Розділ усна народна творчість 7 «Ой Морозе, Морозенку» 7 «Чи не той то Хміль» 7




Скачати 11,87 Mb.
Сторінка21/63
Дата конвертації19.11.2018
Розмір11,87 Mb.
1   ...   17   18   19   20   21   22   23   24   ...   63

Остап Вишня

«Моя автобіографія»

У мене нема жодного сумнiву в тому, що я народився, хоч i пiд час мого появлення на свiт бiлий i потiм - рокiв, мабуть, iз десять пiдряд - мати казали, що мене витягли з колодязя, коли напували корову Оришку. 


Трапилася ця подiя 1 листопада (ст. стилю) 1889 року в мiстечку Грунi, Зiнькiвського повiту на Полтавщинi... 
Власне, подiя ця трапилася не в самiм мiстечку, а в хуторi Чечвi, бiля Грунi, в маєтковi помiщикiв фон Рот, де мiй батько працював у панiв. 
Умови для мого розвитку були пiдходящi. З одного боку - колиска з вервечками, з другого боку - материнi груди. Трiшки поссеш, трiшки поспиш - i ростеш собi помаленьку. 
Так ото й пiшло, значить: їси - ростеш, потiм ростеш - їси. 
Батьки мої були як узагалi батьки. 
Батькiв батько був у Лебединi шевцем. Материн батько був у Грунi хлiборобом. 
Глибшої генеалогiї не довелося менi прослiдити. Батько взагалi не дуже любив про родичiв розказувати, а коли, було, спитаєш у баби (батькової матерi) про дiда чи там про прадiда, вона завжди казала: 
- Отаке стерво було, як i ти оце! Покою вiд їх не було. 
Про материку рiдню так само знаю небагато. Тiльки те й пам'ятаю, що частенько, було, батько казав матерi: 
- Не вдалася ти, голубонько, у свою матiр. Царство небесне покiйницi: i любила випити, i вмiла випити. А взагалi батьки були нiчого собi люди. Пiдходящi. За двадцять чотири роки спiльного їхнього життя, як тодi казали, послав їм господь усього тiльки сiмнадцятеро дiтей, бо вмiли вони молитись милосердному. 
Почав, значить, я рости. 
- Писатиме, - сказав якось батько, коли я, сидячи на пiдлозi, розводив рукою калюжу. 
Справдилося, як бачите, батькове пророкування. 
Але нема де правди дiти, - багацько ще часу проминуло, доки батькове вiщування в життя втiлилося. 
Письменник не так живе й не так росте, як проста собi людина. 
Що проста людина? Живе собi, поживе собi, помре собi. 
А письменник - нi. Про письменника подай, обов'язково подай: що впливало на його свiтогляд, що його оточувало, що органiзовувало його ще тодi, коли вiн лежав у матерi на руках i плямкав губами, зовсiм не думаючи про те, що колись доведеться писати свою автобiографiю. 
А от тепер сиди й думай, що на тебе вплинуло, що ти на письменника вийшов, яка тебе лиха година в лiтературу потягла, коли ти почав замислюватися над тим, "куди дiрка дiвається, як бублик їдять". 
Бо письменники так, спроста, не бувають. 
I от коли пригадаєш життя своє, то приходиш до висновку, що таки справдi письменника супроводять в його життi явища незвичайнi, явища оригiнальнi, i коли б тих явищ не було, не була б людина письменником, а була б порядним інженером, лiкарем чи просто собi толковим кооператором. 
Пiдскочать отi явища - i записала людина. 
Головну роль у формацiї майбутнього письменника вiдiграє взагалi природа - картопля, коноплi, бур'яни. 
Коли є в хлопчика чи в дiвчинки нахил до замислювання, а навкруги росте картопля, чи бур'ян, чи коноплi - амба! То вже так i знайте, що на письменника воно пiде. 
I це цiлком зрозумiло. Коли дитина замислиться й сяде на голому мiсцi, хiба їй дадуть як слiд подумати? 
Зразу ж мати пужне: 
- А де ж ти ото сiв, сукин ти сину? 
I натхнення з переляку розвiялось. 
Тут i стає в пригодi картопля. 
Так було й зо мною. За хатою недалеко - картопля, на пiдметi - коноплi. Сядеш собi: вiтер вiє, сонце грiє, картоплиння навiває думки. 
I все думаєш, думаєш, думаєш... 
Аж поки мати не крикне: 
- Пiди подивися, Мелашко, чи не заснув там часом Павло? Та обережненько, не налякай, щоб сорочки не закаляв. Хiба на них наперешся?! 
З того ото й пiшло. З того й почав замислюватися. Сидиш i колупаєш перед собою ямку. 
А мати, було, лається: 
- Яка ото лиха година картоплю пiдриває? Ну, вже як i попаду!! 
Пориви чергувались. То вглиб тебе потягне, - тодi сто ямки колупаєш, - то погирить тебе в височiнь, на простiр, вгору кудись. Тодi лiзеш у клунi на бантину горобцiв драти або на вербу по галенята. 
Конституцiї я був нервової, вразливої змалку: як покаже, було, батько череска або восьмерика - моментально пiд лiжко й тiпаюсь. 
- Я тобi покажу бантини! Я тобi покажу галенята! Якби вбився зразу, то ще нiчого. А то ж покалiчишся, сукин ти сину! 
А я лежу, було, пiд лiжком, тремтю, носом сьорбаю й думаю печально: 
"Господи! Чого тiльки не доводиться переживати через ту лiтературу?!" 
Iз подiй мого раннього дитинства, що вплинули (подiї) на моє лiтературне майбутнє, твердо врiзалася в пам'ять одна: упав я дуже з коня. Летiв верхи на полi, а собака з-за могили як вискочить, а кiнь - убiк! А я - лясь! Здорово впав. Лежав, мабуть, з годину, доки очунявся... Тижнiв зо три пiсля того хворiв. I отодi я зрозумiв, що я на щось потрiбний, коли в такий слушний момент не вбився. Неясна ворухнулася в мене тодi думка: мабуть, я для лiтератури потрiбний. Так i вийшло. 
Отак мiж природою, з одного боку, та людьми - з другого, й промайнули першi кроки мого дитинства золотого. 
Потiм - оддали мене в школу. 
Школа була не проста, а Мiнiстерства народного просвещенiя. Вчив мене хороший учитель Iван Максимович, доброї душi дiдуган, бiлий-бiлий, як бiлi бувають у нас перед зеленими святами хати. Учив вiн сумлiнно, бо сам вiн був ходяча совiсть людська. Умер уже він, хай йому земля пухом. Любив я не тiльки його, а й його лiнiйку, що ходила iнодi по руках наших школярських замурзаних. Ходила, бо така тодi "система" була, i ходила вона завжди, коли було треба, i нiколи люто. 
Де тепер вона, та лiнiйка, що виробляла менi стиль лiтературний? Вона перша пройшлася по руцi моїй, оцiй самiй, що оце пише автобiографiю. А чи писав би я взагалi, коли б не було Iвана Максимовича, а в Iвана Максимовича та не було лiнiйки, що примушувала в книжку зазирати? 
У цей саме час почала формуватися й моя класова свiдомiсть. Я вже знав, що то є пани, а що то - не пани. Частенько-бо, було, батько посилає з чимось до баринi в горницi, а посилаючи, каже: 
- Як увiйдеш же, то поцiлуєш баринi ручку. 
"Велика, - думав я собi, - значить, бариня цабе, коли їй ручку цiлувати треба". 
Правда, неясна якась ще тодi була в мене класова свiдомiсть. З одного боку - цiлував баринi ручку, а з другого - клумби квiтковi їй толочив. 
Чистий тобi лейборист. Мiж соцiалiзмом i королем вертiвся, як мокра миша. 
Але вже й тодi добре затямив собi, що пани на свiтi є. 
I як, було, бариня накричить за щось та ногами затупотить, то я залiзу пiд панську веранду та й шепочу; 
- Пожди, експлуататоршо! Я тобi покажу, як триста лiт iз нас... i т. д., i т. д. 
Оддали мене в школу рано. Не було, мабуть, менi й шести лiт. Скiнчив школу. Прийшов додому, а батько й каже: 
- Мало ти ще вчився. Треба ще кудись оддавати. Повезу ще в Зiнькiв, повчись iще там, побачимо, що з тебе вийде. 
Повiз батько мене в Зiнькiв, хоч i тяжко йому було тодi, бо вже нас було шестеро чи семеро, а заробляв вiн не дуже. Проте повiз i вiддав мене у Зiнькiвську мiську двокласну школу. 
Зiнькiвську школу закiнчив я року 1903-го, з свiдоцтвом, що маю право бути поштово-телеграфним чиновником дуже якогось високого (чотирнадцятого, чи що) розряду. 
Та куди ж менi в тi чиновники, коли "менi тринадцятий минало". 
Приїхав додому. 
- Рано ти, - каже батько, - закiнчив науку. Куди ж тебе, коли ти ще малий? Доведеться ще вчить, а в мене без тебе вже дванадцятеро. 
Та й повезла мене мати аж у Київ, у вiйськово-фельдшерську школу, бо батько як колишнiй солдат мав право в ту школу дiтей оддавати на "казьонний кошт". 
Поїхали ми до Києва. В Києвi я роззявив рота на вокзалi i так iшов з вокзалу через увесь Київ аж до святої Лаври, де ми з матiр'ю зупинились. Поприкладався до всiх мощей, до всiх чудотворних iкон, до всiх мироточивих голiв i iспити склав. 
Та й залишився в Києвi. Та й закiнчив школу, та й зробився фельдшером. 
А потiм пiшло нецiкаве життя. Служив i все вчився, все вчився - хай воно йому сказиться! Все за екстерна правив. 
А потiм до унiверситету вступив. 
Книга, що найсильнiше на мене враження справила в моїм життi, - це "Катехiзис" Фiларета. До чого ж противна книжка! Ще якби так - прочитав та й кинув, воно б i нiчого, а то - напам'ять. 
Книжки я любив змалку. Пам'ятаю, як попався менi Соломонiв "Оракул". Цiлими днями сидiв над ним та кульки з хлiба пускав на оте коло з числами рiзними. Пускаю, аж у головi макiтриться, поки прийде мати, вхопить того "Оракула" та по головi - трах! Тодi тiльки й кину. 
Взагалi любив я книжки з м'якими палiтурками. 
Їх i рвати легше, i не так боляче вони б'ються, як мати, було, побачить. 
Не любив "Руського паломника", що його рокiв дванадцять пiдряд читала мати. Велика дуже книжка. Як замахнеться, було, мати, так у мене аж душа у п'ятах. 
А решта книг читалася нiчого собi. 
Писати в газетах я почав 1919 року за пiдписом Павло Гунський. Почав з фейлетону. 
У 1921 роцi почав працювати в газетi "Вiстi" перекладачем. 
Перекладав я, перекладав, а потiм думаю собi: 
"Чого я перекладаю, коли ж можу фейлетони писати! А потiм - письменником можна бути. Он скiльки письменникiв рiзних є, а я ще не письменник. Квалiфiкацiї, - думаю собi, - в мене особливої нема, бухгалтерiї не знаю, що я, - думаю собi, - робитиму". 
Зробився я Остапом Вишнею та й почав писати. 
I пишу собi... 
1927-1955 

«Сом»

Ви були коли-небудь на рiчцi, на Осколi, що тече Харкiвщиною нашою аж у рiчку Пiвнiчний Донець? Не були? Побувайте!

...За славним мiстом Енськом Оскiл тече повз радгосп, i радгоспiвський садок, як то кажуть, купається в рiчцi.

Заплава рiчки Осколу, де вiн у цьому мiсцi розбивається на кiлька нешироких рукавiв, заросла густими очеретами, кугою, верболозом i густою, зеленою, соковитою травою. Як увiйдеш, картуза не видко! Шумить заплава в травнi та в червнi...

Помiж очеретами та верболозом сила-силенна невеличких озеречок, вкритих густою зеленою ряскою, лататтям з жовтогарячими квiтками-горнятами на довжелезних зелених батогах!

А скiльки там водяних лiлiй!

Озеречка тi з'єднуються одне з одним вузенькими єриками, такими вузькими, що ледь-ледь можна ними пропхнутися на невеличких човниках-довбанках з одного озеречка до iншого.

Дiвчатка, було, як сядуть на човника та як поїдуть по тих озеречках та по заводях, -  цiлий човен водяних лiлiй понаривають i їдуть додому всi в бiлих вiнках, i човник їхнiй вже не човник, а нiби величезна довгаста бiла квiтка рiчкою пливе...

Дiвчатка їдуть та й спiвають i "Човника", i "Тихо-тихо", рiзних чудових пiсень дiвчатка спiвають.

"Тихенький вечiр на землю спадає", в садку заливаються солов'ї, до Осколу з пасовиська спускається колгоспна череда, а з рiчки лунає грайливе "Човник гойдається серед води" або зворушливо-нiжне "Тихо, тихо Дунай воду несе, а ще тихше дiвка косу чеше..."

Чарiвна рiчка Оскiл...

А скiльки там диких качок!

Як, бува, пощастить вам у тих мiсцях побувати навеснi чи влiтку, сiдайте ви на човна-довбанку i пливiть єриком тихо-тихо, щоб весельце ваше анi плеснуло, анi булькнуло...

I вдивляйтеся в очерет. Ви обов'язково побачите, як помiж густим очеретом мелькає голiвка чирятка-мами, а навколо неї манiсiнькi чиряточка, мов мишенята, шмигають...

А далi - он пробирається качка-крижень з криженятами...

А болотяних курочок! Як на путнiй колгоспнiй птахофермi курчаток-леггорнят.

Тiльки дикi курочки не бiлi, як леггорни, а рудувато-чорнувато-крапчастенькi, на довгеньких ноженятах. I ноженятами тими вони бiгають по зеленому лататтi, як по паркету. Зелене латаття пiд ними навiть не вгинається - такi вони легесенькi - болотянi курочки...

До плеса чи до озеречка ви пiдпливайте ще тихше, -  щоб анi звуку, анi шурхоту.

На озерце не випливайте, а зупинiться бiля нього i дивiться. Обов'язково побачите або бiлолобу лиску з лисенятами, або виводки чирят, крижнiв, широконосок...

Гуляють качатка, у теплiй водi купаючись...

Раптом тривожний мамин голос, тихе - ках! - i каченяток нема! Їх як злизало.

Вони або пiрнули, або до куги, до очерету, до латаття попритулялися, поприкипали. I не дишуть! Небезпека минула, мамине заспокiйливе - ках! - i знову весела гра - купання серед озеречка.

Чарiвнi мiсця на рiчцi, на Осколi...

* * *


Тихо, тихо Оскiл воду несе...

- Якраз проти радгоспу рiчище в Осколу широченьке, вода чиста-чиста. Трохи лiворуч - велика ковбаня, цiле просто урвище пiд зверху тихою водою.

- Там така глибочiнь, що й дна не дiстанеш! Там нiхто нiколи дна ще не дiстав!

Та куди там?! Там так глибоко, що наша дзвiниця пiрне! Їй-бо, правда! Пiрне з хрестом! Отака там глибочiнь!

Це так нам дiд Панько розповiдав.

- Боже вас борони там купатися! Втягує, вглиб утягує! закрутить тебе, завертить, бульк! -  i нема чоловiка!

- А що ж воно, дiдусю, закрутить та завертить? Зверху ж нiби тихо.

- Та воно зверху вродi тихо, а пiд водою крутить. I крутить i вертить! Та то ще нiчого! Соми там живуть! Там такий один сом жив, що сохрани, господи, й помилуй!

Ще за панiв було: сидимо ми з паном отут на березi... Нi, не так: пан сидить отут на березi, а я стою бiля пана. Вже сутенiло... Пливуть гуси. Великий табун панських гусей пливе! Коли це гусак як закричить - ге-ге-ге-ге! - та по водi крилами ляп-ляп-ляп! Гуси з криком усi врозтiч! Гусак ще раз - ге! - та крилами - ляп! - i нема гусака! Пiрнув пiд воду! А на тому мiсцi, де гусак плив, щось як

ляпне по водi нiби чорною лопатою! Лясь! Тiльки хвилi водою пiшли. Я тiльки:

"Свят, свят, свят! Чорт, пане, чорт!" А пан у крик:

"Давай ружжо! Сом гусака ковтнув!" Де там давай, хiба туди ружжо дострелить, на отаку глибочiнь?! Про-о-пав гусак! Отакi соми бувають!

- Невже-таки сом гусака ковтнув?

- Не вiрите? А ви хiба книжки Сабанєєва не читали? Менi пан її читав.

- А хто такий Сабанєєв?

- А мисливець такий знаменитий колись був i рибалка, що книжки понаписував: i про рибальство, i про полювання, i про мисливських собак. Пан казав, що дуже хорошi книжки понаписував Сабанєєв. Професор вiн був, чи що... Так у тих книжках написано, що колись було впiймано сома вагою на 400 кiлограмiв! Он який сом! 25 пудiв сом! Не сом, а корова! Так що ви гадаєте, що вiн гусака не проковтне? Та

ви послухайте, що далi з тим сомом було. Да... Вирiшили ми з паном, або, вiрнiше, пан зi мною, впiймати того клятого сома! От наказав пан ковалевi зробити величезного гака. Зробив коваль гака. Насталив його, загострив, принiс до пана. "Ну, Паньку, -  пан мене питає, -  а чим ми того гака наживляти будемо?" - "Не iнакше, -  кажу, -  паночку, як гусаком. Сом, -  кажу, -  вже поласував гусячим м'ясом, I на гусака вiн пiде обов'язково!" Наказав пан зарубати гусака чи гуску, я вже не докажу. Обскубли ту гуску, не розчиняли, а так цiлою трохи на вогнi пiдсмажили, - гуска сита була! - та й почепили на гака.

Гака того ми прив'язали на два зв'язанi налигачi, прип'яли до осокора та пiзно ввечерi й закинули в Оскiл. Соми, як ви знаєте, полюють за здобиччю вночi. Вдень сом може вчепитися на гака тiльки випадково. Закинули, значить, ми гуску в Оскiл i посiдали на березi, над ковбанею. Сидимо, чекаємо. Нiч тепла, мiсячна. Тихо, тихо навкруги. Тiльки чути за садком, як Христя, що панськi корови пасла, голосно виводить:

Якби ж таки того пана чорти були узяли,

Ми з тобою, мiй коханий, не такої б утяли!

Сидимо. Я вродi тої пiснi не дочуваю, а пан так i зовсiм не чує. Тiльки й запитав: "Хто воно ото так виводить?" - "Не знаю, - кажу, - пане, то не з наших, то хтось iз хутора на село через леваду йде". Сидимо, дрiмаємо. Пан налигача в руцi тримає. Коли це я-а-ак смиконе! А пан налигача не пускає. А воно пана тягне? Ну, тягне з берега у воду, в ковбаню, тягне та й уже! Пан налигача держить, а я пана держу. "Пускайте, -  кричу я пановi, -  налигача до осокора прив'язано! Не одiрве! Пускайте!" А пан: "Е, - каже, - пускайте! Поводити його треба, щоб стомився!" Водимо ми, значить, та й водимо! А воно, як мотоне, як мотоне, а тодi й попустить. Тихо вродi. А потiм знов, як мотоне, як мотоне! А потiм знов пустить. А ми водимо! Водимо собi та й водимо!

- А далi що? - не витримав я. -  Ну, водите, а далi?

- Далi? А далi водимо собi та й водимо. А воно як мотоне, як мотоне, а тодi й попустить. Водили ми собi, водили...

- Та швидше, дiду! Ну, водили... А витягли ви сома чи не витягли?

- Та витягли. Тiльки ж довго, дуже довго водили... Водимо ото собi та й водимо...

- Ну, вже витягли, слава богу, дiду! Ну, а далi?..

- Ох, i сом же був! Завбiльшки, як тобi сказати, ну, не менший, як звiдси до отiєї верби! Їй-бо, правда! Вчотирьох несли додому! Пудiв на п'ять, як не бiльше! Розчинили. I що б же ви гадали, що там у того сома всерединi було? У черевi?

- Гусак?


- Якби ж гусак! Ми, як побачили, поперелякувалися!

- А що ж там таке страшне було?

- Було... Та ви послухайте. Пропав у пана мисливський собака, сетер-гордон Джой.

Розшукував його пан по всiх усюдах: i листи скрiзь понаписував, i телеграми порозсилав, -  нема Джоя... Заходжу якось я ввечерi до папа, а вiн ходить по кiмнатi та аж голосить: "Нема мого дорогого Джоя! Не знайдеться мiй дорогий Джой!"

- Як, -  питаю я, -  не знайдеться?! Аджеж ж знайшовся! -  кажу.

- Як ізнайшовся! - пiдскочив пан. - Де ж вiн?

- Та ви ж його, пане, самi з'їли! У сома всерединi самi тiльки пiдпалини та хвоста витягли! - Було тодi вiд пана нам, але було й пановi гикоти та нудоти. А Джой, бачите, любив купатися в Осколi. Ото, як вiн купався, сом його й проковтнув.

- А ви, дiду Паньку, часом не той... не бре-бре, що сом собаку проковтнув?

- Не вiриш? А от у Сабанєєва в книзi написано, що в Уфимськiй губернiї сом проковтнув ведмедя, який перепливав рiчку. А ведмiдь це тобi не собака! Отакi соми бувають! А ти не вiриш...

- А не чули, щоб сом парового катера проковтнув?

- Такого не чув. Що не чув, то не чув! А чого ти смiєшся? Ти думаєш, що катер для сома розмiром завеликий? Є такi соми, що й катера б ковтнули, так бояться.

- А чого вони бояться?

- Торохтить дуже, як рiчкою пливе. А якби тихо плив, могло б i катеру те бути, що тому Джоєвi! I незчувся б, коли у сома в черевi опинився б! Соми -вони такi!

* * *


Сом дуже сильна риба, могутня.

- Одного разу, - розповiдав менi один дуже заядлий i дуже справедливий рибалка, -  стою на човнi з вудками на Днiпрi. Отам, трохи нижче од Плютiв.    Тягаю лящi, язi, краснопери. Добре тодi клювало... Коли - гульк - серединою Днiпра мчить проти води човен. Швидко мчить, а мотора не чути. Що, гадаю собi, за фокус-мокус: i мотора на човнi нема, i вiтрил нема, i веслами нiхто не махає, а човен, немов той глiсер, мчить. Коли це якраз навпроти моєї сижi човен як закрутиться на мiсцi, як завертиться, а потiм стриб уперед, а потiм знову круть-верть на мiсцi, i то нiби пiрне, то вирине, то пiрне, то вирине, -  аж ось таки добре пiрнув i звiдти, з човна, раптом одчайдушний крик: "Рятуйте!

Рятуйте!" Тихо... I знову: "Рятуйте! Давай човна!" Я за весла та до човна. На човнi переляканий дiдок, однiєю рукою в човна вчепився, а друга рука чомусь аж у воду з човна звiсилася. "Що таке?" - питаю. "Сом! Рятуйте!" - "Де сом, який сом?" - "На гаку сом". - "Так одчiпляйте, -  кричу, -  а то втопить!" -

"Зашморгнуло на руцi, не вiдчеплю!" - "Рубайте шворку". - "Нема чим рубати.

Пiдпливайте, може, вдвох щось зробимо". -  "I давно вiн вас возить?" - "З-пiд Канева мчу!" Тiльки-но я вхопився за дiдового човна, а воно як потягло, як поперло, як поперло! Куди тому глiсеру! Дотягло нас аж отуди до Вишеньок, а тут, хвалити бога, пiшов сом понад берегом i я встиг за кущ на березi вхопитися...

Смикало воно, смикало - не вiзьме. Я мiцно за кущ держуся, а воно, видно втомилося... Та де ж не втомитися - проти води стiльки ото човна промчати...

"Шворка ослабла, слава богу!" - каже дiдок. "Тягнiть!" - кажу. "Не пiдтягну". Аж ось i сам сом виринає i перевертається голiчерева на водi. Вуса ворушаться, i бульби з рота бульботять. Так нiби не скаже: "Ох i стомився ж я, товаришi рибалки! Дайте вiдпочити, я вас до Києва довезу!" Витягли ми сома на берег. Я й кажу: "Не вiр, бо звiр. Бий веслом по головi!" Дiд як гагакне сома веслом по головi i промовив: "Амiнь!" Показує руку, а вона шворкою нiби аж перерiзана у зап'ястi, пальцi пухлi та синi-синi... Ну й сом, я вам скажу! Як човен завбiльшки... "Та де, -  питаю, -  воно, оце страховисько, вас пiдхопило?" -

"Трохи вище вiд Канева, -  вiдповiдає дiдок. -  Виїхав я на сома оцим човником, пливу собi, похрокую, самицю приманюю. Ну, як знаєте, пiд човном гак з наживою.

Вiн як ухопить, як смиконе.., Ну й пiшло! А шворку я петлею за руку запетлював.

Як смиконув вiн зразу, якби був я не вхопився за човен, лазили б ото по менi раки. Утримався все-таки! От халепа! Як же ми тепер додому дiстанемося? Не близький свiт!"

Сильна, як бачите, риба сом.

* * *


Сом - риба осiла. Живе сом в якiйсь однiй ковбанi i майже нiколи її не кидає.

Дорослий сом. Молодi соменки й соменята - тi меткiшi, вони бродять по всiй рiчцi, на чужi "вулицi" запливають.

Чим живляться соми, що вони їдять? Соми їдять рибу, жаб, каченят, гусят...

Найкраще ловиться сом теплими лiтнiми мiсяцями, вночi.

Ловлять сомiв вудочками, бере вiн i на спiнiнг, а великий - на спецiальнi великi гаки.

Чим наживляти гаки на сома? Черв'яками, живцями, жабами, можна чiпляти шматки м'яса i т. д.

На великих сомiв на гака, як ви мали нагоду пересвiдчитися з нашої розповiдi, найкраще чiпляти гусака або гуску, собаку сетера-гордона або бурого чи гiмалайського ведмедя. На бiлого ведмедя сом не бере, бо бiлий ведмiдь звiр полярний, а сом любить теплi води й не дуже холодних звiрiв.

Як ловити сома?

Дуже просто: наживляйте гачка, сидiть i чекайте. Почне  клювати - пiдсiкайте.

Пiдсiкши - витягайте. Витягли - зразу ж берiть ножа i розчиняйте сома, бо були випадки, коли в сома в черевi знаходили рiзнi цiкавi речi: копчену ковбасу, вареного рака й пару цiлiсiньких шпротiв. Отже iнодi сом вам принесе не тiльки самого себе, як свiжу й дуже смачну рибу (якщо її засмажити), а ще й неабияку холодну закуску.

Iнтересна риба сом!

За царського режиму, як свiдчать дореволюцiйнi рибалки-письменники, сом важив до 400 кiлограмiв, ковтав собак i ведмедiв. Можливо, що з розвитком рибальства сом важитиме тонну i ковтатиме симентальських бугаїв i невеличкi буксирнi пароплави...

Все можливо, хоч ми особисто, рибалки-письменники, у це не дуже вiримо.

Радянському письменниковi не до лиця, -  м'яко кажучи, -  перебiльшувати.

А сома... сома менi самому доводилося бачити такого завбiльшки, як комбайн!

Тiльки трохи довшого.

Це, дорогi нашi читачi, серйозно i без жодного перебiльшення.

1   ...   17   18   19   20   21   22   23   24   ...   63


База даних захищена авторським правом ©uchika.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка