важливим доказом винності запідозреного. Висування помилкового алібі, а воно найчастіше забезпечується злочинцями ще до того, як вони попадають у поле зору органів дізнання й попереднього наслідку, - одна з найпоширеніших форм протидії розслідуванню з метою відхилення від відповідальності за злочин. Зміст цієї акції зводиться до формування правопорушником або його спільниками, іншими незацікавленими в його відповідальності за вчинене особами системи помилкових доказів, що реабілітують його в очах наслідку й громадськості (вживання заходів по недопущенню в карно-процесуальне доведення достовірної інформації, що адекватно відбиває його причетність до вчиненого й роль у ньому, по нейтралізації можливостей існуючих проти нього доказів і напрямку наслідку по помилковому шляху). Помилкове алібі може бути заздалегідь підготовленим і не підготовленим. Підготовлене помилкове алібі може бути кваліфікованим, сполученим зі створенням фіктивних доказів, і простим (заздалегідь обміркована, але голослівне посилання на які-небудь обставини, факти).

Фабрикація мнимого алібі може здійснюватися самим злочинцем безпосередньо, як поодинці , так і разом зі спільниками, або на його прохання або по їхній власній ініціативі. У ході цієї діяльності нерідко відбуваються інші злочини типу посадової підробки, хабарництва, розкрадання бланків документів яких-небудь підприємств, організацій і установ, підробки документів, підбурювання до дачі неправдивих свідчень.

3.3. Тактика викриття та подолання неправдивих показань


Протидія розслідування – явище, яке почало своє існування у період такої історичної форми кримінального процесу, як змагальна у Древній Греції та Древньому Римі. Проте з часом форми прояву протидії розслідуванню істотно перемінюються. Якщо раніше така форма протидії виливалася, в основному, в такі дії, як нез'явлення за викликом слідчого, відмова від надання свідчень або надання неправдивих свідчень, то в даний час воно переросло в більш наступальні, агресивні дії5. В сучасному кримінальному проваджені, частіше за все зусилля протидіючих слідству учасників та суб’єктів прямують не тільки на заховання самого злочину і осіб, які вчинили його, але і на бажання перекваліфікації злочинних дій на частину статті, санкція якої передбачає більш м’яке покарання.

Вырезано.

Для приобретения полной версии работы перейдите по ссылке.

Наприклад, особі пред'являється звинувачення по здійсненню крадіжки з магазина, поєднаної з проникненням в приміщення, але злочинець, визнаючи свою провину частково, наполягає на тому, створюючи алібі, що в приміщення він не проникав, а зайшов в магазин в період його роботи і залишився там, не будучи поміченим адміністрацією, а вночі, скориставшись відсутністю людей, викрав майно і розбивши скло зник з викраденим.

Таким чином, слідчий, здійснюючи перевірку алібі (і відповідної контрверсії – помилкового алібі, яка теж часто існує), повинен довести присутність всіх вказаних елементів і в результаті встановити, що запідозрений, підозрюваний або звинувачений в здійсненні якогонебудь злочину у момент його здійснення знаходився у іншому місці і, отже, не міг брати участі в цьому діянні.

Проте, встановлення алібі не завжди може тлумачитись однозначно на користь запідозреної особи. Як вже було вказано раніше, встановлення факту відсутності запідозреного на місці події під час здійснення злочину ще не означає, що ця особа взагалі не причетна до скоєного. Воно могло, що і нерідко трапляється у справах про групові злочини, не виступати як безпосередній, фізичний виконавець злочину, а бути його співучасником як організатор, підбурювач.

Така форма протидії, як створення неправдивого алібі, в основному, зароджується після першої стадії кримінального процесу порушення кримінальної справи і супроводжує роботу слідчого на період стадії – досудове розслідування. Так, при вивченні кримінальних справ в кількості 1138, порушених по тяжким та особливо тяжким злочинам було встановлено, що до створення неправдивого алібі злочинці вдаються у 4% випадків, тобто у 45 кримінальних справ особи, які притягались до відповідальності, намагалися протидіяти слідчим шляхом створення неправдивого алібі6. Тому слідчий, в першу чергу, повинен володіти методикою виявлення ознак неправдивого алібі і прийомами його викривання. Найбільшу складність представляє перевірка алібі, а також викривання неправдивого алібі, коли з моменту злочину пройшло багато часу або коли злочинець наперед готує неправдиве алібі, вступаючи в змову з особами, яких використовують, як неправдивих свідків, або навіть фабрикує відповідні документи. Так, у провадженні одного із слідчих відділень ГУ МВС України в АР Крим знаходилася кримінальна справа, збуджена відносно гр.-ки Д. за незаконним обігом наркотичних засобів, у ході провадження якої був проведений обшук у житлі, займаному її родичами, де вона тимчасово проживала, і знайдено сейф з сумкою, що зберігалася в ньому з наркотичним засобом. У ході провадження досудового слідства родичі показують, що ця сумка належить гр-ці Д., ключ від сейфа знаходиться у неї і лише вона має доступ до сейфа. На стадії судового слідства останні міняють свідчення і говорять, що сумка належала покійному чоловіку гр-ки Д., внаслідок чого судом було поставлено питання про порушення кримінальної справи відносно вказаних осіб за надання заздалегідь неправдивих свідчень7. Проте слідчого не повинна зупинити складність перевірки алібі в подібних випадках. Необхідно користуватися прийомами, розробленими криміналістикою і юридичною психологією, в числі яких і прийоми допиту, що активізують пам'ять свідків, допити, що деталізуються, у свій час за окремістю обвинуваченого і осіб, які підтверджують його алібі з таких питань, на які при змові вони не звернули уваги, проведення очної ставки, перевірка документів, на які посилається обвинувачений, відтворення обстановки і обставин події з кожним із суб'єктів, пред'явлення для пізнання, і т.д.

Крім того, важливу роль при розпізнаванні неправдивого алібі, і в подальшому розкритті злочину, може зіграти допомога місцевого населення шляхом надання непроцесуальної інформації. Значну допомогу можуть надати позаштатні співробітники міліції, співробітники охоронних підприємств, різного роду суспільні формування, діяльність яких пов’язана з охороною і які мають більш тісні контакти з населенням.

Необхідно уточнити, що неправдиве алібі – різновид фальсифікуючої діяльності злочинця, направленої на уникнення відповідальності за досконалий злочин і що виражається в неправдивому запереченні присутності на місці злочину у момент його здійснення. При цьому злочинець фабрикує помилкові докази свого неправдивого алібі.

Вырезано.

Для приобретения полной версии работы перейдите по ссылке.

Крім того, надаючи дію на суб'єкт протидії, слідчий повинен використовувати індивідуальний підхід, який припускає8:

а) достатньо хороше знання суб'єкта, до якого застосовується дія від його вікових, психологічних й інших якостей;

б) установлення з ним правильних, обумовлених обставинами справи, обстановкою і особовими якостями, взаємостосунків;

в) облік специфіки процесуальнотактичної ситуації, що склалася. Ми вважаємо, що слідчий також повинен вивчити круг родичів і знайомих з метою уникнення самообмови, якщо є підстави вважати, що дана особа не скоювала вказаного злочину, також враховувати можливість збігу певних несприятливих обставин, як наприклад відчуття «товариства», спотворене відчуття «справедливості», що помилково зрозуміло

Вказані заходи дії, елементи розпізнавання неправдивого алібі не є вичерпними, а вживання лише вказаних заходів недостатнє для ефективної боротьби з такою формою протидії – як неправдиве алібі. Для перевірки та спростування помилкового алібі необхідно проводити комплекс операцій, в який входять детальний допит особи, що висунуло алібі; виявлення і допит свідків, що знаходилися в місці, вказаному особою, оперативнорозшукові заходи щодо встановлення контактів особи з свідками, підтверджуючими алібі; слідчий експеримент для перевірки можливості дістатися до певного місця за конкретний час; допит суб'єкта заховання з пред'явленням доказів неправдивого алібі; перевірка свідчень особи на місці, проведення з його участю відтворення обстановки і обставин події. Вказаний комплекс операцій висловлений нами схемно. В реальних ситуаціях розслідування в її рамках можуть проводитися і інші слідчі дії в іншій послідовності, паралельно.


Висновок

Поняття доказів у науці кримінально-процесуального права є одним з провідних, найважливіших.

Таке поняття в даний час є легальним, воно закріплено в ч. 1 ст. 65 КПК, де докази визначено як всякі фактичні дані, на підставі яких у визначеному законом порядку орган дізнання, слідчий і суд встановлюють наявність або відсутність суспільно небезпечного діяння, винність особи. яка вчинила це діяння та інші обставини, що мають значення для правильного вирішення справи.

Не дивлячись на те що законодавець, вимагаючи єдиного розуміння змісту доказів, визначив це поняття шляхом легальної дефініції, однак дискусії з цього приводу не зменшуються.

Прямими є докази які безпосередньо вказують на наявність або відсутність обставин які підлягають доказуванню в кримінальній справі.

Непрямими є докази які встановлюють проміжні (доказові) факти по сукупності яких можна зробити висновок про наявність або відсутність обставин, які підлягають встановленню по справі (головного факту).

За допомогою непрямих доказів встановлюються не самі обставини передбачені в ст. ст. 23, 64, 433 КПК , а тільки пов’язані з ними факти, аналіз яких в сукупності може привести до висновку про наявність або відсутність цих обставин.

За допомогою непрямих доказів встановлюються не самі обставини передбачені в ст. ст. 23, 64, 433 КПК , а тільки пов’язані з ними факти, аналіз яких в сукупності може привести до висновку про наявність або відсутність цих обставин.

Різниця між прямими і непрямими доказами обумовлює необхідність існування правил користування непрямими доказами:


  1. Вони можуть бути покладені в основу висновку про доказовість відповідних фактів тільки при умові якщо вони зібрані в певній сукупності.

  2. Непрямі докази повинні знаходитися в органічному взаємозв’язку, вони повинні являти собою певну систему.

  3. Кожен непрямий доказ повинен знаходитись не у випадковому, а у причинному зв’язку з фактом який доказується.

  4. З системи непрямих доказів повинен витікати тільки один висновок – про доказуваність того чи іншого факту котрий входить в предмет доказування.

Непрямі докази також можуть бути класифіковані за специфічними для них ознаками. Така класифікація надає широкі можливості для всебічного аналізу непрямих доказів, визначення їхньої ролі та значення, вибору оптимальних тактичних прийомів та методики їх збирання і перевірки.

Прямі докази безпосередньо вказують на цю обставину або ж на її відсутність. До прямих доказів відносять алібі та показання свідків. Особливу скалдність являє собою визначення правдивості останніх.



Література



Конституція України від 28.06.96р.із змінами, внесеними ЗУ від 8.12.04 року № 2222-IV

Кримінально – процесуальний кодекс України // Відомості Верховної ради України 2001 №3435

Закон України « Про внесення змін до кримінально-процесуального кодексу України » № 807-VI від 25.12.08

Архів СВ Бахчисарайського РВ ГУ МВС України в АР Крим за 2002-2006 рр.

Гутнік К.В. Тактика викриття та подолання неправдивих показань. // Ученые записки Таврического национального университета им. В. И. Вернадского Серия «Юридические науки». Том 19 (58), № 2. 2006 г. С. 168

Кримінальна справа № 318598 // Архів місцевого суду Бахчисарайського району за 2003 рік.

Кримінальна справа № 516852//Архів місцевого суду Бахчисарайського району за 2004 р.

Кримінальна справа № 318598//Архів місцевого суду Бахчисарайського району за 2003 рік.

Кримінально-процесуальний кодекс України Науково-практичний коментар За загальною редакцією В.Т. Маляренка, Ю.П. Аленіна. – Х., ТОВ «Одіссей», 2008.

Лопаткин Д. А. Вещественные доказательства (процессуальные и криминалистические аспекты) : дисс. … канд. юрид. наук / Лопаткин Д. А. – Краснодар, 2003.

Хмыров А. А. Косвенные доказательства в уголовных делах / Хмыров А. А. – СПб. :Юридический центр Пресс, 2005.

Юридические основания достоверности доказательств : [сост. Н. А. Терновский] ; под редакцией и с предисловием В. А. Томсинова. – М. : Зерцало, 2007.

Теорія доказів у кримінальному процесі України: Підручник. // за редакцією Є.Г. Коваленко - К.: Юрінком Інтер – 624с.

Грошевий Ю.М., Стахівський С.М. Докази і доказування у кримінальному процесі. – К..2007 – С.90

Докази і доказування у кримінальному процесі. // Науково – практичний посібник. За ред.. Грошевського Ю.М., Стахівського С.М. – К.: КНТ, Видавець Фурса С.Я.,2006. – 220с.

Кримінально – процесуальне право України : Підручник // За загальною редакцією Ю.П.Аленіна . – Х.: ТОВ Одіссей. 2009. – 806с.



Кримінальний процес України Навч. Посібник. За ред. Коваленко Є.Г. – К..Юрінком Інтер,2004. – 576с.

1 Кримінально – процесуальне право України : Підручник // За загальною редакцією Ю.П.Аленіна . – Х.: ТОВ Одіссей. 2009. – 806с.

2 Хмыров А. А. Косвенные доказательства в уголовных делах / Хмыров А. А. – СПб. :Юридический центр Пресс, 2005. с. 53

3 Хмыров А. А. Косвенные доказательства в уголовных делах / Хмыров А. А. – СПб. :Юридический центр Пресс, 2005. с.105

4 Теорія доказів у кримінальному процесі України: Підручник. // за редакцією Є.Г. Коваленко - К.: Юрінком Інтер – 624с.

5 Докази і доказування у кримінальному процесі. // Науково – практичний посібник. За ред.. Грошевського Ю.М., Стахівського С.М. – К.: КНТ, Видавець Фурса С.Я.,2006. – 220с.

6 Архів СВ Бахчисарайського РВ ГУ МВС України в АР Крим за 2002-2006 рр.

7 Кримінальна справа № 318598 // Архів місцевого суду Бахчисарайського району за 2003 рік.

8 Гутнік К.В. Тактика викриття та подолання неправдивих показань. // Ученые записки Таврического национального университета им. В. И. Вернадского Серия «Юридические науки». Том 19 (58), № 2. 2006 г. С. 168


База даних захищена авторським правом ©uchika.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка