Романбара н “фотографія впоперек життя”




Сторінка1/6
Дата конвертації11.11.2017
Розмір2 Mb.
  1   2   3   4   5   6
Р О М А Н Б А Р А Н

ФОТОГРАФІЯ ВПОПЕРЕК ЖИТТЯ




(Львів Світло й Тінь 1998-2000)

Першим поштовхом до поважного вивчення психології людини була моя спроба портретування красивої, декоративної жінки, яка, звичайно, мені дуже подобалася. Приємне, гармонійно виліплене обличчя, промінні блакитні очі, пшенична кипінь слов’янської зачіски, пристрасні вологі губи і білизна агресивних зубів молодої тигриці – все багатство природної привабливості молодості зневолювало мужчину і художника.

Я з насолодою портретував цю слов’янку, радуючись гарній моделі, створював безліч композицій, які мені давалися легко. За кілька днів я відібрав колекцію із 20-ти портретів і виставив їх у своєму фотосалоні. Я з гордістю показував ці світлини колегам і знайомим. Портрети подобалися. Ця жінка приваблювала своєю небуденною красою…

Був другий день Великодня. Заглянув в мою студію батько з відомим професором, який викладав психологію в медінституті. Вони поверталися з якогось святкового фуршету. В ті перші повоєнні роки люди ще не нарадувались спокійним відносинам. Хотілось вірити, що настануть кращі часи. Розмова крутилася довкола моєї зради живописній кар’єрі й захоплення фотомистецтвом. Батько сприйняв мій поступок болюче, але при посторонніх мовчав. Цього вечора мене цікавила їх думка про портрет моєї ясноволосої пасії.

Пан професор Бобер (чех за національністю) дуже уважно оглянув всі світлини, сів за бюрко, запалив файку і дивлячись мені в очі запитав чи я закохався в свою модель. Це було очевидно без запитання. Його цікавило і друге питання: чи я витримаю правду як справжній мужчина. Зрештою, він знав, що я рік був на війні…Тоді слухай уважно: ця молода бльондинка – фальшиве золото. Приглянься до її очей і губ. В них сидить зрада, егоїзм і плиткий інтелект. Подивись скільки нещирості в її губах, вона веде з тобою не чесну гру. Бачить, що ти закохався, іде крок (не більше) назустріч твоїм бажанням а фактично обкручує тебе навколо пальця. Очі у неї красиві, блакитні але холодні. Гарна форма носика і рівець під ним говорить про впертість, тупе бажання мати верх над навіть банальною ситуацією. Вушка форемні але сидять нижче лінії брів. Це посередній інтелект і відсутність аналізу. У неї нема сили волі, вона маріонетка в руках батьків. Ти будеш мати з нею цурис… Тепер про темперамент і еротику. В ліжечку будеш мати “божу коровку” а не жінку. Приглянься до її (бороди) і підборіддя, до лінії шиї і плечей. Вона не фригідна але близька до холодного темпераменту. Ти будеш постійно запалювати її, підкидати дрова в ту пічку. Вона почне скоро старіти і в тому буде звинувачувати тебе. Такі жінки не бувають вірними. Їм потрібний Володар для постійного нагляду…

Кінець його монологу я вже не чув. Мені все поплило перед очима. Я ніяк не сподівався такої жахливої характеристики, такого вбивчого аналізу характеру, вдачі і темпераменту жінки, в яку я був закоханий. Професор бачив що діється зі мною. Ми випили по келиху коньяку і вони покинули студію. Батько ні одним словом не заперечив монолог пана Бобера. Вже пізно вночі він заглянув в мою студію, вибачився за професора, дав мені його адресу й порадив зайти завтра на кафедру в інститут.

Мені потрібний був цілий тиждень для того, щоби прийти до тями і появитися у професора. Він жив близько нас, наймав гарний будиночок разом з виноградником і яблуневим садом.

Побачивши мене, пан Бобер запросив в альтанку, пригостив доброю кавою і заявив, що давно очікував мене. Ми просиділи до пізньої ночі. Не знаю, як пролетів час. Знаю тільки одне: того літнього вечора в моєму житті почався інший рахунок часу. Професор Бобер познайомив мене з тайною психоаналізу, розповів про систему Фройда і Юнга. Він повів мене в країну пізнання психіки людини, її підсвідомості, він прочитав мені курс фізіономістики, дав для ознайомлення літературу про існування якої художники навіть не підозрювали. Він подарував мені ази сексуальності, тонкощі еротики і їхній вплив на психіку людини. Він дозволив мені бувати на його лекціях по психології більше двох років. Пан Бобер чудово знав історію мистецтва, літературу, архітектуру і музику.

Спілкування з ним змінило моє життя кардинально. Я жив в стані постійної жадоби знань. Мені відкрилися нові горизонти людської психіки. Я став розуміти характери людей, навчився їх відчувати а згодом і дешифрувати. Його вбивча великодня характеристика польки Гелени виявилася пророча. Співпали майже всі його пророцтва.

В ті часи я розмовляв польською перфект, без акценту. Гелена постійно думала, що я поляк, бо спілкування проходило переважно в польськім товаристві. Коли прийшов час переселення поляків на Батьківщину, Гелена поставила питання про переїзд в Польщу. Я відмовився, бо зрозумів, що кохання зникло, всі риски характеру дали чіткий рисунок стервозної істерички і у мене вистачило здорового глузду вискочити з трясовиння на тверду землю.

Це був досвід, який поміг родитися портретисту. Коли соцреалістична наука психології відкинула систему Фройда разом з кібернетикою і генетикою, професор Бобер покинув Галичину і повернувся у Чехословаччину.

Наступали часи репресивної реакції зі сторони радянської влади. Всі, хто пережив німецьку окупацію, рахувалися громадянами другого сорту. Бал правили східняки, яким дано вказівку перевиховувати бандерівський елемент. Той, хто жив у ті часи в Галичині, добре пам’ятає атмосферу подавлення творчих особистостей: поетів, письменників, художників. Власне тоді за імпресіонізм і експресіонізм було засуджено моїх вчителів Ярослава Лукавецького і Михайло Зорія. Фотографія професійна попала в руки зайдам з цілого Союзу або євреям з російської провінції. Українців не допускали до керівних посад в журналістиці якщо вони не були партійцями Газетні репортери це два фото кори: (Нейхара?) і Яременко. Вони були авторитетами в галузі фотовиставок обласного масштабу. Їх манера роботи – чисто реалістична, пропагандивно-політична. Все для партії. Довоєнні кружки “Уфото” зникли. Фотографи з мистецьким нахилом, які залишилися живими після війни (Степан Ожга з Косова) були репресовані або загинули підчас воєнної завірюхи. Професійні фотографи, які мали свої заклади – це переважно євреї, яких німці розстріляли. В Коломиї залишився тільки Кіблєр, який, маючи німецьке громадянство, продовжував жити і працювати й при радянській владі. Про нього буде особлива розмова. Українці й поляки, які підчас окупації мали свої фотостудії, були переважно колаборантами. Частина з них втекла з відступаючими німцями, решту репресовано після війни. В центрі Станиславова мав студію добрий фотохудожник Кшесінський (у нього вчився Володимир Осадців). Він також був райхсдойчер і втік з німцями. Навпроти головної пошти мала артистичну студію пані Адерова. Ця цікава жінка була резидентом розвідки АК (Армії Крайової). НКДБ розкрило її. При спробі арешту вона кинулася під машину. Її студію передали спілці художників. Якийсь час я там працював з братом Влодком. Студія була обладнана віденськими меблями, перськими килимами і стильними люстрами. Першим секретарем обкому партії тоді був Слон. Людина груба і жорстока. Якось він заявився в студію з цілим своїм виводком сімейним. Пів дня я змушений був його знимкувати. Розуміється, безкоштовно. Коли знимки були готові, його ад’ютанти (він був генералом) приїхали з вантажівками, забрали знимки а разом з ними всі меблі, килими і люстри. Мені дали розписатися, що претензій до них ніяких не маю. Коли прибіг голова художньої артілі художник Свонтек, його схопив серцевий напад.

Так я залишився без студії і не смів навіть пікнути. В той час у Києві вже відродився фототрест “Укр-фото” і Станиславів одержав свій філіал. Все майно бувших фотовласників було націоналізоване і 14 фотостудій стали підкорятися київському тресту “Укр-фото”. Скоро до станиславівського філіалу долучили і дрогобицький. Так станиславівський трест став міжобласним. Першим директором “Укр-фото” в Станиславові був назначений демобілізований полковник Іван Смірнов. Нічого у фотосправі не тямив, але був партійним, мав владу над нами і печатку в кишені.

Всі обласні філіали підпорядковані були тресту “Укр-фото” в Києві а трест підлягав комітету кінематографії при Раді Міністрів УРСР. Першим директором тресту був кінооператор в минулому М.Міцкевич. Він добре знав мистецьку школу Довженка і фактично ми мали найвище керівництво досить цікаве і творче. Згодом наш трест фотографій передали міністерству культури і ми при ньому проіснували до 1962 року.

Професійна фотографія тих повоєнних часів ще носила в собі залишки довоєнних спогадів про творчі змагання на дискусійних форумах російського фотографічного товариства, яке мало в Києві свій сильний філіал, яким керував знаменитий фотохудожник Петров. Україна ще мала можливість спілкуватися з міжнародними фототовариствами Польщі, Німеччини і Франції. Ще були пам’ятними міжнародні фотосалони, які організовувало фотографічне товариство в Москві й Києві.

В Києві працювали знамениті фотохудожники-портретисти: Бердичівський, Куптієвський, Гельфгат, Юрченко, Шамринський. В Харкові – Щиголь, в Одесі Штернштейн.

В перші післявоєнні роки існували ще творчі зв’язки солідних фотохудожників-портретистів, які мали чималий доробок творчих груп, були членами фотоклубів, що відроджувалися у великих містах. Одним із солідних фотомитців, динамічним і темпераментним портретистом був Ефім Павловський. До війни він працював у Києві, пізніше переїхав до Одеси, де керував центральною студією. Згодом він переїхав до Харкова і найбільш цікаві твори виставляв власне там. Талант цього портретиста я оцінив значно пізніше, коли ми працювали в Донецьку. Про ті часи – пізніше.

Повертаюся до Станиславова сорокових років. “Укр-фото”, підлягаючи міністерству культури, було не тільки трестом професійних фотографів, але мало поважніші амбіції. Український трест мав свою кваліфікаційну комісію при міністерстві культури, яка за високу творчу кваліфікацію, виставки, нагороди і творчу доповідь на тему фотомистецтва, мала право присвоювати звання “фотохудожника”. Це було дуже високе звання і мало хто його одержував. Захист відбувався в міністерстві культури, при експонуванні персональної виставки, в присутності найбільш відомих фотохудожників. За весь час існування тресту “Укр-фото” це звання захистило 9 чоловік. Я його одержав у 1960 році.

Трест проводив щопіврічні творчі звіти. Той, хто хотів одержати вищу категорію фотографа, повинен був мати вищу освіту (при званні фотохудожника обов’язково) і робити невеличку персональну виставку (до 30 робіт). Станиславів мав 12 студій де працювало 20 фотографів. Всього по області було до 40 чоловік не враховуючи лаборантів, ретушерів і допоміжного персоналу. Виставки ми робили міжобласні, разом з Чернівцями, Дрогобичем і Львовом.

Вперше я виставив свої портрети в Чернівцях. Там була обласна виставки з правом виставляти свої роботи авторам з інших міст. В гарному актовому залі розмістилися більше ста робіт різних жанрів: від портрета до натюрморту. Переважали автори чернівецькі. Всі євреї. Я трохи спізнився, всі роботи вже виставили і для мене місце залишилося в кутику за кріслами. В той час у Чернівцях працювали два знамениті портретисти: Антошко (мадяр) і Гельфгат. Їхні роботи займали цілу стінку.

Розгляд робіт робив професійний мистецтвознавець, якого для цього спеціально запросили. Він аналіз зробив ретельно. Розкритикував тих авторів, які виставили великі побільшення солоденьких красунь та обвішаних медалями воєнних. Критикував обшмарованих трактористів і безглузді композиції дітлахів. Він шукав справжнього портрета думаючої людини і думаючого автора. Попросив відсунути крісла, зняв мої 4 портрети (два гуцулів, старенького дідуся і вродливу українку). Виставив їх на стіл президії і наголосив, що таким має бути портрет живої людини. Я думав, що мене там приб’ють місцеві автори. Було ще нагородження, фуршет і бенкет. Я хутенько забрав свої роботи, сів на свого старенького мотоцикла БМВ і тільки мене бачили. В Чернівцях я не показувався два роки…

Безумовно, в Станиславові після війни появилися нові люди, які захотіли заробляти на хліб насущний фотографією. Це були звичайні ремісники, що не мали ніякого поняття про професіоналізм, про закони світла, композиції, ретуш тощо. Зрештою, де було взятися професіоналам, коли двічі проходив фронт, тричі мінялася влада. Власників студій знищували або репресували, вони гинули на фронтах або втікали і тинялися по світах. Ніхто з них не повертався…

До війни в Станиславові був філіал “УФОТО”, можна було придбати ті скромненькі примірники журналу “Світло й тінь”, прочитати цікаві статті українських світливців, переклади з німецької, англійської чи польської мов, про творчі виставки або салони. “УФОТО” влаштовувало виставки своїх членів у приміщеннях “Просвіти”. В склепах з апаратурою також виставлялися аматори. Фотомистецтво входило в моду. Але це була забава дорога. Пригадую, як годинами я стояв під вітринами комісійних магазинів, оглядаючи перші моделі Ляйки, Контакса, Ретіни, Рольрефлекса або Екзакти.

Мій батько був добрим світливцем, мав німецький штативний фотоапарат 9х12 фірми Цейс Ікон на скляні платівки. Він влаштовував собі домашню лабораторію і по ночах чаклував при червоному світлі. Ми з братом як зачаровані слідкували за появою зображення на чистому білому папері під дією розчинів. Назавжди залишаться в пам’яті карпатські пейзажі, гуцули з Косова або Жаб’я, покинуті окопи з часів першої світової. Батько тоді працював у комісії по регулюванню границь між Польщею і Румунією тож мав право знимкувати в межах пограничної зони. Так все залишилося з часів останньої офензиви росіян. Тому ми запам’ятали ті жахливі окопні сцени з людськими і кінськими кістяками, понівеченою артилерією, кулеметами і санітарними фургонами. Дитяча пам'ять зафіксувала війну в найжахливішому стані – навіки мертвому.

Так сталося, що мій молодший брат Влодко почав самостійно знимкувати раніше мене. Він купив собі найпростіший пластмасовий фотоапаратик, кінострічку, причандалі й використав батькове лабораторне обладнання. Батько навчив нас технічним таїнам а естетичний смак у нас, мабуть, був у крові… Родина художника весь час живе тим творчим життям, де чільне місце відводиться в першу чергу кодуванню свідомості на рівні свого бачення світу.

Фотографія і живопис мирно існували поруч. Батько жив живописом але мріяв про Контакса або Ляйку. Ці фотоапарати були дуже дорогі. Ціна кожного з них сягала 1200-1400 злотих. Це були великі гроші. Пам’ятаю як при “перших совітах” появилися в продажу російські копії (значно гірші) Ляйки – Феди. Ціна була доступна – 80-90 карбованців. При фахових навиках ними можна було досить добре знимкувати. Ляйка мала значно кращий об’єктив – знаменитий Ельмар або Сумітар.

Правда, в ті часи мене більше захоплювала література і живопис.

Після падіння Польщі всіх художників зігнали в одну “артєль” – Радянське Мистецтво”. Тут на однаковому рівні працювали всі: і художники з академічною освітою і ремісники, які малювали богомазів. Керував нами польський комуніст Косак (однофамілець знаменитого баталіста). Жили складним життям артільної спільноти, виконували замовлення ідеологічного фронту перевиховання галичан. Ми пережили тоді час ейфорії після зникнення санаційної Польщі, яка гнобила українців, перші арешти членів КПЗУ, польських офіцерів, націоналізацію майна, грошовий крах злотого, знищення проституції, вибору у Верховну Раду УРСР, куди вибирали або люмпенів або колаборантів, пережили і арешти свідомих українців, розстріли і депортацію. Не менш жахливим була інвазія в Галичину східного елементу люмпенпролетаріату. Вони розгромили магазини, майстерні й вважали буржуями. На селі почалася колективізація.

Гімназії розігнали. Мене перевели у девятий клас десятирічки. Новиною стала російська мова. Українські видання конфіскували. Тих, хто був членом “Сокола” й “Пласту” арештували. Почалися повальні арешти серед інтелігенції, духовенства.

Німеччина підписала договір Молотова-Рібентропа але відчувався воєнний психоз. Ловили німецьких шпіонів, міста і села переповнені армійськими гарнізонами, все покотилося на Бессарабію і Буковину. Впала Австрія, Чехія, Норвегія і Бельгія. Совіти напали на Фінляндію і там воювали безславно. Приєднали насильно Прибалтику.

Кожний день ми очікували війну. Вона грянула 22 червня. Совіти втікали панічно. На сьомий день війни в Станиславів приїхали на роверах мадяри. Вони дарували нам листівки з ликами святих…

Населення цілого міста заповнювало тюрми і державні установи де втікаючі совіти розстріляли й змасакрували тисячі українців. Три дні відбувалися похорони, нація несла жалобу… Голгофа українців тільки починалася. З перших днів німецької окупації ми зрозуміли, що йде лихо (дивись есе “Сестри” “На межі життя”). Як могла цивілізована нація німців знищувати відкрито, цинічно цілий єврейський нарід? Голокост вбивчо поділав навіть на тих, хто носив в собі якісь антисемітські сумніви. Німці за кілька днів втратили своїх симпатиків, які мали якісь ілюзії щодо їхньої доброї волі у відношенні до українців.

Туга до незалежності, яку ми виносили в собі століттями, померла. Колаборантами стали тільки мельниківці з українського національного комітету. Це факти загальновідомі.

Перед втечею голова артілі Косак виявився порядною людиною. Розділив гроші, зароблені художниками між тих, хто хотів їх брати, роздав фарби, мольберти, спалив доноси і архів. Нам з батьком віддав ключі від контори, яка знаходилася в самому центрі міста з повним обладнанням. Ми обрізали вивіску з першої половини “Радянське” а залишили тільки “Мистецтво”. Косак втікав недалеко. Побачивши панічний відступ совітів через Дністер, він застрелився.

Почалися сутінки окупації. Маючи дипломи мистецької освіти, батько дістав право відкрити свою майстерню. Ми зареєструвалися, поклали в банк 20 000 окупаційних злотих, одержали чекову книжку, замовили свої бланки, печатки і аусвайси. Реєстрація на біржі праці й у фінансовому управлінні були вже формальними діями. При реєстрації мистецького підприємства ми долучили до своєї діяльності ще і художню фотографію. Існувало при німцях ще одне цікаве підприємство: “PREISBEHERDE” – уряд цін, де ви затверджували свої ціни на мистецькі вироби. Зрештою, німці ніколи не вмішувалися у ваш інтерес. На вітрині нашої майстерні висів портрет Коновальця, Грушевського і Петлюри.

Замовлення ми одержували на портрети діячів культури (Франко, Шевченко, Стефаник і Ольга Кобилянська). Були замовлення на батальні картини (Богун під Берестечком, Бій під Жовтими Водами тощо). Замовлення ми одержували і від церковної консисторії на ремонт фресок, ікон.

Часто ми приймали на роботу художників, які працювали з нами в артілі, зрештою, тих найталановитіших. Колектив наш був невеличкий, але згуртований. Були у нас і два виїзні фотографи. Ми їх звали “ляйкарі” від слова Ляйка.

Підчас німецької окупації фотомагазини спроваджували фотоматеріали з Німеччини (фірми AGFA, MIMOZA, PERUTC) це були фотопапери, плівки 24х30, скляні платівки, фотохімію. Варшавська фірма “Франашек” випускала фотопапір і фасовану фотохімію. Наші ляйкарі досить часто рейдували по селах, де знимкували для документів (аусвайсів) і обслуговували шлюбні церемонії.

Інколи я їздив з ними і фактично добре вивчив фотографування на пленері. Ми хотіли знайти приміщення для фотостудії, але до цього не дійшло. Треба було вивчити професійні навики, пройти науку у відомих спеціалістів. Це сталося пізніше (есе “Дублінський перевал”).

За часів окупації творче життя фотомитців ледве жевріло. Журнал “Світло й Тінь” останній номер видав за два тижні до вибуху війни. Радянська влада не дала згоди на друкування, звинуватила редакцію в націоналізмі.

Останню міжнародну виставку фотомистецтва, яку експонували в будинку освіти “Просвіта”, воєнна завірюха розкидала по світу. Її розкрали й знищили. Дві світлини з того салону я надибав після війни у відомого фотоаматора Володимира Гуцуляка. Він їх купив у старого львівського букініста. У букіністів можна ще було знайти довоєнні номери фотографічних журналів польською мовою, книжку польського фотомитця з Вільна Булгака “Естетика світла”, фотографічні видання, які друкували в університетських друкарнях. Адже власне університети мали факультети фотографіки. У Львові ним керував Свідковський. Він і бував редактором львівського журналу “Новосьці фотографічне”. Підчас німецької окупації його заарештувало гестапо за зв’язки з АК. Він загинув у 1943 році. (про нього збирає документи поляк пан Мар’ян. Він готує наукову працю. Ми дамо про цю працю в журналі “Світло й Тінь”). Другим фотофакультетом на Познанському університеті керував доктор Ципріан. Булгак перший створив факультет фотографіки у Вільно. Фактично він і був (не ?) і законодавцем польської фотографії майже 25 років. Взагалі на українську фотомистецьку думку великий вплив мали польські і німецькі фотожурнали і їхні автори. Львів ще з часів Австрії вже видавав свої журнали й влаштовував міжнародні салони. Мистецькі традиції Львів мав дуже сильні. Це була метрополія фотомистецтва з якою рахувалися на рівні міжнародних авторитетів. У Львові родилася фантастична техніка – ізогелія. (дивіться наші матеріали в журналі “Світло й Тінь”). Але поки йшла війна, ми могли вивчати тільки німецькі фотожурнали. Інколи попадалися австрійські. Вони давали досить солідні матеріали про фото техніку, оптику й, звичайно, репортажі з воєнних театрів. Це була добра фахова школа фотожурналістики розбавлена чисто німецьким романтичним сентименталізмом з рекламою біленьких валкирій, породистих офіцерів вермахту й блискучих репортажів про події зі східнього фронту. Німці видавали і цікавий журнал “Адлєр”(Орел), в якому на високому рівні друкувалися найкращі воєнні фотожурналісти Райху. В Станиславові існувала фахова студія, яка мала інтимний павільон для знимкування оголеної натури. В ті холодні й голодні часи, коли по вулицях валялися трупи застрілених людей, фотограф Красінський (райхсдойчер) знимкував голеньких худеньких галичанок для еротичного журналу “Фаля” (Хвиля). Його з охотою купували німецькі офіцери (дивись есе “Спецпоїзд “Ост”). Німці повідкривали знищені совітами борделі всіх рангів. Для студентів і солдатів найтаньші, для офіцерів, спекулянтів і шаберів – кращі. З алкоголем і воєнними наїдками. Вищі офіцери мали в своєму розпорядженні спецсалони і навіть вілли.

Красиві повії, які красувалися на вітринах центральних студій або у відкритих автомашинах поруч з блискучими офіцерами вермахту часто разом з вівчарками для особливого шарму.Ми соромливо замовчуємо, що наші красуні, яких знали в місті в обличчя, були підчас окупації, аби вижити, звичайними курвами. Доля їхня нагадувала коротке цвітіння дорогих квітів. Через два роки їх покидали, втікаючи в Рейх, покидали й залишали новим окупантам. Фалос не має пагонів, прапора й емблем. П’ять тисяч років усі армії користуються маркитанками. Не судімо їх дуже жорстоко. Хто була Роксолана – султанська мати турецьких байстрюків. Ось вам і попівна. Зрештою, наші гетьмани заводили собі польських солоденьких наложниць. Це тільки Мотря стала символом високого кохання і тому знайшла своє місце в історії.

Війна війною але життя бере своє. Приходить час і ти звертаєш увагу на дівчат. Спрацьовує інстинкт, бурлить кров, під’юджують колеги, уява жене на еротичні кручі. Ти готовий на небезпечні стрибки в гречку…Забуваєш перестороги отця катехита, моралізаторське виховання. Одного осіннього дня гімназійний колега з маленьким досвідом підговорив тебе піти на вулицю повій, де були салони і для бідних гімназистів. Свій візит до тих дівчат запам’ятав на ціле життя. Колега мав свою постійну “даму серця”, а мені підкинули молоденьку селяночку з Краковець, яку пані вигнала на вулицю за те, що пан заглядав по ночах до кімнати прислуги. Банальна історія. Мене вразило залізне шпитальне ліжко, обдряпане, мидниця на табуретці з якоюсь рожевою рідиною, білизна не першої свіжості, параванчик, за яким колишня покоївка готувалася до еротичних чарів. Для підігрівання чоловічого (мужського)“я”, параванчик вона піднімала поступово. Спочатку я побачив трохи завеликі ступні, потім кривенькі ніжки, дальше коліна з попираючими кісточками, синенькі стегна, які нагадували общипаного когутика, бо були трохи волохаті. Чорний трикутник чомусь нагадав бороду цигана; шедевром виявилися груди. Чомусь одна більша від другої, пласкі з темними сосками. Вони висіли як мертві бальончики, з яких висмоктали повітря. Плечі широкі а шия худенька з андульованою хімічно-білою зачіскою. Вона пробувала сучити колінками і жмурити одне око. Мабуть такий був куревський ритуал.

Я миттєво згадав тих жінок-натурщиць, які бували в нашій майстерні для науки рисування. Їх відбирали зі смаком. Це були справжні жінки. Пропорційні з класичними фігурами, довгими ногами, прекрасними скульптурними животами, високими персами, спадистими елінськими плечима і філігранними шиями. Це була порода, наснага, динаміка руху, поступ балерини. На таких жінок дивишся як на твір мистецтва…

А тут в борделі я побачив карикатуру на жінку. В мені все збунтувалося. Вона щось прочитала в моїх очах, бо негайно одягла свій коротенький халатик і попросила почекати ще десять хвилин, бо інакше пропаде її платня за сеанс. Це був перший і останній візит в будинок терпимості. Андре Моруа назвав це явище “комплексом наступного”.

Є щось таке в психіці мужчини, що підсвідомо спрацьовує тоді, коли бунтується твоя мораль. Це хребет етичний. Він діє безпомилково. Коли ти відчуваєш в жінці повію.

Через півстоліття я вивчив Отто Вайнінгера і зрозумів, що природа може сама керувати моральними нормами. Художник виробляє своє поняття ідеалу жінки. Коли приходить час знимкування оголеної натури, спрацьовує той ідеал неповторної жіночості.

Через рік після пригоди в борделі я пізнав насолоду справжнього кохання (есе “Ксеня”). Це був колосальний вибух чуттєвості й кохання. Настільки сильний, що, маючи фотоапарат, я не зробив ні одної світлини жінці, яка так і залишилася моїм ідеалом на ціле життя. Гармонія духовного й тілесного повинна гармонічно поєднувати в собі бажання, творчий злет, темперамент і кохання. Все це було після Ксені… Але вона була тим першим еталоном жінки, який (визначив?) мій шлях в мистецтві фотопортрету.

Творче життя серед станиславівських фотографів в сорокові роки ще тільки починало народжуватися. Треба було жити й заробляти.

В місті існувало підпілля ОУН, по селах рейдували сильні загони УПА. Йшли запеклі бої, гинули кращі люди Галичини, гинула молодь… Пройшли вибори у Верховну раду УРСР, почалася паспортизація і необхідно було знимкувати все доросле населення для нових пашпортів. Для мене це був шанс вирватися з міста, де заробити було важко.

Я одержав мандат на паспортизацію двох районів Станиславщини: Заболотівський і Снятинський. Снятин тоді був тихим провінційним містечком, розбитим в боях, з відступаючими німцями. В центрі міста базувалася танкова частина, яка в запеклі бої з УПА не вмішувалася. Мені дісталася пуста студія Шміцлєра, єврея, якого німці розстріляли разом зі всіма десь в ярах під Снятином.

Необхідно було починати з нуля, обладнати студію, придбати обладнання і фотоапаратуру. Для цього необхідні були кошти, здоров'я і енергія. Я був молодий і міг покластися тільки на себе самого. Маючи добрий мотоцикл Харлей, я об’їздив з помічником, якого вивчив лабораторної справи, обидва райони, працював цілими ночами, без вихідних. Двічі я попадав під обстріл стрільців УПА, спасав мотоцикл і здоровий глузд. В місті діяли і підпільники і “істрибки”. Бої йшли за міст на Пруті й в лісах довкола Снятина (дивись есе “Фотоапарат з бункера”).

Для влаштування господарства я забрав маму зі Станиславова. Вона прожила у мене аж до несподіваної смерті (1963 р.).

Постійне перевантаження безконечними поїздками по селах і районах виснажували мене. Трест погано постачав фотоматеріалами, треба було заробляти на план, платити державні розики, щомісяця возити звіти в Станислав і тратити час на безконечні збори. Ідіотська система поборів для дирекції вперше відкрила мені тайну корупції серед керівників тресту. Згодом я пізнав цю систему цілковито: від начальника обласного аж до міністра. Але про це згодом.

Найжахливішими для мене були виклики знимкувати загиблих в боях бійців УПА. Десь під кінець другого місяця мого перебування у Снятині, за мною прийшов у студію лейтенант НКДБ, показав посвідчення і наказав забрати апаратуру, посадив у (Віліс?) і привіз мене під мури гарнізону. Там під стіною лежали трупи чотирьох хлопців з УПА. Біля кожного з них була особиста зброя, документи і все, що мав в кишенях. Після знимкування, лейтенант відвіз мене в студію, приказав проявити плівку, дав спирт для (скорого?) сумління, закрив студію і сидів у лабораторії, поки я не закінчив побільшення. Він забрав відбитки, контрольки, плівки, приказав розписатися у зшитку за кількість відбитків і без слова відїхав, попередивши, що за розголошення прізвищ, псевдо або скриття відбитків мене очікує 58 ст. (десять років тюрми). Таких визовів під мури НКВС або НКДБ було безліч. Ніколи ні копійки чи дякую мені за мою роботу не давали.

Я надивився на жахливі змасакровані трупи, на знущання над мертвими стрільцями УПА. Особливо тоді, як в боях гинули оперативники із спец загонів (червона мітла). Своїх загиблих совіти ховали з почестями в центрі міста.

Серед оперативників був садист лейтенант в летунській формі. Вічно п’яний. Він знущався над трупами, мочився на них і хвалився скільки днів відпустки за вбивство одержує і яку прибавку до платні йому видали. Цей упир гуляв по селах Снятинщини більше року. Його спалили разом з коханкою-агрономом в саму новорічну ніч.

Енкаведисти не вірили мені ні на грош. Часто підсилали сексотів, які мали вивідати у мене настрій, плани, задуми. Часто, коли мати була на ринку, перешукували мою квартиру. Шукали плівок, відбитків, підпільну пресу. Інколи підкидали її, часом на ринку клали мамі в кошик. Я мовчки все вкладав в коперту і адресував начальнику НКДБ. В таких випадках лейтенант-упир, дивлячись у вічі, цідив через прокурені зуби: “…хітрєц, я тєбя вивєду на чістую воду…”

Таке життя виснажувало нервову систему. Єдина розвага моя – це був Прут. Я добре плавав, мав байдарку і любиму вівчарку (есе “Велика вода”).

В Снятині я закохався в чарівну випускницю середньої школи. Це було велике кохання, яке змінило мої наміри покинути місто мого народження. Родився я над Гуком (водограй Прута), де батьки лікувалися. Але зареєстрували мене і хрестили в Снятині.

Ми поженилися з Сянею Грибовською. Я придбав цілий поверх в сучасній віллі разом з меблями. Бібліотека, фортеп’ян і стильний трофейний кабінет доповнили наш містечковий комфорт. Господарювала моя мати, яка полюбила Сяню як власну доньку. Життя здавалося сонячним, радісним, безхмарним. Інтелектуальні бесіди, літературні вечори, перші аналізи романів Достоєвського, забороненого Купріна, Буніна, Хвильового…

Душа співала, кохання стелилося запашною місячною доріжкою в ті дивні ночі над Прутом… Та біда підло ховалася десь тут, поруч. Закохані втрачають відчуття небезпеки. Вибух стався несподівано. Розлетілося, розсипалося наше життя на шматки…(дивись есе “Реквієм”, “Велика вода”). Гарячкові спроби зліпити якось своє існування, вирівняти потопаючий човен мені було важко.

Велетенська тінь Сяні затуляла собою половину мого життя. підняти до її рівня не вдавалося ні одні жінку. Всі мої зусилля терпіли повний крах. Так буває, коли створений тобою ідеал піднімається занадто високо над обрієм дійсності. Живеш одними міражами. Життя стає ірреальним…

Снятин, з його міщанськими маленькими і пожадливими до чужого життя жовтими очима, остогид мені. Жахливі знимкуання полеглих бійців підпілля, вічні підозри слідчих НКДБ довели мене до нервового виснаження. Алкоголю я не приймаю. Це мене спасало від деградації. Одне спасіння – книги, бібліотека (есе “Спецпоїзд “Ост”), мотоцикл, ліс і фотоапарат.

В Снятині жив тоді колега батька з часів студентських, пан Влодко Гуцуляк. Це була одна освічена і добре знайома мені людина, яка мала гарну бібліотеку, вміла і любила знимкувати. Ось ми бродили по околицях Снятинщини, заглиблюючись в ліси, левади і озера в пошуках цікавих тем. До війни пан Влодко студіював у Віленському університеті й був знайомий з лекціями Булгака, знав його книжку “Естетика світла”. Ми обоє були адептами його романтичної теорії світла: Гуцуляк мав усі номери журналу “Світло й Тінь”. Ми знимкували, експериментували і виставляли свої світлини в Клубі або в середній школі, де викладав французську мову Гуцуляк. Він одночасно закінчував Чернівецький університет заочно.

Небезпечні були наші творчі мандрівки по лісах Покуття. Там йшли бої. Ми попадали в різні історії, під обстріли, облави й арешти. Молодість брала своє, творче горіння зневолювало навіть страх. На жаль, за нами стежили з обох сторін. Коли я виїздив зі Снятина, весь мій архів, ще тоді невеличкий, був конфіскований (залишилося з тих часів і есе “Шлюбна фотографія”).

Фактично я закінчив знимкування документальних світлин по мандату (Снятинський і Заболотівський райони) і переїхав працювати в містечко Калуш. Воно вже в ті часи було більш індустріалізоване. Головним чином через колійний комбінат, який виробляв добрива і мав розгалужені хімічні підприємства. Саме місто жило на межі вічного страху. Бої з УПА в роках 1949-52 були жорстокими, кривавими і безкомпромісними: в місті стояв штаб 217 пограндивізії (“червоної мітли”), який керував цілим комплексом ліквідаційних боїв з залишками загонів УПА.

Найбільш жорстокими були бої з групою СБ, якою командував “Хмара”, колишній вчитель з Рогатина (дивись есе “Лісничівка”, “Генетична пам'ять”).

Розуміється, МДБ (пізніше КДБ) не залишало мене в спокою зі знимкуванням полеглих бійців УПА. В Калуші відбувалися нечувані раніше теракти зі сторони боївки “Хмари”. Були напади на лікарні, де добивали своїх поранених, боячись, що вони видадуть бункери. Вбивали офіцерів-оперативників серед білого дня на вулицях міста або на ринку, підчас купівлі припасів. Відзначався молодий хлопець, 13-річний, який з батіжком в руках не звертав на себе уваги. Після теракту він скакав на коня і втікав через Лімницю (прим. річка), раніше ніж появлялася погоня.

Моя студія містилася в самому центрі навпроти райкому партії. Сусідство також було на рівні райкому: прокуратура, тюрма, штаб дивізії, МВД, МДБ і казарми оперативників.

Мене спасав солідний мотоцикл БМВ, яким я міг зникати з міста, рейдувати по селах, знимкуючи школи і сільські церковні святкування. Так я звів знайомство зі старим лісничим, який часто давав мені притулок у своїй лісничівці. Він, абсольвент Львівського політехнічного, кохався в літературі й фотомистецтві. Це нас зблизило й його лабораторією я користувався частіше ніж своєю професійною. Йому присвячені есе “Лісничівка” “Генетична память”. Після його смерті, цілком безглуздої, з рук деградуючого “Хмари”, я довго не знаходив собі морального притулку.

В ті часи я вже мав досить значний творчий доробок, гуртував світлини, навіть виставлявся на обласних, республіканських виставках, посилав навіть на міжнародні салони.

В той час доля подарувала мені цікаву зустріч з красивою жінкою, яка стала першою фотомоделлю (дивись есе “Вінчестер з оптичним прицілом”). Згодом ця жінка, яку я навчив фотомистецьким таїнам, стала знаменитим фотожурналістом…

Моє особисте життя не складалося. Після розлучення з Сянею, для якоїсь стабілізації родинного життя, я одружився з красивою жінкою, яка, на жаль, за гармонійною зовнішністю скривала повну дисгармонію духовну. Не маю морального права згадувати ті часи погано. В пошуках розпачливого бажання зберегти шлюб, вона родила мені донечку Рому. Маленьке, чарівне дитятко, яке я шалено любив і люблю, лиш на п’ять років зупинило той трагічний фінал нашого помилкового союзу двох чужих собі особистостей. Марія терпіти не могла фотомистецтва, книжок, мого творчого товариства… Треба було міняти місто, роботу і спосіб життя.

Цілком несподівано в моє життя вмішалася велика політика. На найвищому рівні відродився прихований антисемітизм. Вдруге я видів як арештовують і цькують євреїв. Газети ремствували на адресу лікарів- вбивць високо посадових осіб. Виплило з безодні діло “Джайнт”, єврейський міжнародний націоналістичний центр, почалися арешти, погроми єврейської інтелігенції… Одним словом, новий 1937-й рік, троцькізм, суди…

Нараз помирає батько нації Й.В.Сталін. Плачі, жалоба, похорони… Нагло арештують Л.П.Берію. Виявляється, це він сіяв все зло, концтабори, розстріли, депортації… Ніхто нічого не розуміє. Нас, ведучих фотомайстрів, викликають і Станислав і пропонують зайняти пустуюче місце Наума Профіса, якого посадили і судили за те, що хвалив німецький фотопапір (!). Видав його також єврей. Директор кінотеатру. Кращий колега і друг. Профісу дали 10 років таборів.

Фотостудія була центральною і керувати нею мав тільки член партії. Кандидатів з партквитками не знайшлося, за винятком одного Худякова, зав. студії в Коломиї. Спеціаліст Ніякий, рибак і випиваха, запустивший студію до повного розвалу. Але “свій, з білетом”. Його і назначили керувати центральною студією, хоча при голосуванні моя кандидатура була першою. Отже я переїхав в Коломию, в Калуш на моє місце пішов Вадовий, бесараб за походженням.

Почалося моє Коломийське життя-буття. Воно було цікавим, наповненим і переповненим. Дикий темп професійного злету, творчі пошуки, поїздки по імперії в пошуках своїх університетів, виставки, перша міжнародна медаль, за яку мене мало не посадили, добрі заробітки, які родили шалену заздрість серед колег, поїздка в Москву в пошуках Й.Наппельбаума, якого не вдалося знайти ні в Ленінграді ні у Мінську. Повне переосмислення історії мистецтва Алпатова, яка, окрім соцреалістичної (усвочки?) нічого мені не дала. Щаслива знахідка у букініста (львівського) історії мистецтва Гамана (пер. з німецької на польську мову) й одночасно студіювання чотиритомника історії мистецтва Гнєдича (С.Петербург, 1910 р.) відкрили мені очі на саму суть портретного мистецтва, в масштабі історії мистецьких величин. Додамо ще до моїх конспектів по фотомистецтву портрета двотомник Вазарі, який тільки що появився на поличках книгарень, (то стане зрозуміло, що на якийсь час дослідження жіночих характерів припинилися). Я будував храм своєї творчої особистості.

В Станиславові почали відбуватися виставки фотографії, де виставлялися всі, хто щось тямив в художній фотографії поруч з тими, що знимкували тільки для газети або портрети “стахановців”. Оригінально проходили відбори “творів” на виставки. Оргкомітет і журі – це був керівник, парторг і профорг. Їх слово було законом. Від нас, західняків, вимагали на зворотній стороні портрета, маленької біографії портретованої персони, затверджену печаткою дирекції і підписами тих самих посадових осіб, які засідали в журі. Не дай Боже ви хотіли популяризувати морально-неповноцінного типа, пиячка або прогульника… Смішно, але це факт.Переважно відбирали роботи фотокореспонденти. Вони їх пізніше і відсилали на республіканські виставки в Київ.

Пам’ятаю такий епізод: я зберіг трохи негативів ще з часів війни. Якось слідчі “смерша” пропустили їх при демобілізації. Це були світлини, виконані німецькою камерою “Іконта 6х9” літом 1944 року, коли ми слідували за фронтом і бачили свіжі сліди боїв. Запам’яталися кадри: серед очерету в болоті німецький танк а на башні бузько звив гніздо. Добратися до нього через болото було неможливо. Бузьки чули себе в безпеці. Башню, звісно, обкакали разом з німецьким хрестом. Другий кадр – це косарі в нерізкості а на першому плані мертвий німецький гренадер з ясною чуприною. Поруч шолом. Третій кадр ліричний. Закохані в траві, нерізкі, на першому плані польові квіти. Ось і вся моя збірка. Відбирав мої знимки фотокор Яроменко. Він і поміг мені їх побільшити, бо побільшувала під такий негатив у мене не було.

Йшов тільки 1947 рік. Ще розчищу вали розвалини, ще цілковито пустим був район колишнього гетто…

Ярошенко дав мені також фотопаперу 30х40. я відправив роботи по адресу в Київ на першу повоєнну фотовиставку. Здається, це був 1948 рік.

Пройшов час, про цю подію я цілком забув, бо вже працював у Снятині.

Коли я привіз звіт в контору “Укр-фото”, мене зустрів начальник обласного управління культури і, здивовано дивлячись на мене, сказав: “молодий а вже задер носа…” Коли він повірив, що не маю ніякого поняття, про що йдеться, він запросив до себе в кабінет і показав газету міністерства культури, де чорним по білому було повідомлено про результати роботи журі. За свої три фронтові (воєнні) світлини я одержав першу премію. Точніше, поділив перше місце з кореспондентами Таборовським і Козловським. Мене ніхто не повідомив про рішення журі. Я просто не мав ніякої інформації про цю виставку. Виникло питання: куди ділася премія (5000 крб.), диплом і самі світлини. Цим фактом зацікавився сам начальник обласного управління культури, бо номінально трест “Укр-фото” підлягав і йому. Було вирішено післати мене самого в Київ шукати кінців цієї історії. Пройшов майже рік після закриття виставки, але в міністерстві, після інтервенції самого міністра, вияснили. Що моя перша премія пішла на бенкет для журі, начальників тощо. Не піднімаючи шуму, мені виплатили частину (2000 крб.) премії, я також влаштував “стіл” для київських колег. Наука не пішла в ліс.

Я ближче познайомився з фотохудожником Й.Бердичевським, напросився до нього на стажування і до сьогодення вдячний йому за науку. Це був портретист від Бога. Його відчуття моделі було чисто інтуїтивне. Він гіпнотизував портретуючого і ліпив з нього те, що міг і умів професійно завершити. Два місяці щоденного творчого аналізу манери цього художника переконали мене, що Київ мав солідну професійну школу портретистів, яка ґрунтувалася на кадрах філіалу російського фотографічного товариства. В першу чергу знаменитого Петрова. В живих я його не застав, але його послідовники жили, працювали і я мав щастя з ними спілкуватися. З Бердичевським я дружив до самої його смерті (1963р.) Він був опонентом моєї виставки, яку я влаштував для захисту звання фотохудожника (1960 р.) Й.Бердичевський тоді був провідним фотохудожником в Україні.

В плеяду фотомитців і членів республіканської кваліфікаційної комісії входили ще киянин Куптієвський, який мав свою відмінну манеру портретування, Гельфгат, який переїхав в Чернівці й перший почав працювати в кольорі, харків’янин Щиголь з його школою м’якого рисунку фотопортрета. Він один (крім Петрова) мав об’єктив “Ніколя-Першайд” в Україні й умів ним працювати. Я мав нагоду бачити колекцію його портретів, виконаних цим об’єктивом і обмінятися досвідом. Я такий “Ніколя-Першайд” придбав ще в 1954 році. Але фокус мене не влаштовував (це був F-21.4.5). На справжній “Першайд” від самого Петрова, я очікував 21 рік. Це було вже в Києві, коли мене затвердили директором центральної фотостудії (“Зразкової”).

Вернемоя в 1953 рік. Мене перевели в Коломию завідувати фотостудією, яку я розбудував до рівня справжньої студії. За рік я мав солідну клієнтуру, щомісяця міняв вітрину, велику увагу приділяв пошукам нового в портретній техніці.

Мені пощастило попасти в Москву і розшукати знаменитого Наппельбаума, який написав книжку “Від ремесла до мистецтва”. В ті часи молоді портретисти, які мали творче виховання і жили постійним пошуком нових шляхів у мистецтві фотопортрета, задихалися від ремесла, сірої, нудної, штампованої продукції, від нужденних обмежених керівників, які займалися тим, що встановлювали побори. Хто мав якийсь контакт серед спеціалістів високого класу, той самотужки шукав своєї дороги в той Олімп справжнього портретного мистецтва.

В Москві я пів місяця потратив на пошуки слідів М.Наппельбаума. Ніхто з професіоналів ніякої інформації про цього визначного портретиста не мав. Портретиста, який знимкував усіх відомих особистостей Союзу. Знимкував В.Леніна. Той портрет красувався на червінцях, які ми носили в кишені…

Я методично ходив по Москві з картою, де були позначені всі студії і всім задавав те саме питання: “Де Наппельбаум?” Тоді ще не бала відновлена редакція “Совєтского фото” (1956 р.). Міська справка адресів, телефонна служба також нічим мені не помогли. Випадково в художнім провулку, біля МХАТ-у, на вітрині фотостудії я побачив портрети з чітким підписом “Наппельбаум”. Застановило мене те, що портрети були посередні, нічим не відрізнялися від ремісничих кітчів, які висіли поруч. Робітниця студії повідомила, що Наппельбацм працює після обіду.

Зінформації, яка мене заставила приїхати в Москву, в газеті “Совєтская культура” за 1955 рік, ьуло сказано, що відбулось святкування відомого портретиста М.Наппельбаума з нагоди його 85-ліття і великої персональної виставки в центральному домі журналістів. В газеті було і маленьке фото М.Наппельбаума. Старенький маестро в ярмулці з бородою патріарха. В редакції також ніякої інформації мені не дали. Так що особливої надії на зустріч з міфічним працівником студії я не мав. Рівно о третій пополудні я появився в студії. Мені повідомили, що дама, яку я шукаю (!) працює в крайньому ательє. Під дверима студії була невеличка черга, я дочекався свого часу й зайшов у салон. Біля великої камери стояла дама середнього віку в темному англійському костюмі з університетським значком на лацкані. Я представився: керівник групи портретистів ім.М.Наппельбаума із Станиславова і подав листа, гарно надрукованого і завіреного печаткою управління культури м. Станиславова.

Треба було побачити те колосальне здивування на обличчі жінки. Здивування від листа, моїх слів і мого галичанського акценту, який видавав мене при знайомстві з москвичами. Вона прийшла до тями і заявила, що той, кого я розшукую – її батько.

Вони з батьком живуть зовсім поруч по вул.. Пушкіна, 32. До батька добратися буде мені самому нелегко, бо вона його закриває на ключ. У них комунальна квартира на 5 родин, телефон, кухня і туалет також на 5 родин. Те, що я появився в Москві з таким питанням. Вона сприйняла з колосальними задоволенням: а батько буде ще більше зацікавлений. Як вона представилася, її звати Фредеріка. Вона просить зайти в кінці робочого дня і ми разом підемо до їхньої квартири. Розуміється, я підготувався до візиту солідно: вино, коньяк, наїдки, помаранчі тощо. Цілий пакет мені напакували в магазині грузинських вин.

Москва жила в ті післясталінські роки багато. Магазини, ресторани, ціла ВДНХ робили враження щасливої і багатої держави.

Перша зустріч з патріархом Союзного портретного мистецтва була для мене неоднозначна. Сам маестро майже не бачив. Він користувався окулярами-біноклями + 20діоптрій (я пишу в окулярах + 8 діоптрій), очі постійно сльозилися. Він був у тій самій ярмулці, яка йому дуже йшла; сива борода, сиве волосся вибивалися з-під ярмулки. Він був у чорному бухарському халаті, домашніх капцях. Сидів на старенькому дивані, оббитому чорним, старим дерматином, який протерся і з-під якого вилазили пружини. Спинка дивана мала вмонтоване дзеркало, облізле від старості. Над диваном в рамочці була вмонтована на паспарту записка від В.Леніна, в якій він дякує маестро за вдалу світлину. Біля дивана столик і бюрко, на якому ціла пачка чорнобілих фотографій, репродукцій з портретів, які експонувалися в колекціях Дрезденської галереї.

Тоді в Москві кілометрові черги вистоювали аби оглянути світові шедеври перед відправкою їх назад в Дрезден.

Вбогу кімнатку довнювала стара шафа, на якій в рулонах сірого картону, була вся персональна виставка, яка експонувалася в ювілейний вечір 85-ліття маестро. Портрети, без ретуші, погано побільшені, були прикріплені до картону м’якушкою хліба, яка вже покрилася пліснявкою і за рік виїла емульсію. Тим не менш я оглянув всю колекцію тих знаменитих портретів героїв 17 партійного з’їзду, “переможців”, яких потім Сталін розстріляв. Бачив я і портрети самого Сталіна разом з негативами, Берії, Дзержинського, Єжова, одним словом, ту колекцію, яка згодом увійшла в його книжку “Від ремесла до мистецтва”. Наппельбаум дав мені переглянути свої негативи, розповів про свою манеру готувати модель, про оптику, якою користувався при знимкуванні знаменитих людей епохи. Після переїзду з Ленінграду в Москву, у нього були дві студії. Одна на Старому Арбаті 40 і друга, закритого типу, в Кремлі, при Верховній раді СРСР.

Знимкував він тільки об’єктивами “ГЕЛІАР 42 см 4,5” і “ГЕЛІАР 48 см, 4,5”. Обоє об’єктивів фірми ФАКЛЄНДЕР. Камера у нього була французька фірми СЕНТУРІ.

Освітлення він використовував переважно тільки одною лампою 1000-ватною з великим рефлектором, направлення світла тільки передньо-верхнє-бокове, з лівої сторони від обличчя, по праву сторону від камери.

Ще одна особливість Наппельбауміського освітлення: він ніколи не використовував освітлення фону. Для особливих ефектів з тлом, він, один в цілому Союзі, використовував мазки олійними фарбами (рожевою або ясно-коричневою) по скляній поверхні негативу. В його часи знимкували (на?) скляні негативи. Йому купували негативний матеріал (папір, негативи, хімію) фірми Ільфорд (Ilford). Система і техніка мазків була дуже індивідуальна і творча. Він використовував різні пензлі, різні мазки в залежності від задуму. На контактному станку робив проби на фотопапері і, в залежності від бажання, міняв структуру мазка. Так він знаходив своє тональне рішення композиції.

Найцікавіша у нього була манера вивчати свій об’єкт фотографування. Всі його портрети глибинно індивідуальні.

Десять днів і ночей (бо ми сиділи з ним до самого ранку) ми обговорювали портрети Дрезденської галереї. Наппельбаум наголосив, що не жаліє за життям, яке прожив, але, якби доля подарувала йому друге життя, він знимкував би цілком інакше. (живопис навчив його більше ніж поїздка в Америку?)

Маестро визнавав моментальну фотографію, але не поважав її. Він був глибоко переконаний, що тільки синтез знань про людину дає узагальнений портрет. Момент наскрізь фальшивий, бо вирваний з контексту часу і життя. Він натуралістичний і далекий від інтелектуальної і філософської правди. На прикладі своїх робіт і копій портретів Веласкеса, Ван Дейка, Рембрандта він розкривав свою теорію синтезу в портретній світлині.

Дещо з його роздумів увійшло в його книжку, яку, під його диктовку, писала Фридерика, за фахом лінгвіст. Вона закінчила Ленінградський університет і жила з батьком в тій одній кімнатці, де ми вели розмову до ранку. За ширмочкою у неї була розкладушка. Вона трохи кульгала на ліву ногу і мабуть тому ніколи не була замужем. Вона обожнювала батька, який був для неї найвищим авторитетом. Підчас розмови він жалівся, що доля подарувала йому тільки доньок (старша донька була талановитою поетесою).

Дивлячись мої роботи, маестро виділяв моїх гуцулів і хвалив моє відчуття моделі. Критикував моє освітлення кількома софітами, переконував, що сонце тільки одне. Навіть в листах, якими ми обмінялися впродовж року, він нагадував про необхідність освітлення одною лампою.

За тих десять днів я прочитав рукопис його книжки (машинопис), подружив з Фредерикою, готував вечері на спільній кухні і на прощання купив той одинокий “ГЕЛІАР”, яким він знімав свої знамениті портрети. Він подарував мені і свою фотокамеру “СЕНТУРІ”, але коли я її оглянув в пивничці, то побачив, що вона повністю розлетілася на шматки.

За десять днів перебування в товаристві цього геніального портретиста, який у свої 86 років, майже сліпий, горів глибокими творчими думками і планував ще краще шліфувати свою майстерність, в ньому не відчувалося ніякого старечого маразму, ніякого морального і психічного занепаду…

Десять днів я торкався чогось великого, справжнього. Це залишилося на ціле моє життя. Я все-таки щасливий…

Після нашої зустрічі Наппельбаумам дали двокімнатну квартиру по Московському шоссе. Він прожив ще один рік в новій квартирі. За життя не дочекався виходу в світ своєї книжки. Помер тихо вночі. Фредерика ранком знайшла батька вже мертвим. Світ для неї згас без батька. Вона випила все снотворне, яке знайшла під руками. Їх хоронили разом…

Я перестав поважати московських професіоналів навіки. Вони не знали його за життя, вони не поважали його після смерті. Я з ними зустрівся на їхній першій виставці російського фотопортрета, яку влаштувало міністерство в 1964 році. Тоді, в присутності головного редактора журналу “Совєтскоє фото”, Марини Бугаєвої і письменника, який написав книжку “Фотопортрет”, я розповів про мої пошуки в Москві Наппельбаума і як колеги запевняли мене, що його давно немає в живих.

Марина Бугаєва заплакала… Надрукувати історію останніх років життя цього великого фотопортретиста вона клятвенно обіцяла і…забула. Зате чехи видали альбом з його світлинами і творчою біографією. В Союзі видали збірку його портретів тільки через 25 років після його смерті. Відомий письменник, який чудово знав М.Наппельбаума ще до війни, Л.Ф.Волков-Ланніт, розповідав мені, що він повинен був видати біографічну книжку про нього, зібрав усі необхідні матеріали й світлини, але арешт і концтабір (25 років за справу Мейєрхольда) розсіяли його наміри з вітром. Після звільнення, він повернувся в Москву на свій старий Арбат №3, власну квартиру і кабінет, де за іронією долі жив слідчий, який його арештовував, вів справу і зламав хребет (Волков-Ланніт ходив у спеціальному корсеті). Побачивши живого підслідного, слідчий зняв з вішака свого плаща, кепку і зник… Які дивні фортелі викидає життя!

Об’єктив, який я купив у Наппельбаума, служив мені довго. Не один портрет, який приніс мені міжнародні нагороди, був зроблений цим чудовим інструментом. Попереду ще у мене розмова про об’єктиви, їх особливості, їх високу якість при будові портретних студій.

В часи, коли ми проходили кваліфікаційну комісію (чомусь вона відбувалася в Чернівцях), де оприділялися професійні здібності всіх працівників тресту “Укр-фото”, я претендував на звання фотохудожника. Я мав право на таке звання як портретист, я знав теорію світла, композиції, хімію і фізику фотопроцесів. Відповів на всі питання комісії… Мене “зрізали” на фотооптиці. Я просто не мав літератури про фотооптику, дістати її було неможливо, вона не друкувалася, а ті брошури, що існували, були добрі для аматорів. Мені дали рік для вивчення фотооптики. Я вивчав її три роки. Зібрав усе, що видавалося для спеціальних вузів, для кіностудій, для Ленінградського заводу фотоапаратури ГОМЗ, все, що друкували німецькою, польською, чеською мовами.

За три роки я знав теорію фотооптики “на зубок”, читав фотографам лекції з галузі портретної оптики, писав статті тощо. Я став “професором”… Коли прийшов час моєї кваліфікаційної комісії в Києві (1960 рік), всі члени комісії вже знали мене, як фанатика фотооптики і ніхто не задав ні одного питання взагалі про оптику, теорію фотомистецтва, теорію світла, фото- композицію… Зрештою, все було в моєму кваліфікаційному рефераті. Сам захист проходив в Міністерстві Культури України при великій аудиторії. Я захистив звання фотохудожника на відмінно. Мені було тоді 35 років. Моя студія була в Запоріжжі, за плечима я вже мав три персональних виставки… Але я забігаю вперед.

Поки що йдеться про моє Коломийське життя з фотографією. Студія була в самому центрі міста поруч з ратушею. Два павільйони, штат 10 чоловік, який я вивчив фотосправи.

Після повернення з Москви, де я вдихнув школу М.Наппельбаума, придбав об’єктив “Геліар”, але обійшов музеї, кращі студії Москви і знайшов тільки двох діючих досить професійно портретистів: Бялого і Андрєєва. Бялий мав студію на Стрєтинці, а Андрєєв по Горького 3, біля самого Кремля. Я мав зі собою свої роботи, з якими був у Наппельбаума. Мабуть, ті 20 портретів 24х30 зробили на москвичів добре враження, бо ми з ними подружили надовго. Бялий через рік приїхав гостювати до мене в Коломию. Андрєєв пообіцяв продати мені свого фантастичного об’єктива “Універсальний ГЕЛІАР 420 ш. 4,5”. Він його привіз, як трофей, з Німеччини у 1945 році. Андрєєв дотримав слова. Вийшовши на пенсію, він дав мені телеграму. Я негайно вилетів в Москву і привіз інструмент, про який мріяв роками. Цей об’єктив мав характерну особливість міняти рисунок від цілком різкого до дуже м’якого. При чому він міняв і фокус. У нього було 10 градацій зменшення (зм’якшення). Для портретиста це була знахідка, ідеальний варіант вирішення своїх задумів. Це також сталося вже тоді. Коли я працював у Донецьку…

Коломийська моя епопея пов’язана ще з одним цікавим фотографом. Колись, за Австрії, в Коломию переїхав дипломований фотограф, німець Кіблєр. Шість років він вивчав фотосправу у Відні. Там він придбав собі звання придворного фотографа цісарської родини Франц Йосифа. Чому саме він переїхав у Коломию? Це була цікава і хитра особистість.

Будучи молодшим сином власника поліграфічного концерну “Атлас”, він вивчив справу фоторепродукцій. Після смерті батька, “Атлас” перейшов у власність старшому братові, а він дістав рівнозначну компенсацію за концерн в золоті. Обдумавши ситуацію, Кіблєр, який володів німецькою і польською мовами, вирішив солідно вивчити фотопортретну справу у Віденських спеціалістів, які славилися на цілу Європу. Здавши всі екзамени, одержавши всі дипломи і маючи колосальні кошти в золоті, він довідався, що в Коломию переїздить кронпринц Кароль зі своїм полком. Рішення було прийняте і реалізоване. Поки в парку над Прутом будували кращі архітектори вілли для кронпринца і його дружини, Кіблєру будували студію в стилі кращих зразків фотоархітектури. Це був фото-палац, який затьмарив всі студії в Галичині. Одні вітрини (дві) були такі великі й глибокі, що там могла розвернутися карета з кіньми. В рекордний час, за рік студія була готова і відбулося урочисте відкриття, на якому були присутні всі вищі посадові особи Коломиї й Станиславова.

Кіблєр мав два павільйони, краще обладнання фотоапаратурою, два поверхи служб, штат 10 чоловік, яких вивчив у Львові й Відні. Студія виходила фасадом на чудову паркову вулицю, задня частина потопала в добре задбаному саді. Справи Кіблєра йшли чудово. Він став одним з багатших міщан Коломиї. Слава його майстерності широко розійшлася по Галичині. Кіблєр мав заступників, добрих фахівців і спритного управляючого. Тричі він об’їхав світ довкола екватора і видав чудові на той час альбоми.

Ідилія обірвалася з початком першої світової. Династія Габсбургів впала, зник кронпринц зі своїм полком. Повстала Україна, яку Кіблєр навіть не помітив. Прийшла Польща, яка нічого особливого не змінила в житті Кіблєра. Хіба тільки те, що дружина, львівська німкеня, захворіла важкою хворобою і лежала прикована до ліжка більше десяти років. Польщу кіблєр не поважав. Обзивав їх голодранцями і жебраками. Але податки платив і вони його не рухали.

Пора розповісти про Кіблєра трохи більше ніж залишилося в легендах. Я знав його особисто, часто бував в його студії і просидів з ним не один вечір в кращому коломийському ресторані.

Коли я прибув в Коломию і став боротися за клієнтуру, яка, зрозуміло, почала відходити від Кіблєра, він став приглядатися до мене, вивчати мої світлини, довго стояв під вітриною.

Закінчилося тим, що він запросив мене пообідати з ним. Кіблєр виявився великим гурманом. Знався на винах, коньяках, горілках. На пам'ять перераховував кращі сорти наливок фірми Бачевського, солодощі фірми Сухаро і Пясецького (тепер “Світоч”). Він любив східну і угорську кухню. Особливо полюбив пельмені по сибірськи і коньяк КВВК грузинського і вірменського розливу. На запах і піднебіння пізнавав смак добрих трунків.

Ми стали постійними клієнтами затишного ресторанчику в центрі міста і поступово нам резервували постійний столик. Розуміється, кошти на обіди покривав він і жодних заперечень не бажав чути. Я зрозумів: він стужився за співбесідником, таким, який знав мову, фотосправу, історію Австрії і любив слухати.

Поступово я перевів наші бесіди на його роки науки в Берліні й Відні, на фотомистецтво. Якось, хильнувши зайвого (ми пили тільки один коньяк кращого сорту, який для нас зберігав директор ресторану) він перейшов на німецьку мову: “Вас гобст ду? Ду біст изель, махт більд унд гобстгельд!” “Що ти робиш? Ти осел, роби картинки і бери гроші!” Ось де суть, ось що гризе Кіблєра. Тоді відбулася перша між нами відкрита розмова.

Я виконав портрет директора музею “Гуцульщина” Володимира Кобринського. Мудрий старець з чолом і очима Сократа, в яких світився глибинний інтелект, життєва філософія, інтелект людини, яка створила те, що задумала, яка збулася. Цей портрет в стилі Наппельбаума я виставив на вітрині й мене радувало, коли коломияни вистоювали довго по вечорах, дивлячись в очі патріарха з сивою бородою і сивим довгим волоссям…

Через 20 днів після знимкування Кобринський помер і портрет став його посмертним пам’ятником. Я тоді вперше відчув, що портрет може мати таку ефірну силу, яку випромінює ікона, яку випромінюють старі фрески в церквах, які творили глибинно віруючі художники.

Портрет Кобринського я залишав на вітрині, освітлюючи його одним прожектором, ховаючи решту портретів за чорною шторою. Я потім використовував такий стиль подачі портретів глядачеві в Києві й Львові.

Портрет Кобринського став моїм великим успіхом, але, як я переконався, він викликав дивну реакцію у моїх колег. Кіблєра він вразив у саме серце. Що він хотів сказати отим своїм хамським: “Роби картинки і бери гроші!” Він закликав мене до простого ремесла, до кітчу, яким завалена була його вітрина, до солоденьких панянок з білозубими усмішками, до безхарактерних, відретушованих красунь і красивих мужчин – перших коханців. До того, що любила провінція! Кобринський став в горлі моїм колегам зі Станиславова, Чернівців і Львова.

Так сталося, що Кіблєр перший забив тривогу на сполох. Я мав зупинитися, оглянутися і приглянутися до тих, хто поруч мене.

Півночі я аналізував поведінку Кіблєра. По суті, він був малоосвіченим, неінтелігентним фотографом-ремісником, який за гроші купив собі успіх і матеріальні достатки. Він мав навіть художника-композиціонера, який йому готував композицію при складних світлинах. Особливо композиції двох, трьох і більше осіб. Він, колишній художник, який спився, приходив у дні напливу відповідальних зйомок, компонував у білих рукавичках і потім кликав Кіблєра для закладки касети і експонування. Це він мені розповів, коли довідався, що мій батько художник і що я вчився в художній школі, а мої вчителі – Лукавецький і Зорій, яких він також знав.

Чомусь Кіблєру здавалося, що художники легко спиваються і їх можна купувати як композиціонерів. В портреті Кобринського його дратувало те, що тінева сторона сильно зарисована, що на чолі, щоках, носі й губах є світло і воно відтіняє тримірність обличчя. Нагло я зрозумів, що Кіблєр нічого не знає про теорію світла Леонардо да Вінчі, про контраст чорного на білому і навпаки. Він звинуватив мене в тому, що я більше художник, ніж фотограф. І останній аргумент: чому мої моделі не сміються. Він рахував усі світлини на вітрині й не знайшов ні одної усмішки з зубами…

Я довго дивився йому в очі і зрозумів, що він чудово все збагнув і що наше спілкування більше подібне на гіркий стан розчарування своїм намарне прожитим життям вічного ремісника. Після того полемічного бунту з його боку, я розповів йому про Наппельбаума, а Кіблєр витягнув зі свого архіву портрети колишніх красунь в бальових сукнях і капелюшках фентезі. Все на рівні чудового ремесла. Там була рука композиціонера але жодної живої думки. А жив він у часи цікавих і вільних людей, які не зазнали совкового страху за сьогоднішній день. Ті люди несли в собі генетичну історію нації, інтелект, темперамент і біографію епохи. Йому було треба тільки зафіксувати своїм фотоапаратом те, що було перед ним. Досить на підтвердження моїх слів подивитись фонди музею Гуцульщини і Покуття в Коломиї. Там зібрані роботи Кіблєра з часів 1895 по 1939 роки. Я годинами їх оглядав. Кіблєр відійшов а його історичні світлини живуть.

Ще одне добре діло зробив Кіблєр. Він знав як фанатично я поважаю фотооптику а дістати або купити такі інструменти неможливо. Він мав все, що цікавило мене. Він і дозволив мені користуватися всіма його об’єктивами. Це була для мене розкіш і насолода.

У Кіблєра була чимала фотографічна бібліотека з часів Австрії. У відні виходила щотижнева газета “Фотограф”, яку він виписував аж до 1939 року.

Тепер пора розкрити таємницю його досить заможного життя навіть тоді, коли через мене він втратив значну частину клієнтури. Справа в тому, що Кіблєр не сплачував державі податків. Адже він мав приватну фотографію і велику віллу, в якій і жив разом з прислугою. Багато років у нього працювала ретушером пані Маруся. Отже, в чому справа? Кіблєр старанно охороняв свою тайну, але якогось сльотавого дня ми сиділи за нашим столиком і деліктувалися чудовим ароматом вірменського коньяку. Я згадав, що навіть підчас війни такий коньяк відправляли Черчіллю. Кіблєр довго дивився на світло золотавий трунок і тихо сказав: “я німець але Гітлера ненавидів до глибини душі. Це був лайдак, який поневолив Австрію, знищив цей чудовий маленький нарід. Я мстив йому до кінця війни”. Контакт з розвідкою Ч.А. він одержав через інженерів-нафтовиків з Борислава. Він знав їх ще з довоєнних часів. Там, серед поляків, французів і англійців було чимало німців. Нафтовий промисел з австрійських часів був у руках західних фірм. Розвідка Армії Крайової співпрацювала з радянською розвідкою після провалу бліцкригу. Готувався рейд Ковпака в Карпати, головною метою якого було знищення нафтопромислів. Помаленьку Кіблєр проговорився, що зв’язковою для налагодження з ним контакту була красива дама, представниця віденських фотографічних фірм. Вона і раніше пропонувала йому англійські фотоматеріали, які він високо цінував. Отже, красивій і елегантній жінці досить легко обкрутити його довкола пальчика. Кіблєр розумівся не лише на коньяках і токаях. Він шалено любив жінок. Я мав нагоду оглядати його інтимний альбом, де він зберігав відбірні еротичні світлини красунь, зроблені кращими колегами Європи й Америки. Це були досить пристойні акти. Цілком пуританські, жодної порнографії, якою Кіблєр погорджував.

Отож, дама влаштувала Кіблєру зустріч з офіцерами розвідки 4-го Українського, в компетенцію якого входила й партизанська група Ковпака. Ранньою весною в його студії і відбулася зустріч відповідних служб. Кіблєр, як чистий арієць (райхсдойчер) мав особливий статус недоторканності. Жодна підозра з боку гестапо його не торкалася. До речі, архів зі світлинами німецьких вищих воєнних чинів, Кіблєр також передавав розвідці А.К. і, само собою, радянському “Смершу”.

Рейд відбувся, Ковпак знищив (руками польських інженерів) нафтові споруди, запаси паливних матеріалів. Цілий тиждень темна хмара попелу вкрила половину Карпат, дійшла до Станиславова й околиць. Німці розповсюдили чутки, що це справа рук англійців і їх авіації.

Хто тоді міг собі уявити, що все почалося з інтимних зустрічей австрійсько-польської Мата Гарі. Кіблєр промовчав про деякі найбільш суттєві деталі зговору зацікавлених сторін. Чи за красиві очі розвідниці А.К. він пішов на такий небезпечний ризик? Ні, Кіблєр бачив далеко, вираховував чітко. Він знав, що Гітлер війну програє, що галичина дістанеться не Польщі, а повернуться “Совіти” і влада буде в їхніх руках.

Студія як стояла так і стоятиме після війни. Він буде власником. Існування в кооперативах, артілях чи трестах Кіблєр не бажав. Отже, нагода прислужитися Радянській владі у такій делікатній справі, обіцяла немалу вигоду. Доля й історія були на його стороні.

Після війни Ковпак став головою Верховної ради УРСР. Він згадав обіцянку, яку дали його офіцери розвідки фотографу з Коломиї. Спершу йому запропонували партизанську медаль. Він попросив звільнити його від податків. Ковпак дав згоду. Появився документ, якого не афішували обидві сторони. В ньому було гарантовано на 25 років працювати у власній студії без оплати податків за умови, що він не буде користуватися найманою силою. Кіблєр оформив молоду жінку, пані Марусю, як свою родичку. Вона працювала у нього до самої його смерті в 1975 році.

Пройшли непомітно 25 років. Податковий фінвідділ згадав про угоду і негайно нарахував такий податок панові Кіблєру, від якого старенький (більше 80 років) маестро ледь не закінчив інфарктом. Спасаючи фінанси, Кіблєр став продавати оптику й апаратуру. Зустрілися круки і подонки від фотосправи. Таких було досить. Враховуючи родичів, не буду називати імен шакалів. Колись, в присутності пані Марусі, дуже миловидної жінки-ретушера, Кіблєр сказав, що, у випадку його смерті, право купити його апаратуру залишається за мною. Я знав все обладнання, яким не раз користувався. Я знав і ціну йому. Маючи солідні кошти в банках, Кіблєр купував усі новинки фототехніки. Навіть такі, якими ніколи не користувався.

У нього була “Ляйка” останньої моделі з об’єктивами “Гектор 75 ш.1,5 F” – це чудовий портретний об’єктив для формату плівки 24х36 мл. Коли Кіблєр цю “Ляйку” продав і кому, - невідомо. Мабуть, вона опинилася в Польщі.

Поляки нишпорили по Україні, вишукуючи раритетні антикварні речі. Здається, полякам він продав і унікальний килим, який привіз з Пакистану ще у 1929 році. Чудовий рисунок, тонка робота килимарів, розмір на всю приймальню – 12х6 метрів. Мабуть тепер він прикрашає якусь віллу польського нувориша. За моїх перших років праці в Коломиї килим ще лежав скрученим в пустій приймальні.

Кіблєр любив тварин. У нього постійно було 7 псів і 7 котів найкращих порід. Постійно йому привозили м’ясники корм і для тварин він мав холодильник. Пам’ятаю,, що в (зарядні?) часто лежав на підлозі вівчур (альзатської?) породи і вигнати його звідтіля міг тільки Кіблєр.

Який був розпорядок дня маестро? День у нього розпочинався о 12-й годині дня. Голився сам, носив коротку сиву зачіску. Орлиний ніс, сиві вуса коротко підстригав. Любив французький одеколон. Ходив у темному халаті при краватці.

Для наводки різкості об’єктива вживав лупу +6 діоптрій. Знимкував у великому павільйоні з денним освітленням. Студія була настільки великою, що, залежно від атмосферних умов і стану сонячного освітлення, Кіблєр міг користуватися лівою або правою стороною павільйону. Розуміється, це була північна сторона будинку зі скляним дахом, побудованим спеціально похило під кутом 65 градусів до також цілком скляної стіни. Студія мала унікальну систему шторок трьох кольорів: білих, синіх і чорних. Маніпулюючи ними, Кіблєр міг добитися любого світового ефекту. Систему світла він вивчав по зразках німецького фотографа Діркопа більше двох років. Показуючи мені свою систему, якою він управляв бамбуковими палицями чотириметрової довжини для стелі і короткими метровими для бокового вікна, Кіблєр сміявся з мене, обіцяючи, що знання денного освітлення я зрозумію через п’ять років. Він помилився лиш на чотири роки. Кіблєр мав ще і електричний павільйон, де стояли прожектори з дуговими лампами. Колись він їх виписав з Відня і користувався ними тільки для групових світлин за дуже поганих умов, коли денний павільйон не діяв. Переважно Кіблєр знимкував малою павільйонною камерою на розмір 13х18 см з об’єктивом 24 см системи Фохлендера – Гелі- аром. Тих “Геліярів” Кіблєр мав багато: 21, 24, 30, 36 і 42 см. Усі із світлосилою F:4,5. Він поважав лише фірму Фохляндер і мав рацію. Для репродукцій він мав камеру фірми “Гольдман” (Швейцарія). Зрештою, всі його камери були цієї фірми. Фірма давала йому знижку до 25% і запросила відвідати їхні виробничі цехи. Кіблєр розповідав про процес вибору червоного дерева, сушіння, обробки і збірки камер на оксамитному сукні й у білих рукавичках. Ці камери служили роками і ніколи не розсихалися. Те саме було з оптикою. Кіблєр признавав лише англійську фірму “Дальмеєр”, яка нумерувала свої об’єктиви (А, В, С, D) залежно від призначення. Вершиною його гордості були “Геліари”. Фірма “Фольклендер”, яка випускала ці портретні об’єктиви, висилала йому з Брауншвайнінга свого представника з кількома екземплярами об’єктивів для відбору кращого. Таку привілегію мали тільки вибрані спеціалісти.

Все це було в часи розквіту кар’єри Кіблєра ((1910-1939 роки), коли з ним рахувалися і він був членом греміум (кваліфікаційна комісія національного значення) з квартирою у Львові або Кракові.

Нічого дивного, що Кіблєр у радянські часи просто сміявся з фотографів-дилетантів, які ставали “спеціалістами” за 6 місяців стажування в такого самого невігласа, яким був і сам учень. Згідно з правилами греміум, наука фотосправи (фотографії, лабораторії або ретуші) проходила у дипломованого маестро три роки. Необхідно було мати середню освіту і знати дві мови. За ці три роки науки учень платив солідну суму (десь по $400 щорічно). Після трьох років учень здавав екзамен і міг одержати диплом стажиста. Це давало йому право працювати і заробляти на життя. Після цього він одночасно готувався до екзамену на майстра в якійсь галузі фото справи.

Талановиті стажисти вивчали всі напрямки фотосправи, побували у різних маестро, шукали свого шляху, вивчали історію мистецтва, закінчували екстерном університети або художні школи! Після шостого року стажування вони проходили греміум на майстра. Після здачі дуже солідних екзаменів такий адепт діставав диплом спеціаліста і право відкрити власну студію. Такий диплом вивішувався на видному місці в студії і служив гарантією солідності закладу. Через рік-два самостійної роботи маестро міг претендувати на право бути викладачем власних учнів. Він проходив останній бар’єр греміум і одержував диплом майстра вищого класу. Він міг приймати на науку учнів-стажистів, одержувати за науку плату, брати участь у міжнародних фотовиставках, друкувати свої паспарту з власним гербом, медалями тощо. Через 8 років він входив у склад греміум. Отже, аби добратися до олімпу фотографічного мистецтва, йому треба було 16 років професійного шляху. Такий маестро мав свою школу, свій стиль, свою клієнтуру, свій солідний рахунок в банку.

Нічого дивного, що їх були одиниці. До таких маестро я залучаю тільки Наппельбаума і Кіблєра. Я бачив їхні дипломи, я їх торкався. На жаль, Кіблєр ніколи не піднімався до рівня Наппельбаума. Тому він з такою жадністю слухав мої спомини про зустрічі в Москві й потім архиуважно оглядав книжку Наппельбаума “Від ремесла до мистецтва”. Останні місяці його життя були жахливими. Його обікрали. Вимантулили найкращу камеру “Гольдман-фтудіо” 13х18 разом зі штативом на сталевих линвах і об’єктивом “Дальмеєр 4 А”. Це була моя мрія і її свиснули з-перед носа. Хто це зробив я знаю. Іронія долі…

Коли в Коломиї відбувалася моя ювілейна виставка в музеї “Гуцульщина”, до мене підійшов ділок напідпитку і запропонував купити ту саму камеру “Ментор студіо”, але вже без об’єктиву. Він знав, що я полював на цю річ. Щось ворухнулося під серцем. Стара любов не вмирає… але поїзд вже відійшов. Факт залишився лише для споминів про Кіблєра.

Пані Маруся шукала мене після смерті Кіблєра через родичів моєї дружини в Коломиї. Тоді я вже працював у Києві. Я приїхав у Коломию, забрав все, що залишилось від Кіблєра: заплатив за камеру “Гольдман 24х30”, два “Геліари” 30 і 36 см, спеціальне тло з тональними плямами для портретних студій і перевіз це майно у Львів, потім у Київ. Частину обладнання придбав у пані Марусі колега з Івано-Франківська – Степан Назаренко (віденські тла, які спеціально робилися на воскових фарбах, їм було по сто років) і мій учень з Коломиї Андрій (Дятлів?).

Пані Маруся одержала в спадку половину вілли-студії. У неї не вистарчало духу вести самій студію. Вона вийшла заміж за священика, який чудовий будинок в стилі австрійської сецесії продав якимось ділкам. Вони перебудували фасад і тепер навіть сліду не залишилось від колишньої знаменитої студії. “Мементо море…”

Творче життя в самій Коломиї було на “точці мерзлоти”. За винятком моделей, які я знаходив собі на ринковій площі. Тут можна було зустріти гуцулів, селян з Покуття, циган і молдаван. Студія була поруч. Я запрошував найбільш цікавих етнографічних типів з Жаб’я, Косова і Кут. Декотрих я знимкував прямо на ринку. До мене вже звикли і на мого “Контакса” майже ніхто не звертав уваги. Попадалися цікавіші гуцульські типи. В обідраних кептарях, старих (треухах?) з пишними вусами, зарослі величезними гривами смолярі. Від них на віддаль пахло безкурними хатами. Вони дико озиралися з недовірою на фотоапарат і відмовлялися від мізерної оплати за позування. Ще цікавішими були гуцулки з Кут або Криворівні. Старі, зморщені, засмаглі з люлькою в зубах нагадували типажі з листівок Сеньковського, котрі можна було до війни купити в поштових кіосках, книгарнях або на столиках у букіністів. За радянської влади друкувалися декоративно пригладжені, причепурені етнографічні типи, які позували для кореспондентів спеціально. Нічого не варті були такі світлини, але ніхто не смів щось сказати. Я назбирав таких пленерних портретів кілька десятків, готуючись до міжрегіональної звітної виставки у Львові. Трест “Укр-фото” влаштовував такі творчі форуми, які були доброю школою для нас, молодих фотографів.

Львів у ті часи мав кілька талановитих портретистів. З Маломедом я проходив практику у Бердичевського і мені він видався оригінальним автором. Цікавим портретистом був Й. Штерншейн, з яким ми зустрічалися на семінарах. Це був солідний професіонал, який опинився у Львові через справу “Джайнт”. Раніше він був директором обласного відділення “Укр-фото” в Одесі, мав гарну студію на Дерибасівській. Після цієї політичної провокації Берії, його викинули з партії, з роботи, з Одеси. Дружину звільнили з посади викладача інституту. Вони опинилися у Львові на правах репресованих. Врятувало його те, що він мав підтримку заст.нач. тресту в Києві Міцкевичу. Цей вельми незалежний керівник, колишній кінооператор кіностудії ім. Довженка, дав розпорядження прийняти Й. Штернштейна у Львівське відділення “Укр-фото”. Тоді ним керував великий хабарник Спіцин. Без хабара він не дав місця фотографу вищої категорії і тому Штернштейн влаштувався просто ретушером. Це був великий скандал який погасити прийшлося самому Міцкевичу особисто.

В той самий час у Львові зібрався весь актив провідних портретистів (лівобережної?) України. Тоді були ще солідні майстри цього жанру в Ужгороді, Чернівцях, Вінниці, Рівному і Станиславові (Назаренко, Ожга, Баран, Осадців). Виставка вийшла неочікувано солідним звітом портретистів. Ми виставилися в палаці піонерів поруч з костелом єзуїтів. Парадом командував Міцкевич і реабілітований Штернштейн. Добре зарекомендувала себе молодь. Міцкевич висунув мене в журі, від якого я відмовився. Мої роботи зробили добре враження на оргкомітет, виставили всі мої портрети, серед них моїх гуцулів. Преса відгукнулася доброю рецензією під заголовком: “Чи бачили ви справжнє фото?”. За львівською газетою, статтю передрукувала і станиславівська “Прикарпатська правда” і, само собою, коломийський “Червоний прапор”.

У Львові тоді не обійшлося без великого скандалу. Тоді одним із провідних фотографів був Петров. Він весь час підписувався “фотохудожник”, не маючи офіційно на таке звання жодного права.

Подробиці зі званням ми пізнали значно пізніше. На ту регіональну виставку він подав 40 робіт великого формату, переважно ветеранів війни і праці, обвішаних медалями. Суто політична спекуляція. Оргкомітет відкинув 36 робіт, залишивши 4 портрети. Роботи дійсно були чистої води кітчами. На бенкеті, при врученні нагород, коли мені журі присудило перше місце, Петров кинувся на мене з кулаками і вуличною лайкою. Втрутились колеги і міліція. Інцидент був кошмарно гидкий.

Тоді я вперше зрозумів, що таке заздрість і людська підлість. Відтоді це явище супроводжувало мене і супроводжує до сьогоднішнього дня. Комплекc “Сальєрі”, як наголосив мудрий Міцкевич, коли Петрова вивели з ресторану.

Після захисту мною звання фотохудожника, коли я став членом української кваліфікаційної комісії, Міцкевич виклав мені на стіл особисту справу М. Петрова. Тоді я і зрозумів, чому Петрову не присвоювали звання фотохудожника. Він був напів німець. До війни жив у Києві. Залишився жити в окупації і відкрив по бульвару Т. Шевченка фотостудію “Нур фір дойтше” (“тільки для німців”), став фольксдойчером і колабрантом. Коли німці втікали з Києва в 1943 році, втікав з ними. Десь там на фронтових дорогах його виловили, привезли в Київ і судили. Він відсидів рік, але у справу втрутився його рідний брат, який у Верховній Раді (Союзу?) був дежурним фотографом у Наппельбаума і знімав лише офіційні групи. Цей брат цілий рік випрошував у Шверніка, який тоді був секретарем Верховної ради, помилування для брата-колаборанта і… випросив. Петрова звільнили, але заборонили жити у Києві йому і його родині. Дали на вибір галичанські міста: Тернопіль, Станиславів, Львів. Розуміється, він вибрав Львів. Маючи чималі кошти, влаштувався в центрі міста (пасаж навпроти пам’ятника Міцкевичу) і відкрив дитячу фотографію.

На особистій справі рукою міністра було написано: “Ніякого звання колаборанту - Бабійчук”. Петров був добрим професійним фотографом і ніяким не художником.

Всяке могло трапитися в часи воєнні з людиною. Але втрачати гідність, стати наглим жлобом – це вже власний життєвий вибір. Я знав Петрова ще з часів, коли приїздив у Львів за фотоматеріалами. Він займався спекуляцією трофейними фото паперами, плівками і апаратурою. Не раз я йому давав добрий прибуток. Він був десь на 25 років старший від мене і нічого дивного, що його розірвало, коли журі присудило премію мені. Та ще першу.

На цьому синдром колаборанта не закінчився. Доля захотіла влаштувати жорстокий жарт всій чесній компанії фотографів України. Петров не заспокоївся, коли йому відмовили в п’ятий раз присвоїти звання. Він вирішив піти іншим шляхом, мафіозним. Намітилась чергова регіональна виставка у Львові. Я тоді вже працював у Запоріжжі й тому не був запрошений у Львів. Виставка нашого регіону мала відбутися у Дніпропетровську.

Було гаряче літо 1962 року. Я збирався з дружиною в Крим, коли одержав телеграму прибути в Київ на засідання кваліфікаційної комісії. Через день я вже був у Міністерстві Культури. Тут мене приголомшили останні сенсації: на регіональній виставці у Львові управляючий Борецький само особисто, без комісії за 10000 крб. присудив Петрову звання “фотохудожника-репортера” (такого звання не існувало взагалі). Взятка була вручена Борецькому в готелі, перед відкриттям виставки. Чи Петров здурів і проговорився комусь, чи за ним слідкували. Досить що телеграма за підписами п’яти фотографів пішла в Міністерство Культури України і міністру. Більше того, Борецький виїхав в Карпати зі своєю секретаркою, дамою вельми привабливою. Тут не витримали нерви у дружини Борецького і вона написала в Міністерство Культури листа, де розповіла не про сексуальні ексцеси мужа а про систему хабарів, яка залізно діяла впродовж багатьох років. Це була бомба, яка рознесла вщент трест “Укр-фото”.

ЦК призначив комісію з перевірки діяльності фінансового відділу “Укр-фото”, Борецького виловили в Карпатах разом з його красунею (він був курдупель, вона – еллінська храмова проститутка. Більш безстидних очей не знайти в Києві), яка мабуть висмоктала більшу половину з десяти тисяч Петрова. Рішення Борецького наша кваліфкомісія відмінила, ніякого звання Петрову не дали, з пасажної фотографії його викинули, дали приміщення по вул. Театральній (тепер там фірма “Коніка”). Він так ніколи не прийшов до себе після такого скандалу.

Найгірше прийшлося нам, професіоналам, бо трест “Укр-фото” ліквідували, а вся система перейшла у виробничий відділ Міністерства. Таким був фінал гріховного бажання гнатися за званнями.

Вибачаюсь, але у нас ще не закінчена Коломийська епопея.

Майже з дня народження фотографії (1841 р.), народжується і фотомистецтво, яке бурхливо розвивається і завдяки фотопортретистам. Такі знамениті майстри світлопису як Надар, Тальбот, Октавій Хіл, Деньєр, Камерон і Стигліц відкрили світові неповторність людського обличчя через реально відбиту фотоапаратом неповторність індивідуума. Це було спочатку фотографії. Так було і в часи тоталітарних режимів. Стерти неповторність характеру, інтелекту не вдавалось ніякими репресіями.

Згадуються обличчя академіка Вавілова, письменника Мавндельштама, академіка Сахарова… Глибина думки, неповторність індивідуальності, показані кращими фото портретистами, залишились в нашій пам’яті назавжди. Такі художники не вписувалися в стандарт ремісничої фотографії і тому їм було невимовно важко співіснувати з полчищами рядових “мордохватів”. Це був час протистояння. Талановитих портретистів звинувачували відступниками від реалізму, від соціалістичного бачення людини. Їх називали формалістами, абстракціоністами. Це був час боротьби з космополітизмом.

У формалізмі звинувачували і М. Наппельбаума за його психологічні портрети, Н. Петрова за його спеціальні техніки.

В Чернівцях, у студії по вул. Кобилянської, працював цікавий портретист, німець за походженням, Антошко. Він різко виділявся серед ремісників-фотографів своїм індивідуальним підходом до формального рішення композиції портрета і якоюсь неповторністю у баченні людини. Може, це прийшло до нього від спілкування з театральним світом, де перевтілення актора в образ його героя створює дуалізм сприйняття портрета і людини. Ми з Антошко часто аналізували це питання. Він був одним, з ким я мав можливість шукати питань і знаходити відповіді на свої пошуки. Навіть з його колегою по співпраці Гельфгафтом, який був першорядним портретистом, мені було важко переходити на мову теорії портретування. У нього була школа радянська… Антошко, як потім виявилося, якийсь час працював у німецькій кіностудії “UFA”, де були згуртовані кращі портретисти Німеччини. Їхні рекламні портрети-листівки кіноакторів були визначним досягненням в портретній продукції подібного жанру.

Індивідуалізм, психологічна глибина характеристик ставили на високий рівень тих портретистів. Жаль, що ми не мали доступу до тих видань, де друкувалися їхні твори.

Так сталося, що Антошко був причиною колосального політичного скандалу, який піднявся після його виїзду в Німеччину. Після візиту Аденаурева в СРСР, дозволено було тим, хто мав родину в Німеччині, виїхати. Антошко виїхав, а через тиждень “Німецька хвиля” передала інтимні подробиці того виїзду. Виявилося, що за право оформити документи на виїзд, у нього взяли великий хабар. Це зробив директор філіалу “Укр-фото” Щодринський і група офіцерів з ОВір-у.

Будучи фотографом і театральним одночасно, Антошко знав масу пікантних історій про поведінку партійців з молодими артистками, про корупцію і мафіозні прив’язання серед фотографічного світу в Чернівцях і по Україні.

Як правило, керували системою корумпованих зв’язків директори обласних філій “Укр-фото”. Після ефірних передач Антошко почалася чистка кадрів. Познімали з посад директора театру, режисерів, керівників служб ОВір-у, повикидали безліч осіб високого рангу з партії.

Директора Чернівецького “Укр-фото” Щедринського і його парторга також вигнали з партії і з роботи. Вони опинилися десь на Сахаліні. Цей директор славився оригінальною манерою приймати гостей з інших областей.

Організовуючи у своєму філіалі виставки (і то цікаві) або кваліфкомісії, він влаштовував бенкети-оргії в закритих ресторанах. Як правило, дівчатами для розваг були підготовлені ним приймальниці замовлень у фотостудіях. Це закінчувалося інколи кримінальними справами. Був 1955 рік. Рік, коли я гостював у Наппельбаума, коли дозволили виписувати в міжнародній агенції “Союз-пошта” фото журнали з Польщі, Німеччини, Чехії, Югославії і Китаю. Ясно, що це були тільки журнали “демократичних” країн, але вікно у світ закордонних фотомистецьких країн було відчинене. Особливо Польща і Чехія, де проходили буремні події національного злету, приносили безліч інформації. Через рік до одержуваних журналів долучилася і Угорщина, де сталися криваві події 1956 року. Цілими ночами я вивчав інформацію з журналів, почав переписку з редакціями і авторами. Вивчав техніку, оптику, апаратуру.

Залізна завіса трохи піднялася. В Польщі мала відбутися міжнародна виставка фотопортрета і я ризикнув післати кілька своїх робіт. З великим хвилюванням я зробив цей перший крок у невідоме… Я вислав, згідно з положенням, яке було надруковане в польському журналі “Фотографія”, три портрети розміром 30х40. Це була всепольська виставка, а не міжнародна (про це я довідався значно пізніше), її проводив союз польських фотохудожників у місті Гданську. Ніякої плати за участь не вимагали. Я вислав портрет Кобринського під назвою “Мудрість” і два портрети гуцулів, які вже експонувалися на регіональній виставці у Львові. Проходив час а з Польщі жодних повідомлень не було. Це був рік, коли дозволяли приїзди польських громадян до родин в СРСР. Десь через пів року я написав листа в журнал “Фотографія” з проханням повідомити, як відбулася виставка в Гданську. Досить скоро прийшов лист, що виставка відбулася, мої роботи експонувалися, а за “Мудрість” мене нагородили бронзовою медаллю і що мені вислали каталог, роботи і медаль ще пів року тому. Пішов я на пошту запитатися в чому справа. Що могли мені відповісти симпатичні дівчата?

  1   2   3   4   5   6


База даних захищена авторським правом ©uchika.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка