Розділ усна народна творчість 7 «Ой Морозе, Морозенку» 7 «Чи не той то Хміль» 7




Скачати 11,87 Mb.
Сторінка40/63
Дата конвертації19.11.2018
Розмір11,87 Mb.
1   ...   36   37   38   39   40   41   42   43   ...   63
Для швидкої мобілізації всіх сил було створено Державний Комітет Оборони, в руках якого зосереджувалась уся повнота влади в країні.
Народне господарство, робота партійних, державних і громадських організацій за умов війни перебудувалися для обслуговування фронту. Провід ОУН закликав український народ самовіддано здобувати кожну п'ядь рідної землі. Разом із союзними народами Антикомінтернівського пакту на війну з Союзом ССР піднявся й український народ.
Під загрозою ворожої окупації евакуювались на схід найважливіші промислові підприємства України. ЦК КП(б)У створював підпільні обкоми, райкоми партії, комсомольські організації. Одночасно формувалися партизанські загони, закладалися бази зброї і продовольства. Новостворена Національна Ґвардія України успішно запобігала евакуації промислових підприємств, викривала підпільні обкоми, роззброювала партизанські банди.
На початку липня передові частини союзницьких сил прорвалися до Києва. Ще задовго до наступу цих військ комуністичні керівники під конвоєм військ НКВД зігнали 160 тисяч киян споруджувати укріплення навколо міста.
Після тяжких боїв опір ворога був зломлений. Тут поряд із німецькими військами відзначалися в боях загони українських ополченців. В особливо запеклих серпневих боях винятковий героїзм виявила повітрянодесантна бриґада на чолі з О. Родимчуком, козацький загін «Перемога або смерть» під командуванням старого націоналіста С. Трепети, козацький курінь на чолі з Б. Буровиком, сформований із юних пластунів Донбасу.
Після того, як останні частини радянських військ утекли з міста, союзники 19 серпня урочисто ввійшли в Київ. Першими в звитяжному марші йшли частини військ спеціального призначення Українського війська.
Вічно живою і хвилюючою подією ввійшло в історію нашої країни взяття Києва. Указом Президії Верховної Ради України столиці України присвоєно почесне звання міста-звитяжця, на відзнаку цієї звитяги було встановлено медаль «За відродження Києва».
На початку серпня розгорнулись бої на одеському напрямі, де наступали 18 румунських дивізій, підсилених німецько-фашистськими військами. Одесу захищала Окрема Приморська армія, підтримана Червоноармійським військовим флотом. Постачати місту озброєння, боєприпаси, поповнення військ і продовольство можна було тільки морем, тому постала потреба створити українські Військово-морські сили. Під конвоєм сил НКВД більш як 100 тисяч жителів Одеси споруджувало оборонні укріплення.
Під Одесою бойове хрещення отримали літаки українських Військово-повітряних сил, які 360 разів бомбардували позиції комуністичних військ. Невмирущою славою вкрив себе полк морської піхоти під командуванням Я. Осипенка. Півтисячі ворожих солдатів знищила кулеметниця Н. Ниленко, влучно вціляла у сталінців снайпер Н. Павленко. Десант, висаджений із кораблів українського Чорноморського флоту біля Одеси, знищив 6 тисяч сталінських солдатів.
У боях під Одесою вороги втратили близько 200 тисяч осіб убитими й пораненими, а також багато техніки. 16 серпня совєтські війська було вщент розбито, й українські, румунські та німецькі звитяжні полки ввійшли в Одесу. Це розчистило шлях на Крим, Донбас і Кавказ.
Під час запеклих боїв загинули командувач Південно-Східною групою українських військ генерал-хорунжий Д. Прямоніс, член Проводу ОУН М. Берштейненко. Восени союзні війська визволили всю Україну, деякий опір чинив лише обложений Севастопіль. В Україні ще влітку сталінські опричники зустріли масовий опір українського народу. Робітники відмовлялись працювати на сталінський режим, селяни ухилялись від сплати податків і поставок продовольства, ремонту доріг, мостів.
Під проводом підпільних осередків ОУН на ще не звільненій від комуністів території України розгорнулася партизанська війна. Уже в липні 1941 року на Київщині народні месники обеззброїли втікаючих радянців. Загін під командуванням Ф. Савенка розгромив сталінський гарнізон у с. Фудницькому на Черкащині. Значну допомогу українським військам, які брали Севастопіль і діяли на Керченському півострові, надавали партизани на чолі з активним учасником Першого і Другого зимових походів О. Макроденком. У Сумській і Чернігівській областях діяли загони під командуванням С. Каптура, С. Рудняка, О. Федорчука, М. Мудренка та ін.
На початку жовтня 1941 бої почалися уже на підступах до Москви. Сталінське командування стягло сюди величезні сили. Але 6 жовтня союзницькі війська раптово обрушили на ворога могутні удари.
8 жовтня першою з союзницьких частин у Москву увійшла 4-а Запорізько-Гайдамацька дивізія Українського війська. Москву було взято. За тиждень союзницькі війська просунулись за 400 кілометрів за Москву.
Уряд СССР втік у напрямку Свердловська.
Розгром під Москвою був останньою великою поразкою Совєтської армії. Союзницькі війська тут розвіяли леґенду про непереможність комуністів і остаточно поховали міф про «нєсокрушимую і лєґендарную».
Провалились розрахунки верховодів сталінської Росії на світове комуністичне панування. На кінець жовтня 1941 року Комінтерн припинив своє існування.
Яскравий приклад масового героїзму під час штурму Севастополя показала чота спеціяльного призначення, що складалася з семи молодих членів ОУН: С. Лоєнка, О. Калюжного, Д. Погорілого, В. Раденка, В. Мудренка, І. Потрійного, Г. Гулі. Чотири дні вони штурмували укріплений пункт, де засів батальйон радянців, одних перебили, а решту взяли в полон.
В іншому районі прикриття залишились живими лише десять безстрашних бійців: четверо українців, один донський козак, грузин, латиш, узбек, татарин і осетинка. Серед них був і 13-річний севастопільський школяр, підпільний пластун Валерій Вовкун. На сміливців рушили совєтські танки, які у відчаї вдались до прориву з кільця. Один танк підірвав Валерій, але й сам загинув від комуністичної кулі. Товариші зняли з відважного пластуна закривавлений галстук і підняли його як символ вірности червоно-чорному прапору.
Під Севастополем противник втратив убитими і пораненими близько 300 тис. солдатів і офіцерів.
Взяття Севастополя — ще одна славна сторінка в історії леґендарного міста, в історії Визвольної війни.
Велике значення для посилення боротьби українського народу проти комуністичних поневолювачів мало зміцнення і зростання місцевих організацій ОУН та молодіжної мережі ОУН.
Для населення визволеної території друкувались газети, транслювалось радіо. Щоденно починали працювати радіостанції «Вільна Україна» та ім. Т.Г. Шевченка.
Вічною славою вкрили себе герої-націоналісти з підпільної організації «Молода чота», створеної організацією ОУН у ще не визволеному від комуністів Червонодоні. Відважні юні націоналісти спалювали награбований хліб, звільняли українських людей з ворожого полону, викривали брехливу пропаґанду комуністів, писали і поширювали листівки.
За героїзм і мужність уряд України багатьох молодочотівців посмертно удостоїв звання Героя України.
Безстрашно діяла молодіжна націоналістична організація «Синьо-жовта іскра» (с. Химки Миколаївської области), керована директором школи В. Шморгуном і пластуном В. Гречаником. У молодих підпільників був радіоприймач, вони одержували повідомлення зі Львова і поширювали їх серед населення. Підпільники виявляли і збирали зброю, боєприпаси, вибухівку і все це передавали партизанам. Але недовго діяла організація. Вона була виявлена. Членів її після нелюдських катувань страчено.
Після поразки сталіністів під Москвою розбудова Українського війська посилилася. З'являються нові і нові дивізії, корпуси, армії. Одночасно з кількісним зростанням посилилась і бойова його активність. Восени 1941 ро…
………………………
На цій оптимістичній сторінці підручник історії України обривається з відомих і невідомих причин. До відомих, крім уже згаданих, варто додати, що 1972 року міністерство освіти України не рекомендувало цю книжку як підручник для 9-10 класів за «надто вже пронімецькі тенденції вкупі з національною незрілістю та недостатньо гострим викриттям злочинів комунізму».
Шостого видання творіння професора Оленя вже не було.
ЩУРІВСТВО
Берія щез! — із таким повідомленням, сполотнілий і водночас зловтішне збуджений, увійшов до кабінету верховного головнокомандувача Й. В. Сталіна його помічник Поскрьобишев.
Сталін сидів за столом, якось зсунувшись донизу, і курив уже не люльку, а напряму смалив папіроси «Герцеговина Флор». З останніх запасів.
— Чогось іншого я від цього шакала не чекав, — гірко сказав Йосиф Сталін і відчув, як у нього з-під картонного мундштука папіроси на підборіддя стікає слина. «Що це я, скаженію?» — подумав із жахом і непомітно для Поскрьобишева втерся.
Треба подумати про себе, міркував собі Йосиф Віссаріонович, треба перебиратись у запасну ставку під Челябінськом.
— Товаришу Поскрьобишев, — покликав помічника. — Хто ще щез?
Зранку всі були, — відповів Поскрьобишев. Це було 1 жовтня 1941 року, ще в Кремлі.
А вже 2 жовтня цього самого року Сталін Йосиф Віссаріонович уже прокинувся, за своїм звичаєм, перед полуднем у своєму бункері неподалік уральського міста Челябінська.
— Ворошило щез! — з кривою посмішкою ввійшов до кабінету, що був водночас і спальнею, і їдальнею, Поскрьобишев.
— Куди це нікчемство могло податись? Як ти думаєш, товаришу Поскрьобишев? Га? — спитав чомусь весело Сталін свого помічника.
— Достеменно не знаю, але, здається, у Владивосток.
— Як? Там же жовті, косоокі!
— Японці пообіцяли створити Російську Далекосхідну республіку, Клим, очевидно, хоче бути президентом.
— Клим? Президентом? Ха-ха-ха! — Сталін сміявся, як колись після закінчення XVIII з'їзду ВКП(б). — Климко? Президентом? Ну, розсмішив, потішив! А Буденний, може, у нього міністром оборони?
— Ні, Вусатий Кавалерист на Ставропіллі, — тремтячим голосом повідомив Поскрьобишев.
— Як? Там же німота і хохли. А-а-а! — при згадці про «хохлів» Сталін гірко застогнав. — Що там робить наш маршал кавалерії? Невже?
— Отож! — кивнув Поскрьобишев. — Формує Першу Кінну армію, яка буде діяти в складі Руской освободітєльной армії на більшовицькому фронті, як пише він у своїй листівці «Проти комуно-сталінської кліки, за ідеали свободи російського народу».
— Це добре. Але з ким його Перша Кінна буде воювати?
— Генерал Жуков ще утримує фронт на Волзькому лівобережжі, Москву — не втримати! — похмуро сказав Поскрьобишев.
— Москва, серце землі російської, та пропади вона пропадем! — заверещав Сталін. — Раби, раби, не можуть вони без рабства. Ех, недопрацював я у тридцять сьомому. Пошкодував Кавалериста Вусатого та Климка Щурика. На кого я можу покластись, га, Поскрьобишев?

— На мене, товаришу Сталін, — чесно відповів Поскрьобишев.


— Добре, давай команду, хай обід несуть. «Кіндзмараулі» ще є?
Грузинського вина ще трохи було, Сталін випив дві пляшки і трохи заспокоївся. Але думки «куди втікати?» змінились на прагнення помститись. Йосиф випив чарку вірменського коньяку і почав гірко примовляти:
— Пошкодував! Слабак, людське в собі відчув! Та треба було Лаврентія першого оголосити англійським шпигуном — і під кулю. Ні. Повісити на Красній площі або ще краще, поставити плаху і сокирою голову відрубати. Як цар Петро робив, власноручно. І цих двох заодно — Клима як японського шпигуна, а Семена як німецького. У-у-у. Гади! Пожалів, пожалів, слабак!
Сталін ще довго побивався через свою недалекоглядність і слабкість тоді, у 37-му, коли він, надихнутий імперською амбіцією, винищував космополітичне ленінське поріддя. Не допрацював! Потім пив коньяк, потім примовляв, пив ще вино, голосив і заснув.
— Молотов щез! — розбудив Сталіна Поскрьобишев наступного дня.
Сталін крізь тяжке похмілля згадав цього недоладного Вячика Скрябіна, заляканого і несамостійного (а хто серед них самостійний, крім генерала Жукова?) міністра закордонних справ. Один із «тонкошєїх вождєй». А Мандельштам не мав рації щодо мене. Бо якби я був до кінця «крємльовскім ґорцем», я би розпізнав щурячі душі у цьому «сонмі тонкошєїх вождєй».
У Троцького Лейби шия не була тонкою, цей би не втік. Але він би не був на других ролях, він би був першим, а другим був би я — Йосиф Сталін! А чи втік би я від вождя Троцького? Що це я собі мелю! Тьху! Втік би, втік! І продав би його за тридцять срібних, бо я вождем мусив би бути. І став ним! А Троцький де? В чортів у лапах. Гм. Про чортів ліпше не будемо. Але Троцький вже не живий. Га! Ще ж є генерал Судоплатов — караюча десниця партії!
— Поскрьобишев! — гукнув вождь.
— Слухаю, товаришу Сталін, — увійшов помічник.
— Знайди мені генерала Судоплатова з НКВД, чи, може, він теж?…
Здається, ще ні.
— Що значить «ще ні?» — заверещав Сталін. — Знайди Судоплатова, для його орлів робота є. Багато роботи. А де Вячик замельдувався? Теж у японців, чи, може, в хохлів?
— Ні, — відповів Поскрьобишев, — судячи з передач німецького радіо, господін Молотов тепер почесний гість господіна Ріббентропа.
— Анекдот, — засміявся Сталін. — Два чоботи пара! Так і ввійшли в історію. Пакт Молотова-Ріббентропа! А Сталін і Гітлер, виходить, на задній план! У-у-у, гади! Дурний Адольф, на нього те саме чекає. Ще будуть втікати з його бункера десь під Вінницею і його Гіммлер, і Ґерініґ, і Борман. І той же Ріббентроп. Не хотів бути зі мною. Разом ми були б непереможні! Ех, Адольфе! Дурна твоя голова, хоч і з вусами.
— Дозвольте, товаришу Сталін? — у дверях стояв фахівець із персональної мокрухи, сумнозвісний генерал Павло Судоплатов.
— Заходь, Пашо, — запросив жестом сісти прибулого Сталін. — Заходь, сідай. Серйозна розмова буде.
— Зробимо, товаришу Сталін! — сказав Судоплатов. Сталін закурив «Герцеговину Флор», помовчав і поволі спитав:
— У тебе ще є вірні люди? Вірні тобто партії і совєтському народу?
— Є, товаришу Сталін, — щиро відповів Судоплатов. — Але настрої у багатьох чемоданні, або, як кажуть наші вчорашні брати-українці, — валізові. Сказати, що всі, як один, до останнього набою захищатимуть членів уряду і вас, товаришу Сталін, не можу. Багато заразливих прикладів на найвищій горі.
— Знаю, знаю, нічого, ми і без цього мінґрельського шакала Берії обійдемось. Але він без нас, тобто без мене і вас, не обійдеться. Зрозумів, Пашо? — Сталін пильно поглянув на генерала.
— Здогадуюсь, товаришу Сталін — кивнув Судоплатов.— Кого ще?
— А ти здогадливий, — пожвавішав Сталін. — Слухай сюди. Приготуй три диверсійні групи, ні, чотири, або чекай. Берія — раз, Ворошило — два, Буденний — три, Молотов — чотири, Хрущов — п'ять…
— Хрущов ще не втік, товаришу Сталін, — перебив вождя генерал.
— А може, поки не втік, оголосити його шпигуном України? — спитав Сталін.
Уже є документи, свідки й арештована радистка резидента Хрущова, який діяв за завданням українських націоналістів у середовищі совєтського уряду під псевдонімом «Кукурудзник». Арештувати?
— Негайно! — закричав Сталін. — Я давно його підозрював. Га! Лисий Микита! Чи як там у хохлів, Лис Микита? Хрущ! Майський жук! А я собі думаю, чого це він на першотравневу демонстрацію українську вишиванку одягнув? І не встидався своїми малоросійськими чоботами, дьогтем мащеними, наш мавзолей топтати! Наш із Леніним!
Увійшов генерал Судоплатов.
— Ввести зрадника?
— Введіть, — наказав Сталін.
Двоє кремезних лейтенантів госбєзопасности ввели, а радше внесли, Хрущова Микиту Сергійовича.
— Ну, і як ти шпигував на користь своєї Хохляндії? Розповідай! — гаркнув Сталін.
— Йосифе Віссаріоновичу, товаришу Сталін, — забелькотів Хрущов і підняв на Сталіна своє обличчя, вірніше, те, що залишилось від обличчя — криваве місиво, на якому червоніло зловісним рубіном єдине око. — Товаришу Сталін, це помилка, я вірний ленінець, тобто сталінець. Я — комуніст, я… Останній внесок кров'ю в партквиток…
— Досить! — обірвав його Сталін. — Мені один хрін — чи ти ленінець, чи бандерівець, головне — ти ворог. Мій особистий ворог. І будеш знищений, поки не втік до своїх хохлів. Взяти ленінця, — звернувся до Судоплатова, — одягнути в українську вишиванку і кинути поза левадою. Розстріляного, — додав, помітивши здивований погляд Судоплатова. — Розстріляти «Кукурудзника». Теж кликуху дали!
Непритомного Хрущова винесли. Сталін випив чарку коньяку, з'їв помаранчу, закурив. Повернувся Судоплатов.
— Ну, давай далі, Пашо. — Сталін налив йому півкелиха коньяку.
— Спасибі, товаришу Сталін, але операції я волію планувати на тверезу голову.
— Гребуєш?! — скипів Сталін, але вчасно заспокоївся і продовжив:
— Сформуєш терористичні групи з вірних людей. Після виконання завдання — всім ордени Леніна, а командирам — звання Героя Совєтського Союзу.
— Перепрошую, товаришу Сталін, але на хріна ці значки тепер?
— Що? — підвищив голос Йосиф Віссаріонович. — Ти не віриш у нашу перемогу?
— У перемогу вірю, — скромно опустив очі Судоплатов, — але хлопці хотіли би мати менш високі нагороди за ці операції.
— Я придумаю форму вручення нагород. У швейцарському банку, — хитро посміхнувся Сталін.
— Будь-яке завдання буде виконано, товаришу Сталін.
— Значить так, Ворошила треба відвідати у Владивостоці — раз, Буденного розшукати десь в обозі українських військ у Ставропільському краї — два, до Вячика Скрябіна у Берлін варто навідатись — три, Берію… а де це товариш Берія?
— Десь у Тбілісі, товаришу Сталін, — доповів Судоплатов.
— Лаврентія знайти необхідно у Тбілісі — чотири. Хто ще втік?
— Дрібних багато розбігається, але ловимо, бо набирають багато скринь із добром, далеко не встигають втекти.
— І що робите з такими? — спитав Сталін.
— Складаємо поза левадою коло Хрущова.
— Правильно, товаришу Судоплатов!
— Але…
— Що «але», товаришу? — турботливо спитав Сталін.
— Але без вишиванок, товаришу Сталін.
— Ну, це не страшно. А де це товариш Каганович? Поскрьобишев, де Лазар?
— Товариш Каганович керує штабом евакуації народного господарства, товаришу Сталін, — доповідав помічник. — Працює цілодобово. Не спить, п'є спирт з кокаїном.
— Добре, йдіть, Поскрьобишев. Як ти думаєш, Пашо, цей Лазар не збирається тікати в Палестину?
— Збирається, товаришу Сталін. Давно за ним стежимо. Він резидент сіоністського центру, що має мету створити єврейську державу.
— Де? — запитав Сталін. — У Палестині?
— У Палестині, — відповів Судоплатов. — Але не лише там.
— Що, кілька єврейських держав хоче побудувати товариш Каганович?
— Ні, одну, але велику.
— Та ти що? Звідки такі дані?
— Під подушкою громадянин Каганович Лазар Мойсейович зберігає карту майбутнього великого Ізраїлю.
— Неси мерщій цю карту! — крикнув Сталін.
— Вона тут, у мене, — Судоплатов вийняв із-за пазухи складену увосьмеро географічну карту і розстелив її на столі. Сталін змів зі столу тарілки з закусками, але не зачепив пляшки з вірменським коньяком.
— Ти диви, апетити у Лазаря, — зачудовано розглядав карту Сталін; — Палестину, Єгипет, Сирію загріб собі! Ну це ще можна зрозуміти. Туреччини втяв собі трохи… Але Крим, Одесу і Абхазію?! Арештувати жида!
— Вже заарештовано, — сказав Судоплатов.
— Зізнався у всьому?
— Зізнається. Але часто непритомніє.
— Відлийте водою і віднесіть поза леваду.
— Єсть, товаришу Сталін! Одягнути у вишиванку? Сталін здивовано глипнув на генерала.
— А-а-а! — здогадливо схопився за голову Судоплатов.
— У ярмулку його одягни, Пашо, — кинув навздогін генералові Сталін, — у ярмулку! Втім, почекай. — Судоплатов повернувся. — Я бачив у тебе таку хитру пляшечку, — посміхнувся Сталін, — снодійне, чи що?
— Снодійне, товаришу Сталін, сон ґарантує міцний і без сновидінь, надовго сон, аж до Страшного суду.
— Страшний суд уже настав, — хитро примружився Сталін. — Ну, йди, вирішуй єврейське питання і повертайся. Пляшечку дай мені, тут в одного безсоння.
Сталін узяв пласку пляшечку, накапав з неї у келих на денце, долив коньяку і крикнув: «Поскрьобишев»!
— Дідок помер, — сказав тихо, ввійшовши помічник.
— Своєю смертю? — спитав Сталін.
— Так.
— Підготуй постанову Верховного Совєта про увічнення його пам'яті, міста там перейменувати — Твєрь у Калінін, Кеніґсберґ — у Калінінград.
— Єсть, товаришу Сталін!
— Випити хочеш? — спитав Сталін Поскрьобишева.
— Не відмовлюсь, — відповів помічник.
— Ну, пий, але не з цього келиха, це для дорогого гостя. Пий і йди знайди мені Жданова, чи, може, втік уже?
— Ні, товариш Жданов працює у себе в кабінеті.
— Запроси, скажи, хай папери свої прихопить, цікаво, над чим працює товариш Жданов у цей вирішальний для Батьківщини час.
— Готую проєкт постанови ЦК ВКП(б), товаришу Сталін, — доповів, увійшовши з текою під пахвою, А. Жданов.
— Похвально, похвально, товаришу Жданов, а з якого, коли не секрет, питання?
— З ідеологічного, товаришу Сталін.
— Дуже добре, ідеологія передусім, це означає, що ви вірите в нашу перемогу. А конкретніше?
— Постанова щодо літературних журналів «Звєзда» і «Ленінград», а також про ворожі збочення цієї навпівчерниці, напівблудниці поетеси Анни Ахматової та білоґвардійського очорнителя соціалістичної дійсности Михаїла Зощенка…
— За це, товаришу Жданов, треба випити, — Сталін підсунув Жданову келих із судоплатівським «снодійним». — Пийте!
— Не п'ю, ви ж знаєте, товаришу Сталін, у мене серце.
— Пийте, пийте, трохи коньяку допоможе вашому серцю, — крижаним тоном сказав Сталін. — Я ж п'ю. Жданов випив коньяк і впав на килим.
— Поскрьобишев! — гукнув Сталін. — Тут Жданов напився, як свиня, винесіть його поза леваду.
Почулись постріли, крики. Поскрьобишев — поранений, закривавлений — ввалився в двері зі словами: «Диверсанти».
ОГЛЯД ЧЕРНІВЕЦЬКОЇ ПРЕСИ ОСЕНИ 1941 РОКУ
Взагалі-то огляд — це занадто гучно сказано, бо це не зовсім огляд усієї преси, а лише однієї-єдиної газети під глибокодумною назвою «Дзиґарок», і то не цілої газети, а тільки одного числа — 37-го, за 3 листопада 1941-го року, хоча і це занадто помпезно сказано — «огляд числа газети», до нас дійшла лише перша сторінка цього випуску. Перша, бо друга сторінка геть замащена дьогтем (не важко здогадатися, що практичний ґазда з села Кам'яна Сторожинецького району загортав цим листком цидулник із дьогтем), і нічого на цій сторінці прочитати неможливо. Але на першій сторінці, на самому верху, можна прочитати гарною слов'янською в'яззю «Дзиґарок», під цим уже звичайними буквами «Українська газета», а ще нижче — «Заснована 2 жовтня 1928 року. Заборонена 28 червня 1940 року. Відроджена 23 серпня 1941 року». Відкриває першу сторінку обсяжна передовиця головного редактора. Трохи збоку карикатура Антона Романця, на якій зображено мужнього українського вояка, котрий простромлює гострющим штик-ножем огидну вусату пику Йосифа Сталіна, який ховався за ляльковою маскою визволителя. Маска злетіла набік, щуряче сталінське лице скривилось, а на обличчі українського вояка можна було прочитати гнів і священну лють. Під малюнком було ще два матеріали працівників редакції, а з лівого боку — традиційна колонка інформації «Дзиґарінформ». Тут були повідомлення про перейменування вулиць у Чернівцях з румунських назв на українські (наприклад, «Янку Флондор» стала носити ім'я ще живої, але вже старенької письменниці Ольги Кобилянської), містились прізвища буковинців, які нагороджені урядовими хрестами за звитягу на Східному фронті, можна знайти відомості про концерт у Чернівцях знаменитого київського чоловічого ансамблю «ВВ», який виконував власні пісні під власний акомпонемент (гармонійки, кобзи, ґітари тощо) і шляґер якого «Весна» став неофіційним гімном українських десантників, вони йшли в бій під патефонні записи цієї назагал посередньої пісні, було кілька інформацій про демонтаж пам'ятників румунського колоніялізму та недовготривалого совєтського тоталітаризму, останньою містилась інформація, яка свідчить або про відсутність політичної цензури в тодішній Україні, або про тенденцію «є така думка» щодо героя цього повідомлення: «Учора на розі вулиць гетьмана Скоропадського і Дмитра Донцова в Чернівцях зазнав аварії автомобіль «Опель-Адмірал», яким кермував народний депутат Центральної Ради України пан Георгій Коротчук. Невідомо, чим закусював пан нардеп «Українську з перцем» — салом чи мамалиґою, але зиґзаґ гальмівного сліду і як ножем зрізаний ліхтарний слуп свідчать, що закуски було недостатньо». А може, це тодішні журналісти були такі сміливі? Менше з тим, три статті першої сторінки цього числа газети «Дзиґарок», очевидно, варто навести цілком. Не стільки для естетичного (що сумнівно) наповнення нашого дослідження, скільки для його історичного аспекту. Отже,
1   ...   36   37   38   39   40   41   42   43   ...   63


База даних захищена авторським правом ©uchika.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка