Реферат на тему: " міжнародні валютно кредитні організації " Виконав: студент групи мс-24




Скачати 255,62 Kb.
Дата конвертації18.11.2017
Розмір255,62 Kb.
Міністерство освіти і науки України

Національний університет “Львівська політехніка”







Реферат

на тему:

МІЖНАРОДНІ ВАЛЮТНО-КРЕДИТНІ ОРГАНІЗАЦІЇ

Виконав:

студент групи МС-24

Тесля Роман

Перевірила:

Моторнюк У.

Львів 2005

Інституціональну структуру міжнародного валютно-кредитного ринку складає сукупність міжнародних банків, валютних бірж, ва­лютних фондів, державних установ і міжнародних організацій, че­рез які здійснюється рух капіталу в сфері міжнародних економіч­них відносин. Міжнародні фінансові інститути є елементами систе­ми валютно-кредитних відносин.

Міжнародні валютні відносини як економічне явище стали ут­ворюватись ще в античну й феодальну давнину, спочатку в формі - обміну іноземних монет, дисконту внесків, а потім у формі розра­хунків між банками різних країн. Проте цілісна система валютно-кредитних відносин складається лише до середини XIX ст., коли розвиток міжнародного поділу праці стимулював процес формуван­ня світового господарства, міжнародної економіки, міжнародного ва­лютно-кредитного ринку. До цього часу належить утворення міжна­родних банків і формування міжнародних фінансових центрів.



З розвитком міжнародної економіки, диверсифікації міжнарод­них економічних відносин ускладнювались і валютно-кредитні відно­сини. Міжнародна роль найбільших банків зростала. Збільшува­лась кількість їх клієнтів (приватні фірми, інші іноземні банки, уряди іноземних держав тощо), а також обсяги валютних угод. Але цей процес гальмувався неупорядкованістю міжнародних валютно-кредитних відносин, практично некерованістю валютних ринків, нео­днозначністю й суперечливістю валютної політики різних країн. Виникла нагальна потреба в заходах міжнародного характеру, що перетворили б досить-таки стихійні валютно-кредитні відносини в упорядковану систему. Необхідні були наднаціональні органи, які б встановлювали "правила гри" на міжнародному валютному рим ку. Такими тимчасовими органами стали міжнародні конференції, які юридично оформили статус світової валютної системи на ос­новних етапах її розвитку.

Міжнародні економічні (валютно-фінансові) конференції — це специфічне явище в інституціональній системі міжнародних валют­но-кредитних і фінансових відносин. За своєю суттю вони близькі (але не тотожні) міжнародним організаціям. Спільне у конференцій і організацій полягає в їх призначенні — це регулятори світового валютно-кредитного ринку. Проте функції конференції ширше, ніж функції організації; часто організація утворюється як наслідок рішень конференції (наприклад, Міжнародний валютний фонд був заснований за постановою Бреттон-Вудської конференції). Інша відмінність полягає в термінах функціонування. Конференція — ко­роткостроковий орган; міжнародні ж організації можуть функціо­нувати десятки років. Конференція, таким чином, не є інститутом в повному розумінні цього слова. Але вона відіграє важливу організаційну роль у формуванні інституціональної системи. Як вже зазначалося в 1-му розділі, найважливішими конференціями світового значення були: Паризька конференція (1867 p.); Генуезька міжна­родна конференція (1922 p.); Бреттон-Вудська валютно-фінансова конференція (1944 p.); Ямайська Угода країн-членів МВФ (1976 p.).

Поява міжнародних організацій (у повному розумінні цього сло­ва), у валютно-кредитній сфері відноситься вже до першої полови­ни XX століття. В 1930 р. було утворено Банк міжнародних роз­рахунків (БМР), а в 1945 р. — Міжнародний валютний фонд (МВФ) і Міжнародний банк реконструкції й розвитку (МБРР).

Міжнародний валютний фонд було засновано як валютно-фінан­сову організацію міжнародного співробітництва. В своїй діяльності він сполучає функції регулювання, фінансування й консультації. З 1946 р. МВФ має статус спеціалізованого органу ООН, але в своїй діяльності він користується фактичною самостійністю. Основна функція МВФ полягає в фінансуванні й кредитуванні країн-членів. При цьому, якщо на початку своєї діяльності МВФ надавав кредити переважно розвинутим країнам, то з 70-х років наголос в цьому відношенні все більше робиться на країни, що розвиваються. В 90-х роках для МВФ склалася нова ситуація, коли до нього увійшла група колишніх соціалістичних країн, які потерпають сьогодні від економічних труднощів. Надання допомоги цим країнам МВФ обу­мовлює низкою умов, підчас досить жорстких.

Міжнародний банк реконструкції й розвитку (МБРР) був утво­рений водночас із МВФ, його засновниками були 44 країни. Діяльність МБРР спочатку була спрямована на фінансування ре­конструкції економіки європейських країн, що постраждали підчас війни. Згодом сфера його діяльності значно розширилась й охопи­ла Латинську Америку, Африку, Близький Схід та інші регіони Азії. В основі діяльності МБРР є допомога країнам-членам, в першу чер­гу, таким, що розвиваються, в їх економічному розвиткові. Членами МБРР можуть стати тільки учасники МВФ; таким чином, ці дві організації тісно пов'язані, мають спільну політику.

Поступово функції МБРР ускладнювались. Зросли його фінансові ресурси, збільшилась кількість філій. Членами МБРР стала більшість країн світу (в тому числі й Україна). Він перетворився в світову гло­бальну організацію, що регулює валютно-кредитний ринок. Згодом МБРР очолив об'єднання, яке одержало назву Світового банку. Світо­вий банк — це група, що складається з п'ятьох організацій: МБРР, Міжнародна асоціація розвитку (МАР), Міжнародна фінансова корпо­рація (МФК), Багатостороння агенція гарантування інвестицій (БАТІ) й Міжнародний центр з урегулювання інвестиційних спорів (МЦУІС).

Міжнародна асоціація розвитку (МАР) утворена в 1960 р. як юридично самостійний партнер МБРР для фінансування найменш розвинених країн. Проте фактично самостійність цієї організації обмежена, оскільки у неї з МБРР — спільні керівні органи, спільний персонал й організаційно-технічні засоби.

Міжнародна фінансова корпорація (МФК) і Багатостороння аген­ція з гарантування інвестицій (БАГІ) являють собою організації-філії Світового банку. МФК утворена в 1956 р. її призначення — сприяння розвиткові приватного бізнесу в країнах, що розвивають­ся, причому кредити надаються приватним компаніям на ринко­вих умовах. БАТІ було засновано в 1988 р. країнами-членами Світо­вого банку. Його головна мета — стимулювання прямих зарубіж­них інвестицій в країни, що розвиваються, шляхом усунення неко-мерційного характеру. Головна функція — надання страхових га­рантій іноземним інвесторам від некомерційних ризиків. Міжнародний валютний фонд і Світовий банк зформували кістяк сучасної інституціональної валютно-кредитної системи. Всі інші інститути, зокрема, регіональні, так або інакше залежать від них, знаходяться під впливом їх економічної політики. Це пояснюєть­ся не в останню чергу тим, що країни, які входять в регіональні інститути (наприклад, в Європейський інвестиційний банк), є водно­час членами МВФ і СвітовогоБанку.

Після Другої світової війни утворилася система соціалістичних країн; вираженням її економічної інтеграції стала Рада економіч­ної взаємодопомоги (РЕВ), заснована в 1949 р. Згодом у РЕВ ви­никла необхідність в інститутах, які б регулювали валютно-кре­дитні відносини соціалістичних держав. Такими інститутами стали Міжнародний банк економічного співробітництва (МБЕС) та Міжна­родний інвестиційний банк (МІБ). МБЕС був заснований в 1963 р. для здійснення багатосторонніх розрахунків. Він проводив операції в перевідних рублях і конвертованій валюті, здійснював кредитну емісію перевідного рубля.

Міжнародний інвестиційний банк був утворений в 1970 р. Його основною метою було надання довгострокових кредитів для розвит­ку економіки країн-членів. Переважна частина кредитів надавала­ся в конвертованій валюті і тільки 10% — в перевідних рублях. В 90^х роках МБЕС і МІВ стали відчувати величезні труднощі, пов'я­зані з нестачею ресурсів, з платежами. З розпадом системи соціалі­стичних країн і РЕВ їх функції, по суті, вичерпались.

Найефективніше діють валютно-кредитні інститути, що з'яви­лись внаслідок західноєвропейської економічної інтеграції. Вони стали інструментом валютної політики спочатку Європейських співтовариств, а потім і Європейського Союзу.



Основними елементами валютної інтеграції в Західній Європі є: узгоджений режим валют; утворення колективної валюти; спільні фонди взаємного кредитування тощо. Регулюючу роль в інтегра­ційному процесі відіграють державні валютно-кредитні й фінансові інститути. Найважливіші з них: Європейський інвестиційний банк (ЄІБ, утворений в 1958 p.); Європейський фонд розвитку (ЄФР, 1958 p.); Європейський фонд валютного співробітництва (ЄФВС, 1973 p.), який потім був трансформований в Європейський валютний інсти­тут (ЄВІ, 1994), Європейський валютний фонд (1979 p.).

До 1979 p. в основному була сформована Європейська валютна система (ЄВС), яка призначена надати імпульс економічній інтег­рації. ЄВС являє собою сукупність економічних відносин, пов'яза­них з функціонуванням валюти в країнах "Спільного ринку" (зго­дом ЄС). В 1994 утворено Європейський валютний інститут, який розпочав підготовку організації Європейської системи центральних банків і утворення Європейського центрального банку. З 1999 р. здійснюється трансформація Європейського валютного інституту в Європейський центральний банк (ЄЦБ), який розташований у Франкфурті-на-Майні. Як підсумок валютної інтеграції в рамках ЄС відтоді діє Європейський валютний союз (ЄВС).

Соціально-економічні й політичні зрушення в світі утворили нову ситуацію у відносинах між Західною і Східною Європою, коли вже ясно визначилася тенденція до зближення всіх європейських країн, в тому числі до економічного. Необхідними стали інститути, що були б інструментами всіх європейських країн. Одним з них став Європейський банк реконструкції й розвитку (ЄБРР), утворений в 1990 р. практично усіма європейськими країнами, а також США, Канадою, Японією й деякими іншими неєвропейськими державами.

Інтеграційні процеси на рівні регіонів сприяли утворенню регіо­нальних міждержавних економічних угрупувань і в інших части­нах світу. Становлення валютної інтеграції в цих регіонах вимага­ло створення відповідних валютно-кредитних інститутів у вигляді регіональних банків і валютних фондів. Найбільшими з них є: Міжамериканський банк розвитку (МаБР, 1959р.), Африканський банк розвитку (АфБР, 1964 p.), Азіатський банк розвитку (АзБР, 1965 p.), Ісламський банк розвитку (ІБР, 1976 p.), Арабський валют­ний фонд (АВФ, 1977). Банки розвитку призначені для створення сприятливих умов економічного зростання країн, що розвиваються. Крім того, вони повинні сприяти здійсненню політики регіоналізму, зміцненню регіональної політичної солідарності, а також етні­чної й конфесійної солідарності (в цьому відношенні взірцеві Ісламський банк розвитку й Арабський валютний фонд).

Згодом стало ясно, що тільки своїми власними силами країни, що розвиваються, через обмеження коштів не взмозі забезпечити міждержавне кредитування й розв'язати регіональні валютно-кре­дитні й фінансові проблеми. Тому в число членів більшості регіональних банків входять і розвинуті держави. Так, в Міжамерикппгі. кому банку розвитку, крім 26 латиноамериканських держав, члена­ми є ще США, Велика Британія, Іспанія, Італія, Нідерланди, Японія, Канада, Франція та ще низка неамериканських країн. Аналогічна ситуація в Африканському банку розвитку. При цьому розвинуті країни посідають ключові позиції в регіональних банках й мають переважаючий вплив на їх політику.

Своєрідними інститутами в структурі міжнародних валютно-кредитних відносин є клуби кредиторів і консультативні групи країн. Найвідоміші й найвпливовіші в міжнародних відносинах — Паризький і Лондонський клуби кредиторів.

Паризький клуб утворено в 1956 р. як неформальну організацію урядів кран — кредиторів для розв'язання проблеми заборгованості. Клуб здійснює нагляд за процесом сплати боргів й веде переговори з країнами-боржниками з питань реструктуризації боргів. Членами клубу є переважно розвинуті країни ОЕСР. Головою клубу традиц­ійно є представник міністерства фінансів Франції. Члени Паризького клубу беруть на себе зобов'язання кредитувати один одного в на­ціональних валютах, а також — треті країни в рамках спільної угоди про позики. Крім того, вони надають валюту Міжнародному валютному фонду. Клуб розробляє умови позик, приймає рішення про пролонгацію заборгованості, а також припинення платежів по боргам.

Лондонський клуб — неурядова організація, яка об'єднує майже 600 найбільших приватних банків-кредиторів. Банки-члени клубу укладають з урядом країни-боржника угоду про умови погашення боргу, його реструктуризації. Угода про реструктуризацію можлива тільки в тому випадку, якщо країна-боржник приймає програму МВФ зі структурного керування своєї економіки, причому її виконання жорстко контролюється.

Таким чином, Паризький і Лондонський клуби, формально неза­лежні організації, тісно координують свою роботу з МВФ. У сфері їх діяльності з 90-х років опинилися країни з перехідною економі­кою; від рішення клубів багато де в чому залежить доля величезної заборгованості й майбутнього кредитування цих країн, в тому числі й України.

В міжнародних валютно-кредитних і фінансових відносинах зро­стає роль консультативних груп провідних країн світу. Це також своєрідні клуби на міждержавному рівні, які здійснюють загальне регулювання міжнародних економічних процесів, в тому числі й у валютно-кредитній сфері.

Група п'яти (Г-5) складається зі США, Японії, Німеччини, Франції, Великої Британії. Утворена в 1985 р. з метою стабілізації курсів національних валют й розробки для цього відповідальних заходів.

Група семи (Г-7) "Велика сімка" складається з Г-5 плюс Канада й Італія. Вона обговорює широке коло економічних проблем. Про неї йшлося в розділі IV.

Група десяти (Г-10) сполучає Бельгію, Канаду, Францію, Італію, Німеччину, Японію, Нідерланди, Швецію, Швейцарію, Велику Брита­нію, США (Швейцарія стала одинадцятою вже після сформування групи). Основна мета — вирішення проблем міжнародної валют­ної системи.

Група двадцяти (Г-20) сполучає Г-10 і ще 10 розвинутих країн. Мета — співробітництво у вирішенні проблеми міжнародної валют­ної системи.

Особливий вид в груповій консультативній системі являє група тридцяти {Г-30). Це некомерційна організація провідних банкірів, економістів, бізнесменів, створена для обговорення ключових про­блем, неофіційного обміну думками, консультацій з економічних проблем, в тому числі й валютно-кредитних.

Нарешті, регулювання міжнародних відносин в валютно-кре­дитній і фінансовій сфері здійснюють неспецифічні органи ООН, тобто організації, діяльність яких виходить за межі цієї сфери. В першу чергу, це ЕКОСОР, потім ЮНКТАД та деякі інші органи й організації.



Таким чином, наприкінці XX сторіччя утворилася розгалужена й досить складна інституціональна структура міжнародного валютно-кредитного ринку. Основними структурними блоками є такі групи інститутів:

  1. Держані органи й заклади, що контролюють міжнародну валют­
    но-кредитну діяльність країни, — міністерства (фінансів,
    економіки), національні банки й інші установи.

  2. Багатонаціональні банки (БНБ).

  1. Валютні біржі.

  2. Міжнародні валютно-кредитні організації, котрі в свою чергу,
    поділяються на групи й види:




  1. Міжнародний валютний фонд (МВФ);

  2. Група Світового банку (МБРР, МАР, МФК, БАТІ, МЦУІС);

  3. Банк міжнародних розрахунків (БМР);

  4. Група Європейських міжнародних банків, організаційно пов'я­
    заних з ЄС(ЄІБ, ЄБРР, ЄЦБ);

  5. Регіональні банки розвитку;

  6. Неспецифічні органи ООН (ЕКОСОР, ЮНКТАД);

  7. Клуби кредиторів (Паризький, Лондонський);

  8. Консультативні групи (Г-5, Г-7, Г-10, Г-20, Г-24, Г-30, Г-77, та
    ін.).

Отже, можно тепер визначити призначення й основні цілі інсти-туціональної системи валютно-кредитного ринку.

Головне призначення міжнародних фінансових інститутів — регулювання міжнародних валютно-кредитних і фінансових відно­син з метою ефективного розвитку світогосподарських зв'язків.

Основні цілі міжнародних інститутів:

  • стійкий і поступальний розвиток економіки;

  • прискорення міжнародної валютної інтеграції як на регіональ­
    них рівнях, так і в глобальному вимірі;

  • нормалізація і стабілізація міжнародних валютно-кредитних
    відносин;

  • лібералізація й координація валютно-кредитної політики у
    відносинах між країнами;

  • надання економічної допомоги країнам, що розвиваються, і краї­
    нам з перехідною економікою шляхом надання кредитів і кон­
    сультативної допомоги;

збирання й обробка інформації, наукові досліди з проблем міжна­
родних валютно-кредитних і фінансових відносин.

Список використаних літературних джерел




  1. Нурієв Р. М. Гроші, банки та грошово-кредитна політика - М.: Фінстатінформ, 1995.

  2. Самуельсон П., Нордгауз В. Економіка. - К.: Техніка, 1994.

  3. Фішер С., Дорнбуш Р. Економіка - М.: Преса, 1993.

  4. Політична економія. Підручник для вищих навчальних закладів.

За редакцією Мєдвєдєва В.А. - М.: Полiтiздат, 1988






База даних захищена авторським правом ©uchika.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка