Розділ усна народна творчість 7 «Ой Морозе, Морозенку» 7 «Чи не той то Хміль» 7




Скачати 11,87 Mb.
Сторінка39/63
Дата конвертації19.11.2018
Розмір11,87 Mb.
1   ...   35   36   37   38   39   40   41   42   ...   63
Влітку 1940-го року після того, як вермахт переможним маршем пройшовся по Голландії та Бельгії й зупинився на кордоні з Францією, всі завмерли в очікуванні «великої битви народів». Планувалось, що проти гітлерівського Райху виступлять на боці Франції Велика Британія і США. Але замість бойових дій розпочались якісь незрозумілі переговори. Потім у жовтні Франція і Німеччина несподівано підписали мирний договір. Домовились не воювати. Англія нічого з Гітлером не підписувала, але бойові дії з німцями не вела. Під цей шумок турецькі війська окупували Сирію, Йорданію, Ливан, Палестину і ввійшли в Каїр. Англійці з французами в обмін на мир із Німеччиною проковтнули цю пігулку. Ввійшовши в смак, інший великий союзник Адольфа Алоїзовича — Японія — вигнала французів з Індокитаю, британців із Синґапуру, а переможених німцями голландців — з Індонезії. Франція з Англією змовчали — мир з Адольфом передусім.
Таким чином, на початку 1941-го року Антикомінтернівському блоку протистояв лише СССР, з яким у Німеччини був гарний мирний договір, і — десь за морем — США.
Японія готувалась до вторгнення в Австралію, а Туреччина — в Ірак. Італія планувала перебрати на себе весь колоніальний тягар Франції в Африці, але пан Адольф ще не дав на це своєї згоди. Пана Адольфа вабила Індія.
В Европі ніби все було гаразд. Ввійшовши 22 червня 1941 року на територію СССР, Гітлер без особливих зусиль у жовтні взяв Москву. Звичайно, допомогли союзнички, передусім українці, але скільки клопотів із тамтими союзниками. Найбільше докучала Румунія. Вони теж планували творити свою імперію від Дунаю до Дніпра, і треба було багато арґументів вживати, аби переконати румунів, що імперії не буде. Імперія в Европі може бути одна, міркував собі Адольф Алоїзович, — Третій Райх. Хай бавиться трохи у Римську імперію братчик Беніто, але то курям на сміх. Рано чи пізно цим іграм у цезарів буде покладено край.
А тут ще румуни. Сказано ж їм — беріть собі Бесарабію по Дністер — і тіштесь. Буковину треба визнати за Україною, а Трансільванію — за Угорщиною. А куди вони дінуться? Мусили визнати. Було ще клопоту трохи з мадярами, — хотіли кусень Словаччини і Підкарпатську Русь. Мусив кричати на їхнього адмірала (адмірал уже угорської фльоти — дива несусвітні) Горті й погрожувати, що арійські народи можуть не потерпіти в Европі зайд із-за Уралу. Хай навіть вони приваландалися сюди тисячу років тому, і мадяри можуть повторити шлях предків, але вже у зворотньому порядку і під нашим арійським конвоєм. Звичайно, Адольф Алоїзович казав це адміралу Горті віч-на-віч і без свідків, але дещо з цієї розмови стало відомо деяким мадярським достойникам. Було багато бризкання слиною і погроз п'яним язиком, але Підкарпатську Русь забрала Україна, і до Словаччини мадяри вже не пхались.
Нерозв'язаними лишались питання Білоруси й Росії. Український райхстаґ, чи як там у них, — Рада, хоча вже готовий визнати Білорусь частиною Української Держави, але ще треба подумати, чи не зробити там укупі з Естонією, Латвією та Литвою Балто-слов'янський протекторат зі столицею Петербурґом?
Російська держава гарно виглядатиме у кордонах Московського князівства XIV століття. Щоправда, президент тимчасового російського уряду генерал Андрій Власов просить ще й Сибір, але я сказав йому, пригадує Адольф Великий, хай спершу ваша РОА звільнить Сибір від большевицьких банд, які ще ходять під червоними прапорами, тоді й поговоримо. Далекий Схід із Владивостоком доведеться віддати жовтим, — союзники, ферфлюхтен швайн. Поки розіб'ємо вкупі США, з ними треба рахуватись.
Приємним сюрпризом стали військові антибольшевицькі повстання в Закавказзі. Адольф Алоїзович уже послав вітальні телеграми генералам Берії, Ваграняну та полковнику Мамедову. Турки трохи невдоволені, бо вже зібрались було ввести свої війська, але тепер хай вибачають.
Ці країни дозволять зекономити Райху десяток дивізій. А дивізії потрібні свіжими, бо на черзі великий похід в Індію. Німецькі вояки невдовзі обмиють свої чоботи в теплих хвилях Індійського океану. Буде кидок на південь. Великий кидок!
Цей незбагненний світ так і вабить моє арійське єство. Ось так несподівано, непрогнозовано-негадано з'явився союзник Великого Райху під самим Китаєм — Тува. Ця колись маріонетка Сталіна оголосила про зміну орієнтації, вступила в Антикомінтернівський блок і висловила готовність послати дивізію проти большевиків. Передав її у підпорядкування РОА — хай ловлять разом із власівцями большевицькі банди по Сибіру.
Не знати, що робити з Північним Кавказом. Ті дикі народи вправно перерізали горлянки всім своїм комуністам, встановили ісламські порядки, хочуть бути незалежними державами, але там дуже помітні проукраїнські настрої. Осетини раптом з'ясували, що вони — реліктовий арійський народ, і прагнуть до себе відповідного ставлення. Чечня вже вважає себе цілком незалежною державою Ічкерією і відкрила посольство у Києві. Що це президент Бандера собі гадає? Ріббентроп каже, що Україна теж збирається відкрити амбасаду в Грозному. Геть відбиваються від рук союзнички.
Гітлер був злий сам на себе. Ось ти завоював світ. Майже. А що далі? Ну, ще завоюю Індію, розчленуємо з Японією Китай, поставимо на коліна Америку. Гіммлер, той заповзятий містик, пропонує таку схему: на землях від Дністра до Тибету, очищених від слов'ян і тюрків, створити Новий Райх. Поселяти там істинних арійців і суворо слідкувати за чистотою раси. Медитуючи зі своїми есесманами над розрізаним навпіл яблуком, Гіммлер, мовляв, отримав від махатм Шамбали благу вість про майбутній Арійський Райх.
Генріх каже, що у цій імперії буде чітка ієрархія, на людей вищої арійської раси — ні, не будуть працювати раби-слов'яни, це вигадки недоброзичливців, на людей вищої раси ніхто не буде працювати, це будуть вільні люди на вільній землі.
Наївний Генріх! Він навіть не помітив, як прапор його майбутнього Райху — блакитне і золоте — вже присвоїла держава-союзник, яка розростається з кожним днем, і вже захопила простори від Дністра до Волги. Так і до Тибету дійдуть! Щось треба з цією Україною робити. Ні, Білорусь їм віддавати не можна. Ця Українська Держава вже обсягом більша за Райх! В Гіммлера прапор украли, але ж кажуть, що це їхні споконвічні барви. Гм! Хто ж тоді арійці?
…Сумний і невеселий сидів Адольф Алоїзович Гітлер у своєму кабінеті над політичною мапою Евразії, розстеленою на столі. Треба щось робити. Взяв два олівці — синій і червоний — і почав заштриховувати країни на предмет дружніх і ворожих.
Англія і Франція — ворожі, без сумніву, але ще не завойовані, тому їх варто лише обвести червоним олівцем.
Бенілюкс так званий — ворожий, але завойований, тому заштриховуємо червоним кольором. Беремося за Скандинавію. Норвегія, Данія — ворожі, хоча й арійської раси народи. Довелось їх завойовувати, не хотіли добровільно в Райх. Червоні штрихи.
Швецію лишимо так. Хай — нейтральні. Інша справа Фінляндія. Ці ображені на большевиків вірні союзники, за що й довелось віддати кавалок Росії — Карелію і Сиктивкар. Хай випасають своїх оленів. Штрихуємо в синє.
Польща, Чехія, Австрія — Райх. Додамо сюди ще Литву і Латвію. Естонію доведеться віддати фінам, не відступлять! Білорусь — сюди ж! Райх! Але все це, крім Німеччини й Австрії, треба заштрихувати в червоне — ворожі народи. І нема на те ради. Та й в Австрії, коханій батьківщині, є чимало ревіндикаторів.
Швайцарії дано на якийсь час спокій. Усю Югославію колишню, не зважаючи на ніби дружню союзницьку Хорватію, варто зараховувати до ворогів. Але дотримуйтесь формальностей. Гітлер заштрихував Хорватію в синє, а Сербію, Боснію, Македонію і Словенію — в червоне. Чорногорії вони з дуче визначили нейтральний статус.
Греція, Албанія, хоча й особливо не турбують, — ворожі народи. Червоні навскісні смуги!
Італія — синє. Римська, все-таки, імперія. Комедія з цим дуче, невже думає, що його хтось сприймає всерйоз? Але має на сьогодні найкращий у світі флот, тож хай буде йому Імперія. Еспанія і Португалія? Ніби союзнички, малюємо синім, але треба бути дуже обережним. Вірити не можна нікому, як каже ґрупенфюрер СС Мюллер.
У центрі Европи замальовуємо синім Угорщину, Словаччину, Румунію. Болгарію — ех, не так я хотів, але що зробиш, цей дефіцит дивізій.
Туреччина, Японія — наші люди, малюємо синім. Але й апетит у них. Турки хочуть відновлення своєї імперії у кордонах 1914 року. Але ця імперія накладається на Балканах, наприклад, на іншу імперію — Римську. Геть подуріли. Хай розбудовують собі імперію в аравійських пісках, а до Европи їм зась! Та й до Закавказзя турків не пущу — там є три симпатичні союзні державки. Замальовуємо синім. Поки що!
Тепер — Росія. Однозначно — червоні навскісні смуги. Вороги!
На Японію варто потратити синій олівець. Хай беруть собі кавалок Азії. Лиш до Індії і Тибету їм зась. Тут десь має бути столиця арійського світу — чи цього, чи паралельного, чи минулого, чи майбутнього, чи цьогобічного, чи потойбічного, але в цих країнах має правити він, Адольф Великий, адепт дванадцятого ступеня, посвячений обранець Могутніх Сил, які дали йому, бідному художнику з Відня, Право.
Але ось це земне життя!
Треба далі штрихувати мапу.
Центральна Азія. Тут большевики були утворили якісь союзні республіки: Казахстан, Таджикистан і таке інше. Що з ними робити? Окупувати, звичайно, треба, але яким кольором штрихувати? Поки що — хай червоним. Азія є Азія!
Але ще ж є Африка. Ох-хо-хо! Бідна і нещасна моя голова з навскісним пасмом і чорними вусиками! Потім, потім Африка. Ще ж Іран треба десь прилаштувати. Є два шляхи: або синій олівець — як арійці з арійцями посоюзничатись, покумитися з шахом, дати їм якийсь острів у Перській затоці, або червоний олівець — і пройтись по Іранському нагір'ю нашими дивізіями. Але де ж настарчити тих дивізій?! Те ж саме з Афганістаном.
Але з цими турками ліпше покумитись на ґрунті ненависти до Росії. Англійці з ними скільки воювали. Марно. Ріжуть горлянки іноземцям і не кривляться. От із цих треба сформувати батальйон СС і послати його у Париж на якийсь тиждень. Але ще не час, ще трохи почекаймо, і ці дві бундючні країни — Франція й Англія — будуть заштриховані червоним олівцем.
Раптом Адольфа наче струмом вдарило — Україна! Яким олівцем штрихувати цю країну, яка розростається мало не кожен день?
Гітлер узяв червоний олівець, покрутив його в пальцях, потім рішуче поклав і взяв синій. Думав. Поклав синій, взяв червоний. Потім знову довго вертів олівець у пальцях, клав один, брав другий, гарячкував, заспокоювався. І думав, думав, думав…
ДИКИЙ СХІД
Потяг різко загальмував. Із верхньої полиці впав угорський офіцер, розбив собі голову і трохи протверезів.
Прокинулися румун і німець. Протягом якогось часу хорунжий Левицький мав нагоду слухати добірні зразки угорської, румунської та німецької лайок. Потім несподівано до цього тріо додалось чуже: «… тваю мать!».
Дмитро рвонувся до кобури з парабелумом. Пізно. Двері купе рвучко відчинились, увірвались троє осіб невизначеного віку, одягнуті в якесь мілітарне лахміття — рештки німецького, совєтського та українського обмундирування. Зброя, проте, у них була справна — один «шмайсер» і два совєтські ППШ.
— Рукі вверх, блядь, стрєлять буду! — сказав один, без бороди, на відміну від решти, — але Дмитро помітив, що це не тому, що він ретельно голиться кожен ранок, а просто вона в нього не росла. Були якісь шишки на вугристому нечистому обличчі.
— Бистро раздється і всєм на вєрхніє полкі, — командував запаршивілий.
Дмитро оцінив диспозицію, мадяр, уже тверезий, напружений і рішучий, стояв трохи попереду. Румун і німець лежали на нижніх лавах, теж готові до дій. Дмитро переглянувся по черзі зі своїми попутниками і сказав нападникам:
— Ми не помістимось на верхніх полицях.
— А, да ти хахол, — зрадів безбородий. — Рєбят', а, рєбят, ґлядітє, я хахла поймал.
— Ща' рєзать буду, — сказав один із бородатих.
— Нє-є-є. Лучшє повесіть, — втрутився другий, із ще більшою бородою.
— Да буду я єво єщо витасківать с ваґона, іскать вєрьовку, сука, дєрєво ілі тєлєґрафний столб, нєт, я єво зарєжу. Но сначала отрєжу нос, уши, яйца…
— Молчать! — верескнув безбородий. — Спєшіть надоть… Бистро раздєвайся, — пригрозив «шмайсером» угорцю.
Момент, — блискавично подумав Дмитро, він побачив, що люфа «шмайсера» ледь хитається, — п'яний москаль. Дмитро страшно, як його вчив японець, інструктор рукопашного бою, викрикнув щось на кшталт «га-а-а-а!», правою рукою підбив люфу «шмайсера» вгору, а пальцями лівої вдарив москаля в лише йому відому жилку на шиї. Нападник вмер відразу, але встиг натиснути на цинґель. Загуркотіли постріли. В той же час румун гепнув одного з бородатих в геніталії, а другого швидко і беззвучно зарізав мадярин. Німець рвонувся зарізати бородача, який корчився від болю в паху.
— Ні! — крикнув Дмитро. — Почекай, гер Пельке, треба його щось спитати.
Бородатий росіянин, побачивши, як легко вмерли його товариші, став чомусь дуже хоробрим і почав тяжко лаяти всю родину союзників до сьомого коліна.
Чому до сьомого, подумав Дмитро, і сказав росіянину:
— Ти що, не хочеш легкої смерти, кацапе?
— Да пошьол ти… — завівся бородатий.
— Давай його гарненько — до праотців, — нетерпляче запропонував німець.
— Чекай, братчику, треба ж знати, що у цьому потязі діється. Схоже, вони не одні.
— Давай, братушка, ти будеш говоріть, а ми будемо спрашівать. Отвєчать, тобто, будеш, — лагідно звернувся до росіянина Дмитро.
— Да пошьол ти…
Затятий, подумав Дмитро, що ж, доведеться, як вони кажуть, із пристрастієм…
— Гер Пельке, відріж йому вухо.
Німецький есесівець вийняв ножа з викидним лезом.
— Краще бритвою, — порадив йому румунський майор.
— Та ти що? Я ж бритвою щоки голю. Свої. Як можна? Це ж легко якусь заразу схопити, ти що, всерйоз, домнуле майор?
— Та ні, я пожартував, — знітився румун, пройнявшись ураз тяжким здогадом, що цей довготелесий бош може запідозрити його у браку культури. Його, який був у Парижі!
— Нє-є-єт! — заверещав російський мужичок. Було пізно, німець уже тримав двома пальцями його криваве вухо, гидливо кривився і витирав лезо ножа об плече росіянина.
— Вашу мать… — Бородатий верещав і бився в істериці. — Сукі, бляді, сволочі, ґади…
— Давай, братішка, повертайся, будемо друге вухо рєзать, а потім вже ніс, яйця і так далі, — заспокійливо сказав йому Дмитро.
Москаль тяжко лаявся і шапкою зупиняв кров. За вікнами чулись автоматні черги. Треба поспішити, подивитись, що там у потязі, думав Дмитро, а цей, видно, ще не дозрів до дружньої розмови.
Німець потягнувся до другого вуха лайливого росіянина.
— Слухай ти, цапе бородатий, тобі вух не шкода? Скажи, скільки вас? Хто напав на поїзд? Ви грабіжники чи партизани? Кажи, і я дам тобі спокій. А ні — то люту смерть приймеш.
— Да пашол ти… — почав росіянин, але раптом осікся, його погляд зупинився на шийці пляшки, яка стриміла з саквояжу. — Ей! Да у вас випіть єсть?
— Єсть, — ствердив Дмитро.
— Налєй, а?
— Налию, розкажи те, що я питав.
— Да ти налєй сначала.
— Харашо, я наллю, а якщо не заговориш, ми з тебе цей коньяк виллємо.
— Ето как?
— Розріжемо живіт і перевернемо вниз.
— Налівай, бистро, — сказав росіянин.
Дмитро взяв срібну чарочку, вийняв пляшку коньяку.
— Да ти што, — зупинив його бородань, — штоб я с етого напьорстка піл, да лучшє ухо рєж. Дмитро налив йому півсклянки.
— Лєй полную! — скомандував росіянин.
Дмитро подивувався, налив йому повну склянку коньяку. Росіянин випив двома великими ковтками. Всі четверо офіцерів зачудовано дивились на нього.
— Значітся, так, — звеселіло проказав бородань, — ми вольниє казакі, ґрабім поєзда, вот у вас хотєлі шмоткамі разжіться, пообносілісь. Билі здєсь політічєскіє красниє партізани, да после того, как нємци с хохламі взялі Москву, куда-то ісчєзлі. Тєпєрь ми здесь хозяєва. Билі, — додав він сумно, поглянувши на своїх товаришів, які лежали на підлозі, один в калюжі крови, другий у неприродній позі.
— Ех, жалко рєбят, — сказав сердечно.
— Ти себе пожалій, – зауважив Дмитро, – кажи, скільки вас, яка тактика?
— Налєй, парєнь, вінца, больно уж хорошеє, — замріяно сказав бородань.
— Скільки вас? – кричав Дмитро. – Кажи, скурвий сину! Кажи, налию!
— Нас — трідцать. Било, — додав розбійник, глипнувши на своїх покійних товаришів.— На повороте одін цєпляєтся за поєзд, сриваєт стоп-кран, і — по вагонам, по трі чєловєка на ваґон, двоє дєржат на мушкє машіністов. Дай віна, а?
— На, залийся, — тицьнув йому пляшку Дмитро. — Беріть зброю, — кинув своїм попутникам. Вони, щоправда, вже були споряджені, але зі зброї мали лише пістолет і ножі. — Беріть ці автомати! — кивнув Дмитро на два совєтські ППШ, сам закинув на плече «шмайсер».

— Німецький офіцер не візьме в руки цього азійського більшовицького пугача, — бундючно заявив есесівець.


— А щоб тебе шляк трафив, який ти дурний, — сказав по-українському Дмитро, а по-німецькому кинув: — На тобі твій рідний «шмайсер», а ви? – звернувся до румуна і мадяра. Вони якось дивно тупцювали біля російського автомата. А, зрозумів Левицький, не вміють користуватись. Ну, це ще можна зрозуміти.
— Добре, я думаю, треба пробратися через три вагони до локомотива, звільнити машиніста, і головне — рушити.
У сусідньому вагоні тривав бій. Дмитро обережно відхилив двері, зазирнув. На нещастя російських розбійничків, вони оборонялися спиною до Дмитра. Їх було троє, і вони вели перестрілку з кількома італійськими офіцерами.
Хорунжий Левицький не дуже любив стріляти в спину, але цього разу особливого вибору не було. Черги зі «шмайсера» і російського ППШ, кілька пострілів із пістолетів румунського і мадярського офіцерів, які не вміли стріляти з совєтського дискового автомата, поклали край розбійницькій кар'єрі трьох російських вольних казаків. Не пощастило їм.
До Дмитра кинулись італійські офіцери. Першим підійшов молодий підполковник дуже франтуватого вигляду. Незважаючи на те, що хвилин зо двадцять він вів справжній бій, був холодним і спокійним.
— Не думайте, панове, що ми будемо дякувати ніби за допомогу, — звернувся каліченою німецькою мовою, — це ви повинні просити у нас вибачення за те, що втрутились у наш бій. Але це не справжні суперники, а так, волоцюги волоцюгами, тому я вибачаю вашу нетактовність. Хоча насправді за певних обставин ви врятували нам життя — хтозна, як воно могло закінчитись,— несподівано засміявся італійський офіцер. — Гаразд, панове, якщо ви наполягаєте, то дякуємо вам,— додав він офіційним тоном, хоча ніхто від нього не вимагав подяки. — А зараз запрошуємо вас до нас у купе на келих доброго вина.
— Потім вино, полковнику, — треба, мабуть, звільнити потяг від бандитів. Чи як? — різко сказав Левицький. З інших купе виглянули перелякані цивільні пасажири.
— А-а! Справді, вперед, панове!
У наступному вагоні картина була жахливою — в коридорі лежало десь зо півдесятка закривавлених трупів. Це були німецькі офіцери інтендантської служби.
Есесівець Пельке дуже розлютився, він рвучко по черзі зазирав у кожне купе, але розбійників уже не було. Вони товклись у наступному вагоні. Якраз грабували пасажирів. Дмитро пропустив уперед своїх попутників — угорського капітана та есесівця Пельке з ножами. Розбійнички не встигли схопитися за свої ППШ, почалось криваве місиво.
Дмитро побачив, що справа йде до розв'язки, вистрибнув із вагона і побіг до локомотива. Біля поручнів зупинився. Треба було виманити хоч одного з розбійників з кабіни паровоза. Рішення прийшло миттєво. Дмитро бігцем повернувся у вагон, там уже було по битві. Італійські та німецькі офіцери витягували трупи «вольних казачішек». Пельке лежав зі струсом мозку, мадяреві вибили зуби, і він хотів з горя застрелитися, румунський майор його відмовляв, мовляв, зуби можна і золоті вставити, буде ще ліпше — красиво і заможно, румун показував капітанові свій золотий зуб, вставлений, як він казав, у самому Парижі. Обидва вже встигли прикластись до пляшки коньяку.
— Що робити? — до Левицького підійшов італійський підполковник, у руках мав «шмайсер». — Що ще треба зробити?
— Локомотив! — сказав Дмитро. Він відшукав пляшку коньяку в чиїхось розкиданих речах, знайшов у купе провідників склянку. — Бігом! За мною! — кинув італійцеві.
Підбігли до паровоза. Дмитро став біля сходів, трохи збоку, і почав з голосним бульканням наливати коньяк у склянку. Налив півсклянки, випив, налив ще, дав італійцеві, за третім бульканням із кабіни почувся голос:
— Ей, да ви там пйотє! Вань, слиш, оні там п'ют. Вань, ти посторожи етіх, я спущусь, вип'ю соточку, патом ти сходіш. Я — бистро.
Спрацювало, зрадів Дмитро. Вольний казачішка замість «соточки» дістав фаховий удар в основу черепа і заснув надовго. Через кілька хвилин Дмитро знову забулькав коньяком.
— Вась, да ви что там, обурєлі? Давай возвращайся, дєрябнул і будя, я тоже хачу. Ну чьо ви там? Я, блядь буду, счас спущусь.
Дмитро далі булькав коньяком.
Казачішка не витримав, спустився і ліг біля свого товариша.
Дмитро вбіг у кабіну паровоза, машиніст і його помічник стояли безпорадні й засоромлені.
— Все, поїхали, вперед! — крикнув Дмитро.
У купе лежав німецький офіцер Пельке, біля нього клопотався військовий лікар, що знайшовся серед італійських офіцерів.
Угорський капітан зі слізьми на очах розглядав свої проріджені зуби, він щось лементував своєю мовою і підкручував напомаджені спеціяльним шмаровидлом кінчики вусів.
Румунський майор змащував свою шию і щоки одеколоном:
«Це я привіз його з Парижу, тоді, коли був там, знаєте, панове, Париж…».
Зайшов італійський підполковник:
— Я вас кликав на келих вина, панове, але вирішив за краще прийти до вас — зі своїм, звичайно, вином.
Зайшли італійські офіцери з пляшкою вина.
Дмитро випив білого італійського, і разом з алкогольним теплом його огорнула мерехтлива імла спогадів. Тоді у Чернівцях…
Генця добра дівчина, та язичок має… але не те, не те. Її волосся, довге, блискуче, непокірне, так звабливо лежить на голих грудях, її грудях, гарних, помірно великих, білих … Дмитро застогнав…
До Москви доїхали без пригод.
ТРОХИ ІСТОРІЇ
1972 року в Київському видавництві «Українська школа» вийшло п'яте видання посібника для 9-10 класів «Історія України. За редакцією професора Ф.Оленя». Там є розділ «Україна в роки Великої Визвольної війни». На жаль, до наших рук потрапив лише початок цього розділу «Україна у період відступу і оборонних боїв Червоної армії». Решта розділу, як і цього підручника назагал, щезла безслідно в умовах сумного існування непотрібної книжки по сільських садибах при наявності відсутности вітчизняного туалетного паперу. А може, ту решту спіткала краща доля. І добре висохлі легкозаймисті листочки, списані історичними викладами об'єктивного професора Оленя, просто пішли на розпал селянських грубок. Цього ніхто не знає. Але дещиця збереглась, і гріх би її не навести у цьому правдивому дослідженні. Отже: Мобілізація українського народу на боротьбу з ворогом
22 червня 1941 року фашистська Німеччина віроломно напала на Совєтську країну. Німецькі фашисти мали на меті знищити соціалістичний лад і перетворити совєтських людей на рабів німецьких імперіалістів. Відповідно до розробленого плану ударні фашистські угруповання розгорнули навальний наступ «Північ» — у напрямі на Ленінград, «Центр» — на Москву, «Південь» — на Київ. Жорстокі бої почались на всьому західному кордоні. Радянські війська трохи стримували противника в районі Львова, Рівного, Луцька. Але під тиском переважаючих сил ворога Червона армія змушена була відступити. 30 червня у Львові було проголошено відновлення Української Держави, вождь ОУН Степан Бандера доручив Ярославу Стецькові сформувати уряд.
Військовим міністром було призначено Романа Шухевича, який розпочав розбудову Українського війська.
Захопивши всю Західну Европу з її економічними ресурсами, фашистська Німеччина мала потужнішу воєнно-промислову базу, ніж Україна. Вона перебудувала на військовий лад усю свою економіку задовго до Другої світової війни і мала вже значний досвід ведення сучасної війни. З першого дня кампанії разом із Німеччиною воювали Італія, Фінляндія, Угорщина та Румунія, а також допомагали їй Японія, Еспанія, Болгарія і Туреччина. Україна ж оголосила війну Совєтському Союзу 3 липня 1941 року.
Економіка СССР, в яку до 30 червня входила й Україна, була підпорядкована інтересам мирного будівництва. Хоча в нашій країні й була могутня воєнна промисловість, технічне оснащення Українського війська ще тільки налагоджувалось.
1   ...   35   36   37   38   39   40   41   42   ...   63


База даних захищена авторським правом ©uchika.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка