Реферат роботи шлюб І сім'я у гетьманщині XVIII ст




Скачати 165,71 Kb.
Дата конвертації13.09.2017
Розмір165,71 Kb.
ЦЕНТРАЛЬНА СПІЛКА СПОЖИВЧИХ ТОВАРИСТВ УКРАЇНИ (УКООПСПІЛКА)

ВИЩИЙ НАВЧАЛЬНИЙ ЗАКЛАД УКООПСПІЛКИ «ПОЛТАВСЬКИЙ УНІВЕРСИТЕТ ЕКОНОМІКИ І ТОРГІВЛІ»
РЕФЕРАТ РОБОТИ

ШЛЮБ І СІМ'Я У ГЕТЬМАНЩИНІ XVIII СТ.

ПЕТРЕНКО ІРИНА МИКОЛАЇВНА – доктор історичних наук, професор, професор кафедри педагогіки та суспільних наук Вищого навчального закладу Укоопспілки «Полтавський університет економіки і торгівлі»
Полтава – 2017

Актуальність теми. Становлення Української держави, прогресивний розвиток суспільства істотно залежать від міцності шлюбно-сімейних відносин, які перебувають під впливом соціальної політики, а також економічних, культурних, освітніх умов, що дають можливість родині відтворюватися як соціальній спільності й ретранслятору норм моралі і права. Зважаючи на корінні зміни в реалізації вітчизняної соціальної політики необхідно враховувати і тенденції розвитку шлюбно-сімейних відносин, їх еволюцію протягом історичного поступу соціуму.

З огляду на це актуальності набувають дослідження з історії шлюбно-сімейних відносин, їхня трансформація в контексті історії повсякденності. На сучасному етапі розвитку науки історія повсякденності стала одним із найбільш актуальних методологічних напрямків наукових досліджень. Формування нової парадигми студіювання історії викликало значну зацікавленість вітчизняних і зарубіжних учених проблемами соціальної історії на мікрорівні. Слід зазначити, що брак праць з історії шлюбу і сім'ї гостро відчувається в сучасній українській історичній науці. Через різні об’єктивні і суб’єктивні причини шлюбно-сімейні відносини довго залишалися поза фаховими інтересами дослідників. Проте вивчення специфіки шлюбно-сімейних відносин дає можливість зрозуміти не лише суспільні, культурні, моральні цінності минулого, але й деякі закономірності сьогодення.



Об’єктом дослідження виступають соціальні інститути шлюбу і сім'ї в ранньомодерному соціумі Гетьманщини XVIII ст.

Предметом дослідження є еволюція повсякденних шлюбно-сімейних відносин соціуму Гетьманщини протягом XVIII ст.

Мета роботи полягає в тому, щоб на основі наявної джерельної бази реконструювати, виявити особливості і показати розвиток шлюбно-сімейних відносин на теренах Гетьманщини у XVIII ст. крізь призму православної повсякденної культури.

Досягнення названої мети передбачається через розв’язання наступних завдань:



  • визначити рівень наукової розробки проблеми та узагальнити її історіографічні здобутки;

  • виявити, проаналізувати інформаційний потенціал джерельної бази дослідження й охарактеризувати методологію проблеми;

  • порівняти традиційний, релігійний і світський характеристики шлюбу та подружнього життя;

  • розкрити значення сільської громади і церковної парафії у шлюбно-сімейних відносинах мирян;

  • охарактеризувати практику поширення вінчальних та невінчаних шлюбів;

  • розглянути основні умови і порядок формування сім'ї;

  • реконструювати внутрішньосімейні відносини, показати реалії подружнього життя у всіх їх складностях і суперечностях;

  • проаналізувати основні приводи (перелюб, двоєженство і двоємужжя, тривала відсутність, хвороба одного з подружжя, прийняття чернецтва) і порядок розлучення;

  • висвітити причини і наслідки поширення «розлучних листів»;

  • визначити роль духовенства у розв’язанні шлюбно-сімейних конфліктів мирян;

  • показати протистояння між місцевими повсякденними практиками і модернізаційною шлюбно-сімейною політикою монархів Російської імперії.

Хронологічні рамки дослідження охоплюють період з 1721 р. по 1805 р. Нижня хронологічна межа обумовлена набуттям чинності Духовного регламенту Петра І, на основі якого було взято курс на створення моделі консисторської системи єпархіального управління, відповідно до цього запроваджено духовні консисторії і правління, до компетенції яких належав розгляд шлюбно-сімейних справ. Верхня хронологічна межа обумовлюється проголошенням указу, що істотно обмежив повноваження духовних консисторій у шлюбно-сімейних справах.

Географічні межі дослідження охоплюють територію Гетьманщини – назва козацької держави, яка розташовувалася на Лівобережній Україні та поділялася в адміністративному плані на десять полків, центрами яких були міста Гадяч, Київ, Ніжин, Миргород, Лубни, Прилуки, Полтава, Переяслав, Стародуб, Чернігів. На зазначені території поширювалися загальноімперські та спеціальні імператорські і синодальні укази.

Методологічною основою роботи є міждисциплінарний підхід, оскільки тема дослідження тісно пов’язана з предметами таких наук, як демографія, соціологія, етнографія, історія сім'ї, право, релігієзнавство тощо. Підґрунтям роботи також стали цивілізаційний підхід і методологія соціальної історії. В роботі застосовано системний, комплексний, історико-культурологічний, історико-антропологічний, аксіологічний, гендерний підходи. У дослідженні використано принципи історизму, системності, всебічності. Для досягнення поставленої мети і розв’язання означених завдань здійснювався синтез різноманітних дослідницьких методів, а саме: проблемно-хронологічний, історико-порівняльний, періодизації, формально-юридичний, порівняльно-правовий, умовно-документознавчий, граматично-дипломатичний, текстології.

Наукова новизна наукового дослідження зумовлена постановкою і розробкою історичної проблеми, що досі не була виокремлена як предмет спеціального наукового дослідження в історіографії. Оригінальність концептуального замислу полягає в тому, щоб виявити ціннісні аспекти шлюбно-сімейних відносин у Гетьманщині XVIII ст.

Уперше в історіографії проаналізовано шлюбно-сімейні відносини православного населення Гетьманщини XVIII ст. із позицій історії повсякденності.

На основі опрацювання документів уперше детально розглянуто вплив церковного, звичаєвого і світського права на повсякденні шлюбно-сімейні відносини, виявлено їх специфіку. Уточнено уявлення про вплив РПЦ на родинні відносини мирян XVIII ст. Уперше указано на обумовленість шлюбно-сімейних відносин інтересами Російської імперії. Реконструйовано процес втручання світської влади у шлюбно-сімейні відносини, який виявився в тому, що з початку XVIII ст. основним джерелом шлюбного права була не лише Кормча книга, а й постанови Синоду й укази імператорів, які коригували канонічне право.

У роботі отримало додаткового підтвердження взаємозв’язок універсальної тріади – сім'ї, общини і парафії, яка управляла повсякденними відносинами соціуму. Набуло подальшого розвитку дослідження суперечливості жіночого повсякдення, що свідчить про потребу звільнення від стереотипу романтично-ідилічних взаємовідносин між чоловіком і жінкою у внутрішньосімейних відносинах, захоплення міфологізованим минулим із завищеними оцінками стосовно високого і привілейованого статусу жінки, її рівноправності з чоловіком у сім'ї в умовах патріархального суспільства.

Доведено, що поширення «розлучних листів» пояснювалося обмеженою кількістю офіційних приводів для розлучення. Їх поширенню сприяли священнослужителі, які отримували з цього матеріальний зиск. Показано, що подружжя найчастіше вдавалося до «розлучних листів» через хворобу одного з них.

Реконструйовано роль духовенства у повсякденних практиках мирян, виявлено їхнє тяжіння до усталених шлюбно-сімейних традицій протягом XVIII ст. З’ясовано, що парафіяльні ієреї не завжди сумлінно виконували свої обов’язки, порушували шлюбно-сімейні приписи, чим подавали негативні приклади мирянам. Підкреслено, що, порушуючи або не виконуючи шлюбно-сімейні приписи, панотці створювали для мирян можливість укладати незаконні шлюби, нехтувати офіційне шлюбно-сімейне законодавство.

У дослідженні вперше показано протистояння між місцевими повсякденними практиками і модернізаційною шлюбно-сімейною політикою правителів Російської держави. Встановлено, що така політика призводила до деморалізації родинного життя, гострих подружніх конфліктів, ігнорування і відвертого невиконання офіційного законодавства як духовенством, так і мирянами.

Практичне значення роботи визначається необхідністю осмислення і розробки нового напрямку в сучасній гуманітаристиці – історії повсякденності. Історико-аналітичні матеріали дисертації можуть бути використані в курсах, як-от: історія України, історія повсякденності, соціальна історія, етнологія, правознавство, релігієзнавство, культурологія, історія української культури у вищих навчальних закладах. Фактичний матеріал і теоретичні висновки роботи використовувалися автором під час читання лекцій та проведення семінарських занять у Вищому навчальному закладі Укоопспілки «Полтавський університет економіки і торгівлі». Крім того, результати дослідження можуть використовуватись у діяльності відповідних державних установ.

Апробація основних результатів, отриманих у рамках наукового дослідження, проводилась у формі доповідей на міжнародних, всеукраїнських, регіональних наукових і науково-практичних конференціях, зокрема Міжнародній науково-практичній конференції «Українсько-ватиканські відносини в контексті суспільних і міжконфесійних проблем» (Івано-Франківськ, 2008); XVIII, XIX, XX, ХХІ, ХХІІ, XXIV Міжнародних конференціях «Історія релігій в Україні» (Львів, 2008, 2009, 2010, 2011, 2012, 2014); VI, VII, VIII, ІХ, Х, ХІІ Міжнародних наукових конференціях «Церква – наука – суспільство: питання взаємодії» (Київ, 2008, 2009, 2010, 2011, 2012, 2014); Міжнародній науковій конференції «The history of families and household: comparative European dimensions» (Лондон, 2010); Всеукраїнській науково-практичній конференції «Київ і кияни у соціокультурному просторі ХІХ – ХХІ століть: національний та європейський контекст» (Київ, 2012); IV, V Міжнародних наукових конференціях «Південь України: етноісторичний, мовний, культурний та релігійний виміри» (Одеса, 2013, 2015); ІІІ міжнародній науково-практичній конференції «Ґендерна політика міст: історія і сучасність» (Харків, 2013).

Публікації. Загальна кількість опублікованих праць становить 153 найменувань, із них за темою дослідження 83 (серед них – 2 монографії, 32 статті у збірниках, включених до Переліку наукових фахових видань України, 3 – у міжнародних виданнях, 3 – у науко-метричній базі Copernicus); 43 – у наукових збірниках та збірниках наукових конференцій). Загальна кількість цитувань публікацій, опублікованих за темою дослідження, складає 17, h-індекс (за Google Scholar) – 2.

У висновках сформульовані загальні підсумки дослідження:

– Окремі аспекти шлюбно-сімейних відносини висвітлювалися в працях дореволюційних, радянських і сучасних учених. Заслугою дореволюційної історіографії є зібрання великої кількості фактичного матеріалу з історії шлюбно-сімейних відносин. За радянського етапу розвитку історіографії джерела дореволюційної шлюбно-сімейної культури не виступали предметом вивчення, сімейне право перебувало під ідеологічним впливом держави. Шлюб, сім'я, внутрішньосімейні взаємини перебували переважно в колі студій етнографів і фольклористів. У зв’язку з антропологічним поворотом у сучасній історичній науці і появою нового напрямку досліджень – соціальної історії та повсякденності шлюбно-сімейні відносини постали перед істориками як своєрідне перехрестя соціальних, економічних, політичних і демографічних процесів та почали розглядатися як «процес».

– Зміст та кількість використаних у процесі роботи джерел зробили можливим у повному обсязі реалізувати поставлену у дослідженні мету та виконати заплановані завдання. Джерельна база роботи побудована на комплексному аналізі широкого кола джерел візантійського, давньоруського, литовського, польського, українського, російського права. Основним джерелом при написанні дослідження став комплекс архівних документів єпархіального і синодального рівня, зокрема, фонди духовних консисторій, правлінь, Синоду. Одним із головних підсумків дослідження є виявлення масивного комплексу документів з історії шлюбно-сімейних відносин соціуму Гетьманщини XVIII ст.

– Шлюбно-сімейні відносини більше, ніж будь-яка інші, пов’язані зі звичаєвим правом. Звичаєво-правові норми і традиції співіснували з чинним церковним і світським законодавством, а інколи і всупереч йому. Відносини розвивалися шляхом взаємоузгодження і взаємопоступок між цими двома поглядами на шлюбно-сімейні відносини. З Х до кінця XVII ст. монопольним регулятором шлюбу була Церква, що дає підстави називати цей період «православним шлюбним порядком». Його складовими було засудження дошлюбної сексуальної поведінки, вінчання як форма укладання шлюбу, моногамний шлюб, складна процедура розлучення. З початку XVIIІ ст. у регулювання шлюбно-сімейних відносин втрутилася держава. Шлюбне законодавство перейшло в руки світської влади (у зв’язку з утворенням Синоду), постанови якої стали обов’язковими і для Церкви.

– З початку XVIII ст. основним джерелом шлюбного права була не лише Кормча книга, а й постанови Синоду й укази імператорів, котрі втручалися і коригували канонічне право з огляду на державні інтереси. Світською владою було видано низку указів, які регламентували шлюбно-сімейну сферу. Крім того, було значно обмежено повноваження церковного суду в шлюбно-сімейній сфері, адже у його компетенції залишилися шлюборозлучні справи і незаконні шлюби.

– Універсальною тріадою, яка управляла людиною, становили сім'я, парафія і сільська община. Шлюбно-сімейні відносини знаходилися під контролем сільської общини і значною мірою залежали від громадської думки. Незважаючи на зусилля держави і Церкви, християнство так і не змогло до кінця перебудувати світогляд і менталітет народу. Сім’я залишилася тим ретранслятором, який зберігав і передавав духовні й побутові традиції. Дохристиянські цінності не вдалося повністю знищити навіть каральними санкціями. Сформувалася своєрідна цілісна система, в якій християнські норми і цінності поєднувалися з язичницькими обрядовими діями.

– Визнання мирянами обов’язкового церковного шлюбу приймалося нелегко. Шлюб і надалі вважався законним не внаслідок таїнства вінчання, а внаслідок змовин (угоди між батьками наречених) і традиційного ритуалу – «весілля». Ситуація мало змінилася і після відповідного указу імператриці Єлизавети Петрівни 1744 р. Церковний шлюб досить повільно приникав у свідомість і повсякденні практикуми соціуму.

– Запровадивши шлюбну присягу законодавець намагався поєднати волевиявлення тих, хто укладав шлюб, і авторитетну волю батьків. Указами від 1722 р. батькам під загрозою великого штрафу заборонялося примушувати дітей одружуватися. Згоду на шлюби селян мали давати поміщики, а військовим – командири. До офіційних чинів церковного вінчання були внесені питання про згоду наречених на шлюб. Незважаючи на всі заходи щодо обмеження сваволі батьків, незгода батьків на шлюб дітей призводила до його ліквідації. Коригування світською владою шлюбно-сімейних відносин призвело до того, що існував канонічний і цивільний шлюбний вік.

Однією з особливостей церковного шлюбу до 1765 р. було його оформлення за допомогою «венечной памяти». Регламентація грошових зборів за обряд вінчання, контроль за їх дотриманням вказує на те, що шлюб був одним із суттєвих джерел грошових прибутків Церкви. Дана обставина свідчить про матеріальні мотиви поведінки священнослужителів, і цілком практичне втілення поглядів Церкви на таїнство шлюбу в повсякденні соціальні практики. Скасування квиту за вінчання призвело до певного пом’якшення контролю над шлюбними справами і спричинило зловживання.

Церковні приписи дозволяли вінчати наречених лише парафіяльному священикові, котрий був добре обізнаний зі своїми мирянами, знав їхній реальний сімейний стан, тому міг виявляти ті законні перешкоди, що робили шлюб неможливим. Часто про факт незаконного вінчання ставало відомо через певний час після його здійснення випадково або в результаті доносу зацікавленої особи, найчастіше – парафіяльного священика у зв’язку зі втратою ним прибутку за вінчання, або з метою помсти і зведення рахунків, іноді – через випадкове з’ясування таких обставин.

Ієреї почасти були не достатньо законослухняними, вінчаючи наречених не зі своїх парафій, цим самим ідучи на свідоме порушення настанов Церкви, імовірно, з метою отримання матеріального зиску. Причому такі факти не були поодинокими, адже те, що зустрічаються прізвища тих же самих панотців, які вінчали чужих парафіян, засвідчувало, що вони неодноразово зловживали своїми обов’язками, сподіваючись на безкарність. Освячуючи незаконні шлюби, парафіяльні священики тим самим сприяли їм, і створювали для мирян можливість порушувати шлюбно-сімейне законодавство.

Опрацьовані справи справ духовних судів, дають підстави зробити висновок, що майже завжди вінчання шлюбів чужим (не парафіяльним) священиком відбувалося через наявність між нареченими законних перешкод для укладання шлюбу. Тож такі обставини свідчать про побутування цього способу обійти закон.

Однією з головних умов укладання шлюбу була відсутність між нареченими споріднення. Коли йшлося про близькі ступені, то визначити їх було не складно. Як правило, близькі родичі і свояки не одружувалися між собою. Однак шлюби укладалися між людьми, котрі мали віддалені ступені споріднення, визначити які було важко. Тому священик покладався на свідчення родичів наречених. Так само ієрей апелював до них у питаннях, яким саме шлюбом вінчалася пара (першим, другим, третім), адже наречені не завжди жили на території парафії. Складні переліки духовних родичів значно ускладнювали пошуки шлюбних партнерів для людей у невеликих поселеннях, тож аби звести їх до мінімуму, Синод намагався скоротити розлогі ступені споріднення для встановлення непрямих родинних стосунків.

– Багато рис повсякденних внутрішньосімейних відносин подружжя свідчить про те, що потрібно звільнитися від стереотипу романтично-ідилічних взаємовідносин між чоловіком і жінкою, захоплення міфологізованим минулим із стереотипними оцінками стосовно «високого статусу жіноцтва». Джерела зафіксували такі факти повсякденного життя, які не завжди викликають замилування в очах сучасників, а ігнорувати їх не можна. Ідеться про побутові сварки, конфлікти, непорозуміння, злочини тощо. Вони давали підстави для розлучення, хоча Церква неохоче йшла на такий радикальний крок. У більшості випадків духовна влада намагалася примирити подружжя, застосовуючи напучування, переконувала в нерозривності шлюбних зв’язків. Виняткове право чоловіка застосовувати фізичні покарання щодо дружини, а також деякі риси повсякденного етикету, є свідченням дискримінації жінки.

– Головною причиною консервативності Церкви у шлюбно-сімейних справах було прагнення зберегти шлюб будь-якими засобами. Ідея про вічність подружнього союзу породжувала різко негативне ставлення до розлучення як способу вирішення конфлікту. Тому законними вважалися небагато приводів для розлучення. Збільшити їх кількість означало б нехтувати ідеєю про непорушність шлюбу. Якщо на початку XVIII ст. для отримання розлучення подружжю достатньо було подати заяву своєму парафіяльному священикові й отримати від нього так званий «розлучний лист», то пізніше процес розірвання шлюбу контролювався духовною владою і підлягав церковному суду.

Розлучення охопили не лише еліту суспільства, а й селянство, яке являло собою бастіон традиційної сімейності та благочестя. Однак шлюборозлучний процес відобразив значний розрив між цими станами: привілейовані особи, обізнані з законодавством і юридичними тонкощами, мали змогу організувати швидке розлучення, або хоча б принаймні прискорити його. Простолюду, які своїх відвертих і деталізованих свідченнях покладалися більше на народну логіку, ніж на закон, було важко розібратися в плутанині церковного правосуддя, що й затягувало процес розлучення. Шлюборозлучні процеси породили багато юридичних казусів, що призводило до відхиленні прохань і відчужуючи мирян від Церкви.

У XVIII ст. спостерігалося деяке пом’якшення церковних єпитимій. Їх метою було не стільки покарати грішника, скільки виправити його, пробудити в ньому сором за скоєне і потребу в щиросердному каятті. Духовні святині мали й практичну користь від єпитимійників, адже виконання тяжкої фізичної праці за монастирськими мурами призводило до вирішення певних господарських і побутових проблем.

Церква визнавала перелюб найголовнішою причиною для розірвання шлюбу. Більше того, ображений чоловік не просто мав право розлучитися з дружиною-перелюбницею, а зобов’язаний був це зробити. У післяпетровські часи чоловіків і жінок було зрівняно в правах для отримання розлучення через перелюб. У другій половині XVIII ст. перелюб становив собою привід, через який шлюб міг бути не обов’язково розірваним: шлюбний союз і надалі тривав у разі примирення подружжя після того, як винна сторона відбуде єпитимію.

Архівні документи духовних судів свідчать, що розлучення через порушення подружньої вірності було частим явищем у повсякденних практиках соціуму. Церква на це реагувала, призначаючи грішникам суворі єпитимії. Канонічне право карало блудників не так суворо, як перелюбників, зважаючи на слабкість людської природи. Духовна влада досить обережно підходила до вирішення такого делікатного питання, як розлучення з причин перелюбу, бажаючи примирити чоловіка і дружину шляхом впливу на них моральними і релігійними засобами, адже головним було збереження родини. У деяких випадках факт подружньої зради виявлявся через багато років після його скоєння і був додатковим аргументом для того, щоб отримати право на повторне одруження. Одним із головних приводів для розлучення подружжя було укладення шлюбу при існуванні першого, не розірваного, тобто двоєженство і двоємужжя.

Проаналізувавши випадки тривалої відсутності одного з подружжя як привід для розлучення, слід констатувати, що, втеча чоловіка або жінки пояснювалася розпусним життя, перелюбом, сварками, відходом на заробітки, військовою службою чоловіка тощо; не слід виключати і того, що чоловік і жінка могли проживати разом, не просячи дозволу на вінчання від духовної влади. У 1720 р. виник ще один привід для розлучення – заслання.

Прийняття чернецтва при живих дружинах і чоловіках розглядалося як зазіхання на святість шлюбних зв’язків. Хвороба одного з подружжя, згідно з церковними канонами, призводила до розлучення лише після трьох років подружнього життя і в тому випадку, коли була набута до одруження. Причому винному в розлучені заборонялося знову укладати шлюб. Проте архівні документи духовних судів свідчать, що ці правила порушувалися. РПЦ неохоче йшла на розлучення через хворобу одного з подружжя, тому цей привід нечасто брався до уваги. Свідченням цього є невелика кількість справ, збережених в архівних фондах, де чоловік або жінка домоглися розлучення через хворобу. Публічно заявляти про хвороби було справою делікатною, тому подружжя могло полюбовно домовитися між собою і жити окремо, не сповіщаючи про це офіційну владу. З проханням про повторне одруження через хворобу, нездатність чоловіка до подружнього життя зверталися переважно жінки, мотивуючи це неможливістю мати дітей. Складність розслідування таких справ полягала в тому, що вони були доволі делікатними, а довести хворобу було непросто. У таких випадках мало проводитися відповідне медичне обстеження, яке почало застосовуватися лише з другої половини XVIII ст., що призвело до більш реальної можливості отримати розлучення.

– Церква найбільшій канонічній регламентації піддала розлучення, значно обмежила їх свободу і причини, що суперечило традиціям. Подружжю доводилося шукати способи обійти закон. Одним із таких способів було поширення «розлучних листів», які являли собою форму припинення шлюбу. Виявлені архівні документи дають підстави зробити висновок, що найчастіше так розлучалися у зв’язку з хворобою одного з подружжя.

– Незважаючи на те, що Церква стояла на сторожі моральності шлюбу і подружнього життя, іноді культурний і моральний рівень деяких священиків був низьким, і вони подавали негативні приклади поведінки своїм парафіянам. Зокрема, ієреї вимагали надмірні кошти за вінчання, одружували мирян у заборонених ступенях спорідненості, почасти ще й чужих парафіян, вінчали вночі, освячували четверті шлюби, приховували громадянські (невінчані) шлюби, вінчали наречених у заборонені дні (у пости) і години (вночі), недозволених місцях (каплицях, вдома). Тому Церкві спочатку потрібно було примусити священнослужителів належним чином виконувати свої обов’язки. Це робилося шляхом запровадження покарань, штрафів, позбавлення сану, дисциплінарних попереджень (тимчасова заборона здійснювати служби).



– Модернізаційна шлюбно-сімейна політика монархів Російської імперії наштовхнулася на усталені місцеві соціальні практики. Звичаєві шлюбно-сімейні норми зазнали великого впливу російського цивільного шлюбного права як у сфері укладання шлюбу, так і його розірвання. Природно, що така ситуація призводила до конфліктів у шлюбно-сімейній сфері, нехтування законів, ламала долі людей, нівелювала національні родинні традиції. У зв’язку з тим, що сім'я була однією з основ політичної стабільності держави, провадилася політика заохочення шлюбів між українцями і росіянами.




База даних захищена авторським правом ©uchika.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка