Розділ усна народна творчість 7 «Ой Морозе, Морозенку» 7 «Чи не той то Хміль» 7




Скачати 11,87 Mb.
Сторінка2/63
Дата конвертації19.11.2018
Розмір11,87 Mb.
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   63

РОЗДІЛ 2. ДАВНЯ УКРАЇНСЬКА ЛІТЕРАТУРА

«Слово про похід Ігорів»


(Переклад Л. Махновця)

1. Заспів

     Чи не гоже було б нам, браття, почати старими словами ратних повістей [мову] про похід Ігорів, Ігоря Святославича? Початися ж оцій пісні по билицях часу нашого, а не за вимислом Бояна. Боян бо віщий, якщо кому хотів пісню творити, то розтікався мислію по древу, сірим вовком по землі, сизим орлом під хмарами. Споминав він, кажуть, давніх часів усобиці - тоді напускав десять соколів на стадо лебедів: котру [з лебедиць] сокіл доганяє, та перша пісні співає старому Ярославу, хороброму Мстиславу, який зарізав Редедю перед полками косозькцми, красному Роману Святославичу. Боян же, браття, не десять соколів на стадо лебедів пускає, а свої віщії персти на живії струни накладає, вони же самі князям славу рокотали. Почнем же, браття, повість оцю від старого Володимира до нинішнього Ігоря, який укріпив ум силою своєю і вигострив серця свойого мужністю; сповнившись ратного духу, навів свої хоробрі полки на землю Половецькую за землю Руськую.



2. Ігор вирушає в похід. Загрозливі віщування

     О Бояне, соловію часу давнього! Аби ти оці полки ощебетав, скачучи, соловію, помислом по древу, літаючи умом під хмарами, звиваючи славу обаполи часу нашого, біжучи тропою Трояна через поля і гори! Співати було б пісню Ігореві, того [Олега] внуку: «Не буря соколів занесла через поля широкії - галки стадами біжать до Дону великого». А чи так заспівати було б, віщий Бояне, Велесів внуче: «Коні іржуть за Сулою - дзвенить слава в Києві; труби трублять в Новгороді - стоять стяги в Путивлі».

     Ігор жде милого брата Всеволода. І сказав йому буй-тур Всеволод: «Один брат [у мене], один світ світлий - ти, Ігорю! Обидва ми Святославичі! Сідлай, брате, свої бистрії коні, а мої вже готові, осідлані під Курськом, попереду. А мої ті куряни - воїни вправні: під трубами сповиті, під шоломами злеліяні, кінцем списа згодовані, путі їм відомі, яруги їм знайомі, луки у них напружені, сагайдаки отворені, шаблі вигострені; самі скачуть, як ті сірі вовки в полі, шукаючи собі честі, а князю слави ».

      Тоді Ігор глянув на світлеє сонце й побачив від нього тьмою всі свої вої покриті. І сказав Ігор до дружини: «Браття і дружино! Лучче ж би потятим бути, аніж полоненим буга Так всядьмо, браття, на свої бистрії коні та на Дін синій поглянем ». Спала князю на ум охота - і жадоба спробувати Дону великого знамення йому заступила: «Хочу-бо, сказав [він], - списа переломити кінець поля половецького; з вами, русичі, хочу голову свою положити або напитися шоломом з Дону!»

      Тоді вступив Ігор князь в золоте стремено і поїхав по чистому полю. Сонце йому тьмою путь заступало; ніч, стогнучи йому грозою, птиць збудила; свист дикий встав поблизу: див кличе зверху дерева - велить прислухатись землі незнаємій: Волзі, і Помор'ю, і Посуплю, Сурожу, і Корсуню, і тобі, тмутараканський ідол !

      І половці небитими дорогами побігли до Дону великого; кричать вози їхні опівночі, мов лебеді сполохані. Ігор на Дін воїв веде! Уже бо біди його птаство по дубах пильнує, вовки жах наводять по яругах, орли клекотом на кості звірів зовуть, лисиці брешуть на черленії щити. О Руська земле, уже за горою єси!



3. Перша битва з половцями

      Довго ніч меркне. Зоря-світ запалала. Мла поля покрила. Щебет солов'їв заснув, говір галок пробудивсь. Русичі великії поля черленими щитами перегородили, шукаючи собі честі, а князю слави.

      З зарання у п'ятницю потоптали [вони] погані полки половецькії і, сипнувшись стрілами по полю, помчали красних дівчат половецьких, а з ними злото, і паволоки, і дорогі оксамити. Покривалами, і опанчами, і кожухами почали мости мостити по болотах і багнистих місцях, - і всякими узороччями половецькими. Черлен стяг, біла хоругов, черлена чілка, срібне ратище - хороброму Святославичу. Дрімає в полі Олегове хоробреє гніздо. Далеко залетіло! Не було воно на кривду породжене ні соколу, ні кречету, ні тобі, чорний ворон, поганий половчине! Гзак біжить сірим вовком, Кончак йому вслід [коня] править до Дону великого.

4. Друга битва з половцями. Поразка Ігоревого війська

      Другого дня вельми рано кривавії зорі світ провіщають; чорнії хмари з моря ідуть, хочуть прикрити чотири сонця, а в них трепечуть блискавки синії. Бути грому великому! Іти дощу стрілами з Дону великого! Отут списам поломитись, отут шаблям пощербитись об шоломи половецькії, на ріці Каялі, біля Дону великого! О Руськая земле, уже за горою єси!

      Ось вітри, Стрибожі внуки, віють з моря стрілами на хоробрі полки Ігореві. Земля гуде. Ріки мутно течуть. Порохи поля покривають. Стяги говорять: половці ідуть від Дону, і від моря, і з усіх сторін руські полки обступили. Діти бісові кликом поля перегородили, а хоробрі русичі перегородили черленими щитами.

      Яр-туре Всеволоде! Стоїш ти в обороні, прищеш на воїв стрілами, гримиш об шоломи мечами харалужними. Куди тур поскочйв, своїм золотим шоломом посвічуючи, там і лежать поганії голови половецькії. Поскіпані шаблями гартованими шоломи оварськії тобою, яр-туре Всеволоде! Він завдав ці рани, дороге браття, забувши почесть і життя, і города Чернігова отчий золотий стіл, і своєї милої жони, красної Глібівни, звичаї і обичаї!        

       Були віки Трояна, минули літа Ярослава; були походи Олегові, Олега Святославича. А той Олег мечем крамолу кував і стріли по землі [Руській] сіяв. Вступає він в золоте стремено в городі Тмуторокані, - той же дзвін чув давній великий Ярославів син Всеволод, а Володимир щоранку уші закладав у Чернігові. Бориса ж В'ячеславича хвальба на [смертний] суд привела і на зелений покров Каяли-ріки поклала за обиду Олегову, хороброго і молодого князя. З тієї ж Каяли Святополк повелів отця узяти свого [і привезти] поміж угорськими іноходцями до святої Софії, до Києва, тоді, за Олега Гориславича, сіялось й виростало усобицями, гинуло добро Даждьбожого внука, в княжих крамолах віки вкоротилися людям. Тоді по Руській землі рідко ратаї гукали, трупи собі ділячи, а галки свою річ говорили, на поживу летіти збираючись. То було в ті битви і в ті походи, а такої битви - нечувано! .. .

      З зарання до вечора, з вечора до світа летять стріли гартовані, гримлять шаблі об шоломи, тріщать списи харалужнії у полі незнаємім, серед землі Половецької. Чорна земля під копитами кістьми була засіяна, а кров'ю полита: тугою зійшли вони по Руській землі! Що там шумить, що там дзвенить вдалині рано перед зорями? Ігор полки завертає: жаль бо йому милого брата Всеволода. Билися день, билися другий: третього дня під полудень упали стяги Ігореві. Тут два брати розлучились на березі бистрої Каяли; тут кривавого вина недостало; тут пир докінчили хоробрі русичі: сватів напоїли і самі полягай за землю Руськую. Никне трава жалощами, а дерево з тугою к землі приклонилось.



5. Тужіння за Ігоревим військом

        Уже бо, браття, невеселая година настала, уже пустиня силу [руську] прикрила. Встала Обида в силах Даждьбожого внука, ступила дівою на землю Трояна, заплескала лебединими крильми на синім морі край Дону; плетучи, прогнала багаті часи. Припинились походи князів на поганих, сказав бо брат брату: «Се моє, і те - теж моє». І почали князі про малеє - «се великеє» мовити і самі на себе крамолу кувати. А погані з усіх сторін приходили з побідами на землю Руськую. О, далеко зайшов сокіл, птиць б'ючи, - к морю! А Ігоря хороброго полку - не воскресити!

      За ним [морем] кликнули Карна і Жля, поскакали по Руській землі, вогонь людям мечучи в полум'янім розі. Жони руські заплакали, примовляючи: «Уже нам своїх милих лад ні мислію помислити, ні думаю здумати, ні очима оглядіти, а злота і срібла того не мало загубити». І застогнав же, браття, Київ тугою, а Чернігів напастьми. Горе розлилося по Руській землі, печаль буйна пішла серед землі Руської. А князі самі на себе крамолу кували, а поганії самі, з побідами набігаючи на Руську землю, брали данину по білці з [кожного] двора.

       Тії бо два хоробрі Святославичі, Ігор і Всеволод, вже біду [половців] розбудили, що її приспав був отець їх, Святослав грізний великий київський. Грозою [для половців] був він: розгромив своїми сильними полками і харалужними мечами, наступив на землю половецькую, притоптав горби і яруги, змутив ріки і озера, висушив потоки і болота. А поганого Кобяка із Лукомор'я од залізних великих полків половецьких, як вихор, вихопив. І упав той Кобяк в граді Києві, в гридниці Святослава. Тут [в цей час] німці і венеційці, тут греки і морава [чехи] співають славу Святославу, корять князя Ігоря, що потопив добро на дні Каяли, ріки половецької, - руського злота насипали. Тут [в цей час] Ігор князь пересів із сідла золотого у сідло невольниче. Засмутились в містах стіни, а веселість поникла.



6. Сон і золоте слово Святослава

        А Святослав мутен сон бачив в Києві на горах. «В цю ніч з вечора одягай мене,-рече, - чорним покривалом на кроваті тисовій, черпали мені синє вино з горем змішане, сипали мені з порожніх сагайдаків поганих великий жемчуг на лоно і ніжили мене. Уже дошки без князька в моїм теремі золотоверхім. Всю ніч з вечора сірі ворони крякали під Плісенським на оболоні, були в дебрі Кияні і неслися до синього моря ».

        І сказали бояри: «Уже, княже, туга [твій] ум полонила; себо два соколи злетіли з отчого стола золотого пошукати града Тмутороканя або напитися шоломом з Дону. Уже соколам крильця пови-тинали поганих шаблями, а їх самих опутали в пута залізні. Темно було бо в третій день: два сонця затемнились, оба багрянії стовпи погасились І з ним молоді два місяці, Олег і Святослав, тьмою огорнулись, і в морі потонули, і велику зухвалість подали ханові. На ріці Каялі тьма світ покрила: по Руській землі простерлися половці, наче пардуже гніздо. Уже упала хула на хвалу, уже вдарило насильство на волю, уже кинувся див на [Руську] землю. І от готськії красні дівчата заспівали на березі синього моря: дзвонячи руським злотом, оспівують часи Бусові, леліють помсту Шарукана. А нам уже, дружині, жодних веселощів! »

      Тоді великий Святослав ізронив золоте слово, з ельозами змішане, і прорік:« О мої синовці, Ігорю і Всеволоде! Рано єсте почали половецькую землю мечами разити, а собі слави шукати. Та без честі одоліли [половців у першій сутичці], без честі бо кров погану ви пролили. Ваші хоробрі серця в жорсткім харалузі сковані, а в одвазі загартовані. Що ж натворили ви моїй срібній сивині? І уже не бачу влади сильного, і багатого, і многоратного брата його Ярослава з чернігівськими вельможами, з воєводами, і з татранами, і з топчаками, і з регувами, і з ольберами. Це ж вони без щитів з ножами [лише] захалявним кликом полки добивають, дзвонячи в прадідівську славу. Ви ж сказали: «Мужаймось самі - минулу славу самі заберем і прийдешню самі поділим!» А чи дивно се, браття, старому помолодіти? Коли сокіл линяє - високо [він] птиць ганяє: не дасть гнізда свойого в обиду. Та се зле: князі мені - не пособники, нінащо година обернулась. Се в Римові кричать під шаблями половецькими, а Володимир під ранами. Туга і печаль сину Глібовому! »

      Великий княже Всеволоде! Не мислю б тобі прилетіти іздалека - отчий золотий стіл постерегти! Ти бо можеш Волгу веслами розкропити, а Дін шоломами вилляти! Коли б ти тут був - то була б рабиня по ногаті, а бранець - по різані. Ти бо можеш посуху живими самострілами стріляти - удалими синами Глібовими!

      Ти, буй Рюриче, і Давиде! Чи не ваші золочені шоломи по крові плавали? Чи не ваша хоробра дружина рикає, яко тури, ранені шаблями гартованими на полі незнаємім? Вступайте, господарі, в злоті стремена за обиду часу нашого, за землю Руськую, за рани Ігореві, смілого Святославича!

      Галицький Осьмомисле Ярославе! Високо сидиш ти на своїм злотокованім столі, підпер гори угорськії своїми залізними полками, заступивши королеві путь, зачинивши Дунаю ворота, метаючи тягарі через хмари, суди радячи до Дунаю. Грози твої по землях течуть, одчиняєш ти Києву ворота, стріляєш ти з отчого золотого стола салтанів за землями. Стріляй, господарю, Кончака, раба поганого, за землю Руськую, за рани Ігореві, смілого Святославича!

      А ти, буй Романе, і Мстиславе! Хоробра мисль носить ваш ум на подвиг. Високо пливеш ти на подвиг в сміливості, наче сокіл на вітрах ширяючи, хотячи птицю в смілості здолати. Єсть бо у вас залізні молодці під шоломами латинськими. Од них [молодців] загула [Руська] земля, і багато країн - Хинова, Литва, Ятваги, Деремела, і половці сулиці свої покидали, а голови свої підклонили під тії мечі харалужнії. Але вже, княже [Романе], Ігорю померк сонця світ, а дерево поронило листя не з добра: по Росі і по Сулі городи тебе, княже, кличе і зове князів на побіду. Ольговичі, хоробрі князі, успіли на бій!

     Інгвар і Всеволод, і всі три Мстиславичі, не лихого гнізда шестикрильці! Ви не правом переможців володіння собі захопили! Нащо ж ваші золоті шоломи, і сулиці ляськії, і щити? Загородіте полю ворота своїми гострими стрілами за землю Руськую, за рани Ігореві, смілого Святославича!

      Уже бо Сула не тече струменями срібними для города Переяслава, і Двина болотом тече для тих грізних полочанів під кликом поганих. Один лиш Ізяслав, син Васильків, подзвонив своїми гострими мечами об шоломи литовськії, погубив славу діда свого Всеслава, а сам під черленими щитами на кривавій траві [теж був] порубаний литовськими мечами. Ісходить юна кров, і сказав він: «Дружину твою, княже, птиці крильми одягли, а звірі кров полизали!» Не було тут [ні] брата Брячислава, ні другого, Всеволода. Самотній, зронив він жемчужну душу з хороброго тіла через золоте ожерелля. Посмутніли голоси, поникли веселощі, труби трублять городенськії. Ярославе і всі внуки ВсеславовІ! Уже понизіть стяги свої, вкладіть [у піхви] свої мечі пощерблені: уже бо вискочили ви з дідівської слави! Ви бо своїми крамолами почали наводити поганих на землю Руську, на добро Всеслава. Через незгоду бо настало насильство од землі половецької!

     На сьомім віці Трояна кинув Всеслав (князь полоцький) жереб на дівицю собі любу. Він обманом обперся на коней і скочив до града Києва і діткнувся ратищем золотого стола київського. Скочив од них лютим звіром опівночі з Білгорода, окутався в синю млу; він урвав щастя тричі: одчинив ворота Новгороду, розбив славу Ярославу, скочив вовком до Немиги з Дудуток. На Немизі снопи стелять головами, молотять ціпами харалужними, на току життя кладуть, віють душу од тіла. Немиги криваві береги не добром були засіяні - засіяні кістьми руських синів. Всеслав князь людям суд чинив, князям городи рядив, а сам вночі вовком бігав: із Києва добігав до півнів у Тму-торокань, великому Хорсові вовком путь перебігав. Йому в Полоцьку подзвонили до заутрені рано у святій Софії у дзвони, а він в Києві дзвін той чув. Хоч була й віща душа в смілім тілі, та часто біду терпів він. Йому віщий Боян в давнину і приспівку, розумний, сказав: «Ні хитрому, ні смілому, ні чаклуну вмілому - суда Божого не минути». О, стогнати Руській землі, спом'янувши колишню годину й колишніх князів! Того старого Володимира ніяк було прикувати до гір київських; ото ж бо й нині встали стяги Рюрикові, і другії-Давидові (князь смоленський), та нарізно в них бунчуки мають, співають списи!

7. Плач Ярославни

       На Дунаї Ярославнин голос чути, зозулею, незнаєма, рано кує: «Полечу, - рече, - зозулею по Дунаєві, омочу бобровий рукав у Каялі ріці, утру князю кривавії його рани на дужому його тілі!»

     Ярославна рано плаче в Путивлі на заборолі, примовляючи: «О вітре, вітрило! Чому, господине, так сильно вієш ти? Чому мечеш ти хиновськії стрілкй.на своїх легесеньких крильцях на моєї лади воїв? Мало тобі було вгорі під хмарами віяти, леліючи кораблі на синім морі? Чому, господине, мої веселощі по ковилі розвіяв? »

     Ярославна рано плаче в Путивлі городі на заборолі, примовляючи:« О Дніпре Словутичу! Ти пробив єси кам'янії гори через землю Половецькую. Ти леліяв єси на собі Святослава насади до полісу Кобякового. Прилелій, господине, мою ладу мені, щоб я не слала йому сліз на море рано ».

     Ярославна рано плаче в Путивлі на заборолі, примовляючи: «Світле і трисвітлеє сонце! Всім тепле і красне єси! Чому, господине, простерло [ти] гарячі промені свої на лади воїв, в полі безводнім спрагою їм луки звело, тугою їм сагайдаки стягло? »

8. Втеча Ігоря з полону

     Заграло море опівночі, ідуть смерчі млою: Ігореві князю Бог путь явить із землі Половецької на землю Руськую, к отчому золотому столу. Позгасли вечірні зорі. Ігор мислію поля мірить од великого Дону до малого Дінця. Свиснув опівночі Овлур на коня за рікою, велить князю розуміти: князю Ігорю не бути кликаним! Загула земля [під копитами], зашуміла трава, вежі половецькі сколихнулися. А Ігор князь поскочив горностаєм в комиші і білим гоголем на воду. Упав на бистрого коня і скочив з нього сірим вовком, І помчав до лугу Дінця, і полетів соколом під млою, забиваючи гусей і лебедів на сніданок, на обід і на вечерю. Коли Ігор соколом полетів, тоді Влур вовком помчав, струшуючи собою студену росу: підірвали бо [вони] своїх бистрих коней. Донець рече: «Княже Ігорю! Не мало тобі величі, а Кончакові прикрості, а Руській землі веселості! »Ігор рече:« О Донче! Не мало тобі величі, що леліяв ти князя на хвилях, слав ти йому зелену траву на своїх берегах срібних, одягав ти його теплою млою під тінню зеленого дерева, стеріг ти його гоголем на воді, чайками на струмках, чернядьми на вітрах ». Не така ж, говорять, ріка Стугна; мало води маючи, пожерши [під час паводі] чужі ручаї і струмки, розширена в усті, вона юнака князя Ростислава скрила [у своїх водах] на дні при темнім березі; Плаче мати Ростиславова по юнаку князю Ростиславу. Поникли квіти жалобою, і дерево з тугою к землі приклонилось.



9. Повернення Ігоря. Величання

     То не сороки заскрекотали - по сліду Ігоревім летить Гзак з Кончаком. Тоді ворони не каркали, галки позмовкали, сороки не скрекотали, полози повзали тільки. Дятли стукотом путь до ріки вказують, солов'ї веселими піснями світ провіщають.

    Мовить Гзак Кончакові: «Коли сокіл до гнізда летить - то ми сокільця опутаємо красною дівицею». І каже Гзак Кончакові: «Коли його опутаємо красною дівицею, не буде нам ні сокільця, ні нам красної дівиці, і почнуть нас птиці бити в полі половецькім».

    Сказав Боян про походи Святослава, піснетворець часу давнього, - Ярослава, Олега княжого: «Хоч і тяжко голові без плечей - зле й тілу без голови», - [так і] Руській землі без Ігоря. «Сонце світиться на небесах - Ігор князь в руській землі», - дівчата співають на Дунаї, в'ються голоси [їх] через море до Києва. Ігор їде по Боричевім [узвозі] до святої Богородиці Пирогощі. Землі раді, го-роди веселі. Заспівавши пісню старим князям, потім і молодим [треба] співати: «Слава Ігорю Святославичу, буй-туру Всеволоду, Володимиру Ігоревичу!» Здоров'я князям і дружині, що борються за християн проти поганих полків! Князям слава і дружиш! Амінь.



«Повість минулих літ»



І. Про заснування Києва

Коли ж поляни жили особно | по горах сих [київських], то була тут путь із Варягів у Греки, а із Греків [у Варяги]: по Дніпру, а у верхів’ї Дніпра — волок до [ріки] Ловоті, а по Ловоті [можна] увійти в Ільмень, озеро велике. Із цього ж озера витікає Волхов і впадає в озеро велике Нево, а устя того озера входить у море Варязьке. І по тому морю [можна] дійти до самого Риму, а од Риму прийти по тому ж морю до Цесарограда, а від Цесарограда прийти в Понт-море, у яке впадає Дніпро-ріка. Дніпро ж витікає з Оковського лісу і плине на південь, а Двіна із того самого лісу вибігає і йде на північ, і входить у море Варязьке. Із того ж лісу витікає Волга на схід і вливається сімдесятьма гирлами в море Хвалійське. Тому-то із Русі можна йти по Волзі в Болгари і в Хваліси, і на схід дійти в уділ Симів, а по Двіні — у Варяги, а з Варягів — і де Риму, од Риму ж — і до племені Хамового. А Дніпро впадає в Понтійське море трьома гирлами; море це зовуть Руським. Побіля нього ж учив святий апостол Андрій, брат Петрів.

Як ото говорили, коли Андрій учив у Синопі і прийшов у [город] Корсунь, він довідався, що од Корсуня близько устя Дніпрове. І захотів він піти в Рим, і прибув в устя Дніпрове, і звідти рушив по Дніпру вгору, і за приреченням божим прийшов і став під горами на березі.

А на другий день, уставши, сказав він ученикам своїм, які були з ним: «Бачите ви гори сі? Так от, на сих горах возсіяє благодать божа, і буде город великий, і церков багато воздвигне бог». І зійшов він на гори сі, і благословив їх, і поставив хреста. І, поклонившись богу, він спустився з гори сеї, де опісля постав Київ, і рушив по Дніпру вгору.|

І прибув він до словен, де ото нині Новгород, і, побачивши людей, тут сущих,— який їхній обичай, і як вони миються і хвощуться,— здивувався їм.

І пішов він у Варяги, і прибув у Рим, [і] повідав, скільки навчив і скільки бачив, і розказав їм: «Дивне бачив я в землі Словенській. Коли йшов я сюди, бачив бані дерев’яні. І розпалять вони їх вельми, і роздягнуться, і стануть нагими, і обіллються мителем, і візьмуть віники, і почнуть хвостатись, і [до] того себе доб’ють, що вилізуть ледве живі. А обіллються водою студеною — і тоді оживуть. І так /4/ творять вони повсякдень. Ніхто ж їх не мучить, а самі вони себе мучать, і творять не миття собі, а мучення». І, це чувши, [римляни] дивувалися. Андрій же, побувши в Римі, прийшов у Синоп.

Коли ж поляни жили особно і володіли родами своїми,— бо й до сих братів існували поляни і жили кожен із родом своїм на своїх місцях, володіючи кожен родом своїм,— то було [між них] три брати: одному ім’я Кий, а другому — Щек, а третьому — Хорив, і сестра їх — Либідь. І сидів Кий на горі, де нині узвіз Боричів, а Щек сидів на горі, яка нині зветься Щековицею, а Хорив — на третій горі, од чого й прозвалася вона Хоривицею. Зробили вони городок [і] на честь брата їх найстаршого назвали його Києвом. І був довкола города ліс і бір великий, і ловили вони [тут] звірину. Були ж /5/ вони мужами мудрими й тямущими і називалися полянами. Од них ото є поляни в Києві й до сьогодні.

Інші ж, не знаючи, говорили, ніби Кий був перевізником, бо тоді коло Києва перевіз був з тої сторони Дніпра. Тому [й] казали: «На перевіз на Київ». Коли б Кий був перевізником, то не ходив би /6/ він до Цесарограда. А сей Кий княжив у роду своєму і ходив до цесаря. Не знаємо, [щоправда, до якого], а тільки про те відаємо, що велику честь, як ото розказують, прийняв він од [того] цесаря,— котрого я не знаю, [як не знаю] і при котрім він цесарі приходив [туди].

А коли він вертався назад, [то] прийшов до Дунаю І вподобав місце, і поставив городок невеликий, і хотів [тут] сісти з родом своїм. Та не дали йому ті, що жили поблизу. Так що й донині називають дунайці городище те — Києвець. Кий же повернувся у свій город Київ. Тут він і скончав живоття своє. І два брати його, Щек і Хорив, і сестра їх Либідь тут скончалися.
ІІ. Про помсту княгині Ольги

У РІК 6453 [945] (Дата ця була вже попереду; там її, можливо, подали за візантійським літочисленням (період з 1 вересня 944 р. по 31 серпня 945 р.), тут же, вдруге — за давньоруським календарем, і стосується це подій з березня 945 р. по березень 946 р.; тільки в такому разі можна було тут говорити про те, що сталося восени 945 р.). Сказала дружина Ігореві: «Отроки Свенельдові вирядилися оружжям і одежею 3, а ми — голі. Піди-но, княже, з нами по данину, хай і ти добудеш, і ми».

І послухав їх Ігор, пішов у Деревляни по данину. І добув він [собі ще] до попередньої данини, і чинив їм насильство він і мужі його. А взявши данину, він пішов у свій город [Київ].

Та коли він повертався назад, він роздумав [і] сказав дружині своїй: «Ідіте ви з даниною додому, а я вернусь і походжу іще». І відпустив він дружину свою додому, а з невеликою дружиною вернувся, жадаючи більше майна.

Коли ж почули древляни, що він знов іде, порадилися древляни з князем своїм Малом і сказали: «Якщо внадиться вовк до овець, то виносить по одній все стадо, якщо не уб’ють його. Так і сей: якщо не вб’ємо його, то він усіх нас погубить».

І послали вони до нього [мужів своїх], кажучи: «Чого ти йдеш знову? Ти забрав єси всю данину». І не послухав їх Ігор, і древляни, вийшовши насупроти з города Іскоростеня, вбили Ігоря 4 і дружину його, бо їх було мало. І похований був Ігор, і єсть могила його коло Іскоростеня-города в Деревлянах і до сьогодні.

Ольга ж перебувала в Києві з сином своїм, малим Святославом, і кормилець 5 його [тут] був Асмуд, і воєвода [тут] був Свенельд, той самий отець Мстишин 6. /31/

І сказали деревляни: «Осе князя руського ми вбили. Візьмемо жону 7 його Ольгу за князя свого Мала і Святослава [візьмемо] і зробимо йому, як ото схочем». І послали деревляни ліпших мужів своїх, числом двадцять, у човні до Ольги, і пристали вони під Боричевим [узвозом] у човні, бо тоді вода | текла біля Гори київської, і на Подоллі не сиділи люди, а на Горі.

Город же Київ був [тут], де є нині двір Гордятин і Никифорів, і двір княжий був у городі, де є нині двір Воротиславів і Чюдинів, а перевісище було поза городом; поза городом був і двір теремний другий, де є двір доместиків 8,— за святою Богородицею над горою,— саме тут був терем кам’яний 9. /32/

І розповіли Ользі, що деревляни прийшли, і позвала [їх] Ольга до себе, і мовила їм: «Добрі гості прийшли». І сказали древляни: «Прийшли, княгине». І мовила їм Ольга: «Говоріть-но, заради чого ви прийшли сюди?» І сказали деревляни: «Послала нас Деревлянська земля, кажучи так: «Мужа твойого ми вбили, бо був муж твій, як той вовк, що обкрадав і грабував. А наші князі добрі є, бо пильно вони подбали про Деревлянську землю. Іди-но за нашого князя за Мала»,— бо ім’я йому було Мал, князю деревлянському. Мовила тоді їм Ольга: «Люба мені є річ ваша. Мужа свойого мені вже не воскресити, а вас хочу я завтра вшанувати перед людьми своїми. Тож нині ідіте в човен свій і ляжте в човні, величаючись. Завтра я пошлю по вас, а ви скажіте: «Не поїдемо ми ні на конях, ні пішки [не] підемо, а понесіте нас у човні». І вознесуть вас у човні». І відпустила вона їх у човен.

Ольга тим часом звеліла викопати яму велику й глибоку на дворі теремному, поза городом. І назавтра Ольга, сидячи в теремі, послала /33/ по гостей. І прийшли до них [кияни], кажучи: «Зове вас Ольга на честь велику». Вони ж сказали: «Не поїдемо ми ні на конях, ні на возах, ні пішки [не] підемо, а понесіте нас у човні». І сказали кияни: «Прийдеться нам [нести]. Князь наш убитий, а княгиня наша хоче | [йти] за вашого князя». І понесли їх у човні. Вони ж сиділи, взявшись у боки, величаючись і вигорджуючись, у великих застібках. І принесли їх на двір до Ольги, і, нісши їх, [так] і вкинули з човном у яму. І, приникнувши [до ями], Ольга мовила їм: «Чи добра вам честь?» Вони ж сказали: «Гірша нам смерть, ніж Ігореві». І повеліла вона засипати їх живими, і засипали їх.

І пославши Ольга [послів] до деревлян, сказала: «Якщо ж ви мене щиро просите, то пришліте до мене знатних мужів, хай у великій честі піду я за вашого князя. А то не пустять мене люди київські». Це почувши, древляни вибрали ліпших мужів, які держать Деревлянську землю, і послали по неї.

Коли ж деревляни прийшли, звеліла Ольга приготувати мийню, кажучи [їм] так: «Помившись, прийдіте до мене». Вони, [слуги], тоді розпалили мийню, і ввійшли древляни [туди], і стали митися. І заперли мийню за ними, і повеліла [Ольга] запалити її од дверей, і тут згоріли вони всі.


І послала вона [послів] до деревлян, кажучи так: «Се вже йду я до вас. Тож зготуйте медів много коло города, де ото вбили ви мужа мойого. Хай поплачу я над гробом його і вчиню тризну мужеві моєму». Вони ж, почувши [це], звезли медів вельми багато. А Ольга, взявши трохи дружини і йдучи без нічого, прийшла до гробу його і плакала по мужеві своєму. І повеліла вона людям своїм 10 насипати могилу велику, а як вони насипали, звеліла тризну чинити. Після цього сіли деревляни пити, і звеліла Ольга отрокам своїм прислужувати перед ними. І сказали деревляни Ользі: «Де є друзі наші, що їх ми послали по тебе?» А вона відповіла: «Ідуть вслід за мною з дружиною мужа мойого». І як упились деревляни, звеліла вона отрокам своїм пити за них, а | сама відійшла звідти і потім наказала отрокам сікти їх. І посікли їх п’ять тисяч. А Ольга вернулася до Києва і спорядила воїв на рештки їх.



ІІІ. Хлопець з обродькою

    У РІК 6501 [993]. Пішов Володимир на Хорватів. А коли вернувся він із війни хорватської, то тут печеніги прийшли по тій стороні [Дніпра] од Сули. Володимир тоді пішов супроти них і встрів їх на Трубежі коло броду, де нині Переяславль. І став Володимир на сій стороні [ріки], а печеніги на тій. І не наважувалися ці [перейти] на ту сторону, а ті — на сю сторону.

І приїхав князь печенізький [Куря?] до ріки, і викликав Володимира, і сказав йому: «Ти випусти свого мужа, а я — свого. Нехай обидва борються. І якщо твій муж ударить моїм [об землю], то не будем воювати три роки, якщо ж наш муж ударить вашим, то будем воювати три роки». І розійшлися вони урізнобіч.

Володимир же, вернувшись у табір, послав по табору бирича, говорячи: «Чи нема такого мужа, який би взявся з печеніжином боротися?» І не знайшовся такий аніде.

А назавтра приїхали печеніги і свого мужа привели, а [мужа] наших не було. І став тужити Володимир, посилаючи [биричів] по всьому війську своєму. І прийшов один старий муж до нього, і сказав йому: «Княже, єсть у мене один син удома, менший. Бо /69/ з чотирма я вийшов, а він удома. Від самого дитинства його ніхто не вдарив ним. Одного ж разу, коли я сварив [його], а він м’яв шкуру, він розгнівався на мене [і] роздер шкуру руками».

Князь же, це почувши і зрадівши, послав по нього [гінця] зараз же. І привели його до князя, і князь розповів йому все. Цей тоді сказав: «Княже! Я не знаю, чи переможу його. Спробуйте-но мене. Чи немає бика 2, великого й сильного?» І знайшли бика сильного, і сказав він роздражнити бика, і поклали на нього залізо гаряче, і пустили бика. І побіг бик мимо нього, і схватив він бика рукою за бік, і вирвав шкуру з м’ясом, скільки йому рука захопила. І сказав йому Володимир: «Можеш із ним боротись».

А назавтра прибули печеніги | і стали гукати: «Чи нема [вашого] мужа? Наш ось готов!» Володимир же повелів тої ночі надіти оружжя. І приступили тут вони одні до одних 3, і випустили печеніги мужа свого, і був він превеликий вельми і страшний. Виступив також муж Володимирів, і, побачивши його, печеніжин посміявся, бо був він середній тілом. І, розмірявши [відстань] між обома військами, пустили їх одного до одного. І взялися вони оба, і стали /70/ кріпко держати [один одного], і удавив він печеніжина в руках своїх до смерті, і вдарив ним об землю. І вигукнули руси, а печеніги побігли, а руси погнали вслід за ними, рубаючи їх, і прогнали їх. Володимир же, рад бувши, заклав город на броду тому і назвав його Переяславлем, бо [тут] перейняв славу отрок той. Володимир при цім великим мужем зробив його і отця його. А Володимир вернувся у Київ з побідою і славою великою.
IV. Про Білгородський кисіль

У рік 997—й Володимир пішов до Новгорода, а печеніги довідалися про це і стали навколо Білгорода. Стався у місті великий голод. А князь не мігїм допомогти. Тоді зібралося віче. Вирішили здатися. Аодин старець, що не був на раді, послав гінця до старійшин і попросив не здаватися ще три дні, а зробити те, що він звелить.

     І сказав зібрати по жмені вівса, або пшениці, або висівок, зробити з них бовтанку, з якої варять кисіль. Потім наказав викопати колодязь, опустити туди кадіб (бочку) з бовтанкою, а в інший колодязь — медз водою. А наступного дня звелів послати по печенігів.

     Городяни сказали, щоб печеніги взяли кількох заручників, а кілька з них самих хай прийдуть до міста й подивляться, що тут робиться. Печеніги зраділи, думаючи, що білгородці здаються, пішли. А люди їм і сказали: «Навіщо губите себе, коли не можете перестояти нас? Стійте хоч десять літ, нічого не зробите, адже нас годує сама земля!» І показали їм колодязі з бовтанкою та ситою (вода з медом). Дістали з першого колодязя, зварили кисіль на очах у печенігів і їли, потім запили ситою з другого колодязя. Здивувалися посли печенізькі, пішли, розказали своїм князям, і ті відступили від міста.



V. Євшан-зілля

   У рік 1201 -й. По смерті ж великого князя Романа, великого самодержця Русі, який подолавусі поганські народи, мудро дотримуючись заповідей Божих. Він кинувся на поганих, як той лев, сердитий був, як рись, і губив їх, як крокодил, і переходив землю їх, як той орел, а хоробрий був, як той тур, бо ревно наслідував предка свого Мономаха, що погубив поганих половців, вигнав хана їхнього Отрока за Залізні ворота (ущелина на півночі Грузії), а хан Сирчан зостався коло Дону, рибою живлячись.


     Тоді Володимир Мономах пив золотим шоломом з Дону, забравши землю їхусю і загнавши окаянних агарян (тут: араби, половці і татари). Після смерті Володимирової залишився у Сирчана лише один музика Ор, і послав він його в Обези, щоб той сказав братові: «Володимир уже вмер. То ж вернися, брате, піди в землю свою». І хай Ор мовитиме слова йому, співатиме половецьких пісень, а якщо не схоче той вертатися, дати понюхати зілля, що зветься євшан.

Той не схотів ні вернутися, ні послухати, поки не понюхав євшан-зілля. Заплакав і сказав: «Краще на своїй землі кістьми лягти, ніж на чужій славному бути». І пішов у землю свою, і народився від нього Кончак.

     Князь Роман ревно наслідував Володимира і старався погубити іно-племінників. Велика смута постала в землі Руській. Зосталися ж два сини його — Данило, чотирьох років, а другий, Василько, двох літ.

1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   63


База даних захищена авторським правом ©uchika.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка